Управління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва



Сторінка2/3
Дата конвертації18.12.2016
Розмір0.66 Mb.
1   2   3

Цікаві перекази про Коцюбинського

Стара відьма

У Криворівні не могли не помітити, як Коцюбинський цікавиться селянським побутом. Один гуцул заходить до нього в неділю, чемно кланяється і питається:


— А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати?

— Правда.

— Не тільки людей, але і всяку нечисту силу?

— І нечисту силу.

— То я прийду до вас із своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не знайдете.

Воли і коні

У Криворівню, в Карпати, приїхали львівські дачники, щоб побачити Коцюбинського. Один із них почав висловлювати своє захоплення творчістю Коцюбинського:

— А прекрасні ваші твори ми добре знаємо. Наприклад, «Хіба ревуть воли…».

— Я не про воли, а про коні писав.

— Не розумію. Коні ж не ревуть?..

— Ну, і що з того? Коні не винні.



«Ось моя зброя»

Улітку 1910 року Коцюбинський повертався з Капрі, де він жив разом із Горьким. Жандармерія дістала суворий наказ якнайпильніше перевірити речі М. Коцюбинського. Прикордонні чиновники брутально рилися в його валізі. На запитання: «А зброя у вас є?»— Михайло Михайлович відповів: «Так, є». Від несподіванки запанувала тиша. Потім зчинилася метушня: «Де зброя, де?» На довгій паузі М. Коцюбинський з лукавою посмішкою показав на олівець, що виглядав з кишені його піджака, і сказав: «Ось моя зброя».


Вислови про Коцюбинського


М. Рильський — про М. Коцюбинського:

В тугому комірці, з тяжким портфелем,


Охайний, чепурний і мовчазний,
Він перебував тут вік свій нелегкий
Над статистичним ділом невеселим.
(«Чернігівські сонети»)

Остап Лисенко (син композитора), який мав щастя особисто зустрічатись з митцем слова: «Уявіть собі людину середнього зросту. В його постаті, ході, одежі стільки простоти скромності і водночас якоїсь внутрішньої вишуканості, благородства. Рухи його скупі, жодного зайвого жесту, вдумливе обличчя так і світиться любов’ю до людей, погляд його темних на диво виразних очей, проникає до самого серця, зігріває душу».

«Досить було хоч раз побачити Михайла Коцюбинського, щоб полюбити його на все життя. Чехов писав, що все в людині повинно бути прекрасним: і обличчя, думка, і одяг».

В. Ковердинський (наглядач Шаргородської духовної школи), Коцюбинський «завжди був старанно вмитий, причесаний, в скромному, але чистому одязі: чоботи його завжди були вичищені… сам він турбувався про свою акуратність: в боковій кишені його сундучка завжди був гребінець і дзеркальце, щоб кожний раз під час перерви між лекціями можна було все привести до ладу, не залишався він також і без носової хусточки».

Михайло Венедиктович Микіша (він зустрічався з Коцюбинським і свого вчителя М. Лисенко) про зовнішність, красу і благородство душі митця: «Найбільше враження зробили на мене його великі, замріяні, глибоко проникливі очі. Він мав статну, вище середнього зросту фігуру, красивої форми, чисто, до блиску виголену голову, прекрасні вуса, які йому дуже йшли і прикрашали його обличчя. Одягнутий був у білий, елегантно пошитий костюм. Взагалі в його постаті, одязі і манерах було стільки простоти, скромності і в той же час відбивались якесь внутрішнє благородство і привабливість. Рухи його були скупі, жодного зайвого жесту, голос проникливий, прекрасного баритонового тембру, який запам’ятовувався і глибоко западав у серце. Від першої зустрічі з Михайлом Михайловичем у мене залишилось враження про нього як про надзвичайно розумну, культурну, виховану людину». Подорож шляхами життя і письменницької діяльності М. М. Коцюбинського.

Є. Бакша-Мельникова:  «Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і нам учитись було легко і приємно. Михайло Михайлович був не лише нашим учителем, а й вихователем та другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та інших авторів твори і тим розвинув нашу любов до України. Завдяки Михайлові Михайловичу я дуже полюбила все українське: носила український костюм, співала українських пісень, зацікавилась побутом селян…»

Ольга Дорошенко, чернігівська вчителька: «Дуже проста і мила людина у своєму поводженні, він завжди одягався у звичайне європейське вбрання, трохи строго, але елегантно.

Не тільки серед людей, а й удома, серед членів своєї родини, він не допускав будь-якої недбайливості в костюмі і вимагав того ж від дітей і близьких, бо вважав, що культурна людина… завжди повинна бути пристойно й охайно одягненою, а тим більше, коли вона перебуває в суспільстві. Цього вимагає пошана до членів цього суспільства».

Михайло Мочульський, літературознавець: «Зовнішнім виглядом і манерою тримати себе Михайло Михайлович являв собою тип європейця у повному значенні цього слова. Колір обличчя в нього був смуглявий. Риси — тонкі, красиві. Вдумливе лице оживляли і робили особливо привабливі очі: невеликі чорні, блискучі, як гарячі вуглики».

Ірина Коцюбинська, донька письменника: «Він любив квіти, із захопленням вивчав їх, ботанічні знання були в нього досить великі. У садочку, що оточував наш будинок, яких тільки квітів не було… Батько дуже любив садок і разом з матір’ю насаджував дерева і квіти».

Володимир Гнатюк, етнограф: «Квіти — це була його пристрасть і розкіш, і треба було бачити, як його очі іскрилися і гуляли з утіхи, коли переходив царинкою, засіяною сотками різних квітів. Не міг здержатись, щоб не запитати когось про їхню місцеву назву, яку не раз записував собі, додаючи до неї й ботанічну назву…

Високоінтелігентний, умів вести і піддержувати всяку розмову так, що кожний мав задоволення розмовляти з ним. Усе делікатний, старався ніколи нікого нічим не образити…

До кожного привітний, скромний, нітрошки не зарозумілий, умів увійти в чуже становище, відчути його, зрозуміти чужу душу. Особливо був чулий на чужий біль…

Безкорисний аж до пожертвування, усе робив із внутрішнього переконання, а нічого з інтересу… Гарячий патріот, любив свій край і народ над усе, готов був йому віддати всі свої сили, усі свої знання, весь свій талант…».



Журналістика в творчості Коцюбинського

Простежити журналістські опуси М. Коцюбинського дає змогу передусім політична, літературна і громадська газета «Волынь», у редакції якої письменник працював майже півроку. Влаштуватися сюди його змусили обставини: залишивши роботу у філоксерній комісії в 1897 р., сподівався одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, однак губернатор не допустив його до цієї праці, тож письменник змушений був тимчасово виїхати до Житомира. Тут він працював із листопада 1897 до березня 1898 р. спершу на посаді адміністратора, потім завідував рубрикою «Свет и тени русской жизни» газети «Волынь». Про життя М. Коцюбинського в Житомирі є лише поодинокі згадки, але вони цінні як свідчення інтелектуального зростання письменника, розширення обріїв його мистецьких зацікавлень.

Умови праці у газеті були складні: видавець не дбав про сприятливі умови, погано фінансував редакцію, співробітники часто бідували. Михайло Михайлович був украй невдоволений перебігом редакційних подій. Нарікаючи, що доводиться дуже важко працювати, «розриватися на 100 частин», він добросовісно виконував щоденні журналістські обов'язки, інколи самотужки випускав у світ новий номер, продавав у свіжий номер, оформляв передплату.

Напрям часопису, байдужість керівництва, нефаховість співробітників провінційного часопису часто обурювали письменника. Основною працею М. Коцюбинського в газеті «Волынь» була рубрика «Свет и тени русской жизни». Але різні незгоди із редактором, боротьба з цензурою, тривали майже кожного разу, коли доводилося подавати матеріали в номер і відстоювати власну позицію. М. Коцюбинський уважно перечитував тогочасну російську пресу, «викроював» із неї більші чи менші шматки, організовував, опрацьовував ці матеріали, підпорядковував їх висвітленню тих чи інших питань. То була своєрідна праця. Намагаючись приспати увагу цензури, журналіст свідомо обмежував себе як коментатор, часто не висловлювався з приводу певної інформації, коли факти говорили самі за себе. Жартома письменник називав себе «закрійником». Скомпонувавши відповідним чином виписки зі статей, надрукованих у російській періодиці, йому вдавалося донести сміливі думки до громадськості.

Окремі свої статті в газеті «Волынь» письменник не позначав повним іменем, залишаючи під матеріалом криптонім. Про те, що вони належать саме Коцюбинському, свідчать листи до дружини. Так, рубрику «Свет и тени русской жизни» письменник підписував М. К. Про цю публікацію він повідомляв Вірі Устинівні 22 грудня 1897 року: «… Вибравши вільну годину, взявся за „Свет и тени“ і дав для завтрашнього випуску статтю. Отож редактор не згоджується з моїми поглядами на справу — і нам довелось дуже сперечатися та лаятися. Хоч я й відстояв половину статті, та цікавіша половина пропала, бо Фідлер викреслив її, опираючись на свої права відповідального редактора».

Справжньою удачею вважав письменник публікацію в житомирській газеті матеріалів про українські справи: рецензії на галицькі журнали, огляди шкільної освіти, відродження національних традицій, поширення фольклору, вшанування видатних письменників, обговорення проблем розвитку рідної мови (він також вів рубрику «К полемике о самостоятельности малороссийского язика») тощо. Впродовж трьох номерів (№ 22 — 24) за 28-30 січня «Волынь» презентувала статтю «Организация общественных развлечений» — перероблений матеріал відомого українського фольклориста, етнографа і літературознавця М. Ф. Сумцова (оригінально ця публікація з'явилася в січневій книзі журналу «Образование» за 1898 р.), де простежуються європейські шляхи розвитку української культури, проаналізовані вистави малоросійського театру, літературні вечори, поширення народних читань у Харкові, Одесі, попит на екскурсії і подорожі рідним краєм.

За оцінками дослідників української періодики, саме завдяки Коцюбинському газета «Волынь» набула широкої популярності. Інколи навіть не вистачало примірників і доводилось збільшувати наклад. На їх думку, саме таких журналістів, котрі б, незважаючи на цензурні примхи, не покладаючи рук, просували українознавчі матеріали, відстоювали свою принципову думку, потребувала в той час Волинь і весь український край.

Історія кохання Михайла Коцюбинського

Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильно закохався у 16–річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу.

1880-і роки — один із складних періодів у нелегкому житті молодого Михайла Коцюбинського. Ціла валка неприємностей згуртувалась і грізно рушила на нього. Тут і духовний та фізичний занепад хронічно безробітного батька, що скінчився смертю останнього; і сліпота матері; і страшні злидні родини, коли доводилось налатувати латку на латці, зв’язувати мотуззям черевики; і розбиті здавна плекані мрії про навчання та зв’язану з ним корисну для народу роботу; і важка щоденна біганина з ранку до ночі з лекціями, про що він говорив, що він «везе, як сліпа кляча в шеретівці»; і дикі наїзди жандармів з обшуками та допитами…

Мабуть, тому, хоч у цей час 22-річний Михайло мав роботу у Вінниці, яка давала більші заробітки, ніж запропонована робота домашнім вчителем, 18 лютого 1886 року він виїхав з Вінниці у село Михайлівка Ямпільського повіту. Він зважився покинути «захлялий город» і виїхати на село, щоб підкріпити своє кволе здоров’я. Роки бідувань, постійні недоїдання, непевність у завтрашньому дні, «ласкава опіка жандармів», переживання за долю своєї незабезпеченої родини підточували незміцнілий організм юнака.

Працював вчителем у Михайлівці. Одного разу до господарів приїхала молодша сестра дружини, дзигівська попівна Марія Міхнєвич, вона познайомилась з Коцюбинським і незабаром зблизилась з ним. Нові знайомі чимало часу проводили за спільними розмовами, нерідко разом читали книги, робили прогулянки в чудовий ліс. Зі спільно прочитаних книжок Марія Федорівна пригадувала «Преступление и наказание», п’єси М. Кропивницького. Крім того, Михайло Михайлович вчив її польської мови, читаючи з нею роман Г. Сенкевича «Вогнем і мечем».

Захоплений передовими народницькими ідеями, молодий юнак намагається свою молоду приятельку, що була розумною дівчиною, витягти з-під опіки батька–священика. Коцюбинський агітував її здобути «рожеву самостійність», тобто йти у люди, вчитися, щоб стати фахівцем і бути незалежною, корисною для суспільства людиною. За прикладом тодішніх народників, Михайло добивається, щоб Марія їхала до Вінниці, навчилась якогось ремесла, щоб заробляла на хліб працею своїх рук.

Наприкінці травня 1886 р. Михайло Михайлович повертається до Вінниці і з головою поринає в роботу. Але часто думками він знову переноситься до Михайлівки, де зустрів і покохав Марію Міхнєвич. Від’їжджаючи додому, Коцюбинський взяв у неї обіцянку приїхати до Вінниці. Що майбутній український письменник справді був закоханий у Марію Федорівну, свідчать його листи до неї:



5 липня 1885 р., Вінниця. «Мила, кохана Марусе! Если бы Вы знали, с какой тоской, с каким нетерпением я ожидал и до сих пор ожидаю Вас, то Вы хоть немножко пожалели бы меня и приехали бы в Винницу, не откладывая свого обещания. Мне тяжело без Вас, я хочу видеть Вас, мне, наконец, нужно видеть Вас, чтобы сказать то, чего я не могу и не хочу выразить в письме. С каждым днем становитесь Вы для меня милее, дороже, ближе, и кто знает, что будет дальше со мною, моя хорошая, моя дорогая Маруся!»

жовтень 1886 р. «…Ждал, ждал от Вас письма — не дождался и пишу первый. Отчего Вы не писали? Здоровы ли Вы? Не случилось ли чего-нибудь особенного? Не забыли ли Вы и про Винницу и про меня совсем? Вот те вопросы, которые и теперь стоят предо мною, как неразгаданная загадка… Живется мне, грех сказать, чтобы хорошо. Но не скажу, чтобы совсем худо: бывает хуже, но редко. Тосковал бы, если бы не занимался серьезно».

Їй він присвятив вірші «Новорічне побажання» (на 1887 р.), «Як раннім морозом побитії квіти».

Михайлу все-таки вдалося умовити дівчину покинути родину, ослухатися батька-священика і почати жити самостійним життям: у січні 1887 р. Марія Федорівна переїхала до Вінниці і тут, правда, з перервами, аж до весни 1888 року вчилась кравецтва в одній з майстерень.

Але наступив 1887 р., який, мабуть, став чи не найсумнішими у чорному десятиріччі Коцюбинського, коли до всіх численних прикростей (усвідомлення повного розгрому народовольського руху, з яким було зв’язано так багато надій і сподівань; а смерть, ув’язнення і заслання багатьох чесних, хоробрих, запальних юнаків — друзів, знайомих і незнайомих — не принесли нічого) додається ще і розчарування у першому такому полум’яному коханні. Про це свідчить третій і останній з відомих нам листів Коцюбинського, писаний після того, коли Міхнєвич прожила кілька місяців у Вінниці:



Вінниця, 26 травня 1887 р. «Усім нам сумно якось стало і сердечне жаль Вас, як дозналися ми про Вашу слабість. І треба ж було лихій годині спіткати Вас аж двічі! Жичу Вам якнайскоріше виздоровлювати і завітати у нашу сторону: тоді Ви переконаєтесь, що надаремне налаяли мене непам’ятливим… Пам’ятаєте — ще восени розпочав я працю літературну. Схтілося мені збадати стан умислового розвою України з XVII віку, Лежить тепер моя розпочатая праця — а я і не зазирну ні у папери, ні у книжки. Чи я розледащів, чи то літо мені перескажає, чи може цілоденна праця,— сам не знаю. Здається, усе воно вкупі. Часом, у хвилини спокою, відпочинку — якась муза ледача підмовляє мене віршувати.

Щирий для Вас Михайло Коцюбинський».

М. Міхнєвич пояснювала, що вона не бажала псувати життя молодому письменнику, бо він не міг одружуватись, маючи на утриманні цілу родину. Та й одруження, на її думку, зашкодило б його літературній роботі.

Незважаючи на зміни, що сталися у взаєминах молодих друзів, вплив Коцюбинського на Марію Міхнєвич мав свої наслідки. Її листування з Коцюбинським продовжувалося ще кілька років. Небуденна постать письменника, видно, врізалась їй у пам’ять на все життя. Вже на схилі літ, у 1920-х роках, Марія Федорівна згадувала дуже багато деталей про свої зустрічі й розмови з Коцюбинським. І велика шкода, що її спогади не були опубліковані тоді і зараз, мабуть, десь загинули.

Звичайно, важко твердити, що ця зміна у стосунках юнака з коханою дівчиною спричинилася лише тяжким матеріальним становищем родини Коцюбинських. Але цей чинник, напевно, зіграв тут більшу чи меншу роль. Не варто виключати і емоційний стан вразливої душі молодого митця. Що Коцюбинський остаточно розчарувався в народовольських ідеалах якраз у 1887 році, показує ще й такий факт. Уже згадувалось, як палко агітував Михайло Михайлович Марію Міхнєвич вирватись із свого попівського оточення, йти шляхом, який, згідно з народницькими поглядами, був найкращим для емансипації молодої жінки. Це було 1886 року. Наступного року у взаєминах Коцюбинського з Марією Федорівною наступило явне охолодження. Він познайомився і зблизився з її молодшою сестрою Таїсією. Характерно, що у його взаєминах з Таїсією Федорівною вже не було ніякого намагання привернути її до народницької програми.

До певної міри тодішній душевний стан юнака передає його поезія «Марусі М[іхнєвич]». Ось уривок з неї:

Кругом нас неправда, горе і бідота,

Аж серце стискає від гіркої муки,

А поміч подати — даремна турбота.

Розв’язаний розум — так зв’язані руки.

Поезія «Марусі М.» — крик безсилля наболілої душі недавно захопленого життям юнака. Проте Коцюбинський, як сам про це каже, «завжди був великим оптимістом». Настрій занепаду був тимчасовим, скороминучим. Воля до життя, до праці перемогла.

У грудні 1894 р. на з’їзді «Громади» у Києві М. Коцюбинський знайомиться з колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів Вірою Дейшою. Через деякий час він приїздить до Чернігова на запрошення В. Андрієвського, з яким працював у Молдавії у філоксерній комісії. Під час своїх гостин у Бориса Грінченка знайомиться з молодими учасницями чернігівських молодіжних зібрань, зустрічається з Вірою Дейшою. Віра Дейша була передовою жінкою свого часу. Вона підтримувала цікаві знайомства, брала участь у нелегальних гуртках революційно-настроєної студентської молоді. З першої ж зустрічі він захоплюється цією непересічною особистістю юної дівчини. «Прекрасний жіночий лоб, темне стрижене волосся до плечей і величезні сині очі, серйозні, що вдивляються уважно… у мене після зустрічі на душі світлий сум і радість, що є на світі такі чудові дівчата», — ось як описав свою зустріч з курсисткою Вірою Дейшею у ті роки студент, а згодом видатний російський письменник В. Вересаєв. Між М. Коцюбинсьбким і В. Дейшею виникла симпатія, яка у наступному взаємному листуванні переростає у палке почуття.

Про те, що це були дійсно споріднені душі, свідчать слова Михайла Михайловича: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще — так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода». Віра Дейша влітку разом зі своєю товаришкою їде до Криму, де знову зустрічається зі своїм коханим Михайлом. Про перебування Віри Устимівни у Криму детально інформував ялтинський повітовий справник таврійського губернатора.

А вже у вересні 1896 р. Віра Устимівна повернулася до Вінниці: подружжя чекало свого первістка, майбутнього сина Юрія. Віра Дейша походила з старовинного українського дворянського роду. Але у першій період свого подружнього життя молодята змушені були жити окремо, спілкуючись в основному через листування, оскільки М. Коцюбинський продовжував працювати у Криму.

Не можна не навести уривок з листа, де видно, яких теплих слів і образів добирає кохаюче серце письменника, щоб висловити свої почуття: «Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш, — пише Коцюбинський Вірі Устимівні. — Твої листи для мене — половина життя. От і нині дістав листа од тебе — і так мені добре, так легко і весело».

Взаємне всебічне порозуміння, повне єднання духовних інтересів — ось якими були роки кохання Михайла і Віри. Коцюбинський заохочує свою кохану дружину до активної громадської діяльності, до співробітництва в журналах, щиро радіє з її перших успіхів.

Період 1903 і 1905 рр. відзначений дослідниками як час безпрецедентного спаду у творчій активності М. Коцюбинського. Негативно відбилися на літературній праці і особисті негаразди. На той час у стосунках Коцюбинського з дружиною Вірою, матір’ю чотирьох його дітей, по шести роках спільного життя сталася криза, зумовлена як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми обставинами. Михайло Могилянський, котрий знав подружжя Коцюбинських від перших років шлюбу, писав: «чудесная девушка» (Віра Коцюбинська) поволі злиняла, для чого було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, хвороби чоловіка, в значній мірі її засмоктувала стихія «обивательства»: злиняло й почуття Михайла Михайловича». А ось як про це пише донька Ірина: «Весь тягар побутових прикростей падав на мамині плечі. Працювала зверх сил не тільки на службі, а й вдома. Уміла сполучати літературну працю як секретар, коректор і критик творів чоловіка з самою буденною чорною роботою в господарстві…»

Письменник шукав психологічного комфорту поза шлюбом. Кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної, його колеги по роботі у статистичному бюро — одна з найпристрасніших сторінок у житті митця. Його листи до коханої, вперше видані у 1938 році, стали бібліографічною рідкістю. 335 листів та записок до коханої — чималий том, або навіть роман у листах! У певний час М. Коцюбинський навіть думав розлучитися з дружиною і побратися з О. Аплаксіною. Проте сімейний обов’язок переважив, О. Аплаксіна пережила письменника на кілька десятків років, але так і залишилась до кінця життя самотньою.

Олександра Аплаксіна народилася 1880 р. в місті Витєґрі Олонєцької губернії. 1887 р. родина Аплаксіних переїхала до Чернігова. Закінчивши 1898 року із золотою медаллю Чернігівську жіночу гімназію, вона деякий час заробляла приватними уроками в маєтку поміщика Корчака-Котовича в Городнянському повіті Чернігівської губернії. Але цих заробітків бракувало, й 1901 р. О. Аплаксіна влаштувалася на службу на книжковий склад Чернігівської губернської земської управи. 1902 року Олександра перейшла до іншого підрозділу управи — новоствореного Оцінно-статистичного бюро, де служив Михайло Коцюбинський, і невдовзі привернула до себе увагу такої ліричної натури, якою був Михайло Михайлович, натури, що прагнула нових злетів почуттів.

У перші роки служби в Оцінно-статистичному бюро він пережив захоплення іншою працівницею — Вірою Божко-Божинською. Проте невдовзі це короткочасне захоплення поступилося місцем тривалому й глибокому почуттю до Олександри Аплаксіної, під знаком якого минуло останнє десятиріччя життя письменника.

Особисте знайомство 38-річного письменника з молодшою на 16 років Олександрою відбулося 1902 року на вечірці в Солонин: господарі представили Коцюбинському його майбутню співробітницю. Перший рік їхні стосунки були суто робочими. На другий рік він почав приділяти їй більше уваги, ніж іншим співробітницям, і невдовзі, на початку 1904 року, виявив своє почуття до неї. Не зустрівши відповіді, він написав Олександрі записку з освідченням: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне». О. Аплаксіна відповіла відмовою: хоча М. Коцюбинський уже тоді подобався їй, вона сумнівалася в щирості його ставлення. Відмова зачепила Коцюбинського. Проте спонтанна симпатія Аплаксіної до Коцюбинського переросла в усвідомлене почуття: «Не выдерживаю и пишу Вам. Ведь я не могу ни повидаться с Вами здесь, ни поговорить. А, между тем, если бы Вы знали, как мне необходимо это, какую потребность я чувствую видеть Вас, слышать Ваш голос, быть вблизи Вас» (грудень 1905 р.).

Побачення відбулося увечері 3 січня 1906 р. Коцюбинський і Аплаксіна гуляли містом і вперше говорили про взаємні почуття. Відтоді їхні побачення стали регулярними і відбувалися, як правило, в місті або на природі за містом; зрідка — вдома в Олександри, коли там більше нікого не було. Уривчасті побачення, гострота щастя від зустрічей (письменник зізнався, що з кожного побачення повертається буквально п’яний від щастя), радість очікування і згадування. Залежність від невблаганних суто зовнішніх чинників, передусім від погоди. Холод, дощ сприймаються як особисті вороги.

Буденні куточки сіренького провінційного одноповерхового Чернігова, вулиці, якими скільки ходжено, оживають, набувають світлості у променях палкого почуття: «Я все же счастлив бесконечно, зная, что ты меня любишь... 40 минут я ждал, стемнело, и я потерял надежду увидеть тебя. Пошел к твоему дому, увидел только мягкий свет лампы из-под голубоватого абажура, гардину и больше ничего…».

Коцюбинський мав намір піти з родини, побратися з коханою й виїхати з Чернігова. Хоча закохані тримали своє особисте життя в таємниці, проте вже невдовзі воно стало предметом пліток на службі, й у травні 1907 року Віра Коцюбинська одержала анонімного листа, з якого випливало, що чоловік їй зраджує.

Сторож статистичного бюро, коли Михайла Михайловича не було на роботі, приніс лист від Аплаксіної додому і вручив дружині. З цим листом Віра Устинівна прийшла до матері Олександри, прочитала їй листа та попрохала матір вплинути на своє доньку, погрожуючи, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства тощо. При тому сказала, що особисто зі О. Аплаксіною розмовляти не буде, бо дівчина минулого року зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.

Відбулося з’ясування стосунків. М. Коцюбинський не наважився залишити родину: «Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму — этот конфликт между долгом и чувством».

І хоча письменник й обіцяв дружині порвати з О. Аплаксіною, проте цього не сталося. Почуття М. Коцюбинського до Олександри взяло гору, й вони відновили побачення. Так тривало чотири роки — до останньої хвороби Михайла Коцюбинського, під час якої він і Олександра вже не бачилися. Прикутий до ліжка письменник плекав надію на зустріч зі своєю коханою Олександрою по швидкому одужанні, але цим планам не судилося здійснитися.

Смерть Коцюбинського стала важким морально-психологічним випробуванням для Олександри Аплаксіної... Серед тих, хто проводжав письменника в останню дорогу, була і вона, його Шурочка. Випав ясний квітневий день, цвіли яблуні. Вона трималась осторонь його рідних і близьких. Проте принесла віночок із цвіту яблуні і попросила приятельку покласти його біля чола коханого. В одному з перших листів до Шурочки М. Коцюбинський писав: «Цветут яблони. И солнце уже взошло и золотит воздух. Так тепло, так радостно. Птицы щебечут над голубым небом. Я машинально срываю цвет яблони и прислоняю холодный от росы цветок к лицу. Розовые лепестки от грубого прикосновения руки сипаються и тихо падают на землю».

Внаслідок пережитого стресу у Олександри Іванівни погіршився зір. До скасування земських установ (1918) вона не полишала праці в Оцінно-статистичному бюро земства. Вийшовши у відставку, того ж року переїхала до Одеси, — ймовірно, сподіваючись емігрувати. Однак від’їзд за кордон через невідомі причини не відбувся, й Аплаксіна до 1921 року залишалася в Одесі, де завідувала столом особового складу Раднаргоспу, а відтак повернулася до Чернігова. Внаслідок перенесеної побутової травми вона остаточно втратила зір. Лікарі заборонили їй працювати й прописали суворий режим. Відтоді Аплаксіна жила на утриманні сестри Зінаїди та її дітей, — вірна своєму почуттю до Коцюбинського, власної родини вона не створила. У 1926—1938 рр. Олександра Аплаксіна мешкала в Москві, де працювала її сестра, а з 1938 року — знову в Чернігові. На довгі роки її одинокою розрадою стали музика й література (домашні й знайомі читали їй уголос, до того ж вона опанувала шрифт Брайля), а також листування (писала листи власноруч наосліп).

Публікація листів Коцюбинського (1938) привернула до Аплаксіної громадську увагу. Нею заопікувалася родина брата Михайла Коцюбинського Хоми, який з 1934 року очолював музей Коцюбинського в Чернігові. Завдяки Хомі Коцюбинському Аплаксіна стала бажаною гостею музею, виступала перед екскурсантами, спілкувалася з приїжджими літераторами й науковцями. Зустрічі з нею шукали журналісти й дослідники творчості Коцюбинського.

Коли він помер, їй було лише 32 роки, але більше нікого вона не кохала. «Не варто нічому дивуватися, адже він був живою людиною і нічого людське не було йому чуже …», — скаже згодом про М. Коцюбинського його лікар Аркадій Утєвський.



Фільмографія

За мотивами творів письменника зняли фільми: «Навздогін за долею» М. Терещенка (1927), «Фата моргана» Б. Тягна (1937), «Кривавий світанок» О. Швачка (1956), «Пекоптьор!» В. Карасьова (1956), «Коні не винні» С. Комара (1956), «Дорогою ціною» М. Донського (1957), «Тіні забутих предків» С.Параджанова (1964), «Тіні забутих предків» Ю. Суярка (1990, відео), «Подарунок на іменини» Л. Осики (1991), «Тіні забутих предків» К. Костюкова (1990). М. Коцюбинського показано у фільмі «Правда» (1957, його зіграв В.Черняк) та в науково-популярній стрічці «Михайло Коцюбинський» (1958), Дурочки (1958).



"Гра долі. Коцюбинський. Бистроплинний сон"

До 145-річчя з дня народження класика української літератури столична студія ВІАТЕЛ показала в Чернігові прем´єру фільму про письменника.

Заповнений вщерть актовий зал Чернігівського літературно-меморіального музею М. Коцюбинського ледве зміг вмістити охочих побути на святі. Саме тут ,в обійсті письменника, де він прожив останні 15 років, де написав найкращі свої твори, де створювався цей фільм, відбулася і його прем´єра. А ще це був своєрідний ювілейний вечір студії ВІАТЕЛ. Адже їй 15 років, завершувався 5 рік головного проекту колективу – циклу "Гра долі", де створено 70 фільмів. Засновник і президент студії, кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України Василь Вітер, директор і засновник студії, сценарист і продюсер Галина Криворчук й обличчя проекту "Гра долі", ведуча всіх фільмів, актриса і сценарист Наталія Сопіт. 15 років існування студії – це численні документальні стрічки, здебільшого присвячені історії України, це нагороди на мистецьких форумах. Проект "Гра долі" – унікальний. Герої стрічок – видатні люди України.
Часовий діапазон - тисяча років, від Княгині Ольги до постатей ХХ століття. Концепція проекту особлива. З одного боку – строга документалістика, оперта на музейні й архівні матеріали, з іншого – акцент на особистому житті видатних людей.

Концепція проекту особлива. Але показано його делікатно, без поширеної нині вульгарності. Бо в основі кожної стрічки – любов, яка була в долях цих людей, часто драматична, складне переплетіння особистого із суспільним. Усе написане стосується і прем´єрної стрічки "Коцюбинський. Бистроплинний сон". 45-хвилинний фільм дивишся на одному диханні. Адже в центрі сюжету - невідома широкому загалові драматична історія кохання М. Коцюбинського та двох жінок водночас. Перша – його вірна дружина Віра Дейша, з якою він прожив майже два десятиліття і яка народила йому двох синів і двох доньок. Друга – Олександра Аплаксіна, чернігівська дівчина, колега письменника зі статистичного бюро. Коли вони зустрілися йому було 38, їй 22. А далі йдуть драматичні 11 років, коли серце письменника розривалося між двома жіночими, між домашнім затишком, сімейними обов´язками й потягом до юного серця Олександри, такої самої непересічної особистості, як і дружина.

Найгостріше питання після прем´єри було як побачити ці фільми тисячам чи й мільйонам глядачів. Картини створено коштом студії із залученням нечисленних спонсорів. На тиражування коштів не було. Не знаходили їх і Міністерсва освіти та культури. На прем´єрі сипалися численні заявки на копії фільмів від шкіл, ліцеїв, ВНЗ, закладів культури міста.

Родина Коцюбинських (1970)

Сюжет:

Сторінки життя українського письменника і революційного демократа, засновника соціалістичного реалізму в українській літературі Михайла Михайловича Коцюбинського (1864-1913) і його родини, котра пов’язала своє життя з революцією.


Події фільму починаються у 1912 році в Чернігові і завершуються розгромом Центральної Ради, захопленням Києва та встановленням Радянської диктатури в Україні.

Фільм було відзначено Державною премією Української РСР імені Т. Г. Шевченка (1971).


Жанр: совєтська пропаґандаhttp://img.hurtom.com/i/2013/07/3143480658030593dhbr.jpg

Країна: Україна

Кіностудія / кінокомпанія: Кіностудія імені Олександра Довженка і Друге творче об’єднання

Режисер-постановник: Тимофій Левчук

Сценарист: Олександр Левада Оператор-постановник: Войтенко

Володимир



Художник-постановник: Агранов Володимир

Композитор: Георгій Майборода

Текст пісень: Дмитра Луценка
Актори: Олександр Гай — Михайло Михайлович Коцюбинський, Юрій Демич — Юрій Коцюбинський, Афанасій Кочетков — Максим Горький, Аркадій Трощановський — Ленін, Родіон Александров — Луначарський, Руфіна Ніфонтова — Віра Устимівна Коцюбинська, Світлана Лощиніна — Оксана Коцюбинська, Ярослав Геляс — Іван Франко, Олексій Локтєв — Віталій Примаков, Лілія Гриценко — Мама Примакова, Катерина Крупенникова — Соколовська, Юрій Сатаров — Урін, Микола Козленко — Подвойський, Володимир Татосов — Свердлов, Олександр Бобровський — Скрипник, Микола Досенко — Петровський, Леонід Жуковський — Затонський, Микола Шутько — Боженко, Харій Лієпіньш — Винниченко, Костянтин Степанков — Петлюра, Лаврентій Масоха — Грушевський, Борис Мірус — Волох, Станіслав Станкевич — Муравйов, Володимир Бєлокуров — «Морда», Сильвія Сергейчикова — Розалія, Борислав Брондуков — Микола II, Михайло Волков — Керенський, Михайло Сидоркін — Шеф жандармів, Володимир Олексієнко, Іван Гаврилюк — Ад’ютант, Валентин Грудинін, В’ячеслав Воронін, Валентина Гришокіна — Таня, Сергій Іванов — Тичина, Микола Засєєв-Руденко — Кулик, Ігор Дмитрієв, Івна Кононенко, Валентин Макаров, Олександр Мілютін, Віктор Маляревич — Антонов-Овсієнко, З. Москаєва, Йосип Найдук — Грицько, Володимир Рудін — Ротмістр, В. Рожков, Олександр Толстих, Василь Фущич — Яким, Валентин Черняк, Вітольд Янпавліс та інші.

Тіні забутих предків

У 2014 році виповнюється 90 років від дня народження Сергія Параджанова та 50 років— з часу виходу на екран фільму «Тіні забутих предків». Прив'язка до ювілеїв геть необов'язкова. Але й самі «Тіні» постали з ювілею. Ідею кінострічки до 100-річчя Коцюбинського підкинули з його музею, що в Чернігові.http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/a/ae/teni_predkov_poster.jpg



Матеріал мав ворожбитську силу

Коцюбинський закохався в Карпати в 1910-му. Параджанов — у 1963-му. Гуцульщина і Коцюбинський дали українській літературі виняткову повість. Гуцульщина і Параджанов народили цю «правдиву казку гір» вдруге — як знаковий для українського кіно фільм. Саме те, чим можна відкривати себе світові, дав перетин творців і магічного краю. Бо Карпати — не просто земля мольфарів, вони самі — мольфар, ворожбитська сила якого передається мистецьким явищам. Хоч трохи перенести на папір колорит і запах Карпат прагнув Коцюбинський. Уникнути найменшої стилізації й імітації намагався Параджанов. Дитинно відкрите єство, свіжий погляд стороннього, чуття першоджерела і Божий вогонь — із такого тіста росли «Тіні».



«Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнення, — говорив Параджанов на обговоренні худрадою щойно знятого фільму в 1964 році. І продовжував, — На жаль, нас підвів автор, він був відсутній з першого дня».

Наразі ж не хто інший як автор, «диво-чоловік, у якого є все» (за Параджановим), зібрав у Верховині колосальний колектив митців, серед яких Карпати не були відкриттям хіба що для художника Г. Якутовича та студента І. Миколайчука.

Кількасот кілометрів намотав рафик-«розвідник» по крутосхилах, доки вибрали для зйомок Верховину — колишнє Жаб'є. Параджанов одразу ж захотів побачити Карпати з найвищої точки. Отож, символічним карпатським хрещенням став підйом на Говерлу. Карпати готові були ділитися скарбами. А Параджанов умів їх знайти.

Мав заповідь свого вчителя Ігоря Савченка всмоктуватися в матеріал, вбирати його, як губка. Мав потребу «пробитися вглиб, до витоків повісті, до тої стихії, що породила її». Вивчав Гуцульщину щомиті. Їздив на весілля й похорони, в музеї та церкви. Збирав і речі. Вирісши в сім'ї антиквара, знав ціну справжньому. Був просто одержимий, коли бачив можливість заволодіти яким раритетом. Хоча потім легко продавав або й дарував придбане: наче хотів лише доторкнутися й пізнати сховану там суть. Полював і за гуцульською старовиною. Привіз до Києва «цілий музей»: згарди, пацірки, хрести, бартки, а також — ікони (народний примітив). Дехто каже: взяв для зйомок і не повернув. Але відомо й те, що дуже багато речей Параджанову дарували. Щодо Космацького іконостасу, композитор Мирослав Скорик згадує: «На мій погляд, там вина всіх, у т. ч. й священиків. Священики навіть не уявляли вартості тих ікон. А тоді Параджанов деяким людям навіть пропонував ці ікони в нього купити, і досить дешево».

Заповіддю Параджанова було в усьому бачити мистецтво. Мислив живописом, асоціаціями. Його фільм без кольору — все одно, що опера без звуку.

«За рафаелівську красуню…»

Жили у Верховині. Знімали також і по селах. Основний об'єкт — обійстя Палійчуків — знайшли в Криворівні. То була давня (справжня гуцульська) гражда. Ще жила газдиня, столітня Параска Харук, що в юності товаришувала з Іваном Франком.

Бурю з Мольфаром знімали в Соколівці, пошуки потоплениці — в Бистриці. А Марічку-потопленицю — у крутіжу Рибниці на околиці Косова. Пішли потім гуртом грітися в сусідній ресторан «Гук». Там Параджанов підійшов до Кадочникової, зняв з її ноги туфельку і, наповнивши вином, проголосив: «За рафаелівську красуню, геніальну актрису!» І випив по-гусарському. Хоча гусари, кажуть, для цього просто клали в дамські мешти свої келішки. Зате вся увага повної туристів зали була йому забезпечена.

«Не уявляли, що буде шедевр»

У 1962-63 роках саме розпочалася електрифікація Верховинського району. Електрика тоді була хіба лише в самій Верховині. Інженери-електрики та «кіношники» жили в одному (єдиному) готелі, харчувалися в одній їдальні.

«Параджанова не бачили, він жив окремо, — згадує один із учасників електрифікації. — А Миколайчук тримався відособлено: студент серед столичної тусівки. Запам'яталося, як повертався зі зйомок в яскраво-червоному гуцульському вбранні. Обличчя мав направду гуцульське: вільне, незалежне, горде. Йшов, здавалося, різко, хоча насправді повільно. Весь наче й далі перебував в образі. А, може, то було його «альтер-его». Знали, що екранізують Коцюбинського. А от що буде не рядовий фільм, а шедевр — навіть подумати не могли».   

Біля підніжжя Глифи

Єдиний у центрі Верховини будинок в гуцульському стилі знаходиться на вул. Гуцульського повстання, 50. Саме тут, біля підніжжя пагорба Глифи, цілий рік прожив Параджанов.

У хаті, збудованій 1930 року, жило тоді подружжя Петра та Євдокії Сорюків. Прямо з ґанку — вхід до кімнати, де жили газди, а наліво — тимчасове помешкання постановника «Тіней». Там уже другий рік — кімната-музей фільму. Основні експонати — фотографії.

«Параджанов жив, як член сім'ї. Разом їли, ніколи один від одного не замикалися. Параджанов, чим міг, допомагав у господарці. Щовечора розпитував про гуцульський побут та звичаї. І завжди рахувався, працюючи над фільмом, із порадами та корективами своїх газдів,» — розповідає Василь Хімчак, внук Сорюків.

За спогадами господарів, Параджанов був чоловіком простим, доступним і невибагливим. Страшенно любив гуцульські страви: бануш, гуслінку, бурищеники, манюні голубці з квасної капусти. І навіть згодом, у Києві, намагався замовити в ресторані щось хоч віддалено схоже на просту гуцульську їжу.

Василь Хімчак хоче зберегти хату такою, як при Параджанові. Навіть дранку закупив для ремонту даху. Сам він живе поряд, у новому домі. У верховинців є ідея створити будинок-музей фільму «Тіні забутих предків». Але це ще лише ідея.



«Любив народ, а натовпу — ніколи»

Серед гуцулів Параджанов завжди тримався, як серед своїх, без найменшої зарозумілості. Любив бувати на полонині (ближче до вітру і неба), їсти з вівчарями кулешу з бринзою, жартувати, розповідати смішні історії. Чарчину перехиляв для годиться, за компанію — його не бачили навіть напідпитку.

Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцули. Масовки, натуральні кадри праці горян, спів і музика — все це внесло особливий шарм автентики, правдивий дух Гуцульщини. Химку зіграла гуцулка з-під Магурки — неперевершено. Звуковий ряд — голос самого народу. Микола Шатрук співав гуцульські співанки. Капела під керівництвом скрипаля Василя Грималюка (Могура) грала гуцульські мелодії. До речі, коли гуцули приїхали на озвучення фільму до Києва, Параджанов поселив їх у своїй квартирі (спали покотом, на підлозі). Водив їх містом, опікував, як рідний дєдьо.

Режисер В. Луговський, приїхавши чверть століття потому до Верховини робити фільм про Параджанова, був подивований, наскільки жива пам'ять про нього.

За кілька місяців до смерті, в Тбілісі, лежачи горілиць на кольоровому гуцульському ліжнику, Параджанов скаже гостям-українцям: «Народ я любив завжди. Натовпу не терпів ніколи. Особливо мовчазного. Рабство починається з мовчання».

Іванові Миколайчуку фільм змінив прізвище. Справжнє — Николайчук. Актор переінакшив його тоді, коли готувалися титри. Так і залишилося — Миколайчук.

Один із найгармонійніших творів українського кіно знімався досить драматично. За «недисциплінованість» і «відставання від плану» Параджанов отримав 3 догани. Творчі конфлікти з Іллєнком мало не закінчилися його від'їздом разом з дружиною (Ларисою Кадочниковою). Але... мистецтво перемогло.

Параджанов поповнив ритуал гуцульських весіль ще одним атрибутом — ярмом. У сцені «Одруження» Івана з Палагною єднає ярмо (те, у якому ходили воли). Режисер-постановник згадував, що підказала це гуцульська коломийка про нерівний шлюб, як чоловік впряг жінку в ярмо. І гуцули не лише виконали його «так само серйозно й красиво, як свої істинні обряди», але й ввели в побутування.

Прем'єра «Тіней» відбулася 4 вересня 1965 р. в новому київському кінотеатрі «Україна».

«ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»

Фільм за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. Знімався в 1963-64 рр. Київською кіностудією ім. О. Довженка.

Була «відлига» 60-х рр., друге українське відродження. Над фільмом працював потужний творчий колектив, «люди великої творчої міри» (І. Дзюба). Режисер-постановник — Сергій Параджанов, оператор — Юрій Іллєнко, художник — Георгій (Юрій) Якутович, композитор — Мирослав Скорик, актори — Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багішвілі (Мольфар). Автор сценарію — закарпатський письменник Іван Чендей, у співавторстві з С. Параджановим.

У жовтні 1964 р. стрічку запустили на екрани — до 100-річчя М. Коцюбинського, що відзначалося 17 вересня 1964 р.

У 1965 р. на Міжнародному кінофестивалі (МКФ) «Південний хрест» (Мар-Дель Плата, Аргентина) фільм одержав золоту медаль та приз ФІПРЕССІ за колір, світло й спецефекти.

«Тіні» отримали ще десятки призів на різних кінофестивалях. Зокрема, Кубок Фестивалю фестивалів у Римі (1965), Премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966), Золоту медаль за режисуру МКФ у Салоніках, Греція (1966).

У 1991 р. Державної премії України ім. Т. Шевченка удостоєно С. Параджанова (посмертно), Ю. Іллєнка, Л. Кадочникову, Г. Якутовича.

Це єдина картина, яка навіть у Киргизії йшла українською. Тому що не має значення, що говорять персонажі.



Вшанування пам´яті Михайла Коцюбинського

Літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського

http://museum.cult.gov.ua/wp-content/uploads/2012/06/cherhihiv_2012-039-1-640x360.jpg

На затишній чернігівській вулиці, неподалік від центру, привертає увагу оаза краси, людяності й тепла.


Це садиба класика української літератури, великого гуманіста і Сонцепоклонника Михайла Михайловича Коцюбинського. Письменник придбав її в 1898 році, коли переїхав з Вінниці. Вона і нині залишається в такому вигляді, який мала за його життя.

Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник видатного українського письменника Михайла Коцюбинського було засновано у вересні 1934 року з нагоди 70-річчя від дня його народження. Нині музей складається з меморіального будинку письменника, сучасної будівлі літературної експозиції та справжньої окраси своєї - меморіального саду Коцюбинських.


Основа музею меморіальна квартира Михайла Коцюбинського. Саме у цьому будинку письменник оселився з родиною влітку 1898 року та провів тут 15 своїх останніх, найбільш творчих років. Чернігівський період був найпліднішим у його творчому та громадському житті. Найкращі твори класика - «Intermezzo», «Цвіт яблуні», «Дорогою ціною», «Хвала життю», «Fata morgana», «Тіні забутих предків», що принесли авторові світову славу, були написані саме тут, у древньому сіверському місті.http://kotsubinsky.at.ua/_si/0/s27572.jpg

Невеликий одноповерховий дерев’яний будинок М. М. Коцюбинського стоїть у центрі подвір’я. На зовнішніх дверях, при вході, - бронзова дощечка з вигравіруваним написом: «Михайло Михайлович Коцюбинський». В кімнатах відтворена обстановка, в якій жив письменник зі своєю родиною. Неповторна духовна аура ніби й зараз живе у цих стінах, приваблює людей. Сюди приходять, аби набутися снаги, творчої енергії, невмирущого духу Коцюбинського. Прості скромні речі, що оточували митця, дають можливість уявити його побут, уподобання, смаки.

Будинок Коцюбинського відвідувало багато літераторів, акторів, художників і вчених того часу. Видатний композитор Микола Лисенко виконував на роялі улюблені мелодії Михайла Михайловича. У вітальні проводились літературні «суботи», у яких брали участь письменники Б. Грінченко, М. Вороний, М. Чернявський, В. Самійленко, М. Жук. Михайло Коцюбинський був наставником багатьох талановитих молодих людей, зокрема, Павла Тичини, Василя Еллана-Блакитного, Аркадія Казки та інших. У цьому будинку 1909 року зупинявся шведський вчений-славіст Альфред Єнсен, перекладач творів Коцюбинського. Єнсен займався тоді збиранням матеріалів для своєї монографії про гетьмана Мазепу (до 200-річчя шведсько-російської війни).
В останні роки життя письменника вітальня служила йому й робочим кабінетом. Стіл з письмовим приладдям, бібліотека й меблі допомагають відвідувачам уявити, як працював автор. У вас складається враження, ніби господар цієї кімнати щойно залишив перо й чорнильницю, аби трохи відпочити під час прогулянки у садку.http://kotsubinsky.at.ua/_si/0/s92367.jpg

У двох книжкових шафах - меморіальна бібліотека письменника, де зберігається понад 1500 книг. Серед них цікаві першодруки його творів, книги з автографами Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Максима Горького, Івана Франка, Панаса Мирного, чимало нарисів про життя Коцюбинського та його творчість.

Михайло Коцюбинський був великим знавцем народного мистецтва. В їдальні зберігаються вироби народних майстрів, які збирав письменник - гуцульські та молдавські.
1983 року меморіальну експозицію було розширено. До неї увійшли ще дві кімнати та кухня. У приміщеннях, де мешкали доньки письменника та його мати з молодшим сином Романом можна бачити цікаві сувеніри, що їх привіз Коцюбинський зі своїх численних мандрівок. У кухні зберігається домашнє начиння, типове для кінця XIX - початку ХХ століть.
Після відвідин меморіального будинку можна заглянути до прекрасного саду родини Коцюбинських, де великий Сонцепоклонник часто працював на лоні природи. Сад стараннями працівників музею збережено у тому вигляді, яким він був за життя письменника. http://kotsubinsky.at.ua/_si/0/s06159.jpg

Прикрашають цю своєрідну зелену експозицію дерева, що їх особисто посадив видатний майстер слова, особливо приваблює ялинка, що розкинула свої могутні віти над меморіальним будинком. Їй вже понад 100 років. На зі смаком доглянутих клумбах бачимо улюблені квіти письменника: мальви, маки, троянди та ін. Михайло Михайлович любив відпочивати в бузковій альтанці, серед пахощів численних квітів та трав. Є тут також екзотичні субтропічні рослини - агави, якими письменник милувався в Італії, а зараз вони прикрашають музейний садок.


Літературну експозицію музею було відкрито у вересні 1983 року у щойно зведеному новому 3-х поверховому приміщенні. Керівником художнього проекту був один з кращих музейних художників-оформлювачів України - лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Анатолій Гайдамака. В центрі будівлі - унікальна вирізьблена з дерева композиція, що зображує персонажів з творів письменника. Автор цього символічного «Дерева життя» - Заслужений діяч мистецтв України - Валентин Задорожний.

Літературна експозиція розповідає про головні етапи біографії письменника і його творчої праці. У вітринах - документи, фото, власні речі, першодруки творів автора і книги, які він читав. Там, у експозиції, широко висвітлена творча лабораторія М. Коцюбинського: початкові варіанти рукописів, коректи творів, зроблені автором, демонструють його постійні творчі пошуки та надбання.

Літературно-меморіальний музей-заповідник - не тільки скарбниця літературної спадщини М. Коцюбинського, а й центр дослідницької роботи з питань вивчення літературної діяльності письменника.

Музей добре відомий як культурний осередок завдяки літературно-музичним вечорам, концертам класичної та народної музики. Затишний кінолекційний зал музею використовують для своїх зібрань літературні, національно-патріотичні та філософські товариства.

Нині літературно-меморіальний музей-заповідник М. М. Коцюбинського згуртовує навколо себе весь творчий потенціал Чернігівщини. Тут відбуваються науково-практичні конференції, читання, лекції, семінари, присвячені вивченню літературної спадщини письменника. У кінолекційній залі постійно проводяться вечори-презентації творів сучасних письменників. Автори вважають за честь ступити на землю, освячену ім’ям М. Коцюбинського, відкрити читачам своє серце саме тут, на садибі великого Сонцелюба. Тільки останніми роками відбулися творчі вечори знаних в Україні та за її межами літераторів Івана Драча, Юрія Мушкетика, Михайла Слабошпицького, Володимира Яворівського, Олекси Ющенка, Михайлини Коцюбинської, Валерія Шевчука, Миколи Вінграновського та інших майстрів слова.

Щорічно в день народження письменника (17 вересня) відбувається урочисте вручення премій імені Михайла Коцюбинського провідним українським літераторам, передусім уродженцям нашого Сіверського краю. Гостинно відчиняє двері виставкова зала музею, де експонуються роботи як професійних, так і самодіяльних майстрів пензля, вишивки та писанкарства. http://kotsubinsky.at.ua/_si/0/s77765.jpg

Експозиція і фонди музею постійно поповнюються рідкісними документами, фото, книгами, малюнками та іншими матеріалами, подарованими вітчизняними та зарубіжними науковими закладами та приватними колекціонерами. Відвідувачі музею мають можливість переглянути фільми за творами Михайла Коцюбинського. Наші наукові працівники наполегливо працюють над реекспозицією, виступають із популярними лекціями, роблять усе можливе, щоб зберегти все те, що оточувало письменника за життя.

У музейних фондах також зберігаються тисячі листів видатних сучасників до Коцюбинського, твори українських та зарубіжних письменників, що пов’язані з Чернігівщиною. Протягом 2002-2007 рр. науковим колективом музею видано «Листи сучасників до Михайла Коцюбинського», що збергіаються у фондах нашого музею, «Листи письменника до дружини Віри», а також спогади про Юлія Романовича Коцюбинського – багаторічного директора музею М. Коцюбинського – «Завжди з нами».

Десятки тисяч відвідувачів з України і з-за кордону приїздять до Чернігова, щоб віддати шану великому українському письменнику, який похований на Болдиній горі разом із дружиною Вірою Устимівною.

14000, м. Чернігів, вул. Коцюбинського, 3

e-mail:museum@ic.com.ua


тел. (04622) 4-04-59, 4-10-03.

Музей працює - 9-17:30( сб, нд – 10-17:30) без вихідних.

Всеукраїнська літературна премія імені м. Коцюбинського

Започаткована у 1981 р. вінницькою обласною організацією «Товариство книголюбів». З 1992 р. премія набуває статусу всеукраїнської. До попереднього засновника додались бюро пропаганди Спілки письменників України, управління культури Вінницької обласної державної адміністрації, Вінницький обком профспілки працівників культури, Вінницьке обласне відділення Українського фонду культури.

"На здобуття премії можуть претендувати високохудожні романи, повісті, книги оповідань, новел, поетичні збірки, літературознавчі, критичні і публіцистичні праці, в яких відображено гуманістичні ідеали, звеличено красу природи людських помислів та діянь, одвічне прагнення народу до незалежності, свободи, духовного розквіту і які опубліковані протягом останніх трьох років." – з Положення про премію ім. М. Коцюбинського.

Кандидатів на здобуття премії можуть висувати творчі спілки, організації, установи, навчальні заклади, редакції газет і журналів, громадські об'єднання. Подання, що містить коротку характеристику твору і відомості про автора, скріплюються печаткою установи, яка висуває кандидата. До цього додаються 3 примірники творів.

Термін подання документів з 1 травня до 1 вересня до відповідального секретаря журі — Борецького Віталія Васильовича на адресу Вінницької обласної організації НСПУ — вул. Соборна, 72, оф. 205, Вінниця, 21050.

Присудження премії відбувається внаслідок таємного голосування членів журі. Вручення премії відбувається під час проведення традиційних днів М. Коцюбинського на Вінниччині у день його народження — 17 вересня.



Премія імені Михайла Коцюбинського

(обласна премія Чернігівської області)

Премія імені Михайла Коцюбинського – одна з найпрестижніших в Україні. У 1992 році, з ініціативи обласної організації Спілки письменників України, Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. М. Коцюбинського та місцевого відділення Фонду культури, з'явилася літературно-мистецька відзнака, яка невдовзі здобула визнання не лише в Україні, але й далеко за її межами.

На здобуття Премії може бути висунуто громадян України та інших держав за високохудожні літературні, мистецькі та наукові досягнення, які мають загальне визнання.

Кожен лауреат отримує диплом, пам’ятну медаль із зображенням Михайла Коцюбинського та грошову винагороду розміром 5000 грн.

Премія призначається розпорядженням голови облдержадміністрації у номінаціях: «Поезія», «Проза», «Народознавство», «Декоративне та образотворче мистецтво», «Театральне та музичне мистецтво».



Висування кандидатів на здобуття Премії здійснюється державними установами, закладами культури, освіти, науки, творчими спілками щорічно з 1 березня по 31 травня шляхом подання на розгляд Комісії з присудження Премії імені М. Коцюбинського. При цьому на розгляд Комісії з присудження премії необхідно підготувати подання на офіційному бланку закладу або установи, яка висуває кандидата та протокол зборів трудового колективу цієї установи (закладу, наукової ради тощо).

Поділ Премії у межах однієї номінації не допускається. Посмертно премія не присуджується.



Документи кандидатів на здобуття премії ім. Михайла Коцюбинського направляти на адресу:

Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. Коцюбинського:

вул. Коцюбинського, 3,

м. Чернігів.

Ювілейна монета

http://msmb.org.ua/media/images/msmb/biblio/13-07-24-kocubinskij-18.jpg






Ювілейна монета номіналом 2 гривні, випущена Національним банком України.

Присвячена 140-річчю від дня народження талановитого українського письменника і громадського діяча Михайла Коцюбинського (1864 – 1913).

На аверсі монети зображено стилізовану композицію з гравюри Георгія Якутовича до "Тіней забутих предків". Угорі півколом розміщено напис УКРАЇНА, рік карбування монети – 2004 (ліворуч), малий Державний Герб України (праворуч) та ліворуч від композиції – номінал – 2/ ГРИВНІ, а також логотип Монетного двору Національного банку України.

На реверсі монети зображено портрет Михайла Коцюбинського та кругові написи: 1864 • МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ • 1913.



Художник: Кочубей Микола

Скульптор: Чайковський Роман

Вінницький державний педагогічний університетhttp://www.vspu.edu.ua/content/img/first/a4.jpg

імені Михайла Коцюбинського

Офіційне відкриття Вінницького учительського інституту відбулося 14 вересня 1912 р. Інститут було засновано на загальних засадах без поділу на відділення чи факультети. Студент, який закінчував цей навчальний заклад міг викладати будь-який предмет.

В 1979 р. Вінницький державний педагогічний інститут став четвертим в Україні вищим педагогічним закладом першої категорії. У 1993 р. інституту видана ліцензія освітньої діяльності з 10-ти спеціальностей за ІV-м рівнем акредитації та з 2-х - за ІІІ-м рівнем, а у 1997 р. Міністерство освіти атестувало 14 заявлених інститутом спеціальностей. Постановою Кабінету Міністрів № 122 від 4 лютого 1998 р. інститут реорганізовано в педагогічний університет ім. М. Коцюбинського. 9 червня 1998 року Державна акредитаційна комісія визнала педуніверситет акредитованим за статусом закладу вищої освіти IV рівня.

Ніжинський драматичний театр ім. М. Коцюбинського

ніжинський драматичний театр ім. м. коцюбинськогоніжинський драматичний театр ім. м. коцюбинського

Адреса: вул. Воздвиженська, 24, Ніжин, Чернігівська обл.

Телефон: +380 (46) 312-22-51

Сайт: www.nezhin-dram.in.ua



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал