Українське народознавство



Сторінка8/35
Дата конвертації05.12.2016
Розмір6.49 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   35

Етнографічне районування — це умовний поділ території па локальні культурно-побутові групи, населення яких має спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками з сусідніми народами.

Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння, і, об'єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Пізніше замість плем'яних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо) з'являються географічио-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани та іп. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах.

Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в Густинському літописі: Волинь, Подоли, Украйна, Подгоря — все це. як зазначав автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський па території "Малої Руссії" виділяє ще іі Покуття.

Олексій Шафонський у своїй праці "Черниговского наместничест-ва тонографнческое оипсание" (1786 р.) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі — Полісся (або Литва), на півдні - Степ (або Україна) і відповідно групи українців - литвини й степовики.

Після приєднання України до Московії (1654 р.) у росіян зароджується думка, нібито українці (малоросіяни) - це етнофафічна група росіян. Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, доки не виріс до уявлення українців як "молодшого брата". Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йожеф Шафарик. який досліджував слов'янські, в тому числі її українські старожитності. фольклор та література. В 1842 р. він видав карту "Слов'янські землі". Це була перша етнічна карта, що дала наукове уявлення про межі розселення українців, білорусів, росіян, чехів, словаків, поляків та болгар. Як доповнення до етнічної карти Павел Шафарик видав монографію "Слов'янський народопис", яка складалася з нарисів про розселення слов'янських народів, їхні мови і літературу. Автор подав також статистичні матеріали про віросповідання та державну належність.

Серед східних слов'ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці, білоруси, новгородці та росіяни. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: "з повним правом можемо говорити про два російських народи: північноросійський (окаюча говірка) і південноросійський (акаюча говірка)", а також стверджував, що поділ східних слов'ян на росіян, українців і білорусів є не стільки етнофафічним, скільки історико-політичним. Дійсно, Москва підкорила Новгород значно раніше, ніж Україну, бо ослаблений опричниною, цим чи не першим геноцидом, він не зміг чинити належного опору і увійшов до складу цієї "собирательницы русских земель", яка підкорила також карелів, чудь, зирян, ненців, мордву, мещеру, комі-пермяків та багатьох інших.

Погляди Павла Шафарика були надзвичайно професивними: він уперше довів неприродність роздрібнення українських земель між різними державами (Росією, Австро-Угорщиною, Польщею).

У межах України в XIX ст. сформувалося уявлення про кілька етнографічних районів, що певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками: Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сгверщина.

Сьогодні прийнято виділяти в Україні шість історико-етнофафічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак, слід зазначити, що між етнофафічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Нині серед етнофафів також існує певний різнобій щодо етнофафічного районування, який має свої як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, процеси міжетнічної інтефації також згладжують етнофафічні особливості окремих регіонів.

Добре це чи погано? Дехто вважає, що такі процеси сприяють консолідації нації. Проте логічніше бачити в них шлях до уніфікації, втрати самобутності, стирання індивідуальних рис особистості, а в результаті — до виродження нації, адже всяке спрощення системи неминуче призводить до її загибелі. Що ж до консолідації, то їй насамперед сприятиме високий рівень національної самосвідомості громадян, який немислимий без любові до рідної землі, її народу, звичаїв та традицій своїх Предків, і зокрема — регіональних рис культури.



ПОЛІССЯ І ВОЛИНЬ

Враховуючи те, що чітких меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви, слід зазначити, шо цей регіон має ще назву Північного, або Полісько-Волинського. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються із ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту, а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити, що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини). Рівненська, північна частина Житомирської. Київської. Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей.

Полісся поділяється на три територіальні групи: Лівобережне, Центральне і Західне, а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліищки-українці — це переважно населення, яке мешкає на півночі від Любомля. Ковеля, Луцька, Рівного і до кордону з Білоруссю. Назва поліщуки вперше зафіксована у документах і картах початку XVII ст. Полісся здавна згадується у літописах (наприклад, в Іпатнвському літописі), у працях давніх вітчизняних та зарубіжних авторів (наприклад, Г.Л. де Боплана).

На Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від племен древлян та сіверян. У цьому регіоні досить довго зберігався патріархальний уклад життя. Тут панували найдавніші, ніби законсервовані, шлюбно-сімейні відносини, характерні для великих родин: зберігалося Звичаєве право, можливо, ще з часів Київської Русі: право передачі майна у спадщину. На жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей носіїв цієї давньої культури, так і пам'яток, створених ними. Масове переселення в інші регіони України, змішування їх з іншими групами населення закономірно має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності.

Основні особливості Полісся виявляються у типі поселень: це переважно вуличні (без провулків) з невеликою кількістю дворів села. Хати з великими сіньми. В умовах ведення лісового скотарства розвинувся тип замкнутого двору, схожий до гуцульського. В інших регіонах, особливо степових, худоба навіть взимку утримувалася у загонах, тому тут не виробився замкнутий тип двору. А в бойків та лемків замкнутий двір був іншої форми.

Свої особливості мало і поліське землеробство: орали сохою-литовкою, яка в інших районах не збереглася. Північно-волинське ярмо теж не має аналогів в Україні, воно схоже на болгарське і сербське. Тут застосовували також одноколісний плуг.

Поліське ткацтво — найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем. Такий спосіб прядіння зустрічався на початку XX ст. лише у гуцулів.

Для одягу жінок характерні були головні убори білі хустки, які пов'язувалися на зразок найдавніших наміток. Чоловічі головні убори — повстяні шоломи, або смушкові шапки, які називали йолом. Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття — личаків, які носили і чоловіки, і жінки. На думку деяких дослідників, це пояснюється порівняно великою бідністю населення.

Свої особливості мала й кожна з трьох територіальних груп Полісся: Лівобережне (Чернігівщина), Центральне (північ Київської області) та Західне (північні райони Волинської області).

Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісним плугом користувалися і на Чернігівщині.

Цікаві етнографічні особливості збереглися на Волині. Землі, що межують із Поліссям, Галичиною та Поділлям, з VI ст. належали племенам дулібів, волинян, бужан, які вже мали розвинуті традиції ювелірного ремесла, ковальського, гончарного виробництва. Основними галузями господарства були орне землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво.

Назву ці землі отримали від назви міста Волинь, яке вважалося центром регіону. Волиняни були могутнім племенем, мали 70 міст типу замків. Мешканці цього району зберегли свою назву ще з часів Княжої доби, адже цей регіон протягом довгого історичного періоду був відносно самостійною землею.

Архітектура Волині зазнала значних змін, які тут відбуваються швидше, ніж в інших місцевостях: хата, кухня і присінок уже схожі з південними зразками. Дахи хат мають фронтони різної форми. Архаїчний тип ярма траплявся на початку XX ст. тільки на північній Волині. Жінки носили кольорові вовняні спідниці-літники та кольорові фартухи. Деякі елементи одягу тут подібні до подільських та галицьких. Так, жіноча сорочка і чоловіча шапка схожі на подільські. Архаїчний звичай відтинання коси у молодої на весіллі зберігався у Західній Волині, як і в гуцулів та галичан, ще на початку XX ст.

До складу Полісся входить також Сумська та Чернігівська землі, що також зберегли давню назву — Сіверщина. Мешканці цих областей України пам'ятають і свою давню самоназву - севрюки, генетично пов'язану з літописною сіверою.



КАРПАТИ І ПРИКАРПАТТЯ, ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА, ПОКУТТЯ

До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька області та більша частина Тернопільської. У Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів із культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських.

Ще до 40-х років XX ст. тут зберігалися залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого землеробства), а в деяких місцевостях обробіток землі за допомогою рискаля і сапи (на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим, проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються до роботи на полонинах, лише вівчарі зберегли обряди, пов'язані з культом вогню. Пастухи полонин вдягалися у сорочки, прокип'ячені в лою, змішаному з іншими жирами". Архаїчні риси збереглися також в обрядах біля покійника, які, вірогідно, залишилися ще з Княжої доби. Зрідка такий обряд зберігався і на Поділлі.

У гірських районах і влітку, і взимку носять киптар. Давні типи житла з коморою, розміщеною позаду хати, характерні і для поляків. Житло також має галерею, в інших районах вона поширилася значно пізніше.

У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули. Розглянемо особливості культури і побуту кожної з них. Лемки живуть по обидва схили Бескидів, між річками Саном (Сяном) та По-пралом. Це автохтонні жителі Карпат. Перші згадки про них у писемних джерелах з'явилися у VI ст. До лемків за етнографічними особливостями культури належать русини, або в латинізованій формі рутени, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини, Польщі, Словаччини, України, однак зберегли свою давню самоназву. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Так, у Словаччині їх було близько 200 тисяч, нині залишилося близько 40 тис; у Польщі під час операції "Вісла" в 1947 р. русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації сьогодні важко, хоча приблизно можна вважати: в Словаччині - Пряшівщина (по с. Остур-но), в Польщі — по Білу Вежу є місцевості, заселені українцями-русинами.

Лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою, вірогідно, отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем, що означає "тільки, лише". За гіпотезою М. Худаша, назва лемків походить від давньослов'янського імені Лемко, самоназва — лемаки.

Народний одяг Лемківщини має специфічні риси, що залишилися, очевидно, з Княжої доби — плашоподібна чуга з широким коміром та шнурками. Інші стародавні види одягу: сіряк, лейбик, опанча, сірманя (одяг з пелериною). Тільки у лемків лишився обрус, який накидається (а не пов'язується) на голову, а також чоловіча сорочка із розрізом ззаду.

Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати волохи — молдавани і валахи — румуни). На Закарпатті до початку XX ст. зберігалися будівлі кількох сімей в одному подвір'ї, відомі ще з описів XVIII ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу — гуня, що має плашеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу: уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косищ) над вухами — традиційна прикраса. На-бедреним одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду.З їжі тут особливі ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе.

Бойки живуть на Івано-Франківщині; у південно-західній частині Рожнятівського району та в Долинському районі (за винятком його північної частини); на Львівщині: у Воловецькому, на півночі Міжгірського і Великоберезнянського районів; у Закарпатській області. Самі бойки цю назву не люблять, дехто вважає її глузливою, тому віддають перевагу назві верховинці. Дослідники І. Верхратський, Я. Рудницький, В. Охрімович та ін. виводять назву бойків від діалектної частки бойе, яку вони вживають у значенні "так". "Руська трійця" — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н. ч. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н. ч. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що в басейнах річок Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип'яті, Дніпра, в Криму є пам'ятки кельтського походження. Отже, територія бойків також позначена кельтськими пам'ятками. Сучасні мовознавці назву бойків пов'язують з антропонімом (прізвище чи ім'я) Бойко, яке у слов'ян було поширене з давніх-давен.

Для поселень бойків характерний замкнутий двір, де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно звисало на груди. На свята ж волосся повністю розпускалося на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси — це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків. Жіночі сердаки без рукавів такі ж, як і в лемків та болгар. Жіноча сорочка складається з двох частин: верхня дуже коротка, відокремлена від нижньої — подолки. Чоловічий сердак довший від гуцульського, з вусами, більше схожий на свиту.

Гуцули живуть на Івано-Франківщині: південь Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів; в Чернівецькій області: в Путильському та на півдні Вижницького району; в Закарпатській області, переважно в Рахівському районі.

Походження назви гуцулів до сьогодні викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези — від молдавського гуц, гоц, що означає "розбійник". У XVII—XVIII ст. серед гуцулів було чимало опришків — повстанців, народних месників. На думку Дмитра Зеленіна, це слово позначало партизанів, тобто "благородних розбійників". Мовознавці пов'язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци або давньоруського племені уличі. Отже, ця назва ше й досі залишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх Предків образливим.

Володимир Шухевич писав: "Всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Зокрема, гуцульський костюм являє собою особливе й видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво виділяються на темно-червоному фоні їхнього одягу".

Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Федір Вовк), або фракійців. Володимир Січинський знаходить у гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїчність давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір'ї — своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо.

Живучи у горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Гуцули зберегли багато найстародавніших хліборобських обрядів, наприклад, обряд освячення зерна перед посівом, що має цілком язичницький зміст. Уся землеробська термінологія гуцулів слов'янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження: бербениця — діжка, бриндзя, будз — назви сирів; деякі назви рослий і тварин.

Типові гуцульські прикраси — кюкічки — намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно мало ритуальне значення або було оберегом. Нараквиці — чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця — налобні прикраси. Згарди - литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки. Вони не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плашоподібппй ритуальний одяг нареченої гугля. який нагадує давньоруське корзно.

Особливі іі гуцульські штани: холоші вишиваються зі зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (канчурі) вишиваються но краях. Жінки носили доколінниці — ногавиці а білого сукна (в холодну пору року). Доколішшці — стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні тремітки — убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манто, чуга.

Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці іі була святковою. її готували всі дівчата іі жінки дія старшої дочки: доки вона не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір.

Етнографічний район Карпат і Прикарпаття має ще історичну назву Галичина. У X—XI ст. вона входила до складу Київської Русі. В XII ст. тут було Галицьке князівство, а у XIII—XIV ст. Галицько-Волинське. Отже, й донині територія Галичини чітко не визначена. Крім того, Галичиною називалися у пізніші часи й землі, що входили до складу інших держав (Польщі, Австрії). Західна частина Галичини представлена двома досить виразними етнографічними зонами — Холміциною і Підляшшям. "Холмщина розташована на схід від річки Вепр до Бугу, межує з Волинню, на півдні з Сокальщиною, на Заході з Люблннщиною, на півночі з Підляшшям. Ріки Холм щи ни належать до сточища Віслн: Буг з притоками Угоркою і Гучвою, Вепр з Бистрицею; на південному заході притока Сяну — Танва. Підляшшя розташоване обабіч середнього Бугу між Холміциною на Півдні і рікою Нарвою на півночі (пограинччя з Білорусією), на захолі межує з Мазовією і на сході з Волинню та Поліссям". Нині Гатчиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської та Чернівецької областей. Частину етнографічних груп цих областей ми вже розглянули, тому далі йтиметься про райони, перехідні між Поділлям і Гуцульщиною.

Назву Галичина пов'язують із племенами геродотовнх алазонів (шізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра іі Південного Бугу. -нині це територія Вінницької та Київської областей. Отже, така гіпотеза була б правомірною, якщо припустити, що ці племена перемістилися па захід. Цікавою є гіпотеза Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині в Україні, так і в Галлії у Франції, в Галатіїу Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолані ці племена. Греки називані кельтів галошами, римлян — галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийоп, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше — місто Рутени (теперішнє Ролез), населення якого ще й досі називає себе рутенами.

Галицьке Прикарпаття є перехідним етнографічним районом між Карпатами та Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з населенням Карпат, Галицьке Прикарпаття має іі свої оригінальні особливості. До сьогодні у Чернівецькій області збереглися хатн-мазанки, які можна вважати поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, піл дія спання, двері іі лави — все це виплетене з лози,а Тернопільщині переважають садиби на кількох терасах: на верхній -хата, на нижній - господарські будівлі. Такого типу забудови характерні також і для Поділля.

()дяг жінок відрізнявся віл одяг) інших регіонів тим, що жінки тут не носили керсета, замість нього була коротенька безрукавка з перехватом на талії — камізелька. Чоловічий одяг — полотнянка, опанча з відлогою, особливо не відрізнявся від подільського. Жіночий кожушок кабат - кофтоподібний одяг пригаченого крою, близький до закарпатського сіряка. Дівчата заплітані коси в дрібушки. На весіллі у молодої відтинали косу - звичай дуже архаїчний. Головний убір дівчат — вінчик.

У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні території: Буковину і Покуття, що мають свої локальні особливості.

Назва Буковини походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов'ян. Північна Буковина — це переважно територія Чернівецької області. Слов'янське населення Буковини в VII ст. належаче) до Дулібського союзу племен, а в VIII—IX ст. — до Слов'янського союзу

Тиверців. На півночі Буковини археологами досліджено близько 200 слов'янських селищ періоду V—IX ст.

Господарство Буковини має такі ж особливості, як і Середнє Подніпров'я (Правобережжя): тут переважає землеробство, поширений безколіс-ний плуг, який застосовувався аж до початку XX ст. Житло таке ж, як і на Правобережжі, але були відомі рублені хати, в яких стіни мазали широкою смугою тільки посередині від верху до низу. В необмазаній частині стіни нагадують гуцульську хату. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбаткою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавська катринца. Верхній одяг — кирея або манта.

Назва Покуття походить від назви емт Кути Косівського району Івано-Франківської області. На думку польського етнографа Оскара Кольберга, автора збірок "Покуття" та "Гуцульшина", поляки, захопивши значну частину України, говорили: "Наша держава по Кути", що пізніше оформилося в Покуття. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом. Отже, це південно-східний кут Галичини.

Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Буковиною та Гуцульщиною, проте є й оригінальні риси. Подвір'я має своєрідне планування типу "дворядної зв'язі". Інтер'єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин і вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердинах вивішують рушники, а над ліжком — одяг. Мальовнича кераміка також була окрасою покутської хати: миски, глечики різної форми і різного призначення. Одяг відрізняється від гуцульського і буковинського переважно візерунками, вишивками, але не кроєм. Чоловіки носять сорочку поверх штанів, одягають торбинку через плече. Жінки підтикають запаску, як на Буковині. Сердак тут носили довгий, опанчу — подільського типу.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   35


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал