Українське народознавство



Сторінка31/35
Дата конвертації05.12.2016
Розмір6.49 Mb.
ТипКнига
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

РОДИЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ

Наш народ має багаті традиції, пов'язані з народженням дитини. Впродовж віків породіллям допомагали баби-повитухи, які ще за часів Трипільської культури вважалися жрицями язичницького культу. Вони були посередницями між людьми і Богами, які полегшують пологи, допомагають новонародженим. За останнє тисячоліття баба-повитуха стала ще й посередницею між родиною та церквою: несла до попа курку, брала ім'я і молитву, домовлялася про день, коли мають відбутися христини. В Україні існує звичай вшановувати бабу-повитуху на другий день Різдва - "Бабин день". Це свято своїм корінням сягає сивої давнини — у давніх наших Предків, як уже згадувалося, було свято Рода і Рожаниць, коли в дар цим Богам приносили жертовних тварин, виливали на требище мед, молоко, клали пироги і плоди, просили, щоб Боги берегли їхню дитину або дарували продовження роду в майбутньому. У християнстві це свято отримало назву Собору Богородиці. У цей день жінки несуть до церкви хліб і пироги. Відбуваються жіночі зібрання, кожна йде до своєї "баби" і несе пироги, курку, кашу. Тут відбувається застілля. На христинах бабі-повитусі також відводиться почесна роль. Вона здійснює ритуал, що зветься "квітка": всім присутнім дарує букетики з квітучих трав, калини й хлібного колосу. При цьому вона примовляє: "Даю вам квітку, щоб добре жилося", "щоб наша дитина була велична, як квітка", "щоб дитина цвіла, як квітка", "скільки квіточок, щоб стільки було діточок".

Ці букетики зберігали і використовувані для купання й лікування дітей та дорослих і навіть свійських тварин.

Баби-повитухи знали безліч різних замовлянь, звичаїв, яких треба було дотримуватися породіллі. До схід сонця баба брала з криниці воду, обмивала породіллі руки й обличчя, примовляючи: "Вода-водиця, Водиця-студениця, очищаєш ти каміння, креміння, луги й береги. Очисть Дажбожу онуку (ім'я породіллі), дай здоров'я і силу". Зілля, освячене на Макового Спаса, клали у постіль породіллі як оберіг від "нечистих очей". Протягом шести тижнів після пологів вона повинна була класти це зілля за пазуху або пояс, виходячи з дому. Таким оберегом було й залізо (маленькі ножички, сокирки, мечі, ложки, ключі). Вважалося, що вони охороняють людину від злих сил за життя й у потойбічному світі. Залишком саме цього звичаю є приколювання булавок і шпильок до одягу малят та жінок. Цікаво, що цей звичай є у багатьох народів світу. Звернення до води як до матері всього живого було традиційним. На третій день після пологів жінка біля криниці зверталася до води з такими словами: "Вечір добрий, Земля Тетяна, Вода Уляна. Дай мені води від усякої нужди і біди. Омиваєш ти луги і береги і все чисте поле. Омий ти речену, народжену (ім'я)". Одужування породіллі пов'язувалося з появою журавля, який уособлював чоловіка. Через шість тижнів після пологів жінка могла продовжувати подружнє життя. Саме так слід розуміти народну пісню:



Ой літає журавель, літає,

Та й за ковдру заглядає:

А вже нашій породіллі

Вийшли вже неділі.

Чимало народних приспівів існувало щодо першого пострижения дитини. Зістрижене волосся або кидали на воду, промовляючи: "щоб дитина росла, як з води", або спалювали: "хай іде з димом, щоб дитина горя не знала", або закопували під плодовим деревом: "щоб коси росли", "щоб кучерява була".

Ритуальні дії з волоссям були даниною найдавнішій магії. Волосся і нігті людини мають магічне значення. Про це свідчить звичай торкатися волосся голови чи бороди, складаючи присягу. Волосся - сховище духу голови або душі людини. Давні слов'яни вважали, що необережно викинуте волосся чи нігті можуть підібрати чаклуни або лихі люди і зурочити, зачарувати людину. Тому найвищим виявом довіри було дарування пасма волосся закоханих. У слов'янських народів був звичай на знак перемир'я віддавати один одному зрізане волосся.

Пожертвування дитячого волосся Богам було в багатьох народів Єгипту, Вавилона, Греції, Азії. На Русі це була жертва Роду і Рожаницям — силам родючості, заступникам жінок і дітей. Вважалося, що через посередництво зрізаного волосся і нігтів відбувається взаємозв'язок із потойбічним світом: Предки були заступниками дитини. Тому ці дари посилали їм через воду, вогонь, коріння дерев як звістку про нову людину в роді.

Перше пострижения дітей відбувалося найчастіше в рік (іноді до року). Для хлопчиків ритуальним було пострижения у підлітковому віці — символ переходу з-під опіки матері під опіку батька. Дівчаток вперше заплітали у віці від трьох до п'яти років. Це також символізує вступ у новий період життя.

Магічні дії виконувалися над постіллю дитини, щоб передбачити її долю: хлопчику клали або меч, примовляючи: "твоє тільки те, що добудеш мечем своїм", або молоток — "щоб добрим майстром був", або заносили його в хлів — "щоб добрим хазяїном був". Дівчинці в постіль клали голку — "щоб шила гарно" або підносили її до вогнища — "щоб доброю господинею була".

Отже, за спостереженнями етнографів, обряди, пов'язані з народженням дитини, складалися з таких ритуалів та дій: вибір імені дитини, відвідини породіллі, вибір кумів, обряди прилучення дитини до хати, сім'ї та общини, наречения, пізніше замінене церковним хрищенням, обід на честь новонародженого (родини, христини), обряди "очищення" породіллі й баби-повитухи (зливання на руки — "зливки") та обряд першого пострижения дитини (через рік). Як бачимо, переважно усі обряди язичницького походження, лише "хрищення" з'явилося як пізніша ідеологічна надбудова.

Українські язичники також мають обряд посвячення дитини, який ґрунтується на давньоруських звичаях, що збереглися й до сьогодні. У перші дні після народження мати показує дитину Сонцю-Дажбогу, дякує Роду-Сварогу за те, що послав дитину (душу на землю). Саме про вдячність "ковалеві" (Сварогу) за сотворення дитини співається у пісні, яку записали П.Чубинський і Хв.Вовк: "викував дитину, і куючи не впотів, і в рученьки не хукав, а добро і тепло добувати було...". У давнину Волхв храму Сварога був сторожем Звичаю, він був знайомий із ковальством і кував обручки молодим, супроводжуючи процес роботи магічними заклинаннями. Саме ці давні уявлення лишилися в окремих уривках обрядових пісень.

Названі батьки, які здійснювали обряд відносно дитини, називалися божат і божата, відносно батьків дитини — кумами, а діти відносно божатів називалися божен і божена (мн. божатки). Божат — людина, яка при освяченні дитини "побожилася", тобто склала клятву перед Богами, що буде відповідальна за її виховання в рідній релігії. Про це знайдено запис в одному стародавньому творі: "Родився увечер а утрясь (вранці) божат забожив його у купелі". Ім'я дитини промовляється в шапочку над свяченою водою. Співаються обрядові пісні, наприклад:

Дай їм, Боже, здоров'ячко

Моїм божаткам прожити.

Мені, Бог, дай здоров'я

Того віку дочекати,

Як будуть ся віддавати,

Щоб їм віночка ізвити.

Крім величальних пісень, в яких величають дитину і матір та бажають доброго здоров'я й щасливої долі, виконують також багато ліричних та жартівливих пісень: "Ой кум до куми залицявся", "Та були в кума бджоли" тощо.

У християнській традиції виробилися свої правила, які переважно були запозичені з язичництва. Але особливі табу стосувалися кума і куми — існувала заборона щодо їх шлюбу і взагалі любовних стосунків, які церква визнавала гріхом, прирівнюючи їх до шлюбу між близькими родичами. "Хрищені батьки" також не можуть одружуватися зі своїми хрищеницями, бо церква вважає, що обряд хрищення прирівнюється до кровної спорідненості, хоча в народній творчості знаходимо чимало жартів з цього приводу. "Повість врем'яних літ" передає розповідь про те, що княгиня Ольга, знаючи християнські звичаї, обдурила свого "хрищеного батька" — візантійського імператора, який нібито хотів з нею одружитися. Звичай кумівства має глибокі корені багатотисячолітньої давнини і пов'язаний саме з родовим укладом життя народу, де кожен дорослий (який міг бути батьком дитини) ніс відповідальність за виховання дітей свого роду чи племені.

ПОХОРОННІ ТА ПОМИНАЛЬНІ ОБРЯДИ

З давніх-давен люди відчували суперечності між своїм бажанням жити вічно і невідворотністю смерті. Саме цю суперечність має вирішити похоронний обряд. На думку археологів, поховальні кургани Скіфської доби виконували як меморіальні, так і культові функції. В образі кургану поєднувалось теперішнє, минуле і майбутнє, тобто курган був зв'язком потойбічного з наземним і небесним світами: яма, підніжжя кургану, вершина. На курганах знаходять залишки ритуальних майданчиків, кострищ і тризн.

Тризна у давнину була урочистим прощанням із покійним, якому присвячувалися бойові ігри та змагання, що мали продемонструвати перемогу життя над смертю. Сумні плачі і голосіння змінювалися веселощами, співами і танцями, щоб "повеселити покійника". Після похорону живі п'ють ритуальну поминальну чашу, виливши частину напою на могилу. Основну роль на тризні відігравали кінні змагання. Кінь — символ переходу з одного світу в інший: від життя — до смерті, від смерті — до воскресіння. Зображення коня завжди вирізьблювалося на верхній балці даху як символ руху вперед. Та коли вмирала людина, верхню балку даху піднімали, "щоб душі легше було піднятися в небо". Іноді прорубували отвір у стіні й через нього виносили тіло покійного. Саме так, за язичницьким обрядом, виносили тіло князя Володимира, на що переважно не звертають уваги дослідники: "розібравши межи покоями поміст і в ковер загорнувши, вірьовками опустили його на землю, і, поклавши його на сани, одвезли його, і поставили його у святій Богородиці, церкві, що її він сам спорудив". Таким чином, тут або йдеться про перші "компроміси" християнства з язичництвом, або мають місце ще якісь невідомі історикам факти (наприклад, припущення про те, що Володимир зрозумів свою помилку — зраду віри Предків). Тим більше, що його смерть була огорнута якимись незрозумілими таємницями (довго не сповіщалося про смерть князя народові).

Традиція перевезення покійного на санях має дуже глибокі корені. Його витоки знаходимо в індоарійській пракультурі. Такий похорон відомий також у релігії індуїзму.

Цей дохристиянський звичай побутував довго і в часи християнської доби. На санях перевозили тіла Ярослава Мудрого, Бориса і Гліба, Святополка. Навіть сьогодні в Карпатах подекуди перевозять покійного на санях, незалежно від того, зима це чи літо. За давньою традицією в сани впрягають волів. Причину використання саней у похоронному обряді Дмитро Зеленій пояснює тим, що сани були чи не найдавнішим засобом транспорту, тому це була данина давній традиції.

У похоронних обрядах і звичаях українського народу збереглося багато архаїчних рис, успадкованих від доби Трипілля (спалювання небіжчика), скіфо-сарматської (курган, тризна, сани, поминальні страви), слов'янської (розбивання горщика, човен-домовина, "печатания могили") тощо.

Тіло померлого обов'язково омивають теплою водою і вдягають у нове вбрання. Досить часто українці "смертний одяг" шиють заздалегідь і вдягають його на великі свята; це переважно роблять літні люди. Поруч із вмираючим ставлять воду, яку п'є душа, коли людина помирає. Ця посудина з водою залишається па столі чи на підвіконні протягом 40 днів після смерті для того, щоб душа, яка ше не встигла переправитися па той світ, попила води перед дальньою дорогою. У момент смерті також відчиняють вікно, кватирку чи заслінку комина, із вікна вивішують рушник чи шматок полотна, щоб душа втерла сльози чи обтерлась після вмивання.

Покійнику дають до рук свічку, особливо добре, якщо це стрітенська свіча. Закривши очі, кладуть на них мідні монети, "щоб не дивився" на інших членів сім'ї, бо це може викликати їхню смерть. Всі речі (постіль, одяг, в якому померла людина, вода, якою омивали покійного) мусять бути викинуті, спалені або вилиті там, де люди не ходять. Посуд, в якому була вода для миття, розбивають (відголосок розбивання горщика), щоб ним більше ніхто, крім покійного, не користувався.

Якщо помирають молоді неодружені хлопці чи дівчата, то їх ховають як наречених: вдягають обручки, дарують дарунки рідним і близьким, випікають коровай. Покійника виносять ногами до дверей, щоб смерть не поверталась у цей дім. У домовину кладуть хліб, сіль, на Великдень — яйце, монети, загорнуті в хусточку (для перевізника на той світ). Звичай ударяти тричі труною об поріг дому означає прощання покійного зі своєю ріднею та своїм домом.

Якщо в момент смерті в хаті була вода, її не п'ють, а впливають. Після виносу покійника в хаті роблять прибирання: замітають, миють підлогу, хоча обряд цей не просто гігієнічний, в давнину він мав магічне значення: щоб зробити повернення покійного неможливим (вважається, що перехід душі через воду дуже важкий). Але поки тіло покійного перебуває в хаті, мести підлогу ні в якому разі не можна, щоб не вимести й живих. Іноді по лавці чи столу, на якому лежало тіло покійного, б'ють сокирою, ножем чи кочергою, аби відсікти смерть. Якщо в селі був покійник, то заборонялося розпочинати оранку, сівбу чи щось саджати, доки не поховають, бо посіви не зійдуть. Дуже часто при виносі покійного випускали з хліва худобу, щоб вона попрощалася з господарем.

Повертаючись із кладовища, іноді йшли "задом наперед". Вдома виконують обрядове омивання рук. Поминальний обід робиться переважно тричі: після похорону, на дев'ятий та сороковий дні. Потім поминають через рік. На знак жалоби в українців, як і у всіх слов'ян, в давнину було прийнято вдягати білий одяг, жалобним кольором для загиблих воїнів був червоний (козака ховали, вкриваючи червоною китайкою), чорний жалобний колір, вірогідно, прийшов у зв'язку з прийняттям християнства як колір смутку, аскетизму (одяг ченців). На Буковині дзеркало в хаті, де був покійник, завішували білим полотном або вишитими рушниками.

Одним із найдавніших похоронних звичаїв є голосіння, які вважаються відданням шани покійному. Голосять (плачуть) тільки жінки. Іноді такі жінки-плакальниці наймаються спеціально. На думку дослідників, у давнину існувала своєрідна каста плакальниць — жриць похоронного обряду. Плачі найчастіше бувають імпровізованими, але в усіх голосіннях тужать за померлим, який осиротив дітей або рідних, висловлюють пошану, прославляють подвиги померлого, запитують, коли ж зустрінуться або звідки виглядати душу померлого. Якщо помирає дитина, то просять померлих раніше родичів, щоб вони опікувалися нею на тому світі. Плачі виникли з переконання, що покійний чує все, що йому кажуть. Одним із найархаїчніших є також звичай закінчувати поминки піснями та веселощами, щоб "повеселити" покійного. На Буковині при покійнику грали в такі ігри, як:" Коблі", "Грушка", "Головешка", "Свічечка", а також влаштовували цілі театралізовані спектаклі з гумористичними сценами, перевдяганням тощо. Цей звичай символізує перемогу життя над смертю (так само, як і тризна).

Вивчення поховальних звичаїв дуже часто дає цінний матеріал для істориків. Так, орієнтація покійника може вказувати на його етнічне походження. Серед скіфських поховань немає жодного, орієнтованого на схід, у той час як поховання Північного Кавказу і Прикубання орієнтовані головою на схід.

Західне орієнтування означає покладення покійного головою на захід, щоб обличчя було повернуте на схід сонця. Віра в оживляючу силу сонця надзвичайно давня у індійських, іранських та слов'янських народів. Так, давньоіндійський обряд "Упанаяна" означає "дивитися на сонце": промені сонця вказують шлях до раю.

Український звичай "печатання" домовини зовсім невідомий росіянам; викидання (без захоронення в землі) покійника притаманне переважно монголо-татарам, але абсолютно неприйнятне в Україні, де навіть самогубців ховали в землі, хоча й за межами кладовища. Віра в "нечистість" самогубця прийшла в Україну з християнськими звичаями. За язичницьких часів, як відомо з багатьох стародавніх джерел, жінки могли добровільно йти з життя слідом за своїм чоловіком. Це принесення себе в жертву високо цінувалося давніми русами, які вважали, що такий вчинок приносить людині вічне життя або швидке воскресіння у новому житті.

Поминальні обряди здійснюються періодично за річним календарем, але найбільше навесні — поминальний тиждень після Великодня (див. розділ "Астрономічні знання та народний календар").

Отже, український народ має давні родинні традиції, які розвивалися протягом віків. Час, звичайно, вносить свої корективи і новизну, проте варто зберегти неперехідні цінності, які виробив народ: шанування Роду, поклоніння пам'яті Предків, дбайливе ставлення до дитини та літніх людей. Усе це неможливе без глибокого знання світоглядних основ, народних норм моралі, звичаєвості свого народу.

5. ЕТНОПЕДАГОГІКА ТА ДИТЯЧИЙ ФОЛЬКЛОР

Освіта і виховання е найважливішими компонентами культури, яка в усьому світі розвивається національними шляхами.

Юрій Руденко

Яке дерево — такі його квіти, який батько — такі його діти.

Народна мудрість

ЕТНОПЕДАГОГІКА — НАЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації. Нація, за Костянтином Ушинським, — це насамперед система різноманітних природних (біологічних, анатомічних, фізіологічних, психічних), історично обумовлених ознак тіла, душі й розуму. Духовним якостям певного етносу притаманна така ж стійкість, як і колір шкіри, очей, волосся, бо вони передаються у спадок нащадкам. Отже, справжнє виховання не може існувати в "чистому вигляді", тобто поза традиційною культурою певної нації. Усі найвидатніші педагоги світу визнавали, що виховання дитини завжди має грунтуватися насамперед на культурно-історичних цінностях своєї нації, а вже пізніше відбувається знайомство з традиціями інших народів. Незаперечний закон дидактики: пізнання навколишнього світу починається зі знайомства з рідною вулицею, селом чи містом, своєю країною, а вже потім — з іноземними, сусідніми краями. Тобто від пізнання свого, рідного, національного — до пізнання чужого, багатонаціонального, світового.

У сучасній педагогічній науці виділяється окрема галузь етнопеда-гогіка, яка досліджує конкретні етнічні традиції виховання. Українська етнопедагогіка, як і все українське, досить довго перебувала у тенетах імперського мороку. Праці видатних вчених із етнопедагогіки не вивчалися в педвузах, замовчувалися або просто ігнорувалися.

Якщо російський психолог Павло Блонський у 60-х роках XX століття міг стверджувати, що російська школа "повинна виховувати маленьких росіян", то про українську школу в цей час не йшлося. А вже виховання на якихось особливих "українських національних традиціях" не тільки не входило в плани радянських органів народної освіти, але й просто засуджувалося як вияв українського "буржуазного націоналізму". Ось чому, прийшовши нарешті до своєї незалежності, маємо національно несвідоме покоління, яке просто не знатиме, що робити зі своєю незалежністю. Між поколіннями "славних Прадідів" і їхніх нащадків — духовна прірва. З'єднати розірваний ланцюг, заповнити духовну порожнечу здатна тільки цілеспрямована система заходів, впроваджена у всі ланки національного виховання, починаючи від дитсадків і закінчуючи вищою освітою. Мусимо надолужити, повернути втрачене наступним поколінням українців.

Слово виховання походить від ховати, переховувати, тобто оберігати, опікуватися дитиною, а отже, навчати пристойно поводитися, здобувати освіту, розширювати світогляд, моральні норми. Виховання повинно готувати дитину до самостійного життя (пор. в росіян "воспитывать" — вигодовувати від "питать"). Певні традиції етнопедагогіки, які застосовуються, починаючи з грудного віку, впливають на весь психологічний розвиток дитини в майбутньому. Так, наприклад, англійський етнолог Джоффрі Горер вважає, що тривале дуже туге сповивання немовлят є одним із засобів привчання їх до покори і необхідності суворої влади.

Повноцінну, цілісну, національно свідому особистість із почуттям власної гідності, високими моральними якостями можливо виховати тільки завдяки правильно організованій системі вивчення національних ідеалів, традицій і звичаїв. А ця система має формуватися із національного світогляду, філософії народу, національної ідеології. Якщо ж вона ґрунтується на ідеях лише якоїсь одної партії чи іншої громадсько-політичної організації, то можемо отримати лише фанатичне, або в іншому варіанті — байдуже егоїстичне покоління меркантильного типу без певних національних ознак.

Українська етнопедагогіка бере свій початок десь у далеких глибинах кількатисячолітньої історії нашої землі. Психологія мирного хлібороба, закоханого в землю, ліс, річку, дерева і квіти з роду в рід передавалася наступним поколінням. Проте потреба захищати цю землю від чужоземних зайд виробляла стійкість і мужність, вимушену войовничість і патріотизм. Не піддаватися чужим культурним впливам, чужій вірі — риси, притаманні народам Причорномор'я та Подніпров'я, які записав для нас Геродот ще в V ст. до н. ч. Як передавалася ця система знань, чи то були спеціальні школи, чи просто громадські заходи, чи це виховувалося в сім'ї? Безумовно, існували певні форми передачі світоглядних основ народу від старших поколінь до молодших. Кожен скіф мусив знати свій родовіддо сьомого коліна. Отже, й шанування своїх Предків — глибинна риса української ментальності, успадкована від геокультури української землі. Так, саме в родині дитина отримувала перші уроки любові до свого роду, землі, звичаїв. Велесова Книга має спеціальну молитву пошанування "родителів" (дослівно "тих, хто народив", тобто мати-батько, а не просто "батьки"): "Слава отцям нашим і матерям, що вчили нас про Богів наших і вели нас за руку по стежці Права!"'

Протягом віків в Україні викристалізувався педагогічний досвід народу, втілений у його мудрості, вміннях і навичках виховання наступних поколінь. Цей досвід відображений у фольклорі, іграх, танцях, мистецьких творах, обрядах і традиціях.

Про виховання складено безліч приказок та прислів'їв: "Учи сина, як годуєш, бо тоді не навчиш, як тебе годуватиме", "Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках", "Не навчив батько, то не навчить і дядько".

Народна педагогіка не нав'язлива: це і колискова пісня, і казка або скоромовка, і народні ігри, які будять розум, спонукають дитину замислитися над невідомими явищами, почуттями людей.

У давній дохристиянській Русі багатовіковий педагогічний досвід народу втілювався у конкретні форми виховання. Найголовнішим із них було традиційне домашнє виховання молодших старшими. А коли дитина виявляла значні здібності до навчання, її віддавали на виховання до волхвів та кудесників. Однак вихідці з різних станів переважно успадковували заняття (професію) своїх батьків. Князівських дітей також виховували волхви і військові наставники. Так, відомо, що вихователем Великого князя Святослава був Асмуд, а воєводою — Свенельд. Гадаємо, що лицарське виховання молодий княжич Святослав отримав за традиціями Звичаєвого Права X ст. Таку версію висловив також Юрій Миролюбов — великий знавець слов'янської старовини, подвижник вивчення Велесової Книги. У своїй поемі про славетного князя він описує його навчання у "строгого Кудесника", який обіцяв Свенельду за зиму підготувати цього юного учня так, що до літа він знатиме про Богів, Триглави, буде чути повеління Перунові. Все минуле і майбутнє Русі Кудесник показує княжичу в "криниці віщій", бо Святослав "до Віди тайної охоч вельми". Тільки після цього княжича можна буде навчати "ділу ратному".

Оскільки Рід — основа нації, то діти ще з раннього дитинства отримували знання про свій Рід і родовід. Ці знання були обов'язковими і при вступі у шлюб, адже кожен народ оновлюється завдяки родині. Народ уявляли як єдиний потік крові (генів), що витікає з вічності і спрямований у вічність. Тому русичі з давніх-давен навчалися зберігати чистоту роду. Цьому навчали волхви і старійшини роду, це передавалося з уст в уста. Нині сучасні громади рідновірів сформулювали ці заповіти в таких словах: "Не цурайся Роду свого, його Звичаю та мови: бо рідна мова і Звичай зберігає енергію нації. Не руйнуй природу серед якої живеш, бо цим ти відбираєш майбутнє у своїх нащадків, зрубуєш гілку Роду свого".

Цінні відомості про навчання і виховання в дохристиянській Русі подають нам українські казки про Оха. Він змальовується дуже літнім дідом, який живе біля дуба (образ язичницького волхва, який живе біля капища у священному гаю). Знання (відання), яким навчали старі волхви молодих учнів, визначалися як "те, чого в руку не взяти", тобто знання духовні вважаються вищими за всякі матеріальні багатства. Вчили також тримати слова. Віра в магічність слова, у його здатність стати ділом була однією з найвищих волхвівських моральних цінностей: "Слова — не полова, а зерно по вітру не розсипають!" Майбутнього учня на самому початку попереджають, що волхву потрібно мати велику силу волі, яку слід шукати не в чужих, а в самому собі.

Складність становища людини відаючої серед людей невідаючих також має бути повідомлена майбутньому учню. Чи зможе він витримати "тягар" свого відання: "Чи зможеш витримати прокльони людські, людям добро несучи?" І в цьому правилі відображена мудрість давньою відання про те, що вічні істини в конкретний момент історії зовсім не виглядають істинними. Тому суспільство дуже часто вороже сприймає і самих носіїв істин, і їхні ідеї. Відаючий говорить слушні речі в неслушний час, бо він промовляє до сучасного світу зі світу Вічності. Однак учень має знати і те, що "по-справжньому мудрий простих і темних не зневажає".

Учень мусить перевершити свого Вчителя, тільки тоді є розвиток. Волхви навчали не тільки збирати знання-відання, але й практично користуватись цими знаннями. Тому після кожного етапу навчання складалися спеціальні іспити. Якщо після першого випробування учень знаходить у собі сили продовжувати навчання, то він повертається до свого Вчителя, якщо ж ні — то забуває всю віщу науку навіки. Коли ж учень відчув своє призначення нести своєму народові світло істини — він уже собі не належить.

Отже, як бачимо, навчання вищій мудрості було, як правило, добровільним: "мусиш згоріти в огні, який викрешеш власною рукою". Тут вогонь символізує духовне прагнення, горіння душі, яке або є, або його нема. Не кожен здатен "згоріти" ритуальна Недаремно волхв попереджує: "Не ти згориш, а дурень, який до мене прийшов по науку". Вогонь виступає безначальною духовною субстанцією в обрядах посвячення (ініціацій), які учень має пройти трикратно. Казка про Оха розповідає, що після першого "спалювання" учень перетворюється на яйце — символ пізнання таємниць тваринного світу, після другого — на горіх — символ рослинних чарів, а після третього — на макове зерня — символ розуму і мудрості як ідеалу. Такою була етнічна нраукраїнська школа — система знань і виховання.

Зміни у вихованні почалися з 988 року, коли князь Володимир силоміць забирав дітей до новостворених шкіл, щоб навчати їх християнству. Проповідь нових моральних законів, які не узгоджувалися, а то й просто суперечили етнічному світогляду та Звичаєвому Праву, викликала серед знатних мужів обурення, а серед простих людей - острах.

Чужовір'я сприймали як духовну смерть. Адже у свідомості народу міцно трималися етнічні знання про цінність Роду і Волю як духовний ідеал. Важко було повірити, що "раби божі" в наступних життях будуть мати Волю. Таким чином, руйнувався весь цілісний світ, розпадалася вся світобудова народних цінностей та ідеалів. Трагедія руського народу була очевидною. Про це літопис оповідає так: "І почав він ставити по городах церкви, і попів (настановляти), і людей на хрищення приводити по всіх городах і селах. І, пославши (мужів своїх), став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували". Багато століть руська душа буде борсатися між природними етнічними ідеалами і нав'язаними "вселюдськими".

За Ярослава Мудрого вже існували початкові школи, школи та училища при монастирях (всього налічувалося близько чотирьохсот). До перших педагогічних праць християнського часу можна віднести "Поученіє" Володимира Мономаха, яке він склав для своїх синів. Твір пересипаний цитатами із Біблії, яку Ярослав коментує і пояснює через призму свого власного розуміння. Хоча праця вже позначена християнським впливом, у ній є безліч посилань на мудрість народу, народну мораль: "Якщо ви при силі, хоч раз поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно — то тричі", "Убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте", "Додержуйте клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї", "Старих шануй, як отця, а молодих, як братів". "У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться", "Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло", "Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши".

Як бачимо, ці правила діти засвоювали насамперед від батьків, в родині; а в громадських стосунках молоді люди перевірялися на громадянську зрілість.

Традиції української етнопедагогіки розвивали й козацькі січові школи. Хлопчики з дев'яти років приймалися у науку, де проходили не тільки навчання грамоти, але й військової виправи, музики, співу, поводження у громадському середовищі. Підростаючи, вони допомагали вчителям у роботі з молодшими учнями, підтримували дисципліну. Старші школярі також заробляли гроші на утримання школи читанням молитов за померлих чи вбитих козаків, продажем ладану чи свічок, новорічними привітаннями тощо. В учнівському колективі було самоврядування за зразком козацького: самі учні обирали собі отамана. Після шкільних занять відбувалися ігри та забави, спрямовані на фізичне загартування молодих козаків, а для старших - військові вправи та змагання. Значна увага приділялася національним звичаям та обрядам.

Козацька педагогіка ґрунтувалася на ідеях національної свободи, людської гідності, почутті господаря своєї землі.

Традиції української етнопедагогіки творчо розвинув видатний філософ Григорій Сковорода. Він гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. У той час деякі українські поміщики та старшина віддавали перевагу "модному" вихованню, досить часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Григорій Сковорода нагадував їм: "Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне".

Значний внесок в етнопедагогіку зробили українські письменники Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, Іван Франко і Михайло Коцюбинський, які зберегли для нас джерела народної мудрості, де відображені й народні педагогічні погляди.

Маємо також праці видатних педагогів, які замовчувалися довгі десятиліття: Софії Русової, Костянтина Ушинського, Григорія Ващенка та багатьох інших. Хоча нині, зрозуміло, слід оновлювати систему педагогічних поглядів, узгоджуючи її з вимогами сьогодення. Етнопедагогіка як окрема дисципліна не вивчалася в жодному педвузі України. Лише за незалежної України з'явилися перші курси цієї дисципліни, з яких уже постає цілісна система народної педагогіки українців, яка увібрала в себе досвід багатьох поколінь із глибокої давнини. Майбутнім українським педагогам читаються лекції про сутність і особливості національного виховання, його філософські основи та історію становлення і розвитку, шляхи і засоби формування національних духовних цінностей. Змінилося наше ставлення до "загальнолюдських" цінностей, слід поборювати всілякі теорії, сформовані на асимілятивній ідеології.

Українська етнопедагогіка має стати основою національної системи освіти та виховання. Так, Юрій Руденко виділяє кілька розділів етнопедагогіки: народне дитинознавство, народна виховна практика (з її основою — батьківською педагогікою, народна дидактика) та народна педагогічна деонтологія.

1. Народне дитинознавство має вивчати духовний світ дитини в різні періоди її життя: вікові та психологічні особливості дітей, їхнє мислення, емоції, світосприйняття. Кожна вікова група зумовлює певний вид догляду, виховання та навчання.

2. Батьківська педагогіка. Саме в родині — природному осередку зростання дитини — виховується любов до батьків, родини, Батьківщини, рідної мови, історії та культури, засвоюються основні моральні принципи, розвиваються почуття добра, совісті, справедливості. Отже, батьки — головні природні вихователі дитини. Найкращі умови для виховання повноцінної людини дає поєднання родинних і загальнонаціональних традицій, регіональних звичаїв, які підтримуються батьками і передаються дітям.

3. Народна дидактика. Головними напрямками народної дидактики є саме особиста праця дитини, дослідницький пошук, живе спілкування, в якому найкраще виявляється особистість дитини, розвивається мислення й мовлення, пам'ять і воля.

4. Народна педагогічна деонтологія (від гр. потрібне, необхідне) вивчає етичні проблеми: почуття обов'язку і моральних вимог. Ось головні ідеї та настанови, які передаються у спадок: любов до батьків, родини, хліба, рідної землі, піклування про молодших, співчуття та співпереживання, вірність прадідівським заповітам тощо.

Етнопсихологія тісно пов'язана з народною педагогікою. Слід знати психологічні особливості української дитини, перш ніж приступати до її навчання та виховання. Як зазначала Софія Русова, українська дитина не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто ховається від інших зі своїми переживаннями. Отже, до неї слід підходити з повагою до її індивідуальності, не потрібно силувати ні до роботи, ні до гри.

Вікові категорії розвитку дитини такі: новонароджений — до 10 днів, немовля — до 1 року, дитина — до 11 років, отрок — до 16 років, юнак — до 20 років; дівчинка — до 13—15 років, дівчина — 15—20 років.

Кожна вікова група потребує особливого догляду і виховання. У народі завжди хвалять матір, яка постійно розмовляє із немовлям, співає пісень, адже це з раннього віку розвиває розумові здібності дитини. Схильність дітей до наслідування старших дуже рано починає виявлятися в їхніх іграх та іграшках. У давнину іграшки виготовляли з дерева, глини, парафіну, полотна тощо. Робили їх батьки, рідні чи купували на ярмарках. Іграшки, виготовлені народними умільцями, дуже часто є довершеними мистецькими творами. Такі іграшки сприяють формуванню естетичних смаків.

Виховуючи культуру поведінки, в Україні здавна застосовували методи, що свого часу були засуджені як забобони, проте в народі вони випробувані протягом століть: "Не сідай за вугол стола, бо не одружишся", "Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)", "Не об'їдайся за обідом, бо пупцем потече", "Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка", "Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш", "Не облизуй макогін, бо швидко полисієш", "Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди", "Не об'їдайся сира, бо скоро буде твоя голова сива", "Іж окрайці з хліба, будуть тебе хлопці (дівчата) любити".

У народі користувалися делікатними методами заохочення і покарання. Для того, щоб дитина зрозуміла, що вчинила недобре, застосовувалися жартівливі примовки, наприклад: "Чим ви, хлопці, дома втираєтесь?" -"Батько рукавом, мати подолом, а я на печі так сохну!" Або: "Ой ніч моя, піч! Коли б я на тобі, а ти на коні, славний з мене був би козак", "Як подивитися, то всі люди брешуть, одні тільки ми правди не кажемо".

Як міра покарання застосовувалося і биття дітей, проте погляди на це явище були різними: "Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не побояться", "Рідна мати високо замахує, а помалу б'є".

Батькові іі матері в сім'ї відведена найвища роль — авторитарна. До батьків діти звертаються із пошаною, на "Ви".

Давнім українським звичаєм вважалося кумівство, яке й досі є традиційним у багатьох українських сім'ях. Це цікаве явище — своєрідний громадський обов'язок допомагати батькам у вихованні дітей. Досить часто батьки новонародженої дитини обирали по кілька пар кумів. Встановлювалась ієрархія: старші куми, молодші, прикуми, по-прикуми. У гуцулів іноді запрошували по 20 пар кумів, яких розподіляли за старшинством. Які мотиви цього звичаю? Вважається, що, чим більше кумів, тим багатше крижмо (подарунки дитині), або більша вірогідність, що дитина житиме.

Як бачимо, українська народна педагогіка й нині користується традиційними етнічними нормами і зразками виховання дітей.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал