Українське народознавство



Сторінка22/35
Дата конвертації05.12.2016
Розмір6.49 Mb.
ТипКнига
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   35

УКРАЇНСЬКЕ БІБЛІЄЗНАВСТВО

Священною книгою християн, як відомо, є Біблія. Одразу зазначимо, що для нас Біблія є предметом релігієзнавчого (наукового) дослідження, а не культового чи теологічного. Святою книгою Біблію вважають дві релігії — юдаїзм і християнство, хоча ставлення до неї в обох релігіях різне.

Юдеї вважають своїм лише Старий Заповіт (що є перекладом усного Талмуду і писемної Тори), християни ж визнають як Старші, так і Новий Заповіти, щоправда, різні течії християнства визнають різну кількість біблійних книг. Біблія вже перекладена на 1907 мов світу і впдрукована тиражем 1 мільярд примірників. Не зайвим буде нагадати, що вона вже має 100 тисяч варіантів перекладів і різночитань. Сучасні неохристиянські течії намагаються оновити, осучаснити тексти Біблії, адаптувати їх до сприйняття простих віруючих. Основна ж маса християн ніколи докладно не знала і не розуміла суті догматичних змін і дискусій, які точилися серед духовних мудреців та церковних пастирів. До переосмислення християнства вдавалися світочі української філософської думки вже за кілька століть до нас. Григорій Сковорода, шукаючи у Біблії власної арійської правди, в кінці життя, так і не знайшовши її, назвав Біблію "потопом зміїним". Тарас Шевченко, вже знаючи, що "візантійський Саваоф одурить"і що "ми не раби його, ми — люде", скрушно писав: "Наробивти, Христе, лиха!"

Першу в Україні науково-популярну спробу пояснити народові справжнє походження християнського святого письма зробив у 1905 р. Іван Франко у книзі "Сотворення світу". Прагнучи відкрити народові те, чого досягла історична наука, він писав:"... до найглибших тайників науки має вільний доступ кожний чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажаннє — пізнати правду, і в кого розум настілько вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її". Однак книга Івана Франка була таємно знищена новітніми інквізиторами. Ось що розповідає про це О. Сушко у передмові до цієї книжки: "Поява книжочки викликала серед нашого відсталого суспільства велике порушеннє. Серед попів закипіло, як в гнізді шершенів, а старші наші "інтелігенти" вважали за відповідне заховати про "страшну" книжочку гробову мовчанку — й за всяку ціну не пустити її в руки гімназіяльної молодіжи. В кінці ж попи упали на "спасенну" гадку збутися "ворога" за одним махом: — "тихесенько, без гомону" вони викупили усе невеличке число надрукованих примірників — й спалили їх"". Саме в цій книзі І. Франко вперше в українській науці здійснив не-упереджений аналіз біблійних текстів. На початку XX ст. йому потрапили до рук найновіші в той час праці німецьких вчених про відкриття у Вавилонії, Сірії, Палестині, Єгипті. Ці праці справили на нього велике враження. Це були ті матеріали, яких йому давно бракувало у ного довголітніх дослідженнях Біблії. Книжка (.Франка розповідає про одну з найбільших містифікацій двох тисячоліть.

Найдавніші тексти, які євреї взяли до своєї Біблії, були створені мирними хліборобами, правдивими й лагідними, закоханими у природу й музику — шумерами. Коли кочові племена семітів .завоювали їх, рабини почали переписувати шумерський епос та міфологію з їхніх глиняних клинописних табличок, створюючи таким чином своє "святе письмо". На основі біографії видатних історичних осіб Ур Намму, Гаммурабі, Саргона Першого рабини створили вигадану постать пророка Мойсея, який нібито був автором П'ятикнижжя, що увійшло до складу Старого Заповіту. Нині відомо, хто був справжнім автором перших біблійних текстів. Це рабин Єзекіїл, який взяв у шумерів основні богознавчі концепції, законодавчі основи, оповідання про сотворения світу, світовий потоп, Ноєв ковчег (у шумерів Зюдзюрин ковчег) і пристосував їх до юдейських інтересів. Він також скомпонував "Божі заповіді Мойсея", які запозичив із шумерських законів, що були викарбувані на кам'яній стіні володаря Гаммурабі.

Другим творцем, продовжувачем справи Єзекіїл а, став Ездра, що походив із касти рабинів-садукеїв. Він збудував юдейський храм Єгови в Єрусалимі, де в 444 р. до н. ч. виголосив промову і зачитав свої ж писання, назвавши їх Мойсеевими. Ездра зумів переконати свою паству в тому, що це "святе письмо" знайдене ним в руїнах єрусалимського храму царя Соломона.

Нині шумерологи та єгиптологи знаходять все більше давніх текстів, які при зіставленні зі старозаповітними красномовно свідчать про пряме запозичення. Наприклад, Приповідки Соломонові взяті з єгипетської книги "Поучения Аменхотепа" (дослідження професора Шонфіла). У Біблії також наявні запозичення з Гетітського кодексу хліборобських племен Малої Азії. Навіть самі євреї у "Світовій історії єврейського народу" (с. 347) визнають це: "Ми тепер знаємо, як багато навчився Ізраїль від Єгипту і Месопотамії".

Книги Нового Заповіту упорядковувалися в перші століття нашого часу послідовниками Ісусового вчення. Ці книги названі євангеліями. Слово євангеліє первісно означаю "винагорода за благу вість". Пізніше стало означати саму "благу вість" про появу видатної особи. Цим словом стали називати й книги, в яких викладений життєпис Ісуса А євангелістами називають авторів цих життєписів, яких у Біблії нині чотири: Матвій, Марко, Лука, Іван (хоча це авторство досить символічне). На початку нашої ери таких євангелій писалися сотні. Кожне з них мало свою версію про життя, муки і воскресіння "сина Божого". Існувало безліч різних християнських сект. Автор II ст. Цельс писав, що його сучасники християни не відчували докорів сумління, переписуючи й виправляючи євангелія по три-чотири рази, щоб заперечити різні звинувачення на свою адресу.

У Римській імперії ще вважалося, що віра християнська — рабська, тому поважні римляни трималися своєї традиційної віри. Візантійський імператор Костянтин (274—337 р. н. ч.), який у тривалій боротьбі з Максентієм потребував допомоги, контактував із рабами-християнами. Вони робили несподівані напади на ворога із засідок, таємно повідомляли імператора про переміщення противника. Тому в 313 р. Костянтин видав "Міланський едикт", за яким надавалося християнам рівне право з представниками інших віросповідань, і тим самим створив вигідні умови для розвитку християнства.

Проте серед християн існувало стільки поглядів на Ісуса, скільки було фомад: одні казали, що Ісус — бог, другі — напівбог, треті — син юдейського бога Єгови, четверті зовсім не визнавали його Богом, вважаючи лише пророком. Тоді імператор Костянтин, сам язичник, вирішив об'єднати ці громади, спрямувавши їх на користь імперії. В 325 р. він скликав собор єпископів, який відбувся в невеликому селищі Нікеї, щоб узаконити головні християнські канони. Між "святими" отцями розпалилася суперечка, що дійшла до бійки. Єпископ Миколаїв виступив за впровадження культу Святої Тріііці. Його противником став архієрей Аріус, котрий твердив, що поняття Святої Тріііці є "поганським", тобто язичницьким. Тоді Миколай жбурнув у Аріуса цеглину, розбивши йому голову, зірвав з нього ризи і вирвав з рук Євангеліє. Імператор підтримав Миколая, визнавши, що проголошення Ісуса богом буде вигідне для нього самого, бо він стане вважатися намісником бога на землі. Іконописці почали зображати бога з обличчям імператора.

Після Нікейського собору всі євангелія, крім чотирьох, котрі й нині є у Біблії, були заборонені й визнані апокрифами (недостовірними). Але теологічні суперечки, що не вщухали протягом кількох століть, час від часу вимагали перегляду основних положень віри. Відбувалися інші собори, які, зрештою, привели до остаточного поділу християнських церков на Східну й Західну. Це сталося в 1054 р. — папа Лев IX та патріарх Константинопольський піддали один одного анафемі (церковному прокляттю). З цього часу починається самостійне існування двох церков: Східної (куди входять ортодоксальна, або православна, та греко-католицька) і Західної (римо-католицька).

Сучасні наукові відкриття проливають світло на невідомі раніше сторінки життя Ісуса Нині вже перестали заперечувати його існування, оскільки визнано, що цілком можливо Ісус був історичною особою. В 40-х — 50-х роках XX ст. на узбережжі Мертвого моря в Ізраїлі проводилися археологічні розкопки. У Кумранській печері були знайдені давні рукописи, з яких дізналися про дати життя царя Ірода, Ісуса, його брата та одного з апостолів. Цар Ірод помер у 4 р. до н. ч., отже, Ісус не міг народитися після смерті царя, адже, за Біблією, Ірод, шукаючи Ісуса, влаштував "побиття немовлят", яким було близько двох років. Значить Ісус народився раніше від "Різдва Христового"? Дослідження деяких зарубіжних вчених переконливо доводять, що Ісус був врятований від смерті своїми учнями, котрі під час сонячного затемнення зняли його з хреста. Він був одружений з Марією Магдалиною і мав сина Вараву. Проживши близько сімдесяти років, Ісус загинув під час нападу римлян на фортецю Масада". Для створення нової віри церковникам потрібні були легенди про воскресіння "боголюдини", і вони їх створювали. Цікаво, що в євангеліях описи воскресіння Ісуса практично відсутні, тільки повідомляється, що він воскрес.

Уся література, що критикувала християнство, була знищена в період II—VIII ст. її вилучали з бібліотек і сховищ у всіх країнах, де християнство оголошувалося державною релігією. Так, праця грецького філософа Цельса "Правдиве слово", написана в 176 р., була знищена християнською церквою. До нас дійшли тільки цитати (виписки) з цієї книги, зроблені Орігсном, автором твору "Проти Цельса", написаної в 111 ст.

Ніхто не замислюється, чому сам Ісус не залишив нам жодного рядка ні свого вчення, ні своєї автобіографії. Невже він був неграмотний? Але ж, за євангеліями, Ісус знав "Закон", тобто Тору чи Талмуд, отже, якось він мав би його читати. Крім того, забувають, що Ісус був сповідником юдаїзму, про що неодноразово нагадують євангелії: "Кажу ж, що Христос для обрізаних став за служку, щоб отцям потвердити обітниці" (Біблія, Рим., 18:8); або слова самого Ісуса: "Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого" (Біблія, Матвія, 15:24). Відомо також, що він проповідував у синагогах: "І ходив він по всій Галілеї, по їхніх синагогах навчаючи, та євангелію Царства проповідуючи" (Біблія, Матвія, 4.23)57.

Другою визначною працею у галузі українського біблієзнавства XX ст. стала невелика книжечка професора Володимира Шаяна "Біблія як ідеологія", в якій автор порушує проблему об'єктивного вивчення Біблії: "... тут зустрічаємося з дивним фактом. Об'єктивне дослідження біблії саме як ідеології, наштовхується на великі перепони тому, що юдаїзм став основою для християнства. Можна навіть сказати, що це питання замовчувалося істориками релігій чи екзегетами... Чому ж потрібні такі застереження у відношенні до досліду біблії. А саме тому, що біблія є досьогодні предметом релігійного культу як у системі юдаїзму, так і християнізму, який її успадкував. А однак історично-порівняльні досліди релігій не можуть обійтися, ані проминути саме їх ідеологічного чи ідеологічно-політичного аспекту. ...її справедлива історична оцінка стається відразу предметом обурених емоцій".

Вчений стверджує, що Біблія продумана і написана саме як історія єврейського народу і саме з релігійного погляду юдаїзму. Але найважливіше те, що Біблія є конкретною багатовіковою програмою знищення всіх неюдейських народів. Початок цієї програми — навернення усіх народів до монотеїзму. На початку не так важливо, як буде називатися Бог тих чи інших народів, головне, щоб він був один: "Слухай, Ізраїлю: Господь Бог наш - Господь один!" (Біблія, 5М, 6:4). Про це ж йдеться і в Новому Заповіті, де Ісус повторює цю заповідь юдаїзму в своїй розмові з книжниками: "Котра заповідь найбільша в Законі?". А один із тих книжників, що чув, як вони сперечались, та бачив, як добре він (Ісус) відповідав їм, приступив та й спитався його: "Котра заповідь перша з усіх? Ісус відповів: "Перша: Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог — Бог єдиний".

Наступний етап винищення етнічних релігій (тих, хто вірує в інших Богів): "І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними, і не будеш служити їхнім Богам, бо то пастка для тебе". "Але тільки так будете їм робити: жертівники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні, бо ти святий народ для Господа, Бога твого, — тебе вибрав Господь, Бог твій, щоб ти був йому вибраним народом зо всіх народів, що на поверхні землі".

І третій етап—захоплення усіх земель, де ступила нога ізраїлевих синів: " Кожне місце, що на нього ступить ваша нога, буде ваше. Від пустині й Ливану, від Річки, річки Єфрату й аж до моря останнього буде ваша границя". Цікаво, що серед списку народів, які приписується винищити і оселитися на їхніх землях, називаються гетити (гети). В 1917 р. чеський вчений Бедріх Грозний довів, що біблійні гетити — народ, який проживав у По-дунав'ї та Подністров'ї, а М. Грушевський вважав їх мешканцями Причорномор'я та Подніпров'я. Ось така біблійна програма щодо України.

Вивчення Біблії продовжується. Нині маємо підручник С. Головашенка, який докладно висвітлює історію формування біблійного канону, його функціонування в юдаїзмі та християнстві, подано також розділ "Біблійна етнологія" (щоправда, з деякими неточностями), але, на жаль, дослідження теми "Біблія як об'єкт критики" майже відсутнє. Автор, зібравши загалом досить великий список бібліографії (зокрема іноземними мовами), не знайомий ні з працею Івана Франка, ні з працею Володимира Шаяна.

Проповідник Світояр, біблієзнавець із Києва, подав аналіз біблійної ідеології під кутом зору етнорелігії, етнопсихології та етноправознавства. Його праця в недалекому майбутньому може стати основою релігієзнавчої експертизи при реєстрації релігійних громад і їхнього віровчення.



ДВОВІР'Я ТА ПОВЕРНЕННЯ ДО ТРАДИЦІЙ

Вперше термін двовір'я був ужитий в XI ст. Феодосієм Печерським для характеристики нового на той час явища - мирного поєднання обох релігій у світогляді й звичаєвості народу (язичництва й ортодоксального християнства, що отримало назву православ'я). Літописець писав: "Називаючись християнами, а по-поганськи живучи" і пояснював далі: "Бо хіба се не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається, — а чи не по-по-ганському се є? Се ж по диявольському наущению одні сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, котре буває на здоров'я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами нереваблюючи нас од Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми ж бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, — це бісом задумане діло, — а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало їх знаходиться в церкві".

Таке явище в науці було назване православно-язичницьким синкретизмом (у перекладі з гр. — поєднання). Двовір'я як форма компромісного існування протилежних світоглядних концепцій з'явилося уже в перші десятиліття після християнізації. Це цілком зрозуміло, адже ранні християни, заперечуючи й відкидаючи стару віру, все ж не могли створити для своїх теологічних концепцій ніякої іншої категоріальної системи, крім тої, що вже існувала у традиційній вірі. Отже, весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука, і філософія, і мистецтво все ще залишалися рідновірськими.

Обрядова практика рідної віри не зникла з прийняттям християнства ні серед народних мас, ні серед освіченого князівсько-боярського середовища. Ознаки рідновірської богослужби оживали у літургійних діях, повсякденному житті, священних жертвоприношеннях, застосуванні ладану та кадила, окропленні священною водою і покладанні священиком рук на віруючого, вшануванні певних дерев, тварин, джерел, природних явищ.

Православно-язичницький синкретизм вироблявся завдяки постійним поступкам християнства рідновірським звичаям і обрядам. Чимало істориків відмічають цей факт. Так, один із провідних російських істориків В. Соловйов з роздратуванням писав про візантійських імператорів: "Замістьтого, щоб успадковану ними язичницьку державу піднімати до висоти християнського царства, вони навпаки, християнське царство принизили до рівня язичницької самодостатньої державності". Отже, християнство, яке прийшло до нас із Візантії, вже мало значний двоєвірський вигляд візантійського (античного) походження.

Пошуки Володимиром нової віри свідчать про ідеологічну кризу, що потребувала нової ідеології. Прийняття християнства не було єдиним із можливих варіантів заміни старої ідеології. Тим більше, що традиційна язичницька віра не була глухим кутом у розвитку світогляду й духовної культури народу. Навпаки, загальновизнано, що Русь перед християнізацією була державою з глибокою культурною традицією. Тільки церковні ідеологи, як за давніх часів, так і сучасні, абсолютно безпідставно й тенденційно пишуть, нібито русичі були "дикими" та некультурними і тільки "справжня" віра їх просвітила. Нині мусимо переглянути своє ставлення до застарілих догм, адже навіть із літописів бачимо, що традиційна українська віра була досить серйозним противником християнству.

Служителі рідновірських культів були високоосвіченою верствою і суспільства, носіями позитивних знань — стародавньою інтелігенцією. . Християнські священики забороняли астрономію, філософію, риторику, хліборобські обряди, ототожнюючи їх з рідновірськими кощюнами. Та з часом і вони не встояли перед цими тисячолітніми традиціями. Українське "православ'я" має самобутній, неповторний характер саме завдяки цьому синкретизму, який і відрізняє українську релігійну культуру від культур інших народів.

У чому ж сутність нашого двовір'я? Переважна більшість християнських культів запозичена з традиційної язичницької віри. Наприклад, культ дерева, який українці мали споконвіку і який заперечувався раннім християнством, повернувся до нас із Північної Європи у вигляді Новорічної ялинки. Жертвоприношення християни перетворювали в обряд причастя до "тіла й крові" Ісуса Христа у вигляді хліба й вина. В ортодоксальному християнському обряді залишилося рідновірське "жертвенне посвячення", яке ми знаємо у вигляді Великодніх короваїв, що випікаються обов'язково з дріжджового тіста, хоча нині ці короваї називаються єврейським словом "пасха", яке дослівно означає "перескочення". У євреїв же "пасха" означає жертовне ягня.

Походження його описується у Біблії. Єгова хотів повбивати "в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини", крім євреїв, і вчинити суд над усіма єгипетськими богами. Щоб знати, в яких будинках живуть єврейські сім'ї, він наказав євреям помазати свої житла кров'ю жертовного ягняти. Це йому буде знаком, що ці житла треба "перескочити", тобто обминути. Звідси й походить назва свята Пасха, яке Єгова наказав святкувати всім євреям.

У православному святі Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися і традиції випікання святкових короваїв як ритуальної великодньої їжі, чого в інших народів не збереглося. Під впливом біблійних приписів римо-католики перейняли рецепти пасхального тіста у євреїв: прісне тісто, що готується без бродила. Це ще більше посилило суперечності між Східною й Західною церквами.

Переваги традиційної язичницької віри перед християнством яскраво виявилися у досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських місяців ніби констатували зміни у природі та пов'язані з ними обряди й господарські роботи. Біблійні приписи щодо святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від народного календаря й потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних.

Не маючи чим замінити культи давніх Богів, християнство створювало легенди про святих мучеників і пристосовувало їх святкування до рідновірських свят. Святі стали вважатися покровителями різних ремесел, захисниками проти стихійних лих тощо. Наприклад, свята Варвара — покровителька теслярів, мулярів, ремісників та захисниця заміжніх жінок; святий Йосиф — покровитель бідних, сиріт та дівчат на виданні; свята Катерина - оберігає дівочу чистоту; святий Валентин — допомагає закоханим; святий Мартин — покровитель п'яниць та обдурених чоловіків; святий Власій, як і Велес, був покровителем худоби, а Ілля-пророк став виконувати функції Перуна.

Цікаво, як трансформувався у Руській землі культ Параскеви-П'ятниці, занесений до нас у X—XI ст. її життєпис розповідає, що Параскева народилася у сім'ї переконаних християн, які особливо шанували день "страстей господніх" — п'ятницю. Тому й назвали дочку П'ятницею, що по-грецьки звучало Параскева. Отже, в Україні Параскева-П'ятниця мала б виглядати як щось на зразок "масла масляного" або "хліба хлібного". Параскеву переслідували за християнську віру під час правління імператора Діоклетіана, який жорстоко розправлявся з християнами. Вона під тортурами не зреклася віри Христової. В Україні, де було ще мало християн, далеко не всім була близькою доля Параскеви. Тому церква, враховуючи потреби віруючих, надала Параскеві таких функцій, які не мають нічого спільного із грецькою легендою. Вона — покровителька торгівлі, домашнього господарства, допомагає дівчатам вийти заміж, а породіллям — народити дитину, безплідним дає плодючість. Параскева опікується також жіночим рукоділлям, як і давні богині Дана і Мокоша.

В Україні можна знайти безліч ознак двовір'я у церковних обрядах і в церковному мистецтві. Це передусім включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво та оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відмічається неканонічність Київського Софійського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають "язичницьким фоном". Не дивно, що рідновіри в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про Світове Дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення у поділі простору храму на три сфери: верхню — божественну, середню — світ людей і нижню - потойбічне царство. І хоча ікони тут християнські, все ж орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків — знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі рослини з трилистниками - хміль, який використовувався дія приготування ритуальних напоїв у традиційній вірі. Цей символ сягає ще інлоарніськпх глибин.

Зображення трилистників пов'язують із приготуванням священної соми (хаоми). Цікаво, що плетений орнамент як у Софійському соборі, так і в інших мистецьких творах, має зв'язок із технологією плетіння з ниток. Кожен вузол мав певну магічну роль і свою назву: "вузол живота і смерті", "вузол Геракла". Ортодоксальне християнство засуджувало архаїчну магію вузла (паузу — чаклунства), тому і і Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною. Пізніше християни запозичили у язичників амулети-плетінки, але надали їм форму хреста.

Нині збувається пророцтво руських волхвів. І хоча усвідомлення буття завжді і відстає від самого буття, в умах і душах мислячих українців уже пробуджується генетична пам'ять про свою прадідівську віру. Нині ми скидаємо кайдани свого тисячолітиього духовного рабства і, оглядаючись назад, бачимо, скільки мук і страждань принесла чужа віра нашому народові. Хоча ще не кожен українець може це зрозуміти — дуже сильні пережитки чужовір'я у їхній свідомості. Релігія, що заборонялася більшовиками, тепер визнається нормальним культурним явищем. Це, нарешті, дасть змогу вільно знайомитися з Біблією, яка тепер стала доступною широким масам. І, як сподівався Іван Франко, хто мас розум, той сам, не з чужих слів і проповідей, зрозуміє сутність християнських догм.

Повернення до традиційної віри — ознака нового світогляду. Нині всі народи повертаються до природного існування на Землі. У 1998 р. створено Світовий Конгрес Етнічних Релігій. Збагнувши, якими можуть бути наслідки беззастережного споживацького ставлення до природних багатств, людство починає розуміти глибокий зміст вірувань своїх Предків, спрямованих на гармонізацію душі й тіла, людини й космосу.

Громади рідновірів ще малочисленні, але вже існують в Україні. Вони повертають звичаї, обряди, віру своїх Предків, відновлюють духовність. Послідовники професора Володимира Шаяна визнають усіх прадавніх українських Богів. Створений релігійний центр Об'єднання Рідновірів України, зареєстрований Державним комітетом у справах релігій в 2001 р.

Прояви божественної сили, незбагненність буття завжди хвилюють людство, збуджують його уяву й прагнення до пізнання істини. Тому слід бути терпимими до віросповідання інших людей, адже всяка віра має на меті вдосконалення людини. Природність віри, її відповідність геокультурі народу має величезне значення для його ментальності, духовної зрілості і навіть історичного розвитку. Віровідступництво, прийняття чужої віри завжди засуджувалося у народі. Фактичне двовір'я українців, яке має тисячолітню історію, переконливо свідчить про феноменальну живучість народних традицій, які ми мусимо відродити і зберегти.

Прийняття чи насильницьке нав'язання чужої віри будь-якому етносу призводить до духовних втрат, духовного рабства і має розглядатися як ідеологічне явище. Ознаки двовір'я, а також факти, що засвідчують релігійну боротьбу християнства з язичництвом, упродовж цілого тисячоліття підтверджують тезу про те, що язичництво в Україні ніколи не зникало, а існувало у прихованих формах свідомості та обрядовості. Сучасне відродження Віри Предків є закономірним явищем і мусить зайняти належне місце в контексті європейського відродження як процес етнізації культури, екологізації мислення і поведінки, шо в цілому є шляхом до виживання людства.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   35


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал