Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx



Скачати 12.11 Mb.
Сторінка31/50
Дата конвертації07.12.2016
Розмір12.11 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   50

Робота над ідейно-художнім змістом твору

«Моя автобіографія»

«Моя автобіографія» (стислий переказ змісту)

Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати років з десять казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, у містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині. Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот, де працював батько.

Умови для розвитку були непогані, бо мама була біля малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку.

Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні.

У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника.

Утім головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля, коноплі, бур’яни. Саме вона навівала на хлопця різні думки, а дитина сиділа собі й думала, думала. Усе це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.

Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку.

«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».

З раннього дитинства добре запам’яталась авторові одна подія:

«Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо три після того хворів».

Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи — не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами, вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.

«Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати

Саме тоді почала розвиватися в автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...».

До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.

Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьон- ний кошт».

Уперше попавши до Києва, автор ішов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчив школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, учився. Згодом вступив до університету.

Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. Її необхідно було не просто читати, а знати напам’ять. Дуже любив книжки з м’якими палітурками:

«їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п’ятах.

А решта книг читалася нічого собі».

  1. го року почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом «Павло Грунський». Перші матеріали — фейлетони.

1921 року працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що слід цю справу кинути і стати письменником.

«Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації,— думаю собі, — в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я,— думаю собі,— робитиму».

Зробився Остапом Вишнею, та й почав писати...»

Слово вчителя

Гумореску «Моя автобіографія» письменник створив за два дні — 15-16 березня 1927 року. Цей твір дає можливість читачеві дізнатися про справжнього Остапа Вишню — доброго, талановитого, з гострим розумом, того, хто не відділяє свого життя від життя свого народу.

Перевірка знання тексту твору за допомогою тестів

  1. Де, за словами письменника, його знайшли (за усмішкою «Моя

автобіографія»)?

А У капусті;

Б у картоплі;

В витягли з колодязя;

Г у кукурудзі.

  1. Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє... А картопля;

Б коноплі;

В бур’яни;

Г природа.

  1. Яка подія раннього дитинства Остапові Вишні «твердо врізалася в пам’ять»?

А Читання першої книжки;

Б падіння з коня;

В навчання у школі «Міністерства народного просвещенія»; Г спілкування з лінійкою Івана Максимовича.

  1. Укажіть назву книги, «що найсильніше... враження справила в моїм житті».

А «Катехізис» Філарета;

Б «Оракул» Соломона;

В «Руський паломник»;

Г «Кобзар» Т. Шевченка.

Евристична бесіда з учнями

  • У чому своєрідність художнього викладу? (Автор розповідає про своє життя. Розповідь складається з описів яскравих моментів, які супроводжують цікаві коментарі. Одночасно письменник торкається проблем суспільних, естетичних, державних: соціальне розшарування, освіта, читацькі уподобання, служба в армії тощо. Отже, його біографіяце частка історії народу, країни.)

  • Дайте характеристику оповідача. (Оповідачлюдина, яка цікавиться всім, що їі оточує, бере активну участь у житті. Він має гострий розум, іронічно ставиться до себе, талановитий, має почуття гумору, добрий. Образ «простачка», людини, яка з усім погоджуєтьсялише маска.)

  • Схарактеризуйте мову оповідача. (Народна мова, у якій використовуються широко розповсюджені в народі словосполучення: «ходяча совість людська», «доброї душі дідуган». Письменник у цьому творі був вірний особистому переконанню: «У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ».)

  • Що можна сказати про вибір епізодів для розповіді? (Обираються найяскравіші, найхарактерніші для певного часу

розвитку Остапа Вишні та країни епізоди, події. Письменник зображує те, що найкраще запам’ятав.)

  • Які особливості композиції ви помітили? (Наявність «відступів»: «Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками... їх рвати легше, і не пік боляче вони б’ються, як мати, було, побачить» . Використання окремих підтекстів, зокрема в розповіді про початок літературної діяльності: з того часу, як «мене переїхати» з Києва в Харків, «зробився я Остапом Вишнею...». « (Спочатку було тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались...»)

  • Який прийом створення комічного письменник найчастіше використовує у творі? (Прийом контрасту: «Дуже любив книжки з м’якими палітурками: їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить». «Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п’ятах».)

  1. Систематизація та узагальнення вивченого

Робота в групах з подальшою презентацією виконаного завдання

Завдання для першої групи. На основі фактів біографії

О. Вишні доведіть справедливість життєвого кредо письменника: «Я — слуга народний! І я з того гордий, я з того щасливий».

Завдання для другої групи. Прокоментуйте вислів гумориста: «Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко!».

  1. Домашнє завдання

  1. Опрацювати матеріал уроку за допомогою конспекту.

  2. Прочитати гумореску «Чухраїнці».

  3. Скласти тематичний словниковий диктант «Риси творчої вдачі

О. Вишні».

  1. Підсумок уроку

Рефлексія

  • Серед рис характеру Остапа Вишні мене найбільше приваблює...

  • Я вважаю рисою справжнього громадянина в характері Остапа Вишні таку...

  • Якби я був гумористом, то написав би про...

  • Після цього уроку я хочу дізнатися більше про...

Це цікаво

Згадує лікар Яків Камінський:

«Уперше я дізнався про Остапа Вишню в камері Одеської тюрми, куди мене «запросили» влітку 1937 року. Я твердо знав, що ні в чому не винен, був упевнений, що сталася якась помилка. Незабаром я переконався, що товариші по камері теж не знають у чому їх провина.

В один із днів з’явився арештований голова сільради.

  • Ви чого сюди попали? — зустріли ми його питанням, яке задавали всім новоприбулим.

  • Та за Остапа Вишню.

  • Як це за Остапа Вишню?

  • Та хтось доніс, що я читав його твори.

  • Ну й що?

Знайшли в мене книжку Остапа Вишні. А його заарештовано як ворога народу. А я, виходить, за нього, раз книжку зберіг.

Минуло 5 літ. Я працював у таборі на Далекій Півночі в лікарні. У 1942 році сюди прибув Губенко Павло Михайлович, хворий, фізично виснажений. Йому призначили лікування і так я познайомився з тим самим Остапом Вишнею, через книжку якого постраждав голова сільради.

Павло Михайлович недовго пробув у лікарні. Але й за ці кілька тижнів він здобув загальну повагу. Простота, сердечність, співчуття до чужого горя, готовність допомогти, вміння підбадьорити потрібним словом виділяло його серед інших.

Ми влаштували його фельдшером у лікарні, і він лікував таких же ув’язнених, як сам. Весною 1943 року пішли чутки, що Остапа Вишню викликали на етап. Важко було повірити, адже хворих на етап не брали. Ніхто не міг допомогти, бо прийшло суворе розпорядження з Москви.

Лише через півроку, коли була надрукована «Зенітка», я з радістю почув, що він на волі».

УРОК № 42

ОСТАП ВИШНЯ. ГУМОРЕСКА «ЧУХРАЇНЦІ», ГУМОРИСТИЧНЕ ВИСМІЮВАННЯ В НІЙ ДЕЯКИХ НЕГАТИВНИХ РИС УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ

Мета: ознайомити учнів з ідейно-художнім змістом гумо

рески «Чухраїнці»; розвивати навички аналізу художнього тексту, виразного читання, уміння узагальнювати.

Обладнання: текст гуморески «Чухраїнці», портрет Остапа Вишні. Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ



  1. Організаційний момент

  2. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

23 лютого 1951 року у своєму щоденнику «Думи мої, думи мої» Остап Вишня запитав сам себе: «...що треба, щоб мати право з людини посміятись, покепкувати, навіть насміятись із своєї, рідної людини?» І сам собі відповів: «Треба любити людину більше, ніж самого себе».

Ці слова великого гумориста можна з повним правом зробити епіграфом уроку, адже мова піде про висміювання письменником «своєї, рідної людини» — українця. І, забігаючи наперед, скажу, що мало хто з митців зробив це з такою любов’ю до нього, як вдалося Остапові Вишні.

  1. Актуалізація опорних знань

  1. Перевірка домашнього завдання Орієнтовний зразок словникового диктанту «Риси творчої вдачі Остапа Вишні»

Людяність, обдарованість, здатність до філософських узагальнень, громадянська позиція, здатність до виснажливої праці, гуманізм, гострий розум, знання народних дотепів та мови, гумор, любов до природи та людей, емоційність, патріотизм.

  1. Фронтальне опитування

  • Доведіть прикладами з біографії митця, що доля його не розпещувала.

  • Чи можна сказати, що письменник зламався під впливом життєвих випробувань?

  • Наведіть приклади оптимістичного ставлення Остапа Вишні до життя.

  • Чи можете ви пояснити вибір письменником життєвого шляху — письменник-гуморист?

  • Про яку рису вдачі гумориста свідчить характер його літературна діяльність в умовах тоталітарної дійсності?

  • Доведіть, що письменник був палким патріотом України.

  1. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

  1. Слово вчителя

Ще один видатний сатирик М. Гоголь уважав, що, «у кого уже не хватает духа посмеяться над своими собственными недостатками, лучше тому век не смеяться». Повністю погодившись зі своїм співвітчизником, Остап Вишня висміював, перш за все, особисті слабкі місця, недоліки менталітету своїх співвітчизників, які дорого коштували Україні. Саме цьому присвячена гумореска «Чухраїнці».

  1. Ознайомлення зі змістом твору

(переказ із читанням окремих епізодів, цитат тощо)

«ЧУХРАЇНЦІ»

(Спроба характеристики)

Передмова

«Чухраїнці», як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні «Чукрен».

Країна «Чукрен» була по той бік Атлантиди.

Назва — «чухраїнці» (і про це ми знаємо) — постала від того, що нарід той завжди чухався...

В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.

Розділ І

Країна «Чукрен», як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці чухраїнського царя Передериматнюріохора, розлягалася на чималім просторіні від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це — на заході...

Південь країни «Чукрен» обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма — бог одділив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном — надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося.

В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці — це ті, що жили над річкою Дмитром, а Наддсі- трянці — над Дсітром.

Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів,— хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть...

Як запитають було їх:

  • Якої ви, лорди, нації? Вони, почухавшись, одповідають:

  • Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.

«Чукрен» була країна хліборобська. На ланах її на широких

росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки...

А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.

  • Хороша,— казали вони,— рослина. Як зацвіте-зацвіте- зацвіте.

А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.

Розділ II

Мали чухраїнці цілих аж п’ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:

  • Це — чухраїнець.

І ніколи не помилиться...

Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п’ять голівних рис його симпатичної вдачі.

Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:

  1. Якби ж знаття.

  2. Забув.

  3. Спізнивсь.

  4. Якось то воно буде!

  5. Я так і знав.

Розглянемо поодинці всі ці п’ять характерних для чухраїнця рис.

Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.

Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.

Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.

Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то — крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.

Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна. Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.

Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.

Якби ж знаття.

Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця — не риса.

Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:

  • Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!.. Геп!

  • Не треба...

Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: «Не треба».

І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:

  • Якби ж знаття, де впадеш,— соломки б підіслав.

Або:

  • Якби знаття, що в кума пиття...

І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.

От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:

  • Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.

Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати... Полемізували-полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть:

  • Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.

Сильно тоді в них культура затрималася... Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш...

Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театру, а зовсім навпаки.

Тоді почухались.

  • Якби ж знаття...

І почали знову.

І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:

  • Якби ж знаття...

Якось-то воно буде. Я так і знав.

З цією головною рисою тісно з’єднані четверта й п’ята риси в чухраїнців, а саме: «якось-то воно буде» та «я так і знав».

Коли чухраїнці, було, починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:

  • А чи так ви робите?

Чухраїнець обов’язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:

  • Та! Якось-то вже буде! І починає робити...

Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:

  • Я так і знав!

  • Що ви знали?

  • Та що отак буде!

  • Так навіщо ж ви робили?

  • Якби ж знаття...

  • Так ви ж кажете, що знали?

  • Так я думав, що якось-то воно буде!

Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:

  • Дивне якесь perpetuum mobile.

Забув. Спізнивсь.

Друга риса — «забув» і третя — «спізнивсь» характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують...

  • Чому ви цього не зробили?

  • І-і-і-ти! Забув! Дивись?!

Або:

  • Чого ж ви не прийшли?

  • Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так яй той... облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде.

Істинно дивний народ.

Розділ III

Країну «Чукрен» залила стихія разом із Атлантидою.

Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:

Ой, поля, ви, поля,

Мати рідна земля,

Скільки крові і сліз По вас вітер розніс.



А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:

  • І все по-дурному!

Післямова

Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:

  • Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!


  1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал