Управління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва



Сторінка3/5
Дата конвертації27.03.2017
Розмір1.08 Mb.
1   2   3   4   5

Закревський Микола Васильович

Майбутній історик народився 9 червня 1805 р в сім'ї київського міщанина Василя Івановича Закревського і його дружини Варвари Олександрівни Лебединської. Їх двір з житловим будинком та господарськими спорудами, придбаний незабаром після одруження на гроші, отримані від продажу спадщини дружини, знаходився поблизу Флорівського монастиря, на вулиці Чорна грязь. Деякі дослідники помилково ототожнюють її з Флорівської і називають садибою Закревських кут сучасної вулиці Флорівської і Боричевого Току, № 5/43. Насправді ж вулиця Чорна грязь в ті часи проходила правіше, по нинішній території монастиря. https://www.interesniy.kiev.ua/wp-content/uploads/2014/04/241.jpg

Нелегка доля випала Миколі Закревському, але була вона сповнена безмежною любов'ю до рідного міста, сумлінною працею та невтомним потягом до пізнання. Рід Закревських, вірогідно, походить із бокових відгалужень давнього козацько- старшинського роду Закревських.

У шість років Микола став свідком катастрофічної пожежі, що знищила 9 липня 1811 р. значну частину Подолу. Згоріли 1240 приватних будинків, двоповерхова Ратуша на Контрактовій площі, Братський, Грецький і Флоровський монастирі, 15 дерев'яних і кам'яних церков, Лаврське подвір’я, контрактовий будинок на Покровській вулиці, обидві поштові контори, торгові лавки, склади на березі Дніпра та інші будівлі. Не оминула біда і Закревських, яким довелося першу після пожежі зиму провести у вцілілому кам'яному льосі, а потім вони вибудували на попелищі маленьку хатинку, яка за новим планом Подолу відійшла до монастиря. http://www.bizon32.ru/upload/medialibrary/2b9/2b92509ad290339aa8a84f6140ca6166.jpg

Пізніше Микола Васильович так описав трагічну подію: «Двор наш, находившийся тогда на улице, называемой Чёрная грязь, на том самом месте, где теперь гостиница Флоровского монастыря, был наполнен множеством солдат и чернью в лохмотьях. Эти вандалы казались весьма озабоченными. Мне тогда минуло шесть лет, следовательно, я не мог быть наблюдателем; однако заметил, что эти люди отбивали замки у наших чуланов, выносили в банках варенье и тут же ели, вынимая руками, а посуду в драке разбивали; то же было с напитками; словом, в несколько минут кладовые и погреб совершенно опустели. Потом принялись за вещи. Услужливость их простиралась до того, что у нас ничего не осталось бы, если бы отец мой не успел спасти некоторых вещей. С трудом могли мы пробираться в кривых и узких улицах, загромождённых мебелью, людьми, экипажами. Со всех сторон огонь и дым, шум и крик приводили меня в ужас. Наконец мы достигли днепровского берега и на Оболони остановились. Тут необъятное множество вещей было в величайшем беспорядке разбросано на песке; люди суетились, некоторые были даже полуодеты; общая горесть царствовала в этом стане разорения; иные горько плакали, смотря на гибель города и буйство пламени, вид которого во время ночи казался ещё ужаснее. […] Когда опасность миновалась, киевляне стали наведываться к своим пепелищам и обстраиваться. Хотя от правительства и многих частных лиц в России было значительное вспомоществование, но от пристрастия непосредственных раздавателей оно доставалось для большей части пострадавших очень скудно. Весьма многие из жителей едва могли находить пропитание. Отец мой продавал последние вещи за бесценок, чтобы сколько-нибудь обстроиться; он, с горем пополам, покрыл свой погреб и провёл с семейством зиму в этом сыром подземелье; не умел перенести своего несчастья и умер от печали».

Батько, Василь Іванович, від важких умов існування помер у липні 1813 року у віці 49 років, а мати, Варвара Олександрівна, незабаром повторно вийшла заміж і стала Крапівніковой.

Внаслідок пожежі Народне училище перевели у «Верхнє місто» і розмістили у Кловському палаці, де воно скоро було реорганізовано у Вищу Київську гімназію (та ж сама, в якій вчився й Антонович). Саме в цій гімназії упродовж 1820-1824 рр. навчався М.В. Закревський. Щоб якось прожити з матір’ю, він з 16 років змушений був заробляти, даючи уроки або проводячи репетиції зі своїми товаришами. Не довчившись півроку, він залишив гімназію і пішов працювати спочатку помічником губернського архітектора у Житомирі, а в 1825-1828 рр., після переїзду до Санкт-Петербургу, працював приватним учителем, переписував листи у різних конторах.

Однак матеріальна скрута й незакінчена освіта змусили його повернутися до Києва. У 1828 р. він знову поступив до тієї самої гімназії, закінчивши її наступного року. Того ж року він вступив на юридичний факультет Дерптського (нині Тартуський Естонія) університету, але скоро змушений був його покинути через нестачу грошей. У 1831-1834 рр. Микола Васильович працював учителем російської мови у повітовому училищі м. Вейсенштейн (зараз м. Пайде в Естонії), у 1834-1847 рр. – учителем російської мови, історії та географії губернської гімназії в м. Ревель (нині м. Таллін – столиця Естонії). Саме в Ревелі він випустив свою першу книгу про Київ: історія рідного Києва не давала спокою досліднику, і у 1836 році вийшов «Очерк истории города Киева» - перша спроба Закревського дати історичний огляд міста. За кілька років Микола Васильович підготував доповнену новими історичними фактами і малюнками пам'яток міста «Летопись и описание Киева». Не маючи можливості видати друком цю працю, він у 1846 році передав її у Петербурзьку публічну бібліотеку.http://static.err.ee/gridfs/0bc7aa9055166db5f1234ae1510f8576d6ca86620a3a719e2167a8a295cf75ed.jpg?width=718

Тартуський університет, наш час

Через більш ніж 120 років цей рукопис знайде киянка, яка шукала в архівах матеріали з історії Києва. Схилившись над надзвичайною знахідкою, вона з радісним хвилюванням читала супровідний лист-дарчу на рукопис: «Понад десять років займався я складанням історії міста Києва, моєї батьківщини; у міру сил своїх надав їй потрібну повноту, прикрасив малюнками власної роботи, а останнім часом доповнив і виправив її за найважливішими джерелами... Жаль, якщо мої труди і розвідки зникнуть у приватних руках, не принісши жодної користі моїм співвітчизникам... прийняття цієї малої лепти буде... винагородою за мою багаторічну і совісну працю».

У 1847 р. вийшовши на пенсію, Закревський вирушив до Санкт-Петербургу, щоб у Публічній бібліотеці ознайомитись з Остромировим Євангелієм та копіями мозаїк Софії Київської. Після цього дослідник поїхав до Москви, де упродовж трьох років жив за рахунок приватних уроків. Крім того М.В. Закревський у цей час працював наглядачем при пансіоні Рязанської гімназії, кілька місяців навчався в рисувальному та архітектурному класах Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Повернувшись у 1850 р. у Ревель, він перебував там до 1858 р., а потім після смерті дружини продав будинок, остаточно переселився до Москви, маючи намір написати більш об’ємну книгу про історію пам’яток Києва. Він працював коректором при друкарні Московського університету, а з 1863 р. − помічником бібліотекаря Московського публічного музею.

Усе життя Микола Закревський підтримував зв'язки з науковими колами Києва. Для Археологічної комісії Університету святого Володимира він знімав копії документів про Київ, які зберігалися у приватних осіб, у Ревельському архіві. Йому вдалося зібрати багато матеріалу для нового видання книги. Він їздив у Київ, щоб зробити кілька малюнків з фресок та інших пам'яток.

Більше 30 років працював Закревський над головним твором свого життя, й у 1868 році коштом Московського археологічного товариства вийшла друком двохтомна праця «Описание Киева». Книга позиціонува-лася як друге видання праці, що вийшла ще у 1858 р. Використовуючи археологічні джерела, мемуари, журнальні та газетні статті, Микола Закревський опрацював і дав аналіз усій існуючій на той час літературі про Київ, зробив висновки, які заперечували помилкові погляди на розвиток Києва. До речі, за «Опис Києва» йому присуджено Уваровську премію Імператорської Санкт-Петербурзької Академії наук.http://exlibriszatses.com/wp-content/uploads/2014/05/26605.jpg

Ще у передмові до першого видання своєї книги М.В. Закревський писав: «Киев не может состязаться в древности с Афинами, ни в огромности с Пекином; в нем антикварий не найдет развалин Пальмиры, и путешественник не увидит пирамид Египта, изумляющих своею огромностью… Кратко, Киев, знаменитый величием и несчастиями, есть краса в истории нашого отечества…». А у передмові до другого видання він занотував: «В начале настоящего столетия было общее мнение, что в Киеве нет почти никаких древностей, что многократные опустошення и пожары все истребили, что в этом городе все новое, и для нас остались только воспоминания… Между тем неутомимая наука, в лице своих безкорыстных деятелей, представила по истории Киева много важных результатов, вследствие коих древлепрестольный град наш является обильным хранителем различного рода древностей…».

Пояснюючи свою відданість упродовж життя основній темі дослідження історії пам’яток Києва, у післямові він відзначив: «Но не думаю однако ж, чтобы легко сыскался охотник, который, без всякой поддержки и вознаграждения, пожертвовал бы тридцатью пятью лучшими годами своей жизни для составления такого сочинения, которое не обещает никакой материальной выгоды. Это было, если угодно, фанатизм своего рода, но дело – при помощи Божией – сделано, и я от души желаю, чтобы оно принесло какую-нибудь пользу моим согражданам».

Два томи (частини) цього величезного дослідження за своїм обсягом мають 950 сторінок тексту з доповненими до нього 13 аркушами креслень та малюнків − історик крім гострого аналітичного мислення мав особливу пристрасть до картографії та історичної топографії, вмів гарно малювати та креслити. У роботі над http://dogend.ru/texts/422/421292/421292_html_1889287c.png

Малюнок Закревського «Міський театр»

ілюстраціями до своїх книг йому стали у нагоді накопичений досвід малювання стародавніх предметів для М.Ф.Берлинського під час навчання у Київській гімназії, робота помічником губернського архітектора в Житомирі, коротке навчання у рисувальному та архітектурному класах Петербурзької академії мистецтв.

Йому вдалось зібрати всі мапи Києва, відомі на той час. Все це допомагало в аналізі історичних матеріалів та різних думок дослідників з того чи іншого питання. Його стиль обґрунтування своїх нових гіпотез яскраво помітний при описі розташування «Замкової гори» – «Киселівки», «Здихальниці», «Андріївського узвозу», «Копирева кінця» та монастиря Симеона. М.В. Закревський не погодився з думкою М.Ф. Берлинського, яку повністю сприйняв М.О. Максимович, про те, що Андріївська гора і Замкова гора були окремими об’єктами і в часи Київської Русі. Він висунув ідею, що ці природні об’єкти у давнину складали один масив, який фігурує під назвою «Здихальниці», а Андріївський узвіз, що їх розділяє, є утворенням людської діяльності кінця ХVII ст. Для того, щоб це довести, дослідник зробив математичні підрахунки всієї площі, яку займали мешканці укріплення на Замковій горі, і прийшов до висновку, що польський замок не міг розташовуватися тільки на сучасній йому площі Киселівки, а туди входила і Андріївська гора.

Це видання 1868 року викликало великий інтерес у дослідників, на нього звернули увагу М. Максимович, М. Костомаров. Своїм дослідженням історії Києва вчений зробив значний внесок у справу вивчення багатовікової історії цього древнього міста.

Зараз ця книга є раритетом (на аукціонах коштує десь приблизно 1,5 тіс. долларів), тому важливу справу зробило Київське товариство «Купола», яке в 2005 р. на честь 200-річчя від дня народження історика випустило репринтне відтворення у чудовій оправі.

М.В. Закревський виявився не тільки енциклопедичним істориком Києва, але й визначним етнографом, який все своє життя збирав українські пісні, думи, приказки і т.п. У 1860-1861 рр. він у Москві опублікував збірник «Старосветский бандуриста» (кн. 1-3), в якому було вміщено 190 українських пісень, дум, 3878 прислів’їв, приказок, словник українських ідіом з 11 127 слів. У передмові до неї він палко захищав право українців мати літературу рідною мовою. Книга перша називалась «Избранные малороссийские и галицкие песни и думы», книга друга – «Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповедки», книга третья – «Словарь малороссийских идиомов, или Собрание слов несходных с русскими». Заплановані були ще дві частини: книга четверта − «Выбор из сочинений современных писателей. Статьи исторические. Извлечения из грамот, универсалов, писем, летописей, журналов и проч. Статьи нравственного содержания из старопечатных малороссийских книг», та книга п’ята − «Грамматика малороссийского наречия». Але ці та інші задуми не були реалізовані. 29 липня 1971 р. український історик-археолог, фольклорист, етнограф, лінгвіст і письменник киянин Микола Закревський помер. Доречі деякі свої праці вчений так і підписував «Киянин М. З.». http://myslenedrevo.com.ua/files/mdr/sci/hist/kupola/02/13-5.jpg

Київ завжди жив у його душі. У післямові до «Описания Киева» автор висловив своє бажання: «Приближаясь к старости и подвергаясь более и более немощам, желал бы и опять переселиться на свое старое пепелище близ могил моих предков. Здесь увидел я свет Божий и здесь желал бы закрыть глаза мои на веки. Довольно мыкался я на своем веку, но родина всегда тянула к себе. Необъяснимое и непобедимое чувство! … Киевлянин Н. З.». Але цьому не судилося відбутись – поховали вченого у Москві.

У 1900 році в книжковому магазині в Москві був виявлений авторський екземпляр «Старосвітського бандуристи» з вкладеними аркушами, на яких рукою автора були зроблені різного роду поправки, зміни і доповнення. У їх числі - 9 нових дум, 630 приказок і прислів'їв, 11 загадок і 1205 українських слів. Матеріали ці активно використовувалися наступними поколіннями етнографів (зокрема, при складанні збірника прислів'їв і приказок, що вийшов у трьох томах в 1989-91 рр. у видавництві «Наукова думка»).

У квітні 1912 року на засіданні Комісії відділу «Старий Київ» Київського художньо-промислового музею було повідомлено, що вдова Закревського в 1874 році передала в Московське археологічне товариство матеріали покійного - 218 карт і планів. Комісія постановила звернутися до Москви з проханням передати ці матеріали в Київ. Через два роки, в березня 1914-го, графиня Уварова відповіла: «Вы просите документы по Киевской губернии, якобы составленные и собранные Закревским, но у нас в Архиве ничего не нашлось, также и в бумагах Графа ничего нет. Имеем мы только том «Описания Киева» Закревского с его примечаниями и добавлениями, которые он внёс после напечатания труда. Присылаем его вам для ознакомления и просим вернуть его в возможно скором времени и в полной сохранности, не позволяя вынимать ни портрета Закревского, ни других вклеенных в него бумаг». Але кияни залишили найцінніший фоліант у себе, і тепер він - у фондах Національного музею історії України. А в Бібліотеці ім. В. І. Вернадського зберігається переписаний Закревським рукопис «Харатейный патерикон Печерский. Арсениевская рукопись (1406 г.) с дополнениями и вариантами. Переписал киевлянин Николай Закревский. Москва, июня 9, 1867 года».http://img1.liveinternet.ru/images/attach/c/3/75/434/75434613_nikolay_vasilevich_zakrevskiy_.jpg

Пулюй Іван Павлович

Серед українських вчених, що сягнули вершин європейської і світової науки, одне з почесних місць належить Іванові Пулюєві. Своєю науковою і технічною діяльністю він заслужив широке міжнародне визнання. Але до недавнього часу залишався майже невідомим в Україні, на рідній Батьківщині, для кращого майбутнього якої невтомно працював поза її межами впродовж усього життя. http://www.bsmu.edu.ua/media/k2/items/cache/bbdcd49acc4ef5c8faebe21d3a8c9d84_xl.jpg

Іван Пулюй, визначний фізик і електротехнік, винахідник і громадський діяч. Його дослідження стосуються електричних розрядів у газах, молекулярної фізики та електротехніки змінних струмів. Працював над питаннями особливостей катодних променів та променів, які пізніше дістали назву рентгенівських. Автор близько 50 наукових праць українською, німецькою та англійською мовами. Видатний український фізик і електротехнік був дійсним і почесним членом Наукового Товариства імені Т. Шевченка, належав до когорти вчених світової слави, що формували світ двадцятого століття. Саме з приходом у НТШ Івана Пулюя та Івана Горбачевського Товариство з науково-просвітницького перетворилося на наукове й набуло світового визнання як перша дієва Українська академія наук.

Іван Павлович Пулюй народився 2 лютого 1845 р. у глибоко релігійній греко-католицькій родині заможного й освіченого господаря Павла Пуглюя (пізніше Іван Павлович змінить прізвище на Пулюй) — бургомістра міста Гримайлова (тепер Гусятинського району Тернопільської області).

В 1864 роцi юнак з вiдзнакою закiнчив Тернопiльську гімназію і для продовження освiти пiшки вирушив до столицi Австро-Угорщини. Через п'ять рокiв він опановує курс богослов'я, а згодом закiнчує i фiлософський факультет Вiденського Унiверситету, який закінчив з відзнакою. Оночасно відвідує лекції з математики, фізики та астрономії. Своїм творчим кредом у науцi Iван Пулюй обирає дослiдження фiзичних процесiв та явищ. Пізніше він вступив на фізико-математичне відділення філософського факультету того ж університету, де навчався до 1872 року. Був доцентом Віденського університету.

В 1874 - 1875 роках Іван Павлович викладав фізику у Військово-морській академії в Фіуме (нині Рієка, Хорватія). У 1875 році, як стипендіат австрійського Міністерства освіти, підвищував свої професійні знання під керівництвом професора Августа Кундта в Стразбурзькому університеті, де вивчав електротехніку. З відзнакою захистив дисертацію «Залежність внутрішнього тертя газів від температури», у якій опублікував результати досліджень температурної залежності в’язкості газів, за що й здобув ступінь доктора натурфілософії Страсбурзького університету.

Працюючи у Віденському університеті, фізик винайшов так звану "лампу Пулюя" - прилад, в якій був встановлений антикатод. Антикатод був вмонтованою в трубку слюдяною пластинкою. Лампа створювала невидиме випромінювання, яке можна було зробити видимим за допомогою барієво-платиново-ціаністого екрану. Результати експериментів з лампою Пулюй опублікував в "Віснику Віденської Академії наук" (1880-1882). Прилад виготовлявся в заводських умовах і протягом деякого часу випускався серійно. Багато хто стверджував, що Пулюй подарував декілька екземплярів приладу Рентгену, з яким спілкувався особисто і вів активне листування. На світовій електротехнічній виставці в Парижі (1881 р.) прилад Пулюя був нагороджений срібною медаллю.

Через три роки в 1884 році на Міжнародній електротехнічній виставці в Штаєрі Іван Пулюй продемонстрував винайдену їм лампу розжарювання нової конструкції. Вдосконалена нитка розжарювання дозволяла в декілька разів підвищити термін служби ламп і збільшити їх світловидатність. На цей винахід учений одержав патент. Також їм була запатентована конструкція переносного шахтарського ліхтаря.

Взагалі цей рік, 1884-й був для вченого дуже багатим на поворотні події. В цьому році він одружився. В цьому ж році міністерство освіти Австро-Угорської імперії запропонувало Івану Пулюю очолити створювану кафедру фізики Німецької політехнічного інституту в Празі. Пропозиція була прийнята і наступні тридцять років Іван Павлович Пулюй мешкав в Празі, працюючи в політехнічному інституті на різних посадах, у тому числі і як ректор.http://tntu.edu.ua/storage/news/00002082/%b2%e2%e0%ed_%f2%e0_%ca%e0%f2%e5%f0%e8%ed%e0_%cf%f3%eb%fe%bf_%e7_%e4%b3%f2%fc%ec%e8,_1897_%f0%b3%ea.jpg

Зупинимось трохи на родині, яка у вченого була дуже велика навіть на ті роки. Тридцятидев’ятирічний Іван одружився з Катериною-Юзефою-Марією Стозітською, німкенею із польським корінням — студенткою Віденського університету, молодшою від нього на 18 років. У них народилося аж 15 дітей, і цей факт пов’язаний з великою дитячою смертністю − вижило тільки шестеро діток.

Із матір'ю діти спілкувалися німецькою, а з батьком - українською, - розповідає доцент кафедри фізики Тернопільського технічного університету і дослідник творчості вченого Олександр Рокіцький. - Іван Пулюй виховував дітей патріотами української національної ідеї. Аби дати дітям відповідне виховання, він навіть на час літніх поїздок наймав гувернантів, які знали українську.http://1ua.com.ua/manage/foto/20144/b7294888.jpg

Найстарший із синів видатного науковця, Олександр Іван (Ганс) Пулюй, про якого деякі джерела пишуть, що він був прийомним, народився 12.05.1901  у Празі та помер 31.12.1984 у Баварії. Був знаменитий тим, що коли постала Західно-Українська Народна республіка, приїхав в Україну і воював у лавах Української Галицької Армії. Перша дружина Олександра, Ніна, померла, і він одружився вдруге. Обоє були настільки близькими духовно, що дружина - Альфреда Пулюй-Гогенталь, яка походила з давнього графського роду, перейнялася українською культурою та історією. Вона сама була художницею, мала колекцію творів українського мистецтва. Її збірку видали окремою книгою. Після того, як Німеччина та СРСР захопили Польщу, Олександр Пулюй працював у німецькій комісії з питань переселення осіб із німецьким чи австрійським корінням з нових радянських територій. Він допоміг виїхати на Захід дуже багатьом нашим людям, які побачили, що добра від радянської влади очікувати не варто. Уже після війни Олександр Пулюй був інженером в Австрії, мав свою фабрику з виготовлення фільмів. Сам знімав стрічки, виготовляв кіноапарати. http://3.bp.blogspot.com/_890ps8vr5vi/skzbg-cfx5i/aaaaaaaahrs/cyz4b_erfyi/s400/img124.jpghttp://fakty.ua/user_uploads/images/articles/2013/01/31/157852/31s12%20ivan.jpg

Молодших синів Пулюїв звали Павло та Юрій (Георг). Павло став лікарем, Юрій, як і Олександр, - інженером. Дочок батьки назвали Наталією, Ольгою та Марією. Найстарша донька, Наталія, була піаністкою, вийшла заміж за знаного у Галичині композитора Василя Барвінського – уродженця Тернополя і сина відомого історика та педагога Олександра Барвінського. Вони жили у Львові і за радянської влади зазнали репресій: 10 років заслання в Потьмі Мордовської АРСР. Ольга мешкала у Відні, Марія жила у Лінці (Австрія).http://ic.pics.livejournal.com/zolota_fajka/27438955/8087/8087_900.jpg

Наталка з чоловіком у засланні

Наукова діяльність ученого-фізика мала і велике практичне значення. Величезний внесок він зробив в проектування і будівництво в Австро-Угорщині електростанцій на постійному струмі, а в Празі - першій в Європі електростанції на змінному струмі. Запропоновану їм конструкцію телефонних станцій і абонентних апаратів, зокрема, розподільних трансформаторів успішно застосували багато країн. Крім того, Пулюй очолював розробку схеми будівництва електричного трамвая в Празі. За ці досягнення, а також за успішне створення і керівництво кафедрою Іван Пулюй отримав звання Радника Двору і Рицарський Хрест від імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа. http://www.znaki-nagrady.ru/catalog_photos/%ce%f0%e4%e5%ed%20%f4%f0%e0%ed%f6%e0%20%e8%ee%f1%e8%f4%e0447.jpg

В період роботи в Празі Іваном Пулюєм були написані багато наукових праць: підручники з геометрії, електрики, науково-популярна книга "Непропаща сила", монографія "Про тертя повітря і електричне свічення матерії". Результати своїх дослідів з лампою Пулюя вчений опублікував в статті "Сяюча матерія і четвертий стан речовини". Крім того, в 1890 - 1895 роках в декількох європейських часописах були опубліковані знімки, одержані Пулюєм під час експериментів з лампою: знімок миші, руки дочки вченого, під якою чітко була видна шпилька. http://library.tntu.edu.ua/wp-content/uploads/2014/10/nepropashcha_syla.png

11 січня 1896 р. празька газета «Воhеmiа» публікує матеріал під назвою "Відкриття Рентгеном нових властивостей так званого катодного випромінювання". В публікації повідомлялося про те, що експериментуючи з газорозрядним приладом, що має дуте алюмінієве дзеркальце (катод) і пластину розташовану під кутом 45о до траєкторії руху катодного випромінювання, Рентген звернув увагу на свічення флуоресцентного екрану, розташованого поблизу трубки навіть тоді, коли вона була обгорнута непрозорим для видимого світла папером. Реагували на невидиме випромінювання і фотопластини. Тобто, Рентген з'ясував, що назовні з трубки виходять якісь промені, названі ним унаслідок відсутності у першовідкривача ясного уявлення про їх природу «Х-променями». Газетна публікація у «Воhеmiа» посилалася на статтю Рентгена під назвою "Про новий тип випромінювання" опубліковану 28-го грудня 1895 року в журналі Вюрцбургського фізико-медичного товариства. http://www.romanenko.biz/userfiles/image/puliuj/06-puluj%27s_mouse.jpg

В подальшому про цей день (11 січня 1896 року) неодноразово згадував син Івана Павловича Пулюя: "...Батько прочитав звістку про відкриття Рентгена, лежачи ще в ліжку. Зірвавшись з ліжка і обхопивши голову руками, він раз від разу вигукував: "Моя лампа! Моя лампа!...". Незабаром, отримавши примірник статті Рентгена, Пулюй із здивуванням побачив, що його давнішній знайомий Рентген жодним словом не згадав про нього. Він написав Рентгену лист з питанням, чи використовував він в своїх дослідженнях над Х-променями його лампу, але це питання з підтекстом (якщо використовував, то чому він не послався на Пулюя?) залишилося без відповіді. Через декілька днів після цього Іван Павлович Пулюй зробив доповідь про випромінювання в Празькій політехніці. Потім видав другу свою працю про Х-випромінювання "Про виникнення рентгенівського випромінювання й його фотографічний ефект", в якій глибоко проаналізував природу і механізм виникнення http://pics.photographer.ru/pictures/50448.jpg

Вильгельм Конрад Ретнген

цього випромінювання. В своїй публікації Пулюй довів, що нове випромінювання утворюється в тих місцях твердих тіл, куди потрапляє катодне випромінювання. Цим він підтверджував вірність висновків Рентгена. Для удосконалення конструкцій апаратів, що генерують Х-випромінювання, стаття мала величезне значення. Проте ще більш важливим моментом було розуміння Пулюєм механізму виникнення випромінювання як мікроскопічного процесу, що відбувається внаслідок взаємодії вирваних з катода негативно заряджених частинок з молекулами або атомами речовин.

В звітах Рентгена про це не сказано жодного слова. І це не випадково. Ось слова учня Рентгена академіка А.Ф. Іоффе: "Він надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню і слово "електрон" не повинне було промовлятися у Фізичному інституті Мюнхенського університету, яким він керував". Альберт Ейнштейн, дізнавшись про історію з Х-променями сказав: "Не можу Вас нічим утішити: що відбулося - не змінити. Хай залишається при Вас сатисфакція, що і Ви вклали свою частинку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А якщо на тверезу голову, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами, - яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, але куди подінешся від своєї долі? А за Рентгеном - вся Європа". Відповідь Пулюя була така: "Що повинне відбутися - відбудеться обов'язково, і те, що відбудеться, буде якнайкращим, тому що така воля Господня!" http://m.dezinfo.net/images3/image/08.2010/yvwk/1001.jpg

Як не було це важко, але Пулюй визнав першість за Рентгеном і не став заперечувати навіть тоді, коли Рентгену вручили Нобелівську премію (доречі, на першій церемонії 1901 року). Рентген же, за свідченням вчених



http://static.gazeta.ua/img/cache/gallery/597/597893_2_w_590.jpg

Перша церемонія вручення Нобелівської премії, 1901 рік. Кронпринц Густав вручає премію Вільгельму Рентгену (відретушоване фото)

того часу, всіляко ухилявся від пояснення природи свого відкриття і навіть не виступив з передбаченою протоколом промовою, на церемонії вручення Нобелівської премії. Він стверджував, що відкриття Х-променів здійснив 8 листопада 1895 року, затримавшись в лабораторії після того, як пішли всі асистенти. Відкриття відбулося випадково, коли він звернув увагу, що після включення струму в катодній трубці, закритій з усіх боків щільним чорним папером, кристали платиноціаністого барія, що лежали поруч, почали світитися зеленуватим світлом.

Сам Рентген спочатку скептично ставився до можливості широкого вживання Х-променів в медицині. Знімки, отримані ним, були невиразними, а через значне розсіювання променів час експонування розтягувався до 40-50 хвилин. Окрім зображення кисті руки дружини Рентгена Берти і зображення зламаного передпліччя, відісланого 15 лютого 1896 р. "Британському медичному журналу", знімків придатних для медичної діагностики Рентген не робив. В той же час Пулюй успішно розв'язав проблему концентрації променів в пучок і зміг скоротити час витримки до 2-5 секунд. Іван Павлович особисто зробив вперше в світовій практиці знімок скелета мертвонародженої дитини. Виконана ним серія знімків органів людини завдяки їх чіткості дозволила виявити патологічні зміни в тілах пацієнтів, що не тільки підняло на радикально новий рівень хірургію, але і дозволило значно полегшити працю терапевтів.

Вже в 1896 році в клініці Київського університету була проведена операція із залученням засобів променевої діагностики. По суті, Пулюй стояв біля витоків медичної рентгенографії, яку, можливо, слід було б назвати "пулюєграфією".

Паралельно з науковими дослідженнями, Іван Павлович Пулюй продовжував займатися культурною діяльністю. Разом з Пантелеймоном Кулішем і Іваном Нечуй-Левицьким Іван Пулюй зробив перший переклад українською Нового і Старого Завіту, виданих в 1903 році Британським біблійним товариством. Пізніше Іван Пулюй написав у спогадах: «Поділили ми роботу між собою так, що я перекладав із грецької, дбаючи більше про докладність, ніж про красу слова. Потім ми порівнювали цей переклад з церковнослов’янським, російським, польським, сербським, німецьким, латинським, англійським і французьким. Впевнивши себе таким чином у вірності нашого перекладу, я наважився покинути на якийсь час мої університетські науки і всі заробітки та увесь час віддати для спільної праці — українському перекладу Біблії». Творча співпраця двох шляхетних людей тривала понад двадцять років.https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/0/05/panteleimon_kulish_bible.jpg



У зв’язку з цією епохальною біблійною історією хотілося б звернути увагу на дві обставини, які яскраво характеризують як Куліша, так і Пулюя. По-перше, нагадаємо, що Пантелеймон Куліш був православним, а Іван Пулюй — греко-католиком. В ті часи (на превеликий жаль, часто також — у наші) стосунки між «схизматиками» (православними) та «уніатами» залишалися войовничо-ворожими, і про якісь ближчі зв’язки рідко йшлося. І ось вони дружньо, з повагою один до одного, протягом багатьох років разом перекладають Біблію. Але не тільки це. Куліш помер майже жебраком (все його майно згоріло, а гроші давно були витрачені на переклади), залишивши дружину Олександру Михайлівну без будь-яких джерел існування. І хто, ви думаєте, їй допоміг? Звичайно ж, Іван Пулюй — він підтримував «Ганну Барвінок» (літературний псевдонім) до самої її кончини. Насамкінець уривок із статті Івана Пулюя, де він відстоює право українців Російської імперії мати Біблію своєю рідною мовою. (Документ подається українською мовою Австро-Угорської імперії.) «В обороні українського слова» (1904) «До Головного Управленія по ділам печаті в Петербургу! Переклади св. Письма дозволені в Російській імперії на більше як 36 мовах. Вільно там навіть Монголам, Туркам, Татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові; вільно й Полякам і таким слов’янським народам, як Серби, Болгари та Чехи, що розсіяні по всій Імперії і становлять тільки малесенький процент російського населення. Не вільно тільки 25-мільйонному русько-українському народові, хоч він з московським ще й одновірний. Минуло вже 21 рік з часу того, як моє прошеніє шановному Управлєнію по ділам печаті щодо дозволу на Україні русько-українського перекладу Нового Завіту, було признане «не подлежащим удовлетворению». ...Русько-український народ нічим не провинив перед царями і російською державою, та не тільки що нічим не завинив, сини його клали голови свої за царів і проливали кров неповинну. Бо хиба-ж мало прислужився руський нарід до потуги і слави Росії? За що- ж така тяжка кривда і кара на нього — той царський декрет 18 го травня 1876 року, котрим спинено і затамовано всенародну просвіту і культурне життя на землі руській, а задекретоване рабство духовне і тілесне? Однак, одна правда й один тільки правий суд повинні бути для всіх народів Російської Імперії, як для народу московського, для Монголів і Татар, так і для Русинів-Українців. ...Нехай же настане ясний день, освітлений та огрітий сонцем правди і любові до ближнього. Нехай не гине нарід український рабом в темряві духовній; має ж і він право до культурного життя! Тому представлю шановному Управлению по ділам печати сим разом вже цілий русько-український переклад св. Письма Старого і Нового Завіту, виданий «Британським і закордонним Біблійним товариством» у Відні. Очікуючи, що у сучасних верховодів Росії буде розуміння великого діла, прошу дозволу, щоб можна було розширювати те видання Біблії на Україні. Предкладаю се прохання в надії, що після двадцяти років (з 1876) в Росії обставини і люди змінились. Надіюсь, що тепер це прошеніє — не моє тільки, але й мільйонів русько-українського народу — не буде даремне. Се прошеніє роблю з власної волі, а не з ініціативи «Британського і закордонного Біблійного товариства», роблю його в імені мільйонів українського народу. Прага, 20-го січня 1904. Проф. д-р Пулюй.»

Хоча все своє доросле життя Пулюй жив і працював за кордоном, він не втрачав зв’язків з вітчизною і робив все, що міг, для допомоги своїм землякам. Ще навчаючись у гімназії Іван Пулюй засновує молодіжний гурток для вивчення і популяризації української історії й літератури та для піднесення національної свідомості народу. Будучи студентом Віденського університету, він розробляв українською мовою підручник геометрії. У 1867 році Іван Пулюй організував у Відні культурно-пропагандистське товариство «Січ», студентське земляцтво «Українська громада» та ін. Після відомого Емського указу 1876 року публікував за кордоном статті на захист української мови. Він постійно читав студентам-українцям лекції з різних предметів. За підтримки Пулюя було створено фонд підтримки незаможних студентів, який поповнювали австрійські вчені. Цікаво, що цей фонд проіснував до 1939 року — його зліквідували німці. http://storinka-m.kiev.ua/uploaded/statti/statti2/puluj/3.jpg

Живучи за кордоном, Пулюй разом з галичанами боровся за створення у Львові українського університету. А останньою публікацією Івана Пулюя була книжка німецькою мовою «Україна та її міжнародне політичне значення» (1915).

В 1916 році йому запропонували посаду міністра освіти Австрії, від якої він відмовився за станом здоров'я.

Тож не дивно, що ім’я вченого в Радянському Cоюзі замовчувалося, а після 1939 року опинилося під забороною. Тому дослідженням і вивченням спадщини вченого займалися тільки поза межами УРСР.

Помер Іван Пулюй 31 січня 1918 року в Празі, де i похований. Помер через дев'ять днів після проголошення незалежності України. Перед порогом у світ небуття вчений заповідав перевезти його останки до рідної землі. Принаймні по смерті хотів бути поруч iз батьками, у своїй рідній Україні.

Дотепер невідомо якими були стосунки Пулюя і Рентгена після 1896 року. Чи спілкувалися вони? За деякими джерелами всі особисті листи Івана Павловича після його смерті залишилося у його дочки Наталії, яка, опинившись в СРСР, безслідно зникла в сталінських таборах. А Вільгельм Рентген в своєму заповіті розпорядився знищити всі свої записи, які стосувалися відкриття Х-променів, що і було зроблено.

Серед учених-фізиків XIX століття, Пулюй користувався заслуженим авторитетом і визнанням, але чому наукова громадськість не "помітила" його відкриття, зробленого на 14 років раніше Рентгена. Деякі дослідники пояснюють цей факт тим, що Пулюй при описі в наукових публікаціях винайденої ним лампи неясно висловлював свої ідеї і використовував застарілу термінологію. Залишимо можливість підтвердити або спростувати цю тезу фахівцям. Праці Пулюя в оригіналі без особливих зусиль можна знайти в архівах Празького університету, крім того в багатьох європейських університетах збереглися підшивки наукових журналів тих часів, існують переклади його статей англійською і українською мовами.https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/d/db/ivan_pulyui_stamps.jpg/150px-ivan_pulyui_stamps.jpg

Поштова марка України, присвячена до 150 років від дня народження Івана Пулюя, 1995 р. Тернопільський національний технічний університет носить ім'я Івана Пулюя. У Києві існує вулиця Івана Пулюя в Турецькому містечку. Також іменем Івана Пулюя названа вулиця у Львові (колишня вулиця Орджонікідзе).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал