Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx



Скачати 12.11 Mb.
Сторінка9/50
Дата конвертації07.12.2016
Розмір12.11 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   50

Київські неокласики

Неокласики належать до письменників доби розстріляного відродження»: Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт




2.

Відміна від інших угрупу- вань

Відсутність ідейно-естетичних маніфестів та спроб організаційного оформлення угрупу- вання

3.

Характерні риси світосприйняття та творчості поетів-неокла- сиків

Прагнення до гармонії між почуттями та розумом, тяжіння до шляхетної культури художнього мислення, риси «аристократизму духу» у світосприйманні. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву й романтизму

4.

Джерела творчості

Антична лірика, поезія «парнасців», представників російського «срібного століття», українська класична література

5.

Інші стилі, що впливали на творчість неокласиків

Неоромантизм, імпресіонізм, символізм

6.

Проблематика

творчості

Історико-культурна та морально-психологічна

7.

Тематика творчості

Використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, тем, притаманних творам представників «чистого» мистецтва, оспівування земних насолод

8.

Рід діяльності, крім художньої творчості

Члени групи були активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму

9.

Причина переслідувань поетів-неокла- сиків з боку радянської влади

Прагнення впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва представникам влади трактувалося як невизнання радянської дійсності

10.

Спільне в долях поетів- неокласиків

Арешти, сфабриковані звинувачення та насильницька смерть

11.

Значення для розвитку української літератури

Творчість поетів-неокласиків позначилася на літературних дискусіях 1925-1928 pp. «Неокласики» сприяли духовному оновленню нації, піднесенню української культури до рівня європейських зразків, формували в читачів високі естетичні смаки. Члени групи у своїй творчості малювали справжні картини сучасності, адже були вільними від ідеологічних гасел та міфо- логізації дійсності «пролетарських поетів»







  1. Проблемне завдання

Вульгарна критика звинувачувала «неокласиків» у відстороненні від життя. Доведіть або спростуйте цю думку, прочитавши та проаналізувавши вірш Миколи Зерова «Pro domo» (лат. «В обороні, на власний захист»).

PRO DOMO


Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,

Ця старосвітчина, цей дикий смак,

Ці мрійники без крил, якими так Поезія прославилася наша!

Що не митець, то флегма і сіряк,

Що не поет — сентиментальна кваша...


  1. ні! Пегасові потрібна паша,

Щоб не загруз у твані неборак.

Класична пластика, і контур строгий,



  1. логіки залізна течія —

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,

Парнаських зір незахідне сузір’я Зведуть тебе на справжнє верхогір’я.

23.04.1921

Слово вчителя

Сонет мав початкову назву «Молода Україна» і містив естетичну програму національного відродження:

Класична пластика і контур строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, Україно, дорога.

Згодом «Україно» було замінено на «поезіє». Це змінило смислове навантаження твору.



  • Доведіть, що мова все одно йде про національне відродження. (Мова дійсно йде про національне відродження, адже вихід української поезії на світові обрії є частиною духовного оновлення країни. В останньому терцеті сонета є натяк на протистояння неокласиків «пролетарській» поезії: зіркою- дороговказом для української поезії виступає у творі сузір’я «парнасців», які, як відомо, протистояли офіціозній літературі III Імперії у Франції).

  • Зверніть увагу на рік написання твору. Чому саме 1921 року поет шкодує, що в країні що не «митець, то флегма і сіряк, / Що не поет — сентиментальна кваша». (1921-гороку політика більшовиків щодо України (як і до інших національних республік Радянського Союзу) була вже остаточно зрозумілою:

Країна Рад намагалася знищити всі національні відмінності республік. Саме тому Україна потребувала поета-трибуна, який закликав би народ до боротьби за незалежність та національне відродження.)

  1. Заслуховування повідомлень учнів «Багатогранний творчий шлях М. Зерова — лідера неокласиків».

(Учні занотовують зміст повідомлень у зручній для них формі.)

Слово вчителя

Микола Зеров — оригінальний поет, перекладач, педагог, літературознавець і критик, який зробив великий внесок у вивчення історії української літератури. Без постаті М. Зерова українську літературу 20-х pp. досліджувати практично неможливо.

Миколу Зерова називають книжним поетом. Так, він був знавцем світової культури, грецької та римської міфології, але проблеми тогочасного життя викликали нові асоціації, тривожні й сумні. Дотримання традицій у літературі для М. К. Зерова не було процесом штучним, регресивним. Традиція, за його сприйняттям, мала працювати на культуру новітню, сприяти розвиткові національної самосвідомості.

Сучасна українська література посідає належне місце у світовому культурному процесі. Саме про це мріяв професор Микола Костянтинович Зеров. Усім своїм життям та творчою працею (поет, перекладач, критик, громадський діяч) прагнув здобути національній літературі світове визнання. Він був не тільки вимогливим до себе, а й до молодих письменників і поетів, вимагав від них писати твори на найвищому рівні. Усе життя М. Зеров прагнув піднести національну культуру до європейського рівня. Українську літературу він вважав частиною європейської культури. Перекладацька діяльність М. Зерова

Великою заслугою М. Зерова є його перекладацька діяльність. Ця спадщина посідає значне місце в українській культурі. У його прекрасних перекладах український читач уперше ознайомився з французькими поетами Ередіа, Ронсаром, Дю Белле та ін.

М. Зеров здійснив неперевершені інтерпретації античної спадщини, а також творів багатьох інших класичних поетів з польської, італійської, німецької, англійської, французької, бельгійської мов. У хрестоматії «Антична література» (1937) з’явилися нові переклади М. Зерова з Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, Марціала, Ювенала. Крім цього, ширші, ніж раніше, фрагменти з поеми Лукреція «Про природу речей», з «Енеїди» Вергілія, «Метаморфоз» Овідія.

Перша книжка оригінальної поезії «Калина» М. Зерова теж мала перекладний розділ, тобто автор послідовно працював над засвоєнням класичної латинської поезії, розробляючи мову й стиль, удосконалюючи техніку й синтаксичну гнучкість української поезії. Перекладач заявив, що наші поети мало вчаться та працюють над технікою слова, тому багато поем написані на низькому рівні: «І тут, на мій погляд, праця над латинськими класиками та французькими парнасцями може нам у великій стати пригоді, звернувши увагу в бік артистично обрамленої, багатої на вирази, логічно спаяної, здібної передавати всі відтінки думок, мови. У цьому перше оправдання такої праці перед лицем сучасності».

Отже, можна з упевненістю сказати, що перекладацька спадщина М. Зерова є великим внеском у розвиток нашої української культури. М. Зеров завжди вірив, що українська література, та й культура загалом, досягне світового рівня.



Поезія М. Зерова

М. Зеров мав нахил до строгих форм класичної поезії античності. Водночас він не був прибічником «чистої лірики». Улюбленим жанром оригінальної поезії митця був сонет.

Поетична спадщина М. Зерова порівняно невелика. Після виходу у світ 1920 року книжок «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія» та їхнього визнання з’являється збірка оригінальної лірики «Камена» (1924).

Неокласицизм М. Зерова закорінений у глибокі культурологічні шари. «Я знаю; ми — тугі бібліографи, / І мудрість наша — шафа книжкова»,— писав поет у сонеті «Самоозначення». Це легко доводить аналіз так званих «вічних образів» його оригінальної поезії. За походженням вони поділяються на кілька груп, найбільші з них міфологічні, історичні та літературні.

Міфологічні образи — це персонажі слов’янської, античної та біблійної міфологій. Активне використання М. Зеровим міфологічних образів підтверджує відому думку про те, що енергія міфів живить сучасність, а також доводить, що поетові властивий особливий, культурологічний тип мислення.

Поет прагне у вічних, іноді біблійних, сюжетах, темах, образах, поняттях знайти риси того, що нас оточує в повсякденності. Для М. Зерова характерна і традиційна і власне авторська інтерпретація міфологічного образу або сюжету. У більшості випадків вони несуть не тільки естетичне, а й етичне навантаження; часто автор уводить образ, термін, реалії (міфологічні й історичні) в канву «сучасного» твору.



Історико-літературні праці М. Зерова

М. Зеров, як і всі поети-неокласики, цікавився українською класикою. Йому належать змістовні дослідження з історії української літератури: «Антологія римської поезії» (1920), де вміщені були переклади творів Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, Марці- алла; «Калина», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924); «До джерел» (1926); «Від Куліша до Винниченка» (1929).

У своїх історико-літературних працях «Українські теми в російській літературі», «Українська школа в польській літературі» критик зазначає, що прокидається інтерес до учкраїнської літератури і в інших народів.

У російській літературі до українського минулого зверталися Пушкін, Рилєєв, Маркевич, а також представники «школи мало- российских повестей». Серед них — Гоголь, Орест Сомов, Микола Маркевич. М. Зеров уважав: «В російській поезії українською тематикою, історичною та фольклорною, зацікавились Рилєєв (поема «Войнаровський», почасти «Думы», уривки з «Наливайка»), Пушкін у «Полтаві», Маркевич в «Українських мелодіях». Україна притягає увагу молодих поетів 70-х pp...».

Інтерес до української тематики, особливо фольклору, М. Зеров бачить і в польському письменстві. Виникає ціла українська школа, у якій багато молодих талантів. Серед них — Б. Зелен- ський, С. Гощинський, М. Грабовський та ін.

«Камена» (1924). Культурологічна основа збірки

Неокласицизм М. Зерова закорінений у глибокі культурологічні шари. «Я знаю; ми — тугі бібліографи, / І мудрість наша — шафа книжкова»,— написав поет у сонеті «Самоозначення».

Микола Зеров орієнтувався не тільки на високі взірці античності, а й на поезію французьких парнасців, яскравими представниками якої були Жозеф Марія де Ередіа та Леконт де Ліль. їхня творчість була близька поетові зверненням до об’єктивного світу, багатством ритму, карбованістю слова.


  1. го року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів М. Зерова, до якої, утім, було включено й перекладний розділ (переклади з давньоримських поетів та з Ж. Ередіа). Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою «розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії». У збірку автор включив одинадцять своїх сонетів та вісім александрійських віршів.

Назва збірки «Камена» взята з античної міфології: каменами римляни називали богинь — покровительок поезії, мистецтв і наук.

Задумом збірки, який давно визрівав у його уяві, автор ділився в листах до М. Рильського, П. Филиповича, М. Хвильового, П. Тичини, а першому навіть надсилав рукопис майбутньої книжки.

М. Зерову виповнилося тридцять чотири роки, але він постійно сумнівався в естетичній цінності своїх віршів, хоча думка читачів була протилежною: «дух класичної простоти, по-парнаському піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікаторська майстерність» поезій цієї збірки — усе це вражало їх. З-поміж великої кількості захоплених відгуків наведемо один, що належать Євгенові Мала- нюку: «...Такого підручника смаку і стилю, такої скарбниці слова, такого пам’ятника культури може нам позаздрити не один нарід».

У «Камені» поет знову ж таки віддає перевагу улюбленому жанру — сонету. Сонету М. Зерова притаманна напруженість думки, його легко запам’ятати.

«Камену» Микола Зеров упорядкував дуже старанно. І навіть не вмістив у першу книжку всіх своїх уже написаних на той час поезій. Збірка складається з трьох розділів — «Самотній мед», куди, окрім чотирьох перекладів з Ередіа та одного з Буніна, увійшли одинадцять сонетів М. Зерова; « Media in barbara», що вміщує в собі вісім оригінальних александрійських віршів; «Римляни», розділ перекладів з Вергілія, Горація, Тубулла, Овідія та Марціала.

Ще в «Камені» він умістив два александрійських вірші «Ові- дій» і «Безсмертя», де доля поета-вигнанця накладалася на власні тогочасні роздуми автора. Мабуть, це був перегук світовідчуттів. На засланні Микола Зеров не раз згадує долю давньоримського поета і, безперечно, порівнює її зі своєю. Він, мабуть, уже впевнився і в тому, що його життєве призначення також не виявиться марним і підвладним забуттю. На Соловках фактично довилося проживати те, про що писав М. Зеров у рядках «Овідія» ще на початку 20-х років:

Убогий, дикий край! Весною бруд і холод;

Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,

Ні виноградників, ні золочених нив.

А там морози знов і небо в сивій ризі.

І от риплять вози, копита б’ють по кризі, Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,

І бранців лавами вигонить за Дунай.

«Камена», власне — оригінальна частина збірки, перевершила, безперечно, усі сподівання М. Зерова. «Збірка дістала схвалення людей, думку яких автор високо цінував. М. Хвильовий відгукнувся на надіслану книжку: «Вашу «Камену» одержав; дуже дякую. Дуже мені подобається розділ оригінальних віршів. Цікаво те, що коли в особі Рильського неокласика найшла свій розмах, то в Вашій особі втілено заглиблення. Не погоджуючись з трактовкою деяких тем, я все ж страшенно шкодую, що Ви так мало пишете оригінальних віршів».

Значну культурологічну цінність мають коментарі М. Зерова, якими він супроводжував оригінальні поезії в збірці «Камена». Глибока ерудиція, літературний смак, почуття міри перетворюють їх на своєрідні науково-популярні твори. «Культурологічна» бут- тєва парадигма, уважають дослідники, стала основою світогляду Зерова-неокласика. Думки поета, «закодовані» в культурософські образи, не втрачають своєї естетичної цінності й сьогодні.

Отже, висока культура мислення античної поезії, римської поезії зокрема, антична міфологія, світові досягнення в розробці жанру сонета, звернення до визначних постатей світової культури, які стали культурологічною основою збірки, помножені на талант митця, зробили її видатним явищем в українській літературі початку XX століття.


  1. Систематизація та узагальнення вивченого

Бесіда з учнями

  • Визначте особливості поезії неокласиків.

  • Спростуйте думку вульгарної критики щодо відсторонення неокласиків від життя.

  • Стисло схарактеризуйте збірку «Камена».

  • Назвіть складові культурологічної основи збірки «Камена».

  1. Домашнє завдання

  1. Опрацювати матеріал уроку за допомогою конспекту.

  2. Підготувати виразне читання сонетів «Київ-традиція» та «Чистий четвер».

  3. Скласти міні-словничок незнайомих слів (лексичних труднощів).

  1. Підсумок уроку

Закінчити речення

  • Для мене інформація, почута на уроці, стала...

  • Я хочу дізнатися більше про...

  • Обов’язково прочитаю...

Матеріал для вчителя

Життя і творчість М. Зерова

Дитинство видатного поета й літературознавця М. Зерова минуло в Зінькові на Полтавщині, де він народився 26 квітня 1890 р. в сім’ї вчителя, згодом директора місцевої двокласної ніколи.

Закінчивши Зіньківську школу (цікаво, що його однокласником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), М. Зеров навчався в Охтирській гімназії, а з переїздом батьків до Переяслава 1903 р. перейшов до Першої Київської гімназії, де пробув до 1908 р. Учився М. Зеров блискуче, але медалі не дістав саме через опозиційні до урядової політики настрої.

1908-го року М. Зеров вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Там він мав намір спеціалізуватися з історії та літератури Давнього Риму, але відповідних фахівців на факультеті не виявилося. Поет зацікавився українською історіографією й написав курсову роботу «Літопис Гра- бянки як історичне джерело і літературна пам’ятка». Це була перша ґрунтовна наукова робота М. Зерова.

До того часу це вже був сформований, як на студентський вік, дослідник. З 1912 року його друкують в українському педагогічному журналі для сім’ї і школи «Світло», а з наступного року досить регулярно він виступає з рецензіями в газеті «Рада». У ці ж роки стає активним членом української студентської громади, виступає з доповідями, бере участь в обговоренні літературних і політичних проблем. А на похоронах Б. Грінченка 9 травня 1910 p. М. Зеров виголошує палке, національно свідоме прощальне слово від студентства.

М. Зеров їде вчителювати до Златопільської гімназії. Це була далека провінція, з якої йому вдається вирватися лише 1917 p., беручи участь у Першому й Другому Всеукраїнських учительських з’їздах. З вересня 1917 p. М. Зеров очолює секретаріат педагогічної ради Київської другої української гімназії ім. Кирило- Мефодіївського братства, а також викладає тут латинь. У цей же час як постійний рецензент він починає активно виступати в журналі «Книгар», пише вірші, не маючи серйозного наміру їх публікувати.

Дослідники вважають, що М. Зеров не зазнав впливу якихось літературних течій, а відразу постав «неокласиком». Це не так. Наприклад, його поезії «Про схід сонця...», «То була тиха ніч чарівниця» позначені символістськими впливами з їх неодмінною атрибутикою. Імовірно, саме тому М. Зеров ніколи їх не друкував, проте щедро презентував своїм друзям охайно вимережені саморобні збірки поезій. До сьогодні їх дійшло понад десяток, і найсоліднішими є подаровані університетському товаришеві В. Романовському три томи «Почти полного собрания сочинений» (1910-1919), що зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва України.

У 1919-1920 pp. М. Зеров уже редагує «Книгар», а з 1919 року, не полишаючи роботи в гімназії та журналі, починає викладати в Київському архітектурному інституті історію української культури.

Високі патріотичні почуття проявляються не тільки в літературно-критичній діяльності М. Зерова, а й у його тогочасній поезії. Як зразок можна назвати вірш «Ріг Вернигори» (1919), у якому часто оперта на чутки та упередженість. Сам же М. Зеров скептично ставився до своїх віршів, називаючи їх «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії. Але вже багато хто з його сучасників відчув могутню силу цього карбованого поетичного слова й дух класичної простоти, по-парнаськи піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукану мову, високу версифікаторську майстерність. Правда, багато хто вважав, що це поет несучасний, байдужий до проблем актуальних. До докорів, що їх рясно діставав за життя М. Зеров, на початку 1925 року додаються й такі, що, мовляв, він майже не виступає як літературний критик. Проте саме цей рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя й революція» вмістив сімнадцять його матеріалів різних жанрів.

А ще ж були інші часописи, усні виступи, лекції перед студентами. Почалася відома літературна дискусія 1925-1928 pp. Загальноприйнято її відлік вести від статті Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут, 1925, 20 квітня) та відповіді на неї М. Хвильового. І це справді так. Проте навряд чи буде помилкою визнати, що літературна дискусія не розгорілася б так швидко й яскраво без потужного імпульсу, яким став диспут «Шляхи розвитку української літератури», що відбувся 24 травня 1925 року в приміщенні бібліотеки ВУАН, а також ціла низка інших організованих М. Зеровим літературно-наукових заходів.

Так, величезного розголосу набув вечір оригінальної й перекладної поезії «п’ятьох із Парнасу» — М. Рильського, П. Фили- повича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта і М. Зерова, що відбувся 17 березня 1925 р. У ньому взяли участь представники всіх літературних організацій Києва, а також письменники, які перебували поза літературними угрупованнями. Вступну доповідь прочитав Ю. Меженко. «Ми повинні,— наголошував М. Зеров,— повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, у якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону,— а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Така позиція викликала на диспуті, та й згодом у пресі, зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Вульгарно утилітаризований ідеологізм уже утверджувався в літературному процесі.

Коли незабаром у М. Зерова зникло бажання вести розмови про сучасну літературу, то причини насамперед слід шукати в подібного роду інсинуаціях та в неможливості їх відкинути й спростувати. Усе це для поета ставало малоцікавим. 1926 року, він лише принагідно виступає як літературний критик, основні зусилля зосередивши на перекладах та історико-літературних студіях.

У листах цього періоду М. Зеров ділиться з друзями планами негайного завершення другого випуску «Нового українського письменства», багато працює як упорядник «Збірника з теорії та історії письменства», перший випуск якого побачив світ 1928 р. під назвою «Література».

У сажу товктись не хотілося... М. Зеров береться за серію передмов до видань української класики в «Дешевій бібліотеці красного письменства», пише тексти до альбому портретів «Письменники Радянської України» (1928), спільно з іншими готує антологію французької поезії, подеколи друкується в журналах. 1929-го року встигає вийти його книжка «Від Куліша до Винниченка».

З 1 вересня 1934 p. М. Зерова усунено від викладання в Київському університеті, але залишено на кафедральній науковій роботі, яка «протривала» рівно два місяці. А 1 листопада наказом ректора без пояснення причин професора М. Зерова звільнено з університету.

Відторгнутий владою, покинутий більшістю київських друзів, М. Зеров на початку 1935 р. виїздить до Москви, сподіваючись там знайти бодай тимчасову роботу, але 28 квітня 1935 р. його заарештовують. Після місяців допитів, катувань і ганебного «суду» в лютому 1936 р.М. Зерова висилають на Соловки.

Режим у таборі напочатку був більш-менш терпимим. За станом здоров’я М. Зеров не міг працювати лісорубом. Йому випало прибирати кімнати господарської служби. Після закінчення роботи міг у комірчині сторожа віддаватися улюбленим заняттям — перекладам, історико-літературним студіям. Про це він докладно повідомляє дружину в листах, які сьогодні вже надруковані. Останній з них датований 19 вересня 1937 p. М. Зеров готувався до своєї другої соловецької зими, просив надіслати калоші...

9 жовтня 1937 р.М. Зерову, П. Филиповичу, М. Вороному та С. Пилипенкові було після перегляду їхньої справи винесено найвищу міру покарання. Причини? Хто на це відповість? Розстріляли їх 3 листопада.

Здається, це був фантасмагоричний день на Соловках. Саме З листопада 1937 р. Григорію Епіку невідомо в який спосіб вдалося дати телеграму дружині: «Здоровий, цілую тебе, синочка». А наступного дня не стало й Г. Епіка.

Тяжка українська доля привела М. Зерова, як і багатьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань. Але минають десятиліття, і його ясна, чітка думка дедалі потужніше входить у культурне життя народу, ім’я М. Зерова стає символом справжнього національного відродження.

Серед різних типів української філософської лірики XX ст. поезія лідера київських неокласиків Миколи Зерова, на думку дослідників, відзначається особливою світоглядною парадигмою. У її основі — «знакова система» світової культури. Своєю культурологічною спрямованістю творчість М. Зерова найтісніше пов’язана з філософсько-поетичним інтелектуалізмом Лесі Українки, а за межами національної традиції — з поезією F.-M. Рільке та Т. С. Еліота.

М. Зеров мав виважену концепцію розвитку національної культури, за якою українська словесність — невід’ємна складова частина європейської культури, а найкращі зразки здатні задовольнити найвимогливіший смак. На думку М. Зерова, «культурним орієнтиром» для України має стати величезний європейський мистецький фонд. Це положення поет відстоював і у своїх полемічних статтях та публічних виступах під час літературної дискусії 1925-1928 років, і в численних висококваліфікованих перекладах, і, звичайно, в оригінальній ліриці.

Власна поетична спадщина М. Зерова порівняно невелика. Тривалий час лише близькі друзі знали, що глибоко ерудова- ний критик і літературознавець, талановитий лектор і визнаний авторитет серед перекладачів до того ж і поет. Після виходу у світ 1920 року книжок «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія» та їхнього визнання з’являється збірка оригінальної лірики «Камена» (1924). «Дух класичної простоти, по-парнаському піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікаторська майстерність» поезій цієї збірки — усе це вражало читачів. З-поміж великої кількості захоплених відгуків наведемо один, що належать Євгенові Маланюку: «...Такого підручника смаку і стилю, такої скарбниці слова, такого пам’ятника культури може нам позаздрити не один нарід».

Неокласицизм М. Зерова закорінений у глибокі культурологічні шари. «Я знаю; ми — тугі бібліографи, / І мудрість наша — шафа книжкова»,— писав поет у сонеті «Самоозначення». Це легко доводить аналіз вічних образів його оригінальної поезії. За походженням вони поділяються на кілька груп, найбільші з них міфологічні, історичні та літературні.

Міфологічні образи — це персонажі слов’янської, античної та біблійної міфологій. Активне використання М. Зеровим цих образів ще раз підтверджує відому сентенцію про те, що енергія міфів живить сучасність, а також доводить, що поетові властивий особливий, культурологічний тип мислення.

М. Зерову характерна і традиційна, і власне авторська інтерпретація міфологічного образу або сюжету. У більшості випадків вони несуть не тільки естетичне, а й етичне навантаження; часто автор уводить образ, термін, реалії (міфологічні й історичні) у канву «сучасного» твору.

У тривожний 1919 рік М. Зеров пише вірш «Ріг Вернигори». Мусій Вернигора — легендарна постать українських народних переказів — стає для автора символом відродження національного духу. Його ріг «гонить розпач / І тривоги, / І міцніє людський дух, / І зростають людські сили, /Аз забутої могили / Вирина життя / І рух».

Загальновизнаним стало положення про орієнтацію неокласиків на античність. Хірон, Орфей, Феб, Тесей, Аріадна, Навсікая, Пегас, Муза, Ікар, Поліфем, Ахілл, Ерот, Псіхея, аргонавти — це далеко не повний перелік персонажів античної міфології, які використовує у своїй поезії М. Зеров. Назва збірки «Камена» теж узята з античної міфології: каменами римляни називали богинь — покровительок поезії, мистецтв і наук.

Серед численних образів давньогрецької міфології в поезії М. Зерова важливими, на нашу думку, є образи Хірона та Навсі- каї. Кентавр Хірон для М. Зерова — це символ мудрості та врівноваженості. Таке ж значення мав цей образ і в Данте: у першій частині «Божественної Комедії» серед кентаврів, які стережуть вхід до сьомого кола пекла, саме Хірон вирізняється своїм мудрим спокоєм. У М. Зерова, як і в Гомера, Хірон — митець, спів якого «побожно п’ють Орфей і Лін». «Він переміг звірячу хіть кентавра», тому уособлює перемогу гармонії над хаосом, цивілізації над варварством («Хірон»). Можна припустити, що цей образ утілює погляд М. Зерова на життєву позицію митця й разом із тим є поетичним баченням суті самої античності. У багатьох творах поета, і в названому зокрема, убачаємо перегук з концепцією античності І. Вінкельмана, сформульованої в статті «Думки про наслідування грецьких зразків» (1755). Суттєвою рисою античності він вважав відчуття «шляхетної простоти і спокійної величі» світовідчуття.

Утіленням гармонії краси для М. Зерова є також Навсі- кая. Двічі цей образ виринає в рядках його поезій — у сонетах «Навсікая» та «Саломея». Якщо в першому автор розкриває цей образ, як і Гомер, у сцені зустрічі феацької царівни з Одіссеєм, то в другому Навсікая — символ перемоги духовного над тілесним — протиставляється біблійній героїні Саломеї. В обох сонетах характеристика Навсікаї підсилюється зоровими образами: «струнка, мов промінь, чиста Навсікая» («Саломея») і «як промінь сонця на піску морськім», «ясна, зцілюща, мов жива роса» («Навсікая»).

Поширене в М. Зерова й метафоричне вживання міфологічних імен. Так, вислів «Фебовий лавр» означає славу, визнання («Хірон»), «Аїдові дороги» — безсмертя, Ітака — батьківщина («Rapnos tes patridos»), меценат — покровитель мистецтва («Брама Заборовського» II), гермокопіди — варвари, руйнівники («Київ навесні ввечері»), «сміх Арістофана» — висміяння, «Сократів бич» — розум («Оі triakonta») та інші. Кожен із ужитих М. Зеровим «вічних образів» є своєрідним символом, засобом відтворення не тільки думки, а й почуття, емоційного стану, якісної суті ліричного героя.

Порівняно менше в його поезії персонажів біблійних переказів і міфології (Саломея, Ной, Хам, Сим, Гефсиманський сад). Вони, як уже зазначалося, найчастіше виступають тематичною антитезою образам античної міфології. Світ біблійних переказів, на думку М. Зерова, жорстокий, кривавий, позбавлений гармонії. Так, у сонеті «Саломея» ліричний герой уособлює руйнівне начало й перемогу плоті над душею: «Там диким цвітом процвіла любов, і все в крові — шоломи і тіари».

Антагоністи, за біблійними переказами, син Ноя Хам і Сим у поезії М. Зерова знов «поєдналися без розмов і сварки», щоб розпочати нове панування. Створений ними світ поет влучно називає «вертепищем» («Nature-morte»).

Передчуття неминучої біди навіюють рядки сонета «Чистий Четвер». За допомогою біблійних атрибутів поет передає духовну ситуацію кінця громадянської війни: «Лунає спів туги і безнадії, / Навколо нас — кати і кустодії. Синедріон, / І кесар, і претор». У цьому сонеті автор дає своєрідне визначення ролі біблійних образів у своїй ліриці: «І темний ряд євангельських історій / Звучить як низка тонких алегорій / Про наші підлі / І скупі часи». Така інтерпретація біблійних персонажів є художнім утіленням позиції М. Зерова-критика щодо співвідношення християнської та античної традицій і їхнє значення для розвитку української літератури й культури взагалі. Це питання, що особливо гостро постало в літературній дискусії 1925-1928 років, розв’язувалося М. Зеровим, як і М. Хвильовим, на користь античності.

Важливим для з’ясування розуміння поетом світопорядку є образ лотоса, «нетипового» для заданих структур неокласиків (сонет «Kosmos»). Цей образ, узятий М. Зеровим у поезії французького парнасця Ж. Лагора, своїм корінням сягає єгипетської міфології.

У давньому Єгипті з лотосом пов’язаний космогонічний міф про сонячне дитя, що «освітило землю, яка перебувала в темряві». А в Індії образ лотоса, що втілює жіноче начало, богиню- матір, конструюється в поняття космічного лотоса як особливого, універсального принципу, що керує світом і розвиває в ньому життя. Водночас у міфопоетичній традиції Давньої Індії образ лотоса виступає і в ролі символу творчої сили.

Священною рослиною вважався лотос і в Китаї. Цікавим є функціональне навантаження цього образу в буддійській концепції західного неба, на якому розташоване лотосове озеро. Кожний лотос, що росте на цьому озері, співвідноситься з душею померлої людини. Залежно від міри добродійності земного життя людини квіти лотоса розцвітають або в’януть.

М. Зеров подає широке тлумачення цього міфоепічного символу, поєднуючи основні його значення, зафіксовані в міфах різних народів. У лотосі втілений погляд на людське життя і світ водночас: народжений з темряви, він за порівняно короткий час покликаний виконати своє призначення як частини гармонійно-неохопного всесвіту. У М. Зерова «зринає він, дзвінкий і розмаїтий. / На шістдесят земних коротких літ / 3 грузького дна — латаття ніжний цвіт, / Щоб нам жагу безмежну напоїти...». До речі, і батько любовної елегії давньогрецький поет Мімнерм визначав 60 років як оптимальний термін свідомого й повноцінного життя.

У сонеті «Kosmos» світопорядок визначають пари антагоністичних понять: дно — небо, темний — світлий, білий — чорний, зринає — вертають (на дно). Це підпорядковано темі пошуку спів- мірності між вічним і швидкоплинним, яка пронизує не тільки аналізований твір, а й становить поетичний стрижень усієї творчості М. Зерова. «Kosmos» М. Зерова ідейно перегукується з творами М. Драй-Хмари «Victoria» і П. Филиповича «Єдина воля володіє світом», що підтверджує цілісність світобачення і світовідчуття неокласиків. Так, П. Филипович «виводить» у своїй поезії «єдиний закон» розвитку людського буття і Всесвіту. За цим універсальним законом «єдиною волею», що керує світом, є людяність: «Віки летять, а в неозорім морі / Єдине сонце для землі горить, / І всі колись з’єднаються в просторі — людина, звір, і квітка, і блакить».

Образ латаття зустрічаємо також у сонеті «Данте». М. Зеров доповнює його: чисті квіти, «далекі від тривог і від земної сварки», символізують незаідеологізоване мистецтво, орієнтоване на загальнолюдські цінності та ідеали.

Широкий спектр використаних міфологічних образів дає підстави стверджувати, що український неокласик не обмежувався наслідуванням античних авторів і французьких парнасців. Неокласика М. Зерова формувалася під впливом світових культурних традицій, а корінням своїм сягала національного ґрунту.

Друга група персонажів поезії М. Зерова — видатні діячі української і світової історії та культури. Принципом «добору» імен, на нашу думку, стало визначення внеску в національний духовний розвій того чи іншого діяча, хоча інколи й непоцінованого сучасниками. Про це говорить уже сама назва циклу «Культуртрегери», у якому автор подає поетичні характеристики П. Куліша, І. Тур- чиновського, І. Котляревського, В. Горленка, М. Чернишевського. Провідна тема циклу — віддане ідеї служіння народові життя героя. Так, у сонеті «Куліш» автор подає проникливий психологічний портрет ліричного героя: «Він боре тупість і муругу лінь, / В Європі хоче «ставити курінь», / Над творами культурників п’яніє». Усього в трьох рядках поет характеризує постать Пантелеймона Куліша, але за ними значний і ґрунтовний науковий аналіз. Творчість П. Куліша М. Зеров досліджував в історико- літературних розвідках, у курсі лекцій «Українське письменство XIX століття», нарисах з новітнього українського письменства «Від Куліша до Винниченка» 1928 року, у праці з віршового перекладу «У справі віршового перекладу». У стислу оповідь поет уводить біографічну деталь, яка доповнює портрет П. Куліша: «І днів старечих тягота легка, і навіть в смертних муках агонії / В повітрі пише ще його рука». В інших поезіях М. Зеров пропонує читачеві цілу галерею історичних постатей — від князів Ігоря і Святослава до поетів-сучасників П. Тичини, Г. Чупринки та інших.

Досить часто автор звертається до образів античних поетів, учених та політичних діячів (Овідій, Вергілій, Сапфо, Сократ, Аристофан, Фукідід, Трасібул, Арістарх, Геродот, Елій Ламія). Не обмежуючись стародавньою історією, М. Зеров залучає в коло своїх культурологічних зацікавлень постаті Данте, Леконта де Ліля, Жозе Ередіа, Байрона, Клінгера.

Особливість інтерпретації М. Зеровим історичних постатей — точність фактури і фактів, стислість і науковість характеристики, украплення суто біографічних деталей. Такий підхід до передачі реальних деталей і фактів був винятковим для багатої на довільні інтерпретації та домисли літератури 20-30-х років. У цьому виявляється тематична і стильова спорідненість поезій неокласика з власними історико-літературними студіями.

Для прикладу візьмемо постать Вергілія. Творчість Вергілія, як і багатьох інших поетів «золотого віку» римської літератури, стала об’єктом уважного вивчення Зерова-літературознавця, джерелом ремінісценцій Зерова-поета і благодатним поетичним материком Зерова-перекладача. Йому належать переклади окремих еклог Вергілія зі збірок «Буколіки» й «Георгіки», частини поеми «Енеїда» (повний переклад, на жаль, утрачено в соловець- ких таборах). У згадуваному курсі лекцій «Нове українське письменство», говорячи про «першоджерело всіх «Енеїд», М. Зеров характеризує особистість і творчість великого римського поета епохи Августа. У поезії «Вергілій» М. Зеров осмислює основні моменти біографії, визначає провідні теми всієї творчості поета («звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом»), дає оцінку «Енеїді» й місця Вергілія в світовій літературі («Та він живе, і дзвін гучний його поем / Донині сниться нам риданнями Дідони, / Бряжчанням панцирів і сплесками трирем»). І все це в суворих рамках сонета. Зіставлення тексту сонета з історичним та міфологічним матеріалами підводить до висновку, що «Вергілій» є не тільки поетичним осмисленням постаті римського поета, а й своєрідним підсумком, результатом ретельного і ґрунтовного дослідження з історії античної літератури.

Остання група досліджуваних образів — персонажі славетних творів світової літератури. Улюбленим книгам М. Зеров присвятив цикл «Книжки і автори», який відкривається «програмовою» поезією «Semper legenda». Як згадував М. Рильський, М. Зеров уважав, що в домашній бібліотеці повинні бути книги тільки semper legenda, тобто завжди перечитувані. Цей вислів і визначив лейтмотив усього циклу. У використанні образів літературного походження М. Зеров іде різними шляхами: в одних випадках сонети неоклассика є своєрідними стислими інтерпретаціями найцікавіших фрагментів відомих творів Ч. Діккенса (« Домбі і син»), Марка Твена («Життя на Місісіпі»), У. Теккерея («Історія Генрі Есмонда»), С. Лагарлеф («Легенда однієї садиби»), в інших — талановитими ремінісценціями. Так, «Словом о полку Ігоревім» навіяні сонети «Сон Святослава» і «Князь Ігор». За мотивами роману Е. Золя «Провина абата Мюре» написаний цикл сонетів «Параду», а за епопеєю Гомера — «Мотиви «Одіссеї». Поезія великого Тагора наштовхнула до створення сонета «На мотив Габиндраната Тагора».

В окремих поезіях глибина психологічної характеристики досягається оповіддю від імені самого героя («Гуллівер», «Гіль- гамеш»), що зближує позиції ліричного героя та автора. Так, сонет «Гуллівер» написаний у липні 1934 року, найдраматичнішого року в житті М. Зерова. Гозпочалося планомірне цькування поета і вченого: на початку січня відбулося засідання університетського товариства «Літератор-марксист», де П. Колесник виголосив доповідь «Буржуазно-націоналістична літературознавча концепція М. Зерова і хвильовизм». Через кілька місяців професора М. Зерова було звільнено з університету. Останній удар долі — смерть десятилітнього сина. Так збіглися в часі для М. Зерова трагедія суспільства й особиста. Ліричного героя поезії «Гуллі- вера» лякають не «великі» вороги, явні, а ті, що «лагідно і так зухвало» плетуть інтриги. М. Зеров зображує соціальне явище того часу: «Не так-бо люті тигри і леви, / Як дріб’язкові, мстиві ліліпути». Подібний мотив — і в поезії «Incogonito».

Лицемірство й дволикість стають для багатьох його сучасників нормою поведінки: «Він народивсь давно,— і то не маячня! / Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах. / Та нині розплодивсь у безліч екземплярах, / Мов літоросль повзка до в’язового пня».

Трактуванням літературних образів адекватно реальному життю й накладанням різних часових планів сонети М. Зерова, за спостереженням М. Ласло-Куцюк, надзвичайно близькі до творів його сучасника — російського поета Осипа Мандельштама, що вирізнявся своїм талантом з-поміж членів літературного угрупування «Лирический круг».

Зрештою, зауважимо, що значну культурологічну цінність мають коментарі М. Зерова, якими він супроводжував оригінальні поезії в збірці «Камена». Глибока ерудиція, літературний смак, почуття міри перетворюють їх на своєрідні науково-популярні твори.

Отже, активно використовуючи образи світової культури, М. Зеров увиразнює поетичну розповідь, надає їй неповторного, зеровського колориту, забарвлює емоційно, спрямовує думку, полегшує розуміння змісту.

«Культурологічна» буттєва парадигма стала основою світогляду Зерова-неокласика. Думки поета, «закодовані» в культуро- софські образи, не втрачають своєї естетичної цінності й сьогодні.

Характерні риси творчості поетів-неокласиків



  1. «Неокласичний» стиль М. Зерова, М. Рильського, П. Фили- повича, Ю. Клена, М. Драй-Хмари формувався на найкращих традиціях світової та української культури, що знайшло відображення в поетичному доробку кожного з митців та в їхній мовотворчості.

  2. Особливе місце в поетичному лексиконі «неокласиків» посідають кольоративи як одна зі складових системи художнього вираження. Панівними в мові поетів є лексеми на позначення червоного, чорного, блакитного та жовтого кольорів, традиційних у народних віруваннях українців. Для створення негативно забарвлених образів митці послуговуються лексемами на позначення чорного, сірого, іноді червоного кольорів. З кольоративами ж блакитний, синій, зелений, жовтий створюють високопоетичні та життєдайні картини.

  3. Виваженим у мовотворчості «неокласиків» є добір традиційних образів: земля, небо, вітер, сонце, криниця, лебідь та ін. Поети переосмислюють їх у контексті сучасної дійсності, хоча індивідуально-авторська інтерпретація цих реалій ґрунтується на усталеній символіці.

  4. Значну роль в організації поетичної мови неокласиків відіграє пропріальна лексика. Широке застосування онімів є однією з визначальних рис мовотворчості неокласиків. Власні назви (античні, біблійні, літературні, історичні та казкові), серед яких переважають антропоніми й топоніми, стають засобами відображення культурологічних, естетичних та політичних поглядів митців.

  5. Чимало творів у поетичному доробку неокласиків пов’язано з історичним минулим країни, особливо періоду Київської Русі та козаччини. Цим пояснюється широке використання численних архаїзмів та історизмів. У поезіях «неокласиків» ці лексеми набувають нового звучання.

  6. Наслідком індивідуальної мовотворчості неокласиків є трансформація фразеологічних зворотів. Використовуючи фразеологізми з художньою метою, поети вдаються до їх семантико- стилістичного оновлення. Вони варіюють позицію слів та логічні наголоси, уводять до складу зворотів уточнювальні або пояснювальні слова, скорочують чи замінюють синонімами один чи більше компонентів, що сприяє створенню оновлених, самобутніх образів. Часто фразеологічний зворот стає засобом алегорії, характеризуючи певні ситуації чи обставини, які хвилювали поетів.

  7. У процесі творення поетичних образів помітною є роль епітетів. У мовотворчості неокласиків художні означення виконують не тільки естетичну функцію. За їх допомогою створюються різні за емоційним забарвленням образи та картини. «Неокласики» значно розширили семантичні межі епітетів, збагативши арсенал експресивних засобів поетичної мови. Кожен епітет ретельно підібраний для конкретної ситуації й підкреслює ті ознаки чи риси, на яких автор намагається акцентувати особливу увагу.

  8. Значну за кількістю групу становлять індивідуально-авторські композитні неологізми, що складаються переважно з двох слів/ основ. Побудовані на незвичних, суто суб’єктивних психологічних чи зорових асоціаціях, подібні новотвори відображають різноманітну гаму кольорів та почуттів. Вони можуть мати гумористично-іронічне, сатиричне, саркастичне забарвлення або набувати відтінку піднесеності, урочистості, чим посилюють відповідний стилістичний колорит висловлювання.

  9. Важливе місце в поетичному мовленні неокласиків посідає метафора, яка є одним із основних стилетворчих засобів. Характерним для всіх поетів є тяжіння до асоціативно-ускладнених метафоричних образів, що допомагає митцям загострити відчуття, повніше відтворити всю гаму переживань. Часто «неокласики» персоніфікують явища природи чи предмети, надаючи їм функцій живих істот. Поети ніби стверджують взаємозв’язок і взаємозалежність між людиною і природою.

  10. Характерною ознакою мовотворчості поетів-неокласиків є широке використання прийомів алюзії та ремінісценції.

Митці по-новому переосмислюють образи античних, біблійних персонажів та фольклору, історичних постатей минулого й сучасності.

  1. Високий рівень майстерності митців виявився в користуванні звертанням. Апелюючи до таких реалій, як земля, небо, сонце, Україна, сокіл, поети стверджують любов до рідного краю та його традицій. У звертаннях до історичних осіб відображається захоплення поетів минулим, повага до діяльності видатних постатей. Велика кількість риторичних звертань та запитань, що містяться у віршованих контекстах, свідчить про філософський характер поетичного мовомислення.

  2. Світобачення кожного митця відбито в порівняннях. У поетичній мові «неокласиків» структури з порівняльними зворотами відзначаються особливою інформативністю та різноманітністю. Поети широко вживають порівняння фольклорного типу (порівняння-паралелізми, порівняльні конструкції з орудним відмінком), а також порівняння, у складі яких функціонують лексичні компоненти народнопоетичного плану: чайки, маки, орел, ворон тощо. Це свідчить про нерозривний зв’язок поетичного мовомислення митців із найкращими фольклорними традиціями.

  3. Важливим засобом поетичного синтаксису в мові творів «неокласиків» є повтор. За допомогою повторюваних елементів здійснюється розбудова лейтмотивів та наскрізних тем. Вони створюють асоціативну канву твору, що сприяє більш глибокому розумінню віршованого тексту та поетичного задуму в цілому. Уживання повторюваних лексем зумовлене прагненням митців якомога виразніше передати найчуттєвіші моменти та відповідний їм настроєвий тон.

  4. Мовотворчість неокласиків є взірцем високої художньої майстерності, віртуозного використання виражального потенціалу мовних засобів. Своїм поетичним доробком митці поповнили скарбницю сучасної української літературної мови та національної культури загалом, а також засвідчили, що українська мова (зокрема поетична) розвивалася й розвивається в тісному зв’язку з мовою світового письменства й завжди в найкращих своїх зразках спирається як на мову українського фольклору, так і уснопоетичну творчість інших народів.

Неокласицизм (від гр. neos — новий і classicus — зразковий) — тенденція в розвитку літератури й мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літературного напрямку і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел «істиного мистецтва» й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо.

Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у серидині ХІХ-го ст. у збірках «Античні вірші» французького поета Леконта де Ліля та «Емалі й Камеї» Т. Гот’є, у творах російських поетів



  1. Майкова і М. Щербини, у символістів.

У 20-х pp. на радянській Україні існувала група неокласиків, учасники якої переважно відгороджувалися від сучасної революційної дійсності, наслідували мистецтво минулих епох, надавали основного значення формі творів. Звертаючись до неокласиків,

  1. Сосюра написав: «Співаєте ви так, мов не було нічого, і влада не у нас в порепаних руках («неокласикам»). Найбільш послідовними виразниками неокласичних тенденцій були М. Зеров і О. Бургардт. Вони підхопили політично ворожий заклик М. Хвильового про орієнтацію на «психологічну Європу» (буржуазну). Найкращі з неокласиків, зокрема М. Рильський і П. Филипович, невдовзі перейшли на позиції соціального реалізму.

Це цікаво

Авторитет групи поетів-неокласиків був настільки високим, що В. Підмогильний у своєму романі «Місто» вивів М. Зерова в образі критика Світозарова. Поетом, так немилосердно розкритикованим Світозаровим, був нібито, за свідченням В. Підмо- гильного, Є. Плужник. Проте Юрій Клен виправдовує М. Зерова: нахабність червоного графоманства була такою агресивною, що протистояти їй можна було тільки адекватними методами. Серед маси ремісників, які пхалися до літератури, не дивно було пропустити й талановитого поета.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал