Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи»



Сторінка32/59
Дата конвертації01.12.2016
Розмір15.5 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   59

В. СТУС. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПОЕТА,

ЯКИЙ СТАВ СИМВОЛОМ НЕЗЛАМНОГО ДУХУ, ЗБЕРЕЖЕННЯ ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ.

ПОЕЗІЯ В. СТУСА — ЗРАЗОК «СТОЇЧНОЇ» ПОЕЗІЇ У СВІТОВІЙ ЛІРИЦІ. МІСЦЕ ПОЕТА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, СПІВЗВУЧНІСТЬ ЙОГО ТВОРЧОСТІ ЗІ СВІТОВОЮ ПОЕЗІЄЮ

Мета: схарактеризувати постать поета як символ незламного духу й людської гідності; охарактеризувати його творчу спадщину, визначити, в чому полягає новаторство його поезії та її провідні мотиви, ідеї; розвивати вміння узагальнювати вивчений матеріал, робити висновки; виховувати усвідомлення поняття честі, людської гідності, мужності, сили духу. Обладнання: портрет поета, видання його творів, відеофільм «Василь Стус повертається».

Теорія літератури: екзистенційні ідеї в художньому творі, метафора (поглиблено).

Тип уроку: комбінований.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

  1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

  2. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Слово вчителя

Василь Стус. Поет трагічної, але гордої долі. Він — великий українець і великий поет ХХ століття, який повторив трагічну долю українських митців, переслідуваних російською царською чи радянською імперіями. Тарас Шевченко, Павло Грабовський, митці «розстріляного відродження», Василь Стус. Ці імена сприймаються як символи незнищенності людського духу, національної гідності попри переслідування, залякування й заборони. «Поезія В. Стуса,— зауважує Ю. Шевельов,— наскрізь людська й людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень, криків, зіщулень у собі й розкривань безмежності світу. Перед нами живий не смолоскип, а людина». Починаємо знайомство із Василем Семеновичем Стусом — людиною і поетом.

ІІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ Повторення понять теорії літератури

Екзистенціалізм (фр. existentialisme, від лат. exsistentia — «існування») — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у ХІХ-ХХ ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ C. К’єркегор та німецький філософ Ф. Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції. Визначальні ознаки екзистенціалізму:

  • на перше місце висунуто категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

  • особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав’язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

  • поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов’язаними та вза- ємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

  • вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

  • існування людини тлумачиться як драма свободи;

  • найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи;

  • екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

!V. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

  1. Лекція вчителя

6 січня 1938 р. в Рахнівці на Вінниччині в родині Їлини та Семена Стусів народилася четверта дитина — син, якого назвали Василем. Мати вирішила не дратувати радянську владу збігом дня народження дитини з великим релігійним святом, тому й записала датою народження Василя 8 січня. Ворожість до нової влади мати В. Стуса пронесла крізь усе життя, незважаючи на те, що саме завдяки цій владі вийшла заміж за того, кого покохала,— сироту Семена

Стуса, що прибився до села з російським військом. За інших обставин вона, дочка заможного селянина, про це й мріяти не могла б. Дід Стуса довго не бажав «добровільно» вступати до колгоспу, вважаючи за краще платити здирницькі податки. Коли життя «не стало зовсім» — перебрався до Криму, залишивши дочці та бідному зятю чималий статок, який родина остаточно втратила 1931-1933 pp. Попри весь тягар голоду, схоже, для родини Стусів цей період минув не так трагічно — обійшлося без втрат у вузькому родинному колі.

Дитинство, яке сам письменник назвав «гарним», минуло в атмосфері добра, любові та народної пісні. Мати знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх виконувати. «Найбільший слід на душі залишився од маминої колискової: «Ой люлі-люлі, моя дитино»,— признавався письменник.

Василь рано опанував основи науки. Мати у своїх спогадах про сина розповідає такий епізод: «Ще до шести років він навчився читати й писати, пішов до школи. Якось приходить до нас вчителька Зоя Петрівна й питає:

  • Чому син ходить до школи босий, уже холодно?

  • Як? То він до школи ходить? Я не пущу! Малий ще.

Я тоді на заводі працювала, його вдома лишу, якусь роботу загадаю. А він все зробить та й до школи.

  • Ні,— каже вчителька,— ви його до школи пускайте, я його за приклад іншим ставлю, отим переросткам».

1936-1937 pp., коли тиск на заможних селян став нестерпним, Семен Стус почав шукати можливостей вирватися до міста, аби позбутися принизливого «безпашпортного» стану українського селянина. Йому вдалося «завербуватися» на один з хімзаводів міста Сталіна (нині — Донецьк), куди він виїхав зі старшою дочкою Па- лажкою, не чекаючи, доки на світ з’явиться немовля. Через півроку після народженні сина переїхала туди і Їлина Яківна, залишивши малих Марію та Василя з тіткою. Забрати менших дітей вдалося лише восени 1940 р.

На все життя запам’ятав Василь глум, який довелося пережити їхній сім’ї в донецькому бараку: сміялися з сільської традиційності родини. Тоді, ще несвідомо, він поділив світ на «своїх» і «чужих» — тих, хто глузує з твоїх батьків, висміює мову.

До початку війни сім’я Стусів спромоглася на невелику халупку в Сталіно, у якій і перебула воєнне лихоліття. Тут довелося пережити перше горе, виплакати перші дитячі гіркі сльози. Важка надмірна робота підірвала здоров’я сестри Палажки. Вона померла від менінгіту напередодні вступу німецьких військ до Сталіно (її могилу після війни так і не знайшли). А вже після звільнення міста радянською армією родина пережила ще одну втрату: 1944 р. на міні підірвався 15-річний брат Василя Іван.

Восени того року сестра Марія пішла до школи. За нею — і шестирічний Василь. Згодом поет напише: «.шкільне навчання вадило. Одне — чужомовне, а друге — дурне».

Стус мав вибирати, яким шляхом іти по життю: дотримувати споконвічних народних традицій чи виконувати статті закону, який порушує віковий порядок речей. Завдяки позиції матері й батьківській любові Василь Стус рано утвердився в думці, що людина ніщо поза своїми батьками, родиною, землею, краєм. І обов’язковим для мужчини є захищати те, що тобі дороге. І хоч яким важким був би цей шлях, він значно легший за зрадництво.

Гострий біль за батьків, котрі, аби не зректися традицій та мови предків, зачаїлися в нірці власної хати без жодних надій на життєвий успіх, примушував завжди жити на максимумі, аби відплатити цьому світу за приниження роду. Може, саме тому для нього стала такою близькою ідея екзистенціалістів: справжнє життя завжди на межі, між життям і смертю.

У шкільні роки Василь знайомиться зі світовою класичною літературою, музикою. Конструює приймач. Звичайно, на нього не могла не вплинути і класика соцреалізму. Але у цих творах він бачить у першу чергу не стільки конфлікт між робітничим класом і його визискувачами, скільки конфлікт між добром та злом. Юнак вирішує, що буде таким, як герої романів О. Горького та М. Остров- ського і робитиме все, щоб людям жилося краще.

«А коли я прочитав «Мартіна Ідена» Джека Лондона (це десь у п’ятому-шостому класі), світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все тяжким трудом,.. і все — солоним кривавим потом»,— пише він у листі про своє дитинство. І далі: «.під час канікул «відпочивав» на залізниці, де міняв шпали, рейки, бив «костилі», вантажив рінь (щебінь). Нароблявся — мало не падав. А проте 400-500 крб. старими грішми до татових 600-700 щось і важило, все якась допомога».

Невписаність батьків у соціальне середовище денаціоналізованого Донбасу означала для Василя неминучий і болісний вибір: протистояння або з батьками, або з однолітками. Він вибрав батьків. І це прирекло його на самотність. Тому ми й не знаходимо свідчень ні про друзів дитинства, ні про сталі захоплення, ні про перше кохання. Але це збагатило майбутнього письменника досвідом бути не таким, як усі.

Відкриттям стала для юнака поема І. Франка «Мойсей». Очевидно, саме з неї у Стуса й почався процес свідомого формування з себе людини, потенційно здатної на вчинок. Якось він обмовився:

«Ще в школі я щодень влаштовував собі сповідь. Що за день зробив доброго, що — злого». Тому уже в інститутські роки він був готовий відповідати за кожне своє слово й кожен вчинок.

У дев’ятому — десятому класах хлопець ознайомився з українською літературою «розстріляного відродження», забороненою в УРСР.

Закінчивши зі срібною медаллю школу, він пробує вступити на факультет журналістики Київського державного університету. Проте в нього відмовляються навіть прийняти документи — не вистачило одного року, того самого року, на який Василь Стус раніше пішов до школи. Він повертається до міста Сталіна і без іспитів вступає на історико-філологічний факультет місцевого педінституту.

Студентські роки поет називав «трудними». Очевидно, такими їх робили матеріальні нестатки, але ще більше — казенне схоластичне навчання та фальш у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була перейнята вся тогочасна офіційна наука, особливо ж — історія.

Разом зі Стусом навчалися В. Голобородько, В. Захарченко, В. Міщенко, А. Лазаренко.

В інституті працювала літературна студія (керівник — Т. Духовний), яка самим фактом свого існування допомагала протистояти російськомовному середовищу. Тут серйозніше почав займатися літературою, з’являються перші вірші Стуса та публікації. Дебютував у «Літературній газеті» (нині «Літературна Україна») у рік закінчення вузу, напутнє слово поетові-початківцю виголосив А. Малишко (22.11.1959). Здавалося, все йде якнайкраще.

Закінчивши 1959 року з червоним дипломом інститут, Василь Стус, щоби дати змогу однокурсниці залишитися в Донецьку (йому, мовляв, однак служити), їде працювати вчителем української мови та літератури в школу села Таужного, поблизу Гайворона. Наприкінці жовтня В. Стус іде до війська. Служив на Південному Уралі, за якихось 400-500 кілометрів від Кучино, де згодом обірвалася його земна путь.

На Уралі, немов збираючись туди повернутися, він залишив фалангу безіменного пальця, після чого вже не міг грати на гітарі. Бездумна тупість і одноманітність армійського життя не зламали письменника, а ще більше зміцнили в ньому неприйняття системи, яку він мусив би «захищати». Особливо обурювало (саме тоді були підписані радянсько-американські документи про скорочення чисельності армії) переведення військових частин подалі від цивілізації, у ліси, де, чи то від сорому за погану підготовку, чи то від американських розвідників, ці «розформовані» частини «ховали».

Лейтенантське звання на «дємбєль» не викликало позитивних емоцій.

Стус повертається на Донбас і йде викладати українську мову та літературу до школи № 23 міста Горлівки. Працює він там лише один рік і швидко розуміє, що треба або заплющити очі на відверте небажання учнів вивчати цей предмет, або протестувати, або йти зі школи. Він обрав останнє.

Цього ж року В. Стус пише листа А. Малишку:

«Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу, коли Ви в змозі це зробити, зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних усе ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

Іноді здається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири. Як можна зрозуміти їхній спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів?!

Коли хвиля русифікації — це об’єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові? Чому б тоді не «перекваліфікуватись», щоб не пхати палиць у колеса того воза, який котиться по трупах таких донкіхотів, як козацькі літописці і Капніст, і братчики, і Тарас, і. Драгоманов, і Франко.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи».

Тоді ж, у 1962-му, поет повертається до батьківського дому й починає працювати. У ті роки приходить і перше велике кохання. Її звали Олександрою. Але коли Василь привів цю дівчину до матері, вона не прийняла її, ввічливо, але сухо виставивши з хати: «Не наша вона, розбитна якась.». Поет вдруге став перед вибором: традиційний уклад чи реалії сучасного життя. Для Василя не отримати благословення від батьків означало зрадити найвищу ідею, якій перед собою зобов’язувався служити. Отже, з дівчиною довелося розлучитися.

Стус їде до Києва, де успішно складає вступні іспити до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН України. Із серпня 1963-го він мешканець столиці. Цей факт не вплинув на його світогляд, але остаточно визначив долю.

Тут він знайомиться із представниками української культури, у нього чи не вперше в житті з’являються друзі. Особливо тісно доля поета переплелася із долями Алли Горської та Івана Світличного.

У 1965-му, коли більш ніж на півроку було несправедливо заарештовано І. Світличного, Стус, приєднавшись до організованого

І. Дзюбою та В. Чорноволом протесту проти арешту в колі українських шістдесятників, під рев сирени, яка глушила спокійні слова Дзюби, вигукнув: «Хто проти тиранії — встаньте!». Сталося це в кінотеатрі «Україна» під час прем’єри кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Зал, долаючи страх, таки звівся на ноги. А за кілька днів поета виключили з аспірантури. Що стало приводом для його виключення? У наказі по інституту літератури № 180 від 15 вересня 1965 року записано: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20 вересня цього року відчислити з аспірантури інституту». «Нехай це залишиться на вашій громадянській та партійній совісті»,— черкнув він, знайомлячись із наказом про відрахування. Що ще було мовлено заступнику директора С. Зубкову, сказати важко, але, мабуть, щось аж надто різке й принизливе, адже той доклав надзвичайних зусиль, аби в 1966-му поета було звільнено з посади наукового співробітника Історичного архіву, де він знайшов собі роботу.

Що стало приводом для його виключення? (З 15 вересня 1965 року Наказ180 по інституту літератури: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20 вересня цього року відчислити з аспірантури інституту».)

Василь змушений був працювати будівельником, кочегаром, інженером з технічної інформації, але звідусіль його звільняли без будь-яких пояснень.

У грудні 1965-го, не маючи постійної роботи й київської прописки, Василь Стус одружується з Валентиною Попелюх — жінкою, яка в його поезіях постає в образі незрадливої берегині, яка вірить у правоту кожного вчинку Василя Стуса лише тому, що його зробив він — Василь.

Літературна творчість цього періоду теж приносить більше розчарувань, ніж здобутків. В. Стус давно виношував мрію про власну збірку віршів. Але довгоочікувана книга «Зимові дерева» не здобула прихильності навіть у найближчому колі друзів. Складний, непу- бліцистичний текст губився за яскравою соціальністю та злободенністю віршів І. Драча, В. Симоненка, Д. Павличка. А після відрахування з аспірантури у видавництві «Молодь» було «розсипано» вже готовий набір збірки ранніх віршів письменника «Круговерть».

До друку не пропускали жодного твору поета. Інколи друзі допомагали йому опублікувати переклади з лірики Гете чи Лорки під псевдонімом Василь Петрик.

Тому Стус вимушений полишити на деякий час поезію й переорієнтовується на написання критичних праць. Так, він пише статті про творчість В. Свідзинського, Бертольда Брехта, Генріха Белля, Тичині присвячує ґрунтовне дослідження «Феномен доби». Сам поет у цей час офіційно працює в Міністерстві будматеріалів. Робота, звичайно, не приносила радості, але й особливо не дратувала.

А в грудні 1970 року було по-звірячому вбито Аллу Горську — художника й хорошого друга Стуса. Того, хто хотів мати спокійне майбутнє, попередили, що вони не повинні приходити на похорони. Стуса не попереджали. Та він і не послухав би нікого. Ті ж, хто прийшли, пошкодували після того, як почули, що говорив на могилі загиблої Стус.

Офіційно вбивць, які сокирою зарубали художницю, не було знайдено. Стус же впевнено заявив: «Її вбито представниками ДБ».

Цими словами він підписав собі вирок. На письменника ще задовго до суду було заведено справу. Розправа не забарилася. Незважаючи на те, що поет успішно витримав творчий конкурс на московські Вищі сценарні курси, під тиском українського ЦК йому відмовили у прийомі документів.

Стус знову повертається до поезії. Упродовж місяця він укладає збірку «Веселий цвинтар» (1970), до якої входять образки сюрреалістичного танцю на цвинтарі нездійснених надій та ілюзій. Автор зображує радянське суспільство часів «застою», доводячи, що воно перетворилося на театр абсурду, бо в ньому «орденоносний пес» із виставки собак цінується вище за людину. Та ліричному героєві все ж вдається подолати замкнене коло людської байдужості й животіння і відстояти своє право на внутрішню свободу. Назва збірки — оксиморон. Під час арешту ця збірка була конфіскована.

Із сорока двох віршів автор кілька відновив по пам’яті, і вони згодом увійшли до збірки «Свіча в свічаді», виданої 1977 р. за кордоном видавництвом «Сучасність». До книжки увійшли також вірші зі збірки «Зимові дерева», про які сказано у вироку суду, що вони мають «наклепницький зміст» (зокрема, «Не можу я без посмішки Івана.», «Звіром вити, горілку пити.», «Отак живу: як мавпа серед мавп.», «Балухаті мистецтвознавці!..», «Який це час?..», «У Мар’їнці стоять кукурудзи.» та інші), а також вірші, написані в ув’язненні, і переклади німецьких поезій.

А в дію уже була запущена репресивна машина. Про поета упродовж року збирали інформацію та лише очікували приводу для арешту. Довго очікувати не довелося. На кордоні в бельгійського студента Добоша знайшли якийсь недрукований ще словник, що й стало підставою для масових обшуків та арештів. У Стуса знайшли чотири давно забуті рядочки, які ніхто, крім нього, не бачив (Кубло бандитів, каґебістів, / злодіїв і ґвалтівників / у стольному засіли місті / як партія більшовиків), які, разом із недоведеним фактом розповідання анекдотів про Леніна, потягли на п’ять років ув’язнення в таборах Мордовії і три — поселення на Колимі (19721979). У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду від 12 вересня 1972 р., зокрема, значиться, що «Підсудний Стус, починаючи з 1963 року і до дня арешту — січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили державний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі. Так, у період 1963-1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів, у яких порочить радянський державний і суспільний устрій. 1965-1972 рр. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту».

Відбувати особливий режим ув’язнення В. Стус був відправлений до табору в селищі Кучино Пермської області.

Знервований і знесилений тяжкою життєвою й соціальною боротьбою, Василь Стус починає писати політичні заяви, вимагаючи справедливості для інших, які також зазнали ударів лихої долі й потребують підтримки. Загнаний обставинами й владою, він особливо гостро сприймає чужі біди та болі, намагається одразу ж стати на захист словом, бо сам відчув, що таке самотність і беззахисність у скрутні хвилини.

В. Овсієнко, який відбував заслання разом із Стусом, згадує, що в кінці листопада 1975 р. в письменника стався прорив виразки шлунку, тобто внутрішній крововилив. Стус лежав непритомний, а начальство викликало перш за все конвой, щоб відвезти його за кількадесят метрів до лікарні. Було зроблено складну операцію, і хворий повернувся у в’язницю. Через брак ліків і погану їжу його мучив страшний біль. Маючи надлюдську волю, поет удень так тримав себе, що рідко хто здогадувався про його муки. Лише пізно ввечері він тихо вставав, виходив до коридору й там, наодинці, намагаючись нікого не розбудити, протяжливо й тихо стогнав. Але страшна хвороба не зробила його поступливішим. Він не міг змовчати на образу від тюремного начальства, а ось із гебістами не розмовляв принципово, читав книги у госпіталі, хоча це було суворо заборонено, на підтримку товаришів оголошував голодовки. За систематичну непокору і порушення режиму Стуса відправляли в ШІЗО, де через день влаштовувались «голодні дні» (150 г чорного хліба і дві склянки окропу), а в «ситі» дні давали зменшену в півтори рази супроти табірної норми порцію «баланди» і «січки». У карцері правилами було заборонено не лише постіль і ковдру, але й спідню білизну. Покараний мав право носити тільки труси і робу. А в Мордовії і в червні часто бувають приморозки.

Після операції Василь став офіційним інвалідом другої групи. В умовах ШІЗО він міг втратити залишки здоров’я, і тому його товариші оголосили загальнотабірне голодування. Але начальник табору, українець Зінченко, вигадував дедалі нові й нові образи й покарання. Стусові було заборонено побачення з дружиною, на його поезії було організовано справжнє полювання, навіть трояндовий кущ, біля якого часто зупинявся Василь, начальство наказало викопати.

Не легше було й на засланні. Листи Василя із заслання свідчили, що живеться йому там не набагато краще, ніж у таборі, а може, й гірше. Почувався самотнім, та головне — йому не давали змоги лишитися сам на сам із собою, не дозволяли зняти кімнату, велено було жити в гуртожитку. Та ще й сусіди спеціально підібрані. Ні хвилини на самоті з собою, постійна загроза провокації, постійний страх за свої рукописи, книги. Він жив у постійній напрузі. Розраду приносили листи. Стусу багато писали не тільки з України, а й з усього світу давні й нові друзі по лінії Міжнародної амністії.

Василь після ув’язнення був дуже ослаблений, виснажений нервово, з хворим серцем, з третиною шлунка, яка лишилась йому після операції виразки в ленінградській спецлікарні. А на засланні отримав нову травму. Якось загрався в шахи і повернувся до гуртожитку після відбою. Щоб не принижуватися перед черговим, спробував залізти на другий поверх через вікно, але зірвався й перебив пальці на обох ногах. Звичайно, якесь серйозне й систематичне лікування в умовах заслання було неможливе, і наслідки тієї травми ще довго давалися взнаки.

Але, незважаючи на такий стан здоров’я, Стус змушений був працювати прохідником, а пізніше машиністом скрепера у підземній дільниці гірничої копальні.

Ось що писав він про місце свого заслання Михайлині Коцюбинській: «Глухе селище рудокопів — довкруги сопки, горбатий краєвид, над якими витає образ Драй-Хмари (десь тут, здається, був поет, звідси слав розпачливі листи). Досі тут вдень (березень місяць) 25-30° морозу (взимку буває 60 °). Але жити можна — люди їдуть добровільно, осідають».

Атмосфера на засланні ставала дедалі нестерпнішою: постійні провокації, цькування в пресі. Для того щоб відпустили попрощатися з помираючим батьком, поет мусив витримати справжню війну. Розпочав голодовку, вивісивши на дверях своєї кімнати в гуртожитку оголошення із зазначенням мотивів. Це допомогло, Василя врешті-решт відпустили.

І в таких жахливих умовах Стус пише вірші, вивчає французьку та англійську мови (володів також усіма слов’янськими та добре — німецькою), перекладає твори такого складного поета, як Р.-М. Ріль- ке, роздумує над минулим, сучасним і майбутнім України: «Голови гнути я не збирався. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину»,— записує поет у таборовому зошиті.

1979 року поет повертається в Україну, продовжує літературну боротьбу. За кордоном вийшли дві його збірки: «Зимові дерева» (1970) і «Свіча в свічаді» (1977). Ім’я його відоме у світі. Твори В. Стуса перекладають німецькою, англійською, іспанською мовами. Книги відомі у Франції, Німеччині, Англії, Америці, його ім’я висувалось за кордоном на здобуття Нобелівської премії.

А Стус у цей час знайшов роботу — формувальником II розряду в цех лиття на заводі з ремонту та виготовлення засобів механізації будівництва ім. Паризької Комуни. Але через хвороби, набуті в зоні, не витримав фізичного навантаження, звільнився. У лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об’єднання «Спорт», незабаром йому присвоюють II розряд намазувальника затяжної кромки.

У травні 1980 р. у Стуса знову обшук на квартирі, арешт, а восени суд і ще суворіший вирок: 10 років таборів особливого режиму і 5 — заслання. За що? Насамперед за любов до рідного народу, до України, за головування в 1979-1980 pp. в українській групі сприяння виконанню Гельсінських угод із захисту прав людини.

Засланий до Горького академік Андрій Сахаров у жовтні 1980 р. писав: «Вирок Стусові — сором радянської репресивної системи.

Його треба відмінити. Невже країна, у якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нового сорому, нової жертви? Я закликаю колег В. Стуса — поетів і письменників усього світу, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса».

Та влада була немилосердною. Другий строк письменник відбував у пермських таборах. Життя тут було нестерпним. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів В. Стус оголошував голодівки. У січні 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 р. Стуса відправили в карцер за те, що, читаючи книгу в камері, оперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер у ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження.

У таборах та на засланні поет написав близько тисячі віршів та здійснив близько чотирьохсот перекладів, залишив чималу епістолярну спадщину. Та до читачів дійло не все написане в неволі. Табірними наглядачами було знищено збірку з приблизно 300 віршів. 1985 року Генріх Белль висунув українського поета-політв’язня на здобуття Нобелівської премії. Та Стус не дожив до дня засідання комітету, а померлим цю премію не присуджують.

Через чотири роки після смерті поета — в листопаді 1989-го відбулося перепоховання праху Василя Стуса та його побратимів Юрія Литвина та Олекси Тихого (всі загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино Пермської області 1984-1985 pp.) на Байковому кладовищі в Києві. Їх проводжали в останню путь жителі Києва та України. Посмертно Стус Василь Семенович удостоєний Шевченківської премії.

Ім’я Стуса стало символом нескореності людини, яка бере на себе відповідальність за все, що діється довкола неї. Він зробив свій вибір і з гідністю проніс свій хрест.

Завдання. Визначте, які життєві обставини вплинули на формування в В. Стуса екзистенційного світосприйняття.

  1. Бесіда

  • Що вас схвилювало в життєвій долі Василя Стуса?

  • Чому радянська влада переслідувала поета?

  • Назвіть збірки поета.

  1. Перевірка виконання учнями завдання до лекції вчителя

Завдання. Укажіть життєві обставини, які вплинули на формування в В. Стуса екзистенційного світосприйняття. (На формування в В. Стуса екзистенційного світосприйняття вплинули такі життєві обставини: зміна традиційного селянського життя, якому були притаманні природність, розміреність, сповільненість, культ батьків; лихоліття Другої світової війни; насильницька індустріалазація країни, особливо Донбасу, де минули дитячі та юнацькі роки письменника; хрущовська відлига, яка сприяла пожвавленню літературно-мистецького життя та відкинула практику знеособлення людей як «гвинтиків і коліщат»; існування тоталітарного режиму, який зазнав трансформації після смерті Й. Сталіна.

В. Стус упродовж життя обстоював право залишатися собою, бути таким і поводитися так, як почувається. Поступово такий стиль поведінки із гуманістичних прагнень перейшов у політичне переконання.

Формуванню у В. Стуса екзистенційного світосприйняття сприяла боротьба із системою, постійні пошуки свого місця у цьому абсурдному світісвіті протистояння.)

  1. Виступ учнів із випереджувальними завданнями

  1. й учень. Поезія В. Стуса — зразок «стоїчної» поезії у світовій ліриці

Основна риса характеру ліричного героя творів Василя Стуса — стоїцизм.

Стоїцизм — одна з головних течій елліністичної і римської філософії, заснована в кінці 4 ст. до н. е. Найважливіше місце в стоїцизмі посідала розробка міцної і розумної основи морального життя, яку стоїки вбачали у подоланні пристрастей, «силі духу», що виявляється в слідуванні своїй долі.

Етика стоїків, визнаючи невідворотність найжорстокіших ударів долі, не проповідує, однак, покірливості, не викликає жалості до людини. Навпаки, внутрішня згода стоїків зі своєю долею сповнює їх особливою гордістю, силою і стійкістю. Вони розмірковують не про те, що слід робити, щоб стати доброчесним, а про те, як має діяти доброчесна людина.

Стоїки ставили мету вчитися досягати душевного спокою, духовної незворушності, бути мужніми і стійкими під час життєвих випробувань.

Екзистенціалізм приваблював Стуса саме ідеєю стоїцизму, утвердженням, що важким умовам існування людина може протиставити свої внутрішні сили, свій духовний потенціал. Так у поезії В. Стуса сходяться у двобої «біль — білий світ» і дух людини, керований са- монаказом: «Стій і стій, допоки скону, допоки світу й сонця — стій і стій». Поет на собі повною мірою відчув, як суспільство нищить, нівелює людину, намагається обмежити її свободу. І він прагнув протистояти цьому нищенню активною життєвою позицією, високими морально-етичними переконаннями і творчістю, яка, за постулатами екзистенціалізму, дає можливість досягти справжньої свободи. Провідна тема такої творчості — становлення душі, духу. Екзистенціалісти проголошують, що духовність людини є майже єдиною головною її метою. В. Стус був згоден із тим, що людина «твориться, самонароджується», що у важких умовах існування вона знаходить власну сутність.

Східна, зокрема китайська, філософія допомагала поетові в тяжких умовах ув’язнення зберегти внутрішню рівновагу, бути «в стані постійної душевної (світової) гармонії: «Бути всім світом, не знаючи ні смерті, ні народження, а лише зміни все-сущих-станів. Дуже я тепер радію таким книжкам, що допомагають мені чутися тут не гірше, ніж будь-де на землі».

Збірки В. Стуса «Круговерть», «Зимові дерева» та «Веселий цвинтар» свідчать про процес світостановлення митця, про шляхи пошуку ним гармонії в навколишній дисгармонійній дійсності. У них простежуються етапи духовної, моральної еволюції поета: з юнацької романтики перших поезій «Круговерті» виростає митець з усталеними поглядами на світ, з несхитною життєвою позицією, із власною філософією оцінки людського буття.

У невольничій збірці «Палімпсести» поет обстоює право на внутрішню свободу на рівні людського мислення. У конфлікті із системою поет постає перед вибором: підкоритися обставинам і втратити внутрішню духовну єдність чи протидіяти їм і в такий спосіб виявити своє людське єство. І знову підтримку у вирішенні цього питання В. Стус віднаходить у філософії екзистенціалізму. «Мій шлях — моя радість»,— так формулює поет в одному з листів свій життєвий вибір, підтверджений стоїчним випробуванням. У «Палімпсестах» автор знову стверджує: людина, незважаючи на фізичний тиск і страждання, мусить, повинна залишатися собою. Таким чином, у світлі болю і фізичних випробувань вона почуваться внутрішньо незалежною. Така установка поета дала можливість М. Коцюбинській зазначити, що «ліричний герой Стусової поезії — людина внутрішньо вільна — завжди апріорі вільна, незважаючи на обставини, всупереч їм». В умовах жорстокого фізичного нищення вона нехтує ідеологічним тиском, виявляючи пріоритетні можливості повноцінного розвитку себе.

  1. й учень. Місце поета в історії української літератури, співзвучність його творчості зі світовою поезією.

Своєю творчістю Василь Стус піднявся до вершин світової поезії.

Поезія і проза, літературна критика та есеїстика, численні переклади, з-поміж яких особливо вирізняються блискучі інтерпретації

Ґете і Рільке — все це створено в нелюдських умовах, прихватками, часто — нелегально, з неминучими санкціями за кожне написане слово. На всій творчій спадщині Василя Стуса лежить відсвіт виняткової, дивовижно обдарованої і вимогливої до себе особистості, таланту, який у кращих своїх здобутках сягає рівня того ж таки Рільке або Пастернака, з повним правом займаючи почесне місце на верховинах світового письменства ХХ століття.

«Його ім’я сьогодні на устах не лише у знавців української літератури, а й у всіх, кому дорога Україна»,— писав І. Дзюба. Літературні критики — в Україні й поза її межами — визнають, що Стус був наймасштабнішою фігурою в українській поезії ІІ половини, а може, й усього ХХ століття.

Люди, яких доля зводила зі Стусом, не могли не визнавати величини таланту цієї людини. Михайло Хейфец, товариш-сотабірник мордовського періоду ув’язнення, як тільки вийшов із табору і дістався до Заходу, написав про Стуса: «В українській поезії більшого немає.». А новаторські підходи В. Стуса до образотворення, орієнтація на психологізм, звернення до підсвідомого, філософська глибина та інтелектуалізм поезії виводять її на обшири вершинних світових досягнень.

Василь Стус — автор шести поетичних збірок: «Круговерть» (1964), «Зимові дерева» (1968-1070), «Веселий цвинтар» (1970-1971), «Час творчості — Dichtenszeit» (1972), «Палімпсести» (1972-1980, у кількох редакціях) та прижиттєвої збірки вибраного з «Палімп- сестів» — «Свіча в свічаді». В. Стус — поет інтелектуальний, він свідомо, цілеспрямовано й критично опановував досвід світової поезії. У нього багато перекладів: з Р. Рільке, Ф. Гарсіа Лорки, Й. Гете, Б. Брехта, П. Цегляна, С. Малларме, Я. Райніса, М. Цвєтаєвої. Його власні твори було перекладено англійською, французькою, португальською, польською, німецькою, російською та ін. мовами. Василь Стус був почесним членом англійського РЕХ-клубу (з 1978-го), лауреатом премії «ТФе Рое^у Internatinal Аward» (Роттердам, 1982). 1991 р. Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (надруковано 1990).

Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в запростір», «Золота красуня», «І край мене почує» (усі — Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970-1971 рр. (Київ, 1993), твори в шести томах, дев’яти книгах (Львів, 1994-1999; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню.».

За поезіями Стуса створено численні вистави. Засновано премію імені Василя Стуса.

26 листопада 2005 р. Василь Стус посмертно удостоєний звання Герой України і ордена Держави.

  1. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

Захист власної думки. «Як ви вважаєте, Стус — поет чи борець?»

  1. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

  • Повторити матеріал уроку.

  • Сформулювати життєве й творче кредо письменника. Думку обґрунтувати.

  • Творче завдання. Твір-есе на тему: «Які життєві принципи В. Стуса мені імпонують».

  1. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ Рефлексія

Дати відповідь на питання: «Чи може бути В. Стус прикладом для наслідування для сучасної молоді?»

УРОК № 107




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   59


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал