Урок №19. Проголошення незалежності Української Народної Республіки. VI універсал. Коли було прийнято III



Сторінка1/2
Дата конвертації12.04.2017
Розмір0.69 Mb.
ТипУрок
  1   2
Історія Укаїни І Курс

Тема уроку: Проголошення незалежності Української Народної Республіки. VI Універсал.

Урок №19. Проголошення незалежності Української Народної Республіки. VI Універсал.
Коли було прийнято III Універсал Української Центральної Ради?

  1. У чому полягала причина розбіжностей між Центральною Радою і більшовиками?


1. Всеукраїнський з'їзд рад

Партія більшовиків бажала здобути контроль над Україною шляхом перетворення Центральної Ради на Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Уривок з розмови ЗО (17) листопада 1917 р. по прямому проводу члена Київського обласного комітету РСДРП(б) С. Бакінського з народним комісаром у справах національностей Й. Сталіним. Під час розмови Сталін від імені Раднаркому заявив:
«Ми всі гадаємо, що, безумовно, необхідний крайовий з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Взятися до скликання з'їзду повинні ви - кияни, одесити, харківці, катеринославці й інші, звичайно, з Центральною Українською Радою. Коли Рада відмовиться працювати з вами в сій справі, що є для нас малоймовірним, то скликайте його без Ради. Влада рад робітничих і солдатських депутатів має бути прийнята на місцях. Се та революційна заповідь, від якої ми відступати не можемо».

  1. Українська Центральна Рада, Документи і матеріали. -К, 1996. -Т. 1.-С. 458. Першодрук: Робітнича газета (Київ),

  2. 1917, 19 листопада.


Напередодні скликання з'їзду більшовики стали готувати збройне повстання у Києві. Генеральний секретаріат довідався про ці плани. У ніч на 13 грудня 1-ша сердюцька (гвардійська) дивізія разом з іншими українськими частинами роззброїла більшовицькі війська і вислала їх за межі України.

Конфлікти між українізованими і більшовизованими підрозділами армій спочатку відбувалися без кровопролиття. Поступово протистояння переростало у справжні бої, хоча Раднарком і Центральна Рада не визнавали стану війни між собою. Українська адміністрація поводилася підкреслено лояльно. У містах без перешкод функціонували організації та установи, що перебували під більшовицьким контролем. Продовжувала виходити більшовицька преса.

Всеукраїнський з'їзд рад відкрився 17(4) грудня 1917 р. в Києві. Спроба більшовиків перебрати на себе владу зазнала невдач . Центральна Рада подбала про те, щоб з понад 2 тис. його депутатів лише незначна частина представляла більшовиків.

Того ж дня УЦР отримала від Раднаркому телеграму з ультиматумом. Телеграма починалася із заяв про визнання Раднаркомом Української Народної Республіки, яка має право відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською Республікою і про федеративні або інші взаємовідносини. Одночасно Раднарком звинуватив Центральну Раду в невизнанні радянської влади в Україні, сприянні каледінському заколоту і відмові негайного скликання крайового з'їзду українських рад. В ультиматумі підкреслювалося, що «ця двозначна політика позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української Республіки».
Витяг з ультиматуму Раднаркому:

«Рада Народних Комісарів ставить Раді, перед лицем народів Української і Російської республік, такі питання:

1.Чи зобов'язується Рада відмовитися від спроб дезорганізації гального фронту?

  1. Чи зобов'язується Рада не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що направляються на Дон, Урал або в інші місця?

  1. Чи зобов'язується Рада сприяти революційним військам в справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням?

  1. Чи зобов'язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків та робітничої Червоної гвардії на Україні і повернути

І негайно зброю тим, у кого вона була віднята? У разі неодержання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин, Рада Народних Комісарів вважатиме Раду у стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

Хрестоматія з історії України// Упоряд.: С. Кульчицький, О. Ганжа. - К., 1999. - С. 79.
Генеральний секретаріат УНР відразу дав відповідь на ультиматум Раднаркому і заявив, що «рішуче одкидає всякі намагання народних комісарів вмішуватися у справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці». При цьому була виявлена впевненість у тому, що «українські солдати, робітники і селяни, обороняючи свої права і свій край, дадуть належну відповідь народним комісарам, що здіймають руку великоросійських солдатів на їх братів-українців». Було вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему, оскільки Петроград перестав перераховувати гроші в фін-установи на території України. Незабаром в обігу з'явилися 100-карбованцеві купюри українських грошей.
2. Утворення радянської УНР.

Для війни з Центральною Радою В. Антонов-Овсієнко стягнув до Харкова великі збройні сили. У грудні війська УНР у місті були роззброєні, більшовики та ліві есери сформували військово-революційний комітет, до якого перейшла влада. Після взяття Харкова боротьба перекинулася на залізничні станції - Лозова, Синельникове, Олександрівськ (тепер - Запоріжжя). Просуваючись залізницею, війська більшовиків поступово витісняли гарнізони Центральної Ради.

Після невтішних для більшовиків результатів Всеукраїнського з'їзду рад у Києві делегати від більшовиків та лівих есерів переїхали до Харкова, який знаходився під контролем радянських військ В. Антонова-Овсієнка. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили себе І Всеукраїнським з'їздом рад. Делегатів від селянства, яке становило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було. 1-й Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові працював 24—25(11—12) грудня 1917 р. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) Україна була проголошена Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

З'їзд обрав Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України на чолі з українським соціал-демократом Є. Медведєвим. ЦВК затвердив український радянський уряд - Народний секретаріат. Кілька місяців на його засіданнях головувала Є. Бош.

Не випадково радянський уряд України не змінив назви проголошеної Центральною Радою держави - Українська Народна Республіка. Назва новоствореного уряду копіювала назву Генерального секретаріату УЦР. У Петрограді робили вигляд, що розпочатий Центральною Радою національний державотворчий процес продовжується.

Для Раднаркому проголошення радянської влади в Україні мало важливе юридичне значення. Тепер виходило, що радянська Росія лише допомагала відстоювати право на існування українського радянського уряду, проголошеного представниками трудящих самої України, а не воювала проти УНР.
3. Наступ радянських військ

Наприкінці січня 1918 р. радянські війська почали рухатися залізницями на Київ з трьох напрямків. Вони складалися з червоногвардійців і збільшовизованих частин колишньої царської армії.

Загальне командування ними В. Антонов-Овсієнко доручив і лівому есеру М. Муравйову.

Полегшуючи наступ радянських військ, київські більшовики 29(16) січня розпочали збройне повстання, центром якого став завод «Арсенал». П'ять діб точилися запеклі бої, які закінчилися штурмом «Арсеналу». Понад 300 робітників загинули або були розстріляні.

Захищаючи столицю, С. Петлюра вирішив затримати наступ М. Муравйова на ділянці залізниці Гребінка-Крути. Серед інших він надіслав туди курінь, який був сформований із студентів Українського народного університету, Університету святого Володимира (нині - ім. Т. Шевченка) та учнів старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії.

Бій відбувся 29 січня 1918 р. Невеликий загін студентів і гімназистів у сутінках відірвався від своїх, потрапив у полон і був розстріляний. Поет П. Тичина присвятив загиблим вірш «Пам'яті тридцяти».

Заволодівши Дарницею (в той час - передмістя Києва), Муравйов розпочав штурм. П'ять діб ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. За таких умов Центральна Рада визнала недоцільною подальшу оборону і віддала наказ про евакуацію. На початку лютого радянські війська увійшли в місто. М. Муравйов вимагав від підлеглих «нещадно знищувати всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Кількість жертв вимірювалася тисячами.
Після липневого заколоту проти більшовиків на Східному фронті В. Антонов-Овсієнко так характеризував Муравйова: «неврівноважений, амбіційний, хворий жорстокістю», а Ф. Дзержинський додавав: «найза-клятіший ворог не зміг би принести стільки лиха, скільки він приніс своїми страшними розстрілами, наданням солдатам права грабувати міста і села».

Олійник С, Трубчанінов С. Україна в період між двома світовими війнами. - Кам'янець-Подільський, 2006. - С. 196.
У січні війська радянської Росії витіснили каледінські частини з території Донбасу. Наприкінці січня - на початку лютого радянську владу було встановлено в Одесі, Криму, Миколаєві, Херсоні, Єлизаветграді.
4. Проголошення незалежності УНР

Після утворення в Харкові вищих органів радянської влади на території Української Народної Республіки одночасно почали діяти два уряди. Народний секретаріат опублікував постанову про недійсність усіх декретів Генерального секретаріату та видав декрет про скасування заборони на вивіз хліба з України в Росію. Між урядами почалася війна декретів, яка продовжилася силовою боротьбою. Ініціатива належала харківському уряду. Контрольована ним територія розширювалася.

В умовах, що склалися, керівництво Центральної Ради зрозуміло неможливість перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. На порядку денному постало завдання формального відокремлення від режиму більшовицької диктатури. 22 (9) січня 1918 р. відбулося закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал.
Уривок з IV Універсалу:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Влада у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву - Рада народних міністрів».

Українська Центральна Рада. - К., 1997. -Т.2.-С. 103.
Замість В. Винниченка, який пішов у відставку, на чолі уряду став український есер В. Голубович. Своїм першочерговим завданням він вважав створення в державі виконавчої вертикалі влади, оскільки місцевий апарат фактично був відсутній і не впливав на хід подій.
Із спогадів селянина с. Броварків на Полтавщині, яке пізніше було затоплено Кременчуцьким водосховищем:

«Центральна Рада? Так це далеко трохи від нас було, діялося в Києві -150 кілометрів було там, так що до нас мало що доходило. Центральна Рада в селіне мала нічого, тобто це в селах, що далеко від Київщини».

Великий голод в Україні 1932-1933 років. Свідчення очевидців для Комісії Конгресу США. - К., 2008. - Т. І.- С. 286.
Одночасно Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію», що проголошував право кожної з націй, які населяють Україну, самостійно організовувати своє національне життя незалежно від місця перебування її представників.
Терпиме ставлення керівників У ЦР до активності більшовицьких організацій в Україні призвело наприкінці грудня 1917 р. до проголошення радянської влади в Україні і утворення уряду, підпорядкованого Раднаркому.

Прийняття IV Універсалу стало переломним етапом в українському державотворчому процесі. Національно-визвольний рух звільнився з полону автономістсько-федералістських ідей, які накладали відбиток на перебіг Української революції.

Молода українська держава виступила як самостійна сторона в мирних переговорах у Брест-Литовському. З Німеччиною та її союзниками було укладено перший у світовій війні сепаратний мирний договір.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

Орацювати текст підручника стор.164-172.



Підготуйте повідомлення на тему «IV Універсал – переломний етап у процесі українського державотворення».

Тема уроку: Мирний договір у Брест-Литовську. Гетьманський переворот. П.Скоропадського.

  1. Мирні переговори у Брест-Литовському

За ініціативою В. Леніна радянський уряд звернувся з пропозицією про мирні переговори до країн Антанти та Четверного союзу. Антанта проігнорувала звернення більшовиків, а Німеччина та її союзники погодилися на переговори. 15(12) грудня 1917 р. сторони підписали угоду про перемир'я, що суттєво підняло авторитет більшовиків серед населення.

Бажаючи впливати на хід подій, Генеральний секретаріат у грудні звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн. У ній говорилося, що «до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федеративної власті в Росії, УНР стає на шлях самостійних міжнародних стосунків». Крім того, висловлювалося негативне ставлення до прагнення делегації Раднаркому представляти на переговорах всю Росію, без участі представників Української Народної Республіки. Керівництво Німеччини й Австро-Угорщини погодилося вести переговори з представниками УНР.

У січні 1918 р. у Брест-Литовському розпочалися пленарні засідання конференції за участю делегацій Росії і України. В. Голубович заявив, що делегація УНР має на переговорах статус самостійної. Проти цього не заперечували як керівник російської делегації Л. Троцький, так і граф О. Чернін, який від імені Четверного союзу заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне ж визнання УНР як самостійної держави союзники відклали до моменту укладення мирного договору.

Перед українською делегацією на переговорах стояло завдання домогтися включення до складу УНР Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, Холмщйни і Підляшшя. У разі відмови - поставити вимогу про створення в межах українських земель Австро-Угорщини окремого коронного краю з найширшою автономією.

Для Раднаркому вимушене визнання самостійності делегації УНР у випадку укладення миру означало б втрату України. Троцький обрав тактику затягування переговорів, розраховуючи і на швидке захоплення України радянськими військами і заміну делегації Центральної Ради на українську радянську делегацію. Троцький наполіг на перерві в переговорах до кінця січня.

На той час серед керівників більшовицької партії стався розкол. Ліві комуністи вважали за необхідне оголосити війну закінченою, не укладати грабіжницького миру, у випадку окупації країни перейти до партизанської війни і чекати світової революції. Ленін, у випадку ультиматуму з боку німців та їхніх союзників, наполягав на негайному підписанні продиктованих умов миру, якими б тяжкими вони не виявилися.

Після відновлення переговорів Л. Троцький повідомив, що Україна вже контролюється радянським урядом і договір, укладений з представниками Центральної Ради, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь представник делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР самостійною державою. Граф О. Чернін заявив, що існують всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може укладати міжнародні договори. У Німеччині та Австро-Угорщині швидко загострювалася продовольча проблема, і договір з Україною міг суттєво поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави дали згоду на передачу їй більшої частини Холмщини і Підляшшя та виділення в майбутньому західноукраїнських земель в окремий коронний край.

Мирний договір між УНР, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною було підписано 9 лютого (27 січня) 1918 р. Це був перший сепаратний мирний договір, укладений в період світової війни.

Сторони зобов'язувалися обмінятися військовополоненими та відновити економічні відносини. УНР у першій половині 1918 р. повинна була поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. штук яєць та іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Натомість Німеччина і Австро-Угорщина мали постачати до України промислові товари.

Тільки після підписання договору Центральна Рада повідомила союзників про захоплення Києва більшовиками та про негайну потребу збройної допомоги. Союзники зрозуміли, що одержати продовольство з України можна лише за умови її окупації.

У ніч на 10 лютого делегація Четверного союзу в Брест-Литовському звернулася до радянської сторони з категоричною вимогою підписати договір, але офіційно ультиматум не пред'явила. Оскільки Троцький мав інструкції від Раднаркому підписати договір лише після ультиматуму, він покинув переговори і виїхав до Петрограда. Німецькі війська стали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат.

Терпиме ставлення керівників У ЦР до активності більшовицьких організацій в Україні призвело наприкінці грудня 1917 р. до проголошення радянської влади в Україні і утворення уряду, підпорядкованого Раднаркому.

Прийняття IV Універсалу стало переломним етапом в українському державотворчому процесі. Національно-визвольний рух звільнився з полону автономістсько-федералістських ідей, які накладали відбиток на перебіг Української революції.

Молода українська держава виступила як самостійна сторона в мирних переговорах у Брест-Литовському. З Німеччиною та її союзниками було укладено перший у світовій війні сепаратний мирний договір.

2. Вступ німецько-австрійських військ в Україну

Після підписання мирного договору з УНР Німеччина в ультимативній формі запропонувала делегації радянської Росії варіант мирного договору. На спроби радянської сторони затягнути переговори німецькі війська 18 лютого 1918 р. відповіли наступом. Росія не могла продовжувати воєнні дії, і Раднарком прийняв продиктовані умови.

3 березня 1918 р. у Брест-Литовському радянська сторона підписала мирний договір, за яким визнавала Україну самостійною державою і зобов'язувалася розпочати мирні переговори з нею.

У телеграмі надзвичайному комісару Півдня Росії В. Ленін наказав негайно евакуювати на схід запаси хліба і металу з України, організувати підривні групи на залізницях, створити єдиний фронт оборони від Криму до Великоросії. Радянські війська затримали противника майже на місяць, що дало змогу Раднаркому евакуювати з України рухомий склад залізниць, десятки ешелонів з промисловим устаткуванням, сировиною та продовольством.

Коли наступ німецько-австрійських військ почав загрожувати окупацією російської території, Раднарком уклав угоду про припинення воєнних дій на курському напрямку. На ділянці від Рильська до Саджі була утворена так звана «нейтральна зона» завширшки 10 км.

22 березня Центральна Рада повернулася до Києва. У дипломатичних документах того часу союзники проголошували, що їхньою єдиною метою є відновлення в Україні законної влади - Центральної Ради, хоча насправді встановлювався окупаційний режим.

Австро-Угорщина зайняла південно-західну частину Волині, Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії; Німеччина - всі інші.

У Миколаєві, Маріуполі та Ростові-на-Дону стояли змішані гарнізони союзників. Кам'яновугільною і залізорудною промисловістю союзники управляли спільно. Залізниці та водний транспорт контролювало німецьке командування.

3. Розпуск Центральної Ради

З приходом союзників Центральна Рада заявила, що її внутрішній курс залишиться незмінним. Однак вона не врахувала, що присутність окупаційної армії кардинально змінює політичну обстановку в країні. Поміщики почали вимагати повернення конфіскованої власності та відшкодування збитків. Промислово-фінансові кола наполягали на скасуванні або перегляді робітничого законодавства. Селяни-бідняки вимагали землі. Поширювався партизанський рух. Послаблення державних інститутів влади призвело до хаосу і безладу. Центральний уряд не мав впливу на хід подій на місцях.

Коли стало зрозуміло, що значна частина земель не буде засіяна, головнокомандуючий німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршал Г. фон Ейхгорн видав наказ про засів полів.

Це призвело до конфлікту між окупаційною адміністрацією і Центральною Радою, яка розцінила ці дії як втручання у внутрішні справи України.

Із розповіді селянина Федора Капусти, який проживав у с. Горби і Кремлянчівського повіту Полтавської губернії:

«Та що ж, як ставився до німців і австрійців? Вони так само свій, так сказать, давали напрямок своєї мети і зі своєї цілі, тобто Україною заволодіти як хлібом-фуражем».

Із розповіді селянина Миргородського повіту на Полтавщині:

«Ходили німецькі вояки, так, і з офіцерами своїми, по дворах селянських і дуже, я би сказав, заздрісно приглядалися до господарств і цікавилися, а скільки у вас хліба є, зерна у коморах? ... Німці багато хлібу вивозили з України».

Великий голод в Україні 1932-1933 років. Свідчення очевидців для Комісії Конгресу США. - К, 2008. -Т.І.-С. 286.
Німецька адміністрація зрозуміла, що Центральна Рада нездатна забезпечити виконання умов Брестського договору, і вирішила замінити її одноособовою владою військового диктатора. Така можливість з'явилася після підписання між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною загального господарчого договору 6 травня 1918 р.

Підтримку своєї ідеї окупаційний режим знайшов серед заможного селянства. Ще з осені 1917 р. в Україні почав ширитися рух Вільного козацтва.

Вільне козацтво зародилося на Звенигородщині в березні 1917 р. Його організатором був селянин Смоктій з села Русакова. Пізніше рух козацтва поширився на Київщину, Чернігівщину та Катеринославщину. Вільне козацтво мало на меті охорону порядка і захист приватної власності. Воно проголосило себе територіальним військом, обирало старшину. У жовтні 1917 р. на з'їзді в Чигирині почесним отаманом було, обрано генерала П. Скоропадського. Його управа розташовувалася в Білій Церкві.

Серед селян-власників значним впливом користувалася Українська демократично-хліборобська партія (заснована на Полтавщині в травні 1917 р.). Вона вимагала визнати приватну власність основою господарювання та повернути власникам конфісковані засоби виробництва. «Хлібороби» схилялися до заміни Центральної Ради на авторитарну владу людини із числа військових. Найбільш прийнятною кандидатурою виявився генерал П. Скоропадський. Вільгельм II погодився підтримувати П. Скоропадського за умови, що той «дасть зобов'язання неухильно виконувати наші поради».

Павло Скоропадський (1873-1945). Виховувався в пошані до української старовини і культури. Закінчив Пажеський корпус, був флігель-ад'ютантом Миколи II. Під час війни командував лейб-гвардійським полком, потім кавалерійською дивізією і армійським корпусом. У літку 1917 р. українізував 40-тисячний Перший корпус.

Залишивши службу, він зійшовся у поглядах з Українською партією хліборобів-демократів і створив громадське об'єднання «Українська народна громада», яке пропагувало ідею сильної влади. Найбільш прийнятною для себе формою влади Скоропадський вважав гетьманство. Політичні симпатії пояснювалися походженням: його родичем був український гетьман Іван Скоропадський.


За розпорядженням Ейхгорна було роззброєно одну з найбоєздатніших частин УНР - дивізію синьожупанників. 28 квітня до зали засідань Малої Ради увійшли німецькі солдати і офіцери. Вони обшукали і роззброїли присутніх, заарештували двох міністрів.

Останнє засідання Центральної Ради відбулося 29 квітня. Депутати затвердили Конституцію УНР, яка мала назву «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». За Конституцією Україна мала стати парламентською республікою. Учасники засідання згадували, що М. Грушевського проголосили президентом УНР, хоча в Конституції посади президента не передбачалося.

Того ж дня, 29 квітня, у приміщенні Київського цирку зібрався Всеукраїнський з'їзд хліборобів-власників. Майже 8 тис. його делегатів проголосили П. Скоропадського гетьманом України. Отже, відбувся державний переворот. Прибічники гетьмана захопили державні установи. В окупованому німцями Києві ніхто не наважився стати на захист Центральної Ради та її уряду.

4.Утворення гетьманського уряду

Після приходу до влади П. Скоропадський видав «Грамоту до всього українського народу», в якій повідомляв про утворення Української Держави, розпуск Центральної Ради, земельних комітетів, Ради народних міністрів. Він брав на себе всю повноту влади і проголошував приватну власність «фундаменттом культури й цивілізації». Одночасно було опубліковано закон «Про тимчасовий державний устрій України» на період до скликання сейму (парламенту). Оскільки строки виборів не оголошувалися, в руках у гетьмана зосереджувалася вся повнота законодавчої, виконавчої і судової влади.
Із закону «Про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня:

1.Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави.

2.Гетьман стверджує закони, і без його санкції ніякий закон не може мати сили.

3.Гетьман призначає Отамана Ради Міністрів, Гетьман затверджує і скасовує Кабінет у повному складі.

4.Гетьман є вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами.

5.Гетьман є Верховний Воєвода Української Армії і Флота.

9. Первенствуюча в Українській Державі є віра християнська, православна.

44. Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді призначаються Гетьманом.



Хрестоматія з історії України //Упор. Кульчицький С,

Ганжа О. - К.,1998. - С. 37.

Чим відрізнялися форми правління, задекларовані Центральною Радою і Скоропадським?

Поміркуйте, чому гетьман обрав саме такий політичний лад для України.

Подумайте, чому гетьман зосередив у своїх руках всі гілки влади, які в демократичних країнах є самостійними.

Уявіть себе радником гетьмана П. Скоропадського. Яку пораду ви йому дали б щодо форми правління, форми державного устрою та форми політичного режиму? Поясніть свої міркування.

Гетьманат - форма правління, властива для ХУІІ-ХШ ст. На які, на ваш погляд, політичні та військові сили в суспільстві могла спиратися така форма правління?
Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик Федір Лизогуб.

Жодного представника українських соціалістичних партій до складу уряду Скоропадський не включив. Навіть Українська партія хліборобів-демократів опинилася в опозиції, оскільки стояла хоча й за міцну, але не авторитарну владу. Публічно гетьманський режим підтримала лише загальноросійська партія кадетів.
5. Внутрішня політика гетьмана Скоропадського

Після приходу до влади гетьман відразу почав «рятувати Україну»: розігнав органи місцевого самоврядування, відновив цензуру, припинив вихід соціалістичних газет, заборонив проведення з'їздів демократичних партій.

На зустрічі з делегацією хліборобів Скоропадський заявив, що максимум земельного наділу становитиме 25 гектарів на одну особу, а поміщикам буде надано право продавати землю Державному банкові. Дійсність спростувала ці слова.

«5 травня міністерство внутрішніх справ поширило циркуляр про повернення поміщикам їхньої власності: вилученого у них селянами рухомого майна, вирубаного лісу, в т.ч. отриманого за розпорядженням земельних комітетів. За невиконання наказу винні притягалися до карної відповідальності. Особлива відповідальність лягала на тих, хто псував посіви, випаси, ліси».

Україна: хроніка XX століття. Довідкове видання.

Рік 1918. - К., 2005. - С. 199-200.
Поміркуйте, чи розумів П. Скоропадський, що подвійною політикою щодо селянства він відштовхує від себе прихильників.

Подумайте, чому уряд гетьмана видав розпорядження про повернення власності поміщикам.
Гетьманські старости та окупаційні коменданти силою відбирали в селян майно, передане їм земельними комітетами. Поміщики захищали свої маєтки за допомогою військових команд. Побиття селян різками, ув'язнення та розстріли стали звичайним явищем.
Із розповіді жителя с. Броварків, що на Полтавщині:

«Чи підтримували селяни Скоропадського? Тут підтримували. Всі ті, хто мали багато землі, більше підтримували. А ті, що малоземельні, то ті пішли до червоних, а ті, що середняки, так трималися петлюрівської».

Із розповіді жителя Зіньківського району Полтавської області:

«Чи були такі люди, що підтримували гетьмана? Мало, мало. В селі підтримували гетьмана, я думаю, не більше як 10 осіб. Бо гетьман дуже недобре поступився з тими маєтками, що в їх забрали. Бо то більшовиків вітали і зустрічали через те, що ті... все дають... А ті вернулися й давай назад, а бідним селянам це не сподобалося, й за гетьманом пішло дуже мало, дуже мало».

Великий голод в Україні 1932-1933 років. Свідчення очевидців для Комісії Конгресу США. - К, 2008. -Т.І.-С. 286.
Поміркуйте, до якого прошарку селян належали оповідачі.

Чому село не підтримувало земельну політику гетьмана?
Швидко деградувала українська промисловість. Щоб налагодити вивіз промислової сировини до Німеччини й Австро-Угорщини, гетьманська адміністрація й окупаційна влада змушували робітників працювати по 9-12 годин, не спиняючись перед застосуванням сили. Власники підприємств вдавалися до локаутів - припинення роботи із звільненням всіх працюючих, щоб через деякий час найняти покірливих за меншу плату.

Соціально-економічна політика гетьманської адміністрації була відверто контрреволюційною і поляризувала суспільство. Не пройшло й тижня, як делегати Звенигородського селянського з'їзду, колишні прихильники гетьмана, визнали його соціальну політику неприйнятною і висловили готовність боротися за свої права, землю і волю всіма засобами. Союз хліборобів Чернігівщини виступив проти намагання німецької адміністрації зняти дві третини врожаю для Німеччини. їх підтримав II Всеукраїнський селянський з'їзд, який заявив, що не визнає обраного поміщиками гетьмана.

Усі з'їзди працювали нелегально. Делегати Всеукраїнського робітничого з'їзду наголосили на необхідності захисту незалежної УНР, скликанні Українських Установчих зборів та передачі землі без викупу в руки трудового народу. Відбувся з'їзд УПСР, на якому завершився розкол партії. Ліве крило висловилося проти влади гетьмана і закликало робітників та селян до організації збройного повстання. Вони згуртувалися навколо нелегального тижневика «Боротьба» і пізніше дістали назву «боротьбистів». Праве крило партії українських есерів вважало революцію закінченою і було готове співпрацювати з гетьманом. Вони оформилися в самостійну партію, за якою збереглася назва УПСР. Відбувся також V з'їзд УСДРП, який висунув завдання «відстоювати цілковиту самостійність України».

Одночасно в Україні пройшли з'їзди організацій, які підтримували гетьманський режим. Понад 1 тис. представників промисловців, банкірів-фінансистів і поміщиків вітали відновлення приватної власності на землю і заявили про свою готовність сприяти «утворенню нового державного, громадського та економічного ладу Української Держави». З'їзд вимагав переглянути закон про свободу страйків, запобігти втручанню робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації. Присутній на з'їзді Ф. Лизогуб заявив, що всі виступи проти існуючого ладу «будуть придушуватися міцною рукою. Було утворено Союз промисловості, торгівлі, фінансів, сільського господарства - ПРОТОФІС, який очолив князь А. Голіцин.

П. Скоропадський планував створити національну армію чисельністю в 310 тис. чоловік, але восени 1918 р. її склад не перевищував 65 тис. Окупаційній владі було невигідно, щоб Україна мала власні збройні сили. Як німці, так і Скоропадський боялися, що вкладуть зброю в руки людей, не задоволених соціальною політикою режиму. Гетьман хотів почати формування козацьких частин, але це встиг і змушений був спиратися на окупаційні багнети.

Опозиційність майже всіх політичних сил гетьманському режиму виявила його внутрішню нестабільність і цілковиту залежність від окупаційної влади.
6.Народна боротьба з окупантами
Прагнення великих землевласників відновити економічне панування в українському селі наштовхувалося на відчайдушний опір селян, які не бажали повертати конфісковане майно і віддавати землю. Набули поширення підпали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків та управителів. Селяни утворювали партизанські загони. Перебуваючи у підпіллі, російські та українські ліві есери прагнули надати цьому стихійному рухові організаційну основу.

Найбільших масштабів війна селян з окупантами набула у Київській губернії. Загальна чисельність повстанців на Правобережжі перевищувала 40 тис. осіб. Вони були добре озброєні, деякі загони мали навіть кулемети і гармати. Коли військам вдалося придушити повстання на Київщині, більшість його учасників перейшла в нейтральну зону, де під керівництвом закордонного бюро ЦК КП(б)У почалося формування повстанських дивізій.

Починаючи з серпня 1918 р., нове вогнище селянських повстань спалахнуло на Катеринославщині, у районі Гуляйполя де повстанців очолював Нестор Махно.

Боротьбу з повсталими селянами вели в основному німецькі гарнізони окупаційної армії. Незважаючи на мирні договори, укладені в Брест-Литовську з Україною і Росією, Східний фронт для Центральних держав, по суті, продовжував існувати. їхні втрати у цій війні досягали 19 тис. солдатів та офіцерів. Втрати українського селянства у війні з окупантами ніхто не підраховував, але вони були незрівнянно більшими.

Непримиренну боротьбу як з окупантами, так і з гетьманським режимом вели робітники України. У липні-серпні 1918 р. відбувся загальний страйк залізничників, у якому взяли участь близько 200 тис. осіб. Страйк істотною мірою перешкодив вивезенню з України продовольства і промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини. Керувало страйками Тимчасове організаційне залізничне бюро ЦК КП(б)У.

У гетьмана П. Скоропадського був ще один ворог - загальноросійська партія лівих есерів. Вона прийшла до влади в Росії у листопаді 1917 р. на правах партнера більшовиків. Після укладення В. Леніним Брестського миру ліві есери вийшли із складу Раднаркому і зробили спробу підірвати хиткий мир серією терористичних актів. У липні 1918 р. вони вбили німецького посла в Росії графа В. Мірбаха і фельдмаршала Г. фон Ейхгорна, а П. Скоропадському бомби вдалося уникнути. Терористичні акти російських есерів посилили жорстокість заходів окупантів, спрямованих проти селян та робітників.
7.Зовнішньополітичний курс Української Держави

Зовнішньополітичний курс уряду Скоропадського був жорстко регламентований умовами мирних договорів, укладених Четверним союзом з Україною і Росією. Радянська Росія зобов'язувалася визнати незалежність України і укласти з нею мир. У травні 1918 р. в Києві розпочалися переговори з російською делегацією, очолюваною X. Раковським.

12 червня було підписано прелімінарний (попередній) договір про припинення стану війни. Відновлювалися залізничний і поштово-телеграфний зв'язок, Українській Державі надавалося право заснувати консульства в деяких містах Росії.

Найскладнішим пунктом переговорів стало питання про державний кордон. Голова української делегації С. Шелухін наполягав на включенні до складу України північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курської і Воронезької губерній, а також Донецького вугільного басейну з районом Таганрога. Раковський погодився з етнографічним підходом у визначенні кордонів, але висунув претензії на чотири повіти Чернігівської губернії, всі південні повіти Курської і Воронезької губерній і частину Харківської та Катеринославської губерній. У Донбасі лінія розділу відступала на захід від етнографічної лінії на відстань 125-200 верст.

Російська сторона затягувала переговори, вичікуючи поразки Німеччини та її союзників, що дало б можливість оголосити Брестський мир анульованим. На початку жовтня переговори перервалися і більше не відновлювалися.

Навесні 1918 р., коли Румунія захопила Бессарабію, гетьманський уряд перервав із нею дипломатичні і торговельні відносини. Тільки через півроку, коли виникла потреба шукати контактів з Антантою, П. Скоропадський дав згоду на укладення тимчасового торгового договору. Але бессарабське питання так і не було вирішене.

Після наказу українським військовим частинам залишити Кримський півострів під контролем гетьманського уряду залишилася тільки північна Таврія. Окупанти не бажали посилювати Україну за рахунок Криму і Чорноморського флоту. Спротивилася німецька адміністрація і домаганням кримськотатарського населення на власне управління півостровом. Влада в Криму була передана колишньому царському генералу С. Сулькевичу.

Гетьман вважав, що політично і економічно Крим тісно пов'язаний з Українською Державою і має бути приєднаний до неї на засадах автономії. Не знайшовши розуміння з боку С. Сулькевича, Скоропадський оголосив блокаду Криму. Вії умовах яскраво виявилася цілковита залежність півострова від материка: економічне життя Криму було паралізоване. Сулькевич капітулював і заявив, що готовий на переговори про форми державного об'єднання з Україною. Та часу на розв'язання кримського питання у гетьмана вже не було.

Наприкінці травня в Київ прибула делегація кубанських козаків, яка поставила питання про об'єднання Кубанського краю з Україною. Проте цим планам перешкодили донські козаки. На початку листопада 1918 р. донський отаман П. Краснов зустрівся із Скоропадським на залізничній станції Скороходово і домовився про спільні дії проти радянської Росії. Підтримуваний Антантою, яка здобула перемогу у світовій війні, цей союзник був важливим для гетьмана.

В умовах, коли Австро-Угорщина розпадалася, а в Німеччині починалася революція, Скоропадському потрібно було переорієнтуватися на Антанту, яка підтримувала білий рух в Росії.

В середині листопада він відправив у відставку уряд Ф. Лизогуба і оприлюднив грамоту, яка засвідчувала цілковиту зміну зовнішньої політики Української Держави. Тепер він ставав прибічником входження України на федеративних засадах до майбутньої білогвардійської держави.

Розрахунки Центральних держав одержати з України необхідні продовольчі та інші ресурси призвели до виникнення режиму «сильної руки» гетьмана П. Скоропадського. Але Гетьманат не мав глибоких коренів у суспільстві. Боротьба села і міста проти окупаційного режиму і пов'язаної з ним влади гетьмана набула гострих форм і негативно вплинула на підвалини гетьманської державності.

Зовнішня політика Української Держави визначалася цілковитою залежністю від Центральних держав і не мала перспектив для утвердження незалежності.

Присутність в Україні окупаційної армії, втрата соціальних здобутків трудящих і загибель демократичної УНР перервали революційний процес, але потенціал національної революції залишався достатньо високим
Домашнє завдання:

Опрацювати текст підручника стор.172-188.

Скласти історичний портрет П.Скоропадський

Історія україни ІІ курс





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал