Українське народознавство



Сторінка4/35
Дата конвертації05.12.2016
Розмір6.49 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

УКРАЇНА

Хто і коли вперше назвав її цим ім'ям? І чому впродовж кількох століть російський імперський центр всіляко намагався стерти з пам'яті народу цю святу для кожного свідомого українця назву?

Вірогідно, слово україна існувало в нашій мові як загальна назва краю, землі, території з незапам'ятних часів. Але першою писемною (тобто задокументованою) згадкою прийнято вважати 1187 рік, коли воно вжите в Київському літописі. Хоча можна назвати ще старіше джерело, де зустрічаємо слово Україна на позначення землі. Ця праця називається "Слово, як погани кланялися ідолам". Ім'я автора цього твору і дату його написання, точно не встановлено. Іван Огієнко вважає, що це "Слово..." є перекладом грецького "Слова на Богоявления", написаного Григорієм Богословом в IX ст. і перекладеного близько 1060 р. Перекладач, дещо скоротивши оригінал, додав до нього свої вставки місцевого характеру. Ймовірно, і слова: "но і ноне по украінам молятся ему" є саме такою вставкою. Отже, першу писемну згадку слова україна у вітчизняних джерелах можна датувати принаймні на століття раніше, ніж вона зафіксована в Київському літописі.

Саме з цього часу назва Україна починає вживатися в наших літописах усе частіше. З середини XVI ст. зустрічаємо її в зарубіжних джерелах вже як назву держави. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жнгимонта 1564 р. наша країна названа Україною. Універсал короля Стефана Баторія 1580 р. звернений "к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській". Офіційні записи Польського Сейму 1585 р. згадують Україну Подільську.

Назва Україна зафіксована в європейських реографіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. На європейських картах вона іноді позначається ще під назвами "Козакоріум", або "Країна козаків". Найбільше популяризував назву Україна французький інженер-картограф Гійом Левассер де Боллан, який після подорожі по Україні видав книгу "Опис України". Книга вийшла у Франції в 1650 р. і швидко розійшлася по всіх країнах Європи. Крім того, Боплан склав три карти України (1648,1650,1660 p.).

Першою в Європі працею з історії України стала книга Іоанна Крістіана Енгеля "Історія України, українського козацтва, а також князівства святого Володимира", видана у 1746 р.

Звідки ж узявся термін Малоросія? В Україні досить довго вважалося, що його вигадані "московити", щоб підкреслити периферійність українських земель. Хоча Михайло Грушевський у праці "Велика, Мала і Біла Русь" вказує, що це справа наших же "землячків", котрі після Переяславської Ради самі запропонували цареві Московському взяти титул "всея Великія и Малая Руси самодержца".

Вперше назва Мала Русь (Russia Minora) зафіксована італійським мандрівником Амвросієм Контаріні, який здійснив подорож по Україні в 1473 р.

Однак слід зазначити, що в XVII ст. самі українці ще не бачили в такій термінології нічого принизливого. В універсалах гетьманів, листах, ділових паперах того часу зустрічаємо такі словосполучення: "малоросійська нація", "малоросійський народ", "Україна наша малоросійская" тощо. Такі назви вважалися державницькими на противагу народним, просторічним (таким, як українці, Україна).

На думку Агатангела Кримського та Євгена Маланюка, така традиція в Україні поширилася завдяки грекам: свою метрополію вони називали Мікра Еллада — Мала Греція. Слово метрополія (гр. мати + місто) означає місто-державу, яке володіє колоніями, тобто поселеннями, заснованими нею в інших землях. Ці колонії, як ширше коло своїх державних володінь, греки називали Мегалє Еллада — Велика Греція. За такою ж аналогією греки-візантійці називали Київську Русь — Мікра Росія (Мала Росія), а її колонії на півночі (Володимир, Суздаль) — Мегалє Росія, тобто Велика Росія.

Надалі великодержавники дуже вдало скористалися цією класичною термінологією, і, звичайно, не на нашу користь, назвавши українців "меншим (молодшим) братом". Навіть нині, коли для кожної мислячої людини таке блюзнірство є цілком очевидним, росіяни вперто починають свою історію на чужій території, а свою державу називають чужим ім'ям. М. Грушевський ще на початку XX ст. намагався виправити хибну схему історії східного слов'янства, однак його праці були виключені з офіційної історіографії.

Багато століть Московське князівство грабувало культурні і духовні цінності нашого народу. Згадаймо хоча б літописну розповідь про пограбування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 р.: "І грабували вони два дні увесь город: Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали... І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон і книг, і риз, і дзвони познімали".

Така традиція пограбування залишалася впродовж багатьох століть: її продовжили цар Петро І, Катерина II та й пізніші царі, включаючи й радянських генсеків. Скільки цих викрадених або просто відібраних реліквій України ще й досі припадають пилом у запасниках музеїв Москви і Санкт-Петербурга? То ж чи треба дивуватися, що у нас відібрали навіть назву нашої держави?

Назва Росія, як і Русь, вперше почала вживатися в Україні(!) для позначення нашої землі, а не Московії. Про це писав у 1868 р. Михайло Максимович. Він наводить цитати з книг, актів, документів XVI—XVII ст. і стверджує, що замість традиційного Русь почали вживати грецьку форму з коренем Рос- за короля Жигимонта III, тоді, коли Київська земля і все князівство Литовське було приєднане до Польщі (Люблінський сейм 1569 р.).

З цього часу почали писати Россия Мала, Россия Кіевська, а народ стали називати російським. Так писали Іов Борецький, Захарія Копистенський,

Памво Беринда, Галшка Гулевичівна-Лозчина, Ісаія Копинський, Петро Могила та інші українські діячі. Так писали і в Києві, і у Львові, і в Галичі, і в Литві. Цю ж традицію перейняла і Москва. Хоча офіційно таку назву за Московією затвердив Петро І своїм указом лише на початку XVIII ст.

Як це не парадоксально, але назву своєї національності росіяни все-таки не змогли утворити відповідно до назви держави. Вони залишилися русскими, тобто "належними до Русі", а не до Росії. Крім того, це чи не єдина у світі назва національності у формі прикметника (який? чий? — русский). Порівняємо інші назви національностей: англієць, американець, українець, француз, поляк, чех, німець (хто? — тобто у формі іменника). До речі, в українській мові національність наших сусідів звучить правильно: росіяни (від Росія).

Таким чином, ця плутанина протягом століть робила свою справу. Однак, незважаючи ні на які офіційні приписи, слово Україна жило в народній пам'яті. Українці здавна відрізняли себе від "московитів", а свою державу — від Московії. Так, Петро Сагайдачний у листі до польського короля 1622 р. писав про "Україну, власну, предковічну вітчизну нашу". Він також вживає словосполучення: "городи українські", "народ український". Цю традицію продовжують інші гетьмани (Б. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Мазепа), а також козацькі літописці, писарі, простий люд, вживаючи назву Україна. Уже в Літописі Самовидця (1648—1702) жодного разу не вжито слово Малоросія; а назва Україна згадується 70 разів.

З XIX ст. назва малорос набуває для українця зневажливого відтінку. Нині цим словом називають людину з низьким рівнем національної самосвідомості, байдужу до рідної держави, її мови, культури, майбутнього. Тарас Шевченко в одному з листів писав: "на Україну не поїду... там лише сама Малоросія".

Що ж означає назва Україна? Існує чимало гіпотез, як наукових, так і народних, поетичних.

Оригінальною гіпотезою про походження назви Україна є спроба А. Веліканова пов'язати її з санскритським (давньоіндійським) словом "Україна", що означає "земляний пагорб", рубіж, який охороняється сторожовими курганами. Звичайно, давні мандрівники одразу помічали характерну особливість нашої землі, густо забудовану оборонними валами та курганами. Ще й нині вздовж Дніпра на кілька тисяч кілометрів тягнуться знамениті Змієві вали, збудовані нашими Предками, вірогідно, ще в І тисячолітті до н. ч.

Проте найближчими в сучасній літературній мові є слова край, країна, що мають первісне значення "рідна земля", або "земля, заселена своїм народом" (за акад. В. Русанівським). Аргументовано доводить етимологію назви Україна Віталій Скляренко. Він вважає, що загальний іменник Україна виник після розпаду праслов'янської єдності на окремі племена. Його морфологічна структура така: префікс у-(й-) ідентичний сучасному від- корінь -край-; суфікс ин-а (-іп-а), що вживається на позначення простору (наприклад, дол — долина, низ - низина). Отже, Україна — близьке за значенням до сучасного украяти (відкраяти, відрізати, відділити), тобто "відділений шматок землі", "відділена частина території племені", "земельний наділ". На думку Сергія ШелухінаЂ, в часи розпаду Київської Русі на окремі незалежні князівства слово "Україна" набуло нового значення — "князівство". І дійсно, в літописах зафіксовані Переяславська Україна, Галицька Україна, Волинська Україна, Чернігівська Україна, Київська Україна тощо. Коли ж українські землі були під владою Литви, вони називалися Литовською Україною, а під владою Польщі — Польською Україною. Землі Закарпаття у складі Угорської держави називалися Угорською Україною. У народній пісні співається:

Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньку шукає.

Як бачимо, "козацькі України" — загальна назва у множині — означає "козацькі землі". Отже, згодом усі етнічні терени українців, у тому числі й у складі інших держав, стали називатися Україною. Загальна назва землі, князівства, краю перетворилася у власну назву держави.

Народ доніс до нас і передав у спадщину невичерпну скарбницю своєї душі — легенди, казки, пісні, звичаї й традиції. Давні назви нашої землі мають свої біографії, вивчаючи які, ми дізнаємося про минуле нашого народу, щоб понести ці скарби у майбутнє.

НАЗВИ РІЧОК

Дослідники українських гідронімів (О. Соболевський, В. Абаєв та ін.) досить довго вважали, що назви з коренем дон-, дун-, дн— іранського походження. Безпідставність цих висновків довів Віктор Петров, який дослідив, що назви Дон, Донець, Дунай, Дніпро, Дністер належать до одного гідронімічного ряду. Значну увагу вивченню українських гідронімів приділяв професор Володимир Шаян, який застосував порівняльно-лінгвістичні методи, включаючи до свого дослідження санскритсько-арійсько-слов'янські паралелі.

Зупинімося докладніше на назві легендарного Дніпра. За скіфських часів його звали Борисфеном, а людей, які жили на цих берегах,— борис-фенітами. Йордан писав: "Ріку Борисфен місцеві жителі звуть Данапром". Отже, знову та сама картина, що й з назвою скіфи-слов'яни: так називали Дніпро самі жителі, а чужоземна назва була іншою. Щоб зрозуміти етимологію назви Дніпро, дослідникам довелося чимало попрацювати. Це слово складне: дана — "вода", а друга частина довго залишалася нез'ясованою. У слов'ян була богиня Дана, пам'ять про яку збереглася до наших днів: згадаємо приспів до деяких пісень: "Ой, Дана, річка Дана". Наші Предки вважали її Великою Матір'ю Всесвіту і всіх народів: це й римська Діана, і анатолійська Танаїс. Дана у праслов'ян — це жіночий початок Всесвіту: "да" — вода, "на" — мати, тобто "Мати-Вода". Друга частина назви Дніпро вкладається у гідронімічний ряд з основою на пар-, пор-, пр- (Поріт, Пората, Піретос, Прут, Напаріс тощо).

Етимологічно вона близька до імені Бога давніх слов'ян Перуна. Перун - уособлення небесного вогню, чоловічого начала Всесвіту. Отже, в назві Дніпро можна прочитати поєднання двох начал "Дана + Перун", які є першопочатками життя.

Часто стародавні автори називають наші річки по-своєму. Наприклад, Дністер у Геродота названий Tipie, у Страбона — Тірас, у Плінія — Tipa, у Костянтина Багрянородного — Данаістр. Нам відомі назви багатьох географічних об'єктів, зафіксованих Геродотом: Південний Буг названий як Іпаніл, або Гіпаніс, Інгулець — Пантікап, Орель — Герра, Азовське море — Меотида, або Крімни, Керченська протока — Боспор Кіммерійський, Інгул — Іпакір, Дунай — Істр.

Деякі німецькі вчені (К. Мюлленгоф, Ф. Браун) стверджували, що в IV ст. скіфські назви були змінені слов'янськими. Це дало їм підставу зробити помилковий висновок, що нібито зміна назви була викликана зміною племен, які поселилися на цих землях.

Такі гіпотези заперечив Віктор Петров у своїй праці "Етногенез слов'ян". Він довів, що часто люди одну і ту ж річку називали різними іменами у верхів'ї і в пониззі. Наприклад, Страбон писав про Дунай: "Верхня частина цієї ріки від джерел до порогів, де ріка тече переважно через Дакію, називали Дунавієм, частину поблизу Понту в області гетів звуть Істром".

Віктор Петров висловив припущення, що багато річок мають двочленні назви, які складаються з назви, що має річка у верхів'ї, і назви в гирлі ріки. Якщо для Причорномор'я були характерні гідроніми на Дана-, то для середньої смуги України типовішими є назви на зразок Стрий (з основою Стр-). Багато притоків Дністра є похідними від цієї назви: Стривники, Струга, Стронавка, Стрипа, Стриня, Стрий тощо. Ці назви, можливо, походять від старослов'янського строуя, руського струя, українського струмінь. Серед притоків Дністра також кілька Бистриць, назви яких є прозорими для сучасного розуміння, а також стоять у гідронімічному ряду з основою на стр-. Припускають, що в давнину всі Бистриці звалися Стрипами.

Слід враховувати, що в назвах наших річок зарубіжні географи могли плутати звуки: Т—Д, А—О. Наприклад, Дон - Тан (Танаїс, хоча В. Шаян заперечує таку думку). Іноді записувалися назви з випадним початковим Д: Ніпро, Непр, Непріс — Дніпро; Ніструл (румунська назва Дністра на Буковині) тощо. Цікаву етимологію назви Дніпра подає Велесова Книга: "прийшли до Непри, яко та всякій при граничити має" (дошка 38-А), тобто назва Непра (жін. рід) дослівно означала "не війна" — межа, за якою нема війни.

Ім'я племені часто поширювалося на ім'я плем'яної території, назва ріки збігалася з назвою селища, а назва селища відповідала назві племені. Отже, дослідження власних назв має велике значення і для з'ясування етногенетичних процесів на певній території.

Пам'ять народу протягом багатьох віків зберегла назви поселень етнонімного походження. Таких назв в Україні тисячі: Антопіль на Житомирщині (анти), Тиврів на Вінниччині (тиверці), Кривичі на Львівщині (кривичі), Бужани і Дуліби на Волині, Роксолани на Одещині. На жаль, чимало стародавніх назв були замінені нашими сучасниками штучними витворами на зразок Жовтневих, Первомайських, Комсомольських і подібних їм назв. Втрачається зв'язок поколінь, порушується традиція — назва відривається від суті, особливостей природи, населення, істотних ознак етносу.

Наша історія записана не тільки в підручниках, не тільки на археологічних та антропологічних пам'ятках — вона промовляє до нас прозорими назвами, щедро розкиданими на карті нашої України. Треба тільки навчитися їх читати.!



4. ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ

ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ПИСЕМНОСТІ

Про мову протоукраїнських племен можна говорити лише гіпотетично. Адже писемних пам'яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом століть. Давність української мови доводили вітчизняні та зарубіжні вчені: Павел Шафа-рик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський, Володимир Шаян, Іван Огієнко, Андрій Білецький та ін.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н. ч. То невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про створення світу птахами (ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

Багато наукових дискусій викликає також проблема існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали.

Можна з певністю твердити, що свою писемність мали вже племена Трипільської і Катакомбної культури Бронзової доби, Зарубинецької та Черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що давні руси мали своє письмо. Так, іранський письменник Марваруді констатує, що у "хозар є також письмо, що походить від руського й схоже на грецьке".

Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні офіційна мовознавча наука не займалася. Вперше спробував дешифрувати давні, ще піктографічні, знаки Кам'яної Могили (неподалік Мелітополя) археолог Валентин Даниленко1. Прочитанням трипільських написів займався Микола Суслопаров2. Проте вивчено ще дуже мало, не встановлений зв'язок між трипільськими і кіммерійсько-скіфо-сарматськими та ранніми слов'янськими знаковими системами.

писала х ст. з образами язичницьких богів

Висловлюються припущення, що писемність І тис. н. ч. на території України мала кілька варіантів. Північне Причорномор'я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як "сарматські знаки".

Те, що пам'яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи, вірогідно, робилися на навощених дерев'яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Проте знаходять чимало писарських інструментів, так званих "стилів", "писал", "писачків" тощо. Добре збереглися графіті, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку. Вони прості, ліплені вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають таврами або тамгами (знаки власності) майстрів.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов'язують створення слов'янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо "кирилицею", зробив український філолог Іван Огієнко, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов'янське письмо перед Костянтином"3 переконливо доводить правдивість оповіді болгарського ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже кілька століть.

Стислу історію досліджень цієї проблеми подав Михайло Брайчевськнй у праці "Походження слов'янської писемності"1. Він. зокрема, висловив думку, що перед Несторовим літописом існували інші давніші списки історії Русі, наприклад Літопис Аскодьда. Однак офіційна українська наука й досі не може подолати догми, нав'язані ніс імперськими схемами. Нині відомо безліч пам'яток рунічної писемності слов'ян, яка в Україні ще не досліджувалася. Існує чимало згадок у давніх текстах проте, що писемність існувала задовго до прш'іияття християнства, aie такі повідомлення у СРСР ігнорувалися. Хоча інші слов'янські автори повідомляють, наприклад, що в чеській пісні "Суд Любуши". записаній в IX ст., згадуються "дошки правдодатні" (тобто закони, записані на спеціальних дощечках)". Велесова Книга, як відомо, також була первісно написана на дощечках. Гіанбуку нині називають "вс-лесовицею" (27 букв, які мають свої аналоги і в рунічному письмі, її у так званні "кирилиці")''. Навіть у літописі І Іесторас повідомлення про укладання угод між князями язичницької Русі та грецькими цісарями, які записувалися як грецькою, так і руською мовами, наприклад: договір "про мир і дружбу" між Олегом і Леоном — "не написання дали обом цесарям" (912 р.): або "домовився князь наш посилати ірамоту до цесарства вашого" (945 р.) Можна погодитися, що й сам Нестор не з пам'яті писав свій літопис, а використовував стародавні ще язичницькі письмена з історії Русі, адже часто він передає досить великі тексти договорів, датує до точності велику кількість тих чи інших подій, що неможливо без попередньої писемної традиції. однак із приходом християнства уся язичницька історія та культура були навмисно викинуті з християнського літописання, бо загальної і рішучою ідеологемою стало з цього часу уявлення про те, що нібито християнство "просвітило" диких і некультурних "варварів", якими були слов'янн-язнч-ники. Тому християнським ідеологам потрібно було знайти місіонера, надавши йому славу "просвітителя Русі". 1 такі "просвітителі" знайшлися.

Відомо, що діяльність місіонерів, які проповідували християнство серед слов'ян латинською мовою, успіху не мала. Тоді моравський князі, Ростислав звернувся до Константинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов'янські мови. В цей час Кирило повернувся із хозарської місії, де намовив кагана охрестив всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов'янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов'ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.

Після кількох походів Аскольда (за Велесовою Книгою, християнина) на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?

Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то видно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є і кілька суто слов'янських. Можливо, саме їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у "Житії Кирила" повідомляється про створення ним цілком нового алфавіту. Слід зауважити, що одночасно з "кирилицею" існувала й інша абетка, яка була відома під назвою глаголиці, і мала незвичайний характер завитків. Вчені не знаходять їй аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від "кирилиці", яка має природний органічний характер і давніші прототипи. Можна було б припустити, що глаголиця була тайнописом язичницьких волхвів, якби відомі глаголичні тексти не були християнськими за своїм змістом. То, можливо, цю глаголицю й створив Кирило?

Дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та ін.) вважали, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж "кирилиця" закріпилася за нашою та деякими іншими слов'янськими азбуками (наприклад, болгарською) ще з давніх часів через плутанину або просто для уславлення християнського місіонера, адже це відповідало завданням творців нової ідеології.

Отже, азбука, названа "кирилицею", існувала ще задовго до Кирила. Це доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської, літери якої визнано "протокирилицею". Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму азбуку, записану, мабуть, давнім книжником для пам'яті. Адже йому, напевно, доводилося працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, що були написані такою азбукою. Отож, чи варто нам у незалежній Україні Свято української писемності пов'язувати з іменами Кирила і Мефодія, християнських місіонерів, або хоч би й з іменем Нестора Літописця, якщо слов'янська писемність існувала задовго до них.

Чим же відрізнялася ця азбука від пізнішого варіанта "кирилиці"? Вона простіша — має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов'янські (б, ж, ш, щ). Моравська ж "кирилиця" у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як Җ, Ạ,Ђ, Ь, W (юси, ять, глухі голосні, омега тощо) поступово зникали як зайві.

Впровадження церковнослов'янської мови як літературної не тільки створило багато незручностей для дослідників старої української мови, але й просто відкинуло її природний розвиток на багато століть. Замість того, щоб розвивати граматику рідної мови, русичі взялися впроваджувати чужу мову в офіційне діловодство та церковне богослужіння. Народ цією мовою ніколи не розмовляв. Отже, тепер вивчати мову руського народу без писемних зразків майже неможливо. Проте становище не таке вже безнадійне, як не здається па перший погляд. Літописні, погано знаючи церковнослов'янську мову, часом вживали слова і вислови з простої народної мови. Л це значить, що орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може стільки подарувати сумлінним дослідникам цікавих відхилень від норм церковнослов'янської мови! Саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з проукраїнського мовного моря, з того середовища, в якому жив і до якого належав автор цих помилок.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал