Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи»



Сторінка14/59
Дата конвертації01.12.2016
Розмір15.5 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   59
Українська література 1960-1990 рр

УРОК № 81-82

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 1960-1990 рр.



Мета: ознайомити учнів із розвитком української літератури в другій половині ХХ ст.: із «закулісним» розвитком модернізму; творчістю офіційно реабілітованих, забутих і репресованих письменників та тих, кого було репресовано на початку 70-х рр. і піддано несправедливій критиці; дати уявлення про закордонне об'єднання українських письменників «Слово», явище «шістдесятництва» і пробудження національної свідомості в суспільстві; досягнення в галузі драматургії, перекладної літератури; творчість письменників Нью-Йоркської групи; явище постшіст- десятництва; українська «химерна» проза; публіцистичний виступ Ліни Костенко «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала». Теорія літератури: постмодернізм; соцреалізм, модернізм (повторення). Обладнання: портрети письменників, перекладачів; таблиці, ілюстрації. примірники творів письменників — усе, чим учні ілюструватимуть свої доповіді.

Тип уроку: урок-конференція.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

  1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

  2. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

  1. Бесіда

  • Дайте визначення модернізму.

  • Коли починається розвиток модернізму в українській літературі?

  • Назвіть перших українських модерністів.

  1. Словникова робота

Конференція — збори, нарада представлення держав, наукових організацій для обговорення певних питань.

Опонент — противник у політиці, суперечці, той, хто заперечує.

Рецензент — людина, яка дає критичний відгук.

  1. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ

Слово вчителя



Наш урок присвячений огляду української літератури 19601990 рр. Слово надається керівнику наукової секції.

  1. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

  1. Слухання доповідей учнів

  1. й учень. Сьогоднішній урок присвячено цікавому періоду розвитку української літератури. У чому його особливість?

Смерть Сталіна багато що змінила в житті колишнього Радянського Союзу і навіть у країнах поза його межами. Нас будуть цікавити насамперед зміни ідеологічні.

Отже, що ж змінилося?

У 60-90 рр. формувалось неповторне обличчя української поезії другої половини XX століття, основними ознаками якої ставала увага до особистісного, заглиблення в історію рідного народу, пристрасне обстоювання найсвітліших гуманістичних загальнолюдських ідеалів і цінностей.

Поступово суспільство почало позбавлятися від тоталітаризму. Це значно пожвавило літературно-мистецьке життя в Україні. Від митців вже не вимагалося лакування дійсності, безконфліктності творів, наслідування еталону класиків соціалістичного реалізму.

Довідка

Соціалістичний реалізм (скорочено соцреаліз м, рос. социалистический реализм) — термін, що закріпився в радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення ВРЕ). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Все вищезазначене сприяло розширенню тематики літературних творів, урізноманітненню їх жанрової та образної палітри, застосуванню новітніх прийомів та засобів змалювання світу, зображенню світу уявного.

Провідною естетичною ідеєю став гуманізм. Митці починають відходити від стандартів, нав’язаних соціалістичним реалізмом, та зображувати героїв, що вирізнялися багатогранністю характерів, складною психологією та поведінкою.

Митці прагнули аналітично змальовувати життя. У літературу повернулася історична тематика.

Пожвавилася й публіцистика: з’явилися нові літературно- публіцистичні журнали — «Прапор», «Всесвіт», «Народна творчість та етнографія», «Донбас», «Жовтень», «Київ» та газети «Літературна Україна», «Друг читача».

1961 року було засновано Державну премію ім. Т. Г. Шевченка.

80-ті роки відзначилися відновленням національних джерел, новим ставленням до мистецтва слова як до людинознавства.

З 1988 року починає виходити «Українська літературна енциклопедія», видаються історичні праці М. Грушевського, Д. Яворницько- го, О. Єфименко, друкуються раніше заборонені твори українських письменників, видається «Повне зібрання творів Т. Г. Шевченка».

Помітною ознакою змін в ідеологічній політиці щодо літератури та мистецтва стала поява нових видавництв — «Основи», «Фоліо», «Академія», «Ранок», «Абабагаламага» тощо.

Упродовж шести десятиліть літературний процес в Україні подавався вкрай збіднено, спотворено. Багато відомих свого часу письменників та їхніх творів, написаних і виданих у 20-х рр., тлумачилися спрощено, оскільки їхні автори були тавровані як «запеклі вороги народу». Більшість із них були розстріляні або ж замордовані в таборах ГУЛАГУ, а їхні твори силоміць вилучені з літературного процесу.

У 50-60-х pp. до читача повертається творчість репресованих письменників, яка раніше була вилучена з ужитку (твори М. Ку- ліша, Є. Плужника, М. Зерова, В. Бобинського, М. Драй-Хмари, Г. Косинки, О. Слісаренка, В. Чумака, С. Тудора та ін.)

Багато славних письменницьких імен повернуто читачеві. у 80-х роках ХХ століття. Це були митці, які своєю діяльністю торували шлях розвитку самобутньої української культури. Ось лише кілька постатей: М. Костомаров, В. Самійленко, М. Вороний,

О. Олесь, А. Кримський, Б. Антоненко-Давидович, В. Винниченко, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Г. Михайличенко, Б. Лепкий, М. Івченко, І. Багряний, М. Семенко та ін. Їхні твори поступово поверталися й досі повертаються до читача.

Ідеї й настрої цілого покоління виразили молоді талановиті письменники-шістдесятники — В. Симоненко, І. Драч, Б. Олійник, Д. Павличко, Ліна Костенко, В. Коротич, Є. Гуцало, Ю. Щербак, Р. Іваничук, Р. Федорів та ін. Для творчості молодих поетів і прозаїків характерна проблема історичної пам’яті, наступності поколінь, відображення правди життя, інтерес до людської особистості.

У кінці 80-х — на початку 90-х pp. в Україні відбуваються процеси демократизації та духовного оновлення, коли митці отримали можливість вийти за рамки соціалістичного реалізму, розширюють тематичні та стильові обрії нашої літератури, орієнтуючись на західноєвропейський модерн (Ю. Андрухович, В. Неборака, Б. Жолдак,

О. Забужко, О. Ульяненко, Є. Пашковський тощо).

Чимала кількість українських письменників у різний час опинилася за кордоном. Лише в останні десятиліття їхня творчість була долучена до загальноукраїнського літературного процесу і опублікована на Батьківщині (Є. Маланюк, В. Барка, І. Багряний, У. Самчук та ін.). Провідною темою творчості Є. Маланюка (1897-1968) стала Україна, проблеми її державності. На все життя відірваний від рідної землі, він завжди лишався патріотом, що вірив у свій народ, його творчі сили, здатність створити незалежну державу (збірки «Стилет і стилос», «Земна Мадонна», «Остання весна»).

Одним із найвизначніших прозаїків, що творив за кордоном, був Улас Самчук (1905-1987), який у передмові до одного зі своїх творів писав: «Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Він автор романів-трилогій «Волинь» (1928-1937) та «Ост» (1948-1982), де зображує панораму суспільних змін в Україні у XX ст. Роман «Марія» (1933) присвячений трагедії голодомору 1932-1933 pp. в Україні.

Українська література XX ст. завжди дослухалася до суспільних проблем свого часу.

В українській літературі 80-90-х рр. XX ст з’явився постмодернізм. Були утворені літературні об’єднання постмодерністів: «Бу- Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Нова дегенерація», «Молоде вино», «Червона фіра» та ін. Представники напряму: Ю. Андрухович, О. Забужко, Є. Пашковський, Б. Жолдак, В. Ведмідь, В. Махно, Б. Щавурський, Т. Гаврилів, І. Андрусяк, С. Жадан, І. Малкович та ін.

Довідка

Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття ХХ століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Енциклопедія літературних напрямків і течій пропонує такий список ознак постмодернізму:

  • культ незалежної особистості;

  • потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

  • прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

  • бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апо- каліптичного карнавалу;

  • використання підкреслено ігрового стилю, щоби акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

  • зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

  • суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

  • сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

  • запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно- композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

  • як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

  • іронічність та пародійність.

  1. й учень. «Закордонне об’єднання українських письменників «Слово», його роль у розвитку української літератури (В. Барка, Ю. Косач, Є. Маланюк, У. Самчук, О. Зуєвський, С. Гординський, літературознавці Г. Костюк, Ю. Шерех) та ін.».

Українські письменники, змушені жити й працювати за кордоном, прагнули до гуртування.

Саме через цей з’явилося угрупування «Слово», засноване 24 червня 1954 року у США за ініціативою І. Костецького, В. Барки, С. Гординського, Докії Гуменної, Ю. Дивнича, Г. Костюка та ін.

Серед завдань, які ставило перед собою це об’єднання, були такі: організувати видавничу справу, налагоджувати творчі контакти між українськими письменникам, які проживають за кордоном, незважаючи на різні їхні ідейні переконання та художні смаки, продовжувати літературний процес на чужині.

Поети «Слова» працювали в дусі висновків, зроблених після дискусії 26-27 грудня 1968 року щодо проблеми творчої спадкоємності, проблеми, яка викликала у представників слова першорядний інтерес. Ю. Шерех довів, що художню традицію і модернізм слід розглядати через їх зіставлення, а не протиставлення, як рівновеликі мистецькі явища. Поети розуміли необхідність відмови від ідеологічних настанов, розмежуванні літератури і політики. Їхні твори відзначаються посиленням особистісного начала.

Майже всі поети працювали в річищі модернізму (за виключенням І. Качуровського).

Серед прозаїків «Слова» багато постатей, які стали окрасою української прози — Улас Самчук, Василь Барка. Романи В. Барки «Рай» про життя українців під більшовицьким режимом, «Жовтий князь», у якому письменник розповідає про жахи голодомору 19321933 рр., роман «Ост» У. Самчука, у якому ідеться про поневіряння родини Морозів у часи більшовицького та нацистського тоталітарних режимів, «Що не гоїть огонь», в якому письменник намагається осмислити боротьбу УПА проти радянської влади — стали помітним явищем в українській та світовій літературі.

Отже, об’єднання «Слово» не тільки зберегло від знищення багатьох талантів українського письменства, які емігрували з СРСР, а й збагатило українську та світову літератури.

  1. й учень. «Розвиток драматургії (О. Коломієць, Я. Стельмах, В. Врублевська).

О. КОЛОМІЄЦЬ (1919-1994)

Творчість О. Коломійця — цікаве явище в нашій літературі. Н. Медведєва, дослідник творчості драматурга, підкреслювала, що О. Коломієць увійшов в українську драматургію з конкретним естетичним ідеалом особи і суспільства, схиляючись до театру інтелектуального, поетичного, який розвиває пошуки Лесі Українки, І. Кочерги, М. Куліша. Його невтомні і плідні експерименти в галузі драми відкрили перед українською драматургією нові можливості пізнання дійсності. О. Коломієць цікавиться світом людської індивідуальності, потаємністю її духовного єства, сповідуючи за В. Симоненком істину: «Найчистіша душа незрадлива, найскладніша людина проста».

Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п’єсу 1962 p. ставили вже в 71 театрі країни. 1978 p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п’ятисота вистава.

1978 року вийшла драма «Дикий Ангел», постановка якої у Київському театрі ім. І. Франка була відзначена Державною премією СРСР (1980). Ця п’єса має підзаголовок — «Повість про сім’ю». Головний персонаж — Платон Микитович Ангел. У п’єсі автор у виразно полемічній формі порушує одну з найболючіших проблем: виховання свідомих, дбайливих і далекоглядних у господарських питаннях громадян — насамперед підростаючого покоління — у праці і через працю. Устами своїх героїв письменник підводить читачів до думки, що наша держава буде багатою, а люди матимуть добробут лише тоді, коли кожен — від робітника до державного службовця — ставитиметься до своїх обов’язків відповідально, своєю працею збагачуючи державу, у якій живе.

Хоча в творчості О. Коломійця переважають п’єси про актуальні, сучасні авторові проблеми («Двоє дивляться кіно», 1987), є у нього й дві драми на теми минулого: «За дев’ятим порогом» («Запорізька Січ», 1971) та «Камінь русина» («Град князя Кия», 1981), написана спеціально до святкування 1500-річчя Києва.

Персонажі багатьох п’єс Коломійця — представники переважно молодого покоління, носії двох життєдайних сил — праці і кохання. Об’їздивши цілий світ, пройшовши пекло Великої Вітчизняної, герої драматурга залишаються вірними собі та своєму коханню. Персонажі багатьох п’єс Коломійця — представники переважно молодого покоління, носії двох життєдайних сил — праці і кохання. Об’їздивши цілий світ, пройшовши пекло Великої Вітчизняної, герої драматурга залишаються вірними собі та своєму коханню.

Я. СТЕЛЬМАХ (1949-2001)

Я. Стельмах відомий насамперед як драматург. Серед його п’єс є твори для дітей: «Шкільна драма», «Вікентій Прерозумний» та інші. П’єси «Привіт, Синичко!» та «Запитай колись у трав» входили до репертуару багатьох театрів колишнього СРСР.

«Синій автомобіль» — монодрама, відверто сповідальна і водночас закодована. Більшість літературознавців та мистецтвознавців погоджуються з тим, що це підсумковий твір Я. Стельмаха, хоча після нього драматург написав ще кілька п’єс. Художня відвертість, сповідальність, з якою написано твір, викликали живий інтерес і в критиків, і у глядачів. Як результат — п’єса була удостоєна Першої премії на Всесоюзному конкурс і ім. Вампілова за кращий драматичний твір 1990 року. На жаль, передчасна смерть митця не дала можливості до кінця розгорнути його талант.

В. ВРУБЛЕВСЬКА (нар. 1938 р.)

Як драматург Валерія Врублевська набула слави п’єсою «Кафедра». 1981 року ця п’єса йшла і на сцені Житомирського муз- драмтеатру. Ще ніколи зі сцени театру так відверто не говорилось про виразки суспільства. Зміст п’єси актуальний і сьогодні. Друге життя «Кафедри» дав Львівський театр ім. М. Заньковецької, який знову поставив п’єсу 2007 року, враховуючи ті зміни, що відбулися в житті нашого суспільства.

Творчість Валерії Врублевської пов’язують з такими видатними особистостями, як С. Крушельницька, О. Кобилянська, М. Цвєтаєва. Усі вони стали героями її творів. Її п’єси з успіхом ставили в Радянському Союзі і за рубежем. Тільки її п’єса «Кафедра» йшла у 80-ті роки у 40 театрах країни, у тому числі на сцені Київського театру російської драми вона витримала 300 аншлагів. А фільм «Повернення Батерфляй» за її сценарієм увійшов у число 100 найкращих кінострічок України.

  1. й учень. «Репресії проти письменників на початку 1970-х років».

Після «хрущовської відлиги» настали часи «брежнєвського застою», які принесли з собою посилення ідеологічної цензури.

«Поетів шістдесятників» — та літературних критиків (Є. Свер- стюк, І. Дзюба, І. Світличний) почали цькувати представники влади. Їх примушували до мовчання. Дехто замовкав, морально ламався, декого було знищено фізично. Після першої хвилі арештів 1965 року та другої — 70-х рр. Було засуджено письменників

І. Світличного, Є. Сверстюка, Ірину та Ігоря Калинців, С. Сапеляка, В. Стуса, В. Захарченка, Т. Мельничука, В. Рубана, О. Бердника. У таборах від тяжких умов життя померли О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Заборонили «Собор» (1968) Олеся Гончара. Гостропроблемний роман було піддано нищівній критиці і вилучено з літературного процесу на 20 років (вдруге роман опубліковано 1987 p.). У цьому творі автор порушує філософські, моральні, екологічні проблеми збереження національних культурних цінностей.

Заборонили твори Євгена Гуцала «Мертва зона» та «Родинне вогнище», «Мальви» Романа Іваничука, «Полтаву» Романа Андрі- яшина, «Меч Арея» Івана Білика та ін.

У цих творах порушено проблеми історичної пам’яті народу, формування його національної свідомості.

  1. й учень. «Перекладачі із зарубіжної літератури Б. Тен, Г. Кочур, М. Лукаш».

У післякультівську відлигу, коли почалося поступове розкріпачення думки, коли покоління шістдесятників зайнялося «випро- стовуванням себе» (вислів В. Стуса) як мислячих істот, музика, мистецтво, переклад, знайомство зі світовою літературою рідною мовою були для них ковтком кисню в задушливій атмосфері, що допомагав долати страх і зневіру. Під час шістдесятницького відродження переклад у науково-мистецькому середовищі став каталізатором інтелектуальних процесів. У літературному житті небувало активізувалося перекладацтво — як надійний засіб залучення до світової культури. Водночас, перекладацьке відродження політизувалося, набувало зовсім небажаних з погляду тоталітарного режиму форм. Художній переклад постає на повен зріст у своєму історичному розвиткові як своєрідна адекватна компенсація злочинно руйнованої оригінальної української літератури, виступає на передньому плані в боротьбі за українську культуру. Це була вкрай унікальна ситуація, коли перекладали, щоб рятувати мову і вибудовувати націю з пасивної етнічної маси. То була величезна жертовна і благородна праця.

Письменники-перекладачі прагнули, щоб кращі твори світової літератури збагатили й українську культуру. Майстри перекладу намагалися донести до українського читача те, чим пишалося людство, та передусім таке, чого українська література не мала, не встигла витворити — з тих або інших причин. Вони перекладали твори світового письменства, щоб прискорити процес інтелектуального розвитку народу. Більш того, перекладаючи твори світової літератури, невпинно збагачували власну мову запозиченнями з інших мов.

Говорячи про перекладацьку діяльність Миколи Лукаша, можна з упевненістю зазначити, що це, безсумнівно, великий поліглот, один з найбільш визначних за всю багатовікову історію української літератури поет-перекладач, про якість перекладів якого казали, що вони можуть бути порівняні з якістю й художньою цінністю перекладів Бориса Грінченка.

«Українських перекладів художньої літератури було менше від російських, але вони відзначалися вищим рівнем. Прочитавши в перекладі нашого геніального Миколи Лукаша «Декамерон» та «Дон Кіхот», міг лише поспівчувати росіянам: нічого подібного вони не мають»,— писав у своїй розвідці «Самоорганізація і культура» небіж Володимира Свідзинського, професор Анатолій Свідзинський (Київ, 1999, вид. ім. Олени Теліги, с. 176).

Творча спадщина перекладача величезна. До неї ми доторкнулися, читаючи роман про Дон Кіхота. Ім’ям М. Лукаша названа премія, яку присуджують кращим письменникам-перекладачам.

Робота перекладача складна і творча, тому що кожна мова має свої особливості, і по-справжньому талановитий письменник відчуває це. Перекладач повинен добре розумітися на цих особливостях, щоб засобами своєї мови передати мовну своєрідність оригіналу. Цим вимогам відповідає переклад Б. Тена «Божественної комедії» Данте.

Тен Борис (справжнє ім’я і прізвище Микола Васильович Хоми- чевський) подарував українському читачеві переклади староруської класики: три комедії Аристофана («Хмари», «Лісістрата», «Жаби»), «Едіп-цар» й «Антігону» Софокла, «Медею» Евріпіда, «Поетику» Аристотеля. А крім своїх улюблених греків, перекладає ще й вершинні твори європейської класики: «Річарда ІІІ» Шекспіра, «Розбійники» Шиллера, поезії Ю. Словацького, А. Міцкевича, О. Пушкіна. Ці переклади стали для нього підготовчою школою, без якої важко було б думати про здійснення перекладів Гомера з незбагненним багатством його поем. Як сказав Микола Бажан: «Борис Тен — видатний майстер нашої української літератури, творець такого перекладу «Іліади», якому може позаздрити будь-яка література.».

Г. Кочур — один із найяскравіших талантів українського письменства, особистість франківського взірця, людина легендарної пам’яті, всеосяжного культуролога, гуманітарія, поета, перекладача, історика і теоретика українського художнього перекладу. Нема тих струн, яких би не торкала рука Майстра — «повноважного представника світової культури в культурі українській» (Михайлина Коцюбинська). Але насамперед був він Українцем з великої літери, Громадянином, який навіть у найчорніші часи жив за Кодексом Честі, тобто жив і працював заради своєї нації, а, отже, на користь усього людства.

Шістдесяті та початок сімдесятих років належали до дуже плідних у творчості Г. Кочура. Його переклади друкувалися в збірках вибраних поезій Ю. Тувіма (1963), Д. Гофштейна (1965), Я. Райніса (1965), М. Богдановича (1967), П. Верлена (1968), Ю. Словацького (1969), П. Ж. Беранже і П. Безруча (обидві збірки — 1970), Ц. К. Норві- да (1971). 1964 р. разом із М. Рильським він видав антологію новітньої чеської поезії (від доби національного відродження — початку XIX ст.). Того ж року, за редакцією М. Рильського, Леоніда Первомайського та Г. Кочура, вийшла антологія новітньої словацької поезії XIX — XX ст. Григорій Порфирович переклав чимало творів для обох антологій. Одначе це були не просто перекладні антології, а коронні праці українського художнього перекладу. В умовах тоталітарного режиму, безглуздої цензури та нищівної самоцензури це були книжки, повні асоціацій з рідною історією, книжки, що вчили любити свій край.

  1. й учень. «Нью-Йоркська група письменників».

Це угрупування поетів виникло в другій половині 50-х рр. у США. Поети, спираючись на модерні стилі і форми, намагалися піднести українську лірику на новий щабель. Джерелами, якими живилася поезія цього угрупування, були досягнення українських митців «розстріляного відродження», американських та західноєвропейських. Представниками угрупування були Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, П. Килина, Е. Андрієвська, В. Вовк, Ж. Васильківська, Ю. Коломієць та ін.

Представники угрупування захищали естетичну концепцію самоцінності й новаторства мистецтва, відкидали традиційні стилі і форми, орієнтуючись на верлібр.

Поети Нью-йоркскої групи наблизили українську поезію до світових вимірів.

Найяскравішими представниками були Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський.


Ім’я поета

Твори

Коротка характеристика творчості

Б. Бойчук 1927 рік

Збірки віршів: «Час болю», «Спомини любові», «Вірші для Мехіко», «Мандрівка тіл», «Третя осінь», «Вірші кохання і молитви». Постмодерні- стські романи: «Дві жінки Альберта», «Три романи», «Спомини в біографії»

Утверджував естетичну самостійність, відтворював жорстокість життя, нездоланність суперечностей між особою та істоією.

У віршах намагається вирішити проблему сенсу людського життя, відтворює внутрішній світ людини, що пережила катастрофу, але зуміла вистояти. Митець прагне до відтворення тонких і неочікуваних станів людської свідомості, їхніх змін і перетворень. Він складає цикли віршів, у яких поєднано реальний і умовно-алегоричний плани зображення

Б. Рубчак 1935 рік

Збірки поезій: «Камінний сад», «Промениста зрада», «Дівчина без країни», «Особиста Кліо», «Марену топити». Переклади творів Г. Гессе,

Р. М. Рільке,

П. Целана, Р. Сті- венсона та ін.

Вірші Рубчака побудовано на глибинних асоціативних зв’язках, вони рясніють метафорами, зіставленням образів. Ліричний герой Рубчака начебто перебуває у двох світах — урбаністичному і природному, у якому він стає самим собою, знімає маску, яку носить у світі урбаністичному.

Пише верлібром, який будується на метафоричній образності, внутрішніх римах і звукопису — алітераціях і асонансах.

Поет цікавиться рухом образу-ідеї, а не конкретно-предметною реальністю, прагне шукати лише суть буття

Ю. Тар- навський 1934 рік

Поетичні збірки: «Життя в місті», «Ідеалізована біографія», «Пісні є-є», «Ось як я видужую».

Поема «Урана», збірки п’єс «6*0», проза «Не знаю», збірка оповідань — «Короткі хвостики»

У своїх віршах прагнув уникати трафаретності та декларативності. Лірика переважно урбаністична. Митець порушує екзистенціальні проблеми буття самотньої і розгубленої людини у сучасному світі, що нагадує в’язницю.

У поемі «Урана» відбилися події української історії ХХ століття. Поет засуджує тоталітарну ідеологію, втрату українцями національної гідності, культури, рідної мови







  1. й учень. «Шістдесятництво».

Дослідники часто порівнюють шістдесятництво з епохою Ренесансу. Дійсно, світоглядними засадами митців цього напряму були прагнення краси і гуманізм, який проголосив людину, її життя та духовний світ найвищою цінністю і поставив її в центр літературного твору, звільненого від ідеологічних догм соцреалізму. Для творчості шістдесятників було характерним продовження традицій письменства «розстріляного відродження» 20-х років і освоювання творчих здобутків митців народів світу.

Шістдесятництво — подія культурологічна і соціальна, пов’язана із дисидентським рухом.

Представниками цього напряму в українській літературі були Ліна Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Є. Гуцало.

Їхня творчість була новаторською за тематикою і формою, вражала тематичним та ідейно-стильовим розмаїттям.

Шістдесятники шукали нових форм мистецького самовираження на основі осмислення національного досвіду. Вони цікавилися духовною спадщиною українського народу. Вони проголошували відмову від тоталітаризму в усіх сферах буття, виступали за оновлення суспільства, утвердження загальнолюдських моральних та естетичних цінностей.

Така позиція митців привела до формування в Україні дисидентського руху, позиція якого була полярна до офіційної.

Шістдесятники прагнули вичленити себе з буденної маси серед- ньостатистичного радянського громадянина, довести, що кожен із них — людина мисляча, індивід, особистість. Завдання, які вони ставили перед собою: обстоювання права здорового глузду, повернення словом і поняттям їхнього питомого смислу, можливість говорити правду про очевидне.

Явище «шістдесятництва» було неоднозначним і за стильовими течіями, і за творчими постатями, і за ідейно-естетичними уподобаннями. Серед поетів були модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), постмодерністи (В. Стус).

Серед ознак шістдесятників на перше місце Євген Сверстюк ставить юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає. Другою ознакою він назвав шукання правди і чесної позиції. У самому шуканні є вже неприйняття й опір. Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Третьою ознакою Є. Сверстюк виділяє неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі всьому апаратові будівничих казарми. Честь імені — це було те нове, про що знову нагадали шістдесятники.

Вражає розмаїття жанрів, які використовували поети: лірична поезія, балада, притча, етюд, поема, сонет, рубаї, лірична новела, історичний роман, роман у віршах, химерна проза.

Так само різноманітною була тематика творчості представників «шістдесятництва»: природа, Вітчизна, народ, історична пам’ять, людина у всьому багатстві її проявів, суспільне життя, моральність, кохання, творчість, підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства.

Офіційна критика, намагаючись дискретизувати поетів, звинувачувала шістдесятників у естетизмі», «абстркціонізмі», відірваності від життя».

  1. й учень. «Поети-шістдесятники».

Ліна Костенко (1930 р. н.) — автор збірок «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», «Зоряний інтеграл», «Княжа гора» та ін. розмірковує у своїх творах про значення слова в житті людини, істинну цінність мистецтва («Страшні слова, коли вони мовчать.»), про суть кохання, вірність і життя. Яскравою особливістю її індивідуального стилю є історизм мислення, філософічність, інтелектуалізм, традиційність. Вона використовує українські фольклорні типи, образи-архетипи як атрибути української свідомості («Українське альфреско»), по-новому переосмислює звичайно — традиційної ситуації. Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» змальовує духовне життя нації крізь призму нещасливого кохання. У ньому акцентується увага на проблемах: митця і суспільства, індивідуальної свободи людини.

Глибоко патріотичною, соціально загостреною, публіцистично наснаженою є творчість поета В. Симоненка (1935-1963) — автор збірок «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Поезії» та ін. Твори В. Си- моненка засвідчували його ідейно-естетичну позицію справжнього патріота, що вболіває за долю своєї землі («Ти знаєш, що ти — людина.», «Задивляюсь у твої зіниці», «Де зараз ви, кати мого народу?..». Як гостра сатира на радянську дійсність сприймається один з кращих творів поета — «Казка про Дурила». Молодий поет, життя якого обірвалося так рано, залишив неперевершені зразки пейзажної лірики («Зимовий вечір», «Степ», «Вже день здається сивим і безсилим»).

Його інтимній ліриці притаманні патріотизм, публіцистичність, декларативність. Основний мотив його творчості — самоствердження людини у складному сучасному світі, її самодостатність і само- цінність («Я.»). Поезії вирізняє щирість, безпосередність у вираженні інтимних почуттів, простота.

Також яскравою постаттю шістдесятництва був Іван Драч (1936 р.) — автор збірок «Соняшник», «Протуберанці серця», «Балади буднів», «Поезії» «До джерел», «Корінь і крона», «Храм сонця», «Київське небо», «Шабля і хустина», «Теліженці», «Духовний меч» та ін. Поет невгамовно шукав нової форми і нового змісту поезії. Переосмислив жанр балади («Балада про соняшник» — роздум поета про мистецтво, творчий процес. Поезії І. Драча властиві метафоричність, максималізм, символізація, тема відповідальності митця, призначення поета іпоезії. У поемі «Чорнобильська мадонна» (1987) І. Драч розмірковує над проблемами загальнонародної трагедії, що постала після катастрофи на ЧАЕС.

Микола Вінграновський (1936-2004) — автор збірок «Атомні прелюди», «Сто поезій», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю». Вінграновський розробляє вселюдські, національні мотиви крізь призму «інтимного само- зосередження». Несподівана асоціативність, вируюча пристрасть, надзвичайно буйна фантазія, мальовнича образна деталь, глибинне відчуття пракоренів, наскрізне пронизуюче почуття любові до світу, до жінки — характерні риси поезії М. Вінграновського. Поет уважно придивляється до краси буденності, тяжіє до сокровенного, уміє подати в одному рядку й занурення в глобальні проблеми, й замилування летом ластівки, й трибунність вислову, і побутовий вираз, забарвлений тонким гумором. Центральними темами поезії Вінграновського є народ, нація, Україна.

Д. Павличко (1929р. н.) — автор збірок «Любов і ненависть», «Моя земля», «Правда кличе!», «Бистрина», «Днина», «На чатах»!», «Покаянні псалми» та ін.

Його творчості притаманні громадянські мотиви. Образно- притчевий зріз часу, історія народу, глибинне вираження проблем нації, окремої людини («Погляд у криницю»), постійний самоаналіз власної душі й долі, вираженні в збірці «Покаянні псалми» («Це Ти створив мене таким»). Найтонші переживання вираженні в збірці інтимної лірики «Таємниця твого обличчя». Широко відома пісенна лірика поета завдяки найпопулярнішому віршові — «Два кольори».

Одним із визнаних майстрів поетичного слова України є шістдесятник Б. Олійник (1935 р. н.) — автор збірок «Б’ють у крицю ковалі», «Двадцятий вал», «Вибір», «Поезії», «Коло», «Відлуння», «На лінії тиші», «Рух», «Ми знаєм, для чого жить!», «Гора», «Істина», «Заклинання вогню», «Сива ластівка», «У дзеркалі слова», «Доля» та ін.

Поет розмірковує у своїх творах про проблеми поколінь, історичну пам’ять та місце людини в житті («Урок»), поетизує простих трудівників («Дядько Яків», «Формула», «Про хоробрість»). Творчість Б. Олійника не оминула типова для радянського часу політизація та пропагандистський стиль («Кредо», «Мавзолей Володимира Леніна»). До образу матері звертається поет у циклі «Сиве сонце моє», що складається з дев’яти поезій. Ніжний та трепетний образ матері, простої сільської трудівниці, сприймається як символ життя, ніжності і добра. Поема «Сім» звертається до подій чорнобильської катастрофи.

Євген Гуцало (1937-1995) — поет, новеліст, повістяр, романіст, публіцист, есеїст. Особливо органічною виявилася для Гуцала форма ліричних оповідань, яких він написав понад 200. Гуцалу-новелісту притаманні ощадливість і місткість простої оповіді, коли почування і стани душі людської (а це і був основний об’єкт зображення) дається відчути і «доуявити» за якимось одним словом персонажа, жестом, поглядом. Улюблені герої новел Гуцало — юнак або дівчина із селянським типом емоційності, які тільки ще входять у життя, стикаються з його загадками (оповідання «Скупана в любистку», «Багряне листя»); підліток або дитина з незвичайною поетичною душею («Олень Август»), зі щедро розвиненим відчуттям природи («Яблука з осіннього саду»).

Особливе місце у творчості Гуцала посідає роман «Позичений чоловік» (1982). Використавши відомий фольклорний мотив жартівливої пісні «Ой там на товчку, на базарі // жінки чоловіків продавали» написав оповідання «Самовар», у якому жінка позичає сусідці чоловіка за самовар). Гуцало розгортає парадоксальні ситуації, що мали б подати своєрідний комічний розтин сільського життя.

Гуцало виступав також з нарисами, літературно-критичними статтями.

Григір Тютюнник (1931-1980) — автор творів «Зав’язь», «Три зозулі з поклоном». Його доробок просякнутий образом любові як втілення цінності, яка піднімає людину над прагматичною буденністю, звільняє її душу. Широко використовує у своїй творчості такий художній засіб, як зміщення часових площин. Вагому роль у розкритті характеру, ідеї у письменника відіграє художня деталь. «Зав’язь» змальовує перші почуття любові, притаманні їм ніжність, цнотливість, незахищеність (образ зав’язі). Вічна тема «любовного трикутнику» представлена в новелі «Три зозулі з поклоном».

Провідний мотив творчості Григора Тютюнника — людська доброта. Його персонажі здебільшого тяжко живуть і працюють, та не нарікають, не проклинають долю. А гідно несуть свій хрест.

  1. й учень. «Постшістдесятники».

Найбільша активність цієї групи митців припадає на 70-ті роки. Термін «постшістдесятники» запропонував, спираючись на оцінки критика В. Моренця, український письменник І. Андрусяк.

Ці письменники, на думку критика В. Моренця, не вдосконалювали соцреалізм, як робили «шістдесятники», а творили нову для української літератури поетику.

Ставлення влади до цих митців було відверто ворожим, недарма критика називала «постшістдесятників» «витісненим поколінням». Фактично творчість цього покоління відбувалася підпільно, в умовах «внутрішньої еміграції».

Поетичні збірки цих поетів з’явилися лише у 80-х. До цього часу ж були лише поодинокі журнальні та газетні публікації. Поталанило лише Тарасу Мельничуку, який видав свою першу книжку, а увесь наклад першої книжки Василя Голобородько було знищено унаслідок втручання радянської цензури.

Представниками «постшістдесятників» були: Тарас Мельничук, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, Станіслав Вишенський, Василь Рубан, Григорій Чубай, Олег Лишега.

  1. й учень. «Українська “химерна” проза. Пошукове розмаїття літератури шляхом постмодернізму в 90-ті рр.»

Химерна проза розвивається в українській літературі у 70-80 рр. Ця течія стала реакцією на диктат норм соцреалізму в українській «радянській» літературі.

Химерна проза — назва стильової течії в українській прозі 70-х рр. Грецьке слово «химерний» означає вигадливий, фантастичний, неправдоподібний, дивовижний.

Ознаки «химерної прози»: поєднання реального з міфологічним, часово-просторові зміщення, запозичення стильових ознак бароко, гротескові метаморфози з героями. Реалізм у «химерній» повісті вдало поєднується з умовністю, засоби гротеску, сміху, іронії — з образами-символами, елементами фольклорної та міфологічної поетики. Точка зору оповідача на все, що відбувається, філософсько- фантастична, тобто попри притаманну казковість, у ній міститься глибока життєва мудрість. «Химерна проза» емоційна, експресивна, її світ свідомо неприродний, але правдивий.

Міф у химерній прозі не має хронотопу.

Довідка

Метаморфоза — перевтілення, перехід із однієї форми в іншу з отриманням нового зовнішнього вигляду і функцій.

Гротеску літературі та мистецтві — один з різновидів комічного прийому, який поєднує у фантастичній формі жахливе і смішне, потворне і піднесене. Відрізняється від гумору та іронії тим, що в ньому смішне невіддільне від страшного і зловісного; як правило, гротескні образи несуть у собі трагічний зміст. У гротеску за зовнішньою правдоподібністю, фантастичністю криється глибоке художнє узагальнення важливих явищ життя.

Термін «химерний» з’явився 1958 року разом з романом О. Іль- ченка «Козацькому роду нема переводу, або Мамай і Чужа молодиця». Читач у цьому творі потрапляв у світ фантастичних пригод, у якому діяли такі персонажі, як Бог, святий Петро, Чужа молодиця (Смерть), безсмертний козак Мамай. Твір нагадував казку, але в ньому відчувалася присутність автора з його іронічним ставленням до того, що відбувається.

Наступний «химерний твір» з’явився лише через 13 років — дилогія «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» В. Земляка. До цього напряму належать також твори В. Шевчука «Дім на горі» та «На полі смиренному» (1983), «Левине серце» П. Загребельного, «Позичений чоловік» Є. Гуцала, «Оглянься з осені» В. Яворівського та ін.

Основи химерної прози в українській були закладені ще «Ене- їдою» І. Котляревського, «Конотопською відьмою» Г. Квітки- Основ’яненко, «Співомовкою» С. Руданського, «Лісовою піснею» Лесі Українки тощо. Отже, можна казати про національні витоки течії і одночасно стверджувати, що українська «химерна проза» стає в контексті інших літератур, зокрема творів Г. Г. Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Ю. Ритхеу та ін.

11 - й учень. «Публіцистичний виступ Ліни Костенко «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала». (Знайомство з уривками тексту лекції)

Лекцію, прочитану Ліною Костенко в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», присвячено гострим проблемам української національної культури у світовому контексті.

«Під гуманітарною аурою нації треба розуміти потужно еману- ючий (тобто з божественним началом) комплекс суспільних наук, включаючи освіту, літературу, мистецтво.

От коли ми говоримо: Іспанія, іспанці — які це у нас викликає асоціації?

Сервантес, Лопе да Вега, Кальдерон де Ла Барка.

Або німці нація філософів і композиторів: Бетховен, Ніцше, Кант, Гегель.

Не Гітлер з його Геббельсом, що хапався за пістолет при слові культура визначають образ нації, а доктор Фауст й Лореляй над Рейном.

Чи та же Росія з її напівбезумними царями.

Але не тьма визначає образ нації, а письменники, композитори, декабристи, запроторені в Сибір, Сахаров, якого висилали в Нижній Новгород. Саме вони створили ауру нації, а не її дикі й підступні правителі.

Ще Гельвецій помітив цю рятівну властивість людства.

«Ім’я Конфуція,— писав він,— більш відоме і шановане у світі, ніж ім’я будь-кого з китайських імператорів.

Ще в античному світі знали силу мистецтва і науки.

Чи ж треба говорити, що Англія — це Шекспір, Дж. Байрон?

Що Франція — це Стендаль, Бальзак.

Що Італія — це Данте, Петрарка, Рафаель.

А чому б у таких самих діоптріях не подивитися на Україну?

Чи не пора задуматися: «Хто ми в очах світу?

Який образ виникає в людей світу, коли вони чують слово Україна?»

Річ у тім, що коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь потужним телескопом, що мав дуже точну систему дзеркал, то виявили дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту.

Таким телескопом у кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук з освітою, літературою, мистецтвом.

Ефект головного дзеркала грає вирішальну роль.

У нас же цей телескоп давно застарів, не модернізується, його обслуга часом і не дуже грамотна.

Тобто нація відбивається не в головному дзеркалі, а в скельцях некоректно поставлених лінз, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала.

Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Він умисно спотворює обличчя нації.

Як за радянських часів була поставлена оптика на примітив, так все і залишилося.

Раніше поставити свій телескоп було неможливо. Ми були в складі імперії, вона робила свій імідж у світі, а Україна була за залізною завісою.

І от коли, накінець, ця завіса з гуркотом впала, то виявилось, що про Україну по той бік ніхто нічого і не знає.

Що повинна була відразу зробити Україна?

Поставити свою систему дзеркал, розробити свою гуманітарну політику, її стратегію. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави із тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин.

Треба мати на увазі, що Росія не тільки протирає до блиску головне імперське дзеркало, а ще й викривляє систему дзеркал України.

До сих пір не може без міфологеми «старший брат», «колиска братніх народів».

Які ж лейтмотиви звучать у нас на Україні: «Нація спить», «нація на колінах», «Піднімаймося з колін», Відродимо економіку — будемо відроджувати духовність».

Так ніколи не було.

Наприклад, Іспанія часів Сервантеса теж була в занепаді, тут процвітало те, що ми називаємо корупцією.

Але в цей же час спостерігався «розквіт духовного життя», «мистецтво і поезія досягли найвищого розвитку».

А у нас в літературі немає більш-менш помітної постаті, яка б не була облита брудом.

В початках сотворіння світу було Слово.

В початках сотворіння нації теж повинне бути Слово.

А яка у нас мова?

Справді, «так історично склалося: нечуваний тиск русифікації призвів до того, що багато молоді говорить суржиком. Ні чистої української, ні чистої російської, то якої ж ще другої державної хочуть російськомовні»?

У фундаменті будь-якої нації — книга, культура. А у нас?

Вже не імперія, наші ж люди не дають збудувати державу. Монтеск’є писав: «Спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом». У нас надто багато поганих громадян. Важко збудувати державу, у якій навіть члени парламенту не хочуть приймати присягу на вірність їй, у передбаченні солодкої перспективи бути знову рабами.

Чи може ставити питання про гуманітарну ауру нації ще рано? Україна ще перебуває в іншій системі координат.

Думаю, що слід. Треба робити все, що може прискорити процес її опритомнення, її повноцінного входження у світове співтовариство. Навіть якщо для цього потрібна шокова терапія».

То ж не забуваємо слів великих класиків:

«Хто не любить свою Батьківщину, той нікого і ніщо любити не може» (В. Сосюра).

«Культура буде врятована тоді, коли будуть врятовані люди» (Б. Брехт).

  1. Евристична бесіда

  • Визначте тему лекції.

  • Визначте головну думку лекції. («Головна думка лекції Ліни Костенко«Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала»сказати підростаючому поколінню, що настав час розробити гуманітарну політику України, її стратегію, відродити українську націю, підняти її імідж в очах світу, який донедавна майже нічого не знав про неї».)

  1. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

«Мозковий штурм»

Визначте роль літератури 60-90 рр. в загальному розвитку української та світової літератури.

  1. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

  • Опрацювати матеріал уроку за допомогою конспекту.

  • Підготуватися до рольової гри «Інтерв’ю з письменником» — підготувати запитання до «поета», роль якого виконуватимуть декілька учнів.

  • Індивідуальне завдання: підготуватися (2-3 учні) до ролі поета В. Симоненка.

  1. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

  1. Рефлексія

  • Хто із доповідачів упорався із завданням найкраще?

  • Яка інформація вам зовсім невідома?

  • Про що ви вже знали?

  • Який митець чи група митців вас зацікавили найбільше?

Попереднє оцінювання результатів роботи



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   59


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал