Управління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва



Сторінка4/5
Дата конвертації27.03.2017
Розмір1.08 Mb.
1   2   3   4   5

Палладін Олександр Володимирович

Олександр Володимирович Палладін народився 29 серпня 1885 р. в Москві в сім'ї видатного російського ботаніка, академіка Імператорської Академії наук в Санкт-Петербурзі В. І. Палладіна.http://100big.ru/wp-content/uploads/2009/04/9-pall1.jpg

У 1903 р. закінчив із золотою медаллю Санкт-Петербурзьку Латинську гімназію. І в цьому ж році вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету, в якому з 1901 р. на кафедрі фізіології рослин працював його батько. В 1906 р. під керівництвом видатного фізіолога І. П. Павлова молодий Палладін написав свою першу працю під назвою "Утворення штучних умовних рефлексів від суми подразнювачів". Далі свої дослідження він продовжив у лабораторії М. Є. Ввєдєнського і наступною його працею стала тема "Явища збудження і гальмування в рефлекторному апараті під час отруєння бруцином і фенолом", за яку вчений отримав золоту медаль. Після успішних досліджень з фізіології молодий учений обирає науковий шлях свого батька — біохімію. Науку, яка тільки почала ставати на ноги і мала багато цікавих, ще не вивчених ділянок.

Після закінчення університету О. В. Палладін залишився на кафедрі фізіології тварин для підготовки до професорського звання. З 1909 по 1913 р. він практикується в зарубіжних лабораторіях таких відомих учених-біологів, як Коссель, Грюцнер, Бюргер і Мартен. Уже в 1917 р. О. В. Палладін успішно захистив у Петроградському університеті свою монографію "Дослідження над утворенням і виділенням креатину у тварин" як магістерську дисертацію і отримав ступінь магістра фізіології і порівняльної анатомії. Основною метою цієї праці було доведення правильності ланцюгу біохімічного утворення аргінінгуанідинмасляна кислота — гуанідиноцтова кислота — креатин, а також встановлення, що кожна з цих ланок перетворюється в креатин в організмі тварини. Одночасно молодий учений довів, що утворення креатину відбувається в м'язах, а не в печінці, як було прийнято вважати до цього часу.

З 1916 р. О. В. Палладін живе в Харкові. Після захисту дисертації він починає читати лекції з біохімії в Харківському університеті аж до 1921 р. В цей час виходить у світ його фундаментальна праця "Наукові основи народного харчування". З 1921 по 1923 р. О. В. Палладін — професор Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісівництва.

Ще в 1921 р. вчений отримує пропозицію обійняти посаду завідувача кафедри фізіологічної хімії в Харківському медичному інституті. Його курс лекцій з основ біологічної хімії було визнано сучасниками і ліг в основу підручника "Фізіологічна хімія". Цей підручник вийшов у світ у 1924 р., а в майбутньому отримав назву "Біологічна хімія". Цей підручник мав таке велике значення, що видавався 25 разів мовами країн СРСР та близького зарубіжжя. На підручнику О. В. Палладіна виховувались цілі покоління вітчизняних і закордонних лікарів, біологів, агрономів і зоологів. У цей період учений працює в трьох основних напрямах. Так, дослідження в галузі біохімії м'язової діяльності він поєднує з вивченням біохімії нервової системи, а також працює над питаннями впливу характеру харчового раціону на обмін речовин, біохімії вітамінів та авітамінозів.http://auto.ur.ru/img/books_covers/1007113675.jpg

Заслуговує на увагу робота вченого в галузі мікрометодики аналізу крові та інших рідин в організмі тварин і людини, яка була вперше розроблена шведським ученим Бангом. Олександр Володимирович переклав на російську його працю, значно розширив сферу її застосування і навіть створив при кафедрі курси для практичних занять з цього питання.

У 1925 р. на базі кафедри було створено Український біохімічний інститут. Основними науковими та педагогічними завданнями цього закладу були дослідження з біохімії головного мозку, креативного обміну, біохімії м'язової діяльності; науково-дослідницька робота в галузі біохімії; підготовка нових високоосвічених і кваліфікованих спеціалістів.http://mistaua.com/filesup/dost_foto/49_1_2.jpg

Олександр Володимирович у науковій діяльності свого інституту не зупинявся лише на теоретичних відкриттях. Він широко застосовував їх в народному господарстві. Йому належать такі досягнення, як визначення складу вітамінів у гречаній крупі, льняному маслі, кукурудзі. Він встановив порушення, які відбуваються в обміні речовин організму людини, коли в їжі, що вживається, відсутні ті чи інші вітаміни.

Окрім активної діяльності в Інституті біохімії, Олександр Володимирович очолював кафедру біохімії Харківського медінституту, був головою Харківського медичного товариства. У 1926 р. О. В. Палладіна було обрано членом-кореспондентом Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). ВУчений також отримав ступінь доктора біологічних наук.

У 1928 р. здійснилась давня мрія вченого — було створене Українське товариство фізіологів, біохіміків та фармакологів, яке невдовзі відкрило свої відділення в інших великих містах України — Києві, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську та ін. Головою товариства було обрано О. В. Палладіна. А в 1929 р. він отримав почесне звання академіка ВУАН.

У 1931 р. здійснилась ще одна мрія Олександра Володимировича — Український біохімічний інститут було переведено до Києва, що дало можливість розширити горизонти наукової діяльності інституту.

З 1926 р. і до кінця життя О. В. Палладін є активним учасником усіх міжнародних конференцій і симпозіумів. На той час його Інститут біохімії вже мав відділи біохімії м'язової та нервової діяльності, ферментології, зоотехнічної біохімії та групу з вивчення механізму окислювальних процесів. За десять років плідної роботи група вчених інституту значно розширила горизонти своєї наукової діяльності. Важливими темами досліджень були білки та нуклеїнові кислоти, специфічність та механізм дії ферментів, біохімія головного мозку. http://holiday.ua/media/k3/items/cache/e62d41acb0debb273985614c9962a5ef_s.jpg

Делегація біохіміків США в Інституті біохімії АН УССР

З початком Великої Вітчизняної війни в 1941 р. Академія наук УРСР була евакуйована до Башкирії. В Уфі вчений поставив перед інститутом головне завдання — якомога більше допомогти Радянській Армії. В інституті активно проводились досліди над розробкою ліків з яскраво вираженою гемостатичною дією. Це були препарати типу вітаміну К та його похідних, які сприяли припиненню кровотечі та швидкому загоєнню ран. Активна робота в інституті сприяла тому, що вже в лютому 1942 р. Уфімський вітамінний завод почав випускати метилнафтохінон (вітамін К3), який мав сильну антигеморрагічну дію. А трохи пізніше в лабораторіях Уфімського вітамінного заводу під керівництвом О. В. Палладіна було синтезовано новий аналог вітаміну К, що розчинявся у воді. Цей препарат отримав назву "вікасол". Вітамін К і "вікасол" сприяли швидкому припиненню кровотеч і прискорювали процеси загоєння ран.http://static.gazeta.ua/img/cache/gallery/580/580116_1_w_500_lq.jpg

За величезні заслуги в науці О. В. Палладіна в 1942 р. обирають дійсним членом АН СPCР. У кінці 1943 р. Інститут біохімії повертається до Києва. І тут перед ученими постає нове важливе завдання — дослідити і вивчити природу такого захворювання, як аліментарна дистрофія, на яку страждало багато людей з окупованого Ленінграда та інших міст. У складних умовах ученим все-таки вдалося вивчити азотистий, вуглеводний, мінеральний обмін, склад крові, активність деяких ферментів. Було встановлено, що головною причиною аліментарної дистрофії є білкове голодування, через яке неможливий синтез ферментів, що і призводить до розладу в процесах обміну речовин.

Після війни робота Інституту біохімії під керівництвом О. В. Палладіна вийшла на новий етап своєї діяльності. Тепер основною темою досліджень стає спроба вивчити механізм фізіологічної дії вітаміну на організм людини. Не забуває Олександр Володимирович і педагогічну діяльність. У Київському університеті він створив і очолив кафедру біохімії. З 1946 р. широкомасштабна діяльність вченого піднімається ще на один щабель. Його було обрано президентом Академії наук УРСР. Понад 30 років плідної праці віддав Олександр Володимирович Академії наук, 16 з яких був президентом.

Подальша наукова діяльність вченого була спрямована переважно на вивчення питань біохімії нервової системи та дії стимуляторів центральної нервової системи на процеси обміну речовин в ній. Навіть похилий вік і послаблене здоров'я Олександра Володимировича не заважали йому прагнути до нових горизонтів невідомого. В кінці 60-х років він звернув увагу на таку тему, як мембранний транспорт. Свої дослідження з цієї теми вчений виклав на симпозіумі "Іонний транспорт через біологічні мембрани", який було організовано Інститутом біохімії та Інститутом фізіології АН УРСР у 1970 р. Цей симпозіум відіграв важливу роль у подальшому вивченні проблеми активного транспорту і функцій клітинних мембран.http://apps.kmpu.edu.ua/is/images/stories/departments/ilid/data_roky/p2.jpg

У 1971 р. здоров'я О. В. Палладіна погіршилося. Він залишив організаційну і керівну діяльність і взявся за здійснення своєї давньої мрії — написання монографії "Білки головного мозку та їх обмін". У цій фундаментальній праці вчений виклав весь досвід, набутий ним упродовж наукової діяльності. Олександр Володимирович встиг побачити тільки сигнальний примірник своєї книги, 6 грудня 1972 р. його не стало. Похований він у Києві. Іменем О. В. Палладіна названий один з проспектів у Києві. Інститут біохімії НАН України також носить ім'я цього видатного вченого XX ст.

Спадщина вченого справді величезна. Він був академіком восьми європейських академій наук. За роки президентства в АН УРСР організував понад 30 наукових інститутів, "Український біохімічний журнал", Українське фізіологічне та біохімічне товариство, Товариство для поширення політичних та наукових знань УРСР; був президентом і віце-президентом Всесоюзного біохімічного товариства і одним із засновників Міжнародного нейрохімічного товариства. Визнаний патріархом світової нейрохімії, заслужений діяч науки УРСР, лауреат багатьох нагород колишнього СРСР та інших держав і міжнародних громадських організацій.



Мечников Ілля Ілліч

Знаменитий ембріолог, бактеріолог і імунолог народився 3 (15) травня 1845 року в селі Панасовка (тепер Мечникове), на Україні, неподалік від Харкова. Його батько Ілля Іванович, офіцер військ царської охорони в Санкт-Петербурзі, до переїзду в український маєток програв у карти більшу частину приданого своєї дружини і майна сім'ї. Мати Мечникова, в дівоцтві Емілія Невахович, була дочкою Льва Невахович, багатого єврейського письменника. В юності вона була гарненькою, танцювала на балу з Пушкіним, який зробив її вроді комплімент. Про цей випадок вона багато разів розповідала, пишаючись увагою знаменитого поета. http://coollib.com/i/80/109280/i_003.jpg

Емілія всіляко сприяла тому, щоб Ілля (останній з п'яти її дітей і четвертий по рахунку син) вибрав кар'єру вченого. 


http://www.jewage.org/w/images/thumb/d/d2/i1671937910.jpg/200px-i1671937910.jpg?20140406102937

Емілія Невахович-Мечникова

http://coollib.com/i/80/109280/i_002.jpg

Батько Іван Ілліч й мати в молодості




http://coollib.com/i/80/109280/i_004.jpgІлля в 16 років

Допитливий хлопчик з яскраво вираженим інтересом до історії природознавства, Мечников блискуче вчився в Харківському ліцеї. Вже в шостому класі він переклав з французького книгу Грув «Взаємодія фізичних сил». З юнацьких років він навчився цінувати і любити книгу. Велике враження на Іллю справило твір Ломоносова «Про шарі земні». Стаття з критикою підручника з геології, яку він написав у 16 років, була опублікована в московському журналі.  У 1862 році, закінчивши середню школу із золотою медаллю, він вирішує вивчати структуру клітини в Вюрцбурзькому університеті.

Піддавшись настрою, він вирушає до Німеччини, навіть не дізнавшись, що заняття почнуться лише через 6 тижнів. Виявившись один у чужому місті без знання німецької мови, Мечников вирішує повернутися, і вступає до Харківського університету. З собою він привозить російський переклад книги Чарлза Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору», опублікований трьома роками раніше. Ілля читав цю книгу з найбільшим інтересом. Вона відповідала на найважливіші питання, що цікавили біологів. Він був просто зачарований стрункою теорією еволюційного розвитку. http://www.ras.ru/fstorage/download.aspx?id=b9a7d1eb-9ea6-4f63-a9c0-506ce95b5dc7

Але Мечников не тільки захоплюється, а й вникає в кожен рядок книги. Він написав рецензію на «Природний відбір», де критикує деякі його помилкові положення. 

Восени 1863 несподівано для всіх Ілля подає заяву з проханням відрахувати його з університету. Ніхто не міг зрозуміти причин такого вчинку. Все виявилося «просто»: Мечников вирішив прискорити процес навчання і, підготувавшись самостійно, закінчив університетський чотирирічний курс природного відділення фізико-математичного факультету за два роки! 
Для підготовки кандидатської роботи Мечников відправляється влітку 1864 року на острів Гельголанд у Північному морі. Острів привернув увагу молодого вченого достатком морських тварин, що викидаються на берег, які були йому потрібні для досліджень. Протягом наступних трьох років Мечников займався вивченням ембріології безхребетних. Уже знайомий з особливостями будови представників нижчих загонів тваринного світу (хробаків, губок і інших простих безхребетних), Мечников усвідомив, що відповідно до теорії Дарвіна у більш високоорганізованих тварин повинні виявлятися в будові риси подібності з низкоорганізованними, від яких вони походять. 
5 вересня велика група зоологів прибула з Гельголанд в Гісені на з'їзд натуралістів. Днем пізніше приїхав в Гісені і Мечников. Поява на з'їзді юнака викликало загальне здивування. Вчене зібрання насторожилось, коли на трибуні з'явився Мечников.  Росіянин хоча і говорив дратівливо голосно, але дуже детально про невідомих навіть такому суспільству професорів факти з життя нематодів - круглих черв'яків. Він доводив, що нематоди, за його дослідженнями, становлять особливу, самостійну групу тварин в еволюційному ланцюгу. 

Збори аплодували Мечникову, коли він закінчив своє повідомлення. Але ніхто з високопоставлених слухачів не знав, якою ціною йому давалася наука. Після голодування на Гельголанді Ілля голодував і в Гісені. У перерві між засіданнями з'їзду делегати йшли в ресторан, а Ілля непомітно зникав, щоб де-небудь поїсти за копійчану платню.  Лише за допомогою знаменитого хірурга Пирогова Іллі Мечникову вдалося стати професорським стипендіатом. Він отримав стипендію на два роки - по 1600 рублів на рік. Вперше відкрилася можливість цілком присвятити себе науці. 
Мечников став працювати в лабораторії Рудольфа Лейкарта в Гісені. Досліджуючи розмноження деяких круглих черв'яків, Мечников відкрив у цих тварин раніше невідоме науці явище гетерогоніі, тобто чергування поколінь з переміжними формами розмноження. Покоління, яке веде паразитичний спосіб життя, як було відомо, є гермафродитами (двостатеві), а форми, що вільно живуть поза організму-хазяїна, як відкрив Мечников, виявилися роздільно статеві. Це відкриття мало серйозне значення: воно проливало світло на зв'язок між явищами розмноження нематодів і способом їх життя. 

У 1865 році Мечников познайомився з молодим російським зоологом Олександром Ковалевським і разом з ним проводив досліди в Неаполі. Робота, в якій вони показали, що зародкові листки багатоклітинних тварин є, по суті, гомологічними (демонструють структурну відповідність), як і повинно бути у форм, зв'язаних загальним походженням, принесла їм премію Бера. Мечникову до цього часу виповнилося лише 22 роки. Тоді ж із-за надмірного перенапруження у нього стали боліти очі. Це нездужання турбувало його протягом наступних п'ятнадцяти років і перешкоджало роботі з мікроскопом. http://zoology.museums.spbu.ru/images/thumb/a/a1/metchnikov_i.jpg/400px-metchnikov_i.jpg

У 1867 році, захистивши дисертацію про ембріональний розвиток риб і ракоподібних, Мечников отримав докторський ступінь Петербурзького університету, де потім викладав зоологію і порівняльну анатомію. 

Ілля Ілліч важко переносив свою самотність у великому, шумному Петербурзі. Єдиною світлою плямою в цій важкій життя була сім'я Бекетових. Ілля Ілліч все частіше бував у них. У Бекетових підростали доньки, і Мечников придивлявся до них ще навесні, до від'їзду в Неаполь і Мессіну... Ні, ні, він поки не збирався одружуватися. Узи Гіменея вабили його лише у майбутньомувіддаленому і тому не зовсім певному майбутньому, та й старшої з дочок Бекетових ледь виповнилося тринадцять років.

http://coollib.com/i/80/109280/i_008.jpg

Андрій Миколайович Бекетов

http://cs622228.vk.me/v622228883/4664a/uc7lmcohshm.jpg

Катерина Андріївна Бекетова-Краснова, старша донька Бекетових (нар. 1855 р.), майбутня поетеса, дитяча письменниця, та старша тітка Олександра Блока

Продумуючи, аналізуючи, зважуючи, він зробив висновок, що однієї любові для щастя недостатньо. Ілля Ілліч навіть прийшов до переконання, що не особливо й потребує любові. Тільки в хвилини важкі, у хвилини невдач і розчарувань, відчував він «жахливу потребу бути коханим, потребу всяких ніжних виливів». А це означало, що хоча «любов є відмінною підтримкою в тих випадках, коли відчуваються удари в найболючіші місця», але вона «стоїть на другому плані; без такої любові можна обійтися в той час, коли ударів не відчувається, коли все йде нормально. Це не та любов, яка складає для людини половину усього його існування і яка повинна супроводжувати сімейне щастя». Виходило, що на той час, «коли все йде нормально», майбутній його дружині слід було б забиратися з горизонту, щоб не застити світло, яке виливається з блакитного зводу небес; з'являтися ж їй належало лише в негоду: служити отакою собі парасолькою, яка приймає на себе потоки грозових злив.

Треба сказати, що погляди Мечникова на «жіноче питання» сильно відрізнялися від поглядів його найближчих друзів. Мечников вважав, що жінки не здатні до самостійної творчої діяльності: історія буцімто не знає прикладів, коли б жінка створила щось справді велике, будь то в науці чи мистецтві. Йому, зрозуміло, заперечували, що винна в цьому не природа жінки, а се вікове закріпачення; але Мечников стояв на своєму. На його думку, навіть у таких областях, як кулінарне або швацьке мистецтво, в яких жінки здавна могли проявити свої таланти, вищі досягнення все-таки належать чоловікам. Музиці, говорив він, дівчаток навчають не менше, аніж хлопчиків, проте в сім'ї Рубінштейнів видатними музикантами стали сини, а не дочки. Мечников навіть запропонував формулу, згідно з якою геніальність - це така сама вторинна статева ознака чоловіка, як розвинена мускулатура або борода.

Коло обов'язків майбутньої дружини був, таким чином, окреслене. Що стосується його власних обов'язків по відношенню до неї, то всього краще, щоб їх не існувало зовсім. Зокрема, він твердо вирішив не заводити дітей. «Дітей мати НЕ передбачається; це тобі каже ембріолог, тобто фахівець з історії розвитку», - повідомить незабаром Ілля матері; це єдиний пункт всієї стрункої теорії, якої він твердо дотримуватиметься і в першому, і в другому своєму шлюбі.

Труднощі полягали в тому, що дівчину, яка б відповідала настільки незвичайним вимогам, навряд чи можна було відшукати. Мечников це ясно усвідомлював, але, незважаючи на схильність до песимізму і мізантропії, в зневіру він не впав, а як справжній фахівець з історії Розвитку, визнав можливим розвинути свою майбутню дружину з якої-небудь дівчинки-підлітка. Ось заради чого він придивлявся до дочок Бекетових! Втім, придивлявся зовсім недовго, а, як людина діяльна, поспішив перейти до справи. Він ходив з дітьми гуляти, водив їх у театр, брав участь у їх невигадливих іграх − словом, всіляко їх розвивав і скоро так до них прив'язався, як тільки міг прив'язуватися, відчуваючи гостру самотність і невлаштованість. Свій вибір він зупинив на старшій.

Правда, на практиці не все виходило так гладко, як в теорії. Якщо говорити по правді, то все виходило не так гладко. Тому що діти залишалися дітьми, а йому потрібно було щось більше, ніж милі дитячі забави. Виникали сварки, образи, які він важко переживав, сам будучи імпульсивною людиною. І, напевно, розірвав би з Бекетовими, якби не жила в їхньому будинку родичка Людмила Василівна Федорович, тиха добра дівчина, яка постійно мирила його з дівчатками.

Одного разу він не прийшов до Бекетових в урочний час; не прийшов і в наступні дні. Стурбована Людмила Василівна разом зі старшою дівчинкою, тієї самої, його обраницею, вирушила до нього ...

Ні, нічого особливого з ним не сталося. Звичайне «запалення в горлі», інакше кажучи - ангіна. Але зовсім один у своїй захаращеній, нетопленій квартирці, без ліків і шматка хліба, послідовний раціоналіст і фахівець з історії розвитку лежав абсолютно безпорадний і вже зневірений. Гості найняли візника і, незважаючи на його протести, перевезли до себе. Ілля Ілліч трохикілька ожив і навіть повеселішав. Тим більше що тепер він міг, не докоряючи себе в «слабкості», в «зраді», покінчити з принципом, через який тягнув настільки жалюгідне існування. Безпосередній досвід - цей вищий суддя всякої теорії - показав, що принцип добре «в принципі», але мало придатний для практичного життя.

Тут же, у Бекетових, йому довелося розпрощатися і з іншою своєю теорією. Тому що «кохані діти», як він їх називав, замість того щоб скрушно похитувати своїми милими головками, ходити навшпиньки, говорити пошепки і всякими іншими способами виявляти співчуття його страждаючому горлу; замість того щоб відпоювати його солодким чаєм і гіркими ліками, - замість усього цього вони безтурботно віддавалися своїм дитячим забавам і, здається, навіть не дуже-то пам'ятали про його трагічне існування. Побачивши все це, Ілля Ілліч веселитись перестав і скоро знову впав би у зневіру, якби не Людмила Василівна. Вона одна приносила йому їжу, поправляла подушки, довго сиділа біля нього, умовляла прийняти мікстуру, і, боже мій, як приємно виявилося, трохи покапризувати, поступаючись її настійним проханням! Невже він не розумів, що від дівчинки-підлітка не можна очікувати почуттів, на які здатна лише доросла людина?

Але життя, живе життя, багатше і складніше, простіше і звичайніше самої стрункої теорії. Любов до підлітка виявилася вигаданою, а те, що він вважав просто хорошим відношенням до Людмили Василівні, обернулося справжньою любов'ю, і такою, що зовсім не стоїть на другому плані.

«Ти абсолютно несправедливо думаєш, що Людмила мені раніше не подобалася, - писав він матері. - Я в неї не був закоханий, але знаходився з нею у дуже дружніх відносинах і хоча не рахував її ідеалом жінки, але все-таки був упевнений в тому, що вона цілком чесна, добра і хороша людина <...>. Вона мене вельми любить, і це не підлягає сумніву, як ти, напевно, сама дізнаєшся, коли познайомишся з нею. Я її також люблю вельми сильно, і це вже складає досить грунтовний фундамент для майбутнього щастя, хоча, зрозуміло, я не можу тобі поручитися, що ми у що б то не стало будемо весь вік жити голубками. Якесь рожеве, безмежне блаженство зовсім не входить в мої плани щодо віддаленій майбуття».

Мати вже була не сумнівалася, що син через кілька років одружується з дочкою відомого професора Бекетова, і раптом на місці дочки виявилася родичка, яка не має до того ж ніякого майна, та на довершення все вирішилося так скоро. Вона продовжувала застерігати свого імпульсивного сина, і він повідомляв їй про наречену з холоднокровністю натураліста, що описує досліджуваний об'єкт: «Вона недурна на обличчя, але не більше. У неї гарне волосся, але зате дурний колір обличчя. Їй майже стільки ж років, як і мені, тобто 23 з гаком роки. Народилася вона в Оренбурзі, потім довго жила у Кяхті, потім вона роки два жила за кордоном і, нарешті, оселилася в Москві <...>. У ній такі недоліки, які, на мої очі, здадуться більшими, ніж тобі, але що ж з цим робити! Добре, що вона сама їх знає. Недолік її найістотніший полягає в занадто покійному характері, у відсутності великої жвавості і підприємливості, у здатності скоро зживатися з поганою обстановкою. Але зате, будучи покійним, у неї характер сильний, - вона може багато переносити і залишатися цілком розважливою. Вона надзвичайно добра і мила, і в характері її я досі не знайшов жодної грубої риси. Я адже пишу тобі і про недоліки, отже, ти не повинна думати, що я надто захоплююся Люсею і тому знаходжу в ній гідності. Факт позитивний той, і я забути цього не можу, що завжди, коли я себе почував чомусь кепсько, то вона, тобто відносини з нею мене заспокоювали. Як би похмуро я не дивився на майбутнє (а мій характер, як знаєш, не особливо спонукає мене дивитися крізь рожеві окуляри), все-таки я не можу не визнавати того, що, живучи разом з Люсею, я, принаймні, на досить довгий час зроблюся спокійним і перестану страждати від тієї нелюдимости, яка на мене напала останнім часом».

Після одужання Іллі злягла Людмила, і тоді він, у свою чергу, став її виходжувати; саме під час цієї її хвороби (туберкульоз, від якого вона так і не оговталася) було вирішено про їхнє весілля.

І ось настав день весілля. Радість не змогла поліпшити стану здоров'я нареченої. Не було сил через задишку на своїх ногах пройти відстань від екіпажу до вівтаря в церкві. Бліду, з восковим обличчям Людмилу Василівну внесли до церкви в кріслі. Так почалася подружнє життя Іллі Ілліча. Ретельний догляд та лікування не змогли поліпшити стан здоров'я Людмили Василівни. Йшли дні впертої боротьби з хворобою і нуждою. Потрібно було багато грошей, і з усією енергією, на яку він був здатний, Ілля Ілліч намагався знайти кошти для покращення свого службового, а отже, і матеріального становища. 

Майже всі 4,5 відведених Людмилі років вона прожила з сестрою Надією закордоном на лікуванні, курсуючи між Італією та Баварією. В батьківському маєтку чоловіка їй ставало гірше. Ілля Ілліч виписував собі наукові відрядження щоб побути біля дружини, в яких намагався працювати, вивчаючи місцеву фауну. Але взимку він один повертався додому, заробляти читанням лекцій. Ось і взимку 1870-го Мечников читав зоологію студентам університету в Одесі. Окрім читання курсу, Мечников, як і раніше займався перекладами і писав статті. Виглядав він в ті роки досить жвавим та веселим, відвідував друзів, шуткував. Ось як описує його Сеченов, який організовувавз устрічі, на які запрошував товаришів по університету: «… душой кружка был И. И. Мечников. Из всех молодых людей, которых я знал, более увлекательного, чем молодой Илья Ильич, по подвижности ума, неистощимому остроумию и разностороннему образованию я не встречал в жизни. Насколько он был серьезен и продуктивен в науке – уже тогда он произвел в зоологии очень много и имел в ней большое имя, − настолько жив, занимателен и разнообразен в дружеском обществе. Одной из утех кружка была его способность ловко подмечать комическую сторону в текущих событиях и смешные черты в характере лиц, с удивительным уменьем подражать их голосу, движениям и манере говорить». Цю цікаву сторінку своїх спогадів Сеченов завершує обмовкою: «Все это Мечников делал без малейшей злобы, не будучи нисколько насмешником».



Однак, незважаючи на свою велику активність і зовнішню веселість, Мечников був повний поганих передчуттів. Він кожного дня надсилав Людмилі ніжні, турботливі листи. В тому, що листи були саме такі, затверджувала друга дружина Мечникова – Ольга Миколаївна. Вона ці листи бачила, але чомусь не зберегла…

Окрім листів, він відправляв на Мадейру, останній притулок невиліковної дружини, грошові перекази – всю свою професорську платню цілком. Сам існував на 25 карбованців квартирних та ще на 25, які передбачалися йому, як секретарю товариства натуралістів.

У лютому 1873 р. в перерві між двома лекціями йому подали телеграму: «Людмилі стало гірше». Машинально прочитав Ілля Ілліч другу лекцію і пішов в ректорат брати відпустку.

В першу мить він її не впізнав - так вона змінилася. З ліжку вона вже не вставала; лікарі, щоб полегшити її страждання, постійно кололи їй морфій. Грошей не було… Чергову Берівську премію він не отримав, але друзі переказали йому на Мадейру 300 карбованців. Очевидна несправедливість рішення Берівского комітету викликала шум у пресі. Але Мечникову було не до того. Він не відходив від ліжка вмираючої дружини. 20 квітня, провівши востаннє доктора, що скрушно хитав голової, Ілля Ілліч повернувся в її кімнату. Але вона вже не бачила його. Її тонкі, майже прозорі пальці гарячково шарпали ковдру; груди важко здіймалися; в широко відкритих, величезних на змарнілому обличчі очах він прочитав стільки відчаю і жаху, що в сум'ятті вибіг з кімнати. Він розумів, що це кінець, але ще раз увійти до неї не зважився. І коли забиту труну з глухим стуком опускали в могилу, його на кладовищі не було. Ховати Людмилу він був не в силах.

До того часу, коли померла дружина, у Мечникова сильно погіршився зір, що ставило під питання заняття наукою. Він здійснив невдалу спробу покінчити життя самогубством, прийнявши морфій, який залишився після останніх відвідин дружини. На щастя, доза морфію виявилася такою великою, що його вирвало, й родичі встигли викликати лікаря. Ще якийся час він вживав морфій, але потім зав’язав.

Життя лікує. Викладавши в Одеському університеті, Ілля Ілліч знімав квартирку в домі, де над ним проживало велике сімейство Бєлокопитових. Одних лише дітей в родині будо вісім. Мечников дуже страждав від шуму та галасу, особливо ранком. І якось одного ранку він не витримав і піднявся до сусідів. Пан Бєлокопитов прийняв його люб’язно, та пообіцяв галас усунути. Діти сиділи за чаюванням, старші дівчатка, побачивши чужого, зібрали книжки та вислизнули за двері. В гімназії, де вчились дівчата, викладав учень Мечникова; розпитавши його і взнавши, що старша дівчина, Ольга, цікавиться природничими науками, Мечников запропонував викладати їй уроки зоології. Ольга була у захваті, батьки не заперечували, і швидко стукати в двері поверхом вище стало для Іллі Ілліча найзвичнішою справою. Тут він згадав свій старий план і вирішив, що його учениця – це якраз та сама дівчинка, з якої йому слід розвинути свою майбутню дружину. Але й тут не обійшлося без ускладнень. Мечников знав, що дівчина чекає уроків з нетерпінням, мати до нього вкрай прихильна, а ось батько… Загальні погляди вчителя йому вкрай не подобались. Батько був таким собі лощеним провінційним аристократом, відставним ротмістром, якому надто патлатий й погано зачесаний професор зоології – дарма, що дворянин з поважного роду – здавався грубим душею і малогидливим: адже він із захватом копирсався в нутрощах всяких тварюк, один вид яких у благородної людини викликає огиду; до того ж тридцятирічний професор проповідував крайній матеріалізм.

Передбачаючи неминучі зіткнення і прагнучи упередити їх, Мечников видозмінив свій план. Він вирішив, що біди не трапиться, якщо він спочатку одружиться на своїй учениці, а потім вже стане її розвивати. Вибравши час, коли Ольги не було вдома, Ілля Ілліч піднявся до Бєлокопитова. Пропозицію він зробив по всій формі доброго старого часу. Про почуття свого вчителя Ольга не підозрювала, і трапилося її вразило. Весілля пройшло 14 лютого 1875 року. Вона була зовсім дитина! В перший ранок після весілля вона піднялася раніше чоловіка, щоб якнайкраще приготувати урок із зоології і тим самим зробити чоловікові приємне.http://coollib.com/i/80/109280/i_014.jpg

Ілля Ілліч в 1875 році

Ольга Миколаївна повернула його до життя. «Він у всьому долучав мене до свого життя, ділився думками, вводив в свої заняття. Ми завжди багато читали разом; у нього була відмінна дикція, і він охоче читав вголос. Його радістю було балувати мене. Ми часто відвідували концерти та театри. Драма і хороша музика чіпали його до сліз. У голові його постійно носилися музичні мотиви, які він насвистував, навіть працюючи». Схоже, Ілля Ілліч був щасливий. Втім, це не заважало йому стійко триматися песимістичних поглядів, так що, за словами Ольги Миколаївни, «він вважав злочинним для свідомої людини народжувати на світ інші життя». У цьому питанні фахівець з історії розвитку залишився вірний собі до кінця.

У лютому 1878-го помер Ілля Іванович. Звістку цю Ілля Ілліч, проти очікування, переніс порівняно спокійно. Умовивши Ольгу Миколаївну залишитися в Одесі, він поїхав до Панасівки, де біля труни батька зібралися всі близькі, крім Льва Ілліча, якому дорога в Росію була замовлена.

2 та 14 березня 1881 року в Новоросійському університеті збиралися термінові засідання з приводу замаху на імператора Олександра ІІ та його смерті. Але Мечникова на цих засідання не було. Він лежав у тіфозній гарячці. Тиф він собі прищепив сам.http://coollib.com/i/80/109280/i_014.jpg

Ольга Миколаївна писала, що в Неаполі, куди вони приїхали в кінці 1879 року, вона захворіла тяжкою формою тифу. Стан був критичним і Ілля Ілліч не відходив від неї, дуже перевтомився, у нього з’явився біль у серці, безсоння і навіть заїкання.

Ольга Миколаївна Мечникова

Це його дуже підкосило і в 1881р. під впливом нервового збудження він вирішив покінчити з життям. Прищепив собі тиф, вибравши цю хворобу для вирішення питання, чи заразна вона через кров.

Ці факти залишають відкритим питання «а навіщо було зводити рахунки із життям, поєднуючи це з вирішенням наукового питання?». Бо ще у 1874-му прозектор Одеської міськлікарні Г. М. Мінх ввів собі кров хворого на тиф і захворів. Два роки потому інший одеській лікар О. О. Мочутковський зробив те саме. Словом, загадака…

Заразив себе Мечников 27 лютого. До 1 березня температура у нього була вже за 40. Він марив, погано розумів оточення, але звістка про вбивство царя його нажахала. Через кілька днів минула перша криза, і за нею, 18 березня, прийшла друга хвиля: знов 40,6; 40,9… Пік температури показав 41,2 градуси. Він відчував що вмирає. «У напівсвідомості, - пише Ольга Миколаївна, - йому здавалося, що він вирішив питання людської етики, що доставляло йому невимовне задоволення. Згодом факт цей навіть подав йому привід припустити, що смерть може супроводжуватися приємними відчуттями». Однак, як ні приємно було відчуття «вмирання», як тільки минула криза, в Мечникові раптом прокинулася найсильніша жага життя, невгамовний душевний тріумф. Він не переставав жартувати і сміятися радісним дитячим сміхом. Він вперше був щасливий безмежно, щасливий просто від того, що живий, що дихає, що світить сонце. І ніякі зовнішні обставини не могли затьмарити цього, хоча веселого було мало. Насамперед внаслідок тифу почалося нове гостре запалення очей. Правда, останнє. Тепер до кінця життя очі його більше турбувати не будуть. Але він-то не міг знати про це.

Прийшла і «смерть улюблених людей». Спочатку помер батько Ольги Миколаївни. За роки заміжжя дочки він примирився з нігілізмом і крайнім матеріалізмом зятя, перейнявся до нього безмежною довірою, і Ілля Ілліч платив тестю тим же. Перед кончиною Микола Миколайович закликав зятя до себе і доручив йому турботи про численну родину.

Помер від гнійного зараження і старший з братів Мечникових, Іван Ілліч. Йому було сорок п'ять років. Ще недавно він був сповнений сил; розумник і життєлюб, він незмінно посміювався над скигліями, запевняв усіх, що смерті не боїться, що боятися невідворотного нерозумно. Ілля Ілліч провів біля ліжка брата останні дні і бачив, як хвороба зробила його іншою людиною. Усі свої сили Іван Ілліч присвятив тому, щоб краще влаштуватися, зробити кар'єру, і тепер, перед обличчям смерті, бачив, наскільки безцільне і порожнє було його життя. Часом в ньому прокидалася надія, він говорив про те, як одужає і разом з Іллєю виїде до Італії. Але частіше він не обманювався про свою долю, і думка про невідворотнє й про повне своє неіснування мучила його сильніше, ніж фізичні страждання. У загробне життя Іван Ілліч не вірив. Він помирився тільки із думкою, що між смертю у сорок п'ять чи сімдесят років різниця всього лише кількісна. Молодший брат з ним не сперечався. І не тільки тому, що оскаржувати те, чим втішився вмираючий, означало лише поглиблювати його страждання; молодший брат ще не знав, що через багато років прийде до переконання, що старість дає людині абсолютно особливі відчуття і інше ставлення до смерті…

Коли померла мати Ольги, на Мечникова та його дружину звалилося нове горе. Але оговтавшись, вони зрозуміли, що зможуть іншим чином влаштувати своє життя, бо отримали спадок. Поповка і разом з нею інший маєток, Красносілка, розміщений неподалік, у Чигиринському повіті тієї ж Київської губернії, перейшли тепер до Бєлокопитових-молодших, причому частина доходів, що належала Ользі Миколаївні, цілком могла забезпечити бездітну родину Мечникових. А якщо так, то побоку службу! Університетський хомут і так неабияк нам'яв Мечникову шию. Тим більше що на доходи можна було розраховувати лише при вмілому веденні справ,http://coollib.com/i/80/109280/i_016.jpg

Мечников в 1882 році

а вести-то їх, крім Іллі Ілліча, було нікому. До того ж він дав слово покійному тестеві взяти на себе турботу про його малолітніх нащадків: після смерті батьків Ольги, що пішли з життя один за одним протягом року, родина стали опікуватись двома її братами та трьома сестрами. 

Він з жаром занурився в хазяйські турботи з тим, щоб селу віддавати лише літні місяці, а решту присвячувати своїм науковим заняттям. У селі він любив розмовляти з мужиками і бабами, входив у їх потреби. Хоча Ілля Ілліч не мав диплома лікаря, до нього зверталися селяни з усієї округи, і він, як справжній доктор, вислуховував і вистукував, давав ліки і всякий раз, випроваджуючи пацієнта, не забував напутствовати його бадьорим словом: «Дурниці, завтра встанеш» , «До ста років доживеш!» Носив він полотняну сорочку; вранці босий, закачавши штани, бродив з сачком по мулистому берегу річки, і навколо нього роїлися сільські дітлахи. Вони збирали для «пана» черв’яків, жуків, коників; він обдаровував видобувачів п'ятачками та цукерками. Ілля Ілліч любив кататися по околицях, тільки не терпів тряску і, коли його сильно підкидало на ковбані, сердито штовхав у спину кучера Семена Пахненка. Потім, повернувшись, почувався винним і пхав Семену рубль, а то й троячку. Кучер знав цю слабкість господаря і норовив заробити побільше стусанів. У селі добродушно посміювалися над дивакуватим і незлобивим паном.

Мечников намагався всіляко залагоджувати конфлікти селян з орендарями, але відносини між ними все більше загострювалися, особливо у Красносілці. Одного разу Мечников навіть звернувся до влади, щоб запобігти назрівавшому нещастю. Але влада не діяла, бо «ще нічого не сталося». Селяни вбили сторожа, який заважав їм пасти худобу на хазяйській землі. Їх судили і дванадцять осіб відправили на Сахалін. Вплинути на події було неможливо, і свідомість власного безсилля гнітила Мечникова. Коли вийшов термін оренди, він продав частину землі селянам, «але це, по суті, не могло залагодити загального положення, - пише Ольга Миколаївна. - Тому він був дуже щасливий, коли в 1887-му році мій брат Микола, закінчивши Петровсько-Разумовську сільськогосподарську академію, взяв на себе управління сімейними справами». Цікава деталь: отримавши згідно зі статутом вихідну допомогу від університету у розмірі річної платні, він побудував в Поповці церковнопарафіяльну школу (це була перша школа в повіті).

Погосподарювавши в Поповці перше літо, Мечникови з усім виводком юних Бєлокопитових виїхали на Середземне море. І ось він знов у Мессіні, за 14 років тут нічого не змінилось. Вони зняли невеликий маєток за містом, в містечку Рінго, на самому березі протоки; обставили будинок взятими напрокат меблями й зажили собі спокійно й щасливо. У вітальні встановили мікроскоп й Ілля Ілліч із захватом віддавася роботі. Діти разом з Ольгою Миколаївною відпочивали і розважалися. На Різдво в крихітному садку при будинку вбрали мандаринове деревце, перетворивши його в ялинку. Ця «ялинка» дозволяє датувати «зоряний час» Мечникова. Він наступив тихим вечором, через кілька днів після різдва, тобто в самому кінці одна тисяча вісімсот вісімдесят дві або на початку 1883. В тихий вечірній час Мечников, роздивляючись личинок гідри у мікроскоп, відкрив активну дію лейкоцитів у захисті організму.

З настанням літньої спеки Мечникови з юними Бєлокопитовими вирушили на батьківщину. Їхали не поспішаючи. У Ріве, маленькому містечку, що розкинулося серед виноградників і маслинових гаїв на березі Гардський озера, зупинилися на два тижні. Поки Ольга Миколаївна водила дітей купатися або обстежувати околиці, Ілля Ілліч писав статтю - першу статтю про запалення у безхребетних. Другу зупинку вони зробили у Відні. Мечников наніс візит своєму давньому приятелю Клаусу. У його лабораторії працювали два молодих зоолога Гроббен і Гайдер. Ілля Ілліч виклав всім трьом свої нові ідеї і попросив підказати, яким терміном, використовуючи давньогрецьку, позначити «пожираючі клітини» − так народилися фагоцити і фагоцитоз.



Серпень 1883 року видався в Одесі чудесний. Це були прекрасні дні: в Одесі проходив черговий (вже сьомий) з'їзд російських природознавців і лікарів, на якому Мечникова обирають головою. Чому така честь? На з’їзді було вже відомо, що Ілля Ілліч став прихилятись до медицини й працювати над сутністю основного патологічного процесу – над запаленням. Вибір Мечникова головою з’їзду знаменувало союз і тісну співпрацю між біологією та новітньою медициною. І доповідь 38-річного вченого стала головною сенсацією з’їзду.

Невдовзі виявилося, що у Ольги Миколаївни та її старшої сестри не в порядку легені - їх потрібно терміново везти за кордон. Можна уявити собі, як схвилювала Іллю Ілліча ця звістка, як сколихнула в душі притуплені часом спогади. В Італію вони їхати не могли - там лютувала холера. Вони вирушили до Іспанії, перебиралися з місця на місце, шукаючи такі умови, де необхідний Ользі та її сестрі клімат поєднувався б з великою кількістю живності для його роботи. Мечникови дісталися до Гібралтару, переправилися на африканський берег і зупинилися в Танжері. Але й тут живності не виявилося.



Вони повернулися піся зими до Одеси якраз до свого 40-річчя, тобто навесні 1885 р. Зима, проведена Мечниковим на африканському березі, і наступне літо, віддане за звичаєм Поповці, не пропали для нього дарма. У вересні 1885 року заявив на засіданні Одеської ентомологичеськой комісії, членом якої був з тих пір, як зайнявся хлібним жуком, що охоче взяв би на себе дослідження чуми рогатої худоби. Хвороба за короткий термін валила тисячні стада; вона лютувала в Сибіру, ​​Поволжі, південних губерніях. В Одесі, правда, її не було, але в будь-який день вона могла бути занесена. І якраз незадовго перед тим кілька дослідників заявили про відкриття збудника цієї хвороби. Дані суперечили один одному, і ось Мечников готовий взятися за їх перевірку. Йому виділили сарай на фермі товариства сільського господарства для утримання тварин, а дві губернські управи - Таврійська і Бсарабська - асигнували по тисячі рублів. Мечников зміг відрядити двох лікарів - Кранцфельда і Фішлеса в охоплені епізоотією райони за матеріалом. Так, зовсім непомітно, Ілля Ілліч включився в «полювання за мікробами».

У 1886 році Мечников очолив знову організований Бактеріологічний інститут, де він вивчав дію фагоцитів собаки, кролика і мавпи на мікроби, що викликають бешихове запалення і поворотний тиф. Його співробітники працювали також над вакцинами проти холери курей і сибірської виразки овець. Переслідуваний прагнучими сенсаціями газетярами і місцевими лікарями, що дорікали Мечникова у відсутності в нього медичної освіти, він вдруге залишає Росію в 1887 році. 
Зустріч з Луї Пастером в Парижі привела до того, що великий французький вчений запропонував Мечникову завідувати новою лабораторією в Пастерівському інституті. Мечников працював там протягом наступних 28 років, продовжуючи дослідження фагоцитів. 
Він протягом багатьох років жив у Парижі на вулиці Дюто поблизу від своєї лабораторії. Постійно займався питаннями поліпшення і розширення роботи Пастерівського інституту, популяризацією його наукових праць. Писав статті в журнали, читав лекції з бактеріології для медиків при Пастерівському інституті, розмовляв з http://coollib.com/i/80/109280/i_020.jpg

Луї Пастер в лабораторії

журналістами; охоче ділився інформацією з людьми, які виявляли інтерес до даної області знання. Наука ніколи не залишалася для Мечникова мертвою буквою.  Всією душею відданий своїй справі, Ілля Ілліч не терпів розхлябаності, в його лабораторії працювали дружно, прагнення всіх були зосереджені на вирішенні спільних завдань. 

Багато років поспіль Мечников проводив літо на дачі в Севр, а з 1903 року перебрався туди на постійне проживання. Іллі Іллічу виповнилося тоді 57 років. Чим старше ставав він, тим більше життєстверджуючим і радісним ставало його світовідчуття. http://www.ras.ru/fstorage/download.aspx?id=c31dd14e-4ca4-4bc4-bd88-fd7e4401e730

Пастерівський інститут постійно відчував потребу в грошових коштах. Багато досліджень вимагали дорогого устаткування і тварин для експериментів, а грошей не вистачало. Приватна благодійність річ дуже непостійна. Скільки принижень доводилося переносити, щоб отримати у багачів жалюгідну подачку для науки!  У 1908 році самотній старий багатій Іфла-Озіріс перед смертю заповідав Пастерівському інституті весь свій статок - 28 мільйонів франків. Стало можливим покращити лабораторне обладнання, і вперше науковий керівник інституту Пастера Ілля Ілліч Мечников став отримувати винагороду за свою працю! 

Не все було просто і в науці. Драматичні картини боїв фагоцитів, які малював Мечников у своїх наукових звітах, були зустрінуті в штики прихильниками гуморальної теорії імунітету, що вважали, що центральну роль у знищенні «прибульців» грають певні речовини крові, а не лейкоцити, що містяться в крові. Мечников, визнаючи існування антитіл і антитоксинів, описаних Емілем фон Берінгом, енергійно захищав свою фагоцитарну теорію. Разом з колегами він вивчав також сифіліс, холеру й інші інфекційні захворювання.

Виконані в Парижі роботи Мечникова внесли вклад у багато фундаментальних відкриттів, що стосуються природи імунної реакції. Один з його учнів, Жюль Борде, показав, яку роль грає комплемент (речовина, знайдена в нормальній сироватці крові та активована комплексом «антиген - антитіло») у знищенні мікробів, роблячи їх більш схильними до дії фагоцитів. Найбільш важливий внесок Мечникова в науку носив методологічний характер: мета вченого полягала в тому, щоб вивчати «імунітет при інфекційних захворюваннях... з позицій клітинної фізіології». 

Коли уявлення про роль фагоцитозу і функції лейкоцитів одержали більше широке поширення серед імунологів, Мечников звернувся до інших ідей, зайнявшись, зокрема, проблемами старіння і смерті. У 1903 році він опублікував книгу, присвячену «ортобіозу», або вмінню «жити правильно» - «Етюди про природу людини», в якій обговорюється значення їжі і обґрунтовується необхідність вживання великих кількостей кисломолочних продуктів, заквашених за допомогою болгарської палички. Ім'я Мечникова пов'язане з популярним комерційним способом виготовлення кефіру, однак учений не отримував за це ніяких грошей. http://img.gawkerassets.com/img/18vehty6a5raxjpg/ku-xlarge.jpg

Спільно з Паулем Ерліхом Мечников був удостоєний Нобелівської премії з фізіології і медицини 1908 року «за праці по імунітету». Як відзначив у привітальній промові К. Мернер з Каролінського інституту, «…Мечников поклав початок сучасним дослідженням з ... імунології та вплинув на весь хід її розвитку». 

Поїздка до Стокгольма перетворилася на тріумфальний хід. Свята на честь Іллі Ілліча Мечникова слідували одне за іншим.  Мечников з цього приводу іронізував: «Нобелівська премія, подібно чарівній палиці, вперше відкрила світові значення моїх скромних робіт». 

У 1909 році вчений повернувся на батьківщину, де продовжував дослідження кишкових мікробів і черевного тифу.  В 1910 році, працюючи за звичаєм в лабораторії, Мечников допустить невелику недбалість, і обличчя його виявиться заляпаним культурою черевнотифозних бактерій. Він встигне злизнути краплі з губ, перш ніж зрозуміє, що сталося. Розуміючи, що в 65 років перенести черевний тиф вдається не кожному, він подумає про те, що якщо захворіє і помре, то нічого страшного не трапиться. Головну справу свого життя він вже виконав, і було б навіть добре закінчити її ось так, на бойовому посту. Але, звикнувши аналізувати свої відчуття, він помітить, що все його єство пручається цієї думки. Всупереч здоровому глузду йому хотілося жити! Насолоджуватися існуванням! З цього моменту, однак, почнеться в ньому зовні невидима, але внутрішньо гігантська робота звикання до смерті.http://m-fotovideo.ru.images.1c-bitrix-cdn.ru/upload/medialibrary/0f7/0f70256a1a23bad14722dbdf9895793d.jpg?1433776575137179

Через два-три роки він стане помічати, що вже не так його радує прихід весни... Не таку, як раніше, насолоду доставляє робота... Не так, як в минулі роки хвилює музика... І думка про смерть, про наближення неіснування, не лякає, а часом навіть радує; бо здається огидною інша думка - про вічне життя там, за труною, у можливість якого він, слава богу, не вірив. Тоді-то, щоб пояснити настільки раннє зів'янення інстинкту життя, він стане підкреслювати, що час настання «природної» смертї сильно коливається, і себе віднесе до категорії людей з «прискореним ортобіозом» (при середній встановленій ним тривалості життя для людини – близько 120 років). Згадає, що в його роду взагалі не було довгожителів і він вже досяг віку, до якого не дожив ні його батько, ні дід, ні один з братів (ця обставина, зрозуміло, пов’язувалась Мечниковим із вживанням кислого молока), і ще згадає, що сформувався рано, прожив життя, повне буревіїв і тривог: наситився не тому, що їв довго, а тому, що їв швидко.



Погано себе почувати Ілля Ілліч почав ще з 1913 року, серце працювало погано, й він записував методично все, що відчував фізично і що думав з приводу близької смерті. Помер Мечников у Парижі 2 (15) липня 1916 року у віці сімдесяти одного року після декількох інфарктів. 


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал