Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи»



Сторінка38/59
Дата конвертації01.12.2016
Розмір15.5 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   59

ОЛЕСЬ ГОНЧАР. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ. ТВОРЧИЙ ЗЛЕТ У 60-ТІ РОКИ. ГРОМАДЯНСЬКА І ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ ПИСЬМЕННИКА, РОЛЬ У ДУХОВНОМУ ВІДРОДЖЕННІ НАЦІЇ. РОМАНТИЧНІСТЬ СВІТОБАЧЕННЯ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОРОБКУ О. ГОНЧАРА-РОМАНТИКА

Мета: ознайомити одинадцятикласників із життєвим шляхом Олеся Гончара; дати загальну характеристику його творчості, вказати провідні твори, їхні проблеми, образи; визначити місце і роль письменника в сучасному літературному процесі; розвивати навички роботи із додатковими джерелами, вміння добирати необхідний матеріал, усне зв'язне мовлення; виховувати повагу до геніїв нашої культури. Обладнання: портрет письменника, книжкова виставка його творів.

Тип уроку: ознайомлення з особою письменника.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

  1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

  2. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ УРОКУ.

МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Слово вчителя

У жовтні 1990 року в столиці США Вашингтоні, у фешенебельному Хілтон-хотелі, розташованому неподалік від пам’ятника

Тарасові Шевченку та Білого Дому, відбувався XXII Міжнародний науковий з’їзд Американської Асоціації для розвитку славістичних студій. У рамках з’їзду було заслухано понад 800 доповідей, у тому числі й на тему «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Звучали на конференції англійська й українська мови, змістовні доповіді про творчість прозаїка. Зокрема, доктор філософії та президент університету Ла Салль з Філадельфії П. Елліс говорив у своєму виступі про Олеся Гончара як «провідного прозаїка України та одного з передових письменників нашого часу», котрий своїми творами, «спричинився до кращого міжнародного порозуміння.».

Сьогодні ми поговоримо про цього талановитого митця і його літературну творчість, яка викликає інтерес людей багатьох країн світу.

ІІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ



Перевірка домашнього завдання

Заслуховування декількох домашніх творів «Роман «Вир» Г. Тютюнника — високомистецький твір».

!V. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ



  1. Розповідь учителя

Народився Олесь (Олександр) Терентійович Гончар 3 квітня 1918 р. в робітничому селищі Ломівка на лівому березі Дніпра на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) у родині Тетяни та Терентія Біличенків. У спогадах письменник пише: «Народився, певне, не 3 квітня, а десь біля Трійці, бо Шура — сестра — каже, що бігала мене шукати в картоплі (де мене знайшли) і картопля була вже велика. Отже, метрики, видно, вже пізніше тато зробили по Шуриних (бо вона народилася 4 квітня)». Коли Терентій Сидорович, солдат, повернувся після Першої світової війни, у нього на грудях золотом сяяли два георгіївські хрести. Недовго тривало щастя родини. Через три роки після війни, надірвавшись на будівництві нової хати, померла мати. Незабаром у хаті вже була мачуха. «Вона, мачуха, всі роки порядкувала в хаті, а не георгіївський кавалер»,— зізнався на схилі літ письменник. На щастя, малого Сашка забрав дядько Яків. Дитинство майбутнього письменника минало в родині дідуся й бабки (слобода Суха на Полтавщині). Звідки ж узялося прізвище Гончар? «Материн брат, дядько Яків (Гончар), повів у школу, як настав час, і записав: Гончар. Ось і усе. По-маминому, бабусиному, дідусевому. Так і прижилось»,— пояснював Олесь Терентійович.

Виховувала Сашка бабуся. Вона навчила малого любити людей. Дитинство Олеся минало в атмосфері доброти, серед пісень, казок, народних переказів та легенд, які часто розповідала бабуся і знала їх безліч. «В її лагідній людинолюбній натурі, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість. Ця вічна трудівниця, ця темна, неписьменна, але винятково чуйна до чужого горя жінка своєю широкою людяністю стоїть для мене поряд з тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістами»,— так високо підносить Олесь Гончар цю неписьменну жінку, яка стільки значила в його житті.

Безперечно, саме з дитинства беруть початок гуманізм та людинолюбство, які притаманні творам Олеся Гончара. Саме звідси, мабуть, і надзвичайна чутливість, і багатство уяви, й образність мислення. «Я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її пристрасні розповіді — поетичні видіння набожної жінки,— ділиться спогадами про бабусю Олесь Гончар.— Без неї, певно, я не став би письменником».

Малий Сашко вечорами читав Шевченкового «Кобзаря», і робив це так щиро, що «бабуся й тітки проливали сльози». А невдовзі він ознайомився з творчістю інших митців слова — Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки, Степана Васильченка.

Дитячі й підліткові роки Олеся припали на кінець двадцятих — початок тридцятих років.

З 1925 року Олесь вчився в рідному селі, потім у с. Хорошки. 1933 року закінчив Бреусівську семирічну школу.

Писати почав ще з дитинства. Сприяло цьому, очевидно, природне мистецьке обдарування, а також знайомство із кращими літературними зразками. Велику роль відіграв і улюблений учитель мови й літератури, який зумів прищепити «палку любов до рідного слова, красного письменства». До речі, саме він і назвав Гончара Олесем, якого до того називали Сашком.

Першими друкованими спробами О. Гончара стали кореспонденції в районній газеті «Розгорнутим фронтом», вірші та коротенькі оповідання в республіканській піонерській газеті «На зміну» (пізніше «Зірка») та в журналі «Піонерія».

Після закінчення семирічки 1933 року О. Гончар працює в Ко- зельщинській районній газеті. Безперечний літературний хист хлопця було помічено, і 1934 року він за рекомендацією вступає до Харківського технікуму журналістики, роки навчання в якому та літературне й культурне життя великого міста багато дали здібному, допитливому юнакові і утвердили його в правильності обраного шляху.

1937 року О. Гончар закінчив навчання в технікумі і дістав призначення в Харківську обласну газету «Ленінська зміна». Працює юнак багато, пише оповідання та вірші й друкує їх на сторінках газет та журналів («Молодий більшовик» (тепер «Дніпро»), «Радянська література» та ін.).

Уже перші надруковані оповідання Гончара «Майстер щита», «Черешні цвітуть», «Нехай живе життя» привернули увагу читачів важливістю проблематики, гарною мовою, виразно виписаними характерами. Успішний дебют сприяв усвідомленню молодим письменником необхідності збагачення своїх знань та підвищення освітнього рівня.

Тому 1938 року Гончар вступає на філологічний факультет Харківського університету.

Здійснилася найзаповітніша мрія юнака. У спогадах Олесь Гончар називає себе, тодішнього, «найщасливішою людиною». «Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, у його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насолоду й захват творчої праці»,— так писав Гончар про студентські роки. До речі, одночасно з Гончаром тут навчався талановитий письменник, автор роману Вир» Григорій Тютюнник.

Олесь Гончар наполегливо осягає багатства рідної та світової літератур, вивчає мови, пише цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського, досліджує поему І. Франка «Мой- сей». І збирає матеріали для роману про видатного українського філософа й письменника Г. Сковороду, пише оповідання, одне з яких, «Орля», було відзначене премією на обласному конкурсі, а також повість «Стокозове поле», яку надрукували в квітневому номері журналу «Молодий більшовик» за 1941 рік.

Але навчання було перерване війною, звістка про початок якої застала молодого письменника в бібліотечному читальному залі. «Одним ударом були строщені всі наші студентські, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовно тяжко було на душі. Мороком окутувалося майбутнє. Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, котрі прагнули якомога швидше потрапити на фронт.

Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої»,— згадує в «Письменницьких роздумах» Олесь Гончар.

Жорстокі бої на берегах Росі, оспіваної І. Нечуєм-Левицьким. Бої за Київ. «Окопи стали для нас другим університетом»,— напише згодом письменник про той час, коли необстріляні юнаки потрапляли в найжорстокіші бої. За три місяці перебування на фронті з 3200 студбатівців залишилося всього 37.

Багато довелося пережити Гончару-воїнові. Солдат, старший сержант — командир обслуги батальйонного міномета, потім — старшина батареї. Пройдено нелегкий шлях із боями від берегів Росі до золотої Праги. Був двічі поранений, довелося пережити й похмурі оточенські ночі, й фашистський полон. Та письменник-воїн завжди тримався гідно, чесно, достойно. Свідченням тому — ордени Слави, Червоної Зірки і три медалі «За відвагу».

Та на війні осягалася не тільки наука воювати, битися з ворогом, Гончара вона навчила жити, керуючись красою вірності. Тут, в «окопних університетах», продовжував він писати. Звичайно, у круговерті фронтових буднів було не до романів чи повістей. Але в нечасті хвилини затишшя лягали на папір, може й не відшліфовані, але пристрасні, гарячі й правдиві віршовані рядки — згадки про рідний край, про фронтові дороги («Ніч у Капатах», «В гори», «Трансільванський марш»), про вірних бойових товаришів (вірші «Танкіст», «Брати», «Рицарі»). Багато з них були надруковані на першій полосі фронтової газети «Советский богатырь» 72-ї стрілецької дивізії. Гончару навіть пропонували перейти в редакцію дивізійної газети, але він був переконаний, що його місце — там, в окопах, на передньому краї. Разом із своїми бойовими побратимами Олесь Гончар зустрів Перемогу в Празі.

Письменник повернувся до Харкова, але не залишився тут. Як говорив сам: «Надто багато нагадувало тут про минуле, надто ласкавим і щедрим було раніше до мене це місто, яке тепер похмуро чорніло в руїнах. Все тут краяло серце, пригнічувало, викликало болісні спогади».

Поїхав у Дніпропетровськ. До війни неподалік Дніпропетровська жив батько, брати, а в самому місті працювала старша сестра. Одна тільки вона й зосталася — батька й братів забрала війна. «Приїжджай,— запрошувала сестра,— хата тепла, хоч одігрієшся після окопів.». Тут, у Дніпропетровську Олесь Гончар продовжив заняття в університеті, виявляючи неабияку наполегливість та силу волі. Ходити на заняття доводилося пішки, за десять кілометрів. Учився він добре. Після закінчення навчання його залишають в університеті асистентом кафедри історії української літератури. Та він знаходив час і для літературної творчості. Вночі при світлі карбідної лампи писав про все побачене, почуте, пережите.

Одним із перших післявоєнних творів стала новела «Модри Камень» (1946).

  1. Бесіда

  • Про що розповідається у творі?

  • Як протиставлені в оповіданні війна і кохання?

  • У якому стилі написано новелу? (Романтично-піднесеному)

  • Твір було піддано критиці. Що, на вашу думку, могло стати

її причиною?

  1. Виступ учня із випереджувальним завданням

Новела «Модри Камень» продовжує воєнну тематику творів

О. Гончара. Це спогад солдата-розвідника про один воєнний епізод, який мав місце в словацькому містечку Модри Камень («модри» — голубий).

У цій поетичній новелі молодий письменник розповів про світле почуття любові, що спалахнуло в серці радянського солдата до словацької дівчини Терези, і яке трагічно обірвалось, не встигнувши й розцвісти.

Виконуючи завдання в тилу ворога, розвідник був поранений. Його рятувала словацька дівчина Тереза. Між молодими людьми зародилось чисте палке кохання, яке не мало продовження, бо Терезу було вбито поліцаями за переховування радянського воїна, коли в неї знайшли закривавлені бинти.

Коли розвідник повернувся після звільнення Модри Каменя — Терези вже не було.

З глибоким співчуттям, проникливо змалював Олесь Гончар образ Терезиної матері, яка втратила у дні війні двох дітей (брат Терези загинув у боротьбі з фашистами). Впізнавши солдата, згорьована жінка згадала свою дочку, яка могла б бути щасливою з цим юнаком.

Побудова твору незвичайна: безіменний боєць через багато років повертається в минуле, згадує воєнні літа, Терезу і її матір. Центральною частиною твору є спогади розвідника про знайомство з Терезою і розповідь її матері про загибель дівчини, а його початок і кінець — своєрідне обрамлення, видіння розвідника — уявний образ Терези, з якою він розмовляє.

Новела «Модри Камень» написана в романтично-піднесеному стилі. Несміливе і нерозквітле кохання, яке зароджувалось між радянським бійцем і словацькою дівчиною, виступає як засудження війни. Це засудження значно глибше за інші фактори, бо немає нічого страшнішого за вбите прекрасне людське почуття.

Художній світ новели тримається переважно на загальнолюдських цінностях. Лише один раз у свідомості оповідача прохопиться імперська нотка: «Модри Камень був наш, і шосе наше, і гори наші». Але основний зміст новели інший — це розповідь про таїну людських взаємин, таїну самої людини. О. Гончар зобразив, як його герой, на якусь мить вийшовши з пекла війни, зачаровано зупинився перед дівочою красою, цнотливо увібрав її у свою душу. І обезсмертив.

Молодих героїв новели письменник увінчав акцентованим блакитним кольором полонин, укритих «першим цвітом весни», що має дивовижну назву «небовий ключ», і кольором самого неба, яке над ними «гуде од вітру, немов блакитний дзвін!..». Так волею автора доля двох людських сердець опинилась на перехресті горизонтальної лінії пам’яті й вертикальної лінії, що єднає землю й небо, людину і Бога, і це створює умови для катарсисного стану читача. Таке художнє рішення не могло не насторожити охоронців системи. Як згадував О. Гончар, вони накинулись на нього за його перший повоєнний твір з критикою та погрозами, «за звичаєм тих часів, почали проробляти на всіх зборах — університетських і міських».

Порятунок прийшов із виходом у Києві роману «Альпи», що мав великий успіх.

  1. Продовження розповіді вчителя

1946-1948 рр. О. Гончар працює над трилогією «Прапороносці» (спочатку це були окремі твори «Альпи», «Голубий Дунай» і «Злата Прага»). Задум виник ще в роки війни. За твір авторові було присуджена Сталінська премія.

1947 р. побачила світ повість «Земля гуде» про полтавських підпільників. Головна героїня твору Ляля Убийвовк війною навчалася в Харківському університеті, де тоді вчився й О. Гончар. Темою історичних романів «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957) є розповідь про гірку долю селянської бідноти, змушеної йти на заробітки в херсонські степи, про боротьбу в роки громадянської війни.

А 1960 року письменник видає роман «Людина і зброя», у якому розповідає про важкі й гіркі перші місяці війни, про те, як виривався з друзями з оточення. Роман був відзначений Державною премією Української РСР ім. Т. Г. Шевченка за 1962 рік.

  1. Бесіда

  • Хто є головними героями твору? Чому?

  • Чи притаманний романові автобіографізм?

  • Що називають індивідуальним стилем письменника? Які

ознаки індивідуального стилю О. Гончара виявилися у творі?

(Поєднання реалізму зображення з романтичним поглядом

на життя). Наведіть приклади.

  • Як автор розкриває у романі проблему «важкої ціни перемоги»?

  1. Теорія літератури

Індивідуальний стиль письменника — це сукупність основних ідейно- художніх особливостей його творчості, те неповторне й самобутнє, що властиве тільки його художній манері. Індивідуальний стиль письменника виявляється в його улюблених темах і проблемах, ідейній спрямованості творів, найбільш розроблених манерах, своєрідній композиції творів, засобах творення образів, характерах, неповторності мови, улюблених способах викладу матеріалу. А особливості стилю зумовлюються світоглядом, естетичними позиціями, характером таланту та життєвим досвідом письменника.

Олександр Блок стверджував: «Поети цікаві не тим, що в них є загального, а тим, чим вони відрізняються один від одного». Стиль письменника пов’язаний не лише з обраним художнім методом, а й із творчою індивідуальністю митця. Видатний давньогрецький філософ Платон, відзначаючи зв’язок стилю з творчою індивідуальністю, писав: «Яким є стиль, таким є характер». А давньоримський драматург Сенека говорив, що стиль «є обличчям душі».

Стиль — це явище цілісне. За висловом В. Жирмунського, поняття стилю «.означає не тільки фактичне співіснування різних прийомів.., а внутрішню взаємну їхню зумовленість, органічний чи систематичний зв’язок, що існує між окремими прийомами». І хоча стиль пов’язаний з категорією художньої форми, з оригінальним використанням певних художніх прийомів і засобів, необхідно вбачати в стилі також і зв’язок зі змістом твору, з його ідеєю, проблематикою, письменницьким світоглядом. Той же В. Жирмунський стверджує: «Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами». Тому-то стиль як явище форми «неможливо вивчати у відриві від ідейно-образного змісту твору».

Індивідуальний стиль — явище неповторне. Він є свідченням мистецького таланту автора. Недарма великий Ґете вважав, що далеко не всі письменники мають свій стиль. Стиль, на думку Ґете, є найвищим ступенем художньої довершеності, якого досягають лише окремі майстри.

Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. «Все, що в мене є,— це мій стиль»,— говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. А великий французький письменник Гюстав Флобер мріяв написати книгу, яка б трималася виключно на внутрішній гідності стилю.

Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони «перепускаються» через особистість митця. Стиль, «стилос» — колись загострена паличка, а нині «перо», є, за виразом Франца Кафки, не просто «інструментом», але «органом письменника».

  1. Виступ учня із випереджувальним завданням

(орієнтовний зміст повідомлення)

1960 року було надруковано роман «Людина і зброя», що відкриває нову сторінку у творчості Гончара. Романтико-філософська спрямованість твору, акцент на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, проблеми незнищенності морального духу людини відрізняють цей роман.

Автор стверджує, що війна — це тяжка праця, і роблять її прості солдати. Це вони йдуть в атаку під ураганним вогнем, це вони, місяцями сидячи в окопах, стримують ворога, це вони гинуть під кулями та бомбами. Колись, у той час, як омріяна Перемога вже була зовсім близько, Олесь Гончар поклявся: «Якщо тільки залишуся живим, я напишу про вас!». І письменник дотримав свого слова. Роман «Людина і зброя» — це вшанування пам’яті загиблих друзів, учорашніх школярів та молодих студентів, які пішли на війну, щоб захистити тих, хто залишився вдома.

«Якщо вже братися за перо, то тільки для того, щоб прорватися до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю і потом, з її тяжкою солдатською героїкою»,— був упевнений Олесь Гончар.

Ідейне, смислове й сюжетне трактування «героїки» як відважності, доблесті, здатності до подвигів, геройства (виявлення героїзму; хоробрості, мужності) яскраво простежується в романі «Людина і зброя». Автор показує психологічну готовність особистості до подвигу заради збереження гуманітарних цінностей. Головні герої роману є носіями авторської позиції. І Олесь Гончар, і його персонажі — солдати, а в мирному житті — інтелігенти, інтелектуали з відповідною ціннісною системою, сформованою культурною традицією, народною мораллю й політичною ідеологією. Ці молоді солдати — бійці студбату — вирвані війною з усталеного мирного життя романтики, котрі своїми вчинками доводять можливість подолання межі між ідеалом і реальністю. Як і самого автора, харківських студентів з «Людини і зброї» «війна застає в бібліотеці». Акцентуючи на цьому увагу, О. Гончар підводить нас до висновку, що йдеться не стільки про місце перебування, скільки про настанову на опанування і збереження культурної традиції, на інтелектуальне

освоєння світової культури, на перешкоді чому стає фашистська навала. Справді, і Богдан Колосовський, і багато інших героїв «Людини і зброї» — вчорашні студенти-історики, тому цілком природно в їхніх розмовах згадуються історичні епохи (античність, скіфська доба, Київська Русь), конфлікти (Троянська війна, середньовічні інквізиції) і постаті (Мойсей, Батий, Шекспір, Шевченко та ін.). Наєнко М. К. висловлює припущення, що автор робить це для того, щоб «показати війну проти фашизму в контексті розвитку всієї людської цивілізації і передбачити, що ж буде з нею завтра». Більше того, персонажі роману самі покладають на себе обов’язок захисту культури, який і веде їх на подвиг, адже в харківських студентів є «бронь», і йдуть вони на фронт добровільно.

Однак відмова хлопців від «броні» не трактується автором як імпульсивний вчинок романтиків-максималістів. «Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночі в пожежах і дні, коли ти по сто разів зазиратимеш смерті у вічі, але ніколи не розкаєшся в цьому, не розкаєшся, що в тяжкий для Вітчизни час студентська твоя відстрочка добровільно була покладена на цей райкомівський стіл». Ці міркування Колосовського співзвучні думкам автора, їхній вибір цілком зважений і мотивований героїчною ідеєю захисту рідної землі, матері, Батьківщини, культурної традиції.

Героїка в романі стає поведінковою моделлю персонажів. Кожен зі студентів втілює свій життєвий замір: і баламут Дробаха, котрий першим приймає смерть на війні, й античної краси Лагутін, який вмирає мученицькою смертю, і самозречений і благородний Степу- ра, який виносить свого пораненого суперника з поля бою, і вроджений воїн Колосовський, який, захищаючи рідну землю, культуру і власну любов, намагається продовжити лицарські справи батька, і «жердястий і сутулуватий невояка», «факультетський Сковорода» Духнович, який своєю смертю «вбиває зброю», а значить, війну. Усі вони перебувають у героїчній ситуації «гордого самозабуття», об’єднані шляхетною метою, виявляють «цілковите презирство до смерті» в бою, бо розуміють, що їхні індивідуальні життя приносяться в жертву заради добра й краси. Автор усвідомлює фатальність існування людини на війні й пророкує: «Попереду — невідомі випробування, з невідомим для кожного жеребом — кому який випаде: тому блискавична смерть у першій атаці, тому — лаври бойової слави, тому — похмура одіссея концтаборів, наруга, страшніша за смерть». А в дорозі до військового табору хлопці ще не знають і не розуміють індивідуальні загрози й небезпеки, вони, по суті, байдужі до власного життя, бо зосереджені на місійності особистої й колективної діяльності: «.зараз у них лише готовність в серцях — пройти все дантове пекло війни, перепинити шлях новітнім ордам чінгісхановим, що — не з луками, не стрілами — з гримучою сталлю на землі і в небі насуваються на рідний край».

Головний герой роману — Богдан Колосовський. Це ідеалізований образ героя, наділений моральними чеснотами, античною досконалістю зовнішності й духовною цілісністю. Здебільшого він живе раціональними вимірами військової доцільності, хоча й розуміє, зауважуючи, однак, що його смерть у бою може зробити кохану дівчину Таню нещасливою. Водночас сповідальні «Листи з ночей оточенських» засвідчують поєднання образів коханої і Батьківщини в нероздільну дуалістичну святиню, заради якої живе й береже свою людську гідність Богдан Колосовський.

На рубежі 50-60-х років два мотиви в осмисленні війни вирізняються з найбільшою очевидністю: погляд на війну в контексті історії і утвердження духовного стоїцизму людини в умовах війни. Отже, у романі «Людина і зброя» невипадково центральні постаті — це вчорашні студенти-історики, а Богданові Колосовському доводиться виявляти свій стоїцизм не тільки в протистоянні фашистському оточенню, а й тоталітарному режимові, який репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якої миті посягнути й на нього самого.

  1. Продовження розповіді вчителя

І в подальших творах Олесь Гончар порушує найістотніші проблеми народного життя. Його романи вражають масштабністю та неповторністю характерів дійових осіб, художньою майстерністю. Кожна книга Гончара завжди в чомусь нова, відкриває якусь іншу грань і життя, і письменницького таланту. Твори письменника стають більш аналітичні: те, що раніше поставало як художній факт, теза, досліджується з різних сторін, піддається аналізові, філософськи осмислюється, обмірковується. Це твори докладно розгорнутих роздумів, твори запитань, твори морального вибору й іспиту (відповідно й основні колізії добираються гранично загостреними; емоційної насиченості тепер ніби менше в самому авторському тексті, вона «перейшла» в сюжетні ситуації).

Один за другим, як наслідок невтомної праці письменника, з’являються його нові твори. Роман «Тронка» (1963), у якому порушено актуальні проблеми війни і миру, наступності поколінь, сутності людського існування, становлення молодої людини. Потім — романи «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1973). Кожен із творів

О. Гончара стає подією в літературному житті.

1962 р. з’явився роман «Тронка», відзначений Ленінською премією. Цей твір був фактично першим у літературі 60-х років, у якому виразно проявилась тенденція показувати сьогоднішній день так, щоб у ньому висвічував багатовіковий досвід народу; утверджувати й поетизувати почуття історичної, духовної пам’яті, нерозривної спадкоємності поколінь.

І це одразу було помічено критикою. Ось що писав, наприклад, Лев Якименко: «Поетика роману пронизана відчуттям того, що відбувалося в цьому степу колись, сотні років тому, що дало життя цим людям. Минуле — не просто пам’ять. Воно оживає в розповідях героїв, в авторських описах. І це створює реальне до головокружіння почуття історичного руху, породжує розуміння величі тих змін, які за короткий час сталися в житті одного покоління.

Мені завжди здавалося, що без цього відчуття історії, без цього відчуття руху, що відбувається з величезною швидкістю на наших очах, неможливо написати повноцінний твір про сучасність. Таким відчуттям наділений Олесь Гончар».

  1. Бесіда

  • Який жанр твору? (Роман у новелах)

  • Де відбуваються події?

  • Хто з героїв найбільше привабив і чому?

  • Як звучить у творі тема війни?

  1. Виступ учня із випереджувальним завданням

(орієнтовний зміст повідомлення)

Роман О. Гончара «Циклон» (1970) став своєрідним продовженням «Людини і зброї». Тема отримує несподіване продовження — постарілий герой «Людини і зброї» став кінорежисером і знімає фільм про війну. Особливістю твору є переплетення реальності і постановочних сцен, сучасності та спогадів про минуле.

Розповідь розгортається у двох планах: один — війна, табір радянських військовополонених, їхня підпільна боротьба, другий — праця кіномитців над фільмом, який має воскресити цю боротьбу, цю героїчну й багатостраждальну одіссею воєнних літ.

З великою художньою силою зображено в романі перебування героїв — на межі людської витримки — у фашистському таборі на Холодній Горі. «Холодна Гора є для нас не просто місцем ув’язнення, жаховиськом табору, вона стає поняттям. Здається, вона на те й розрахована, щоб розчавлювати, спустошувати, руйнувати людину. Так, неволя руйнує людину більше, ніж рани, ніж хвороби, ніж голод, в цьому я переконався тут. Найбільша небезпека, що її таїть проти нас Холодна Гора,— це здатність робити нас байдужими один до одного, повергати в стан очужілості, роз’єднувати, обривати зв’язки між людьми».

Окупанти прагнули насамперед зламати в полонених дух людини, перетворити її на раба, порвати зв’язки між людьми, але най- мізерніші успіхи чекали їх саме в цьому. Письменник поступово, уважно, не боячись правди, і тим сильніше, висвічує у своїх героях духовну нездоланність, органічне неприйняття покори й неволі.

Ці риси живуть у гордому й неупокореному Давидові-кавказцеві, який серед «незліченності людської в колючих дротах» запам’ятався усім з першої появи: ступав розгонисто, «випростаний, з сміливим, але ніби веселим, лицем, з орденом, що квіткою горів на гімнастерці», і вся постать його мовби говорила: «Ми ще живі. Ми не зломлені».

І в рядовому солдатові Решетнякові, людині з мужньою й доброю душею, якої сповна вистачило, щоб у тяжких умовах подумати про кожного, підтримати, розбудити віру в себе, в силу людської єдності. Розповідаючи про нього, головний герой роману Богдан Коло- совський каже, що є подвиги, які лежать на поверхні, всім видимі, і є негучні, майже непомітні, «світ про них не оповіщений, медалі за них не відлито, носить їх людина в собі.». Такий внутрішній подвиг Решетняка — подвиг людяності.

За образом Решетняка, як і за постаттю безіменної Матері, котра називає своїм сином найнужденнішого з полонених — хворого узбека, образами Решетнякової дружини Катрі, відважної партизанки Прісі Байдашної і її брата та інших, безпосередньо вгадується образ усього нашого народу — з віків мужнього й доброго, відкритого, сповненого високого чуття гідності й поваги до інших народів.

Герої, які створюють сьогодні кінофільм про цих людей,— Богдан Колосовський, який пройшов тими ж дорогами, що й Давид і Решетняк, артистка Ярослава, оператор Сергій Танченко, що чудом врятувався у «вогненному» поліському селі від карателів,— не просто кіномитці, залюблені у свій «матеріал», віддані усім серцем творчості, правді, красі. Для Гончара характерно уславлювати людську одержимість, творче горіння, і герої-кіномитці «Циклону» є яскравим тому свідченням. Але в даному разі суттєвим є й такий момент: у творцях фільму горить той самий вогонь вірності народові й Вітчизні, та сама розкриленість духу, ідейна й моральна цільність, які притаманні і їхнім героям. «Наперекір всьому — говориться в романі,— існує ж таки спадкоємність людського в людині. Є воно, діє, ще різкіше виявляє себе в критичні хвилини. життя справді має свої золоті естафети, без яких озлиднів би світ.»

«Циклон» — твір активних роздумів, він будить розум і серце читача, пропонує свої відповіді чи рішення. І перший з пропонованих ним та його героями висновків і є, мабуть, оцей: людині належить бути активною у своїй позиції, думці, в усьому житті. Не припускатися бездумності, не уподібнюватися трісці, підхопленій хвилями! Треба бути борцем — завжди і скрізь!

  1. Виступ учня із випереджувальним завданням

(орієнтовний зміст повідомлення)

Однією із особливостей індивідуального стилю письменника є те, що він не дає готових і остаточних рішень, ми шукаємо їх разом з автором твору. «Не випадково письменник так рідко дає розв’язання тих питань, які ставить,— пише Ю. Лукін у статті про «Бригантину». — Повість мовби думає, привертає увагу до деяких проблем. Це — «повість-роздум»,— твердить критик. Як уже згадувалося, повість «Бригантина» була написана 1973 року. У ній багато і пристрасного вболівання, і мудрих спостережень. Зовсім новий для Гончара і головний герой — підліток Порфир Кульбака, «волелюб», «важкий характер»; новий і незвичайний матеріал — спецшкола для юних правопорушників, її вихователі й вихованці, «режим напівсвободи»; і тільки той самий південний степ, «українська Сахара», «піски, як вогонь», де, однак, таким, як мати Порфира, вдається викохувати розкішні виноградники.

Для твору характерна то усміхнена, то сумовита, але неодмінно тепла й уважна, лірико-романтична інтонація.

У повісті О. Гончар торкається таких проблем, як довір’я до особистості і її позитивних задатків, віра в доброту, її виховну і будівну роль; свобода, її сила, її межі, її антипод — анархічна розхрис- таність; відповідальність особи перед суспільством і всіх за особу тощо. Це вічні проблеми, які не залишають і не можуть залишити нас байдужими. А перелік моральних категорій — довір’я, доброта, свобода, відповідальність,— що здобувають у повісті конкретно- олюднене наповнення на матеріалі дуже специфічному, «пограничному», дає уявлення про соціально-психологічний, філософський рівень повісті. Афоризми ж, які подарувала «Бригантина»,— «.Міряти людину маємо не по її падіннях, а по її висотах», «Сьогодні діти, а завтра вони вже народ»,— якнайкраще показують напрям і силу гуманістичних вболівань і занепокоєнь письменника. У «Бригантині» художньо зреалізована проблема «повернення до свободи», котру письменнику «підказав» якоюсь мірою добре вже знаний на той час досвід В. Сухомлинського.

Порфир Кульбака — центральна постать у повісті. Мати Порфира, зневірившись у тому, що їй самій вдасться упоралися з синовими витівками, віддає його до школи для підлітків-правопорушників.

Починається нова смуга в житті «маленької затятої людини»: входження в товариство «буйної правопорушницької челяді», численні «екзамени», влаштовані Порфиром своїм вихователям, мріяння про «галасвіти» і «правоволю» втечі і нарешті поступове просвітління, що настає в душі і поведінці Кульбаки.

Характер Порфира Кульбаки буквально зітканий з протиріч. Є в його вдачі багато такого, що не може не викликати симпатій. Порфир — працелюб, він ненавидить браконьєрів, він по-своєму чесний і щирий. Але біда в тому, що цей невгомонний «Оксанич» — згусток розхристаної непокори, здатний, зрештою, на дрібні хуліганські витівки, які здаються йому дотепними і возвеличують Порфира в очах ровесників. Живуть у хлопчикові полярні якості.

Обізлений, Порфир неодноразово втікає, бо його манять до себе дніпровські простори.

Та поступово доброта й увага роблять свою справу. Порфир Кульбака, здається, подорослішав, у його досвід увійшло краще розуміння людей, тонше і глибше відчуття тих, хто поряд. Додаймо до цього ті щасливі для хлопця години, коли в шкільних майстернях розкриваються його таланти і з’являється «переможницьке почуття від влади над технікою», коли на повну силу заявляє про себе «трудовий артистизм» Кульбаки. А як ожив, засвітився Порфир, ставши чемпіоном на незвичайних «перегонах», де він випередив самого Тритузного! І коли в урочищі Чортуватому виростає літній табір «Бригантина», ця гамірна «бурсацька республіка», де немає мурів — тільки смужка нескошеної трави,— здається, що ось тепер Порфир знайшов-таки нарешті свою вимріяну «правоволю».

Повість «Бригантина» завершувалася картиною дружної праці «табірних ангелочків» на розвантаженні баржі з кавунами. Веселий, весь сяючий комишанський трудолюб Кульбака своєю багатою уявою перетворив цю баржу, натруджену лайбу, на бригантину з величезними білими вітрилами.

  1. Продовження розповіді вчителя

О. Гончар — блискучий новеліст. Його перу належить кілька збірок новел та оповідань. Він творчо продовжує традиції класиків — майстрів малої форми — М. Коцюбинського, В. Стефаника, збагативши новелу поліфонічністю змісту, філософським осмисленням подій. Його новели глибоко психологічні, розкривають внутрішній світ героїв у важливі, переломні моменти їхнього життя.

Відомий О. Гончар і як пристрасний публіцист, вдумливий учений-літературознавець і критик, а також нарисовець. Слід згадати про його книги — враження від знайомства із зарубіжними

країнами: Чехо-Словаччиною, Японією, США, Данією, збірки літературознавчих статей «Про наше письменство» (1972) та «Письменницькі роздуми» (1980). Він також часто виступав у пресі зі статтями на актуальні, гостропроблемні теми — про боротьбу за мир, про розвиток літератури і мистецтва, про окремі питання життя народу.

Олесь Терентійович вів величезну громадську роботу. Він обирався депутатом Верховної Ради, тривалий час (1959-1972 рр.) очолював Спілку письменників України, був головою Українського республіканського комітету захисту миру, членом Всесвітньої Ради Миру.

За визначні досягнення у літературній та науковій діяльності

О. Гончара обрали академіком Академії наук Української РСР, він удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

«Кажуть: життя коротке. А мені воно здається таким довгим! Бачу отого солдата-студента в окопі над Россю, а то ж я! І той, що блукає в оточенні десь за Білгородом,— і то я. І гину від спраги в холод- ногірській тюрмі 1942 року, де нас 100 тисяч невільників,— теж я. А потім ті фронтові — страшні й чаруючі Альпи. І молода слава «Прапороносців». І голгофа «Собору». І госпітальна палата десь на Єнісеї, і асамблея ООН в Нью-Йорку та Сан-Франциско, і диво правічного секвоєвого лісу, і шум океану, і ласкавість полтавської Ворскли та місячні розбурхані ночі на Азові — все, все це увібрало одне- єдине людське життя.» — записав Олесь Гончар у березні 1994 року.

Помер письменник 14 липня 1995 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Твори О. Гончара широко відомі не лише в нашій країні, а й за кордоном. Книги письменника перекладалися 67 мовами народів світу. Окремі твори виходили у сімдесяти шести країнах. У жовтні 1990 року на XXII Міжнародному науковому з’їзді Американської Асоціації для розвитку славістичних студій (у столиці США) відбулася окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав його «Всесвітнім інтелектуалом 1992/93 років

2005 р. Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Героя України (за самовіддане служіння Україні на ниві літератури, визначний особистий внесок у національне та духовне відродження незалежної Української держави, утвердження ідеалів правди, людської гідності і добра, посмертно).

  1. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

Обмін думками. Висловіть своє враження від знайомства із Гончаром-письменником і Гончаром-людиною.

  1. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

  • Вивчити біографію письменника.

  • Ознайомитися зі змістом роману «Тронка», прочитати новелу «Залізний острів».

  • Творче завдання. О. Гончар, увінчаний багатьма високими нагородами, час від часу говорив дружині: «От якби мені писати на повну котушку!». Висловіть припущення, про що б хотів сказати своїм читачам письменник, але не сказав.

  1. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ Рефлексія

«Незакінчене речення»:

  • На сьогоднішньому занятті я збагатився знаннями ... уміннями . ідеями .

  • Я планую використати їх для .

  • Після заняття я відчуваю .розумію ... думаю.

УРОК № 115


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   59


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал