Українське народознавство



Сторінка25/35
Дата конвертації05.12.2016
Розмір6.49 Mb.
ТипКнига
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   35

НАРОДНІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ

Знайомство з народною музичною культурою було б неповним без опису самих музичних інструментів. Нині важко встановити, які музичні інструменти виникли раніше, а які пізніше. Хоча, на думку багатьох дослідників, найстарішими є ударні інструменти, згодом з'явилися духові й струнні.

В Україні маємо унікальну пам'ятку музичної культури, якій близько двадцяти тисяч років — цілий ансамбль із шести ударних інструментів досить складної форми, виготовлених зі щелеп та лопаткових кісток тварин, "колотушки" із бивнів мамонта тощо. Знайдені всі ці інструменти в с. Мізин на Чернігівщині.

З давніх писемних пам'яток дізнаємося про бубни, труби, гуслі, сопелі, пищалі, свирілі та інші малодосліджені інструменти. Залежно від роду мистецької діяльності виконавці називалися: гудець (музикант і співак), плясець (танцюрист), півець (співак). Були й назви музикантів залежно від музичних інструментів: свирець (свирільник), сопільник, трубник, гусляр.

Із поширенням християнства народні музики стали переслідуватися церковниками, проте не втрачали популярності в народі. Писемні пам'ятки рясніють негативними описами народних ігрищ та застереженнями типу: "Гудця й свирця не вводи в дім глуму ради", "Як плясці, або гудці, або хто інший закличе на ігрище, або на яке зборище ідольське, то всі туди біжать, радуючись". Суворі проповідники так висловлювали свої догани тим, хто полюбляв подібні веселощі: "Диявол обдурює такими й іншими звичаями, всякими хитрощами переваблює нас від Бога; трубами й скоморохами, гуслями і русаліями". Церковний спів почав поширюватися в Україні під впливом візантійського і болгарського богослужінь.

На фресках Софії Київської зображено цілий музичний ансамбль з одинадцяти чоловік. Тут видно вісім музичних інструментів: орган, флейту, литаври, труби, лютню, щипкову ліру, дзвони та парні барабанчики.

Народні музичні інструменти широко використовувалися запорізькими козаками. Дмитро Яворницький зазначав: "... грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах ("релях"), басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах, — на всьому можливому для гри, й відразу танцювали".

старовинні гуслі

Старовинні гуслі.



Сопілка - один із найдавніших інструментів (рід флейти ). її різновидами с гуцульська теленка, денцівка, зубівка, флояра. Трембіта — духовим музичний інструмент. Довжина її досягас чотирьох метрів. Цей інструмент подає найсильніший звук, який чути далеко в горах. Вона поширена переважно на Закарпатті. Буковині. Гуцульщині.

Кобза - щипковий інструмент, подібний до лютні, яка з'явилася у пізньому середньовіччі іі була поширена серед багатьох народів Європи та Азії. Кобзо-подібні інструменти були відомі вже в Київській Русі: зображення подібного інструмента ( на фресці в Софійському соборі. Вважаюся, що кобза вигадана самим Богом, а грають на ній святі люди. Бандура відома з XV ст. і використовувалася одночасно з кобзою до XVIII ст., аж доки не витіснила кобзу майже зовсім. Із того часу її іноді також звуть кобзою. Принцип звукоряду в бандурі подібний до стародавніх гус дім.

Ліра в Україні поширилася переважно в XVII ст., хоча в Європі існувала близько тисячі років тому. Своєрідність побудови ліри сприяє легкому освоєнню цьего інструмента сліпими лірниками: клавіші допомагають вкорочувані струну, а ручка, яку обертає музикант, механічно видобувас звуки.

Волинка — народний духовнії інструмент, виготовлений із міха (мішка зі шкіри) або міхура тварин із встановленими в нього трубками. Звук видобувай ьси шляхом надування і натискання на міх. Назва волинки походить від місцевості, де вона побутувала (Волинь). Існують інші назви цього інструмента: коза, дуда. Волинка була поширена переважно в місцевостях, де було розвинуте тваринництво, серед чабанів у всіх європейських народів, особливо шанувалася шотландцями.

Ріжок невеличкий конічний інструмент, що виготовлявся з рогу тварин або дерева. Використовувався він як пастухами, так і мисливцями. Навіть російській"! цар Петро І полюбляв слухати українські й польські пісні - він тримав при собі музиканта, який грав на ріжку під час занять царя (за А. Терешенком).

Цимбали — струнний інструмент, звук на якому видобувається за допомогою ударних паличок. Входив до складу троїстих музик.

Троїсті музики - це своєрідні ансамблі з трьох інструментів. Склад троїстих музик часто варіювався: скрипка, бубон (або великий барабан) з басолею (басом) або з цимбалами, гармошкою.



НАРОДНИЙ ТАНЕЦЬ

Танець — один із найдавніших видів народної творчості, що виявляється в ритмічних рухах під музику чи спів. Можна лише здогадуватися, що перші танпі виникли як прояв емоційних вражень від навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів, а пізніше — жестів, що відображали певні трудові процеси (наприклад, деякі хороводи).

Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль, тому серед календарно-обрядових танців збереглося чи не найбільше архаїчних рис.

Слід розрізняти фольклорний танець і сценічний. Фольклорні танці — це народні танці, які побутують у своєму природному середовищі і мають певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми тощо. Сценічний танець, поставлений балетмейстером у професійному або самодіяльному колективі для показу на сцені, може бути українським, але вже не є народним. Безперечно, що українська фольклорна хореографія завжди була тим невичерпним джерелом, яке живило професійне мистецтво.

Фольклорні й сценічні ганці мають як тільні, гак і відмінні риси. Фольклорний танець — це стихійний вияв почуттів, настрою, емоцій і виконується передусім дія себе, а потім - для глядача (товариства, гурту, громади). Сценічний танець призначений насамперед для показу глядачеві і виключає елементи експромту. В українському народному танці досить часто наявний елемент змагання: двох парубків, парубка з дівчиною або танцюриста з музикантом. На сцені таке змагання може бути свідомо поставлене хореографом як елемент сюжету танцю.

Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні можна вважати малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, які одну руку кладуть на татію, а другу заводять за голову. Такі рухи зустрічаються і в сучасних танцях. Зображення танцюристів і музикантів є на фресках Софійського собору в Кисні (XI ст.). На думку деяких дослідників, срібні фігурки чоловічків з Мартинівського скарбу (IV ст.) передають один із танцювальних рухів: напівпирисидьку з розставленими широко ногами і покладеними на стегна руками. Зараження танців знаходимо і в багатьох мініатюрах зі стародавніх літописів. Писемні повідомлення про давні танці дають нам літопис ці. які називають їх "скакание и топтание", "гульба и плясание ", "хребтом вихиляние", "плясание и плескание ". Літописці - християни називають такі танці "бісівськими", або "поганськими". Це дає певні підстави вважати, що первісні танці були тісно пов'язані з прадавнім богослужінням.

Про один із залишків такого язичницького обряду, який побутував у церковному богослужінні на Волині (1582), писав Ян Ласіцький. Він повідомляє про вінчання, яке відбувалося близько одинадцятої години ночі. Молодих до церкви супроводжувані сопілкарі. Після здійснення церковного обряду священику подають чашу з медовим напоєм, він надпиває її за здоров'я молодих, потім передає нареченим, щоб вони допили священний напій. Далі з голови нареченої знімають зелений вінок і починають його топтати — це означає прощання з дівоцтвом. Тоді священик бере молодих за руки і веде в танець, а всі інші, взявшись за руки, довгим рядом танцюють за ними.

Цей своєрідний ритуал, завершується загальними піснями і танцями з плесканням в долоні. Як видно, до нас дійшов запис дивовижного поєднання християнського обряду з прадавнім народовірськнм звичаєм, який ще пам'ятали в XVI ст. Вірогідно, в давнину таку ж роль виконували служителі язичницьких культів.

Ритуальні танці ще й нині побутують у деяких регіонах України, наприклад, гуцульські танці "Кругляк" і "Освячення зерна", які подібні за своєю символікою. Танець "Освячення зерна" виконувався на Різдво сильними, здоровими чоловіками: на білій плахті лежить зерно, навколо нього, взявшись за руки, танцюють у напрямку руху сонця ритуальний танок, який надає зерну магічної сили плідності. Далі освячене таким чином зерно висипають у поділ господині. Символіка танцю передає уявлення про чоловічу запліднюючу силу і народжуючу жіночу. Навесні це освячене зерно, перемішавши з іншим посівним зерном, господар посіє на ниву". Танець "Кругляк" виконується також одруженими чоловіками при освяченні пасіки. Топірці кладуть по колу, у вигляді сонця, зерно освячують у шапках, потім висипають господині в запаску. Цей ритуальний танок має сприяти здоров'ю бджіл, доброму медозбору. Співається пісня, "щоб бджоли були веселі". Звучать побажання: "Дай, Боже, щоб пасіка була така велична, як свята були величні". Освяченим зерном господарі будуть навесні посипати вулики, коли вперше випускатимуть бджіл.

До сьогодні етнографи ще не зібрали і не описали на належному науковому рівні всі фольклорні танці українців. Перші докладні описи танців подали переважно літератори в художніх творах: Григорій Квітка-Основ'яненко, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Микола Гоголь, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Леся Українка та ін. І хоча письменники не ставлять собі за мету наукове дослідження танцю, проте описи танцювального мистецтва українців в українській художній літературі, зроблені досить ретельно і з художньою майстерністю, можуть служити водночас і цінним етнографічним матеріалом.

Серед дослідників українського народного танцю в XX ст. можна назвати Василя Верховинця, Андрія Гуменюка, Андрія Нагачевсько-го (Канада), Романа Гарасимчука, Анатолія Богорода, Вадима Купле-ника та ін. Класифікації українських танців, запропоновані дослідниками, ще не можуть вважатися досконалими. Першу класифікацію запропонував В. Верховинець, поділивши всі українські танці на масові, парні й сольні. Музикознавці класифікують їх за характером музичного супроводу: гопаки, козачки, польки, мазурки, кадрилі тощо. Між хореографами побутує класифікація і за назвами танців: "Рибка", "Коваль", "Швець", "Горлиця". А. Гуменюк у книжці "Українські народні танці" поділяє їх на хороводи, сюжетні й побутові.

Говорячи про українські народні танці, слід зазначити, що часто один і той же танець у різних місцевостях може мати різні назви. Наприклад, відомий нині український танець "Гопак" має інші назви: "Гоцак", "Козак", "Козачок", "Тропак" тощо. Танці отримують назви з різних причин. Наприклад, за якимось словом, що часто вживається у пісні, під яку танцюють: від пісні "Ой дівчина — горлиця" назвали танок "Горлицею". Те ж саме з назвою "Полька", що також походить від пісні, а не від того, що ніби він польський танець: він побутує в Україні та в деяких країнах Європи. В одній із таких пісень, яка є супроводом до танцю, зокрема співається: "Біда польку спокусила — пішла полька за русина..."

Так отримали назви і деякі весільні танці: "Дудочка" ("Діду, мій дударику..."), "Журавель" ("Унадився журавель, журавель до бабиних конопель..."). Деякі танці називаються за місцевістю, де вони побутують: "Коломийка" (від м. Коломия), "Гуцулка" (від Гуцульщини), "Микуличинка" (від с. Микуличин), "Лючинка" (від річки Лючинки), "Санжарівка" (від м. Санжари).

Іноді танці називають від назв рухів, які в них переважають: "Увиванець", "Тропак", "Гайдук" (присядки) тощо.

Крім назв танців, у народі існує низка назв танцювальних рухів. Василь Верховинець записав кілька з них: доріжка, присядки, навприсядки, вихиляси, "бач, як заплів" (пізніше названа плетінкою), "от завернув", "от загріба", плазунець". Нині відомі й інші народні назви рухів: гопаки, витинанки, підскоки, підтупи, дрібні скот, тропаки, закрутки, голубці.

Найдавнішими з українських народних танців є насамперед обрядові, ритуальні хороводи. Виконання хороводних танців, як правило, супроводжувалося обрядовими діями або діями, що ілюстрували текст хороводної пісні. Хороводи поділяють на кілька видів: веснянки, гаївки, танки, танки-ігри. Нині хороводи втратили своє релігійне значення і в народі побутують як звичайні забави. Відроджується релігійне значення хороводів лише в громадах Рідної Віри.

Сучасні дослідники в окрему групу виділяють сюжетні танці, що навряд чи правомірно. Сюжетними вони стають тільки завдяки введенню театральної драматургії в українські танці. Серед фольклорних танців можна назвати сюжетними тільки хороводи, та й то лише умовно.

Переважна більшість українських танців побудована на одних і тих жерухах, які витворилися з національного темпераменту, місцевого колориту, одягу.

В Україні і і за кордоном українське танцювальне мистецтво репрезентує переважно "Гопаю", культ якого склався на початку XX ст. Такій популярності сприяло насамперед використання народних танців у спектаклях корифеїв українського театру, підхоплене шоу-групами і навіть окремими виконавцями. Ось як про це писав Микола Савойський: "Гопак був доведений до таких шедеврів, що його витанцьовували пар по десять танцюристів, одягнених у таке вбрання, якого ніколи ніхто не бачив і яке нашому народові ніколи не снилося — включно до білих чобіт на жіноцтві, спідниці по коліна, а намисто... звисало жінці нижче пояса і це звався народний український театр!?."''

Справжній фольклорний гопак був переважно сольним чоловічим танцем, в основі якого лежала імпровізація і змагання. На думку дослідника козацьких танців Вадима Купленика попередником гопака був танець "Козак", і лише внаслідок заборони Катериною II самої назви козаків та подальших цензурних утисків танець змінив назву"'. Про неабияку популярність "Козака" ще в XVII ст. свідчить його поширення не тільки в Україні, але й у Польщі, Московії (варіант "Козачок") та інших європейських країнах. Так, у Франції в 60—70-х роках XVII ст. був відомий український танцювальний театр під назвою "Па де Козак", який вже тоді репрезентував українське мистецтво танцю.

Особливе місце серед чоловічих танців начежить ритуальному військовому танцю "Аркан", який танцювали опришки перед військовими виступами. Танець мав на меті перевірити на міцність і витривалість чоловіка-воїна: хто не витримував і розривав руки, того не приймали до танцю (це було своєрідною перевіркою на готовність до бою). Вірогідно, "Аркан" був своєрідною психологічною підготовкою до вирішальних дій, надихав, давав силу, енергію, піднімав бойовий дух.

Танці типу "Коломийки" і "Гуцулки" танпюються переважно по колу і в парах. "Польки" та "Кадрилі" схожі за мелодійною побудовою, але відрізняються за композицією та рухами. Всі українські танці важко перелічити, для нього потрібна спеціальна наукова праця, створена зусиллями не одного науковця, етнографа, музикознавця, хореографа. Поки ще не пізно, слід спорядити для запису танцювального фольклору спеціальні етнографічні експедиції, оснащені сучасною апаратурою і сформовані з досвідчених фахівців.

Натомість відсутність державної політики щодо збору фольклорних матеріалів (й танців включно) і нині примушує балетмейстерів вигадувати власні композиції, штучні назви танців, які вони іменують народними. Адже за постановою Міністерства культури УРСР ще в 1960-х роках, щоб отримати звання народного, самодіяльним колективам необхідно було включати до свого репертуару кілька фольклорних танців. Звання народних найчастіше отримували міські колективи, які навряд чи були знайомі з фольклорними танцями, що побутували переважно на селі. Ця постанова, очевидно, діє й нині. На жаль, ще і сьогодні в середовищі хореографів можна почути таку приказку: "Каждий балетмейстер творит свой фольклор". Красномовніше не скажеш.

Українська танцювальна культура, така багата й різноманітна у давнину, нині збідніла настільки, що в природному середовищі зводиться переважно до польки й вальсу (в центральних та південних регіонах), гуцулки (в Галичині), молдавської сирби і єврейських флейликсів (на Поділлі й Буковині).

Коли на зміну українським вулицям і вечорницям прийшли клуби і дискотеки, танцмайданчики заполонили переважно зразки негритянських танців: рок-н-рол, твіст, брейк, ламбада, реп. Але українська молодь, танцюючи негритянські танці, навіть не усвідомлює, що підсвідомо вводить у них типові українські рухи (етнорухн).

Слід пам'ятати, що національна культура, діючи як природний фактор, зберігає і накопичує енергію своєї нації. Відрив же від своєї гео-культури не тільки сприяє прилученню до чужої культури, але й призводить до відтоку національної енергії на користь іншого етносу.

Звичайно, мода на музику приходить і відходить. Та в народі з давніх-давен негативно ставилися до тих, хто танцює під чужу дудку.

Музична культура українців надзвичайно багата жанрами, стилями, ритмомелодикою. Кожен регіон має свої особливості пісенної й танцювальної музики. Музичні діалекти переважно збігаються із територіальними діалектами української мови. За Філаретом Колессою, їх можна поділити на дві групи: східну і західну. На Наддніпрянщині і Наддонеччині переважають новіші пісні й музичні ритми, зате у північних областях краще збереглися старовинні обрядові мелодії з архаїчними ознаками, що вказує на дуже давні витоки української музичної культури. І хоча нині музикознавці відмічають деякі чужоземні впливи у музиці, це явище спостерігається і в кожній іншій національній культурі.

Незважаючи на це, українська музика не втратила своєї самобутності, й українці по праву вважаються одним із наймузикальніших народів світу.

ГОСПОДАРСТВО, ПОБУТ, РОДИНА

1.ПРОВІДНІ ГАЛУЗІ ГОСПОДАРСТВА

МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА

Поняття "культура" охоплює як духовні, так і матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать досягнення у галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо. Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи ювелірні вироби - це водночас пам'ятки і матеріальної, і духовної культури, тому досить часто вони розглядаються у взаємозв'язку.

Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури, починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим ґрунтом, на якому формувались основні види матеріальної культури українців. Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах:

1) у діахронії — від найдавніших часів до сьогодення;

2) у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;

3) у різних галузях матеріальної культури:

4) у різних соціальних верствах населення;

5) у взаємозв'язках із культурою інших народів.

За скіфською легендою, трьом синам першого чоловіка Таргітая з неба впали золоті дари: чаша, сокира, плуг і ярмо. Кожен із трьох братів намагався узяти їх до рук, але утримати ці дари в руках вдалося тільки наймолодшому сину Колоксаю. Нині по-різному пояснюють їх значення. Іноді навіть розглядають плуг і ярмо як один символ хліборобства Та в міфах таких зайвих символів не буває. Кожен предмет символізує одну з каст скіфської держави: чаша - жерці, сокира - воїни, плуг - виробники матеріальних благ (хлібороби), ярмо — раби. Той син, якому вдалося втримати у своїх руках дари, символи всіх станів суспільства, отримав право управляти всім царством.

Розглянемо заняття третьої касти — виробників матеріальних благ. Почнемо з хліборобів.

ХЛІБОРОБСТВО: РІЛЬНИЦТВО, ГОРОДНИЦТВО, САДІВНИЦТВО

Обробіток землі, вирощування хліба — це провідна галузь господарства українців. Його початки сягають середини VI—V тисячоліття до н. ч., тобто раннього неоліту.

Згадаємо записи Геродота про те, що Скіфія торгувала хлібом з іншими країнами або про легендарну Артанію (Оратанію). Звичай "хліба-солі" — свідчення найпочеснішої праці хліборобів. На території України археологами віднайдено понад 150 поселень, у яких виявлено знаряддя обробітку грунту: плуги, борони, серпи, а також жорна, що перемелювали зерно.

Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха Бронзи), пізніше з'являється соха, яка застосовується для обробітку ґрунту в лісових районах. У народних казках іноді згадуються золоті наральники, які є успадкованими знаннями про Золотий плуг скіфів, що пов'язувався у народній уяві з чарівною небесною субстанцією.

Дослідження знайдених археологами знарядь землеробства підтверджують, що від давньоруського плуга веде свій родовід і український плуг. Застосовувались у землеробстві також борони, волокуші, лопати.

Відомості про цю найпоширенішу галузь господарської діяльності в Київській Русі подають також літописи. З них довідуємося, що наші Предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби, коноплі. На городах вирощували: капусту, ріпу, огірки, цибулю, хміль, мак, гірчицю, у садах — плодові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні.

У Лаврентіївському літописі (946 р.) наведені слова, які говорила княгиня Ольга древлянам: "Всі гради ваші... ділають ниви своя і земле своя". Згадки про рало знаходимо і в 964 p., коли в'ятичі повідомляли князя Святослава про те, що вони платять хозарам данину по "шелягу от рала". Безумовно, традиції землеробства розвинулися у Київській Русі значно раніше, ніж про це йдеться у писемних згадках. Можна з певністю стверджувати, що аграрна культура України має кількатисячолітню історію: з кінця IV тисячоліття до н. ч. землеробство вже мало свої традиції, вироблені трипільськими племенами. Велику роль у цьому відіграли природні умови: ландшафт, клімат, родючість грунтів тощо. Майже 90% земель нашої країни придатні для землеробства і садівництва, решта займають гори та болота. Звичайно, в давнину такий розподіл був дещо іншим, проте високоякісність грунту не підлягає сумніву. Багата різноманітність ґрунтотворних порід сприяла розвитку землеробства.

В Україні впродовж віків існували різні системи землеробства: вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі). Кожна з них мала свої переваги та недоліки. Багатопільну систему могли впроваджувати тільки досить великі землевласники, бо малоземельному господарю це було не під силу.

Найдавнішою з відомих систем можна вважати вогнево-вирубну: ділянку для посіву готували заздалегідь, рубаючи взимку або восени дерева та кущі, які залишали на землі, щоб навесні спалити. Далі без оранки сіяли льон або просо, і тільки в наступні роки цю ниву використовували під посів зернових культур. Така система була надзвичайно трудомісткою і непродуктивною. Особливого поширення вогнево-вирубна система набула в районах Лісостепу.

У степових районах була поширена перелогова, або залежна, система землеробства, яка також вважається однією з найдавніших; її особливість полягає у тому, що ланові, який перестає родити, дають час на "залеж", тобто не засівають його кілька років, доки земля знову набереться сили.

Перехід до трипільної системи землеробства можна вважати великим прогресом. Найбільшого поширення ця система набула за часів Київської Русі. Всі орні землі поділяли на три частини: одну відводили під озимі культури, другу — під ярі, третю — під пар. Ділянка, що була під паром, могла використовуватись як пасовисько для худоби. Наступного року вона засівалась озиминою (житом, пшеницею), а через рік — яровиною. Та ділянка, з якої зібрали ярові, залишалася під пар. Отже, таке чергування полів давало можливість вирощувати різні культури одночасно, а також поліпшувати родючість ґрунту. Хоча, звичайно, селяни не завжди чітко дотримувалися такого чергування "озимі — ярі — толока", бо основним продуктом харчування селянської сім'ї, як правило, запишалося жито.

Землеробство поділяється на три основні напрями: рільництво, городництво і садівництво, які однаковою мірою притаманні українському народові. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. У Київській Русі сади вирощували не тільки по селах, а і в густозаселених містах: біля кожного будинку був свій садок. Із появою монастирів увійшло у звичай вирощувати великі сади на монастирських землях. Така традиція існувала досить довго: іноземний мандрівник Гільденштедт в описі своєї подорожі в 1774 р. вказує, що "овочеві дерева можна знайти майже біля кожного будинку в Києві", а "на Подолі є державна шовковична плантація з 500 великими чорними шовковицями. Є також і виноградники".

Любов до землі розвинута в українців з такою силою, що дивувала навіть наших сусідів-росіян. Так, російський учений Василь Зуєв писав про Слобідську Україну: "куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого збіжжям, а далі або баштани, або овочеві садки".

В Україні найулюбленішими фруктами та ягодами були вишні, сливи, яблука, груші, малина, порічка, аґрус; на півдні — абрикоси, персики, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Так, уже в III ст. н. ч. було відомо кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися ще в IV—VI ст. до н. ч. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш. Садівництвом традиційно займалися чоловіки, городництво з незапам'ятних часів було заняттям жінок.

Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них досить довго вживалися як дикі рослини (огірки, буряк, морква), культивуватися вони почали в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори.

На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку грунту, оскільки без нього уявлення про землеробські традиції наших Предків було б неповним. Крім того, зразки цих знарядь, знайдені археологами й зібрані етнографами, є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні.

Найдавніша знахідка залізної частини рала (наральник) датується першими століттями нашого часу. Це наральник із поселення Чер-няхівської культури. До появи залізних частин рало виготовлялося із твердих порід дерева, отже, можна гадати, що воно виникло значно раніше. У Сумському краєзнавчому музеї зберігається рало, яке датується другою половиною І тисячоліття н. ч. Рало — знаряддя, що не перевертає ґрунту при оранці, а лише розриває і робить борозну. В Україні існувало багато видів рала; оскільки воно набуло ще за часів Київської Русі функцій розпушування землі, то, поряд з новими досконалішими знаряддями використовувалося аж до XIX ст.

Панівним знаряддям обробітку грунту поруч із ралом став плуг. Дерев'яний плуг із залізним лемешем і череслом побутував у Київській Русі, про що є згадка в "Повісті врем'яних літ": "Пішов Володимир на ляхів і захопив города їхні... цього ж року і в'ятичів переміг, і наклав на них дань від плуга, як і отець його брав". Знахідки залізної частини плуга (чересла) археологам відомі з VIII ст. Конструкцію найдавніших плугів можна уявити за давніми мініатюрами з літописів (наприклад, Кенігсберзький літопис). Орачі віддавали перевагу плугові перед іншими знаряддями, про що може свідчити давня приказка: "Де оре соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить".

Плуг складався із кількох деталей, які у різних етнографічних районах України мали різні назви. "До робочої частини належали підошва (полоз, повзун, плаха), леміш (залізо, плита), полиця (дошка), стовбо (підойма), чересло (ніж, різак). Гряділь (стріла, вал, придолнь) служив для з'єднання робочої частини з передком. Направляли плуг за допомогою двох ручок (чепіг)"

У плуг запрягали переважно дві-три пари волів. Для такої оранки треба було плугатаря і двох погоничів. При якісній оранці знищувалися бур'яни, адже вони підрізалися плугом і загорталися скибою землі.

Соха в Україні не набула такого поширення, як у Росії та Білорусі, де вона буда основним знаряддям обробітку землі. Нею користувалися тільки на Поліссі, застосовуючи її поряд із плугом. Соха також виготовлялася із дерева і мала залізні сошники. У Конотопському повіті відомий варіант перехідного знаряддя від сохи до плуга. Можливості сохи порівняно з плугом були обмежені: глибина і якість оранки сохою значно нижчі. Крім того, соха була для орача важчою в роботі, бо її треба було тримати на руках і натискувати на неї під час оранки. Але для убогого селянина соха була зручнішою тим, що не потребувала кількох волів, можна було орати одним конем. Тому й з'явилася приказка: "Соху завела нужда".

Існували ще й інші ручні знаряддя обробітку землі: мотики, сапи, заступи (лопати), вила, граблі й борони (для розпушування). Найстародавнішими є, звичайно, мотики, серпи, які відомі ще за часів Трипільської культури (VI III тисячоліття до н. ч.). Найбільше знахідок серпів із городищ Нижнього і середнього Подніпров'я належить до скіфських часів. Коса з'явилася значно пізніше, тому селяни (навіть поміщики) досить довго віддавали перевагу серпові перед косою, оскільки боялися, щоб не було втрат зерна під час струсу косою. Косу переважно використовували для збирання сіна. У деяких поселеннях поширювалися навіть забобони проти коси, жінки боялися, що "корови молока збавлять", якщо ночують дзвін коси.

Уміння косити вважалося дуже відповідальною справою, яка вимагала сили і спритності, тому подекуди створювалися ватаги косарів, які досконало володіли косами і ходили на заробітки.

Українці, на відміну від багатьох інших народів, мали звичаї в'язати зібраниіі врожай у снопи. Сніп також служив платою робітникам (женцям, женчикам), які наймалися жати чуже жито. Снопи складали в копи, які в різних районах налічували різну кількість снопів (залежно від традиції). За кількістю кіп рахували врожай. На Чернігівщині нормальним вважався сніп, який в обхваті мав 100-112 см. Обмолочували снопи ціпами: двома палицями, з'єднаними ув'яззю і кільцем. Ударна частина знаряддя називалася бичем, а держак — ціпилном. Молотили на відкритих токах, якщо дозволяла погода, або в стодолах, де просушували снопи.

У XIX ст. на півдні України поширилася молотьба котком, який був відомий уже з XVII ст., але ще не набув такого поширення. Коток робили з дуба, оббивали залізними стрижнями — ребрами. Таке знаряддя називали ще гармашем, а молотьбу — гармонуванням. Гарманували на спеціальних токах (гарманах) за допомогою коней.

Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще за часів Трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців, назва походить від давньоіндійського жраван — "камінь для вичавлювання соми", тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен виготовлялися з вапняку. З часом конструкція жорен ускладнювалася, чим полегшувалося користування ними. В епоху Середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які діяли подекуди і в першій половині XX ст. З появою машинної техніки та фабричних землеробських знарядь у землеробстві України в XIX—XX ст. відбулися значні зміни.

Хліб українці споконвіку вважають святим, а землю — матір'ю-годувальницею. Кількатисячолітня традиція догляду за нивами виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов'язаних із майбутнім урожаєм.

Так, перед початком оранки не можна нікому нічого давати чи позичати, щоб не позбутися щастя, яке необхідне в цій відповідальній роботі. Для оранки вибирався день, коли був повний місяць, найкраще вівторок, четвер або субота. Однак це не має бути день, в який цього року випало Благовіщення.

Починати оранку або сівбу годилося обов'язково на світанку, щоб не зустріти нікого перед роботою. Якщо зустрічали когось, то не розмовляли, навіть не віталися, хіба що кивали головою. Слід було не тільки дотримуватися мовчанки, aлe й особливої чистоти, щоб хліб був чистим. Тому напередодні якнайкраще милися, а вранці вдягалися у святкову сорочку, іноді весільну.

Перед початком оранки не можна забивати в землю кілки, бо вона в цей час свята; також не можна свистіти, щоб не викликати злих духів. Зерно, що збираються сіяти, відбирають якнайретельніше, досить часто змішуючи його з тим зерном, яким засівали засівальники на Новий рік, або зернами з Дідуха чи обжинкового вінка.

Жнивами найчастіше керує жінка: господиня дому або найдосвідченіша жниця. Кінець жнив — обжинки — супроводжуються обрядовим обідом, який готують господарі для женців. Ритуальними стравами в цей час обов'язково має бути каша з салом чи маслом, пироги, яєчня, млинці, вино, мед. Обід відбувається у хаті, де господарю підносять вінок із колосся.

Особливо боялися, щоб якийсь чаклун або відьма не накоїли на ниві біди. Тому, коли зростали посіви жита чи пшениці, господарі ходили на йоле дивитися, як росте хліб. Боялися, що зла відьма зробить на ниві закрутку — надломить колосся, пригнувши їх до землі. Тоді нечиста сила перенесе врожай із цього поля в засіки відьми, яка зробила закрутку. Ця шкода мусить обов'язково бути виправленою, бо зерно із закрутки вважається лихим і для господаря, і для женця, і для того, хто буде їсти хліб із нього. Доторкатися до залому небезпечно, тому його накривають гноєм, іноді обгороджують осиковими кілками чи спалюють просто на полі. Найчастіше закрутки роблять під час цвітіння жита, на Купайла, до схід сонця.

Шанувалися всі звичаї, пов'язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб потрібно накривати рушником, бо він теж снить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в будь-кого — він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти, бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть дитині в колиску, щоб уберегти її від злих очей.

Олександр Потебня записав казку про Хліб і Змію, яка, напевно, була складена в глибоку давнину. Змія, побачивши Хліб на столі, позаздрила йому і спитала, як він досяг такої великої честі. Хліб розповів, скільки випробувань йому довелося витримати, щоб потрапити на стіл: його молотили ціпами, мололи, місили, випікали на вогні і тільки потім поклали на стіл. Змія хоче й собі спробувати такого, але не витримує й першого випробування. Тому про людину, яка пройшла багато випробувань, кажуть: "Пройшов крізь сито і крізь решето".




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   35


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал