Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx



Скачати 12.11 Mb.
Сторінка33/50
Дата конвертації07.12.2016
Розмір12.11 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   50

та їх аналіз, спрямований на з’ясування рис, які вирізняють усмішки серед інших гумористичних жанрів

Бажано супроводжувати переказ демонстрацією ілюстрацій до творів, виконаних художниками-ілюстраторами та самими учнями.

  1. Систематизація та узагальнення вивченого

«Мозковий штурм»

Сформулювати визначення усмішки

Усмішка — різновид гумористичного оповідання, у якому оповідь про події коротка, діалогізована, добра та лірична. У ній поєднуються риси ліричної пейзажної замальовки та народного анекдоту. Автор виступає у ролі оповідача, доброго, сентиментального любителя природи.

Визначити особливості гумору Остапа Вишні. Визначальними особливостями гумору Остапа Вишні є багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова,

своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність.

Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що створює веселий настрій, примушує всміхнутися. Любить письменник обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку), яка вносить комічний ефект у ситуацію.

  1. Домашнє завдання

  1. Опрацювати матеріал уроку за допомогою конспекту.

  2. Створити гроно «Риси оповідача «Мисливських усмішок».

  3. Підготувати індивідуальні завдання.

  1. Підсумок уроку

Рефлексія

УРОК № 44 КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Мета: узагальнити знання учнів з теми, виявити рівень

знань, умінь та навичок з метою корекції; розвивати вміння висловлювати власні думки, логічне мислення, навички раціонального використання навчального часу; виховувати інтерес до наслідків власної праці, пунктуальність.

Обладнання: різнорівневі тестові завдання й питання до контролю за темою у двох варіантах.

Теорія літератури: «розстріляне відродження», поглиблення поняття про ліричного героя, соцреалізм.

Тип уроку: контроль, корекція знань та вмінь.

ХІД УРОКУ

І. Мотивація навчальної діяльності школярів.



Оголошення теми й мети уроку

  1. Контроль знань

І варіант

Початковий рівень

(Кожна правильна відповідь на питання № 1-4 оцінюється в 0,5 бала, а відповідь на питання № 5-1 бал).

  1. Укажіть твори Остапа Вишні:

А «Вершники»;

Б «Зенітка»;

В «Моя автобіографія»;

Г «Чухраїнці»;

Д «Кіт у чоботях».

  1. Степан Радченко («Місто») переймається такими думками: «Він заздрив їм, і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були нагородою тим щасливцям, мало його ображали, і кожен новий з них, з’являючись коло катедри, ставив йому болюче питання, чому це не він, бо він хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом» на:

А виставі у театрі;

Б концерті;

В літературному вечорі.

  1. Який твір уперше був підписаний псевдонімом Остап Вишня? А «Чухраїнці»;

Б «Чудака, їй-богу»;

В «Сом»;

Г «Заєць».

  1. З якого твору взято рядки: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників і Половці не пізнавали один одного...»?

А «В житах» Г. Косинки;

Б «Фавст» Г. Косинки;

В «Вершники» Ю. Яновського;

Г «Я (Романтика) М. Хвильового;

Д. «Моя автобіографія» Остапа Вишні.

  1. Установіть відповідність між творами та їх персонажами:

  1. Прокіп Конюшина; А «Вершники»;

  2. Данило Чабан; Б «Вальдшнепи»;

  3. Дмитро Карамазов; В «Місто»;

  4. Степан Радченко. Г «Фавст»;

Д «В житах».

ІІ-ІІІ середній та достатній рівні

(Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал.)

Продовжте речення:

  1. Найважливіша проблема, якої М. Хвильовий торкнувся у творі «Я (Романтика)», відображена в словах... («Ячекіст, але я й людина»).

  2. «Я (Романтика)» присвячена... (Новелі М. Коцюбинського «Цвіт яблуні».)

  3. Справжнє прізвище Г. Косинки...

  4. Перша збірка новел Ю. Яновського має назву... («Мамутові бивні»)

  5. Цей твір Ю. Шевельов назвав «однією з вершин української прози і дороговказом для її дальшого розвитку». Мова йде про... (Роман «Місто» В. Підмогильного.)

  6. Стилістично близькою до новели «Intermezzo» є новела... (Назва твору, автор). (Г. Косинки «В житах»)

  1. Високий рівень

(Правильна, змістовна, грамотно оформлена відповідь оцінюється в 3 бали.)

Написати есе на одну із тем:

  • «Мисливські усмішки» Остапа Вишні як синтез народного анекдоту й пейзажної лірики.»

  • «Він жив для літератури, а не з літератури.» (М. Бажан про Ю. Яновського)

II варіант

І. Початковий рівень

(Кожна правильна відповідь на питання № 1-4 оцінюється в 0,5 бала, на питання № 5-1 бал.)

  1. Твори М. Хвильового, з якими він виступив у літературній дискусії 1925-1928 років:

А «Камо грядеши»;

Б «Я (Романтика)»;

В «Україна чи Малоросія»;

Г «Про критику і критиків у літературі»;

Д «Вальдшнепи».

  1. «Королем українського тиражу» 20-х років XX ст. називали: А М. Хвильового;

Б Г. Косинку;

В Ю. Яновського;

Г В. Підмогильного;

Д Остапа Вишню.

  1. Перша збірка творів Г. Косинки мала назву:

А «Вибрані оповідання»;

Б «На золотих богів»;

В «В житах»;

Г «Серце».

  1. Хто сказав персонажеві твору «Я (Романтика)» М. Хвильового такі слова: «НЗу, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими.» — і цим підштовхнув його до вбивства матері? А М’ятежний син; Б Доктор Тагабат;

В Андрюша; Г Дегенерат;

Д Інсургент.

  1. Установіть відповідність між письменниками та літературними угрупованнями, до яких вони входили:

  1. М. Хвильовий; А ВУСПП;

  2. Г. Косинка; Б ВАПЛІТЕ;

  3. Ю. Яновський; В «Гроно», «Ланка»;

  4. В. Підмогильний. Г «Аспанфут», ВАПЛІТЕ;

Д МАРС, «Ланка».

ІІ-ІІІ середній та достатній рівні

(Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал.)

Продовжте речення:

  1. Мати для головного персонажа твору М. Хвильового «Я (Романтика)», є символом... (Його совісті, людяності.)

  2. «Як варити і їсти суп із дикої качки» присвячено... (М. Рильському)

  3. Справжнє прізвище Остапа Вишні...

  4. Тривалий час культовим твором української літератури XX ст. був... (Роман «Вершники» Ю. Яновського.)

  5. За жанровим різновидом «Місто» —... (Урбаністичний роман.)

  6. Г. Косинка поклонявся двом «великим» авторитетам... (В. Сте- фанику та В. Винниченку)

  1. Високий рівень

(Правильна, змістовна, грамотно оформлена відповідь оцінюється в 3 бали.)

Написати есе на одну із тем:

  • «Роздуми про українська ментальність у творі Остапа Вишні «Чухраїнці». Актуальність цього твору сьогодні.»

  • «Місце Григорія Косинки в літературному процесі.»

  1. Домашнє завдання

Повторити матеріал про театр «корифеїв», драму як жанр.

ДРАМАТУРГІЯ 1920-1930 pp.



УРОК № 45

РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ

(«БЕРЕЗІЛЬ» ЛЕСЯ КУРБАСА, ХАРКІВСЬКИЙ ТЕАТР

ІМЕНІ І. ФРАНКА). ДРАМАТУРГІЯ 20-30-х РОКІВ

Мета: ознайомити учнів із особливостями розвитку дра

матургії і театру 1920-х років; із драматургами, які творили в названий період, та тематикою їхньої творчості; розвивати вміння складати власне висловлювання на задану тему та орієнтуватися в допоміжних матеріалах з історії культури (зокрема зарубіжного й національного театру 1920-1930 pp.); учити проводити аналогії з іншими явищами культури; виховувати інтерес до історії національної культури та бажання більше дізнатися про це.

Обладнання: портрети письменників-драматургів, книжкова виставка їх творів, портрети Леся Курбаса, Г. Юри. Теорія літератури: драматургія, драматичний твір.

Тип уроку: лекція.

ХІД УРОКУ

  1. Організаційний момент

Оголошення результатів контрольної роботи, коментування завдань.

  1. Оголошення теми й мети уроку.

Мотивація навчальної діяльності школярів

Слово вчителя

20-і роки XX ст. поставили перед театром і драматургією особливі, життєво важливі завдання та ідейно-естетичні функції, вимагаючи відповідні своїм ідеям художні стилі й жанри. У той же час нова доба давала широкі можливості письменникам у виборі тематики, пошуках нових сюжетів і персонажів. Про те, якими ж шляхами розвивалися драматургія і театр у цей період, ми й дізнаємося сьогодні.

  1. Актуалізація опорних знань

Бесіда з учнями

  1. Згадайте, коли утворився перший український професійний театр? Хто був його засновником? (1882-го року Марко Кро- пивницький створив театральну трупу.)

  2. Як називали цей театр? Чому? (Театром корифеїв. На українському ґрунті слово «корифей» уживалося в значенні «перший».)

  3. Назвіть відомих вам акторів і режисерів театру корифеїв. (Брати ТобілевичіІван Карпенко-Карий, Микола Садов- ський, Панас Саксаганський; Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Михайло Ста- рицький.)

  1. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Лекція вчителя

Складний і тривожний процес переосмислення старого й пошуки нового в українській драматургії 20-х років відзначався широкою тематичною розмаїтістю, барвистою палітрою, невід’ємним зв’язком з дійсністю і посиленням аналітичності при художньому пізнанні життєвих явищ своєї доби. У 1920- 1930 роках пожвавлюється національне життя, культурно-освітній рух, зростає почуття національної гідності. Це стимулює вивчення історії народу, його мови, становлення нового театру. На початку 20-х років в Україні діяло 74 професійних театри, численна кількість самодіяльних та пересувних.

  1. го року у Вінниці було створено театр ім.І. Франка. Головним режисером став видатний український митець Гнат Юра. Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою «Гріх» В. Винниченка. За віком виконавців це була трупа молодіжна. До неї входили актори, які згодом увійшли в історію української сцени як видатні митці: Г. Юра, А. Бучма, Й. Гірняк, М. Крушельницький, Ф. Барвінська, О. Горська, М. Братерський, П. Нятко, К. Блакитний, О. Рубчаківна, М. Пилипенко,

С. Семдор, О. Юра-Юрський, Т. Юра таін. Театр працював напружено: лише за перший сезон показав 23 прем’єри. Вистави мали надзвичайний успіх у Вінниці, Черкасах, Кременчуку, Олександрії, Проскурові, Кам’янці-Подільському та інших містах. Преса гаряче вітала талановитий «театр нової доби».

Праця перших трьох років хай у скрутних пересувних умовах дала блискучий результат: колектив досяг одностайного визнання своєї творчої потужності з боку глядачів, громадськості. Як наслідок цього, франківці одержали запрошення стаціонарно працювати в Харкові, що був тоді столицею України.

Перший харківський сезон розпочався з осені 1923 року. «Провінційний» театр перетворюється на великий столичний, стаціонарний колектив.

Найкращі вистави харківського періоду позначені духом експериментальних пошуків: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» М. Гоголя, «Свята Йоанна» Б. Шоу, «97» М. Куліша та ін.

Україна в цей час мала кілька талановитих театрів, між якими встановлювалися стосунки творчого змагання. Франківці відстоювали свою художню програму, власний мистецький стиль найчастіше у «поєдинках» з театром «Березіль», яким керував Лесь Кур- бас. Врешті подібний творчий неспокій усім пійшов на користь.

Улітку 1926 року театр ім. І. Франка рішенням уряду перевели з Харкова до Києва, а з Києва до Харкова приїхав театр «Березіль».

«Березіль» Л. Курбаса відіграв важливу роль у поєднанні революційної дійсності з загальним процесом народження молодого мистецтва й літератури. Народившись і розквітнувши на хвилі національного відродження, театр узяв собі назву «Березіль», тобто березень, ставши, за словами Н. Кузякіної, «за справжню весну післяреволюційного українського театру». Це був навіть не театр, а цілий мистецький заклад, який проводив значну культурно- громадську роботу, організувавши свої творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла Церква) та три в Києві, де готували нових режисерів, акторів, критиків, працівників театру.

Починав «Березіль» свою діяльність з вистав агітаційного характеру, згодом у його репертуарі з’являються сучасні комедії, точніше переробки старих побутових комедій «Пошились у дурні», «За двома зайцями», поруч з якими драми «Комуна в степах», «Шпана», а з другої половини 20-х років на сцені театру ставилися майже всі п’єси М. Куліша.

«Березіль» — театр експериментальний. Порвавши з побу- товізмом і старою селянською етнографією та романтикою, він пішов новим шляхом, шукаючи нової, співзвучної доби, національної форми, часто вдаючися до суміжних видів мистецтв — кіно, музики, естради. Театр був експериментальним ще й у тому розумінні, що у творчому процесі над виставою драматург посідав лише почесне, а не провідне місце, на відміну від театру ім. І. Франка, де драматургові відводилася домінантна роль, а режисер та актори були лише інтерпретаторами його п’єси.

Щоб поліпшити репертуарні справи, у цей час організовано різноманітні конкурси на найкращі драматичні твори, результати яких були не досить утішними. Так, Головполітосвітою 1922 року був організований І Всеукраїнський конкурс, на який надійшло лише 20 творів. На другий конкурс, 1924 року, автори надіслали вже до 130 п’єс. Однак жодна з них не дістала нагороди. Як засвідчує журнал «Радянське мистецтво» (1928, № 8), з п’єс, поданих на український книжковий ринок за час з 1920 до 1927 року, чи не дві третини написані на теми сільського побуту й переважна більшість із них в ідейному й художньому планах були досить примітивними.

Та все ж були й високохудожні твори. Це п’єси Я. Мамонтова, М. Ірчана, М. Куліша, І. Дніпровського.

Порушуючи важливі соціальні, політичні, філософські, морально-етичні й естетичні проблеми, принципово новим змістом наповнюється драма й комедія, активно вбираючи в себе ознаки насамперед національного, які збереглися завдяки використанню багатих традицій театру корифеїв, драматургії І. Франка, Лесі Українки, В. Винниченка. Національна самобутність виявилась в ідейно-тематичному звучанні, у змісті художніх образів, у трансформації народнопоетичної і пісенної основи, засобах характе- ротворення. Поряд з творами, написаними на народнопоетичній основі («Маруся Богуславка» М. Семенка, «Марко в пеклі» І. Кочерги), існували й інші, які хоч і були глибоконаціональ- ними, проте їх автори виходили за межі національних традицій у плані художньої форми, поетики драми, рівняючись на найкращі європейські зразки (п’єси М. Куліша, Є. Карпенка).

Подальшого розвитку набуває романтичний струмінь у драматургії, що було безпосередньою реакцією на активні процеси національного відродження в Україні.

Незважаючи на те, що українська драматургія 20-х років не була закритою чи недоступною впливам західноєвропейських модерністських течій, усе ж їй вдалося зберегти живий зв’язок з істинно національними традиціями реалістичного театру. У результаті більшість п’єс цього періоду — за всієї складності відбудовного періоду, суспільно-економічних суперечностей і різноманітності літературно-мистецьких явищ у пореволюційній дійсності — були написані у фарбах реалістичного письма, в основному пристосовуючись до вимог реалістично-побутового театру. Тому говорити (попри окремі символістські твори Я. Мамонтова, Є. Карпенка та ін.) про символізм чи експресіонізм як осібне явище в розвитку драматичного мистецтва періоду становлення немає підстав. Швидше доводиться констатувати наявність окремих їхніх елементів чи вкраплень у п’єсах певної частини письменників, які в основі дотримувались реалістичної манери. Загалом таке поєднання реалістичного письма з елементами символістської, експресіоністської, романтичної п’єси дає підстави стверджувати про синтетичний характер як драматичного, так і театрального мистецтва в Україні тих років.

Щоправда, не всім письменникам однаковою мірою вдалося зобразити в художній формі людське життя: частина з них вище ілюстрування дійсності не піднялася, тому їхні п’єси позначені декларативністю та ілюстративністю, схематизмом характерів, спрощеністю сюжетних колізій. Це були п’єси одного конфлікту, що мав, як правило, соціально-економічний чи політичний зміст і багатоплановістю не відзначався (окремі твори Д. Бедзика, І. Микитенка, О. Корнійчука).

Була й інша група драматичних творів, автори яких досить проблемно підходили до змалювання людського життя, де пошуки тривали не в стилі побутописання або пропаганди, а в напрямі поглибленого вираження настроїв і драми людської особистості. Тоді в драматичному характері акумульовувалась уся складність доби, а багатоплановість образів і конфліктів вирішувалась філософським осмисленням явища, глибоко психологічним його змалюванням (Софія — «Між двох сил» В. Винниченка, філософ Падур — «Маклена Граса» М. Куліша тощо). Але більшість таких творів довгий час замовчували, а їх авторів переслідували.

На якісно новий рівень підносили український театр, вириваючи його з меж етнографічного побутовізму, уводячи в коло європейських тем та проблем, і такі драматурги, як С. Черка- сенко, О. Олесь, І. Кочерга та інші. Примітне місце в цьому процесі посідає і Яків Мамонтов (3.11.1888-31.01.1940).

Мамонтов Яків Андрійович (псевдоніми: Я. Лірницький, Я. Пан) — український драматург і театрознавець. Етапними у творчості драматурга стали п’єси, створені на початку 20-х років: «Веселий Хам» (1921), «Коли народ визволяється» (1922), «Ave, Maria» (1923) та ін.

Трагедія «Коли народ визволяється» написана Я. Мамонтовим улітку 1922 року на хуторі Стріличному. Твір, присвячений важливим питанням націософського та соціального плану, складається з чотирьох актів і є різновидом проблемно-філософської драми. У ньому порушені проблеми рабства і свободи, любові і ненависті, вірності і зради, автор торкається соціальних та ідеологічних питань тощо.

Трагедія, не маючи прив’язки до місця й часу, набуває всезагальності, підносить порушені проблеми до рівня філософських.

Дійових осіб п’єси, згідно з жанровими особливостями проблемно-філософської драми, можна умовно поділити на «філософських» і «нефілософських». До першої групи належать дід-ментор Томас, який відзначається поміркованістю, здоровим скептицизмом, мудрою відстороненістю, філософ Адріан. Мудрі сентенції висловлює будівельник Альберт, почасти юнак Оскар. Патріотом рідного краю є й адміністратор Рішар. Однак йому часто доводиться йти на компроміси, що не тільки дає неоціненний життєвий досвід, а й боляче ранить душу. «Як тяжко годити двом богам: і переможцям, і переможеним, а я вже другий рік в такому становищі»,— зізнається Рішар, марно намагаючись замирити переможців і переможених.

У третьому акті твору змальовано «вільний» народ, який визволився від «поневолення ворожого». Але радості особливої люди не мають. Робітники тяжко працюють тепер уже на своїх експлуататорів і не можуть заробити навіть на прожиття. Робітничий молот асоціюється не з вільною працею, а з голодом.

Автор не дає відповіді на поставлене в назві трагедії запитання. Яків Мамонтов змальовує в кінці твору революційний народ, який, штурмуючи арсенал, бореться тепер уже за соціальне визволення.

Філософ Адріан, один із персонажів п’єси, не обмежує визволення народу соціальним чи національним аспектом. «Народ може бути вільним лише тоді,— говорить він,— коли він переможе в собі те, що робить кожного з нас рабом натури і життєвих обставин: свій долюдський образ».

Колоритною сатирою на сільську «державність» часів громадянської війни є п’єса Я. Мамонтова «Республіка на колесах». Усі події, про які йдеться у творі, життєві, напрочуд конкретні. Автор визначив жанр п’єси як трагікомедію. У чому ж трагізм анекдотичної бузанівської «республіки», утвореної заїжджим прапорщиком Дудкою зі своїми «міністрами»? Очевидно, не в безглуздому вбивстві «президентом» свого «міністра» Кудалова. Питання тут значно принциповіше. П’єса відобразила центральні конфлікти революційної дійсності — ошуканство, сваволю самозванців, що збиткували над простолюдом й одне ярмо замінили на інше.

«Республіка на колесах» написана за мотивами оповідання

О. Слісаренка «Президент Кислокапустянської республіки». Драматург часто звертався до інсценізації відомих літературних творів, писав п’єси на сюжети Т. Шевченка («У тієї Катерини»), М. Коцюбинського («Fata morgana», «Хо») та інших класиків.

Театральна слава судилася драмі І. Дніпровського «Яблуневий полон» (1926), написаній як романтичний виклик «Комуні в степах» М. Куліша.

Літературні критики й театральні режисери кінця 20-х років головний успіх цього твору вбачали в «розвінчанні» письменником контрреволюційних сил, які буцімто намагалися звернути хід історії з магістрального шляху. Насправді ж у драмі психологічно вмотивовувалася думка про руйнування людських душ, коли вузь- кокласові інтереси ставляться над загальнолюдськими.

Письменник скористався поширеною в літературній практиці 20-х років родинною колізією. За сюжетом твору двоє рідних братів (Артем і Зіновій) усю молоду енергію віддають боротьбі з тими, хто в роки громадянської війни протистояв ідеям революції. Показовим тут є прізвисько старшого брата Артема — Сатана; він прибрав його собі для того, «щоб зректися людських почуттів». Молодший Зіновій теж хоробрий, але — мрійливої вдачі. Коли на його шляху з’явилася чарівна дівчина Іва (хай і з ворожого табору), він потрапляє в «яблуневий полон» кохання й відходить від боротьби за революційні ідеї. Авторський варіант фіналу драми зводився до божевілля Зіновія. Але постановники запропонували (проти чого І. Дніпровський не заперечував) інший фінал — Сатана вбиває Зіновія за зраду класових інтересів.

Драматург поставив питання: що вище— «любов чи обов’язок». І підвів до висновку, що криваве розв’язання тимчасових ідейних конфліктів веде до зубожіння людської душі.

В. Винниченко збагатив українську літературу новим типом драми — глибокопсихологічної, у центрі якої точиться внутрішня боротьба й конфлікт, що відбувається між сильними особистостями, трагедія персонажа вкладається в його душу. У цьому творчість письменника перегукувалася із творами західноєвропейських авторів і в першу чергу з Ібсеном, Мальбе, Гауптманом, Фоссом.

Творчою особливістю В. Винниченка було те, що навіть у тих творах, де звучить революційна тематика, він, як ніхто інший, намагається тісно переплести її з проблемами людської моралі. Гостроту сюжету таких творів визначають здебільшого глибока духовна драма, якої зазнає сильна особистість, процеси переживання персонажа, причому внутрішнім імпульсом дії, головним чином, стає вдача індивіда.

Наскільки це вдалося, свідчить той факт, що п’єси В. Винниченка посіли провідне місце в репертуарах «Молодого театру»

Леся Курбаса, стаціонарного українського театру М. Садовського та драматичного театру імЛ. Я. Франка. В останньому протягом

  1. 1921 pp. ставили п’єси «Гріх», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Панна Мара», «Співочі товариства». Твори драматурга були популярними не лише в тогочасній Україні, але й за її межами. Відомий літературознавець Г. Костюк зазначив, що особливим успіхом у країнах західної Європи відзначалися драми Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня». їхня тематика, як і тематика інших творів письменника, була цілком традиційною — дослідження людської особистості, морально- психологічне випробовування внутрішніх сил людини в боротьбі за утвердження свого Я.

Дотримуючись свого відомого принципу «чесності з собою» та вислову Шопенгауера («Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди»), автор піднімав завісу, проникав у найпотаємніші схови психології і проводив експерименти над людською душею. Персонажем його п’єс був новий суспільний тип інтелігента, тло дії — двадцяте століття, з його соціальними конфліктами й моральними протиріччями. Але не слід думати, що пошуки «правди життя» й «нової моралі» — новація драматурга в європейській драматургії, тому що для творів будь-якого європейського письменника це було нормою.

Показовою в цьому плані є п’єса «Гріх». Головний персонаж — революціонерка Марія Ляшківська вважає, що в сучасному їй світі нема такого поняття, як «гріх», що це пережитки «старого світу». Але протягом твору вона змушена змінити свою думку. «Маленький гріх» — зрада товаришів-революціонерів заради благородної мети — порятунку з ув’язнення коханого чоловіка призводить до несподіваних для неї наслідків: Марія потрапляє в залежність до слідчого, бо, боячись викриття, змушена виконувати всі його бажання, видавати по одному своїх товаришів, обманювати друзів і самого коханого, які розшукують зрадника.

Усе це призводить до трагічної розв’язки: доведена до відчаю, усвідомлюючи, що коханий Іван не зрозуміє її зради й не пробачить їй, Марія накладає на себе руки, таким чином вдавшись до одного з найстрашніших християнських гріхів. Отже, протягом твору ми маємо можливість простежити весь «шлях» духовного руйнування особистості, замислитися над морально- філософськими проблемами драми, їх актуальністю.

Подіям української національно-визвольної революції присвячена драма В. Винниченка «Між двох сил» (1919). Це один із перших творів української літератури, у якому відображено трагізм політичної ситуації в Україні в революційні роки.

Трагедія Софії Сліпченко полягала в тому, що вона хотіла бути водночас і більшовичкою, і українкою, тобто вірила в можливість існування суверенної України за комуністичного режиму.

Ілюзії про безкровний характер боротьби розвіюються із захопленням міста більшовиками. До глибини душі Софію вразили страхіття більшовицького терору: розстріл юнаків-підлітків і божевілля матерів, простромлений багнетом портрет Т. Шевченка й багаття з українських підручників. Вона опиняється між двома силами — більшовиками, образи яких у п’єсі зведені до шовіністів, які несли русифікацію й оголошували все українське контрреволюційним, і «вільними козаками» — свідомими українцями, які репрезентували ідею національного визволення. Зрештою політична розгубленість Софії, яка так і не змогла дійти чіткої позиції у співвідношенні національного й соціального, ставши знаряддям ворогів у боротьбі з власним народом, штовхає її до самогубства.

Драматургія В. Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, «новими горизонтами» і «обріями», з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості. Дійсно, В. Винниченко посідає виняткове місце в українській літературі і особливо в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень.

Кожна п’єса В. Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, «розшифрувати код» до кінця. Тому в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п’єс В. Винниченка, виникне власне сприйняття їх.

Серед творчих індивідуальностей, хто сприяв розвитку української драми 20-30-х років, особлива роль належить Миколі Кулішу. Його по праву вважають основоположником жанрового збагачення української драматургії. Жанровий спектр його творів надзвичайно широкий: від народної драми й сатиричної комедії до лірико-романтичної сонати й соціальної драми. У трагічній постаті Миколи Куліша спроектувались увесь трагізм і складність розвитку української літератури й культури в період «розстріляного відродження». За одинадцять років безперервної драматургічної діяльності (1923-1934) М. Куліш створив майже півтора десятка п’єс. Це «97», «Комуна в степах», «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Зона», «Народний Малахій», «МинаМазайло», «Закут», «Патетична соната», «Прощай, село», «Вічний бунт», «Маклена Граса». (Текст однієї з перших п’єс «Нарыбной ловле», як і текст останнього драматургічного твору «Такі», вилученої під час арешту, уважають втраченими.)

Кожна з Кулішевих п’єс — явище непересічне в українській драматургії. Майже вся драматургічна спадщина М. Куліша входить до національної літературної класики, а п’єси «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса» складають європейську й світову художню скарбницю.

Ще в українській театральній і літературній критиці кінця 20-х років проводилися численні паралелі між п’єсою «Народний Малахій» та романом «Дон Кіхот», між образами Малахія Стаканчика й Дон Кіхота Ламанчського. Високу оцінку художнім якостям «Патетичної сонати» дав письменник Ф. Вольф, який у передмові до німецького видання цього твору на початку 30-х років XX ст. називав його «шедевром» і підкреслював, що «за формою...— цей донині найбільший витвір української драми — можна порівняти у світовій літературі лише з такими драматичними шедеврами, як «Фауст» і «Пер Гюнт».

Таким чином, створення «Народного Малахія» і «Патетичної сонати» поставило М. Куліша на один рівень з такими митцями, як М. де Сервантес, Й. Ґете, Г. Ібсен.

Доля українського села й селянина, духовні пошуки інтелігенції, пріоритети й цінності нової генерації держслужбовців, протестні явища у свідомості й почуттях митців, психологічні тенденції в робітничому середовищі, розмаїтість світоглядної палітри інтелектуалів, духовний стан столичного й провінційного міст, аспекти національно-історичного розвитку та перспективи України — таким виглядає зріз основних проблем Куліше- вої драматургії.

Художня сила п’єс М. Куліша полягає в тому, що вони пройняті відчуттям незборимого трагізму людського буття, усвідомленням глибинних дисгармоній духу, суспільства, світу. У центрі Кулішевої драматургії перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів і протиріч.

М. Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п’єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, типовий, концептуальний, до нього не відкритий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував — їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть.

У характерах М. Куліша узагальнено «больові точки» того часу. Персонажі помирають від голоду, розділені ходом історії на «багатих» і «бідних»; будують комуну, тягнучись до світла життя; перетворюються з учорашніх незаможників на адміністраторів-бюрократів; переймаються національними проблемами й питаннями; грають у кохання й виконують у житті рольові партії; змінюють не тільки власне прізвище, але й своє національне єство, прагнучи просування в кар’єрі; кохають і залишаються нещасними в своєму коханні; пристосовуються до нових умов і бунтують проти конформізму; шукають смисл свого й загальнолюдського існування; божеволіють та кінчають життя самогубством; зраджують, зневірюються й знаходять у собі сили протистояти трагічним перипетіям долі; розмірковують над соціально-духовною долею України та світу.

Драматургічний світ М. Куліша характеризується багаторівневою динамічністю. Палітра його персонажів розвивалася в напрямку психологічної інтелектуалізації. Перші Кулішеві п’єси у плані побудови характерів продовжили традиції української класичної драматургії.

Тип персонажа-інтелектуала притаманний Кулішевій драматургії другої половини 20-х років. Це і скульптор Овчар, і поет Ілько Юга, і романтик Ромен, і скептик Байдух, і музикант Ігна- цій Падур. Його інтелектуали — характери трагедійні. У кожного з них своя особистісна й соціально-психологічна трагедія.

Спільне в них те, що це характери еволюційні. Від романтичного сприйняття дійсності приходять до розчарування. «Горе з розуму» спіткає всіх персонажів М. Куліша, які напружено мислять, тому що думати для них означає страждати, їх інтелектуалізація супроводжується ґрунтовною психологічною розробкою.

М. Куліш спирався на драматичний досвід своїх попередників в українській літературі — М. Кропивницького, І. Карпенка- Карого, М. Старицького. Він використовував їхні творчі ідеї, мотиви, композиційно-художні здобутки в розробці аспекту селянського життя, побуту, стосунків. У Кулішевих творах відбилася поетика характерів «з народу», специфіка конфлікту, заснованого на зіткненні двох груп персонажів — «багатих» і «бідних», використання прийому лейтмотивної фольклоризації драматичної оповіді, уведення реплік, сцен, дійових осіб комедійного гатунку, що класично виведені українською драматургією другої половини XIX століття.

І. А. Кочерга — один із найвідоміших драматургів першої половини XX століття. Це автор драматичної казки й романтичної комедії, історичної драми й драми-феєрії, драматичної поеми й філософської комедії. У літературному процесі 20-30-х років його вирізняють намагання заявити про себе як митця-новатора, художника-філософа. Уважно і вдумливо використовуючи найкращі класичні надбання, письменник створив близько півтора десятка п’єс, значне місце серед яких належить творам на історичну тематику.

Одне з найпомітніших місць в українській літературі 20-30-х років займає п’єса І. Кочерги «Алмазне жорно». У ній відображено трагічні події з національної історії, відомі під назвою Коліївщина. Автор не дотримується достовірних історичних фактів, не вводить у твір конкретних історичних осіб, а подає художньо узагальнену правду про героїчне й трагічне минуле нашого народу не тільки певного часу. Образ «алмазного жорна» набуває у драмі філософського осмислення соціально-етичних поглядів на людські цінності, на добро і зло, на подвиг і легкодухість, на жертовність і зраду. У п’єсі проявилася одна із особливостей творчої манери І. Кочерги — домінанта ідеї над характерами, які слугують її розкриттю.

Своєрідним ключем до розуміння ідеї є образ «алмазного жорна», символіка якого багатогранна. Тут і протиставлення двох каменів: «неоціненного, але цілком нікчемного панського алмаза — і звичайного жорна, що символізує працю й помсту поневоленого народу», і велич та благородство людського серця, чистого, як алмаз (таким воно є у Стесі, Хмарного, Ілька, Цві- кловіца, Лії), і тягар соціальної кривди, що, як млинове жорно, душить український народ; і безплідна гонитва за мрією, що, манячи сяєвом алмаза, залишається ілюзорною. Драму пронизує ще одна вагома ідея, що є визначальною в ряді п’єс І. Кочерги, — це проблема значимості часу в людському житті. Звідси різка зміна обставин і ситуацій, що випливають із життєвих закономірностей, несподіванки у повороті людських доль.

У п’єсах «Марко в пеклі» (1928) та «Майстри часу» (1933) автор звернувся до сучасної тематики. Перша з них — драма- феєрія, що поєднувала фантастику й реальність, героїчне й сатиричне. У центрі твору — комісар Марко, що розшукує на залізниці військовий вантаж, призначений для фронту. Однак вантаж украдений, і комісар має будь-що розшукати його. Зав’язується складна інтрига, закручуючи фабулу, драматург відштовхується від реальності, переносить персонажа у потойбічний світ, використовуючи народну легенду про Марка Проклятого, що забрався в пекло і приборкав чортів. Користуючись фантастичними прийомами, автор, обігруючи ідею народного переказу про Пекельного Марка, викривав тих, що «спізнились на поїзд життя».

У сатиричній комедії «Майстри часу» порушено проблему наповненості часу, майстрами якого нібито ставали застрільники соціалістичних перетворень. І хоча п’єса була даниною епосі, вона відзначалася цікавими характерами, неординарними ситуаціями, гостротою колізій.

Загалом українська драматургія цього періоду представлена різними іменами й жанровими формами: це — п’єси-агітки як вияв революційного агіттеатру («Республіка на колесах» Я. Мамонтова), сатирична комедія («Отак загинув Гуска» М. Куліша), соціальна драма («97» М. Куліша), історична драма («Алмазне жорно», «Майстри часу», «Свіччине весілля» І. Кочерги), оптимістична трагедія («Дума про Британку» Ю. Яновського), ліро- епічна драма («Патетична соната» М. Куліша), символістична драма («Майстри часу» І. Кочерги).

У найкращих драматичних творах конфлікт, заснований на протистоянні почуття й обов’язку, особистого й громадського, вирішувався неоднозначно (М. Куліш, І. Кочерга, Я. Мамонтов). З кінця 20-х pp. політичний і морально-психологічний клімат у суспільстві змінюється, а відтак і якісний стан літератури, зокрема драматургії. На противагу цим процесам українські письменники-емігранти розвивають філософську драматургію (Олександр Олесь «Земля обітована», «Ніч на полонині», Спиридон Черкасенко «Ціна крові»).

Новим явищем в українській драматургії 20-30-х pp. є кінодраматургія, яка народжується зі «сценаріїв» для популярних у 20-ті pp. «агіток» (Г. Епік, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко).

Отже, українська драматургія І половини XX століття стала якісно новим продовженням класичної драматургії попередніх століть; складні проблеми суспільного розвитку, світові ката- клізми епохи зумовили небувалий розквіт української драматургії і театру, а творчість найвидатніших митців того часу стала справжнім надбанням європейського світового мистецтва.

  1. Систематизація й узагальнення вивченого

Завдання-змагання. Хто найшвидше доповнить речення.

  1. Театр ім. І. Франка було створено... (Коли? Де?) (1920-го року у Вінниці.)

  2. Головним режисером театру ім. І. Франка став видатний український митець... (Гнат, Юра) Відкриття театру відбулося... (28 січня 1920 року виставою «Гріх» В. Винниченка.)

  1. Театр працював напружено: лише за перший сезон показав... (23 прем’єри)

  2. Театром «Березіль» керував... (Л. Курбас)

  3. Театр узяв собі назву «Березіль», тобто... (Березень)

  4. Починав «Березіль» свою діяльність з... (Вистав агітаційного характеру)

  5. «Березіль» по своїй суті... (Театр експериментальний)

  6. Проблемно підходили до змалювання людського життя драматурги... (В. Винниченко, М. Куліш, І. Кочерга тощо)

  7. Трагедію «Коли народ визволяється» написав... (Я. Мамонтов)

  8. Колоритною сатирою на сільську «державність» часів громадянської війни є п’єса Я. Мамонтова... («Республіка на колесах»)

  9. Артем на прізвисько Сатана — персонаж твору... (І. Дніпровського «Яблуневий полон» (1926)

  10. В. Винниченко збагатив українську літературу новим типом драми... (Психологічної)

  11. Конфлікт у ній відбувається між... (Сильними особистостями)

  12. Творчість В. Винниченка перегукувалась із творами таких західноєвропейських авторів... (Ібсена, Мальбе, Гауптмана, Фосса)

  13. П ’єси В. Винниченка посіли провідне місце в репертуарах таких театрів... («Молодого театру» Леся Курбаса, стаціонарного українського театру М. Садовського та драматичного театру імЛ. Я. Франка)

  14. Г. Костюк зазначив, що особливий успіх у країнах Західної Європи мали драми В. Винниченка... («Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня»)

  15. Подіям української національно-визвольної революції присвячена драма В. Винниченка... («Між двох сил» (1919)

18.3а одинадцять років безперервної драматургічної діяльності (1923-1934) М. Куліш створив... (Майже півтора десятка п’єс)

  1. М. Куліш — автор п’єс... («97», «Комуна в степах», «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Зона», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Закут», «Патетична соната», «Прощай, село», «Вічний бунт», «Маклена Граса»)

  2. Новим явищем в українській драматургії 20-30-х pp. є... (Кінодраматургія)

  1. Домашнє завдання

  1. Повторити матеріал уроку.

  2. Підготувати короткий виступ на тему «Здобутки української драматургії 20-30-х років XX ст.» за матеріалами лекції.

  3. Творчій групі підготуватися до висвітлення біографії М. Куліша у формі відповідей на питання.

  4. Для допитливих. Переглянути кінофільми, зняті за мотивами згадуваних п’єс. Поділитися враженнями з однокласниками.


  1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал