Управління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва



Сторінка1/5
Дата конвертації27.03.2017
Розмір1.08 Mb.
  1   2   3   4   5







УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

ТА РЕЛІГІЙ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА






УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

ТА РЕЛІГІЙ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА





НАУКА

КРАЩЕ БАГАТСТВА

біобібліографічний нарис

Київ 2015



ББК 72.3 (4 Укр)

Нау 34

Наука краще багатства : біобібліографічний нарис/ [уклад. Н. О. Кліменко]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2015. – 84 с.

Біобібліографічний нарис, підготовлений до ювілеїв українських науковців: Д. І. Яворницького, В. Б. Антоновича, М. В. Закревського, І. П. Пулюя, О. В. Палладіна, І. І. Мечникова. Містить інформацію , що буде корисною широкому колу читачів.

Бібліографічна частина представляє перелік рекомендованої літератури.
Укладач: Н. О. Кліменко

Відповідальний за випуск: Г. Й. Сорока

© Укладач : Н.О. Кліменко, 2015

© Київська обласна бібліотека для юнацтва, 2015

Становлення науки в Україні

Знайомство з біографіями великих

людей дуже повчально для вивчення

людської природи.



И. И. Мечников

З часу виникнення на північних берегах Чорного та Азовського морів античних стародавніх грецьких міст-держав (VIII–VII ст. до н.е.) існують відомості про збирання донаукового знання на території сучасної України. Найвідомішими грецькими містами-державами того часу були: Ольвія (нині с. Парутине в гирлі Південного Бугу), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантикапей (місце сучасної Керчі), Тіра (на місці нинішнього Білгорода-Дністровського), Феодосія, Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії) та інші. Античні міста відзначалися значним розвитком освіти, медицини та культури. Мешканці приділяли значну увагу навчанню дітей: учні вивчали читання, лічбу, письмо, риторику, красномовство. Розвивалися історія і філософія. Особливе значення приділялося медицині. Про це свідчать численні археологічні знахідки (хірургічні ножі, пінцети, голки та ін). В Ольвії існувала аптека. Мешканці Керкінітиди широко використовували цілющі властивості кримських грязей. Історик Пліній Старший так описував один з берегів Сакського озера: «...на Таврійському півострові є земля, за допомогою якої лікуються різні хвороби». Невипадково відомий вчений Діонісій Малий (*475—†550) походив зі Скіфії (історично етнічної України).

Найбільшого розвитку освіта у Київській Русі набула за часів правління князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Володимир значно розширив межі держави та здійснив реформування місцевого управління, у результаті чого вся повнота виконавчої, законодавчої, судової та військової влади зосередилася у руках великого князя. Активний розвиток освіти і науки почався після хрещення Русі. Першу школу в Києві заснував князь Володимир. Діти бояр і вельмож там вчилися читати, писати, співати церковних пісень, оволодівали грецькою мовою. З цієї школи виходили освічені священики, писарі, перекладачі з грецької та інших мов на церковнослов'янську. Ярославов Мудрий збирав у чужих державах книги з різних питань пізнання світу і сформував величезну на той час бібліотеку. До шкіл на навчання Ярослав залучав здібних дітей не лише князів та духовенства, а й простих міщан. Основною причиною накопичення знань у цей період була практична діяльність. Наприклад, знання хімічних властивостей та особливостей будівельних матеріалів застосовували у виготовлені скла, мозаїк, різнокольорових емалей, черні, фрескових розписів храмів тощо. Також при зведенні будівель застосовувались математичні знання.

Належну увагу в Київській Русі приділяли лікарській справі. Так, княгиня Ольга першою заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Крім того, першим визначним лікарем-жінкою в історії Русі-України була дочка київського великого князя Мстислава Володимировича та онука Володимира Мономаха, праправнучка Ярослава Мудрого Добродія-Євпраксія-Зоя. На підставі власної лікарської практики й аналізу досліджень тогочасних медиків Євпраксія в 30-х роках ХІІ ст. написала науковий трактат грецькою мовою «Алімма» (Мазі), який дістав популярність за межами Київської Русі. Це була перша відома авторська медична праця.

Значного розвитку на Русі досягли географічні знання. Так у «Повісті минулих літ» місце проживання східнослов'янських племен літописець Нестор пов'язував із річками  Дунаєм,  Дніпром,  Моравою,  Прип'яттю,  Двіною, Десною та Сулою. Він досить докладно описав шлях «з варягів у греки», що пролягав уздовж Дніпра, Ловаті, Ільменського озера, річки Волхов і далі Варязьким морем. У літописі названо багато тогочасних і давніх країн, що також свідчить про досить гарну обізнаність русичів у царині географії.

Найбільший вплив на натурфілософський розвиток Русі справляла Візантія, що давало доступ до натуралістичних творів грецького та римського світів. З перекладених книг черпали наукові знання про природу («Шестиднєв» Василя Великого та «Фізіолог»),  географію («Топографія» Козьми Індикоплова), філософію (короткі уривки з творів Платона й Аристотеля). Були в Київській Русі і власні філософи: митрополит Клим Смолятич та волинський князь Володимир Василькович. Розвиток науки активно спостерігався аж до розпаду Київської Русі.

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/d/d1/worldmapcosmasindicopleustes.jpg

Карта світу Козьми Індикоплова




http://fs145.www.ex.ua/show/104617935/104617935.jpg?1600

«Лексіконъ»

У період Козаччини, а згодом Руїни, відчутно спостерігається занепад науки як такої. Але, попри жахливу ситуацію, в якій опинилась українська наука, все ж можна відзначити помітний розвиток деяких наукових галузей лінгвістичної науки — лексикографії й лексикології. Серед відомих лексикографів того часу, особливо треба відзначити Памва Беринду, автора одного з найдавніших словників української мови — «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє»,  Лаврентія Зизанія автора «Грамматіки словенскоі съвершеннаго искуства осми частій слова и иных нужных» та першого друкованого церковнослов'янсько-українського словника, що вийшов у світ у Вільні в 1596 році — «Лексис СирЂчь РеченїА, Въкрат (ъ) цЂ събран (ъ) ны... », Івана Федорова — який видав перший східнослов'янський Буквар.

На початку XVIII ст. завдяки потужній фінансовій підтримці гетьмана Мазепи одним із провідних науково-освітніх центрів Європи  стає Києво-Могилянська академія. Серед провідних науковців того часу були — Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович,  Араній Сатановський,  Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький та ін. Інокентій Гізель, історик, авторhttp://im4.kommersant.ru/issues.photo/corpua/2013/12/11/kki_015319_03727_1_t210_174809.jpg

«Синопсиса» (1674 р.) —

короткого нариса історії України та Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., який мав велику популярність, і навіть використовувався як офіційний підручник.

У цей період спостерігається становлення й утвердження лінгвістики. Один з найвідоміших учених того часу уважається Єпифаній Славинецький, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника малозрозумілих слів у Святому Письмі.

Поряд з історичними та лінгвістичними дослідженнями вчені Києво-Могилянської академії зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо.

Єпифаній Славинецький здійснив переклади слов'янською мовою  посібників з анатомії Везалія. У 1707— 1708 pp. Феофан Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для слухачів Києво-Могилянської академії.

Після фіксації розподілу українських земель у складі Російської і Австро-Угорської імперій почався новий етап розвитку науки в Україні. Обидві імперії зберігали архаїчний економічний устрій, але поступово прогресували у культурній сфері. Задля русифікації українських земель російський уряд відкрив 3 університети:  Харківський (1804), Київський (1834) і Одеський (1865). У цих університетах концентрувалися приїжджі викладачі та професори з інших областей Росії, у першу чергу з Петербургу, Москви та німецьких освітніх закладів Прибалтики. Нечисленні місцеві дослідники також йшли викладати в університети. Проте вже у другій половині ХІХ сторіччя серед випускників університетів побільшало українців, а до початку ХХ сторіччя в університетах були сформовані потужні місцеві наукові школи. Під правлінням Австро-Угорщини існував ще з польських часів Львівський університет, а у 1875 році було відкрито Чернівецький університет.

Науковці, що працювали на українських землях здійснили цілий перелік наукових відкриттів світового рівня. Зокрема, анатом і гістолог Володимир Бец описав нервові клітини Беца і нейрони Кахаля, гістолог Никанор Хржонщевський відкрив епітелій у легенях, ботанік Сергій Навашин описав подвійне запліднення у квіткових рослин, Ілля Мечніков  описав клітинний імунітет і фагоцитоз, за що отримав Нобелівську премію з фізіології і медицини, фізіолог Володимир Правдич-Немінський виміряв першу неінвазивну електроенцефалограму. Багато українців робили наукову кар'єру в інших регіонах імперії, часто зберігаючи своє коріння, як, наприклад, хірург Микола Скліфосовський.



У радянські часи значного розвитку набула наука, що розвивалася на громадських засадах — наукові товариства різного профілю. Вони об'єднували як аматорів, так і знаних вчених, які в рамках ухваленої ними програми досліджень здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. У 20-30 х рр. в Україні працювало 35 наукових товариств Між тим, на листопадовій сесії ВУАН (стара назва НАН України) 1929 р. було прийняте несподіване рішенння про ліквідацію усіх наукових товариств у системі Академії. А у 1930 р. вийшла ще й постанова ЦК КП(б)У «Про завдання партії в області наукової роботи», яка закликала до рішучої боротьби з дрібнобуржуазним, одноосібним ставленням окремих працівників до наукових досліджень та переходу до принципів колективності й плановості, які передбачалося запровадити у діяльність наукових товариств. Наслідком ухваленого рішення став стрімкий занепад наукових товариств, які виявилися неспроможними існувати у нових умовах, що передбачала постійне втручання компетентних органів у вільний науковий пошук. Більшість наукових товарист перестали функціонувати, а ті, що існували поза структурою ВУАН, ледь виживали, хоча й проіснували більш тривалий час, оскільки їх діяльність не піддавалася такій суворій регламентації з боку держави.

Учені УРСР внесли вагомий вклад у скарбницю світової науки. Багато їхніх розробок стали основою створення нових галузей промисловості, прогресивних технологій, матеріалів, машин і механізмів. У республіці працювало 200 тис. наукових працівників, у тому числі 62 тис. докторів і кандидатів наук. В Україні тих часів налічувалось 150 вузів, в яких працювало 1,4 тис. професорів і докторів наук, близько 16 тис. доцентів і кандидатів наук. Великий загін учених працював у Південному відділенні Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна. Найбільшим науковим центром УРСР була Академія наук Української PCP — 81 тис. співробітників, у тому числі 14 тис. наукових працівників, серед яких понад 1000 докторів і 7000 кандидатів наук, 300 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР. Результати фундаментальних досліджень дали змогу пояснити ряд явищ при поділі атомних ядер, створити принципово нові стани речовини з наперед заданими властивостями, розшифрувати структуру складних хімічних речовин, створити наукові передумови управління спадковістю й мінливістю живих організмів. Підтвердженням високої якості цих технологій є продаж ліцензій промислово розвинутим країнам.

В Україні, як і в інших державах на теренах колишнього СРСР, протягом останніх двох десятиліть тривав складний процес змін у сформованій за радянські часи державно-адміністративній, специфічно організованій науковій системі. Становлення нової наукової системи, що організується та фінансується в суверенній державі, в умовах переходу до ринкової економіки відбувалася повільно. Причини полягали, перш за все, в глибокій економічній кризі, що за порівняно незначний час існування Нової України призвела до економічних втрат. Однак, попри ці причини, українській науці вдалось зберегти повноцінну за секторальним розрізом структуру (академічний, галузевий, вузівський та заводський сектори науки), успадковану від СРСР. За структурною повнотою в Європі Україну випереджають тільки Франція, Велика Британія, Німеччина і Росія.

Кількість публікацій українських учених в реферованих виданнях свідчить про їхню здатність генерувати та засвоювати нові знання, забезпечувати розвиток та якість освіти, підтримувати певний інтелектуальний рівень української еліти. Попри деякі недоліки в науковій сфері, все ж нині українська наука посідає гідне місце на міжнародній арені. Вітчизняні науковці демонструють свою конкурентоспроможність у виконанні спільних міжнародних наукових проектів.

Тепер організацією науки в Україні займається Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України, яке визначає разом з науковими установами напрям розвитку наукових досліджень та використання їх у народному господарстві. Державне агенство подає плани розвитку науки Уряду або Верховній Раді України на затвердження та забезпечення фінансування із державного бюджету або інших джерел.

Державна система організації і управління науковими дослідженнями в Україні дає можливість концентрувати та орієнтувати науку на виконання найбільш важливих завдань. Управління науковою діяльністю будується за територіально-галузевим принципом. Сьогодні науково-дослідну роботу ведуть:



  • науково-дослідні та проектні установи й центри Академії наук України (НАН);

  • науково-виробничі, науково-дослідні, проектні установи, системи галузевих академії;

  • науково-дослідні, проектні установи і центри міністерств і відомств;

  • науково-дослідні установи і кафедри вищих навчальних закладів;

  • науково-виробничі, проектні установи і центри при промислових підприємствах, об'єднаннях;

Вищим державним науковим центром є Національна академія наук України. Вона очолює і координує разом з Державним агентством з питань науки, інновацій та інформатизації України фундаментальні і прикладні дослідження в різних галузях науки. НАН є державною науковою установою, яка об'єднує всі напрями науки та підтримує міжнародні зв'язки з науковими центрами інших країн. НАН України має в своєму складі відділення з відповідних галузей науки, зокрема, математики, інформатики, механіки, фізики і астрономії; наук про землю; хімії, загальної біології, економіки, історії, філософії, літератури, мови та мистецтва тощо.

До складу НАН входять наукові інститути з відповідних галузей, є територіальні відділення (Донецьке, Західне, Південне та ін.) і територіальні філіали.



http://www.isc.kharkov.com/sites/default/files/img/news/ukrpol_proj/ukrpol_proj1.jpg

Яворницький Дмитро Іванович

Українському історику, археологу, етнографу, фольклористу, лексикографу, письменнику, досліднику історії українського козацтва в цьому році виповнюється 160 років.http://uahistory.info/uploads/posts/1365021914_dmitro_javornickijj.jpg

Дмитро Іванович Яворницький... З його іменем насамперед пов'язана подвижницька праця із збирання, дослідження й популяризації історії запорозького козацтва. Копіткий збирач народних переказів і спогадів, він сам став героєм багатьох з них. Його знало і щиро поважало чимало людей. Дружбою з ним пишались. Яскраві публічні виступи на історичну тематику, цікаві, часом інтригуючи публіцистичні та наукові твори - все це приваблювало до нього. Чуйність, відвертість і доброзичливість були характерними рисами дослідника.

Протягом довгого життя у Д. І. Яворницького існувало і немало недругів, заздрісників, переслідувачів-урядовців. Деякі з них потім досить вдало використали популярність і славу вченого в своїх корисних інтересах. Але, незважаючи на ніякі перешкоди зійшла його зірка, коли він набув широкої відомості на Україні - на любій серцю батьківщині, де за палку пристрасть до історії Запорізької Січі трудові люди нарекли Дмитра Івановича "запорізьким батьком".

Характеризуючи багатогранну діяльність Яворницького, видатний український радянський поет-академік М. Т. Рильський влучно відзначив: "Це був учений і діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запоріжжя, в яке він був по-юнацькому закоханий". На думку Рильського, "запорозький характерник" (так по-доброму він називав Яворницького) - це "одна з найсвоєрідніших постатей і один із найцільніших характерів".

Говорячи про визначний талант якоїсь певної особи, ми, звичайно, не можемо не зацікавитися тим живлячим ґрунтом, на якому він зріс, а також тим суспільним середовищем, де сформувався світогляд тієї людини. Метричний запис сухо зафіксував, що в родині сільського диякона с. Соснівки Харківського повіту (нині с. Борисівка Дергачівського району Харківської області) 7 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1855 року народився Дмитро, Іванів син, Яворницький.

Початкову освіту він здобув вдома. Батько часто читав йому літературні твори на історичну тематику, зокрема М. В. Гоголя, а також поезії Т. Г. Шевченка. З переказів, легенд, українських народних пісень і дум, почутих від бабусі, він довідувався про побут, звичаї й ратні подвиги запорізьких козаків та їх ватажків. Перші юнацькі враження виявились незабутніми. Так, читання "Тараса Бульби" Гоголя, за виразом самого хлопця, "кинуло" в його "серце ціле полум'я страсті" до героїв книги, до всього, що було пов'язане з Запорізькою Січчю.



Після опанування "домашньої науки" юнак поїхав до Харківського повітового училища здобувати середню освіту (1867 р.). Під час навчання в школі з ним трапився прикрий випадок, про який він потім з досадою згадуватиме не один раз. З цього приводу він якось написав: "Дід і батько мій писалися Яворницький, а мені у школі якийсь дурень причепив букву "Е" і вийшов я Еварницький, а воно на ділі "явор", дерево таке, що здається на клена, тільки лист зеленіший, з зубцями на кінцях і більше від листа клена". Ось чому на більшості праць, опублікованих Дмитром Івановичем, стоїть прізвище Еварницький (до 1917 р.).

Закінчивши повітову школу в 1874 році, Яворницький три роки провчився в Харківській духовній семінарії. Очевидно, тут не обійшлося без впливу батька-священнослужителя. Проте, не довчившись двох останніх богословських класів, він без особливого жалю залишив стіни семінарії і в тому ж 1877 році успішно склав іспити на історико-філологічний факультет Харківського університету. http://litterref.ru/files/42/88cee11f82ae82c6044259ea5d5290d3.html_files/2.jpg

Будучи студентом вищого закладу, молодий дослідник відразу включився в кипучий науковий пошук: почав збирати і вивчати спеціальну літературу, опрацьовувати джерела з історії запорізьких козаків. Слухав лекції Олександра Потебні та Миколи Сумцова, вільнолюбні ідеї яких справили вплив на формування світогляду Яворницького в умовах заборони царським урядом у 70—80-х роках українського слова та переслідувань українських діячів культури.

У 1881 році Яворницький з успіхом закінчив університет і одержав можливість залишитись у ньому для підготовки до викладацької роботи на кафедрі російської історії. Водночас працював у 3-й Харківській чоловічій гімназії викладачем історії.

Але його жагуче бажання дослідити і висвітлити на сторінках своїх праць запорізьку давнину не обминули складні наслідки. У 1881—1882 роках вийшла перша його праця — «Виникнення і будова Запорозького Коша», за що його було позбавлено університетської стипендії: ці перші публікації Дмитра Івановича викликали різке невдоволення консервативно настроєних істориків і безпосереднього керівництва та привернули особливу увагу царських сановників. У зв'язку з цим його було проголошено "сепаратистом" і позбавлено права викладати в університеті. Як до цього поставився сам Д. І. Яворницький, видно з його листа до вчителя Полтавської гімназії Г. І. Маркевича від 4 жовтня 1884 року: "Якби Ви знали, як я люблю своє Запоріжжя і його сердешних сіромах?! Все готовий залишити, з усім готовий розлучитися, лише б тільки одна моя нога могла стояти на священній для мене землі! До речі, це так. Але що ж з того? Невже я сепаратист? І не думав і не думаю бути сепаратистом". Праця над темами з історії українського козацтва в умовах дії в Росії Емського та Валуєвського указів про заборону української культури була виявом патріотизму та громадянської мужності вченого.

У 1885 році через обставини, що склалися в університеті, без будь-яких матеріальних засобів до існування Дмитро Іванович був змушений залишити Харків і переїхати до Петербурга, щоб читати там у гімназії та на педагогічних курсах лекції з історії.

1888 року опубліковано двотомник «Запорожжя у залишках старовини і переказах народу» та «Збірник матеріалів для історії запорозьких козаків».



Фізичні й розумові перевантаження, нестатки, сімейні ускладнення привели до того, що в 28 років він майже весь став сивим. У Петербурзі царські органи влади продовжували переслідувати його за роботу по вивченню й пропаганді історії українського народу. Незважаючи на все це, вчений, як і раніше, кожного літа виїжджав на Запоріжжя і проводив там археологічні розкопки.

Навесні 1892 р. виходить перший том «Історії запорозьких козаків» і у тому ж році Яворницького об'явили політично неблагонадійним і вислали до Ташкента без права займатися викладацькою діяльністю.

Три роки він провів у засланні в Середній Азії, де числився молодшим чиновником особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторі в Самарканді. Не сидячи без діла, Яворницький видає працю "Путівник по Середній Азії в археологічному та історичному відношенні від Баку до Ташкента" (1893). Ще один рік він провів у Варшаві, де працював позаштатним чиновником особливих доручень при Казенній палаті, плануючи скласти у Варшавському університеті магістерський іспит.

Лише в 1897 році, після довгих поневірянь, Яворницькому нарешті знову вдалося зайнятися наукою. На цей раз він одержав посаду приват-доцента в Московському університеті на кафедрі історії Росії. Тут Дмитро Іванович читав лекції з історії українського козацтва, розповідав про археологічні експедиції на Запоріжжя. Але й у Московському університеті складались не дуже сприятливі умови для наукової роботи: позначилось негативне ставлення до його предмета реакційно настроєної професури. Тому захист магістерської дисертації, який він запланував, було вирішено проводити в Казанському університеті (1901). На захист вчений представив виправлений і допрацьований перший том "Історії запорізьких козаків", який вийшов у Москві в 1900 році другим виданням (перше здійснене в 1892 році у Петербурзі). При обговоренні дисертації не обійшлося без гострої, часом упередженої полеміки, з якої Дмитро Іванович вийшов переможцем. Більшістю голосів йому присудили наукове звання магістра російської історії.

Приблизно в ті роки він часто їздив по різних містах (Петербург, Катеринослав, Чернігів, Феодосія, Бердянськ та інші), де виступав з публічними лекціями з улюбленої теми. В них нерідко критикувалася антинародна політика царського уряду. Популярність вченого поступово зростала. Цьому багато в чому сприяла його ґрунтовна обізнаність з першоджерелами, їх глибокий і вдумливий аналіз. У пошуках усе нових і нових фактів та даних з історії Запорізької Січі він відважився відвідати навіть далекі сховища документів у Персії, Палестині, Туреччині, Польщі. Добре вивчив фонди архівів Москви, Києва, Соловецького монастиря і т. д.http://img1.liveinternet.ru/images/attach/c/6/93/486/93486595_large_yavornitski_di.jpghttp://litterref.ru/files/42/88cee11f82ae82c6044259ea5d5290d3.html_files/5.jpg

Мабуть, враховуючи все це, земська управа і Наукове товариство Катеринослава запросили Д. І. Яворницького на посаду директора крайового історичного музею, що мав офіційну назву Музею старожитностей Катеринославської губернії (1905). Залишити роботу в Московському університеті примусило і вкрай погане матеріальне становище. "Я, як і раніше,- писав він в одному з листів до художника І. Ю. Рєпіна, - злидняк".

Для музею, який став для вченого ніби рідним домом, Яворницький зробив дуже багато. Значну кількість експонатів директор придбав на власні кошти. Серед них - козацький і селянський одяг, зброя, давні рукописи, монети, цінні художні полотна тощо. На той час запорізька тематика в музеї була представлена найбагатшою в країні й за її межами. Всього Яворницькому пощастило зібрати понад 75 тисяч експонатів. Деякі з них зараз становлять унікальні колекції. Коли в 1927 році музей відвідав народний комісар освіти УРСР М. О. Скрипник, він залишив у книзі для відвідувачів такий характерний запис: "...Оглянув Крайовий музей і заслухав пояснення його фундатора проф. Яворницького. Один з найліпших музеїв України. Сила зразків запорізької старовини; безліч любові і праці вкладено в нього".

Протягом життя Д. І. Яворницький написав близько 150 праць. Не всі вони витримали випробування часом. Найголовнішими з них є вже згадувана "Історія запорізьких козаків" (1892 - 1897), "Вольності запорізьких козаків" (1898), "Число і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запоріжжя" (1884), "Іван Дмитрович Сірко - славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків" (1894) та інші. Зібравши численний фольклорний, етнографічний і лексикографічний матеріал, він підготував і опублікував розвідки: "Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу" (1888), "Малоросійські народні пісні, зібрані в 1878-1905 рр." (1906) та інші. В них автор яскраво зобразив життя запорізьких козаків, відзначив фізико-географічні умови краю, встановив місце розташування та кордони всіх Січей, навіть описав козацькі поштові зв'язки та письмо. Крім того, Яворницький показав роль і участь запорожців у військових подіях, їх взаємовідносини з сусідами, визначив керівну роль Богдана Хмельницького та інших представників старшини, висвітлив політику царського уряду щодо населення Січі. В його працях містяться також важливі матеріали з історичної топографії та етнографії Запоріжжя, що високо оцінив І. Я. Франко.http://litterref.ru/files/42/88cee11f82ae82c6044259ea5d5290d3.html_files/7.jpghttp://litterref.ru/files/42/88cee11f82ae82c6044259ea5d5290d3.html_files/6.jpg

Дмитро Іванович був відомий також як письменник. У 1907 році побачив світ написаний ним роман "За чужий гріх", а у 1910 році - збірка поезій "Вечірні зорі". В них автор прагнув показати картини життя різних верств суспільства XIX - початку XX століття, змалювати тяжке становище народних мас. У повісті "Де люди - там і лихо" він відверто виступає проти політики царизму. Велике значення і сьогодні мають записані ним історичні пісні й думи українського народу. Окремі з них ми зараз знаємо лише завдяки Д. І. Яворницькому. Також Дмитро Іванович уклав «Словник української мови» (1920).



Після жовтневих подій 1917 року Яворницький не залишив керування історичним музеєм у Дніпропетровську і одночасно викладав в Інституті народної освіти (1920 - 1933), де продовжував розробляти історію Запорізької Січі, займався проблемами краєзнавства. З 1925 по 1929 роки завідував кафедрою українознавства, був професором. З 1927 року — відповідальний керівник експедиції з виявлення старожитностей під час будівництва Дніпрогесу. За значні досягнення в справі розвитку історичної науки на Україні в 1924 році Д. І. Яворницький був обраний членом-кореспондентом, а в 1929 році - академіком АН УРСРhttp://litterref.ru/files/42/88cee11f82ae82c6044259ea5d5290d3.html_files/11.jpg

Восени 1933 р. в розпал сталінських репресій Д.І. Яворницького оголосили в українському буржуазному націоналізмі і зняли з посади директора історичного музею. На той момент Яворницькому було вже 78 років, а тому його не вислали і не розстріляли, але залишили без засобів існування (позбавили пенсії). В останні роки життя Яворницькому допомагали його знайомі та друзі. У 1937 році, ставши доктором історичних наук, він закінчив свою працю «Історія міста Катеринослава» і приступив до систематизації багатющого фольклорного та етнографічного матеріалу. http://gorod.dp.ua/pic/news/newsfoto/15/04/102693/26_b.jpg



До останніх днів вчений дотримувався свого життєвого кредо: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б'ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини...»



Помер вчений 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську, де і був похований на міському кладовищі. Але в 1961 році його останки перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР музеєві присвоєно ім'я Д. І. Яворницького. В наші дні оголошено збір коштів на спорудження пам'ятника визначному досліднику, якого А. В. Луначарський назвав людиною, "повною любові і знань".

Про дослідника запорізького козацтва відомо багато, але в основному як про культурного та громадського діяча. Особисте ж життя занурене в густі сутінки. Лише з обривків листів можна скласти деяке уявлення про сердечні справи історика. Які, судячи з усього, істотно позначилися на його наукової діяльності.

Про першу дружину - учительку музики Варвару Петрівну Кокіну, з якою історик познайомився в Харкові, він пише досить багато. Правда, так і залишилося таємницею, коли був укладений шлюб, і скільки років подружжя провело разом. Відомо лише, що в 1885 році році між ними стався розрив. Своєму другу, вчителю Полтавській гімназії Григорію Маркевичу Дмитро Яворницький писав: «Я розлучився зі своєю дружиною (і не з моєї вини). Так зберігаєте мою таємницю! ..»

Причину розриву легко встановити, якщо згадати, яким був той рік для вченого. Восени 1884 року помирає його батько. А самого Яворницького проголошують «затятим українофілом, навіть сепаратистом», після чого звільняють з жіночої гімназії. Дмитро Іванович виявляється без роботи і без коштів, рятуючись лише уроками історії, що даються майже задурно. Його починають цуратися знайомі, уникати приятелі. Не витримала такого випробування і Варвара Петрівна.

Ще однією причиною могла стати відстороненість Варвари від творчих пошуків чоловіка. Адже на цей час припадає один з найяскравіших творчих злетів у житті Яворницького - розкопки, публічні лекції. Поїздки слідують одна за одною. На сім'ю часу не залишалося, так що дружина вправі була скаржитися на неувагу.

Дмитро Іванович дуже важко переніс розрив. «Зізнаюся, - пише він, - я був близький і дуже близький до божевілля. Але відбувся, принаймні, передчасної сивиною: в 28 років я вже майже весь сивий».

Після розлучення Яворницький продовжує цікавитися долею своєї колишньої дружини, надсилає їй гроші, сприяє влаштуванню на роботу її брата Сергія Петровича Кокіна.

Залишилося невідомим, чи так він любив Варвару Петрівну, що не міг забути про неї після тривалого часу, або така турбота була просто однією з властивостей його «шляхетного» характеру. Ні в одному зі своїх листів він не згадує про силу свого почуття до неї − чи то зі скромності, чи то тому, що основною точкою докладання його прагнень все ж була наука.

Святе місце порожнім буває недовго. І незабаром Дмитра Івановича можна було спостерігати в суспільстві харківського поета Якова Щеголєва і його красуні-дочки Єлизавети. Яворницький подобався багатьом жінкам. Володіючи привабливою і, за відгуками тодішніх дам, «благородною» зовнішністю, він нагадував мужніх козаків, яких оспівував у своїх книжках. Крім того, мав почуття гумору, був романтиком з чуйною душею і м'яким серцем. «Де б він не був, і хто б при ньому не був, всі прислухалися до його промов з неослабним інтересом», - згадувала своячка вченого Зінаїда Буракова. Не дивно, що він став бажаним гостем у домі Щеголєва. «Ми Вам від душі раді повсякчас», - писав Яків у своєму листі до молодого вченого. Ще більш рада Яворницькому була донька поета - розумна, музично обдарована жінка. Зростаючу між молодими людьми симпатію незабаром помітив батько, і його відносини з Яворницьким різко зіпсувалися.

Незважаючи на своє покликання, в реальному житті Щеголєв виявився зовсім непоетичним. Про те, щоб дочка вийшла заміж за бідного, неродовитого вченого, нехай дуже симпатичного йому, не могло бути й мови. Своїм зятем він хотів бачити лише титуловану і багату персону, вважаючи, що кошти, а не почуття, мають бути основою шлюбу. За наполяганням батька Єлизавета Яківна виходить заміж за хворого, але заможного князя Шаховського і переїжджає в будинок чоловіка.

І тут знову проявився характер Яворницького, довго не здатного залишити свою прихильність. Закохані продовжують відносини і після заміжжя Єлизавети. Є підстави вважати, що княгиня Шаховська кинула свого чоловіка у зв'язку із палкою любов'ю до Дмитра Яворницького. Однак і тоді поет не дав зустрічатися їй з молодим ученим. Князь Шаховський, не бажаючи миритися з дружиною, готувався до розлучення, однак раптово помер, залишивши Лізу без засобів до існування. Чому після цього вона не пов'язала своє життя з Яворницьким, так і лишилося загадкою. І, коли після довгих мандрівок, Яворницький осідає в Катеринославі, обійнявши в 1905 році посаду директора «Музею старожитностей Катеринославської губернії», він вже один. Без Лізоньки.

Якось в 1909 році, восени, яку так любив вже немолодий учений, в музей імені Поля місцева вчителька привела на екскурсію школярів. Там же в цей час перебував Дмитро Іванович. Заслухавшись лекцією дівчини, вчений підійшов ближче. А після закінчення екскурсії вони познайомилися. Двадцятирічну вчительку звали Серафима Дмитрівна Буракова.

Вчений став частим гостем у родині Буракових. Між ним і Серафимою поступово зародилося щире, тепле почуття, і в 1918 році був укладений шлюб. Подружжя прожило разом 22 роки до самої смерті вченого в 1940 році. Це навряд чи був союз палких закоханих, швидше, єднання людей, які дуже і дуже поважають один одного.

Коли в останній період життя Яворницького, в серпні 1933 року, його звинуватили у «контрреволюційній націоналістичній діяльності» і вигнали з музею, якому він віддав понад 30 років, Серафима Дмитрівна, на відміну від Варвари Петрівни, залишилася його вірним другом і відданою соратницею.

Вже старий Яворницький, обтяжений численними хворобами, був схожий на малу дитину зі своїми капризами. В одному з листів Серафима Яворницька пише другу сім'ї, київському історику Наталії Полонській-Василенко: «Читаємо голосно цілими днями «Анну Кареніну», «Війну і мир», а зараз «Дитинство і отроцтво», захоплюємося, іноді витираємо швидко очі, іноді весело сміємося».

Після смерті чоловіка саме вона стала ініціатором створення меморіального будинку-музею Дмитра Яворницького. Але пережила чоловіка ненадовго, загинувши від голоду і хвороб в роки окупації Дніпропетровська.

Цікаві факти

http://itogi74.ru/uploads/news/5584909e4a55cbc068b1986925005729.jpg

За порадою Яворницького Ілля Рєпін розпочав картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», користуючись матеріалами вченого, а сам Дмитро Іванович став прототипом Писаря на картині.


Дмитро Іванович надихнув Миколу Лисенка на створення опери «Тарас Бульба».


http://ukrmusic.infocity.kharkov.ua/albums_images/tar%20-%201.50.jpg

http://www.tourdnepr.com/images/stories/famous_people/yavornytsky_dmitri_i_4_1.jpg

За життя вченому довелося брати участь у розкопках сотень курганів, козацьких могил й бувши палким популяризатором наукової археології як основи історичної науки, Яворницький відстоював захист археологічних об'єктів від скарбошукачів (чорних археологів).


Яворницький започаткував жанр краєзнавчої, або «туристичної» літератури, написавши окрім всього історію м. Катеринослава, села Фаліївки-Садової на Херсонщині, видавши альбоми «Із Української старовини» та «Дніпрові пороги», науково-популярне видання «Слідами запорожців», безліч розвідок та популяризаторських статей.

http://os1.i.ua/3/1/8832842_d10a1acc.jpg

http://infa.ws/jivopis/11/42.jpg

1914 року, коли було заборонено святкування 100-річчя від дня народження Кобзаря, Яворницький, як голова ювілейного катеринославського комітету, ціною великих зусиль, ризикуючи вкотре втратити роботу, один в усій Російській імперії домігся від влади офіційного дозволу на проведення ювілею.

Окрім козацтва, Яворницький виявляв великий інтерес до народного мистецтва, зокрема вишивки та писанкарства: вченому належить першість відкриття й дослідження петриківського декоративного розпису, нині відомого в усьому світі.

http://www.tourdnepr.com/images/stories/news_2012/september/23_exhibition_petrikovka_09.jpg

http://www.haidamaka.org.ua/obr/sxslob/kobz/1.jpg

Яворницький надавав великого значення виявленню і популяризації талановитих народних співців-кобзарів та розповідачів, відіграючи велику роль у житті й творчості багатьох з них, зокрема Пасюги, Кучугури-Кучеренка, Кожушка та ін.

1905р. Яворницький передав до Єкатеринославского музею картину «Козак у бої», написану не на полотні, а на масивних дверях, що були розпиляні навпіл. Колись, знайомий художник Струнніков подарував Яворницькому картину, намалювавши її просто на дверях кімнати, в якій (у Москві) проживав на той час вчений. Коли прийшов час від'їжджати, хазяїн квартири, відомий московський колекціонер Бахрушин не дозволив забрати двері з собою і сперечальники звернулися до суду. Суд вирішив двері розпиляти и кинути жереб – кому яка частита належатиме. Яворницькому дісталася верхня частина картини.

тайны дома-музея яворницкого в днепропетровске (фото) - фото 1

http://img-2007-03.photosight.ru/01/1952167.jpg

Немолодий вже Яворницький до початку будівництва Дніпрогесу та під час його організовував обстеження будівельних робіт і виявив багато цінних знахідок, які могли бути назавжди втрачені.


У м. Дніпропетровську працює дім-музей Д. І. Яворницького за адресою пл. Шевченка, 5

тайны дома-музея яворницкого в днепропетровске


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал