Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx



Скачати 12.11 Mb.
Сторінка6/50
Дата конвертації07.12.2016
Розмір12.11 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

Представлення групами результатів своєї роботи

Алгоритм представлення:

  1. Виразне читання поезії.

  2. Аналіз поезії за схемою ідейно-художнього аналізу поетичного твору.

«АРФАМИ, АРФАМИ...»

Арфами,арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Думами,думами —

наче море кораблями, переповнилась блакить, Ніжнотонними:

Буде бій Вогневий!

Сміх буде, плач буде Перламутровий ...

Стану я, гляну я —

скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон, як золотий,

З переливами:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Любая, милая —

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай,

Там за нивами:

Ой одкрий Колос вій!

Сміх буде, плач буде Перламутровий ...



1914

Орієнтовний зміст виконання роботи

Поезія «Арфами, арфами...» з’явилася під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна». Але коли М. Вороний подає зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах», нагадуючи «Блакитну панну», то твір Тичина — це гімн весні, порі року, коли природа відновлюється до життя. Вся поезія сповнена звуковими образами. Про радісну подію — оновлення природи — сповіщають своїм шумом, подібним до звучання золотої арфи, гаї, з небес линуть переливчасті співи жайворонка, потоки — як дзвіночки. І на фоні цієї симфонії створено розкішний зоровий образ-символ молодої весни:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Та весна несе не лише тепло і цвітіння, вона пробуджує і глибокі думи про майбутні бої:

«Буде бій Вогневий!

Сміх буде, плач буде Перламутровий ...

Основний настрій твору — оптимістичний, життєствердний. Поезія сповнена радісного вітання життя, у ній повною мірою виявляється вітаїзм — бадьоре, оптимістичне світосприйняття. Головний герой — людина ніжної душі, спроможна глибоко відчувати навколишню красу, закохана в природу.

У вірші — чотири строфи. У першій ідеться про прихід весни, змальвано її дивну красу, живописний портрет: «...весна ...Квітами-перлами Закосичена». У другій автор говорить про передчуття життєвих гроз, які віщують плач. Але той плач «перламутровий», тобто світлий. П. Тичина цим образом стверджує, що слід завжди боротися за своє щастя. У третій строфі ліричний герой милується красою весняної природи. Остання строфа — це звернення ліричного героя до коханої із закликом відкрити своє серце весні. У чотирьох строфах автор талановито передає нам зорову і слухову панораму весняної природи.

У ритмомелодійному плані поезія нагадує звучання хору або ж оркестру.

Звукові образи вірша «Арфами, арфами...» вказують на те, що його автор був професійним диригентом. Сучасний дослідник Г. Клочек пише: «Арфами, арфами...» — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулася струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім швидкий темп:

Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...».

Зорові образи свідчать, що письменник добре розумівся наживо- писі. Кольорова гама поезії досить широка: «блакить», «перламутровий», «вогневий». Цей спектр допомагає відтворити складні почуття закоханого юнака. Завдяки такому поєднанню музики і живопису передано оптимістичний пафос радості зустрічі з весною!

Головні рядки поезії закінчуються чоловічими римами, наповнюючи твір нестримною енергією. Важливе значення для ритмомелодики твору мають і внутрішні рими: поточки — дзвіночки, золотими — голосними. Ілюзії широти і просторовості творові надає використання автором асонансу (особливо звука «а», «о» та «і» довершують цю картину):

Арфами,арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

У творі автор використовує оригінальні неологізми: самодзвонними, ніжнотонними.

Персоніфікований образ дівчини-весни створено за допомогою таких художніх засобів: порівнянь (поточки, як дзвіночки, жайворон, як золотий), епітетів (весна запашна, бій вогневий, сміх, плач перламутровий), метафор (арфами обізвалися гаї, одкрий колос вій, йде весна запашна, квітами-перлами закосичена).

За вишуканими тропами (метафоричними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки.

Не дивися так привітно,

Яблуневоцвітно.

Стигнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться.

Не милуй мене шовково,

Ясно-соколово.

На схід сонця квітнуть рожі:

Будуть дні погожі.

На схід сонця грають грози —

Будуть знову сльози!

Встали мати, встали й татко:

Де ластовенятко?

А я тут, в саду, на лавці,

Де квітки-ласкавці...

Що скажу їм? — Все помітно:

Яблуневоцвітно.



1918

Вірш складається із чотирьох строф. Він побудований як розповідь-сповідь оповідача.

Твір належить до інтимної лірики. У ньому йдеться про прекрасне почуття — кохання, таємне і неминуче, яке тримає людину, вселяє бажання жити на цій святій і грішній землі. У своїй поезії молодий Тичина прославляє любов, яка возвеличує людину, робить її щедрою на добро та ласку. Вірш « Не дивися так привітно» не назвеш ні сексуальним, ні еротичним, але в ньому присутні поетично одухотворені ці людські почуття. І саме одухотвореність робить ці земні почуття поетичними і небесними.

Контрасти, наявні в поезії (зорі (символ ночі) — схід сонця (символ початку дня), грози — дні погожі), передають повноту життя, створюють атмосферу інтимної таємничості. Контрастність світла і темноти завершується злиттям в одному почутті — щастя до сліз (На схід сонця грають грози — Будуть знову сльози!).

Весь таємничий світ глибокої інтимності із шовковим милуванням завершується сходом сонця, ознаменовуючи перехід із ночі любощів у будень життя: «Встали мати, встали й татко: «Де ластовенятко?»

У розкритті внутрішнього світу ліричного героя, точніше, героїні твору відчутний вплив імпресіонізму. Автор відтворює найтонші відтінки настрою і почуттів закоханої дівчини, передає зміни її психічного стану від радості і щастя, які викликає зустріч з обранцем, до смутку від того, що початок нового дня — схід сонця — несе розлуку з ним, та ніяковості, бо батько й мати, які встали зі сходом сонця, знайшли свою доньку у весняному саду, де буяють квіти-ласкавці.

Основний настрій вірша — мажорний. Хоча героїня і говорить, що «будуть знову сльози», але це сльози, викликані вимушеною недовгою розлукою з коханим.

Персонажів поезії четверо. Висновок про їхні риси вдачі та людські якості ми робимо із ставлення до них головної героїні, образ якої виписаний П. Тичиною з великою ніжністю. Вона духовно багата особистість, щира у своїх почуттях до юнака й до світу, любить природу і свій край, спостережлива. Про це свідчать її порівняння — «Стигнуть зорі, як пшениця», погляд хлопця для неї такий же прекрасний, бажаний і ніжний, як цвіт яблуні. Юнак, якого вона покохала, гідний її почуття. Він — ясний сокіл, тобто сміливий, сильний, мужній, справжній захисник і охоронець. Та в ставленні до дівчини він ніжний, його дотики ласкаві, як шовк. Юнак і дівчина — носії української ментальності, якій притаманна ліричність.

З великою повагою і любов’ю говорить донька про своїх батьків — маму і татка. І ми розуміємо, що дівчина ніколи не зробить того, що змогло б засмутити найрідніших людей. І вони це знають. Бо, зрозумівши, що донька ще й спати не лягала, не лають її, не докорять за нерозважливу поведінку. Глибока батьківська любов і турбота звучить у словах: «Де ластовенятко?»

Поєднання ямбу з хореєм, використання жіночих рим та суміжного римування надає поезії задушевності, допомагає передати переплетіння відтінків, вібрацію світла, трепет життя, де ні на мить ніщо не залишається нерухомим і німим.

У творі автор використовує оригінальні неологізми яблуневоцвітно, ясносоколово, які вказують на поєднання в поезії модерних віянь із народним українським фольклором (ясно-соколово — від ясний сокіл).

Інші художні засоби: епітети: дні погожі, квітки-ласкавці; порівняння: стигнуть зорі, як пшениця; метафора: грають грози; зменшено-пестливі слова: татко, ластовенятко, квітки-ласкавці.

Мовні засоби: використання інверсій та безсполучникових конструкцій — На схід сонця квітнуть рожі: Будуть дні погожі; На схід сонця грають грози — Будуть знову сльози!

Яблуневоцвітним генієм України назвав Павла Тичину Олесь Гончар. У своїй статті про поета він пише: «Не дивися так привітно. / Яблуневоцвітно».

Не знаю чому, але ще з дитячих літ у цих рядках було для мене щось заворожливе, дією своєю справді схоже на чари. Поетичність української мови, її музика й краса, мені здається, відтворилися тут ідеально.

Не милуй мене шовково,

Ясно-соколово...

Ні, це таки чари!

Шукати нових, ще не виявлених можливостей українського слова, шукати й знаходити їх після Шевченкових шедеврів, коли, здавалося, досягнуто було вже всіх поетичних вершин,— для цього мав з’явитися митець особливий, поет здібностей унікальних.

Не перестають дивувати властивості його слова. У ньому, ніби вперше мовленому, виникають раніше не знані ритми й видіння.

Кожна поетична індивідуальність тому й індивідуальність, що в чомусь вона виявить себе найприкметніше. Тичина — це музика й барви.

Це чистота душі. Так принаймні мав би сприймати його творчість кожен, кому вона відкривається вперше».

ПОДИВИЛАСЬ ЯСНО, — ЗАСПІВАЛИ СКРИПКИ! —

Подивилась ясно,— заспівали скрипки! —

Обняла востаннє,— у моїй душі. —

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.

Заспівали скрипки у моїй душі!

Знав я, знав: навіки,— промені як вії!

Більше не побачу,— сонячних очей.

Буду вічно сам я, в чорному акорді.

Промені як вії сонячних очей!

1918

У деяких поетичних творах «Соняшних кларнетів» крізь захоплення і радість приналежності до світу природи, вітаїстичність відчуття молодості, кохання проривається екзистенційний смуток самотності, трагічності світовідчуття, вгадування його конечності. У поезії «Подивилась ясно» самотність ліричного героя передається двома займенниками, що стоять поряд — «я сам», а підсилюється вона експресивно забарвленим словосполученням «в чорному акорді», яке повторюється в першій і другій строфі.

У поезії П. Тичина використовує свій улюблений прийом поєднання музичного і живописного сприйняття реальності. Автор застосовує вертикально-рухливий контрапункт. У музиці це вид поліфонічного викладу, що заснований на переміщенні голосів перетворенням верхнього голосу в нижній, і навпаки. Цей музичний прийом П. Тичина адаптував до літературного і зробив його одним із засобів досягнення поліфонії, музичним супроводом основної ідеї вірша.

У поезії «Подивилась ясно» цезурою відокремлюються дві наявні у творі змістові лінії:



Подивилась ясно,— заспівали скрипки! —

Обняла востаннє,— у моїй душі.

Додатковим підкресленням значення рядків, які виражають стан і почуття ліричного героя, стає останній рядок катрена: «Заспівали скрипки у моїй душі!», у якому вповні відчувається сила багатоголосся, розірваного в перших двох рядках. Але поет не тільки застосовує музичний прийом, він передає саму музику. Тож стає зрозумілим, що частину «заспівали скрипки!» слід виконувати голосно, високо, бо після неї стоїть знак оклику.

«У моїй душі» виконується нижче, бо після фрази стоїть крапка.

Вірш приваблює незвичайною поетичною красою, тихою ніжністю, мовою чистого й чесного серця. У ньому автор використовує метафори: заспівали скрипки! ліс мовчав у смутку; епітети — в чорному акорді; сонячних очей. Деякі літературознавці впевнені, що метафора «промені, як вії сонячних очей» має підтекст: ліричний герой прощається не з коханою, а з літом, з його очима- сонцями, обрамленими віями-променями, і в тяжкому передчутті в його серці звучать скрипки й чорні акорди зими.

Наявні контрастні образи «сонячних очей — в чорному акорді» надають мінорності звучанню поезії. Від неї віє сумом, але не песимізмом.

Чергування шестистопного хорея з п’ятистопним з усіченою стопою, а також чоловічих і жіночих рим допомагає розставити логічні наголоси на тих словах, що є ключовими для розуміння психологічного стану персонажа.

«ДЕСЬ НА ДНІ МОГО СЕРЦЯ...»

Десь на дні мого серця

Заплела дивну казку любов.

Я ішов від озерця.

Ти сказала мені: «Будь здоров!

Будь здоров, ти мій любий юначе!..»

Ах, а серце і досі ще плаче.

Я ішов від озерця...

Десь на дні мого серця

Заплела дивну казку любов.

Говори, говори, моя мила:

Твоя мова — співучий струмок.

Ніч зірки посвітила.

Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!

Повінчайся з туманами ночі.

Тихо так опівночі.

Ніч зірки посвітила.

Говори, говори, моя мила:

Твоя мова — співучий струмок.

1914

Вірш має виразну фольклорну основу. Написаний він у формі діалогу: закоханий ліричний герой твору розмовляє зі своєю милою. їхня бесіда, ніжна і сердечна, поєднана з явищами природи, за допомогою яких автор увиразнює почуття закоханих. Мова дівчини надихає героя. «Говори, говори, моя мила: / Твоя мова — співучий струмок»,— повторює П. Тичина, бо в її словах відображається справжня співуча, казкова душа, яка заплітає любов на глибині поетового серця.

У поетичних рядках: «Десь на дні мого серця / Заплела дивну казку любов» велику роль відіграє дієслово «заплела». У цій ускладненій метафорі все тримається на дієслівній ознаці — слова, що сполучаються з дієсловом «заплела», утворюють вислови з переносним значенням: заплела любов, заплела казку, заплела на дні серця. Ці нереальні зв’язки, народжені поетичною уявою, відтворюють реальність — красу високого почуття кохання, яке порівнюється з казкою.

Поетичність душі ліричного героя та його закоханість автор передає також за допомогою таких художніх засобів: епітетів (дивна казка, співучий струмок); порівнянь (твоя мова — співучий струмок); метафор (шепчуть вітру квітки, серце плаче).

Поезію написано анапестом.

Твір вабить чистотою почуттів кохання, оригінальністю образного мислення, описом почуттів героя.



Це цікаво

На вірші Павла Тичини «Десь на дні мого серця» Григорій Верьовка створив романс. І в поета, і в композитора це — хвилююча сповідь найніжніших почуттів, пристрасний спалах любові. Але в кожного свій контекст, власне ставлення до найвищого вияву людських взаємин.

Ці поетичні рядки Павло Тичина написав ще 1914 року, у ту пору, коли юному поетові «такої сильної любові хочеться...» і дивну казку та любов заплітає йому, але далеко, глибоко, десь аж на дні його серця. Подумки, трепетно звертається поет до коханої: «Говори, говори, моя мила, твоя мова — співучий струмок».

Увесь світ наче завмер у красі, лише «Ніч зірки посвітила. Шепчуть вітру квіти: — Гей, в танок!» Дивовижна природа мовби закликає: «Повінчайся з туманами ночі. Тихо так опівночі. Ніч зірки посвітила...»

Цікаво, хто та щаслива незнайомка, якій так поетично розкриває молодий поет свої почуття?

У його щоденникових записах ми не знайдемо конкретної відповіді. Напрочуд скромний, делікатний, тихий і лагідний поет ретельно приховував своє інтимне. Хоча в поезіях знайти можна:

О люба Інно, ніжна Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Панною Інною називав поет Нюсю Коновал, дочку українського педагога, краєзнавця і літератора Івана Коновала, а сестра її Поля Коновал — то, певно, юнацьке захоплення поета.

«У Нюсі я довго ще любив Полю,— записує він в щоденнику,— ні та, ні друга, звичайно, цього не бачили».

Вірш «Десь на дні мого серця» — зворушливий взірець лірики, не увійшов до збірки поета. Можливо, автор вважав його занадто особистим. Надрукований він був пізніше в журналі «Основа», що виходив в Одесі, так і залишився «поза збірками».

Майже через 50 років поетичні рядки Павла Григоровича Тичини відродилися в музиці поетового друга Григорія Гурійо- вича Верьовки. Це теж була сповідь: сповідувався не юнак, а зрілий чоловік, сповідувався у своїх почуттях, у вірності до своєї дружини, з якою прожив понад 40 років — своєму другу й однодумцю — Елеонорі Павлівні Верьовці-Скрипчинській.

Вона була дивовижною жінкою, взірцевої витонченої жіночності і водночас мужності, інтелігентності. Побралися вони у 20-ті роки і разом, незмінно підтримуючи одне одного, творили українське музичне мистецтво.

Романс «Десь на дні мого серця» Григорій Гурійович писав у сумні для подружжя дні. Елеонора Павлівна тяжко захворіла: не минули для неї безслідно роки Великої Вітчизняної війни, коли Григорій Гурійович, як голова Спілки композиторів України, повинен був евакуюватися з Києва, а вона залишилася на окупованій території доглядати безнадійно хвору матір.

Елеонора Павлівна розповідала: пішла вона на вокзал проводжати чоловіка, і так вийшло, що затрималася, лише вранці повернулася додому. А мати крізь сльози: «О! Ти повернулася? А я думала, ти теж поїхала».— «Як я могла поїхати, мамо? Невже ж би я залишила тебе одну?»

Через кілька місяців мати померла, а в документах Елеонори Павлівни залишилася позначка: «перебувала на окупованій території».

Згодом з Григорієм Гурійовичем вони організували Український народний хор, побували на гастролях в Європі, де Елеонора Павлівна виступала і як диригент. Зарубіжна преса шаленіла від захоплення: жінка-диригент! Вільно спілкується, бо знає кілька мов! Та такий дивовижний хор з національними піснями й танцями, а ще виконує їхні (тобто іноземні) пісні мовою оригіналу. Тріумф!

І раптом Елеонора Павлівна тяжко захворіла. Лікарі надій на одужання не покладали. У такі чорні дні Григорій Гурійович знаходить у поезіях Павла Тичини слова, які найточніше, найвиразніше передавали його власні думки й почуття. Поетичними рядками вплелися вони в романсову сповідь: «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов».

На щастя, Елеонора Павлівна одужала, а романс залишився як дорогий спогад про гіркі випробування долі. Зазвучав романс на українському радіо лише через кілька років («Кримська світлиця» № 36 за 04.09.2009).

О, ПАННО ІННО, ПАННО ІННО!

О, панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги...

О, панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги ...

Я Ваші очі пам’ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом — небо... шепіт гаю...

О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив?

Поезію «О, панно Інно...» не даремно вважають перлиною інтимної лірики Тичини. Напевно, мало знайдеться людей, яких не схвилював би глибокий драматизм переданих у творі почуттів. Присвячений він першому коханню Павла Тичини — Поліні Коновал, котра не відповіла йому взаємністю. Поезія написана у формі монологу-звернення до сестри Поліни — Інни. Опублікована вона була в другому виданні «Сонячних кларнетів» (1920). Інна Коновал того самого року померла від сухот. Доля Поліни склалася щасливо. Павло Григорович протягом багатьох років підтримував дружбу з нею та її сім’єю. А напрочуд мелодійний, щемливо-ніжний вірш наприкінці XX ст. відродився в прекрасному романсі «О панно Інно...» — це щире, хвилююче освідчення ліричного героя в коханні, це згадка про втрачену любов, яка залишила в серці глибокий слід. Спогади ліричного героя про минуле уривчасті, монолог персонажа дещо імпульсивний. Інколи здається, що образи, про які він говорить, не зв’язані між собою логічно. Насправді ж уривчастість передає схвильованість юнака, надає його розповіді психологічної достовірності.

О, панно Інно, панно Інно!

Я сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

У плині вияву почуттів героя автор майстерно використовує взаємодію музичного й живописного. Зоровий образ зимового пейзажу («сніги») підкреслює почуття самотності героя, у душі якого ще не вляглися пристрасті, викликані коханням. З’являється звертання й запитання до самого себе, до дівчини, які переходять у роздуми про сутність самого почуття: Він страждає і мучиться. Промовиста деталь «цвіли луги» підтверджує думку про неможливість повернути те, що втрачено. Музикальність досягається використанням логічних, ритмічних та психологічних пауз, називних та обірваних речень (Вікно. Сніги. Зимовий вечір. Тиша. Ми.) Щоб передати глибину переживань ліричного героя, автор переводить зорові образи на слухові й навпаки. Наприклад, у реченні «Я Ваші очі пам’ятаю, Як музику, як спів» зорові образи переходять у музичні.

Композиційно твір складається з двох восьмирядкових строф, у яких римою поєднано перший і четвертий рядки, п’ятий і восьмий. У першій строфі ліричний герой зізнається панні Інні в тому, що любив її сестру. У другій у свідомості ліричного героя з’являється образ очей його коханої. І тут він зі здивуванням помічає, що ці очі не сестри Інни, а самої Інни. Заплутавшись, ліричний герой проголошує: «Сестра чи Ви? — Любив». Головне те, що любив — ось що він хоче сказати, ось що є для нього важливим. Ліричний герой хотів висловити свої почуття. А кого саме любив, це для нього вже не так суттєво. Використання ямба дало можливість П. Тичині виразити ніжність тремтливого почуття.

Станіслав Тельнюк, аналізуючи цю поезію, слушно зауважив, що в П. Тичини тут «кожне слово — мов клавіш», ніби інший звук, інший настрій, образність основана «на нюансах». «Вірш,— за словами дослідника,— мов кришталевий палац, де все просвічує навколо і де не треба ні барви, ні звуку — все це замінює благородство граней чистого скла».


  1. Контроль і корекція знань, умінь та навичок

Відповідь-припущення

Характеризуючи лірику раннього П. Тичини, Ю. Лавріненко використовує термін «кларнетизм». На основі аналізу ранніх поезій П. Тичини пояснити, як ви зрозуміли значення терміну.



  1. Міні-лекція вчителя

Характеризуючи лірику раннього П. Тичини, Ю. Лавріненко використовує термін «кларнетизм», що походить від назви збірки письменника «Сонячні кларнети».

Кларнетизм здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики й модерністи (Новаліс, А. Рембо, Р. Вагнер, О. Скрябін та ін.), на цьому шляху зазнали невдачі авангардисти, зокрема зорієнтований на штучне «поезомалярство» М. Семенко. Синтетичне мислення схильного до «кольорового слуху» та «слухового кольору» П. Тичини («Арфами, арфами...», «Гаї шумлять...», «Пастелі» та ін.) зумовлювало одночасну «мальовничу музичність» і «музичну мальовничість» його лірики. В українській ліриці кларнетизм — явище одиничне й неповторне. Водночас кларнетизм виявився містком, що перекидався від ідейно- естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм щасливо переплітався з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, а разом з тим і неоромантизму, неореалізму та необароко. Вони проявлялися в його доробку, але не в чистому вигляді, а в мірі естетично пережитої сув’язі.

Як зазначив Ю. Лавріненко, кларнетизм вказує на «активно ренесансну одушевленість життя», перейняту енергійними світло- ритмами, сконцентровану в стрижневій філософській «ідеї всеєдності», витворюючи поетичний всесвіт «гармонії сфер» нарівні космогонічних концепцій та втаємничення в істину Вічно Сутнього, органічної єдності «мікрокосму» та «макрокосму», суголосному ментальному «кордоцентризму» та антеїзму. Особливе місце в синкретичному кларнетизмі посідає панмузична стихія, що приборкує хаос, постаючи домінантним принципом тичининської поетики, у якій відбився критично переосмислений досвід народної пісні та символізму. Натякаючи на один із основоположних принципів свого поліфонічного стилю, П. Тичина зазначав: «Хто на партитурі читати не вміє, тому годі що-небудь у природі розібрати».


  1. Систематизація й узагальнення вивченого

Висловіть свої враження й думки щодо авторських неологізмів П. Тичини.

  1. Домашнє завдання

  1. Повторити матеріал уроку.

  2. Вивчити напам’ять поезії «Арфами, арфами...», «О панно Інно...».

  3. Робота творчого характеру. Під впливом поезій П. Тичини написати вірш — зразок пейзажної чи інтимної лірики. Використайте створені вами неологізми.

  1. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Закінчити думку: Я для себе сьогодні відкрив... Моя думка про Тичину... Я порекомендував би друзям...

УРОК № 7 ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ АВТОРОМ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ НАРОДУ, РАДОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ В ЛІРИЧНІЙ ПОЕМІ «ЗОЛОТИЙ ГОМІН»

Мета: опрацювати зміст поеми; розкрити символічні образи

в ній та провідні мотиви; пояснити ритмомелодійні особливості, художні засоби; розвивати навички аналізу поетичного твору, уміння висловлювати власні міркування з приводу особливостей вірша; виховувати почуття патріотизму.

Теорія літератури: образи-символи.

Обладнання: текст поеми.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ


  1. Організаційний момент

  2. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

Найголовнішою рисою творчого стилю П. Тичини, яка вирізняла його з-поміж інших митців, його сучасників, є віра в гармонію світу та життєстверджувальний оптимізм. А ще — передчуття революційних змін у суспільстві. Як зазначає В. Стус, «Тичина «Сонячних кларнетів» увесь у провесні української революції, в передчутті всеочисної грози». І яскравим підтвердженням цих слів є поема «Золотий гомін».



  1. Актуалізація опорних знань

Бесіда з учнями

• Якого року вийшла збірка П. Тичини «Сонячні кларнети»? Як слід розуміти її назву?



  • Які почуття переважають у пейзажній ліриці П. Тичини?

  • Які почуття вдається поєднати П. Тичині в поезії «Арфами, арфами...»?

  • Схарактеризуйте ліричного героя поезії «О панно Інно...»

  • Як ставиться до коханої ліричний герой поезії «Ви знаєте, як липа шелестить...»?

  • У чому полягає музикальність поезії «Подивилась ясно...»?

  • Які «голосові партії» можна простежити в поезії «Подивилась ясно...»?

  • У чому полягають особливості ритмомелодики вірша «Десь на дні мого серця»?

  • Схарактеризуйте сонячний кларнетизм П. Тичини. Назвіть його визначальні риси.

  1. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу

  1. Слово вчителя

Поема «Золотий гомін» — один із шедеврів української літератури XX ст. У ній автор у художній формі осмислює значення національно-визвольного пробудження народу, виражає сподівання на здійснення мрії про українське відродження після тривалих «років неслави».

Доля поеми певною мірою драматична. Написана вона влітку 1917 року, надрукована цього ж року в «Літературно-науковому віснику» № 5-6 (листопад-грудень), а наступного — у збірці «Сонячні кларнети». Пізніше з тексту були вилучені слова «Бог», «хрест», «храм», «молитви», згадка, що «Київ моливсь за всю Україну». Це порушувало гармонію твору, не давало можливості точно передати світогляд і світосприйняття поета. А довгий час поему зовсім не друкували.

Поштовхом до написання твору став багатолюдний мітинг 13 червня 1917 року, який відбувся з приводу проголошення II Універсалу Центральної Ради. У ньому зокрема говорилося, що «...український народ на своїй землі має право сам розпоряджатися своїм життям...».


  1. Зачитування уривків із поеми (на вибір учителя)

  2. Міні-твір-есе «Які враження викликав у мене твір письменника, до яких роздумів підштовхнув»

  3. Перевірка виконаної учнями роботи (заслуховування декількох творів)

  4. Евристична бесіда

  • Схарактеризуйте загальний настрій твору.

  • Які рядки передають піднесення, радість?

  • У яких рядках звучить передчуття біди?

  • Що стало причиною роз’єднання рідних братів?

  • 3 якою метою поет підкреслює, що один з братів «по-рідному» промовляє до брата?

  • Укажіть образи, з якими асоціюються ворожі сили.

  • Що уособлює образ «чорного птаха»?

  • Окресліть кольорову гаму вірша, назвіть зорові, слухові образи поеми.

  • Які художні тропи (епітети, метафори, порівняння) використовує поет у творі?

  1. У творчій лабораторії письменника

Дослідники звертають увагу на те, що «Золотий гомін» — яскраво виражений символістський твір. Знайдіть образи-символи й поясніть їх значення. Створіть гроно «Образи-символи в поемі «Золотий гомін».

Матеріал для вчителя

У «Золотому гомоні» небагато конкретних картин. Це тому, що головну роль у поемі відіграють не події, а емоції та настрій поета. Але це не означає, що твір не пов’язаний зі своїм часом, адже він звучить як гімн національному визволенню.

«Золотий гомін» — яскраво виражений символістський твір. Написаний у формі ліричного монологу про одну із найвизначніших подій в історії українського народу кінця другого десятиріччя XX ст.П. Тичина вірив у самостійність України, хоча тривожні ноти вриваються в піднесений пафос твору. Відтворюючи зміни внутрішнього світу ліричного героя, автор вдається до імпресіонізму, за допомогою виражальних засобів якого найточніше можна передати індивідуальне світобачення. Коли ж письменник створює образи «чорного птаха із гнилих закутків душі» та калік чи переповідає епізод конфлікту між братами, то використовує засоби експресіонізму.

Дослідники визначили жанр твору як ліричну ораторію. У ній співвідносяться елементи ліричного й епічного начал, але превалює зображення емоційного стану поета над картинами подій. В основі картин як уявних, так і реальних — символічні образи.

Золотий гомін над стародавнім Києвом символізує радість, викликану сподіваннями на національне відродження. Предки піднялися з могил, щоб розділити радість з народом. Киян вітає легендарний Андрій Первозванний, який започаткував народження славетного міста, поставивши в сиву давнину на наддніпрянських горах свій хрест.

Радість народу, що визволяється, передається музичним образом «дзвону Лаври і Софії», який ріками плине у сонячному піднебессі. Навіть гори, розділяючи радість людей, «засміялись..., зазеленіли», і «ріка мутная сповнилася сонця і блакиті — торкнула струни». Загальний піднесений настрій передається через такі образи: «золотий гомін», «голуби», «сонце», «години радості і сміху». їм протидіють зловісні ворожі сили: «два чорних гроба» — символ трагедії, трагічного часу, «каліки» — символ бідності, духовного пригнічення, деградації, «чорний птах» — символ багатоликого зла, роздвоєння людини (він прийшов «із гнилих закутків душі»). Поет вказує на загрозу братовбивчої війни. Один із братів, які «разом ходили по братніх стежках, славили сонце», готовий знищити фізично іншого: «Відступись! Уб’ю!».

Автор поділив текст на шістнадцять різнорядкових фрагментів. Події, про які йдеться, відбуваються протягом двох днів, двох ночей і одного «зоряного ранку». Перший день позначений «золотим гомоном». Тут з’являється уявна картина, породжена асоціаціями: «Предки жертви сонцю приносять».

Центральне місце в картині двох ночей посідають образи Андрія Первозванного й Бога. Апостол Андрій прибув із сивої давнини, щоб благословити Київські гори й Дніпро. І ще одне видіння явилося ліричному героєві: він бачить, як «небесними ланами Бог проходить» і засіває зерна в душі. Відбувається таїнство єднання Бога, душі людини та «очей предків».

Другий день найбільш напружений емоційно. З’являються фрагменти картин: Київ, мітинг, урочиста хода Києвом.

Тисячі очей...

Раптом тиша: хтось говорить.


  • Слава! — 3 тисячі грудей.

І над всім цим в сяйві сонця голуби.

  • Слава! — 3 тисячі грудей.

Автор використовує контраст, представлений опозиційними парами: голуби й сонце — чорний птах; прекрасний Київ — два чорних гроби; закохані в хмари і в музику — каліки; Київ молиться — каліки проклинають; «любий мій — відступись! Уб’ю!»; Андрій Первозванний благословляє — предки одвернулись.

Від метафоричних асоціацій поет раз у раз переходить до конкретної образності в змалюванні урочистого моменту біля святої Софії.

Та поема пройнята й тривогою: не так легко вирватися з цупких ворожих лабет. І затьмарюються світлі картини агресивними діями колонізаторів. Ворожі сили асоціюються з образом «чорного птаха», у якого «очі-пазурі». Цей зловісний птах не тільки кряче над «золотим гомоном» столиці та всієї України, а й гніздиться в «гнилих закутках душі», що найстрашніше.

Образ «чорного птаха» розкривається в кількох аспектах. Він упродовж століть спустошував людські душі, «виймав живим очі, із серця віру». Уособлюють сліпих у творі духовні «каліки»: їх уже давно завойовники поставили «на коліна». Звідси той розбрат між людьми, коли на заклик одного до братання звучить люте: «Відступись! Уб’ю!». Зловісним образом «чорнокрилля» поет попереджав про нелегкі дні простування до свободи.

Поема без чіткої сюжетної лінії, але націлена вона на створення єдиного мажорного символу — образу української волі, українського тріумфу. В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію в рішучий момент вибору долі. І скільки б не існувало перепон, визволений від пут народ вірить у свої сили: «...І всі співають, як вино: Я — дужий народ, Я молодий!»


  1. Систематизація та узагальнення вивченого

«Літературний волейбол»: учні складають і ставлять один одному запитання за навчальним матеріалом уроку; той, хто відповідає («приймає пас») повинен поставити наступне запитання («віддає пас»).

  1. Домашнє завдання

  1. Повторити матеріал уроку

  2. Дати відповідь на питання. За жанром «Золотий гомін» — поема-ораторія, тобто твір, у якому співвідносяться елементи ліричного й епічного начал. Визначте ліричне та епічне у творі.

  3. Завдання творчого характеру. Написати твір-роздум на тему «Усе можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі».

  1. Підсумок. Рефлексія

Назва твору «Золотий гомін» викликала в мене такі асоціації...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал