Управління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва



Сторінка2/5
Дата конвертації27.03.2017
Розмір1.08 Mb.
1   2   3   4   5

Антонович Володимир Боніфатіфович

В історії України другої половини XIX ст. важко знайти більш відоме в середовищі національних діячів ім’я, ніж Володимир Антонович. Разом із тим важко назвати з-поміж насельників українського Олімпу більш загадкову й оповиту різними легендами, міфами і переказами постать, душа якої залишилася закритою й незбагненною для сучасників і навіть близьких людей. Як тільки не характеризували Антоновича! З одного боку, його вважали мозковим центром українського руху, могутнім керманичем, який тримав у своїх руках усі незримі нитки національного життя, керував кожним зачинанням, кожною справою, знав, пам’ятав і оцінював буквально все. Так, Дмитро Дорошенко твердив, що зі свого будинку на Жилянській Антонович «керував фактично цілим українським рухом протягом останніх десятиліть XIX ст., і його впливи сягали далеко поза межі України наддніпрянської, аж до Львова й Чернівців».володимир антонович

Не менш рішуче підтримував цю думку Василь Доманицький: «Можна з певністю сказати, що ніяка, мабуть, справа, коли тільки вона була чимсь важна або доторкалася якогось більшого гуртка українців, не минала без того, щоб в їй не брав участі, не дав допомоги чи поради Володимир Боніфатійович, і завжди з надзвичайною скромністю, ніколи не висовуючи своєї особи наперед».

З іншого боку, говорили про те, що Антоновичу, який буцімто не так багато й робив, особливо стосовно української ідеї, приписувалось чимало чужих думок та справ. З ворожого табору лунали звинувачення у подвійній грі, зраді «своїх», пристосуванстві. Микола Могилянський безапеляційно прирікав: «Антонович — двуликий Янус, який з кафедри університету проповідував одне і був у дружбі навіть з Новицьким (жандармський полковник), а у себе вдома, у колі вибраної молоді проповідував інше: ненависть до Росії». Та звинувачень із боку росіян-державників було замало. Поляки теж докидали свою дещицю чорної фарби. Якщо Ф. Равіта-Гавронський досить обережно писав про загадковість, невизначеність справжнього обличчя Антоновича, яке «незмірно складне і неможливе для схоплення», то Вацлав Лясоцький просто називав його «інтриганом, зодягненим в тогу демократичної простоти і товариської популярности в стосунках з тією ідеальною і найжертвеннішою з жертвенних молоддю». Нарешті, безсумнівно провокаційну роль у створенні відповідної «опінії» щодо Антоновича відіграло жандармське управління. Вже згадуваний полковник Новицький на допиті студента Невестюка у 1892 р. вів із ним розмову про Антоновича, який, мовляв, граючи роль лояльної до влади людини, загрібає жар чужими руками, наражаючи на небезпеку недосвідчену молодь. Новицький «довірочно» повідомив студентові, що Антоновичу як поляку в університеті не давали стипендії, тоді він перейшов у православ’я і отримав стипендію, а згодом улаштувався на кафедрі. Насправді ж він не поляк, не українець і не росіянин, а досить темна особа. Повернувшись у Галичину, Невестюк переповів усе це на сторінках коломийської газети «Народ» (1893, 1 вересня). Так Антонович із подачі жандармів був ославлений галицькими радикалами і через цензуру та політичні мотиви навіть не міг виступити зі спростуванням.

Згадані обставини спричинили до того, що Антонович у принципі майже не виступав у друці з якимись відвертими заявами попри всі закиди супроти нього. Надмірну обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повну замкнутість зазначали більшість із тих, хто з ним спілкувався. Олександр Барвінський згадував, що визнаний учений «так навик був до великої обережності, що навіть у своїй комнаті говорив півголосом, вистерегаючися підслухання, розмови з ким-небудь непокликанним». Іван Линниченко так пояснював потайність Антоновича і стриманість його наукових праць (у висновках та констатаціях): «За ним постоянно и упорно следили, вскрывали его переписку, вызывали его для объяснений куда следует, подсылали к нему ловких агентов, выдававших себя то за ярых украинофилов, то за делегатов Ржонда. И он жил вечно под страхом репрессий, тяжелых и обидных объяснений, высылки из обстановки, в которой только и мог работать на пользу той цели, которой он всецело отдался. И это сделало его крайне скрытным, уклончивым, осторожным в писательстве, личных разговорах и лекциях университетских и публичных, — для последних он, если не мог от них отказаться, выбирал темы самые безобидные, в которых самая придирчивая критика не могла бы найти материала для обвинения в тайных замыслах».

При цьому у стосунках із людьми Антонович був рівний. Навіть коли він говорив зі своїм явним чи потайним ворогом, учений не демонстрував своїх негацій. Це часто викликало подив і нерозуміння, а з боку радикалів — навіть прямі звинувачення. Як, мовляв, Антонович може відвідувати митрополита, розмовляти з жандармом Новицьким, узагалі спілкуватися з реакціонерами? Линниченко писав, що Антонович мав широке коло знайомств: «...к нему заезжали с визитом многие очень высокопоставленные особы, до великих князей включительно, и к его скромному домику на углу Кузнечной и Жилянской, подчас к великому изумлению соседей, внезапно подъезжала карета с звездоносцем-генералом, генерал-губернатором или командующим войсками...» Одного разу Новицький викликав Антоновича для допиту і почав із запитання про його знайомих. Учений почав диктувати: «Его Императорское Высочество наследный принц итальянский, великий князь...» Новицький знітився і припинив допит. Справді, невдовзі перед цим спадковий принц Італії Віктор-Емануїл і один із великих князів Романових зробили візит «крупнейшему на Руси знатоку южно-русской истории и местной археологии».

Іще одна обставина цілком особистісного характеру, про яку не можна не згадати. Антонович, як твердить більшість його знайомих, був надзвичайно скромною людиною. Він «ніколи й нікому не хвалився своїми учинками, і часто траплялось, що навіть близькі приятелі Антоновича тільки випадково довідувались про той або інший його добрий учинок, та й то не від його, а од інших людей». Василь Ляскоронський, приміром, наводив згадку про те, що Антонович щороку виділяв із власних гонорарів стипендії гімназистам і студентам. «Про це ніхто не знав до самої його смерті, робилося те таємно од усіх».

Дружина вченого Катерина Мельник-Антонович пояснювала цю рису настійливим самовихованням чоловіка. Річ у тім, що в дитинстві у польському середовищі у хлопчика помітно розвинулося бахвальство, яке він згодом вирішив побороти. І вже в університеті студенти медичного факультету підкреслювали «велику скромність, стриманість та ввічливість» Антоновича. А Драгоманов з цього приводу навіть іронізував! «Антонович колись умре з ввічливості, щоб комусь догодити». Скромність та стриманість, на думку К. Мельник, «так вросли йому в плоть і кров, що зробились головнішими, немов природженими рисами його вдачі».

Отож, цілком очевидним є те, що через різні причини Антонович для своїх сучасників був людиною незбагненною, так би мовити, лицарем з опущеним забралом і без зафіксованого списку перемог. А що вже казати про нащадків... Тому подати образ Антоновича як добре виписаний портрет сьогодні практично неможливо. Це неодноразово підкреслювали його численні біографи, що знали свого героя особисто.

Двоїстість пронизувала практично увесь земний шлях Антоновича: син одного батька (Яноша Джидая), він формально носить ім’я іншого (Боніфатія Антоновича); досьогодні не вдається встановити точно роки його народження (1830 чи 1834) та обряду першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, він переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російської гімназії, але самоосвіту — на французькому ра-/17/ціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях — і співпрацює з одіозним Юзефовичем; в університеті він читає курси історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім’ям публікує нейтрально-наукові, а під всевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за «нову еру»; офіційно одружений з Варварою Міхель (до її смерті у 1902 р.), але при тому близько двадцяти років має за дружину Катерину Мельник...

Ясно, що Антоновичу було нелегко. І має бути зрозумілим, що за такої двоїстості життя неможливі його однозначні оцінки. Але ж придивимось уважніше…

Його рідний батько Янош Джидай (як знаково, чи не так?) був сином угорського революціонера, що виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань, Матяш Джидай опинився в Галичині, де у нього й народився син. Янош закінчив філософський факультет Львівського університету (близько 1826 — 1827 рр.), збирався на війну за незалежність Греції («не встиг») і почав кар’єру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку пана Марковського на Уманщині (с. Ягубець) Джидай зустрівся з Монікою Антонович. «Результатом цієї стрічі, — писав Володимир Антонович, — було моє життя». Вчений писав про даний факт цілком відверто, бо, очевидно, через власний досвід вважав «інститут сім’ї в такому складі, як він є, зовсім негідним», — тобто довічне поєднання церковним шлюбом без права розлучення може призвести лише до фактичного протесту, як і сталося з його батьками. Разом із тим Антонович був вдячний матері «за те, що придбала» йому «ідейного й розвиненого батька». Пізніше хлопець виховуватиметься в родині та пансіоні Джидая в Одесі, й саме це спричинить його глибокий демократизм і схильність до ідей французьких просвітників. Батько в житті вченого зіграв роль доброго вихователя і завжди слугував для нього прикладом.

Зовсім інше враження справив на Володимира його формальний батько — Боніфатій Антонович, литвин із Віленщини, випускник Кременецького ліцею і гувернер, який став офіційним чоловіком його матері. У них народилося двоє дітей, але через повну несумісність характерів подружжя розійшлося по різних домах. Через десять років після цього народився Володимир, якого записали на ім’я вінчаного чоловіка матері. Так син Яноша Джидая став Володимиром Боніфатійовичем Антоновичем. Про свого формального батька вчений згадував як про «натуру зовсім пасивну, індиферентну, без усякої ініціативи і тільки з напрямком до абсолютного спокою і до життя без праці, хочби скромного». За іронією долі Володимир певний час навчався і виховувався в родині, де Боніфатій Антонович був гувернером. Він згадував про це без захвату і вдячності — наука була надто млявою.

Своєрідною особою була мати вченого. Вона особливо пишалася тим, що веде родовід від самих князів Любомирських, бо її мати Кароліна була позашлюбною донькою князя Каспера Любомирського — власника м. Паволочі Сквирського повіту. Батько Моніки був польський шляхтич Іполіт Гурський. Після його смерті юна Моніка (народилася у 1802 р., а осиротіла в 12 років) потрапила в дім багатих панів Подоських, де виховувалася разом з їхніми дітьми. Як вважав Антонович, «тут зложився цілком її світогляд на все життя — поважання панського побуту, погорда до нижчих станів суспільства: селян, жидів і т. ін., бажання як можна найкращої обстанови життя і т. ін.». Все це Моніка намагалася передати своїм дітям, прищеплюючи їм «панські звички» навіть методом терору. Вона служила гувернанткою в різних родинах, добре знала французьку, багато читала. Окрім того, Моніка «відрізнялась огромною енергією, великим розвиттям волі з деспотичним дуже напрямком».

Таємниці біографії вченого, розпочавшись із питання про батька, продовжуються неясністю з датами народження й хрещення. Офіційно вважається, що Володимир народився 6(18) січня 1834 р. в с. Махнівці на Київщині (нині Житомирська обл.) і був охрещений у католицькому віросповіданні. Однак ще за життя Антоновича поширювався переказ про те, що він народився у 1830 р. в Чорнобилі й був хрещений греко-католицьким священиком. Документально це зафіксовано в листі А. Мйодушевського (січень 1903 р.) до В. Антоновича, в якому перший зазначав, що чув про це від сестри професора (в подружжі Васнєвської) і просить дати докладні відомості з приводу вказаного факту. Антонович відповів (3 червня 1903 р.), що звістка про народження і хрещення його уніатом є помилковою: «...обоє батьки мої належали до католицького обряду, значить і я був охрещений як католик».

Ця інформація традиційно вважається достеменною. Однак якщо проаналізувати відповіді Антоновича у тому ж листі на інші запитання Мйодушевського, то вони свідчать, що Володимир Боніфатійович не розкривав родинних таємниць (зокрема, називав батьком Б. Антоновича, а про Я. Джидая писав як про вихователя).

В некролозі Антоновича, написаному його учнем В. Ляскоронським, передавалися слова старшого сина вченого — Івана Володимировича, що батько народився 1830 р. у Чорнобилі. Згідно з оповідями рідних, дитина була дуже слабкою і хворобливою, тому батьки, боячися, що вона помре нехрещеною, поспішили її охрестити. Через відсутність ксьондза обряд правив уніатський священик. Однак коли родина переїхала у Махнівку, місцевий ксьондз перехрестив дитину в 1834 р., і ця дата пішла по всіх документах як рік народження. Про це говорилося і в інших некрологах. Отже, дана версія була досить стійкою серед тих, хто добре знав ученого та його родину.

Щоб з’ясувати це питання, син А. Мйодушевського Ян звертався до вдови історика та його сина Дмитра і в статті про Антоновича у польському біографічному словнику впевнено навів дату й місце народження вченого — 1830 р., Чорнобиль. У коментарях до споминів В. Антоновича його вдова Катерина Мельник зазначала, що при хрещенні Я. Джидай подарував синові золотого хреста з написом: «Boże błogosław Włodzimierzowi. 6 stycznia 1834». Із цього вона робила висновок про вказівку запису на «докладну дату народження». Онук ученого Марко Антонович уже в наш час знову підтвердив версію про народження діда в 1830 р. у Чорнобилі та про хрещення греко-католицьким парохом. Після переїзду в Махнівку католицький ксьондз відмовився визнати попереднє хрещення, перехрестив хлопчика і «визначив нову дату народження... 6(18) січня 1834 р.» Причина дотримання цієї дати самим В. Антоновичем його онуком пояснюється небажанням «йти передчасно на пенсію, а також й тим, що зміна дати народження ускладнила б його особисте життя».

Сам Володимир Боніфатійович завше подавав дату і місце свого народження — 6 січня 1834 р., м. Махнівка Київської губернії, де на той час його мати купила будинок і оселилася з дітьми. Через три роки вони перебралися до дядька — Юзефа Гурського, який був місцевим адвокатом. Пізніше Антонович відзначав його доброту і постійну зайнятість, а також дуже скромну освіту (базиліанська школа). Вчений пригадував і те, що судочинство велося польською мовою і згідно з Литовським Статутом.

Раннє дитинство хлопчик провів у спілкуванні з бабусею — Кароліною Гурською, про яку згадував з ніжністю й теплотою. Саме вона навчила його читати, писати, початкам арифметики; мала від природи «ідеальну доброту, лагідність і любов до людей». Бабуся багато оповідала онукові (зокрема про гайдамаків), співала пісень (народних та політичних польських XVIII ст.). «Ми з бабою, — писав Антонович, — були нерозлучні, й якось дуже старе і дуже мале припадали собі до уподоби і страшенно любили одно одного».

До шести років тривала ця ідилія. Мати в цей час була зайнята заміжжям старшої доньки. Взагалі Моніка прагнула привчити своїх дітей до звичаїв польського шляхетства середнього достатку, котре, як згадував Антонович, «дивилось на себе як на представників культури, хоч, правду сказати, культури було в йому дуже мало... вся культура містечкової інтелігенції виражалась в костюмах, елегантних по змозі, і в способі держати себе в товаристві з елегантними манерами» на противагу «грубим і некультурним росіянам». У цьому сенсі Моніка просто тероризувала сина: коли він якось забув по сніданні витерти губи, вона вишмарувала йому обличчя ганчіркою для підлоги, після чого почалося інфекційне запалення; заради «елегантності» хлопчикові робили штучні кучері і при цьому страшенно випікали шкіру голови; за відмову переказати книгу три дні тримали навколішки, не давали обіду тощо. «Я її дуже боявся, — згадував Антонович, — тон рішучий, деспотичний настрій, гувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок в цьому взгляді так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила». Мабуть, усе це було першим щаблем на шляху Антоновича до негативізму стосовно польського шляхетства, його зверхності, гонору та фасадної культури.

Із 1840 р. Моніка Антонович найнялася гувернанткою до панів Цибульських в м. Горишківку поблизу Тульчина, де чотири роки перебував біля матері й Володимир. Тут він «вперше побачив товариство панів... воно не відрізнялося зовсім інтелігенцією, зате кожний пан виступав з великим апломбом... пихою... загалом старались держатися як замкнута каста», з погордою ставлячись до всякої «шуї» (тобто «сволоти»). З цього часу для Володимира почалася «справжня наука» разом із дітьми Цибульських під керівництвом матері. Вивчалися польська мова та історія, географія, катехізис та французька мова. Антонович згадував, що найбільшу користь дало вивчення французької: «...знання цієї мови протягом всього життя давало мені змогу розширяти свій світогляд, користуючи з багатої літератури». Втім, особливу увагу Моніка приділяла вихованню «гарячого польськоґо патріотизму», забороняла синові вести компанію зі слугами чи сільськими дітьми, повторювати слова і звички, притаманні «хлопам» тощо. Все це, як оцінював пізніше Антонович, сприяло розвиткові в ньому неприємної риси, з якою довелося боротися усе життя, — «це було бажання вирізнитись між іншими людьми, показати себе якомога кращим, порисуватись і виявити себе чимсь особливим. Ця нещасна суєтність шляхетська спадала з мене дуже поволі, не раз доводила мене до самохвальчої брехні і, як брехня відкривалась, набавляла мені чимало сорому. Такий був моральний не дуже цікавий багаж, який я виніс з дитячого віку».

Четвертий рік науки Володимир відбував із Каролем Цибульським під керівництвом його гувернера. Навчання йшло ще малозрозумілою російською мовою: хлопців готували до вступу в гімназію. Згодом ще на півроку Володимира віддали для повторення науки разом із дітьми Абрамовичів Боніфатію Антоновичу. Той займався з хлопчиком лише катехізисом і читанням якоїсь латинської книги, усе інше Володимир повторював самостійно, проте з більшою охотою. Тут, у домі Оттона Абрамовича він мав змогу слухати вечірні читання шляхетської молоді. Найчастіше читали твори Михайла Чайковського (Садик-Паші) про козаків, де останні ідилічно єдналися з польською шляхтою. Антонович згадував: «Я перший раз побачив якийсь новий світ, немавший нічого спільного з шляхетським складом і одріжнявшийся від його особливою бадьорістю, живучостю й енергією... Ці образи Чайковського засіли мені глибоко в душу й ніколи не стерлись, положивши першу підвалину українофільства».

У бібліотеці Абрамовича Володимир перечитав польські та французькі книги, запам’ятавши до похилого віку поезії Міцкевича та переклади новогрецьких пісень про боротьбу з турками.

У 1844 р. Володимира за попередньою угодою батьків віддали на виховання в Рішельєвський ліцей, директором пансіону якого був Янош Джидай. Йому вчений завдячував «глибоким демократичним пересвідченням» та можливістю  ознайомлення з творами французьких просвітників-енциклопедистів: Монтеск’є, Руссо, Вольтера, Дідро та ін. Антонович твердив, що саме під їхнім впливом склався його світогляд.

У бібліотеці Джидая було багато цікавих книг, і Володимир читав їх запоєм. Саме з того часу він «виробив собі ту призвичайку до читання, що виявляв протягом цілого життя, буквально не можучи одної години перебути без книжки». Одного разу хлопця застав за читанням серйозної книжки батько. Тоді він сказав слова, які Володимир запам’ятав на все життя і які фактично стали одним із його гасел: «Тобі треба дуже багато вчитися, багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою прокладати собі дорогу в життю». Джидай почав керувати тематикою читання сина.

Незважаючи на те, що у Рішельєвському ліцеї у класі Володимира (як свідчить його твір «Наш клас») навчалося одночасно 72 учні, успіхи хлопчика були добрі, особливо з географії, історії, математики, фізики, природничих дисциплін, іноземних мов.

У 1848 р., коли відкрилася 2-га одеська гімназія, Джидай перевів свій пансіон у цей заклад. Володимира також перевели у п’ятий клас гімназії.

Через півстоліття вчений з теплотою згадував: «Эти три года (1848 — 1850) составляют для меня незабвенный период моей жизни, это были года, когда слагается нравственный облик человека, и в этом отношении я многим обязан 2-й гимназии: теперь, в старости, чувствую к ее влиянию глубокий пиетет; гуманное обращение с нами директора и учителей, влияние живого и европейски просвещенного города и дружный и искренно преданный культурному прогрессу круг товарищей положили на всю мою жизнь неизгладимый отпечаток: глубокое сознание совести, стремление к справедливости, добру и правде, несколько, может быть, слишком оптимистическую, но весьма успокоительную глубокую веру в прогресс». Антонович згадував директора П. Беккера, що викладав латинську мову та літературу і прищепив учням любов до класичних старожитностей, а також дав добру школу перекладу уривків із Таціта, Саллюстія, Тіта Лівія. Учитель французької А. Шапелон рекомендував хлопцям читати кращі книги французьких просвіт-ників і взагалі вселив їм «относительное знание и глубокое уважение к европейской культуре».

Дух французької натурфілософії цілком пронизав свідомість юного Антоновича. Дуже яскраво засвідчують це його учнівські твори. Особливо показовим є ескіз «Дерево», де сплелося божественне розуміння Всесвіту й органічне поєднання природи і людини. Ось кілька висловів: «Дерево есть предмет, который нам более всего говорит о всемогуществе и доброте Бога, который, сотворяя дерево в пользу человека, хотел, чтобы тот наслаждался им... Дерево можно: сравнить с человеком, который пока еще в малом возрасте требует много попечений, а когда вырастет, делается полезным обществу».

Втім у гімназичних творах Володимира усе ж присутні ознаки старого виховання. Він ще не вповні засвоює раціоналізм французьких просвітників, зберігаючи щиру віру в Господа і Божественне творіння світу. Цікавим у цьому сенсі, є твір «Ранок — найкращий час для розумових занять». Гімназист, який прокидався о шостій ранку, одягався і молився Богові, твердив: «Утро, когда душа наша отдохнула, то она может обратить все свое внимание на науки... Душа наша находится в спокойном состоянии, потому что единственная мысль, которую мы имеем до сих пор, была об Боге, а эта мысль не только не тревожит нашей души, но, напротив, восстанавливает ее тишину».

Переказуючи оповіді Антоновича, його вдова повідомляла, що в останніх класах гімназії, у 14 — 16 років, юнак «починає роздумуватись над питанням політично-соціального та позитивно-філософського напрямку», перечитує французьких енциклопедистів і філософів XVIII — початку XIX ст., за спеціальну плату щодня читає старі книги в букіністичній книгарні. Так поступово на ідеях французького раннього раціоналізму і пізнішого позитивізму кристалізувався світогляд Антоновича, і це наклало значний відбиток на усе його наступне життя. Одночасно відбувся перелом і в його ментально-національних почуттях. Розвиток загальнодемократичних поглядів змодулювався на конкретику народного життя в Україні. Сам Антонович великою мірою пов’язував це із впливом Джидая.

По закінченні гімназії у 1840 р., виконуючи незламне бажання матері, Антонович вступає на медичний факультет Київського університету св. Володимира.

Проте вибір був невдалим. Юнак мав нахил до гуманітарних наук. Пізніше Володимир Боніфатійович згадував: «Уже со 2-го курса я понял, что попал не на свою дорогу, но тогда был воспрещен переход из медицинского факультета на другие — поэтому я должен был volens-nolens дотянуть медицину до конца». У 1855 р. Антонович не лише закінчив факультет, а й почав медичну практику в Чорнобилі та Бердичеві, між іншим, під час епідемії холери. Цей період життя був дуже тяжкий. В одному з листів (серпень 1856 р.) Володимир писав про півторарічну кризу й тяжкі переживання, від яких рятувала лише наполеглива праця. Але плинув час, і «оніміння» змінилося «душевною весною». Марко Антонович пояснював це смертю матері Володимира Боніфатійовича, початком історичних студій та іншими справами. На той час Антонович вирвався з Чорнобиля — «великої пустелі, багна духовної сфери» — і припинив медичну практику.

Повернувшись до Києва, Антонович удруге вступає до університету на історико-філологічний факультет, який закінчує у 1860 р. Власне, з часу навчання на цьому факультеті діяльність Антоновича стає настільки багатогранною, що її важко розглядати в комплексі. Тому подамо лише основні факти його життєвої кар’єри, які фіксувалися у «Послужному списку». По закінченні університету, в 1861 р., Антонович перейшов у православ’я. Його хрещеним батьком став рідний брат відомого філософа Памфила Юркевича Андрій Данилович. Того ж року він повінчався з Варварою Іванівною Міхель у православній церкві Прозорівської башти на Печерську. http://www.picshare.ru/uploads/120603/a180157ob9.jpg

Прозорівська башта, вже без церкви, наш час.

Тоді Антонович викладав латинську мову в 1-й київській гімназії. Потім протягом чотирьох років він викладав історію у кадетському корпусі. У 1863 р. за допомогою проф. M. Д. Іванішева Антонович був призначений канцеляристом у Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, а після залишення першим посади http://gorod-kiev.com/img/starinnyj-kiev/pervaya-gimnaziya.jpg

Перша гімназія

головного редактора Комісії, у 1864 р., Володимир Боніфатійович посів його місце. Однак дійсним членом Комісії Антонович був затверджений лише в 1867 р. Із збільшенням родини (у 1864 і 1865 рр. народилися дві доньки) Володимир Боніфатійович змушений був шукати додаткових заробітків або більш високооплачуваної посади.

У 1865 р. Антонович спробував улаштуватися вчителем польської мови в російську гімназію м. Холма, де навчалися уніати. Подання директора Холмської учбової дирекції розглядалося в канцелярії губернатора Царства Польського, з якої був відправлений запит у секретну частину канцелярії київського губернатора. З’ясувалося, що ім’я Антоновича фігурує у трьох слідчих справах: 1861 р. (про поїздки його з Тадеєм Рильським); 1865 р. (про київські недільні школи та діяльність «Громади»); і того ж року (стосовно участі у змові й підготовці заколоту). «По всем этим делам, — дав висновок київський губернатор, — не обнаружено ничего к обвинению Антоновича; поэтому к определению его учителем в Холмскую гимназию препятствий не представляется». Однак це була думка київської влади, зацікавленої в тому, аби позбутися Антоновича; влада ж Царства Польського сприйняла інформацію інакше. Антонович не був затверджений і до Холма не поїхав.

Голова Комісії для розгляду давніх актів М. В. Юзефович, цінуючи працю Антоновича, добився підвищення йому платні та ініціював звернення генерал-губернатора Безака до міністра народної освіти (16 листопада 1868 р.) з пропозицією нагородити вченого орденом св. Станіслава II ступеня «во внимание к ученым трудам Антоновича на пользу отечественной истории и русского дела в Юго-Западном крае». Втім міністр під формальними приводами (низький чин — колезького секретаря, Комісія — у відомстві Міністерства внутрішніх справ) відхилив подання. Та все ж Антонович отримав цю нагороду пізніше — на початку 1870 р., за клопотанням того ж генерал-губернатора.

18 лютого 1870 р. вчений захистив у Київському університеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», а 3 квітня був обраний на посаду одразу штатного доцента (оминувши приват-доцента) по кафедрі російської історії. Антонович почав читати курс історії Давньої та Литовської Русі. Хронологічно продовжував цей курс доцент В. С. Іконніков. Незабаром Антонович був затверджений у чині надвірного радника, а через три роки — колезького радника.

На початку грудня 1871 р. Київським університетом він був делегований на II Археологічний з’їзд у Петербург, де заявив про себе як першокласний археолог. У 1874 р. Антонович із колегами блискуче підготував і провів III Археологічний з’їзд у Києві. 21 грудня 1874 р. «за отлично-усердную и ревностную службу» вчений був нагороджений орденом св. Анни II ступеня.

У 1875 р. Антонович вісім місяців, маючи спеціальне відрядження Міністерства народної освіти, працював в архівах Москви і Петербурга, збираючи матеріали для докторської дисертації. 19 травня 1878 р. вона була успішно захищена в Київському університеті, а перед цим вийшла окремою книгою — «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда». Вже 29 травня Рада університету (35 голосів — за, 8 — проти) обрала Антоновича ординарним професором по кафедрі російської історії. Перипетії цього обрання є дуже показовими, тому зупинимося на них детальніше.

Подання від історико-філологічного факультету було підписане 18 травня 1878 р. деканом В. С. Іконніковим, якого, до речі, не зовсім слушно іноді представляють головним «душителем» Антоновича. В поданні підкреслювалися наукові заслуги кандидата: численні видання томів документів, участь у трьох археологічних з’їздах, результативні розкопки, завідування музеєм старожитностей і нумізматичним кабінетом тощо. З приводу докторату сказано таке: «...труд, составленный по непосредственным источникам, богатый фактическими данными и новыми выводами и представляющий у нас первый серьезный опыт научного исследования по литовской истории в пределах до XV века». Вказувалося також на те, що Антонович ще 1872 р. міг захистити як докторат одне з видань «Архива Юго-Западной России», однак вирішив написати спеціальне дослідження. Від 1870 р. вчений є доцентом і перебуває на цій посаді довше визначеного терміну, «Многолетняя богатая результатами и многосторонняя по научным приемам деятельность г. Антоновича дает факультету право обратить внимание на труды почтенного его сочлена как выдающиеся по своему научному значению», — говорилося в поданні. Факультет просив обрати Антоновича одразу ординарним професором. Пропозиція була прийнята.

Майже увесь 1880 рік учений відбував наукове відрядження за кордоном. 25 серпня його обирають деканом історико-філологічного факультету Київського університету. На цій посаді він залишався протягом трьох років. 27 жовтня Антоновича затвердили у чині статського радника, а на початку 1882 р. нагородили орденом св. Володимира III ступеня.

У 1890 р. закінчився термін необхідної служби Антоновича (25 років), однак його залишають професором ще на п’ять років.

Наприкінці 1890 — на початку 1891 р. вчений побував у Львові. Зберігся його досить скупий щоденник подорожі, опублікований К. Мельник. Однак у листах Володимир Боніфатійович ширше писав про свої враження.

Особливо запам’яталися йому ялинка й дитячі колядки в родині Шухевича. «Вообще, — зазначав Антонович, — могу сказать, что галичане люди весьма гостеприимные и радушные и до сих пор принимают меня так любезно, что вечно приходится даже несколько стесняться от чрезмерной их предупредительности». 31 грудня галицькі діячі Огоновський, Барвінський і Лавровський влаштували вченому «высокоторжественную овацию». Це описав з доброю іронією в листі сам Антонович: «Они вдруг в моем маленьком номере, скинувши пальта, остановились и приняли торжественный вид; Огоновский сказал очень торжественную речь, в течение которой я неимоверно смутился и затем ответил такою же торжественною речью ex promto, которая сошла не згірше. Дело в том, что они оказались депутациею общества «Просвіта», которое меня почтило выбором в почетные члены; затем Лавровский (секретарь общества) преподнес мне диплом на звание почетного члена в роскошном переплете и издания общества за текущий год, в числе которых я узрел с недоумением календарь, в коем изображен мой собственный портрет в середине меж портретом Основьяненко и Хмельницкого (?!)».

Наприкінці 1891 р. надійшло чергове підвищення чину в табелі про ранги — дійсний статський радник. 1895 рік був ювілейним для Антоновича. Київський університет святкував 25-ліття праці професора у своїх стінах. На відзнаку цієї знаменної події з подання попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром Деляновим, Антонович був удостоєний звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавством після 30 років служби професори звільнялися). 10 листопада міністр дав згоду, і Антонович продовжував епізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обов’язкових курсів історії Русі.

У зв’язку з погіршенням стану здоров’я у січні — травні 1897 р. Антонович виїздив до Італії на лікування, одночасно отримавши наукове відрядження для праці у ватиканських архівах. Після повернення до Києва вчений постійно хворів, він уже не мав сил викладати і майже весь час перебував удома. В січні 1903 р. влада востаннє відзначила його заслуги, нагородивши орденом св. Станіслава І ступеня.

В останні роки Антонович все частіше не вставав з ліжка. Однак мозок його працював невпинно, свідомість, пам’ять, інтелект були такі ж чіткі та ясні, як і раніше. Один із його соратників О. Александровський згадував: «Застаю Владимира Бонифатьевича уже приговоренного к смерти, но живущего так, как будто с ним ничего не случилось. Он страстно интересовался жизнью, и я каждый раз приходил к нему, нагруженный новой литературой, которую он читал и расценивал с гениальной простотой»

Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8(21) березня 1908 р. Однак і останню шану Синові України віддати належним чином не вдалося. Поліція заборонила будь-які урочистості, навіть слова над могилою. Лише в церкві учні, колеги, соратники та шанувальники Антоновича змогли згадати його добре ім’я. Чудову промову, яка була потім опублікована, виголосив M. C. Грушевський.

Поховано вченого на Байковому кладовищі. Наведемо опис похорону Антоновича зі споминів О. Александровського: «Шествие на кладбище было своего рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом, тщательно закрытыми; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на каждого, который бы осмелился сказать прощальное слово покойному. Царский коршун до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, наш друг и покровитель, спокойным оком смотревший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины»

Ще хотілося б зазначити, яким саме шляхом йшов Антонович до української демократичної ідеї… Початком цього шляху вчений вважав перші університетські роки, коли він вияснив, що єдиним демократичним елементом у краї є селяни. На той час знання його про українство «були ніякі», деякі історичні відомості юнак міг почерпнути лише з книжок А. Скальковського «Історія Нової Січі» та «Наїзди гайдамаків», а про Шевченка чи кирило-мефодіївців навіть і не чув. Антонович ішов до українства самотужки, «притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії».

У Київському університеті Антонович не знайшов спочатку відповідного середовища, але поступово познайомився з усією можливою українською літературою та джерелами з української історії: прочитав М. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Рігельмана, три томи «Киевлянина» М. Максимовича, кілька випусків харківського «Молодика», збірки пісень Максимовича, Метлинського, Срезневського. Він здобув рукопис «Історії Русів», літописи Граб’янки, Самовидця, Величка. «Сими книжками в той час обмежувались всі джерела для українофільства», — згадував Антонович. Особливо сподобався йому літопис Величка, який «дав багато розуміння козацької епохи». Три роки шукав юнак Шевченкового «Кобзаря».

Тяжко було не лише з книгами та матеріалами, а й із пошуком однодумців. Три роки навчання дали зустріч тільки з одним студентом — Георгієм Самусем, який лише читав українські пісні. «Серед студентів ніхто не говорив по-українськи, і мої питання про літературні та історичні джерела зустрічали як зайву і ексцентричну вигадку». Але на четвертому році університетського життя Антонович познайомився зі студентами-медиками: Миколою Ковалевським та Федором Панченком, який дав Володимирові  «Кобзаря» та розповів про Кирило-Мефодіївське братство.

Попервах Антонович входив до так званої української гміни студентів-поляків. Тут поступово він виділився як один із впливових лідерів, розпочавши формування окремого гуртка, що дістав назвисько «хлопомани». У своїх споминах Антонович писав, що наприкінці 1850-х років у колі «хлопоманів» виникла «думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності». Було вирішено під час вакацій (квітень — серпень) пішки подорожувати по Україні в селянському одязі. За три таких походи друзі обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини та Херсонщини.

Внаслідок того, підсумовував учений, «народ став перед нами не в шляхетському освітленні, а таким, яким він єсть. Ми бачили дуже сильну природню логіку і дуже розвинену народню етику, що сказувалось в готовності до помочі і в приятельському відношенню до всякого нужденного». Особливо цікавими були подорожі в землі колишніх Запорізьких Вольностей. Зокрема, в с. Капуловці на місці https://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/9/95/%d0%90%d0%bd%d1%82%d0%be%d0%bd%d0%be%d0%b2%d0%b8%d1%87_%d0%92.jpg

Антонович у селянському вбранні (1860)

Старої Січі юнакам показували могилу кошового Сірка і оповідали багато переказів. «Нас здивувало те, що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам’ятали Запоріжжя і могли доволі категорично розказати про його побут».

Окрім подорожей по Україні, «хлопомани» влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали близько 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі». Студенти утримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. У школі навчалися двоє родичів Шевченка, небіж Панченка, а з іншого боку — майбутній ворог українства професор Д. Піхно. З певного часу школа містилася в будинку № 38 по Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів, і дружина Володимира Боніфатійовича вела загальне господарство. Антонович фактично завідував школою і викладав у ній історію та географію. Школа припинила свою діяльність під тиском поліції у 1862 р. Вона фактично дала мінімальний результат і не виправдала сподівань. Проте ця невдала спроба не знеохотила молодих народолюбців.

Ставлення уряду Російської імперії до хлопоманства, може послужити прикладом атмосфери взаємної підозрілості, в російсько-українсько-польських відносинах. З одного боку, урядові не могло не сподобатися, коли хлопомани переходили з католицтва до православ'я і відмовлялися підтримувати польський національний рух. Але польські опоненти хлопоманів поспішали звернути увагу властей на неблагонадійність їх соціальних переконань, а також на їх українофільську орієнтацію.

Обороняючись перед закидами, що українці співпрацюють із російськими революціонерами («Молодая Россия»), хлопомани опублікували за підписом 21 особи «Отзыв из Києва» (у московській  «Современной летописи», XI, 1862 р.). У цій заяві автори відкидали революційні засоби боротьби, вважаючи за єдину свою мету турботи за народну освіту, спростовували також закид у сепаратизмі, бо хлопомани не підносили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що для непідготовленого і в більшості неграмотного народу проблема сепаратизму не була реальною. Підкреслення аполітичності випливало з переконання, що насамперед слід піднести освіту й культуру мас, але також з обережності перед владою. Тому хлопомани діяли легально, щоб не наразитися на закиди у революційної діяльності.

Хлопоманські настрої певної частини студентства дедалі більше загострювали національне питання. Зближаючись із українським селянством, виявляючи до нього симпатію, співчуття, а далі й захоплюючись його культурою, світоглядними переконаннями, морально-етичними цінностями тощо, воно не могло одночасно лишатися прихильниками польського національного інтересу.

Українське хлопоманство, пов'язане із українофільством, формувало із хлопоманів українських націоналістів, людей, які не лише ідентифікували власну належність до українського народу, але також виявляли громадянську активність щодо утвердження національних інтересів свого народу. Значна частина вихованої на польській культурі молоді, відмовляючись від аристократизму та від власних станових привілеїв, цілком закономірно зрікалася тієї самої польської культури і водночас проявляла себе українською національною елітою.

Володимир Антонович не лише провів величезну наукову й педагогічну роботу, але й виховав сина Дмитра (1877—1945), який також став істориком, архіво- і музеєзнавцем та, вслід за батьком, був відомим громадським і політичним діячем — одним із засновників Революційної української партії (1900), заступником голови Української Центральної Ради (1917), керівником української дипломатичної місії в Італії (1919—1920). Останні десятиліття свого життя Дмитро присвятив організації української науки на еміграції. о.о. романова. єгиптологічні студії марка антоновичаhttp://img.yakaboo.ua/media/entity/author/cache/1/thumbnail/540x/17f82f742ffe127f42dca9de82fb58b1/_/_/_._.jpg

Дмитро Антонович

Доля двох онуків Володимира Антоновича, також істориків, є типовою для свідомої української інтелігенції — дієвого і звитяжного ворога РСРС. Старший — Михайло, загинув за Україну в концтаборі Каєркан поблизу Норильська в середині 1950-х років. Молодший — Марко (1916—2005), був президентом Української вільної академії наук у США.

Марко Антонович




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал