Управління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва



Сторінка1/3
Дата конвертації18.12.2016
Розмір0.66 Mb.
  1   2   3



УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

ТА РЕЛІГІЙ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА




Осяянний сонцем

http://library.vspu.edu.ua/ilustr/mih_kocubin.jpg

Київ 2014





УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

ТА РЕЛІГІЙ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА

До 150-річчя від дня народження Михайла

Коцюбинського, видатного письменника,

громадського діяча
Осяяний сонцем
біобібліографічний список літератури

Київ 2014

ББК 83.3(4 УКР)

Ос 72


Осяяний сонцем: біобібліографічний список літератури/ [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2014. – 55 с.

Біобібліографічний список літератури присвячений 150-річчю від дня народження Михайла Коцюбинського - видатного письменника і громадського діяча. Матеріали інформують про його життєвий та творчий шлях, про книги та фільми, написані та відзняті на його честь, про пам´ятники, вулиці, кінотеатри, що носять ім´я відомого українця.

Розраховано на широке коло читачів.

Укладач: Н. Я. Герчак

Відповідальний за випуск: Г. Й. Сорока

© Укладач : Н. Я. Патенок, 2014

© Київська обласна бібліотека для юнацтва, 2014

Михайла Михайловича Коцюбинського сучасники часто називали сонцепоклонником. Знайомство з його творчістю наочно підтверджує надзвичайно тонку й точну цю характеристику. Висока художність, вражаюче багатство, світла простота думки й справді мовби пронизують читача життєдайним сонячним промінням, звеличуючи й наснажуючи для добра і творення. Його творчість непомітно, але неминуче допомагала людині ставати людиною. Можливо, саме це й мав на увазі, узагальнюючи його значення як митця, М. Горький, коли писав: «...У ньому кипить органічна гидливість до поганого. В нього тонко розвинена естетична чуйність до доброго, він любить добро любов'ю художника, вірить в його переможну силу, і в ньому живе почуття громадянина, якому глибоко і всебічно зрозуміле культурне значення, історична вартість добра». Яких би тем не торкався мудрий і вимогливий письменник, вони набирали особливого, неповторного звучання правди і краси, що, зрештою, означатиме кінцеве торжество життя. Саме любов до нього і спонукала шукати надійних шляхів до кращих, вільніших і радісніших його проявів.

Сучасники М. Коцюбинського з дивовижною одностайністю відзначали рідкісний збіг між вишуканою досконалістю й красою творів та особистістю автора. Мовби ілюструючи те твердження, М. Лозинський писав: «Щодалі знайомство з ним відкривало нові грані його творів, людина й великий дух доповнювались взаємно і зливалися в чудову гармонію».

«Він був один із тих незвичайних людей, що при першій же зустрічі з ними викликають милостиве почуття задоволення: саме цю людину ти давно чекав, саме для неї у тебе є якісь особливі думки!» — згадував про М. Коцюбинського М. Горький. Безсумнівно, так сприйматися може тільки людина, яку попри всі її достоїнства було наділено головним природним даром — любов'ю до людей.

Митець за покликанням, М. Коцюбинський мріяв створити літопис добра. Але в епоху жорстокості письменник змушений був творити літопис всенародного горя, поневірянь і випробувань. Та надія, як і мрія, не покидала письменника. Світле і тверде переконання у неминуче справдження кращої долі пронизує кожне слово митця, кожну його інтонацію. Хіба не про це він сказав: «Яка сила життя! Ми звикли до нього і не помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні усміхатися світові дружньо».

Життєвий шлях

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці у сім'ї дрібного службовця. «Батько мій,— згадував пізніше письменник, — був сангвінік, з вічними фантазіями, які ніколи не здійснялися, запальний, але добрий чоловік. Мати з більш сталим характером, з складною, тонкою і глибокою душевною організацією, добра, незвичайно любляча, здатна на самопожертву. ..» Виховання хлопця й відбувалося під впливом матері — жінки з добрим естетичним смаком, обізнаної з мистецтвом. Саме їй завдячував він «нахил до всього гарного та любов і розуміння природи».

Початкову освіту Михайло дістав удома. З 1875 р. навчався спочатку в останньому класі Барської початкової школи, а згодом упродовж п'яти років — у Шаргородському духовному училищі. Звичайно, навчання було позначене схоластикою, однак серед учителів траплялися й такі, що орієнтували учнів на читання і науково-популярної, і художньої літератури. Коцюбинський познайомився тут з творчістю Тараса Шевченка і Марка Вовчка, захопився лірикою Генріха Гейне. Він мріяв скласти іспити за гімназійний курс, вступити до університету, але у зв'язку зі звільненням зі служби батька, втратою матір'ю зору юнакові потрібно було думати про утримання сім'ї, де було ще четверо молодших.

Упродовж десяти років (1882 — 1892) Коцюбинський займається репетиторством у сім'ях чиновників у Вінниці та в навколишніх селах, зокрема в с. Лопатинці Ямпільського повіту. З місцевими селянами поводився як рівний з рівними, завжди розмовляв з ними українською мовою. У цей час він підтримував зв'язки з членами підпільних народницьких організацій, які діяли в Кам'янці-Подільському та Немирові. Надаючи художньому слову великого суспільного значення, Коцюбинський у середині 80-х років пише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «Дядько та тітка», позначені оголеною тенденційністю та публіцистичною прямолінійністю. Тільки у 1890 р. у львівському журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хатка». А через рік з'являються дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», що засвідчили народження нового письменника.

З 1892 р. Коцюбинський працює у філоксерній партії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками у молдавських селах. Тут він входить до нелегального політично-культурного товариства «Братство тарасівців», очоленого Віталієм Боровиком. У своїй програмі «тарасівці» обвинувачували царизм за політику асиміляції народів, нищення націй, висували ідею українського національного відродження. Члени товариства закликали порушувати питання «права вкраїнської нації» «скрізь, де тільки можливо», зокрема й у літературі. До «Братства тарасівців» входили такі відомі українські письменники і громадські діячі, як Борис Грінченко, Володимир Самійленко. Ідеї «Братства» відбилися в казці Михайла Коцюбинського «Хо».

Праця письменника у Молдові, а потім і в Криму збагатила його свіжими враженнями, що позначилося на розширенні тематики його творчості. Він пише оповідання з життя молдаван («Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма») та кримських татар («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами»).


Відпрацювавши рік в житомирській газеті «Волинь», Коцюбинський з 1898 р. оселився у Чернігові, влаштувавшись у земській управі, з 1900 до 1911 р. працював у статистичному бюро губернського земства. Починається новий період у творчій і громадській діяльності письменника. Разом з Миколою Чернявським він розсилає звернення до українських письменників із закликами опрацьовувати не тільки селянські, а й філософські, історичні теми, шукати нові художні прийоми зображення життя в усіх його складностях і суперечностях.

Щопонеділка вечорами в будинку Коцюбинських збиралися чернігівські інтелігенти — письменники Борис Грінченко з дружиною Марією Загірною, Микола Чернявський, Михайло Могилянський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Григорій Коваленко, художник Михайло Жук, вчителі, лікарі. Тут жваво обговорювалися пекучі громадські питання, аналізувалися твори, надіслані до запроектованих альманахів, складалися програми літературно-музичних вечорів. Коцюбинський активно листується з українськими письменниками і вченими — Іваном Франком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Володимиром Гнатюком, Андрієм Чайківським, Іваном Стешенком, Михайлом Грушевським, Гнатом Хоткевичем, Євгеном Чикаленком, Михайлом Могилянським, Федором Вовком.

Коцюбинський як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії побував у Полтаві на святі відкриття в 1903 р. пам'ятника Іванові Котляревському. Там зустрівся з Панасом Мирним, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Оленою Пчілкою. Його твори друкуються в журналах, з 1899 р. у Львові починає виходити їх зібрання (закінчене сьомим томом у 1913 р.). Кращі новели перекладаються російською, польською, німецькою, італійською, іспанською, норвезькою, угорською мовами.

Багато вражень дала письменникові подорож 1905 р. до країн Центральної та Західної Європи — Австро-Угорщини, Німеччини, Італії, Швейцарії. Повернувшись додому, він бере активну участь у громадських акціях, обурюється крутійською політикою царизму. Обраний головою чернігівської «Просвіти», Коцюбинський використовує легальні форми для пропаганди ідей боротьби проти реакції, організовує шевченківський вечір, виступає з рефератом про Івана Франка. Його оповідання, новели, повість «Fаtа mоrgаnа», написані у 1906 — 1912 рр., відбивають події наростання революційних виступів народу та їх поразки.

Займатися творчою працею було нелегко, адже кращі години дня відбирала нудна служба в статистичному бюро. Сучасники згадують постійні нарікання Коцюбинського на втому від нецікавої, майже механічної роботи. З кожним роком усе сильніше дошкуляло хворе серце, і все ж письменник, долаючи недугу, багато читав, цікавився малярством, музикою, театром. У розмові з чернігівським художником Степаном Бутником він обґрунтовував думку про необхідність обізнання письменника з малярством: «Це б йому багато помагало розбиратися в загальній кольоровій стихії і сприяло б утворенню гармонійного цілого з психологією моменту дії». Високо цінив музику Миколи Лисенка, був захоплений співом Олександра Мишуги, Михайла Микиші, організував у Чернігові великий концерт з участю київських акторів.

Останні роки життя Коцюбинського позначені приятелюванням з Максимом Горьким. Він познайомився з ним в Італії, куди тричі (в 1909 — 1912 рр.) приїжджав на лікування, Жив на віллі російського письменника на острові Капрі, мав з ним майже щоденні зустрічі, розмови на літературно-мистецькі теми. Польський поет Леопольд Стафф з щирою теплотою згадував українського письменника, з яким познайомився на Капрі. Коцюбинський із захопленням говорив про Італію, яка дала людству Данте і Петрарку, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Його особливо цікавила тоді творчість скандинавських письменників Генріка Ібсена, Арне Евенсена Гарборга, Кнута Гамсуна, Йонаса Лі.

Повертаючись влітку 1910 р. з Італії, Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню, зупинився в ньому на два тижні, вивчаючи побут, звичаї, мову, фольклор гуцулів. Цей край видався йому якимось казковим куточком, де все — від мальовничої природи до первозданного побуту мешканців гір — захоплювало у чарівний полон. Задумавши написати твір про карпатських горян, Коцюбинський уважно студіює п'ять томів фольклорно-етнографічного дослідження Володимира Шухевича «Гуцульщина», зібрані Володимиром Гнатюком «Народні оповідання про опришків», перечитує твори Юрія Федьковича.

Влітку 1911 р. він вдруге відвідує Гуцульщину, піднімається в гори до пастухів, вивчає життя селян. Ці спостереження і враження було покладено в основу повісті «Тіні забутих предків» (1911). Влітку 1912 р. Коцюбинський з сином Юрком знову відвідує Гуцульщину, маючи намір зібрати матеріал для другого твору з життя горян, та хвороба порушила плани.

Повернувся з Карпат зовсім немічним. Кілька місяців (жовтень 1912 — січень 1913 р.) письменник лікується в університетській клініці проф. Василя Образцова в Києві, та медицина була безсилою. Але й у ці важкі дні Коцюбинський, за спогадами лікаря Миколи Стражеска, залишався цікавим співрозмовником: «В м'яких, сердечних тонах він завжди говорив про людей. Найбільш любив говорити про Україну, про її природу, про український народ, сумував з приводу його малописьменності, але був переконаний, що незабаром все зміниться...» Не стало письменника 25 квітня 1913 р. Поховано його в Чернігові на Болдиній горі, в гаю Троїцького монастиря, улюбленому місці відпочинку за життя. «Як тут гарно,— говорив Коцюбинський своєму приятелеві художникові Михайлові Жуку. — Якби помер, то кращого місця і не треба для вічного спочинку». Це його бажання було виконане.

Панас Мирний у некролозі в газеті «Рада» писав у ті сумні дні: «Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей...»

Народ шанує свого сина. Його твори видаються і перевидаються, вивчаються, досліджуються. У Чернігові та Вінниці функціонують літературно-меморіальні музеї письменника, встановлено йому пам'ятники. Ім'я Коцюбинського  носять  школи  і  бібліотеки,   воно  прикрашає вулиці' багатьох українських міст і сіл.

Творчий доробок

Михайло Коцюбинський — автор двох повістей («Fata morgana», «Тіні забутих предків») і понад сорока оповідань і новел, а також багатьох нарисів, статей і листів.

Літературну біографію М. Коцюбинський починав як дитячий письменник. Його оповідання «Харитя» і «Ялинка» були опубліковані в 1891 р. у львівському журналі «Дзвінок». Ці твори позначені симпатією автора до своїх маленьких героїв, спробою заглибитися в їхній внутрішній світ.

Потім з’явилися твори з життя селянства. Так, в оповіданні «П’ятизлотник» (1892) показано моральну красу літнього подружжя, яке, попри свою бідність, жертвує останні гроші голодним людям. В оповіданні «Цінов’яз» (1893) через долі братів Семена й Романа Воронів розкриваються соціальні суперечності на селі.

Оповідання-казка «Хо» (1894) дає можливість краще зрозуміти ідейно-художні пошуки Коцюбинського в період перебування в Братстві тарасівців. Твір складається з кількох майже самостійних частин, які об’єднує казковий образ Хо, що символізує страх людей, які бояться сміливо подивитися в очі небезпеці, часто ними ж перебільшуваній. Правда, не всі бояться Хо, персоніфікованого страху в подобі сивого дідугана, — не кориться йому лише вчитель-письменник, який зазнав у житті «і кайданів, і голоду, і всього, що мусить зазнати співак невільного народу». Хо весь час дивувався, чому люди його бояться, проте, дивлячись на змарнілого, але безстрашного вчителя-письменника, він заспокоївся, а в його серці зродилася надія: «Надія сягала аж у ті часи, коли сміливість візьме верх над страхом і Хо зложить на спочинок свої старі, наболілі кістки». 

Завершує етап ранньої творчості Коцюбинського оповідання «Для загального добра» (1896), у якому автор відверто показує наївну примітивність, ілюзорність багатьох народницьких ідей. Насправді надзвичайно складно, а то й неможливо поєднати, узгодити інтереси загалу й конкретної людини. Відтак постає надскладне питання: чи може, чи має право людина пожертвувати добром одного (та ще й не себе) заради загального добра. Проникливий аналіз цієї етичної проблеми приведе Коцюбинського до звільнення від популярних тоді соціалістичних ілюзій, які він мав у юності.

У центрі твору трагедія родини молдовського селянина Замфіра: філоксерна комісія знищує його заражені шкідником виноградники. Робить це для «загального добра» — щоб урятувати інші виноградники. Однак цим самим відбирає в Замфіра будь-які засоби до існування. Нещасний селянин, закономірно, проклинає таких рятівників.

Інтелігент Тихович в образі якого легко впізнаємо самого Коцюбинського, прагнув безкорисливо працювати для народу, але переконався не тільки в марності своїх намірів, а й у їх явній (хоч і зовсім неумисній) шкідливості для конкретних людей. В оповіданні знаходимо майстерний психологічний портрет, у якому простежується прикметна художня детальтипова для подальшої творчості письменника: душевний стан Замфіра автор зобразив через вираз його очей. На початку він мав «блискучі чорні очі, що так і світяться задоволенням, так і сяють гордощами», у фіналі ж «очі палали диким вогнем». Ця деталь яскраво передає трагедію життя героя. Це вже виразна прикмета наближення до модерністського письма.

У перший період творчості Коцюбинський — за реалістичною традицією — звертався до тем сучасності. Про історичне минуле нашого народу йдеться тільки в повісті «Дорогою ціною» (1901), що написана в романтичному ключі.

Творча еволюція Коцюбинського-прозаїка була разюче стрімкою. Почавши в традиційній реалістичній манері, зорієнтованій на оповідні взірці Марка Вовчка й Нечуя-Левицького, він через якихось десять років (з початком XX ст.) визначив для себе нові естетичні орієнтири, у стилі його прози з’явилися неоромантичні й імпресіоністичні риси.  

Отже, умовно можна говорити про «двох Коцюбинських»: автора оповідань «Цінов’яз», «Хо», «На віру», бессарабського циклу («Для загального добра», «Посол від чорного царя», «Відьма», «Дорогою ціною») і творця шедеврів, написаних протягом останніх десяти-дванадцяти років життя, уже у XX ст. (від новел «На камені» й «Цвіт яблуні» до капрійського циклу і «Тіней забутих предків»).

Хоча непроникної прірви між двома періодами творчості митця не було. І в ранніх творах спостерігається інтерес до внутрішнього світу героїв, вигранюється художня деталь. Разом із тим і в модерністський період письменник зберігає інтерес до суспільно-побутової, політичної проблематики (згадати хоч би повість «Fata morgana», новели про Революцію 1905 року й пізнішу реакцію).

Зміна естетичних поглядів була ознаменована великим інтересом Коцюбинського до художнього досвіду найвидатніших зарубіжних майстрів-сучасників (Е. Золя, Гі де Мопассана, К. Тамсуна, Ф. Достоєвського, А. Чехова).

До найхарактерніших особливостей стилю М. Коцюбинського належать:

• зосередження уваги передусім на психологічних мотивах вчинків персонажа, на його внутрішньому стані;

• змалювання подій із погляду героя, іноді цей погляд проводиться через увесь твір, частіше окремі епізоди подано з позицій різних персонажів (якраз на зіткненні протилежних поглядів і оцінок нерідко й твориться могутній емоційний ефект);

• майстерне використання психологічних деталей;

• надзвичайно промовиста, точна назва твору;

• улюбленим жанром Коцюбинського стає новела.  

У новелі «Лялечка» (1901) автор через внутрішній світ земської вчительки розкриває важливі особистісні й тогочасні соціальні проблеми. Раїса Левицька ще зі студентської лави намагалася «вилущитися» з лялечки й стати метеликом — тобто реалізувати себе як людину і як гідного саможертовного народного вчителя: «Вона… почувала в собі таку любов до нещасного «народу», що спочатку хотіла вмерти для нього, а потім роздумала і поклала жити». Іронія в характеристиці героїні явна, вона зникає лише тоді, коли Раїса зустрілася з тим «народом» віч-на-віч: «На всьому відбились сліди убожества. І житла, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи». Спочатку героїня не мирилася з грубим утручанням сільського священика в шкільні справи, але потім поступово потрапляє під його вплив — стає «лялечкою», заплутавшись у тенетах «павука».

Новела «На камені» (1902) побудована на різкому протиставленні світлого й чистого кохання двох молодих людей і бездушного, забобонного, корисливого, буденного світу людей. Фатгша, молода жінка, яку насильно віддали, «як овечку», заміж за старого, огидного їй різника Мемета, закохується у вродливого й чуйного весляра Алі. Закохані наважуються втекти із села, щоб бути разом, але розлючений чоловік разом з односельцями наздоганяють втікачів у горах і жорстоко вбивають.

Усі події у творі відбуваються «на камені» — на скелястих берегах моря, але назва прочитується й символічно: «кам’яні» душі цих людей, які безжально знищили прекрасне кохання. Новела написана на екзотичному для української прози кримсько-татарському матеріалі. Важливу роль у ній відіграють мариністичні малюнки. Море тут виступає мов би ще одним персонажем — активним учасником того драматичного дійства, яке розгортається перед нами. Воно одухотворене, це прекрасна у своїй дикій первозданності стихія, уособлення вільного духу й неприборканості. Новела «На камені» стала своєрідним «прологом» до повісті «Тіні забутих предків»: ці два твори близькі з огляду на характер конфлікту й героїв.

Сюжет етюду «Цвіт яблуні» (1902) розмитий, що властиво імпресіоністичним творам: на очах батька вмирає його ніжний цвіт — люба донька. Під час похорону батьком оволодіває почуття спостерігача, він намагається запам’ятати кожну деталь, кожне відчуття і враження, бо вони колись послужать «матеріалом» для творчості. Батько дівчинки — письменник. Розповідь ведеться від першої особи — самого батька, тому читач стає інтимно посвяченим у душевні переживання героя, який ніби роздвоєний у своїх почуттях, з одного боку, він люблячий батько, а з іншого — письменник, який у моменти трагедії фіксує процес народження образів у своїй уяві. Таке роздвоєння підсилює психологізм у творі. Символічний образ зірваного яблуневого цвіту, яким батько обкладає тільце дитини, асоціюється з передчасно перерваним життям (прекрасним, але таким коротким). Цей образ глибоко вражає ще й тому, що життя дівчинки обірвалося саме у весняну пору, коли все в природі народжується або відроджується.

На зіткненні протилежних поглядів і оцінок твориться разючий емоційний ефект у новелі «Подарунок на іменини» (1912). Рядовий поліцейський («околодочний надзиратель») Карно Петрович Зайчик дуже пишається своїм сином Дорею, який успішно навчається в гімназії разом із дітьми «начальства». Щоб вразити Дорю, він робить йому особливий подарунок на іменини — везе показати страту жінки-революціонерки. Батько переконаний, що син буде надзвичайно вдячний йому за таке цікаве «доросле» видовище. Однак хлопчина не захопився стратою, а вжахнувся, у відчаї кинувся захищати жертву. Ця подія стала для Дорі справжнім одкровенням: страхітлива й потворна та державна машина, яка вішає людей. І батько є слухняною часткою цієї машини. У сина зароджується протест і ненависть до батька, якого ще вчора він любив і шанував.

Один із найвизначніших своїх творів — повість «Fata morgana» — Михайло Коцюбинський так і не завершив. Над нею він працював досить довго — у 1904 р. була опублікована перша частина як оповідання «З сільських настроїв», у 1910 р. побачила світ друга частина твору. У повісті зображено селянські заворушення часів Революції 1905 р. і їх наслідки. У третій частині письменник збирався зобразити «заспокоєння» і подальше здичавіння села. Проте цьому наміру так і не судилося здійснитися. Зображення «сільських настроїв» у складну, суперечливу епоху — тема, яку вже опрацьовували попередники й сучасники Коцюбинського (Г. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, І. Франко). Хоча ця тема й була вже традиційною в українській літературі, проте Коцюбинський, утілюючи її, поглибив принципи реалістичного зображення села, а також вдався до використання імпресіоністичних прийомів і в описах, і в організації драматичних ефектів (монологи, діалоги), які мають важливе ідейне навантаження. Тому повість «Fata morgana» сприймається як глибоко новаторський твір із життя села.

Назва повісті символічна: у перекладі з латинської fata morgana означає «марево». У творі простежено, як руйнуються (перетворюються на міраж) мрії, сподівання представників різних суспільних верств села — від безземельних наймитів, заробітчан до багатіїв.

Головний образ повісті — розбурхане революційними подіями село. Із загальної маси вирізняється родина ВоликівАндрій, Маланка та їхня дочка Гафійка. Маланка залюблена в землю, для неї вона символ життя, щастя. Андрій навпаки —уже не мріє про землю, його надії вирватися зі злиднів пов’язані із заробітками на фабриці. Гафійка мріє про щасливе родинне життя. Вона закохується в Марка Гущуробітника, якого під конвоєм з Одеси в рідне село привели жандарми. Дівчина захоплюється його ідеями про спілку (об’єднання селян), розповсюджує листівки, відвідує нелегальні молодіжні сходки, вишиває прапор. Саме під проводом Марка Гущі й Прокопа Кандзюби селяни організовано відбирають панську економію, намагаються в ній разом господарювати. Розгром панського маєтку й ґуральні стає кульмінаційною вершиною повісті. Однак революційна хвиля швидко спадає, і селяни, очікуючи неминучої розправи, у відчаї вирішують самотужки покарати своїх учорашніх керівників, щоб хоч якось відвернути від себе лихо. У фінальній сцені читач стає свідком безглуздого й жорстокого самосуду. Так руйнуються сподівання кожного з героїв. Символічно, що здійснюється мрія лише Хоми Ґудзя — «вічного наймита», у якого залишилося єдине прагнення — помститися панам. Він підбурює селян і організовує погром поміщицького маєтку й ґуральні.

Завдяки імпресіоністичній спостережливості Коцюбинський чи не першим розкрив справжню глибинну сутність революції як вибуху колективного позасвідомого (лише згодом цю думку теоретично обґрунтують видатні психологи й філософи К.-Г. Юнг і Е. Фромм). У повісті переконливо показано, як, згуртовуючись у колектив шалом ненависті й помсти, кожна людина втрачає свою індивідуальність, перетворюється на пасивну, безвольну частку демона-натовпу, який керується тільки двома інстинктами — руйнуванням і самозбереженням. На другий день після погрому селяни, повернувшись до нормального стану, самі не вірять, що це вони скоїли.

«Fata morgana» стала одним із найбільших досягнень нової української прози, у ній органічно поєдналися реалістична й імпресіоністична поетика в розкритті внутрішнього стану героїв і колективної свідомості маси, у відтворенні «сільських настроїв».

Твори Михайла Коцюбинського

Харитя (Лопатинці, 1891)


На віру. Повість (Лопатинці, 1891)
Ялинка (Лопатинці, 1891)
П'ятизлотник (Лопатинці, 1892)
Ціпов'яз (Вінниця, 1893)
Маленький грішник (Вінниця, 1893)
Помстився (Вінниця, 1893)
Хо. Казка (Вінниця, 1894)
На крилах пісні (Вінниця, 1895)
Для загального добра (Вінниця, 1895)
Пе коптьор (Алупка, 1896)
Посол від чорного царя (Вінниця, 1897)
Відьма. (Чернігів, 1898)
В путах шайтана. Нарис (Чернігів, 1899)
По-людському (Чернігів, 1900)
Лялечка. Етюд (1901)
Дорогою ціною (1901)
На камені (Сімеїз, Крим, 1902)
Поєдинок (1902)
Цвіт яблуні. Етюд (1902)
З глибини: Хмари (1903), Утома (1903), Самотній (1904), Сон (1904)
У грішний світ. Новела (1904)
Під мінаретами (1904)
Сміх (1906)
Він іде! (1906)
Невідомий. Етюд (1907)
Persona grata (1907)
В дорозі (1907)
Intermezzo (1908)
Як ми їздили до Криниці (1908)
Дебют (1909)
Fata morgana (З сільських настроїв) (1 ч. – 1902-1903, 2 ч. - 1910)
Що записано в книгу життя (Чернігів, 1911)
Сон (Чернігів, 1911)
Тіні забутих предків (Чернігів, 1911)
Лист (о. Капрі, 1911)
Подарунок на іменини (о. Капрі, 1912)
Коні не винні (о. Капрі, 1912)
Хвала життю (Чернігів, 1912)
На острові (дата і місце написання твору точно не відомі)
Pack-storm
Нюренберзьке яйце (1891)
Сім'я Равлюків

Цікаві факти із життя Михайла Коцюбинського

  • Михайло Коцюбинський прожив лише 48 років;

  • знак зодіаку – Діва;

  • Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його пив, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина;

  • його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці;

  • Михайло Коцюбинський — так і не здобув офіційної вищої освіти (закінчив Шаргородську духовну семінарію, університет  так і залишився мрією). Але він був високоінтелігентний, умів вести і підтримувати всяку розмову так, що кожний мав сатисфакцію (задоволення) розмовляти з ним. Усе делікатний, старався ніколи нікого нічим не вразити…;

  • був високоосвіченою людиною і читав дуже багато. Знав дев’ять мов – три слов’янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську;

  • літературна кар’єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловко або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично;

  • був знайомий з Іваном Франком, М. Лисенком — який був його кращим другом, також з  Василем Стефаником, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та Михайлом Старицьким;

  • 1898 року - Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, де зустрів Віру Устимівну Дейшу, яка стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман;

  • в шлюбі був невірний, мав стосунки з Олександрою Аплаксіною (1880–1973), яка була молодша за нього на 16 років, але сім´ю не покинув;

  • хворів астмою і туберкульозом. Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок;

  • життю письменника присвячено стрічку «Родина Коцюбинських» Т. Левчука (1970, образ Коцюбинського відтворив О. Гай).


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал