Українське народознавство



Сторінка6/35
Дата конвертації05.12.2016
Розмір6.49 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

УКРАЇНСЬКА МОВА ПІД МОСКОВСЬКИМ ЯРМОМ

Протягом багатьох століть українська мова була обмежувана різними державами, у складі яких перебувала Україна. Та, мабуть, найтяжчим ярмом дія неї стала накинута російська "норма", впроваджена насильно імперською Москвою. Ставлення "великоросів" до української мови не було однозначним. На жаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Ще Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом: він, перебуваючи в Україні і навчаючись у Київській академії, ніяк не міг звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною під російської. Цариця Катерина повторювала услід за Ломоносовим, що "малороссийское наречие" — це ні що інше, як "российское, на польський лад примененное". Тому приклад цариці наслідували всі російські вчені, як її сучасники, так і пізніші "ученые мужи".

Упереджено ставився до української мови і Ніколай Карамзін, називаючи її "варварським языком". Професор кафедри слов'янських мов Московського університету Міхаіл Каченовский формував негативне ставлення до української мови у своїх студентів.

Не зміг об'єктивно оцінити української мови і літератури російський критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: "мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия".

Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його "Кобзар" оцінив лише після смерті великого поета.

Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він помістив у "Колоколі" некролог на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою Агапієм Гончаренком, попросив дуже уважно набрати цей текст і витримати точну коректуру.

Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету О. Архангельський, який досліджував давньоруські пам'ятки та західно- руську літературу. Він писав у своїй праці "Из лекций по истории русской литературы" (Казань, 1913. — С. 493— 494): "Власні літературні сили Москви на перших порах вкрай незначні, — точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літератури до самого кінця XV століття Москва живе чужим добром..." Вивчивши і проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам'яток, професор Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: "... не только в XIV, но и в XV вв. в отношении литературном Москва несравненно ниже Киева XII века".

Російський уряд, керуючись великодержавницькими шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, витворюючи все жорстокіші заборони української мови.

У 1784 р. Київській академії було приписано читати лекції "с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии", а також дотримуватися російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так, поступово, курс навчання у Київській Академії було повністю русифіковано.

Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та най ганебнішим став "Валуєвськнй циркуляр" 1863 р., що мав підзаголовок "Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народн. просв." — російському урядові навіть було соромно обнародувати такий відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік після виходу ("Правда", 1894).

Ось кілька цитат із цього циркуляра, які тут вважаємо за доцільне процитувати мовою оригіналу: "... Обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах южнорусского языка нигде не допущено"."Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, талько испорченный влиянием на него Польши. "Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне Духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета". "Министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Святейшего синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться".

Циркуляр було подано на розгляд цареві, й "Его Величеству благоугодно было удостоить иное Монаршего благоволения".

У1876 році цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави. Впроваджувалися також дві цензури: крайова і головна — Петербурзька.

Законами 1869 і 1886 рр. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. 1899 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд, на якому читалися реферати всіма слов'янськими мовами, лише українською не дозволялося. Вчені з Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з'їзді. У міністерстві ніби схаменулися, дозволивши виголошувати реферати українською мовою, але лише в закритому приміщенні й щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб.

Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві у 1903 р. Заборонялися наукові праці, написані українською мовою, неологізми і наукові терміни, а це іноді призводило до того, що писалися ніби белетристичні твори з використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, з медицини, щоб "преподать народу кое-какое поученіє по части сельскаго хозяйства, вопросов нравственных или чего бы то ни было из круга знаний, доступных и нужных простолюдину", — як зазначалося в Записці Академії наук про відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914 р. (Іван Огієнко).

Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісні: "Коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському... Так було, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" співати "Ой, не хади, Гришка, да и на пикник".

У 1908 році культурну й освітню діяльність в Україні указом сенату визнано шкідливою, "могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности".

Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови — ось сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом — сталінізму.

Уже за радянських часів витворилися ідеологічні теорії "злиття націй", "двох рідних мов". Нехтувалося значення мови як системи мислення: забувалося, що рідна мова невіддільна від своєї землі, народу, історії. За цими теоріями, як пише Михайло Косів, "мова цілого народу, виявляється, може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам народ (якщо, звичайно, розуміти народ не як аморфну біологічну масу, а як субстанцію духовну)".

1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури. Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеособлення людини, відриву її від національного коріння, створення асимільованого населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відома також вимога захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці дисертації були з української мови чи фольклористики.

Навіть зараз, коли Україна здобула незалежність, російські реакційні кола не можуть заспокоїтись і реанімують ідеї "єдіной нєдєлімой". Журнал "Москва" в 1998 р. видав збірник українофобських статей, написаних авторами минулого століття, під назвою "Украинский сепаратизм в России. Идеология раскола". На обкладинці зображення розколотого натроє тризуба, вступна стаття Михаіла Смоліна має заголовок "Украинский туман должен рассеяться, і русское солнце взойдет" — слова російського націоналіста A.B. Стороженка. Ще одна книга, яку, за висловом Ф. Ніцше, "треба читати в рукавичках". Не вдаючись до аналізу цього ганебного збірника, зазначимо тільки, що наш північний сусід і нині зазіхає не тільки на нашу землю, але й на наші українські душі, прагнучи поглинути їх в "общерусском море".

ПОРІВНЯННЯ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ РОСІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ МОВ

Порівняння історичного розвитку української й російської мов розкриває нам суттєві відмінності як у складі лексики, орфоепії, так і в синтаксичній побудові речень, що свідчить не тільки про значні лінгвістичні відмінності, але й етнічні та ментальні. Нині мовознавча наука цілком аргументовано доводить, що українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих плем'яних об'єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці — прямі нащадки населення Київської Русі, а отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.

Найдавніші іноземні мандрівники, які перебували і в Україні, і в Московії, бачили відмінність цих мов: "Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків" (Франтішек Палацькпй); "Українці - стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев'ятьма літерами" (Ельвія Челебі, 1657); "Українці — це нащадки Київської Русі" (Мальт-Брюн. 1807): "Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не діалектом великоруської мови" (Н. Шафарик).

Красномовно пише про це Делямар (1869): "Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля - Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії"".

Але їхньою мовою стала мова великоруська, яка формувалася на основі церковнослов'янської (як давньодержавної мови князівсько-боярської верхівки), і до того ж була значною мірою зіпсована фонетичио, адже місцеві угро-фінські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, "цокання", "акання", проривний Ґ, "ковтання" (швидка вимова) голосних, що особливо поширене в Московські області. Крім того, фінно-руси (за Карлом Абелем), приймаючи слов'янську мову, не сприйняли слов'янського способу мислення; вони надали іншого відтінку слов'яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін.

Наприклад українське лихий — злий, поганий, у росіян лихой — смелый, удалой; українське лаяти — сварити, у московітів лаять – гавкати; українське дитина, у росіян детина — здоровий чоловік; українське запам'ятати — відкласти в пам'яті, у росіян запамятовать — забути; українське вродливий — красивий, а в росіян це протилежне красі — уродливый. І таких прикладів повного переосмислення значень слів можна навести безліч.

Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови щодо української.

Такої ж думки дотримувався і академік Микола Марр. У праці "Скифский язык" він писав, що українська мова належить до "окаючої" групи мов, як і скіфська. О. Шахматов у низці праць стверджував, що російська мова "за своїм походженням не російська, бо вона виникла на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської: на російському (у даному разі краще було б говорити на руському) ґрунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови".

У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Не могло не позначитися й на самій російській мові, бо, як правило, і мова-переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме псування цими народами "панівної" імперської мови.

Філологи зазначають, що російська мова у "післяжовтневі" роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного та економічного словників інших мов, як це було наприкінці XIX ст. Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова — мова постанов, звітів, рішень, команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.

Різниця в історичному розвитку двох мов насамперед полягає в тому, що російська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з вуст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня літературної досконалості.

ПОНЯТТЯ "РІДНА МОВА"

Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? На це запитання нелегко знайти відповідь чи то в підручниках мовознавства, чи то в багатьох словниках. Ось яке визначення рідної мови подає російській словник: "Язык, усваиваемый ребенком в раннем детстве путем подражания окружающим его взрослым". Але таке визначення не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужомовному середовищі або "окружающие взрослые" були іншої національності? На жаль, ще багато мовознавців не хочуть чути про те, що рідна мова закладена в людині генетично. Сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитині. Рідна мова завжди виступає етнозберігаючим чинником. То чи маємо ми право байдуже ставитися до свого національного генетичного коду?

Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: "... учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передасться від батьків до дітей. Навчання мови дитиною відбувається як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє".

Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, коли маленькі діти вчаться розмовляти,вони самі створюють слова та їхні форми іноді несвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише: "Мова — це п'ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова — це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитись па зміні антропологічного типу. Зменшується об'єм нам'яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна - просто "сніг", і просто "крига", то, зрозуміла річ, це не може не позначитись па всіх параметрах того чи того генотипу".

Теорія двох "рідних мов", що насаджувалися всім поневоленим народам, за своєю сутністю є надлюдською і протиприродною. Двох рідних мов не існує, як не існує двох рідних матерів. Отож, "не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови: бо рідна Мова і Звичай зберігає енергію нації". Ось що таке рідна мова. Пам'ятаймо про це.



5. НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР УКРАЇНЦІВ

ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ТА МЕНТАЛЬНОСТІ

Ще десятиліття тому в Україні не вважали за потрібне говорити на цю тему. Виховані на "інтернаціональних принципах" науковці не поспішали братися за неї, щоб не потрапити до кола українських "буржуазних націоналістів".

Поняття про характер (як окремої людини, так і народу) існувало ще в давній Русі й передавалося словами "нрав, норов", що означало не тільки характер, "образ мислей і почуттів", а й моральність та звичаєвість, притаманні народу, і поняття симпатії та любові (звідси й слов'янське правиться — подобатися). Відомо, що народи з давніх-давен, спілкуючись між собою, приглядалися одні до інших, помічали якісь характерні риси своїх сусідів і давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію.

Чи існують якісь спільні для цілої нації риси? Чи національний характер складається із суми характеристик окремих індивідів?

Дуже довго вважалося, що вивчення національного характеру неможливе, адже, вивчаючи окремих індивідів, ми не можемо уявити націю в цілому. Окрема особистість не розкриває у повному обсязі національний характер. Елементами національного характеру (його складниками) можуть бути окремі соціально-психологічні риси, а не характери окремих індивідів. Індивідуальна ж психологія є лише допоміжною галуззю психології народів.

Нині поняття національний характер охоплює типові якості й психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.

Від чого ж залежить тип національного характеру? Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуроморфічні та глибинно психічні причини.

Расою у цьому випадку називаємо групу людей, яка має спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила впродовж своєї історії і довгого проживання на спільній території.

Територія кожного народу має свої природні особливості й певною мірою впливає на формування національного характеру. Так, багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою українського народу. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те зусиль.

Історичні чинники впливали на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився "авантюрно-козацький" тип характеру.

Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств — майже не досліджена галузь етнології. Цікавий погляд на цю проблему Дмитра Донцова. Свої міркування він виклав у праці "Дух нашої давнини" (Мюнхен-Монреаль, 1951), але про це йтиметься далі.

Культура нації витворюється впродовж багатьох тисячоліть; починаючи із прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.

Ментальність — це національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінку певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності.

Отже, ментальністю сьогодні прийнято називати, власне, те, що можна вважати "духом народу". В національній культурі, як правило, відображена й ментальність народу-творця. Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму і тому шкідлива для нації.

Національні відмінності — це насамперед відмінності у психології мислення, яка відображається передусім у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Окремі ж суб'єкти, "що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак".

Отже, національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними порівняно з іншим етносом.

ЕТНІЧНІ СКЛАДНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ

Перш ніж розглянути вплив на формування українського характеру різних етносів, що впродовж тисячоліть мешкали або просто проходили землями України, звернімо увагу на такі факти:

1. "Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично мас 1 018 576 предків".

2. За дослідженнями чеського біолога XIX ст. Г Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську.

3. Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцарії, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (90% українців мають групу крові "А", "АВ" та "О", але дуже мало групи "В" порівняне" з росіянами та монголами, у яких група "В становить 80%).

4. У кожній нації є основні етнічні компоненти — первені (термін Юрія Липи) і домішки, тобто незначна кількість іноетнічних генів. За законом Г. Менделя в антропологічній расі домішки є меншовартісними, ніж первені, тому вони дуже швидко будуть еліміновані, тобто вигнані, виключені.

В Україні у XX ст. було мало досліджень з етногенезу та етнопсихології. Якщо такі праці і були, то їх найчастіше просто знищували. Так сталося і з працею доктора Юрія Липи, лікаря, який у 1945 р. був убитий енкаведистами на порозі власного будинку. Його книга "Призначення України", яка з'явилася у Львові в 1938 р., була майже невідома в радянській Україні. Нині маємо видання цієї праці, здійснене у Львові 1992 року видавництвом "Просвіта".

Юрій Липа визначає 4 складники української пракультури і докладно характеризує їх - це трипільський, пантійський, готський та київсько-руський первені.

1. Трипільська пракультура має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто більш південною. Це були люди, які гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. "Це — характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися".

Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.

2. Понтійська пракультура - це культура північного Причорномор'я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років.

хня культура була тісно пов'язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (наприклад, Коструба, Богині Матері, Полеля тощо). Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.

3. Готські впливи, що відомі з II ст. н. е., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них, як пише Ю. Липа, могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.

Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра. Катерина II заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.

4. Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у XVIII ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже для українства наставали сумні часи.

Далі Юрій Липа розглядає домішки, які вважає меншовартісними, ніж первені в національному характері, проте зазначає, що нехтувати ними не можна.

Домішки можуть бути двох типів: ті, що виявляються в антропології (фізіологічні), і ті, що накладають духовний відбиток на національний характер (імпрегнаційні).

Велику роль для імпрегнації має психологічний стан народу, його ставлення до сусідів, сприйняття чи не сприйняття іншого етносу.

Українці дуже неохоче вступали в шлюб із представниками інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чужинцем, українській дівчині потрібно було побачити спільність його норм моралі з українськими звичаями, правопорядком. Вагому роль мало також і ставлення цього чужинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками українські чоловіки.

Так для українців сильною перешкодою злиттю із кочівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнівників, ґвалтівників, грабіжників, про що є чимало свідчень в літописах. Тому маємо всі підстави, враховуючи також закони Менделя, говорити, що це психологічне не сприйняття кочових етносів (татар, печенігів, монголів) було надзвичайно відштовхуючою силою чужорідних елементів, які відзначалися і нижчим рівнем культури порівняно з осілим землеробським людом.

Так само перешкодою для прийняття іранських і кавказьких домішок була їхня мусульманська релігія, хоча незначний вплив цих етносів лишився серед народів Азовського Примор'я, Донеччини та Кубані. Характерною рисою, залишеною цими етносами, вважають войовничість, незалежність, грубуватість.

Незначними в українській нації с домішки кельтського й норманського етносів, які також характеризуються як войовничі, мало організовані, але найбільш творчі елементи (кельто-скіфи, варяги).

Римська і фракійська домішки позначилися переважно в галузі права. "Римське право" користувалося популярністю в запорозьких козаків, хоча вони мали і свої давні правові норми. Особливо римські і фракійські етнічні впливи відчутні в характері південних українців, у Карпатах, Подністров'ї, на Буковині.

Єврейські домішки мало позначилися на українській антропології, (скільки євреї мають різноманітні расові та антропологічні типи (наприклад. наявність євреїв серед негрів, китайців). Хоча ці впливи й незначні, проте додали до психології українців деякі посередницькі здібності.

У багатьох дослідженнях, особливо російських, значно перебільшена роль польських, литовських, угорських і німецьких чинників в українській етнічній психології та антропології.

Особливої уваги заслуговує розгляд російських ("московітських") домішок. Юрій Ліпа аналізує, як з'явився народ, який вважають московітами: "Київські, а пізніше новгородські культуртрегери в X—XII ст. підбили кільканадцять урало-алтайських номадських племен без культури й держави і християнізували, нав'язавши їм богослужебну мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси ("русскіє"). Монгольське поневолення, що тривало в них найдовше з усіх європейських народів, дало їм спільне глибоке відчуття святості влади, хоч би й найбільш брутальної, а зате презирство до індивідуальності своїх і чужих людей"'. Далі Юрій Липа робить висновок, що "московити були заслабою індивідуальністю, щоб впливати й духовно. Імпрегнація з їхнього боку була дуже незначна і не зоставила слідів"'.

Що ж до формування російського етносу, то про це маємо низку праць як російських, так й іноземних авторів XIX—XX ст., які зазначали, що національний характер і психологія росіян має свої особливості, вироблені під більшим впливом угро-фінського і монголо-татарського етносів, ніж слов'янського. Найвідоміші з цих досліджень - праці Дж. Флетчера (XVII ст.). К.Абеля (професора Оксфордського університету, XIX ст.), М. Данилевського, В. Ключевського, М. Грушевського, Г. Федотова та ін.

За науковими даними генетики, домішка антропологічно чужих первенів зникає за досить короткий час. Для прикладу візьмемо факт, коли жовта раса (китайці) повністю очистилася від домішок білої раси. Те ж саме можна стверджувати про український етнос, серед якого вже немає домішок татарського типу, які мали місце досить недовго, але не залишили значних слідів у національній психіці.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал