Українське народознавство



Сторінка14/35
Дата конвертації05.12.2016
Розмір6.49 Mb.
ТипКнига
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   35

2. СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ (за Велесовою Книгою, фольклором та археологічними даними)

Нині фольклором прийнято вважати колективну усну поетичну - творчість, хоча не виключено, що первісно вона мала своїх авторів. Термін фольклор походить із англійського Folk-lore, де folk означає "народ", "рід", "люди", a lore — "таємничі знання", "вчення, успадковане від Предків з давніх часів". Таким чином, поняття фольклору значно глибше, ніж тиражоване в багатьох словниках його спрощене визначення як "народна творчість". Нині по різних фольклорно-етнографічних збірниках розкидані лише окремі уламки колись цілісної системи народних знань. Ще за давніх часів наш народ намагався зберегти їх у писемному вигляді, але зміна ідеології в 988 р. завдала значного удару саме писемній традиції язичницької культури. Було спалено сотні дощок із давніми письменами, які були призначені для передачі нащадкам тих таємничих знань. Велесова Книга — одна із таких книг народної мудрості. Ця дерев'яна книга Волхвів, згадує "Слово о Правді" — мабуть, ще давніші записи нашої історії та духовної спадщини.

КОРОТКА ІСТОРІЯ ЗНАХІДКИ ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ

Дерев'яні книга... Кому з нас не перехоплювало подих при думці, що можемо коли-небудь почитати дерев'яну книгу! Хоча нині вже й не кожна сучасна людина здатна збагнути зв'язок отого древнього (стародавнього) з дерев'яним (зробленим із дерева). Насправді ж, дерево, древо, древній - слова одного кореня. А коріння наше таке глибоке, що осягнути його сьогодні може далеко не кожен, а дехто вважає, що це іі не обов'язково... Та чи справді це так? Ось уже близько тисячі років нам, українцям, нав'язують думку про те. що нібито наші Пращури не мали писемності аждо Х століття, і що тільки християнство принесло нам письмо, книги й культуру загалом.

Однак безліч очевидних фактів не дають повірити цим ідеологічним вигадкам. От, приміром, хоча б те, що археологи знаходять багато знарядь для письма — різного роду загострених паличок — писачків (з кістки, металу, дерева). Як може бути, що знаряддя письма знаходять, а самого письма нема? Річ у тім, що матеріали для письма (дерево, шкіра, береста) були нетривкими, тому і не збереглися до нашого часу. Учні за часів Київської Русі вчилися писати на дошках, покритих воском. Напис можна було легко зчистити й зробити інший.

У фольклорі західних слов'ян збереглася назва "дошки праводатні, якою називали давні письмена, накреслені на деревії. Очевидно, ці тексти були призначені для певних юридичних потреб давнього суспільства, адже в Київській Русі відома "Руська правда" — звід законів, У давнину правові норми були тісно переплетені з релігійними, недаремно правда і право, праведність і православ'я здавна були синонімами. Та про це йтиметься далі... Дещо кращим матеріалом для писання була глина. Збереглося кілька написів на глиняних горщиках. Такі зразки маємо ще з доби Трипілля, їх досліджували Валентин Даниленко і Микола Суслопаров.

Велесова Книга не вигулькнула зненацька, як щось нереальне. Ні, вона була закономірним явищем у довгому ланцюзі розвитку нашої писемності. Так само закономірною була й спроба записати давні релігійні тексти, які досить довго існували в усній формі. І хоча й сьогодні навіть деякі язичники стверджують, що язичницька віра не потребує Святого Письма, однак, можемо знайти аргументи, що свідчать про існування давніх записів релігійного характеру. Поки народові не загрожувала чужа ідеологія у вигляді чужої віри й чужих богів, доти не було й потреби в записуванні свого віровчення. Так було в Індії и Японії з язичницькими текстами, які почали записувати лише тоді, коли виникла загроза насадження народам штучної релігії — буддизму. З нашими Предками трапилося те ж саме, відколи загроза християнізації стала очевидною для Волхвів, служителів давньоруської етнічної релігії.

Віра передавалась з уст в уста, від Дідів-Прадідів до синів-онуків. Усна традиція була певною мірою й захистом своєї віри від чужинців, бо її передавали тільки своїм. Коли ж загроза втрати власної віри постала з усією своєю жорстокістю і очевидністю, Волхви мусили знехтувати загрозою прочитання текстів чужинцями, заради вищої мети—збереження цих текстів до кращих часів для своїх, бодай, віддалених нащадків. Такі часи нині настали, і ми можемо прочитати ті письмена, що дійшли до нас крізь століття.

Дошки з давніми письменами були знайдені у м. Великий Бурлук на Харківщині, вірогідно, в 1919 році під час так званої "громадянської" війни полковником білої армії Алі (Федором Артуровичем) Ізенбеком, який вивіз їх до Брюсселя. Там, у 1925 році з дошками познайомився письменник-емігрант (за походженням українець) Юрій Миролюбов, який кільканадцять років займався очищенням, копіюванням і прочитанням текстів. Багато літер було стерто, частина дощок розбита чи пошкоджена часом. Оскільки фотографії виходили нечіткі, він змушений був переписувати тексти вручну. Трагедією для справжніх шанувальників пам'ятки є те, що дошки зникли у вирі Другої світової війни. Лишилися тільки її переписані копії та одне фото дошки № 16. Досліджень Велесової Книги та публікацій в Україні й за кордоном існує вже чимало".

Перші її переклади були недосконалі, бо робилися переважно шанувальниками старовини, які не мали лінгвістичної освіти. Професор Володимир Шаян започаткував наукове вивчення Велесової Книги, але не встиг зробити повного перекладу — переклав тільки кілька дощечок. В Україні повний переклад Велесової Книги сучасною українською мовою вперше здійснив Борис Яценко — мовознавець з Ужгорода.

Але дослідження продовжуються. Рідновіри України використовують тексти Велесової Книги у своїй релігійній практиці. Необхідність священної мови очевидна, особливо в сучасному світі, де як ніколи існує потреба відділити священний час від буденного. Це досягається різними засобами: і традиційним національним вбранням, і музикою, і співом... Та найкраще допомагає віще Слово, яке присутнє в усіх релігіях: католики користуються для цього латиною, ортодокси — церковнослов'янською мовою, юдеї — гебрейською, мусульмани — арабською, хоча всі вони в побуті (буденному часі) ними мовами не користуються. Язичники звертаються до Богів рідною мовою, але вживають при цьому мову високої поезії. Це спонукає люлеіі до власного осмислення наших "дошок правдодатних", якими є Велесова Книга.

Християнській церкві й сьогодні не вигідно визнати Велесову Книгу справжньою пам'яткою язичницької культури. Не дивно, що і нині чимало дослідннків-науковців із християнським світоглядом не визнають цю книгу, стверджуючи, що її написав невідомий фальсифікатор. Однак ми не ставимо за мету заглиблюватись у цю проблему, а лише наведемо один аргумент. Велесова Книга розкриває такі глибинні істини язичницької віри наших Пращурів, подає такі позачасові відомості, що сучасному авторові з такими знаннями вигідніше було б стати відомим науковцем, ніж невідомим фальсифікатором!

Ми вивчатимемо Велесову Книгу насамперед як священну книгу нашої давньослов'янської етнічної віри і цілком ясно усвідомлюємо, що цією книгою не вичерпуються усі світоглядні особливості нашої прадавньої релігії. Але, безперечно, у ній знайдемо глибинну мудрість, залишену нам у спадок. Ми ще довго будемо цитувати крилаті вислови, читати молитви іі звертатися цими словами до рідних українських Богів, не раз будемо вчитуватися у кожен рядок і думати над кожним словом. Нині тільки починаємо цю нелегку, але заворожуючу працю. Це таїна, яку нам ще належить відкрити для себе і своїх нащадків. Отже, незалежно від того, хто написав Велесову Книгу, вона, без сумніву, є твором віщого натхнення духовної особи і була написана з благородною метою — зберегти від загибелі духовні скарби руської Віри!

ВЧЕННЯ ПРО СОТВОРЕННЯ СВІТУ

Як і кожна етнічна релігія. Віра наших Пращурів мала вчення про Сотворення Світу, що відбулося невідомо коли, тому й не намагаймося встановити його точну дату. Почнімо з писанки...

Сьогодні Великодня писанка відома у всьому світі як етнокультурний символ України. Але не всім відомо, що донедавна християнська церква суворо боролася проти Великодніх писанок, крашанок і короваїв. Заборонивши їх ще в X столітті після насильницького впровадження чужої віри, попи впродовж майже семисот років накладали покарання на українських селян, які щороку з настанням весняного рівнодення, коли літнє світло перемагає зимову темряву, відправляли обряд причастя до космічного Воскресіння Світла.

Про крашанки й писанки писав християнський чернець Іван Вишенський, який у тяжкий для України час втік до греків на гору Афон, аби звідти посилати своїм землякам повчання: "пироги і яйця надгробні всюди ліквідуйте" (1599 рік). Чому ж народ так вперто справляв цей Звичай, навіть уже забувши значення писанки? Адже попи доклали чимало зусиль для того, щоб аж у кінці XVIII — на початку XIX ст. народ повірив, що яйце є символом воскресіння юдея Ієшуа (Ісуса Хрпстоса). Для тих, хто не знає, скажемо, що в давній Іудеї ніколи не було звичаю писати писанки чи красити крашанки, тим більше — пекти пухкі Великодні короваї. Кочовий скотарський народ не знав хліборобства. Чому ж українці досі пишуть писанки й споживають крашанки? Нині ми сказали б, що це генетична пам'ять. Родова (саме так перекладається грецьке генетична) пам'ять, яка існує у підсвідомості українців, дає їм змогу, навіть будучи насильно охрищеними, виконувати той Предківський Звичай давньої віри: поминати своїх покійних родичів крашанками — символом їхнього (а не Ісусового) воскресіння.

Завдяки Велесовій Книзі ми знаємо, що душа покійного йде до Лук Сварожих (в небесний Рай), де "перебуде якийсь час і отримає нове тіло". Тоді Сварог посилає цю душу знов на Землю для втілення в українських немовлятах. Таким чином, воскресіння означає кругообіг душ через три світи: людський (Ява), покійних Пращурів (Нава), Божественний (Права). Отже, споживання Великодніх крашанок -магічний обряд викликання цих душ до життя! У Велесовій Книзі знаходимо пояснення істинного значення Великодньої писанки. Цьому присвячена вся перша дошка: "Се бо Дажбог створив нам яйце, яке є світ-зоря, що нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була. Так це душі Пращурів суть і ті світять нам зорями од Іру". Ось наша рідна Веда про Сотворення Світу.

Саме наш рідний Дажбог сотворив яйце - універсальний зародок всього живого на Землі й у Всесвіті, і сама Земля наша нагадує Великодню писанку. Тоді Дажбог повісив Землю-писанку в безмежному Всесвіті й влаштував так, щоб вона була "удержана". А тримають її Душі Пращурів наших (духовна сила, енергія), які світять нам зорями з Вирію -Раю, тобто країни Предків. Духовна сила Пращурів підтримується нашою пам'яттю, молитвами Рідної Віри. Коли ж народ забуває про свій зв'язок поколінь, тоді відбувається непоправне — зникає Рід (народ, нація).

Тому Волхви нагадують і застерігають: "Це душі Пращурів наших од Іру дивляться на нас і там від жалю плачуть, і дорікають нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, а ще й глузували. Це істинно, що недостойні бути Дажбожими Внуками!" (дошка 1). Отже, ще задовго до Коперника наші Пращури знали, що Земля не стоїть на трьох слонах, а крутиться в космічній "безодні", і що вона не плоска, а кругла, як яйце. Знали вони й про ту силу, яка "удержує" цей космічний рух, тобто правує (керує) Всесвітом. Цю силу вони називали Прав, або Права.

Саме закони Права нагадує автор першої дошки Велесової Книги своїм сучасникам, а заразом і нам, своїм нащадкам, він дорікає за те, що стали соромитись свого рідного віровчення: "Даремно забули доблесні наші старі часи, бо куди йдемо — не відаєм. А так, озираємось назад і речемо: невже ми усталилися Наву, Праву, Яву знати і навколишнє відати й думати?" Космогонічні колядки українців поглиблюють і доповнюють наші знання про Сотворення Світу. Співані на Різдвяному славленні пісні є найпершою урочистою частиною обряду, коли гурт колядників, первісно Волхвів (служителів культу) виспівував святе Вчення про Сотворення Світу. Серед безмежного космічного моря росте Дерево Світу (явір, клен, дуб), на якому сидять голуби (символи Різдва, творці-деміурги) і "радоньку радять, як Світ сновати". З моря дістають матеріал для створення Неба, Сонця, Місяця й Зірок. Різдвяний птах (сокіл, голуб, орел) — символ духовної сили Отця Сварога, тобто його Святий Дух.

Ці образні порівняння, незважаючи на свою високу поетичність, водночас ані трохи не розходяться із науковими знаннями про Сотворення Світу з первісного хаосу (безмежного моря), з якого духовна потужність Бога-Творця (птах) дістає на поверхню усі елементи космічного ладу (Землю, Місяць, Зірки). Друга колядка розповідає про Сотворения Землі: сокіл пірнає у воду, щоб дістати "троє насіння": перше насіння — чорна землиця, друге насіння — яра пшениця, третє насіння — зелена травиця... Символіка зрозуміла: насіння є тим універсальним зародком життя, з якого, знову ж таки завдяки силі Божественного бажання, з'являються на світ землиця, пшениця і травиця. Ці колядки в Україні побутують і нині.

Та існує чимало священних текстів, які вже перекручено втручанням чужовір'я. Однак їх можна очистити, знаючи Рідне Віровчення. Так відтворена картина Божественної Братчини, що відбувається на Небі. Боги сідають за стіл, головує Сварог-Отець. Боги помічають, що серед них нема Святого Різдва. Сварог посилає свого сина Перуна, аби той приніс Святе Різдво. Перун спускається на землю й зустрічає сиве голуб'я, у якого з рота полум'я іде, з очей іскри скачуть. Зустрічаються дві вогненні стихії. Перун "лякається", не впізнавши Різдвяного птаха, бо вогненний птах Сонця сильніший навіть від вогненної блискавки Перуна. Сварог дорікає Перунові за те, що не приніс Святого Різдва: "Ото ж і було Святеє Різдво. Було б його на руки взяти, сюди принести, на стіл покласти, зрадувалися б усі свята, що перед ними Святеє Різдво сіло... Ой устаньмо, та й помолімося, Святому Різдву поклонімося!" Міф про Перуна не суперечить науці — це довели експерименти фізиків ще в 1953 р.

Збільшення дня після зимового сонцестояння символізує Сотворения Світу (світла) і супроводжується співом священних текстів. Дванадцять (інколи тринадцять) Різдвяних страв на столі є жертвопринесенням усім місяцям року, тобто Богам-Сварожичам, покровителям дванадцяти або тринадцяти свят Кола Сварожого. Урочисте внесення Ді- духа (житнього снопа) є головним обрядом на честь Святого Духа наших Пращурів, які тримають нашу Землю своєю духовною силою. Тому й споживання Куті (пшеничної каші) символізує вічність нашого Роду і є магією родючості.

ЗНАННЯ ПРО РІД

Кожен українець, який починає читати Велесову Книгу, має усвідомити своє Божественне походження. Український народ створений Сварогом, який ще має ім'я Род. Сварог є нашим Пращуром, і саме Він дав нам Заповіт через Отця Opa щодо того, якими мають бути русичі-українці: "Це мовив Ору Сварог наш: "Як мої творіння створив вас од перст моїх. І хай буде сказано, що ви — сини Творця, і поводьтесь, як сини Творця. і будете, як діти мої, і Дажбог буде Отець ваш. Того мусите слухатись, і Той вам скаже, що маєте діяти. А як мовить, так і творіть" (дошка 25).

Сварог Творець, названий в народі золоторуким майстром, створив людину од "перст своїх", тобто виліпив своїми пальцями, по-іншому вирізьбив своїм золотим топірцем, з яким його зображає ведійська традиція. Та можливе й інше прочитання цього образу: Сварог створив нас із частини свого тіла — пальців, які є символом творчої праці народу. Про цю працьовитість також маємо повчання: "Се бо мали вказівку на часи наші, аби не хибно діяли й Отцям почесті справляли. Не бездіяльні персти товкли о дерево, а щоб руки наші утрудились о рала наші, а мечами добували незалежність нашу" (дошка 14).

Отже, Сварог - Творець Роду людського на Землі. А як же народилися Внуки Дажбожі? Перша родовідна легенда Велесової Книги викладена в дошці 16 і присвячена Велесу, Богу таємничих знань, про якого сказано, що він є "пристанище і сила". Доблесний і працьовитий муж, названий отцем в Русі, мав жону і двох доньок. Було в них багато овець, корів та іншої худоби, яку вони випасали в степах. Саме у степах не міг він знайти достойних мужів для своїх доньок. Він молив Богів, аби вони припинили згасання роду. І Дажбог почув ту молитву і дав йому вимолене. Ось як було проречено те: "Се Бог гряде межи нас і будемо народжувати, бо вже Ясна тче йому". Богиня Ясна з'являється завжди при народженні дітей. Вона тче нитку життя новій людині, як Богиня Долі, Рожаниця. Ясна — Богиня жіночої плідної сили, яка уособлюється в блискавці. Недаремно вона згадується поруч із Перуном (дошка 7-В), який є втіленням чоловічої плідної сили. І нарешті, Бог Велес отрочат несе. Це йому завдячують руси й хвалу речуть нині і завжди, і до віку віків! Це не тільки вчення про народження Дажбожих Онуків, але й про єдність духовного (Божественного) і тілесного (земного), що символізують Дажбог і Велес.

Про Божественне походження усіх слов'янських племен неодноразово будуть нагадувати нам Волхви в цій святій книзі: "Се бо ми є слов'яни, бо славимо Богів, і се ми внуки Богів наших Сварога і Дажбога" (дошка 36-Б); "І повели русів Громовиці, як синів Отця нашого Перуна і Дажбога внуків" (дошка 23); "вже греки йдуть на нас і силою гримлять, але Перун нам Отець, і се тих греків розтрощимо!" (дошка 32).

Існує й інша родовідна легенда. Прародителями слов'ян Велесова Книга називає Отця Богумира і Матір Славуну, які, дбаючи про майбутні роди своїх п'ятьох дітей (трьох дочок і двох синів), підбирали їм достойне їхньої крові подружжя. Отець Богумир, послухавши жону свою Славуну, поїхав куди очі дивляться і спинився під дубом, що стояв у полі, та й лишився ночувати біля Вогню.

Дуб — священне дерево наших Предків, він завжди був захистом для людини, символом Божої сили. Під дубом здійснювалися і шлюбні обряди. Саме тут і зустрілися йому троє мужів, які шукали собі жінок. Так три вісники: Ранок, Полудень і Вечір стали мужами трьох доньок Отця Бо-гумира: Древи, Скреви і Полеви. Від цих родів походять племена древлян, кривичів і полян, а від синів Сіви й молодшого Руса — сіверян і русів. Імена ж трьох вісників, напевно, несуть у собі якесь символічне значення, зрозуміле автору ще в IX столітті. Нині ми можемо лише здогадуватися, що йдеться про духовне значення цих постатей, подібне до статусу Божественного походження Дажбожих Онуків, адже древляни — сини Ранку, кривичі — сини Полудня, поляни — сини Вечора. Можливо, це символи розміщення племен щодо сторін світу: схід, південь, захід. Хоча знаємо, що вже у IX ст. н. ч. сіверяни й кривичі жили на півночі, а древляни на захід від полян. Та все ж вони були об'єднані під назвою руси і державним утворенням Русь. Однак на дошці 9-А розповідається про події дуже віддалені навіть від самого автора, бо "утворилися ті роди біля семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому... літ за тисячу триста до Германаріха". Отже, маємо змогу встановити приблизний час описаних подій. Готський король Германаріх правив з 351 до 375 р. н. ч., отже, формування руських племен відбулося у середині IX ст. до н. ч., тобто в кінці арійського періоду, коли в Європі, Індії та Малій Азії відбувалося значне переселення племен: "А в ті часи була битва велика на берегах моря Готського. Отам Праотці накидали кургани із каміння білого, під яким погребли бояр і отців своїх, що в січі полягли" (дошка 9-А).

Готським морем у давнину називали Меотиду — Азовське море, а Семиріччя — місцевість, на якій течуть сім рік. Нині цю назву має Красноярський край, висловлюються також думки, що наші Предки-орії (арійці), побувавши в II тис. до н. ч. в Індії, де також є Семиріччя, уже в IX ст. до н. ч. поверталися на свою Прабатьківщину в Подніпров'я. Маємо також згадку про це у Велесовій Книзі: "із Пендеба йдемо" (Б. Яценко перекладає це як Пенджаб — місто в Індії). Третя родовідна легенда Велесової Книги оповідає про Отця Opa (Орія, Арія), який жив у середині VII ст. до н. ч.: "Од Отця Opa походимо..." (дошка 6-В). Ор мав трьох синів, які розселилися у різних краях Європи: "І рушили всі троє синів Орієвих: Кий, Пащек і Горовато, звідки три славні племена виникли" (дошка 4-Г). Нині в цих синах ми з легкістю впізнаємо відомих нам Кия, Щека і Хорива, які стали засновниками трьох слов'янських народів — русів (киян), чехів, хорватів. "Од Отця Opa до Діра пройшло тисяча п'ятсот літ" (дошка 6-В); "Мовимо так, що літ за тисячу п'ятсот до Діра пішли Прадіди до гори Карпатської... а старійшиною роду був Щек, од оріян той був" (дошка 5-А).

Ці записи цінні для нас тим, що тут маємо справу з конкретним датуванням подій. Оскільки дошки Велесової Книги писалися в IX ст. н. ч. (бо після Аскольда, Діра і Рюрика інші князі не згадуються), то й відраховують час подій від сучасних автору правителів. Дати життя Діра точно не відомі, хоча є дата його походу разом з Аскольдом на Візантію — 860 рік. Це й дало змогу встановити приблизний час життя Отця Opa (середина VII ст. до н. ч.). Таким чином, і заснування Києва можемо датувати точніше, а не так, як нам нав'язала радянська академія наук! "Ішли до Гори великої, до долини травної і багатої злаками. Там оселився Кий, що був засновником Києва. То був престол Руський" (дошка 4-Г). Якщо взяти це датування за основу, то, мабуть, в 2000 році ми мали б святкувати вже принаймні 2700-річчя нашої столиці України-Руси — славного міста Києва. У цих же дошках руси-кияни ототожнюються з антами, а в дошці 7-В чітко сказано, що руси, розбивши римлян, готів і гунів, "утворили Край Антів і Скіфію Київську". Ці події, як знаємо з історії, відбулися у IV ст. н. ч. Відомо також, що скіфами нас називали греки ще, мабуть, з тисячу років. Візантійський літописець Лев Диякон називає скіфами воїнів князя Святослава, тай у козацьких літописах неодноразово зустрічаємо згадки про "наших скіфо-сарматських Предків" навіть за часів гетьмана Богдана Хмельницького.

Цю легенду про трьох синів Opa можемо також зіставити з легендами, що переказав грецький історик Геродот, який жив приблизно на 150 років пізніше від Отця Opa. У Геродотовій легенді про родовід скіфів батьком трьох синів названий Таргітай. Від імені Орія (Арія) тут тільки корінь Ар-. Імена ж синів такі: Арпоксай, Ліпоксай, Колоксай. Чи можна було б упізнати в них Кия, Щека і Хорива? Відомо чимало прикладів, коли греки перекладали наші імена на свою мову, повністю перекручуючи їхнє звучання. Так, дослідники вважають, що ім'я Ліпоксай первісно могло бути Ріпо-цар, тобто цар Рипейських гір (закономірний перехід л—р), і ототожнюють його з Києм. Арпоксай, за значенням, — цар підземних глибин, тобто змій. Зіставивши ще й вірменський варіант цієї легенди, де змієм (Мелтеєм) називається Щек, дійшли висновку, що й ім'я цього брата у перекладі означало змій. Колоксай — Сонце-цар (бо коло — сонце, Хоре), вірогідно, Хорив. Ось що значить вчити історію з подачі іноземців...

Але не слід забувати й про високу роль міфів. Навіть якщо імена чи дати виявляться неточними, це все одно не применшує ролі цих священних текстів, навпаки, міф дає змогу розсунути рамки зовнішнього об'єктивного світу, відкривши тим самим місце для священного спогаду, вищий ідеальний світ Пращурів! Поняття кровної спорідненості з Рідними Богами тисячоліттями давало силу й мужність нашим світлим Предкам вистояти і залишитись народом із власною людською гідністю, культурою і моральністю, щоб відвоювати свою землю від різного роду зайд і загарбників. "Боги наші — суть великі родичі" — записано в 33 дощиці. Слово родичі — пов'язується не стільки з багаточи-сельною ріднею, як це ми розуміємо нині, скільки саме з поняттям і словом родителі, яке наші мовознавці на початку XX століття стали вважати "русизмом", замінивши його нібито українським "літературним" батьки. Однак і нині в українських селах люди розуміють слово родителі як сукупне поняття батько-мати, тобто ті, хто народив.

"Славимо Дажбога і буде Він наш по крові тіла (кровний) заступник від Коляди до Коляди" (дошка 31). Велесова Книга змусила замислитись і над прадавнім словом покровитель (дослівно: по крові тіла), тобто родич (такими покровителями були духи покійних родичів), і над словом Покрова, що походить від укривати, а також покрівля слов'янське криїна (нині як літературне вживають німецьке "дах"), і люди, які живуть під одним дахом, тобто знову ж таки — родичі, сім'я, рід, і, звичайно, Дух — охоронець родини. Святість крові є основою всього Роду: "Багато крові коштував той похід слов'янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував, бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі" (дошка 4-Г).

Про кревність знаходимо також слова в дошці 3-Б: "Інше бо кревність — є свята кров наша. Про те мовили, як вибирали князів старощі наші, і так правили п'ятнадцять віків через віче". Тут кревність означає походження роду, бо чистота крові грала найголовнішу роль при виборі князя. Наш народ умів відрізняти себе від чужинців, знав споріднені племена і все це передавалося в народній пам'яті через перекази: "Не забудемо також ільмерців, які нас охороняли. Були не окремі, а з нами злилися і кров свою дали нам. Давно були на Русі хозари, а зараз варяги; ми ж русичі, аж ніяк не варяги" (дошка 4-Г).

Як і давні греки, наші Предки піклувалися про чистоту руської крові (пор. з висловом Емпедокла: "найкраще мислять кров'ю", тобто категоріями родової спільноти). Кілька разів ільмерці ототожнюються з іллірійцями, про яких дошка 7-Є згадує: "Тут бо кажуть всяке, та правди ніде діти — іллірійці були поглинені нами", тобто, кажучи сучасною термінологією, також асимілювалися нами. "Був народ родичами з ільмерцями, із того кореня роди наші" (дошка 2-А). Нині нащадками іллірійців деякі вчені вважають албанців. Цікаво, що в XIX ст. у Хорватії й Словенії існував рух Відродження під назвою "ілліризм". Отже, ці слов'янські народи вважають себе нащадками іллірійців, про яких згадує Велесова Книга.

Таких і подібних прикладів встановлення спорідненості племен і народів, або встановлення етнічної належності (сучасною мовою національності) певних історичних осіб Велесова Книга має чимало. Так, зустрічаємо тут знайомих Аскольда і Рюрика, які, називаючись русами, творили беззаконня. Волхв подає науку русичам на майбутнє про те, як не можна довіряти чужинцям правити нашим краєм: "Бо це Аскольд узяв воїв своїх, посадив на лодії і йшов грабувати інших, так ніби йшов на греків нищити міста їхні і скласти жертву Богам в землі їхній. Але то була неправда, бо Аскольд - не русич, а варяг і мав іншу мету... Ні Рюрик не є русич. Той бо лис іде хитрувати до степу і б'є купців іноземних, які йому довіряються" (дошка 8/27). Про Діра сказано: "Дірос -це був греколанець" - грек (дошка 29). "Дірос еллінський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому раніше нього (Аскольда). І се Аскольд забив Діроса, і є він один на те місце, і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога" (там же). Як видно, чужинці, або ті, в кому вже була чужинська кров, не мали права правити русами, але вони всіляко намагалися це робити вже з IX ст.

Саме такі люди завжди були і є нестійкими у своїх вчинках, роздвоєними особистостями, які легко піддаються на чужинські приманки (прийняття чужої віри, зрада Звичаю тощо), що завжди несе зміну ідеології і погіршення життя народу. "Той Аскольд приносить жертви богам чужим, а не нашим... А греки хотіли нас христити, щоб ми забули Богів наших і так обернулися [в їхню віру] і стали їхніми рабами. Постережемося того..." (дошка 6-Є).

Щоб нічого не забулося з нашої минувшини, у Велесовій Книзі називаються різні слов'янські племена, які проживали на території нашої України: кіморії (кіммерійці), скіфи, костобоки, анти, дуліби, венеди, боруси, слави, яси (сармати), нери (неври) та ін. Це вже пізніше, коли історію нам почали писати чужинці, ті племена стали вважатися якимись іншими народами, які нібито населяли цю землю. Всі історики-іноземці запевняли, що ми були дикунами, нерозвиненими, неосвіченими й некультурними. Все це проголошувалось ними задля виправдання їхніх власних загарбницьких намірів. Чи не тому й грек Геродот писав, що наші Предки скіфи знімали скальпи й пили кров із черепів забитих ворогів, щоб показати всьому світові, що цей народ треба знищити або зробити рабами, бо на більше він не заслуговує.

Як правило, загарбники несли на завойовані землі свою значно примітивнішу культуру, викорінюючи всі здобутки людського духу корінних народів. Єдність слов'янських племен у всі часи лякала греків, римлян, німців та інших, тому вони вигадували різні назви цих племен, щоб роздробити Скіфію-Русь на малі плем'яні групки, позбавити їх почуття кровного зв'язку. Ці стратегічні плани наших ворогів значною мірою досягли успіху саме через втрату нами власної віри. Майже тисячу років ці історики твердять, шо кіммерійці, скіфи, сармати, анти, руси й українці — це різні народи, які постійно витісняли, виганяли один одного з нашої землі, на яку самі приходили невідомо звідки.

Велесова Книга повідомляє про кіммерійців як про наших Предків: "Були кіморії, також отці наші, і ті римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених" (дошка 6-Е). Тому Волхви не забувають згадати всіх наших родичів, щоб жодне слово не забулося, жодне знання не втратилось, бо: "кожний зробив якесь благо для русів. Пам'ять наша те вдержить, бо мусимо їх славити кожної Тризни-Тривіди і зберігати пам'ять про них для синів наших. І ніхто не сміє те забути, бо проклятий буде Богами нашими і людьми. І люди імено його охибнуть (зневажать) на віки" (дошка 25).

Тризна-Тривіда — поминальні обряди нашої віри. Цей величний Звичай має на меті зберегти пам'ять про наших Богів і Героїв та встановити духовний зв'язок поколінь. Тризна-Тривіда (дослівно: три знання, три відання): перше — про Богів, друге — про героїв, третє — про Звичай нашого Роду. Бо саме на цих обрядах згадуємо передусім про Богів Права, які є нашими Праотцями і правують Світом, далі — про наших героїчних Пращурів, які перебувають на Луках Сварожих поруч із Перуном, і, нарешті, ми поминаємо їх, виконуючи наш Звичай багатотисячолітньої давнини, тим самим прилучаючись і до третього відання — знання рідного обряду. Саме так відновлюємо втрачені колись сили (енергію) нашого Роду (нації) і отримуємо духовне живлення для нашої виснаженої родової (генетичної) пам'яті.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   35


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал