Управління освіти і науки України Хмельницької обласноїдержавної адміністрації




Сторінка4/5
Дата конвертації01.12.2016
Розмір0.68 Mb.
1   2   3   4   5
ХРИСТИЯНСЬКІ ЦІННОСТІ ЯК МОГУТНІЙ ВИХОВНИЙ ЗАСІБ
Вітальні, естетичні, моральні, інтелектуальні, релігійні, особисті цінності, родинні цінності, громадянські цінності, національні цінності, абсолютні цінності
(виховна година)
Українські християнські традиції давні, вони передавались з покоління в покоління, виникли під впливом традиції Церкви і богословського мислення. Не кожний народ може похвалитися тісним переплетенням національних ідей з релігійною тематикою. Згадаймо чудові колядки, настінні церковні розписи. Церква, літургія, віра вирішували, якими мають бути зміст, стиль, значення, застосування сакрального мистецтва.
Що таке Батьківщина для кожного з нас?
Батьківщина - це земля, на якій ми народилися і виросли.
Батьківщина - це спільна мова, якою говоримо і думаємо ми та наші земляки.
Батьківщина - це народ, люди, діти цієї землі.
Батьківщина - це релігія, яка є основним фундаментом народу.
Отже, Батьківщина - це тісний зв'язок душ усіх громадян, що жили, живуть і житимуть після нас, щоб зберегти і обороняти спільну і рідну нам землю, мову, релігію, культуру» добробут. Дзеркалом душі
Батьківщини є мистецтво і література. Багато наших митців оспівували любов до Батьківщини та її красу.
Пригадайте декілька поетичних рядочків з творів Тараса Шевченка, адже це вам не буде тяжко зробити, бо з української літератури ви вивчаєте його спадщину (учні наводять приклади).
Наш земляк І. Франко прекрасно сказав :
Наш край, о любі мої браття.
Перлина Божа на землі,
Наш край - зелене Прикарпаття
І сині гори в синій мглі.
Книга «Огієнкові афоризми» - уважно слухаймо і думаємо, яким духом пройняті ці слова. Приклади -
«служімо Батьківщині чистими руками»: відкрито, сміливо, з вірою (с. 440);
- на сход: Київ - місяць ясний, а Україна - місце сходу (с. 481);
- Київ - наш Єрусалим Святий (с. 480);
- Треба бути рідним сином Батьківщини, де б ти не жив (с. 497).
Ці рядки сповнені любов'ю і патріотизмом. Кого ми можемо назвати патріотом своєї Батьківщини. (Іде збір думок).
Патріотом є людина, яка свідомо і гаряче любить рідну землю, мову, релігію своїх земляків. Працює так, щоб розвивати те, що залишили нам у спадщину діди і прадіди. На жаль, сьогодні так виглядає, що любов до
Батьківщини стала неактуальною, навіть для багатьох молодих людей. Так, звичайно, наша Батьківщина у даний час є у матеріальному занепаді, вона бідна і обдерта; але ми - діти своєї матері, Батьківщини. Хіба добра дитина залишає свою хвору чи бідну матір? Тільки ми - молоде свідоме покоління, зможемо вивести
Україну з матеріальної і духовної кризи, чесно працюючи на її теренах. Отже, чи любити свою Батьківщину?
Напевно, про таке питати і не треба, бо любити Батьківщину - це наш обов'язок. Це велить нам Сам небесний
Батько. Цього вчить нас Ісус Христос не словами, а ділами. Ісус любив свою землю і народ. Навіть в останні хвилини свого життя, в муках на хресті, Він турбується долею своїх земляків, прощає їм усе і кличе: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять».
Ще наші предки і літописці записали: «Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій ворожій славі й шані пробувати».
Отже, любов до Батьківщини, до свого народу, віри, мови є нашою цінністю. Давайте визначимо, а що ж таке цінність?
Цінність - це те, що у моєму житті найбільш вартісне найважливіше, що допомагає жити, розуміти сенс буття.
Християнські цінності за шкалою вартостей є абсолютні, національні громадянські, сімейні й особисті.

27
Отже, про які вартості ми з вами щойно вели мову?
Правильно, це є національні вартості. Спробуйте їх перелічити і записати (учні виконують завдання):
Любов д: рідного краю, патріотизм тощо.
Висновок. Ці вартості набувають справжньої християнської цінності, коли вони злучені з любов'ю до
Бога і до ближніх.
Цінність - як абсолютна безвідносна значимість. Цінність - знання, яке здобуваємо за життя і яке допомагає робити правильні рішення. Цінності поділяються на абсолютні (доброта, любов, правда, справедливість, гідність, свобода, чесність) - вони є своєрідним колом, радіус якого прямує до безконечності, бо подаровані нам Богом; національні (патріотизм, національна гідність, державотворчі прагнення, історична пам'ять, змагання до єдності); громадянські (права і свободи, обов'язки, соціальна гармонія, повага закону); сімейні - родинні подружня вірність, турбота про дітей, стосунки у сім пам'ять предків); особисті (риси характеру, поведінка, стиль приватного життя).
Кола національних, громадянських, родинних і особистих цінностей мають свої визначені радіуси, величин; яких залежить від чисельності народу, громади, родини та їх особливостей.
Якісні цінності: релігійні, інтелектуальні, моральні, естетичні, вітальні. Людська особа може бути носієм цінностей: релігійних (святість, особиста віра, прагнення до досконалості), інтелектуальних
(проникливість, розсудливість, інтуїція), моральних (смирення, чистота, щедрість, милосердя, лагідність), естетичних (краса, чарівність, дотепність, художній смак), вітальних (талевість, жвавість, енергійність) та інших цінностей. Година покликана у житті бути носієм таких цінностей, а не мати різноманітні матеріальні, інтелектуальні цінності.
Які цінності християнин поставив би на перше місце? Любов до Бога, до людей, безсмертя душі, віру, правду, і доброту, справедливість, чесність. їх можна об'єднати в одну групу під назвою абсолютні, тобто дані Богом раз і назавжди, такі, що є незмінними.
Найвища цінність - ЛЮБОВ. За нею нероздільно крокує ВДЯЧНІСТЬ. - Кому ви найчастіше дякуєте?
Ісус учить нас бути вдячними Богові й людям. Згадати притчу «Про десять прокажених». Слухаючи цю розповідь, ми не розуміємо, чому люди можуть бути такі невдячні. А чи вдячні ми Богові за наше життя? Час від часу ми дякуємо Богові за наше здоров'я, успіхи, квартиру, благополуччя.
Але чи дякуємо ми за дар мови
(адже є люди глухонімі), за дар зору (є сліпі), за можливість ходити, бігати, танцювати (є багато калік). То ж ніколи не спішімо нарікати, а лише дякуємо за те, що маємо, бо це все - дари Божі.
МИЛОСЕРДЯ - яке чудове переплетіння двох слів : МИЛІСТЬ і СЕРЦЕ.
- А чи виявляємо ми цю милість, коли хтось захворів, чи провідуємо його? Якщо хтось відстає в навчанні, чи допомагаємо йому? Якщо жебрак постукав у ваші двері, чи дасте шматок хліба?
Треба пам'ятати: все, що робите одному із ближніх - Христові чините, бо Він живе у кожній людині.
«Рідною сестрою» милосердя можемо назвати ЩИРІСТЬ, коли людина говорить і чинить так, як думає і відчуває в серці своєму.
Протилежність щирості - лицемірство. Кому Христос докоряв за цей гріх? (Книжникам і фарисеям, Мт.
23. 27 - 28).
Через гріх гордості в людей змінено порядок цінностей. Він засліплює очі, притемнює розум, людина не здатна бачити Бога, інших людей, а лише дбає про себе. Протилежна риса гордості - ПОКОРА. Ап. Яків писав: «Бог бо гордим противиться, а покірним дає свою ласку» (Лк. 4.6).
Вірними помічниками у правильному виборі цінностей є воля. Керована чистою СОВІСТЮ, яка є голосом Бога у душі людини, вона повторює: роби добро - уникай зла! Як будемо робити, так будемо мати.
Є група цінностей, які ми називаємо ГРОМАДЯНСЬКИМИ - вони ґрунтуються на рівності всіх людей.
Всі люди на землі мають однакове завдання: творити добро, бо всі є рівні за творчим Божим наміром. Не випадково так часто з уст Христа лунають слова: «Хто між вами найбільший, хай слугою буде. Хто ж підноситься - буде понижений, хто ж понижується - той піднесеться». Все, що ображає гідність людської особи - ображає і нашого Творця, не дозволяє побудувати здорове суспільство.
Сімейні цінності. Недалеко той час, коли ви самі будете створювати власну сім'ю. Подружня любов повинна бути вірною і чистою до кінця життя. Бо жертовна любов - суть подружжя.
Особисті цінності. Вони визначають риси характеру і поведінку людини. Особисті цінності - чесність, справедливість, великодушність, безкорисливість тощо. Ніхто не народжується брехуном чи правдолюбом, неробою чи працьовитим, хоробрим чи боягузом. Людина сама себе формує за допомогою Господа або без
Нього.

28
Визначні архітектурні пам'ятки культового призначення в Україні
Український народ понад 1000 років сповідує християнство. Ми - стародавня нація з глибокими духовними традиціями.
У «старому Києві», на невеликому просторі, було зосереджено такі архітектурні монументи світового значення, що не кияни благоговіли перед Заходом, а Захід захоплювався Києвом. Наші предки любили красу та розуміли її, прагнули до неї.
Найважливішими християнськими пам'ятками золотоверхого Києва є Софія Київська (1037 р.),
Ірининська церква (1037 р.), Києво-Печерська Лавра (XI ст.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.),
Васильківська (Трьохсвятительська) церква (1184 р.), церква Спаса на Берестові (1024 р.).
Десятинна Церква
Її освячено 996 року. Ніхто не знає достеменно, який вона мала вигляд. Є спогади у літописах про те, що храм був розкішно прикрашений іконами, коштовним посудом і хрестами, які Володимир доставив із взятого ним «на щит» Корсуня.
На утримання храму Володимир давав десяту частину власних прибутків, через що вона отримала назву
Десятинної.
Доля споруди трагічна. 1240 року багато людей, шукаючи захисту від орди Батия, яка вдерлася до Києва, переповнили хори і галереї Десятинної церкви - храм завалився від ваги людей.
Залишки церкви збереглися ще до початку XIX ст., коли на місці стародавньої церкви було збудовано
1828-1842 рр. нову муровану споруду, яку 1935 року було розібрано, як таку, що не мала мистецької цінності.
Софія Київська
Головний храм Давньоруської держави збудований сином Ярослава Мудрого - Володимиром. її закладено 1037 р. Інтер'єр поділено на п'ять нефів. Перехрестя головних склепінь виявляє найглибший символ - хрест. Первісно Софію вінчали 13 бань, а мозаїчний образ Христа - Вседержителя уособлює головну роль центральної сфери.
Про дату заснування собору точаться дискусії, але є підстави вважати вірною дату, що вказана у «Повісті временнних літ». Ця славетна пам'ятка збереглась, не зважаючи на руйнування і пожежі, перебудови, що їх зазнав собор. При соборі засновано бібліотеку та центр книг описання.
За розміром храм не дуже великий, але вдала композиція різномасштабних елементів створює враження грандіозної споруди.
Будували собор найкращі, добре обізнані з візантійським мистецтвом майстри, що надали цій споруді українсько-візантійського стилю. Храм святої Софії був кафедрою митрополитів Русі-України. У ньому 1051 року відправляв служби Божі перший з українців - митрополит Іларіон. У соборі поховано князів Всеволода,
Володимира Мономаха, Ростислава Всеволодовича. Перед собором Софії 22 січня 1919 року проголошено об'єднання українських земель в Соборну Українську державу.
Найважливішою оздобою храму є монументальне малярство ХІ-ХП ст. фрески і мозаїки, що мають всесвітньо-історичне значення. Запрестольний образ Божої Матері - Оранти, неушкодженим простояв дев'ять століть. Він відомий під назвою «Нерушимої стіни». Народна легенда твердить, що Україна
існуватиме стільки, скільки стоятиме цей образ. А стояти йому вічно, як символу нашої незнищенності.
Київська Свято-Успенська лавра
Протягом століть була центром християнства, освіти, літописання, книгодрукування. Користувалася великою пошаною, відома своїми дальніми і ближніми печерами, де спочивають святі.
Найдавніші джерела, в яких містяться відомості про походження Києво-Печерського монастиря, - пам'ятки давньоруської писемності «Повість временних літ» та «Києво-Печерський патерик». Автори цих рукописних книг були сучасниками подій, пов'язаних з виникненням монастиря. Більше того, вони були його мешканцями - ченцями, а деякі з них відігравали значну роль у суспільно-політичному житті.
У «Повісті» під 1051 роком говориться, що якийсь чоловік з міста Любеча, на Чернігівщині, відправився на Афон у Грецію, де був пострижений у ченці під ім'ям Антонія, після чого повернувся на батьківщину і опинивсь у Києві. Тут, після довгого блукання у монастирях, поселився в печері, виконаній пресвітером
Іларіоном, якого 1051 року Ярослав Мудрий поставив митрополитом.
Незабаром до відлюдника почали збиратися ченці, і коли їх стало 12 осіб, Антоній призначив їм
ігуменом Варлама, а сам подався на сусідню гору і викопав там другу печеру, яка тепер називається
Ближньою. Там-таки, за свідченням літописця, засновник монастиря й помер.

29
Залишена Антонієм, чернеча громада швидко розросталася. З часом її ігумен звернувся до великого князя Ізяслава Ярославича з чолобитною, вимолюючи в нього над-печерну гору. Коли князь задовольнив це прохання, ченці побудували там надпечерний монастир із церквою, келіями та іншими будовами. За твердженням літописця, це був початок заснування монастиря, а оскільки раніше ченці жили в печері, то він
«прозвався Печерський монастир».
Печерський монастир, як чернеча община з усіма будовами, сформувався за часів ігуменства Варлама при активній участі Антонія.
Києво-Печерський монастир остаточно сформувався як релігійна община 1062 року. В цей час зібралася необхідна кількість ченців, було призначено ігумена, монастир одержав ділянку землі над печерами, на якій побудовані церква, келії та інші монастирські приміщення. Усе це говорило про те, що монастир на цей час був юридично оформлений, бо без згоди митрополита князь не міг би дарувати землю для створення монастиря.
1062 року ченці, за порадою Антонія, обрали ігуменом боярського сина Варлама. Києво-Печерський монастир був активним провідником християнської релігії, введеної на Київській Русі 988-989 роках.
Києво-Печерський монастир відігравав важливу роль в історії Давньої Русі: він активно втручався в політичні справи держави, засуджував князівські усобиці, виступав за незалежний розвиток церкви, що ставало приводом для частих конфліктів ігуменів монастиря з київським митрополитом - греком. Проте конфлікти, що виникали між князями та Печерським монастирем, не мали антагоністичного характеру.
Монастир завжди захищав міцну централізовану монархію, відстоював недоторканість влади великого князя.
Отже, підземний монастир заснував 1051 року преподобний Антоній Печерський; вивів братію з підземелля і почав розбудовувати чудовий ансамбль преподобний Феодосій. У XII ст. монастир набув статусу Лаври. Зазнав багато руйнувань, вибух 1941 року перетворив храм на руїну, уціліла лише частина вівтаря.
Золотоверхий Михайлівський Монастир
Виник у X ст. Був пов'язаний з центром міста. Головну церкву монастиря (золотоверху) звів князь
Святополк Ізяславович (онук Ярослава Мудрого), який був хрещений Михайлом, тож назвав храм на честь свого хрещеного батька. 1113 року його поховали у цьому храмі.
В соборі зберігалися мощі святої великомучениці Варвари - один з найбільших скарбів української церкви. Мощі привезла з Константинополя грецька царівна Варвара, одружуючись з внуком Ярослава
Мудрого, Святополком Ізяславичем. Нині мощі св. Варвари зберігаються у Володимирському соборі Києва.
У цьому ж храмі похована і княгиня Варвара, князі Святополк Юрійович, Гліб Юрійович, митрополит Іов
Борецький.
За своєю мальовничістю перевершував найкращі творіння італійської архітектури візантійського стилю.
Стіни монастиря оздоблені мозаїками, фресками. В роботах з розпису храму брав участь художник Аліпій.
1240 року собор і монастир потерпіли під час монголо-татарської навали, але не занепали. Храм остаточно зруйнований у 30-х роках XX ст. Однією з причин руйнування став план побудови на його місці
Урядової площі. Сьогодні значна частина спадщини собору перебуває на території Росії і питання щодо повернення її в Україну залишається відкритим.
З ініціативи Олеся Гончара у середині 90-х років XX ст. Президент України Леонід Кучма видав Указ про відновлення Михайлівського монастиря і Золотоверхого собору, і дзвіниці в ньому - руйнівну ходу
історії зупинено. 1 травня 1998 року встановлено хрест на відбудованій дзвіниці, а 21 листопада 1998 року на
Михайлівському Золотоверхому соборі встановили останній, найголовніший хрест.
Василівська (Трьохсвятительська) церква
Збудована 1183 р., зруйнована влітку 1935 р. Стояла на краю міста, правила за великокняжу палацову церкву, була відносно невелика. Мала простий і суворий вигляд. Церкву увінчувала одна баня. Витримала напад татар у XII ст., але в наступні роки прийшла до занепаду, бо стояла без догляду та вжитку.
Митрополит Петро Могила віддав церкву Братському монастиреві, її відбудували; присвятили святим
Василію Великому, Григорію Богослову та Івану Золотоустому - трьом святителям, звідки і пішла назва -
Трьохсвятительська.
Зовнішні форми храмів: корабель (символ церкви, яке веде всіх до неба); коло (символ вічного існування церкви;: хрест (символ спасіння, на якому вмер Христос). Кількість церковних баней має свою символіку: одна - єдиний Бог; дві - дві природи Христа Богочоловіка; три - один Бог в Пресвятій Трійці; п'ять - чотири

30
Євангелісти та Ісус Христос; сім - сім святих Тайн або сім Вселенських Соборів Церкви; дев'ять - дев'ять ангельських хорів; дванадцять - число апостолів Христових; тринадцять - Христо: і апостоли; п'ятнадцять -
Христос, апостоли, святі; рівноапостольні Володимир і Ольга.
В церковному мистецтві України вживаються різноманітні зображення хрестів: андріївський, православний, візантійський (восьмикінцевий, де дві поперечки паралель ні, а третя поперечка - коса); грецький або козацькії: (рівносторонній); латинський або римський (три сторони рівні, а четверта в чотири рази довша від кожної український традиційний (семикінцевий, де всі три поперечки паралельні); український (перемоги над мусульманами) - з півмісяцем знизу; український (п'ятикінцевий з двома паралельними поперечками); Петрів хрест; кардинальський; Єрусалимський; хрещатий (рівносторонній з перехрещеними кінцями); патріарший, папський; Єгипетський (т-хрест); Антонівський; свастика Індії та Ін- докитаю (зламаний хрест); вилоподібний, криве дерез: (біблійний); стрілоподібний (богемський або чеський бургундський.
Християнська духовна музика і образотворче мистецтво
«Хто співає, той двічі молиться »
(свт. Василь Великий).
Музика! Як багато вона важить в історичному, громадянському, релігійному, інтимно-побутовому житті народу. У ній - його минуле, сучасне і майбутнє, його погляди, світобачення, психологія. Музична творчість огорнула піснею не тільки життя окремої одиниці з колиски до домовини, але й життя всієї нації у всіх проявах і змінах, від передісторичних часів аж до наших днів.
Християнська духовна музика та її розвиток в Україні. Виявляючи життя української нації, наша народна пісня висвітлює й релігійну суть української душі, християнської - з природи, глибоко віруючої, повної високих моральних ідеалів. Тут українська народна творчість не тільки склала чудову релігійно-моральну пісню, але будувала також і нашу церковну музику.
Встановити точну дату введення церковного співу в Україні важко, адже зрозуміло, що якщо були богослужбові книжки, бо матеріальних пам'яток того часу не маємо, церковні півчі книжки з'явилися XII ст.
(найстарший примірник 1152 р. «Стихира»).
Незаперечно: першими духівниками були болгари (митрополит Михаїл); князь Володимир заснував
інститут «доместиків» з болгар. Церковний спів болгар був грецького походження, але ослов'янений болгарами. В Україні він піддався переробці: музичні знаки, якими був записаний текст у XII ст., мали тільки мнемонічне значення нагадували мелодію, раніше вивчену на слух. Окрім того, кожний музичний знак означав не окремий звук, а мелодійний зворот.
Християнська духовна музика розвивалась в Україні особливо за часів Ярослава Мудрого.
Золота доба церковної музики в Україні -XVI11-XIX ст.
Дмитро Бортнянський (1751 - 1825 рр.) - відомий український композитор і реформатор церковного співу східної церкви написав 35 духовних концертів, літургійні частини та релігійні пісні - разом понад 100 церковних творів. Історичне значення творчості Бортнянського - в його хоровій церковній творчості, яка своєю фактурою і якістю стояла на висоті сучасної європейської музики. Твори Бортнянського видані 1882 р. за редакцією П.Чайковського, в 10 томах.
Його сучасник Максим Березовський (1745-1777) - композитор і творець українського хорового стилю в духовній музиці. Народився у м. Глухові, навчався в Київській академії, співав у придворній хоровій капелі в м. Петербурзі, навчався в Болоньї, у музичного теоретика Джанбатіста Мартіні; 1774 р. повернувся до
Петербургу, де внаслідок інтриг і важких обставин покінчив життя самогубством. Написав ряд духовних творів: духовний концерт «Не отвержи мене», «Вірую», «Отче наш», «Чаша спасіння».
Третім із цієї когорти музикантів був Артем Ведель (1767-1806). Музику Артемія Лук'яновича Веделя знає увесь світ, хоча йшла вона до слухача дві сотні років. Непростим було і життя композитора - від найвищих почестей до... в'язниці.
Ведель став відомий і визнаний як композитор, співак, скрипач і диригент після написання Божественної
Літургії, духовних концертів «Доколи, Господи забудеш мя», «Херувимська». В них чути відгомін українських народних пісень та дум. Виконував його твори військовий хор та оркестр у м. Харкові, яким
Ведель керував і де дослужився до чину капітана. 1792 р. пішов у відставку і став послушником Києво-
Печерської лаври. Ведель керував церковними хорами в м. Києві, м. Харкові, інших містах України.
Мандрував Україною, особливо Лівобережжям. То був неспокійний час заворушень у Малоросії, і Веделя незабаром заарештували у підозрі політичної неблагонадійності. Коли ж цього не було доведено -

31 звинуватили у бродяжництві і запроторили до в'язниці, де він залишився майже до смерті.
Сьогодні, у час національного духовного відродження України, твори А. Веделя знову звучать і шануються в народі.
А хто не знає музики Миколи Лисенка, визначного композитора, музичного етнографа, диригента, піаніста і громадянського діяча? Його творчість має велике значення в історії української музики, він - основоположник національного напряму українських культурно-національних традицій. До релігійної музики Микола Лисенко звернувся в останні роки свого життя: особливе ставлення до релігійної музики у композитора виробилось тому, що вона у XIX ст. зазнала сильної русифікації і її загальний «молитовний стиль» ніс чужий для українського характеру стан «відчуженості». Ці пісні несли глибокий національний колорит, і Лисенко залюбки поринув у новий для нього стиль музики. Саме йому вдалося геніально відчути та відтворити той трепетний релігійний дух релігійних пісень українського народу, що відрізняються світлим, життєрадісним колоритом, теплими та лагідними інтонаціями та щирою релігійністю.
Та сила, з якою М. Лисенко любив свій народ, ті переживання його історичної трагедії, тяжкі відчуття його національності - все це дозволило йому створити простий і водночас величний духовний гімн «Боже великий, єдиний», ідо став виразником віковічних сподівань українського народу, його справжньою
«Молитвою за Україну». Цей твір написаний на текст відомого українського поета Олександра Кониського
(1836-1900 рр.) наприкінці XIX століття.
Тодішня Україна переживала одну з найпохмуріших діб своєї трагічної долі: вкрай пригноблено народ, під забороною знаходилася українська мова. Тому зойком вирвалося це молитовне звернення у двох великих українців. І вкласти його хотіли передусім в «неложнії уста» дітей, від яких Всевишній найшвидше міг почути це благання.
Твір народився у Києві, вперше надрукований у Львові. Звідси простелилася його дорога у великий світ.
1992 року цей твір офіційно визнано духовним гімном Української церкви.
Хвилинка - цікавинка. (З біографії М.В. Лисенка). Микола Лисенко народився 22 березня 1842 р. в с.
Гринька Кременчуцького повіту на Полтавщині, у родині поміщика. Музичні здібності майбутнього композитора виявились дуже рано, з 5-ти років його почали навчати музики. Першою вчителькою була мати.
Загальну освіту Лисенко дістав у Київському пансіоні для хлопчиків (1852-1855), потім - у Харківській гімназії, де вчився з 1853 до 1859 року Після закінчення гімназії вступив до Харківського університету (на природничий факультет), але через рік перейшов до Київського університету і закінчив його 1865 р. М.
Лисенко серйозно вивчав народні пісні, записував та обробляв їх для сольного і хорового виконання. Після закінчення університету М. Лисенко протягом двох років працював на посаді мирового посередника в
Таращанському повіті на Київщині. Ця служба його не задовольнила, і він вирішив повністю віддати себе музиці. 1867 р. М. Лисенко поїхав до Німеччини, де за два роки блискуче опанував чотирирічний курс класу фортепіано. З метою поглиблення і завершення своєї освіти М. Лисенко протягом 1874-1875 рр. навчався у
Петербурзькій консерваторії. 1903 року в Україні широко відзначено 35-річчя композиторської і громадської діяльності М. Лисенка. На кошти, зібрані громадськістю до ювілею, композитор 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу - перший в Україні навчальний заклад, що виховував національні кадри митців.
Помер М. Лисенко 6 листопада 1912 р. в м. Києві.
Легенда про пісню «Боже, великий єдиний». Ця пісня стала народно-церковним гімном, вірою у
Всевишнього і кращу долю України. Історія її така.
Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці - любов до господарювання, німці - дисципліну і порядок, діти Росії - владність, Польщі - здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики... Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багряний вінок з червоної калини.
Хто ти? Чого плачеш? - запитав Господь.
Я - Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові і пожеж. Сини мої - на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт.
Чого ж ти не підійшла до мене скоріш? Я всі таланти роздав. Як же зарадити твоєму горю?
Дівчинка хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.
- Є у мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це - пісня. Взяла дівчинка дарунок і міцно притиснула його до серця. Поклонилась Всевишньому і з вірою понесла пісню в народ.
Християнська духовна музика поширювалась в Україні з IX століття, з утвердженням у нас

32 християнства, яке поширилося до нас з Візантії. За князювання Володимира Великого носіями церковної музики були чужинці: греки, болгари. З І пол. XI ст., за князювання Ярослава Мудрого, починає творитись українська церковна музика, відмінна від грецької і болгарської.
Першим центром церковного співу і релігійної культури стала Києво-Печерська лавра. Київський спів став швидко ширитися українськими землями і вже через деякий час кожна місцевість, маючи своїх творців музики і композиторів, мала відмінності й у церковних співах.
Спочатку була усна форма передачі музики. Пізніше з'явилося староукраїнське нотне письмо, яке дуже відрізнялось від теперішнього. Воно складалось з паличок, крюків - так звана крюкова система. П'ятилінійне нотне письмо в Україні запроваджено XVI ст. Одночасно запроваджено багатоголосну музику, тому що до того часу вживався одноголосий спів. Цей хоровий спів названо партерним «пінієм».З 17 ст. партерний спів почав швидко розвиватися. Оскільки монодія відзначалась спокоєм, то партерний спів (багатоголосся) мало динаміку, емоції, неспокій. За допомогою такого співу можна виразити дух того чи іншого твору. Почали випускатися духовні збірки, пов'язані з церковним календарем. Вони складалися переважно з чотирьох тематичних груп на честь Христа, Богородиці, святих і покаянні пісні.
Перша група займала значне місце і була пов'язана з народженням Ісуса Христа. «Нова радість»,
«Вселення веселися» - це твори прадавніх часів. Друга група - на честь Богородиці, покровительки козаків і захисниці від ворогів, яка завжди була шанована українським народом. Відомий твір Епіфанія Славинського
«Радуйся, радость Твою воспіваєм» на честь святих Катерини, Михайла, Микол «пінієм». З XVII ст. партерний спів почав швидко розвиватися одноголосний спів. Цей хоровий спів названо партерним -
Чудотворця. Покаянні пісні - це ті, в яких людина кається за свої гріхи: «О, горе мені грішнику...» (автор -
Дмитро Туптало).
18 - 19ст. продовжили золоту добу церковної духовної музики. Найвідомішими музичними творами християнського змісту є твори Максима Березовського (1745-1 777), Дмитра Бортнянського (1731-1825),
Артема Веделя (1767-1806), Миколи Лисенка (1842-1912), о. Йосифа Кишакевича та інших.
Максим Березовський народився в м. Глухові, де здобув початкову освіту, а потім навчався у м. Києві.
Співав у придворній капелі цариці Єлизавети. Виїхав до Італії, де закінчив музичну освіту і був шкільним товаришем Моцарта. Там і донині поряд з іменем Моцарта на пам'ятній дошці стоїть ім'я українського композитора, що 1770 року здав іспити на маестро. Твори Березовського: «Вірую», «Чашу спасіння», концерт «Не отверзи мене во время старості» говорять про його великий талант і високу культуру.
Через декілька літ виникає нове вогнище, яке підносить музичне покоління. Тим вогнищем стає
Галичина, яка дала Україні композиторів Михайла Вербицького (1815-1870), Івана Лаврівського (1822-1912),
Остапа Нижанківського, Дениса Січинського, Віктора Матюка.
Музика наших славних композиторів народилася з любові до Бога, рідної землі, до матері, а головне - до
Матері всього людства - Божої Матері. Щорічно, у травні, прославляючи її, співаємо словами Акафісту до
Пресвятої Богородиці: «Радуйся Невісто неневістная!».
Відображення християнського духу в образотворчому мистецтві
«...Боже, Господи всього, просвіти і навчи душу, розум і серце твого слуги і веди його руки у малюванні в спосіб бездоганний і досконалий зображення Твоє,
і Непорочної Матері, і всіх святих твоїх на славу Твою
і на радість і красу Твоєї церкви...»
(з молитви іконографа ХVІІІст. Діонісія).
Образотворче мистецтво східної церкви виникло під впливом традиції церкви, Богословського мислення
і контемпляції отців Церкви. Осередком його виникнення стала Візантія. У християнському вжитку важливо розрізняти два роди мистецтва: релігійне мистецтво, яке має тільки релігійний зміст, і сакральне або священне, яке вживає літургія за благословенням Церкви. Саме воно має «харизму» бути знаком-символом надприродного, бути місцем Божої присутності. Це розрізнення потрібне, коли дивитися на релігійне мистецтво Заходу. В латинській церкві переважає мистецтво релігійного змісту без окремої і виразної участі літургії, яке набрало декоративного змісту.
На Сході є сакральне мистецтво для вжитку літургії з окремим відношенням його до Святого Духа, який у ньому діє силою благословення і освячення. Сакральне мистецтво творить нашу злуку з Богом, торкаючи наш розум, почування, волю, уяву своїм символізмом, змістом і засобами художників. Тому іконописець, художник повинен знати богослов'я, джерело об'явлення, жити злукою з Богом.

33
Знаком невидимого і надприродного є ікона. Першою іконою став Христос Бог - Слово. Ап. Іван так говорить: «І Слово стало тілом і оселилося між нами, і ми бачили Його славу, славу Єдинородного від Отця, повного благодаті та Істини» (їв. І. 14).
В іконі, немов у дзеркалі, бачимо Христа і Його славу (небесну. Божу). «Хто бачить Мене, той бачить
Отця. Віруйте, що Я в Отцеві, а Отець в Мені» - говорить Христос. Основою для іконопису стали слова ап.
Павла: «Він (Христос) є образ - ікона Невидимого Бога» (Кол. І. 15). На перших сторінках Св. Письма при описі створення людини читаємо: «Сказав Бог: Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу» (Бут. І.
26). Бог став людиною в Христі, і в тому є образ Отця, який людина може бачити. Це і дає їй можливість зображувати його засобами мистецтва. Це і є основою, змістом священного мистецтва. Ікона не є зображенням таїнства (це неможливо), а творення його благодатної присутності. Тому ми, йдучи за апостольським переданням, «Вид Твій (Господи) на іконі малюємо і побожно цілуємо, щоб піднятися до
Твоєї любові та від не: отримати ласку оздоровлення» (Зі стихири Вечірні першої неділі посту).
Св. Іван Дамаскін з великим реалізмом говорить про вплив ікони на спраглу душу: «Я не маю книжок, не маю часу читати їх, придушений думками, немов терниною, іду до місця, де лікуються душі, до храму: там сяйво мальоване мене торкає, щоб дивитись, немов яка левада, вони розвеселять мій зір і в невидимий спосіб вливають в мою душу Божу славу» (з першої проповіді про ікони, ч. 47).
Є велика різниця в іконах Західного і Східного Богопочитання. На Заході вплив ікони - це збудження сентименту, що яскраво ілюструють роботи європейських художників Паоло Веронезе, Тінторенто та інших.
В XIX ст. ця тенденція прослідковується в мистецтві Росії, зокрема н творчості Карла Врюллова.
В Східному Богопочитанні додається щось більше: не естетика, не емоції, не людська солодкість, а таїнственна присутність, сполучення з благодаттю і її дією в спасенному напрямі.
Не все добре проходило в процесі становлення релігійного мистецтва. Прилюдна і приватна пошана до
ікони початку християнства проіснувала до VII ст. 730 р. цісар Лев III Ізавр своїм декретом заборонив вшанування ікон. назвавши це ідолопоклонством. Довга, завзята, болюча . кривава боротьба проти ікон, знана в церкві під назвою іконоборства, проіснувала понад 100 літ. Кінцева перемог; над єрессю, так званий
«тріумф православ'я» щорічно згадується нашою церквою у неділю Православ'я, «...які динні діла Твої,
Христе і велика сила, бо ти доконаєш нашу єдність і згоду. Прийдіть, Богом просвічені, і святкуймо радісний день. Сьогодні небо й земля радіє і ангельські хори та збори людей особливо празнують», - каже канон
Утренній у 1-й пісні.
Центральне місце у східному храмі належить іконостасу. Він - немов зображення малярством історії спасіння яку кожен може «читати», або, за словами патріарха Никифора: «щоб і ті, що не знають письма, що не змогли через книжну мудрість прийняти слова, щоб їм було подане через зір, щоб здобули вони більше зібране разом наглядне знання правд. Те, що дуже часто не схопить думка, слухаючи мову, зір схоплює правдивіше і ясніше собі пояснює».
Після хрещення України-Русі починається активне будування храмів, де першими виконавцями
іконописного мистецтва були греки (візантійці). Слід зауважити, що на території Перемишльського,
Волинського, Галицького князівств хрещення наступило дещо раніше м. Києва. Тому ці традиції були глибшими і швидше вводилися в життя. До найцікавіших творів релігійно-сакрального мистецтва слід віднести фрескові та мозаїчні зображення на релігійну тематику, виконані у Десятинній церкві (Церква
Богородиці). Найбільші за своїм розмахом мистецькі роботи були проведені XI ст. в новозбудованому храмі св. Софії у Києві. Не менш цікаві фрескові та мозаїчні роботи виконані в соборі Михайлівського золотовер- хого монастиря і Успенському соборі Києво-Печерської лаври. До татаро-монгольського нашестя 1240 р. на території України-Русі було збудовано біля 10000 церков та 200 монастирів.
У минулому іконописцями були в основному монахи, що жили духовним життям, творили ікони, літургійну поезію і літургійний спів. Батьком українського іконопису є монах Києво-Печерської лаври
Аліпій. Він творив за традицією церкви і її вимогами, зберігаючи правди віри і догми, але зі свободою уяви, яку плекала його аскеза і молитва. Завданням іконописця є зображення понадчуттєвої, понад-смислової правди релігійною символікою, яка виникла в літургії, роздуми над Божими правдами та подіями в історії спасіння. Одна з найбільш цікавих робіт Аліпія - Богоматір Велика панагія - оранта, відома в літературі під назвою Ярославської оранти. Аліпій з дитинства перебував у Києво-Печерському монастирі, а після смерті похований у печерах лаври. Уже перед смертю тяжко хворий іконописець розповідав ігумену, що цю ікону малював не він, а ангел його рукою.
Цікавого розвитку ікона набирає в XVII ст. в роботах народних майстрів. Тут ми зустрічаємо ікону -

34 портрет. До таких ікон належить робота 1697 р., що відноситься до відомої школи риботицьких малярів. У центрі ікони зображено розп'ятого Христа. Друга половина тіла представлена спрощеним пейзажем, на якому зліва від Христа стоїть з побожно складеними руками Стефан Комарницький. З правої сторони від хреста - шляхетський герб і текстове пояснення «про шляхетське походження зображуваної особи».
До ікон-портретів слід віднести роботу 1742 р. із зображенням родини Костянтина Прухницького.
Робота, видовжена по вертикалі, розділена посередині хрестом з розп'яттям Спасителя. Подача Христа і зображення є значно світлішими, що відділяє їх на загальному фоні ікони. Як і в попередній іконі, зображення неба підкреслює значимість образу Христа. Ця ікона - сімейний портрет. З лівої сторони зображений господар дому в міщанському одязі з трьома доньками. Вся родина має побожно складені руки, що вказує на процес моління.
Варто зупинитися на цікавій іконі - портреті Дрогобицьких міщан 1751 року. Видовжена ікона розділяється на дві частини: верхня - ікона-портрет, нижня - портрет. Як і в попередніх зображеннях, у центрі
ікони є хрест з розп'ятим Ісусом Христом. Незважаючи на традицію народного виконання, зображення хреста є світлішим, що виділяє його на фоні ікони. Хмари використано як засіб відділення релігійного від мирського чи «світського». В нижній частині, під хрестом, стоїть група дрогобицьких міщан. Про їх
«значимість» в суспільстві говорить величина фігур «менш знаменитих». Нижня частина ікони завершена донаторським текстом.
Традиція ікони-портрета добре прослідковується і в професійному мистецтві. Яскравим прикладом цього
є ікона «Покрова» XVII ст. Центральну частину ікони займає зображення фігури Божої Матері з короною на голові. Під її розпростертими руками та покровом знайшли собі захист духовні особи з представників царського роду і, зокрема гетьман України - Богдан-Зиновій Хмельницький.
Зупинимося на творчості художників XIX ст. Цікавою особистістю є російський художник Іванов, біблійні композиції якого наповнювали всі альбоми, народжувалися всі разом, одночасно. Було задумано 500 сюжетів, виконано більше 200. Іванов з великою скрупульозністю вченого займався мистецтвом і археологією Сходу та Древньої Візантії. Щоб бути достовірним, він вивчав настінні розписи, архітектуру, намагався побачити події своїми очима. Він прискіпливо вивчає місця, де відбувалися Євангельські події.
Мова художника епічно-урочиста. Варто нагадати окремі полотна: «Три подорожніх» (Старозавітна Трійця),
«Мойсей перед Богом», «Христос в Гетсиманському саду», «Ходіння хвилями». Проте найцікавішою роботою Іванова є велике живописне полотно, над яким він працював значну частину свого життя - «Поява
Христа народу».
Дещо по-своєму релігійну тематику розкриває відомий художник Микола Ге (1831-1894 рр.). Його незвичне прізвище вказує на іноземне походження. Він стверджував, що в його жилах тече французька й українська кров. Отже, з Україною його єднали кровні узи. Але майбутній художник не розмовляв українською мовою, лише російською, бо остання узвичаєна була лише серед українських поміщиків.
Релігійні теми пронизували все життя художника. Це мотиви розп'яття та воскресіння. Ця тема - результат одержимості не відпускала митця протягом 35 років. У «Тайній Вечері» (1863 р.), малюючи Юду,
Ге відмовляється від сірої тональності і окутує постать непрозірною темрявою. Мистецький стиль Ге відповідав його думкам і настроям. Тому важко погодитись з його інтерпретацією картин 60-х років.
Занурившись в «універсальні ідеї» - атеїзм, який переростав в безбожництво, Ге приходить до власної філо- софії, яка виразилась у його творчості. Він не зважав ні на закони традиції, ні на смаки публіки - це був бунт митця. Його картини тих років ображають почуття віруючих (у даному випадку високе мистецтво відіграє не позитивну, а негативну роль), це яскраво видно з циклу робіт, присвячених Голгофі і розп'яттю Христа.
На полотні під назвою «Голгофа» бачимо той же змучений розбитий образ людини, для якої щастям є померти. Цей зображувальний художній засіб не може передати того натхненного духу, що закладений в смерті Христа для спасіння людства. Розбійник зліва від Христа має чітко виражені риси дебільного обличчя
і лише вираз розбійника справа вказує на певний сумнів, але не на надію на спасіння.
Художній світ Біблії, її зміст, образи та мотиви посідають помітне місце в малярській творчості Т.Г.
Шевченка. Серед його академічних робіт були «Ієзекіїль на полі, всіяному кістками» (1845),
«Жертвоприношення Авраама». Пізніше Кобзар використав біблійні теми у творах «Христос благословляє хліб», «Притча про блудного сина», «Святий Дмитро», «Лот з дочками», «Голова Христа», «Смерть Марії»,
«Апостол Петро» та ряд інших. Християнський дух в образотворчому мистецтві особливо виражений великим Т. Шевченком у картинах «Розп'яття», «Свята родина».
Шевченко постійно цікавився релігійним малярством і всюди шукав контактів з ним: у творах світових

35 класиків, своїх учителів і колег з академії. Серед таких робіт слід відзначити офорти (одна з технік широкого тиражування художніх творів завдяки вигравіруваному на мідній пластинці рисунку) - «Свята родина»,
«Притча про робітників у винограднику». Цей твір-роздум з офортом картини І. Соколовського «Приятелі»
Шевченко подав на розгляд художньої ради Петербурзької академії мистецтв. За ці роботи художнику присвоєно звання академіка.
Працюючи в археологічній комісії, митець залишає безцінні рисунки і акварелі із зображенням різних міст і сіл України. Щоб краще зрозуміти географію його поїздок, послухайте список робіт: Мотринецький монастир, церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі, церква Покрови а Переяславі, Чигирин із
Суботівського шляху (жіночий монастир), Вогданова церква в Суботові, Воздвиженський монастир у
Полтаві, Почаївська Лавра, трапезна в Гусятині, Видубицький монастир у Києві. Повертаючись із заслання,
Т. Шевченко робить серію рисунків і акварелей церковної архітектури на території Росії. Його цікавили культові споруди інших релігій, зокрема, збереглася прекрасна акварель католицького костелу в м. Києві, синагоги на Волині. У листі до Варвари Рєпіної він згадує про це такими словами: «Новий Завіт я читаю з благоговійним тремтінням. І внаслідок цього в мені зародилася думка описати серце матері по життю
Пречистої Діви, Матері Спасителя. І друга - намалювати картину розп'ятого її Сина. Молю Бога, щоб хоч коли-небудь ті мрії здійснилися!»
До цієї теми Шевченко повернувся під час заслання. Ескіз «Розп'яття» художник пропонує як майбутній запрестольний образ, що зображає смерть Спасителя. Ескіз представляє собою вертикальну композицію, заокруглену угорі, центральне місце на площині призначене для Спасителя, зображення якого графічно вписане у площину, в якій Йому ніби тісно. Лише зверху над Христом дещо більше місця заповнено зображенням неба. Постать Христа виділена світлом, Його лице підняте вгору до неба. Внизу, біля основи хреста, зігнута фігура жінки із закритими руками обличчям. Темна тінь від хреста, що проходить у нижній частині, поєднує зображення двох хрестів із розбійниками. Цікавою особливістю є різне зображення розп'ятих розбійників. Ліва фігура зображена силуетно і на фоні темно: плями хмар, права є значно світлішою, а злегка опущена голова освітлена контрастним світлом.
У темі Спасителя і материнства виконана одна з робіт Т. Шевченка під назвою «Благословення дітей», виконана 1856 року. Центральне місце відведено молодій матері, яка слухає проповідь Христа, поклавши руку на тіло дитини. її фігура чітко виділяється на фоні освітленої стіни. Дещо нижче зліва скупими засобами
Шевченко показує величезну кількість людей, які яскраво освітлені сонцем. На цьому фоні в контрольному освітленні виділяється фігура проповідника, який благословляє Христа. Вираз Його лиця не схований в тіні, перед Його піднятими руками силуети кількох дитячих фігур. Робота є дуже чіткою і цільною. Вона передана Т. Шевченком в м. Нижній Новгород Михайлові Щєпкіну для розігрування в лотереї.
Творчість Т. Шевченка, поета і художника, є яскравим підтвердженням його щирого ставлення до християнсько: тематики. Багато духовних картин залишили нам художники Олекса Новаківський, Кирило
Устинович, зокрема «Мойсей», «Христос перед Пилатом» та інші. Ця тема надзвичайно обширна, тому неможливо висвітлити всі аспект;-: участі образотворчого мистецтва у релігійній тематиці.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал