Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx



Скачати 12.11 Mb.
Сторінка3/50
Дата конвертації07.12.2016
Розмір12.11 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

Перевірка домашнього завдання (творчого завдання)

  • Створити «хмаринку тегів»

    «Гарт» — ... (спілка, пролетаріат; місто; промисловість; Еллан- Блакитний; Харків; філіал...)

    ВУСПП — ... («союзник або ворог»; об’єднання; «попутники»; інтернаціоналізм ...)

    «Плуг» — ...

    Неокласики — ...



    1. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

    1. Виступи учнів із випереджувальними

    завданнями з елементами бесіди

    • Модерністські та авангардистські течії в українській літературі 20-30-х років.



    • Вершинні досягнення в поезії 20-х років XX століття.

    • Проза. Її жанрово-стильове та тематичне розмаїття. Найвидат- ніші представники прози в українській літературі 20-х років XX століття.

    • Розвиток українського театру та драматургії.

    • Українська література за межами України. Розвиток літератури на західноукраїнських землях. Емігрантська література.

    • Втручання влади в літературний процес.

    • Соцреалізм.

    • Масові репресії письменників у 1930-ті роки. «Розстріляне відродження».

    • Розвиток української літературної критики та літературознавства.

    Модерністські та авангардистські течії в українській літературі 20—30-х років.

    Орієнтовний зміст повідомлень

    Прагнучи модернізувати життя української нації, творити нову «пролетарську» літературу, письменники фактично проголосили розрив з усілякою традицією. Тому широкого розквіту набули модерністські та авангардистські стильові течії: футуризм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм тощо.



    Відомості з теорії літератури.

    Авангардизм і його стильові течії

    Авангардизм (франц. avant-garde — передова охорона) — напрям у літературі XX століття, пов’язаний із руйнуванням традиційних форм і канонів. До авангардистських стильових течій відносять футуризм, експресіонізм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм. Попередниками авангардизму є пізній Ренесанс і романтизм. Із пізнім Ренесансом авангард зближує соціальний і мистецький утопізм, з романтизмом — суб’єктивізм, агностицизм, заглибленість в ірраціональне, динамізм, фрагментарність, націленість на майбутнє, розуміння інтуїції як основного творчого джерела, критичне ставлення до раціонального світосприйняття, опозиція до світогляду Просвітництва. З модернізмом авангард пов’язує неприйняття реалізму. Для модернізму характерне вибірково критичне ставлення до традицій, авангард — в опозиції до минулого.

    В авангардизмі компоненти фройдизму і марксизму рельєф- ніші, ніж у модернізмі. Авангардизму властива атмосфера бунту, апокаліптичність світовідчуття, експеримент з формою.

    Авангардисти створили новий тип героя — людини вольової, духовно активної. Вони декларували активне чоловіче начало, успадкувавши від Ніцше зверхнє ставлення до жінки як «неповного» чоловіка. Ніцше вважав, що жінка — недосконала істота, здатна реалізувати себе тільки через дітонародження.

    Ознакою авангардного руху є маніфест — це компонент поетики і документ епохи. В основі маніфесту — ідея духовної свободи від традицій і соціальних умовностей. Авангардисти вважають, що тільки вільна людина може творити нову епоху і нову мову, вони апелюють до інстинкту, бо це первісне відчуття, не ускладнене цивілізаційними і культурними табу.


    1. Перевірка засвоєння учнями відомостей

    із теорії літератури

    • Що таке авангардизм?

    • Які стильові напрями відносяться до авангардних?

    • Що спільного між модернізмом та авангардизмом?

    • Назвіть ознаки авангардизму.

    • Назвіть провідні риси характеру героя авангардного твору.

    • Чому авангардисти апелюють до інстинкту?

    Сюрреалізм (від франц. надреалізм) — стильова течія в мистецтві, яка ґрунтується не на емпіричному, чуттєвому досвіді, а на інтуїтивному (побудованому на здогадках, на підсвідомій здатності розпізнавання істини без обґрунтування за допомогою доказів, аргументів), несвідомому осягненні світу — найчастіше в сновидіннях, мареннях. Термін «сюрреалізм» уперше з’явився в статтях і художніх творах французького поета Гійома Аполлі- нера 1918 р. («Дух нового часу і поети»); 1924 р. вийшов «Маніфест сюрреалізму» Андре Бретона, у якому йдеться про необхідність досліджень «вічних труднощів» життя людини в суспільстві. Сюрреалізм мав розкріпачити всі внутрішні духовні прагнення особистості, а для цього орієнтував звертатися до дитячої бездумності, галюцинацій, до простодушності первісних племен і їхнього мистецтва. Сюрреалізм закликав проникати в глибини свідомості й підсвідомості, відкидати логічний аналіз і довіряти інтуїтивному осяянню, яснобаченню.

    До цієї течії тяжіють новела «Поворот» (1927) та роман «Чотири шаблі» (1930) Юрія Яновського. Так, у новелі йдеться про повернення (уявне) солдата-фронтовика до селянської праці. Безіменний герой вісім разів прокидається і знову засинає, бачачи у важкому сні загадкові й водночас зрозумілі видіння (руїни села, стріляючу траншею, власну білу хату, кохану дружину, поле,

    на якому виростають руки вбитих війною людей). У сновидіннях солдата змішалося очевидне (спустошена земля, занепад села) з уявним, фантастичним (жахливе поле з руками мерців). Він не хоче жити в цьому страшному, жахливому світі й гине в реальному болоті окопів, бо давно був приречений на смерть. Це типовий для сюрреалізму сюжет (уявне, неймовірне повернення солдата з поля бою в рідне село), характерні образи (розчищення поля від жахливих наслідків війни).

    Сюрреалізм чи не найяскравіше представлений у творах Б.-І. Антонина. Він писав, що прагне замкнути в коло океанічну первинність, технізовану постприроду, спотворений людиною «зелений світ». У його віршах «Апокаліпсис», «Сурми останнього дня» — ускладнені образи, асоціативні зв’язки. Місто постає як приречена антиприрода. Кохання, яке в сільських умовах є окрасою життя, у місті перетворюється на «корчі болю й насолоди, людина тут виродніє і спотворюється». Прикметний з цього погляду вірш Б.-І. Антонина «Концерт з Меркурія»:

    Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста, в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну. На голови міщан злітають зорі, наче листя, у скорчах болю і багатства людський вир заснув. Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ — антени. На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.

    Червоні рани ламп повзуть по меблях і по стінах, холодне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.

    Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі, старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.

    Сюрреалістичні елементи наявні у творах Василя Барки, П. Тичини.

    Перевірка засвоєння учнями відомостей


    • Хто вперше вжив термін «сюрреалізм»?

    • Що таке сюрреалізм? Які його основні ознаки?

    • У чому вбачав призначення сюрреалізму Андре Бретон?

    • Хто з українських письменників творив у річищі сюрреалізму?

    Назвіть твори, написані в цій стильовій манері.

    Експресіонізм (лат. expression — вираження) утвердився

    в Німеччині на початку XX століття. Елементи експресіонізму спершу з’явилися у творах художників, які об’єднувались у товариства навколо журналів. Відомі об’єднання «Міст» (Е. Гак- кель, Е.А. Кірхнер, М. Пехштайн), «Синій вершник» (Ф. Марк,

    В. Кандинський, А. Макке), «Штурм» (О. Кокошка). Першим вживав термін «експресіонізм» у 1911 році засновник журналу «Буря» X. Вальден. Теоретиками експресіонізму були Курт Пінтус і Казимир Едшмід. Найвідоміші поети-експресіоністи — Ґ. Гейм, Й. Бехер, Г. Тракль, Г. Бени, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків — К. Едшмід, JI. Франк, Г. Мейрінк.

    В утвердженні експресіонізму певну роль відіграв романтизм, філософія А. Шопенгауера, Ф. Шеллінга, А. Бергсона, 3. Фройда,

    С. К’єркегора. Поет Готфрід Бенн, який захоплювався ідеями Ф. Ніцше і 3. Фройда, вважав, що зрозуміти людину можна, заглиблюючись у світ її підсвідомих інстинктів і бажань.

    Експресіоністи виступали проти копіювання і відображення дійсності. Вони вважали, що митець повинен виражати її суть. «Світ перед нами. Було б безглуздям повторювати його,— зауважує К. Едшмід.— Схопити його в найсправжнішій суті й відтворити — ось найвагоміше завдання мистецтва». Для експресіоніста «весь простір... стає видінням. У нього не погляд — у нього бачення. Він не описує — він співпереживає. Він не відображує — він зображає. Він не бере — він шукає».

    Для експресіонізму характерна нервова емоційність, трагічність світовідчуття. Найхарактернішим для експресіонізму образом Й. Бехер вважав «напружений, відкритий в екстазі рот».

    Творчість експресіоністів породжена духовною кризою, яку переживала інтелігенція на початку XX ст., зокрема Першою світовою війною та революціями. Як зауважує О. Осьмак, експресіонізм «дає змогу своїм існуванням ідентифікувати кризу як не тільки економічну або політичну, а як заключену в самому сенсі буття, як к’єркегорівський парадокс. Життя не має сенсу, людина самотня й безпорадна. Усе її буття отруєне протиріччям між розумінням безглуздості існування і неспроможністю припинити його. Це велика безвихідь».

    У творах експресіоністів важливе місце займає проблема вини і кари. Вони переконані, що земне життя — фільтр, який може очистити людину і привести до Бога. Втрачаючи віру в Бога, людина втрачає мету життя, добровільно карає себе, очищаючи душу. Кожен із нас бере на себе відповідальність за провини людства. Ця проблема глибоко розкрита в новелі В. Стефа- ника «Новина». «Ідея твору в тому,— зазначає В. Пахаренко, що людина для самооновлення, досягнення вічного життя мусить убити в собі своє егоїстичне «я», що прив’язує її до примітивного, гріховного земного світу. Кажучи про вдівство та матеріальні нестатки Гриця, автор натякає на убозтво його душі, психічної реальності. Дві доньки, яких він ніяк не може нагодувати,— уособлення його самотності, яка страждає, гине в душевному убозтві, психічній примітивності (оте себелюбне «Я» не дає цій особистості «своїм життям до себе дорівнятись». Холод і пустка у Грицевій хаті — це стан його душі...

    На думку експресіоністів, біль, страждання дають можливість людині осмислити суть існування, сенс буття. У їх творах важливе місце займає смерть, нею закінчуються людські страждання. За К’єркегором, страждання — це випробування, яке надсилається згори, щоб допомогти реалізувати власну самість, власну неповторну екзистенцію.

    Експресіонізм спершу був насамперед формою протесту проти війни, приреченості людини і смерті. Експресіоністи вважають, що людство знаходиться напередодні апокаліптичної катастрофи, світ ворожий для людини, вона приречена на муки і страждання. Твори експресіоністів пройняті болем за людину. «Ось вона стоїть перед нами,— відзначає К. Едшмід,— абсолютно первісна, вся просякнута хвилями своєї крові, і пориви її серця настільки очевидні, що здається — це серце намальоване у неї на грудях».

    Експресіоністи виступали проти літературних традицій і канонічних форм. Лесь Курбас заявляв: «Геть умовність реальної можливості логіки життя, геть умовність вимог старих понять про стиль! Жагучий пал екстазу полум’яної душі; полум’яної думки повинен їх охопити, бо неістотні в мистецтві всі ці історичні, побутові, звичаєві прикраси і умовності. Про себе говорять дух і думка. Нове відчування. Нова точка зору. Нова блискавка в темноті. І це єдино істотне».

    Риси експресіонізму трапляються в практиці різних літературних жанрів. У ліриці — у поетичному зображенні сновидінь, у гротескних поемах у прозі — з ліричними фантастичними, гротескними елементами, у драматургії, де іноді діють умовні абстрактні персонажі (Чоловік, Жінка, Народ).

    Експресіоністична образність притаманна багатьом творам української літератури («Червоний роман» Андрія Головка, «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, «Маклена Граса» М. Куліша, «Сонячна машина» В. Винниченка). В українській поезії вона найсильніше виявилася у творчості Т. Осьмачки, який починав як символіст. «У широчезних розмірах Осьмаччиної поетичної уяви,— відзначає М. Неврлий,— виростають надзвичайно оригінальні, експресіоністські своїм характером образи. Вони здебільшого гнітючі й навіть інколи неестетичні, бо поезія експресіоністів, прокламуючи різні контрасти життя і природи, зверталась і до зворотного боку прекрасного». Ось кілька рядків з його творів:


    • І бризкає кров аж у стелю світів;

    • Від борони небо кров’ю червониться;

    • А твоє тіло, наче пса старого, // ми витягнемо догнивать;

    • Я об сухую лутку і слизьку // Сам груди розвалю свої бентежні;

    • І відти крики враз несамовиті // Зґвалтували дикий переляк...

    • І страшно замовчали, в тишу вкриті, // Аж бомбою неначе степ набряк...

    Елементи експресіонізму є у творах «Кров полонянок», «Слово

    1. полку» М. Бажана, «З вікна», «Маки», «Віра» В. Сосюри, «Голод», «Псалом залізу» П. Тичини.

    Перевірка засвоєння учнями відомостей

    • Хто вперше вжив термін експресіонізм? Назвіть теоретиків експресіонізму.

    • Яка проблема посідає важливе місце у творах письменників- експресіоністів?

    • Яким творам української літератури притаманна експресіоністична образність?

    Проза. Її жанрово-стильове та тематичне розмаїття. Найвидатніші представники прози в українській літературі 20-х років XX століття

    Літератори шукали своє місце в суспільному житті, створювали твори різних жанрів, збагачуючи українську літературу новими змістом і формами.

    У центрі уваги письменників 1920-х pp.— становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції, активно стверджувала себе в нових умовах життя. Однією з панівних була також ідея боротьби з так званим комплексом «мало- росіянства», тобто прагнення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності як спадщини колоніального минулого. Ці ідеї проймають більшість творів М. Хвильового, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Вертеп» А. Люб- ченка, «Місто» і «Невеличку драму» В. Підмогильного, «Сліпців»


    1. «Розмову сердець» М. Бажана, «Майстра корабля» Ю. Янов- ського та багатьох інших.

    Взагалі проза в цей час стрімко рухалася від малих епічних форм (новели) до роману.

    У великих епічних творах письменники-реалісти намагалися осмислити й узагальнити події, що відбувалися, зміни в суспільно- політичному житті народу та його побуті: Ю. Яновський («Майстер корабля»), П. Панч («Голубі ешелони»), І. Ле («Роман міжгір’я»),

    А. Головко («Бур’ян»).

    «Велика» проза представлена такими жанровими різновидами, як соціально-побутові повісті та романи, історичні, історико- революційні, «виробничі», пригодницькі, науково-фантастичні тощо. З’явилися нові жанрові різновиди роману: роман у новелах («Чотири шаблі», «Вершники». Ю. Яновського), науково- фантастичний роман («Останній Ейджевуд», «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича, «Сонячна машина» В. Винниченка), соціально-психологічний («Смерть» Б. Антоненка-Давидовича) та філософсько-психологічний роман («Місто» В. Підмогиль- ного, «Дівчинка з ведмедиком» і «Доктор Серафікус» В. Петрова (В. Домонтовича).

    Цікаві експериментальні прозові твори виходять з-під пера Г. Михайличенка («Блакитний роман», 1918-1919), М. Хвильового (збірки «Сині етюди», 1923, «Осінь», 1924), Г. Косинки, Ю. Яновського, М. Йогансена, В. Підмогильного, В. Поліщука, Г. Шкурупія, В. Домонтовича. Проза В. Винниченка («Сонячна машина»), А. Головка («Діти Землі і Сонця», «Червоний роман», «Можу»), М. Хвильового («Вальдшнепи») характеризуються експресіоністичною образністю, глобальністю поставлених проблем, ускладненістю художньої мови, динамізмом дії.

    Збірка новел М. Хвильового «Сині етюди» (1923) привернула увагу багатьох талановитих письменників імпресіоністичною манерою письма, що випливала з традиції М. Коцюбинського.

    Так, М. Йогансен у повісті «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Слобожанську Швейцарію» (1928) використав загострений, постійно напружений сюжет. У творі діють незвичайні умовні екзотичні персонажі. Єдиний природний герой у цьому творі — сама природа, у середовищі якої розвивається дія.

    Від новелістики (збірки «Мамутові бивні», «Кров землі») до романної прози еволюціонував Ю. Яновський, видавши у 1928 р. наповненого романтичним пафосом «Майстра корабля». Незвичайною була композиція твору. Героя ми бачимо в епізоді, що складався з мемуарів, а початок листів нагадує низку вставних новел. Така манера письма принаджувала багатьох тогочасних прозаїків.

    Для творів Григорія Косинки (1899-1934) одного з фундаторів української прози — характерна імпресіоністична лаконічність і реалістична місткість авторського письма, ліричність, психологізм (збірки новел і оповідань «На золотих богів», «Мати», «В житах», «Політика»).

    Повість А. Любченка «Вертеп» (1928) відразу знайшла свого читача завдяки несподіваному поглядові на світ — крізь призму лялькового дійства. У творі явно прочитувалася атмосфера проголошеної М. Хвильовим «романтики вітаїзму», яка позначилась і на «Золотих лисенятах» М. Ялового, і на «Дверях в день» Г. Шкурупія, і на «Романах Куліша» чи «Докторові Серафі- кусі» — В. Петрова (Домонтовича), і на «Фальшивій Мельпомені» Ю. Смолича та інших.

    Серед досягнень української історичної прози 30-х pp. слід відзначити романи «Людолови» Зінаїди Тулуб та «Наливайко» Івана Ле. Проблемам виховання молоді присвячено «Педагогічну поему»

    А. Макаренка, «Десятикласники» О. Копиленка, «Школу над морем» О. Донченка. У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повість М. Трублаїні «Шхуна “Колумб”», «Нащадки скіфів» В. Владка.

    Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником якої був Г. Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втрачали ознак імпресіоністичної стилістики. Письменник порушував досить типову для тогочасної прози тему — змалювання драми українського села, зумовленої громадянською війною. Але висвітлював її автор під різними кутами зору.

    В. Підмогильний у творі «Третя революція» акцентує увагу читача на традиційній проблемі протистояння села і міста, що набула неконтрольованого загострення під час революційних подій. Шукаючи свого шляху в літературі, письменник орієнтувався на кращі зразки європейської літератури, у першу чергу на французьку, перекладаючи твори А. Франса, Гі де Мопассана та ін., що не могло не позначитись і на його доробку. У першу чергу мова йде про роман «Місто» (1928), у якому вчувається мотив Растіньяка — юнака з провінції, який більше за все бажає приборкати байдужий до його долі мегаполіс. Таким у романі В. Підмогильного постає Степан Радченко, представник нової молоді, свіжий приплив якої переживав Київ 20-х pp. Цей персонаж керується потребою особистого успіху, одначе потрапляє в типові для міської дійсності смуги відчуження, які викликають його агресивність, поглиблюють комплекс неповноцінності, призводять до внутрішнього спустошення. У кінці роману бачимо образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні орієнтири та цінності. Причина — відірваність від села, від берегів батьківської традиції. Віддалившись від них, персонаж так і не пристав до берегів іншої культури. Письменник сміливо застосував метод психоаналізу, щоб якнайповніше передати внутрішню драму свого героя на зламі цивілізації.

    До цієї теми звертався й М. Івченко, але розв’язував її в аспекті драматизованої ліричної оповіді, виявляючи своє критичне ставлення до науково-технічних явищ. Яскравою ілюстрацією цього є його полемічний роман «Робітні сили». Події твору розгортаються на одній з українських селекційних станцій, обертаються довкола професора Віктора Савлутинського — прихильника теорії сильної інтелектуальної особистості.

    Оскільки персонажами вищезгаданих творів була інтелігенція (за більшовицькою термінологією — «специ»), то ці талановиті книги зазнали нищівної вульгарної критики, яка не обминала також і тих творів, у яких йшлося про трудящих, але недостатньо, мовляв, надавалося уваги «класовій свідомості». Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Якщо ж письменник спромагався виконати всі вимоги, його твір утрачав художню якість. Прикладом може слугувати соціально-побутовий роман А. Головка «Бур’ян» (1927), з якого було вилучено гірку правду про зловживання правами людини в пореволюційному селі, наявну в першій редакції. Згодом подібна ситуація спостерігатиметься і з наступним романом письменника «Мати» (1932). А об’ємний «Артем Гармаш», написаний з дотриманням нормативів марксистсько-ленінської естетики, виявився його творчою поразкою. Схожа невдача спіткала й інших письменників (О. Копи- ленка, Ю. Смолича та ін.), котрі змушені були, з огляду на історичні обставини, відмовитися від справжніх законів мистецтва.

    Представником літератури абсурду в Україні вважається «Сфінкс» (1928) О. Близька.

    Широку популярність здобула творчість Остапа Вишні, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.

    Про жанрово-стильове новаторство літератури свідчать і кіносценарії — літературний жанр, творцем якого був Олександр Довженко. У своїй статті «Уроки Довженка» А. Левада справедливо зазначає: «Заперечуючи уяву про кіносценарій як утилітарний літературний посібник кінорежисера, Довженко першим у вітчизняній і світовій літературі, у вітчизняному і світовому кіномистецтві підніс сценарну творчість до висот художньої літератури. Тому є всі підстави стверджувати, що Олександр Довженко є родоначальником кінодраматургії. Його сценарії й кіноповісті багатьма читаються з таким же зацікавленням, з яким переглядаються його нев’янучі фільми».

    Перевірка засвоєння учнями відомостей


    • Назвіть жанрові різновиди роману.

    • Хто з письменників працював у жанрі новели?

    • До яких тем найчастіше зверталися письменники у 20-ті pp. XX ст.?

    • Хто з письменників вважається одним із фундаторів української прози?

    • Чому діяльність митців і письменників почала втрачати ознаки творчості?

    • Творцем якого літературного жанру був Олександр Довженко?

    Вершинні досягнення в поезії 20-х років XX століття Стиль поезії 20-х років, як і кожної епохи, визначали два основних фактори: відношення слова до поетичної традиції, нова інтерпретація традиції й актуальна образність, що відбивала дихання епохи. У 20-х роках поезія виходить на авансцену літературно-мистецького життя України, бо це той жанр словесного мистецтва, що найбільш яскраво реагує на суспільно- політичні події. У поетичних творах знайшли відображення політичне й духовне піднесення, вибух творчої енергії народу, який прилучився до будівництва нової культури. Героїка революції і громадянської війни, індустріалізація країни, досягнення науки і техніки, неп з його болючими суперечностями — ось коло тем, які хвилювали творчу уяву поетів 20-х років.

    Поезія мобільніше, ніж інші літературні роди, здатна реагувати на довколишні процеси, що набули особливого драматизму у першій половині XX ст.

    У гарячий час, у розпал революційних подій виходять у світ літературні твори Павла Тичини, який стає широко відомим одразу ж після появи 1918 р. збірки «Сонячні кларнети». Представлене ним у збірках «Замість сонетів і октав», «Вітер з України» мистецьке володіння словом чітко підкреслювали, що твори Тичини є надзвичайним явищем у розвитку української поезії.

    Ентузіазм докорінного оновлення віршувальної техніки захопив авангардистів, передовсім футуристів, які завзято епатували традиційні смаки, вдавалися до цікавих експериментів із поетичним звукописом та синтаксисом, захоплювалися одивненням метафори, намагалися прозаїзувати лірику, розмиваючи її береги. Цим захоплювався пан-футурист М. Семенко. Його творчість, зокрема за часів «Нової генерації», звелася до так званої функціональної поезії, тобто до кострубатого римування компартійних гасел, де вже згасла енергія епатаційного етикету, що спостерігалась у ранній період так званого кверофутуризму (передфутуризму). Тоді його доробок відсвічував елементами бароко, естетики вертепу й карнавалу, іронії романтиків, розгортався несподіваною віршованою грою у значеннєвий «хаос». Недарма М. Семенко дав собі автохарактеристику: «І футурист, і антиквар», винуватець неспокою в літературі.

    У подібній ситуації опинились і конструктивісти, або ж «динамісти-спіралісти», за визначенням В. Поліщука. Вони обстоювали зв’язок мистецтва з індустріальною добою, вимагали писати лише верлібри, які, на відміну від класичних форм, відповідають її темпоритмам. Проте доробок В. Поліщука та його нечисленних послідовників майже не позначений рисами справжнього конструктивізму з його чіткою раціональною спрямованістю. Над поетом постійно брала верх його емоційна вдача, зумовлюючи романтизування науково-технічних явищ.

    Теорія літератури

    Конструктивізм (лат. constructio — побудова) — один із напрямів авангардизму, що виник на початку XX ст., виявив тенденції раціоналізації мистецтва та архітектури за критеріями доцільності, економності, лаконічності формотвірних засобів, призво- дячи до спрощення та схематизації естетичних чинників під кутом зору утилітарних (виробничих) інтересів.

    Така настанова була притаманна літературі «нової діловитості» (Німеччина). Розвивалася вона і в середовищі ЛЦК (Літературного центру конструктивістів) у Росії, де висувалися вимоги «організації речей смислом», тобто дотримання смислового навантаження на одиницю літературного матеріалу, локального принципу та прозаїзації поезії (К. Зелінський, Ілля Сельвінський та інші).

    Конструктивізм в українській поезії можна вважати умовним, попри домагання його основного ініціатора Валер’яна Поліщука. Адже ні в його ефемерному теоретизуванні про «динамізм- спіралізм» як відповідник конструктивізму, ні в платформі протистояння літературній традиції (охрещеній «селозованою») та тогочасному футуризму, ні в угрупованні «Авангард» годі віднайти достеменні ознаки конструктивізм. Тут лише маніфесту- вався зв’язок мистецтва з «індустріальною добою».

    Так само поезія В. Поліщука зраджувала ірраціональну, емоційну вдачу її автора, схильного до романтизування науково- технічного розвитку суспільства («Динамо», «Ейфелева вежа» та інші), до пристрасного осмислення сцієнтичних мотивів («Медуза Актинія», «Асканія Нова», «Органи філармонії» та інші), не кажучи вже про його пейзажну лірику (зб. «Радіо в житах», 1923). Конструктивізм набував специфічного, відмінного від свого зразка, вигляду як у творчості В. Поліщука, так і його нечисленних прихильників (JI. Чернов-Малошийченко,

    О. Левада, Раїса Троянкер, В. Ярина, В. Єрмілов).

    З приводу цього характерне зізнання М. Йогансена, котрий вважав себе також причетним до конструктивізму: «Склав мані- феста для збірника «Жовтень» (Універсал) у конструктивістському дусі... У «Шляхах мистецтва» знову писав конструктивістські статті, будучи абсолютно незнайомим з тодішнім конструктивізмом і вкладаючи в нього свій зміст». Справді, у творчості цього поета майже відсутні ознаки літератури «нової діловитості», натомість його лірика перейнята яскравим неоромантичним пафосом, тяжінням до евфонічного формотворення, за що сучасники називали його «ювеліром форми»).

    Одним із найпопулярніших поетів цього періоду був Володимир Сосюра. Він своєю творчістю далі розвивав традиції Тараса Шевченка, Лесі Українки та української усної народної творчості. Його лірика виразно національна за своїм характером. У своїх поезіях він оспівав рідний край — Донеччину, Слобожанщину, відтворив особливості її природи, історії, етнографії, фольклору. Як патріот, Сосюра не міг не звернутися і до історичної тематики. Він написав роман у віршах «Тарас Трясило», поему «Мазепа», «Махно» та ін. У багатьох віршах поет висловлює любов до матері-України: «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель» таін. Але найяскравіше талант Сосюри виявився в інтимній ліриці. «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія», «Люблю» стали улюбленими творами поцінувачів поетичного доробку письменника.

    Але самими лише емоціями, навіть яскравими та свіжими, поети 20-х pp. не обмежувалися. Вони прагнули магії слова, доводячи його до витонченої філологічної філігранності. На це спромігся М. Йогансен, якого критика слушно називала «ювеліром форми», «майстром алітерацій». До іншої манери — ущільнення метафоротворення з виразними ознаками барокової культури поетичного мовлення — тяжів М. Бажан (1904-1983). Пізніша його творчість характеризується філософською глибиною, епічністю, громадянським пафосом («Руро-марш», «Протигаз», «Будівлі»).

    Особливе місце в українській поезії посідають «неокласики» — неформальне товариство вільних поетів-інтелектуалів, до якого увійшли М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Юрій Клен (О. Бургардт). Для них характерне світосприймання, позначене рисами «аристократизму духу», тяжіння до гармонії між розумом і почуттям, до шляхетної культури художнього мислення. Тому закономірне їхнє захоплення досконалістю античної лірики, французьких «парнасців», представників російського «срібного віку», що поєднувалось із неослабним інтересом до української класики. Своїми поезіями вони спростовували закиди вульгарної критики в нібито відстороненні від життя. «Неокласики» не дозволяли собі фальшувати ні принципом краси, ні принципом правди. Свідчення цьому — різьблені сонети й олександрійські вірші М. Зерова («Обрії», «Лукроза», «Київ з лівого берега» тощо). А такий сонет, як «Pro йото» (лат. «В обороні, на власний захист»), мав початкову назву «Молода Україна», містив естетичну програму національного відродження:

    «Класична пластика і контур строгий, і логіки залізна течія — оце твоя, Україно, дорога».

    Згодом «Україно» було замінено на «поезіє», що значно змінило смислове навантаження твору. Єдина збірка М. Зерова «Камена» (1924) — явище в українській літературі першої половини XX ст.

    Могутнім життєлюбством і витонченим естетичним світовідчуванням виповнилася також лірика М. Рильського, який прагнув згармоніювати людську душу і природу.

    «Неокласикам» було затісно в античних пейзажах, що їх вони накладали на київські краєвиди. Навіть почувалися незручно в канонічних віршованих формах, намагалися експериментувати з ними, як-от М. Зеров, зберігаючи при цьому чуття міри. Тому слід говорити про некласичну «неокласику» в українській поезії, позначену впливами інших стилів — неоромантизму, імпресіонізму, символізму тощо (особливо в доробку П. Филиповича та М. Драй-Хмари). Незважаючи на відсутність власної літературної школи, «неокласики» здійснювали духовне оновлення нації, виводили її культуру з провінційного стану на широкі творчі обрії, дисциплінували емоційну стихію покоління «розстріляного відродження», спромоглися розкрити сучасність в її історичних рисах на відміну від «пролетарських поетів», котрі римували ідеологічні гасла, міфологізували так звану романтику буднів, вигадану в середовищі «Молодняка».

    Те, що можна не брати участі у життєвій метушні, але перебувати в осередді світу, засвідчила лірика Є. Плужника. Він у хвилини душевного усамітнення знаходив зв’язки з потаємними джерелами всесвіту. Ліричні медитації його збірки «Рання осінь» (1927) набували філософської місткості. Наступна його поетична книжка «Рівновага» була підготовлена до друку 1933 p., але побачила світ 1947 р. в Аугсбурзі (Німеччина), коли її автора вже було репресовано.

    Ближчим за творчою вдачею до Є. Плужника був В. Свідзин- ський — постать, не дуже відома читачеві тих літ. Очевидно, певну роль відіграла тут скромність автора, притаманна справжньому талантові. В. Свідзинський володів проникливим і чуйним поглядом на світ. Кожен його троп вражає витонченою грою розуму і почуття, глибиною національного міфобачення.

    Єдина збірка В. Чумака «Заспів», у якій він оспівує революцію, вийшла після смерті автора.

    В. Еллан-Блакитний — один із зачинателів української радянської поезії. Редактор журналів «Шляхи мистецтва», «Червоний перець». Його перша поетична книга «Удари молота і серця» зобразила грандіозний розмах революційного поступу і перші кроки будівництва соціалістичного суспільства.



    Перевірка засвоєння учнями відомостей

    • Які основні фактори визначали стиль поезії 20-х років?

    • Чому в 20-х роках поезія виходить на авансцену літературно- мистецького життя України?

    • Хто з письменників творив у річищі конструктивізму? Створіть гроно: «Характерні ознаки конструктивізму».

    • Що вам відомо про творчість неокласиків?

    Розвиток українського театру та драматургії

    У становленні й розвитку нової драматургії неабияку роль відіграв український національний театр «Березіль», створений JI. Курбасом 1922 року. Навколо нього гуртувалися визначні письменники того часу: М. Куліш, М. Ірчан, І. Микитенко, Ю. Смо- лич, Ю. Яновський та ін. На сцені театру виставлялися лише ті п’єси, які відображали революційні події або торкалися проблем революційного оновлення світу чи людської душі. Новий український репертуар у театрі «Березіль» пов’язаний з драматургією Миколи Куліша, який був найвидатнішим драматургом двадцятих і початку тридцятих років.

    Переломною, справді епохальною стала вистава «Народний Малахій». Тут багато яскравої театральності, бутафорії. Драматургічне трактування теми України та її культури, яке запропонував Куліш у «Народному Малахії», було близьке Курбасові. Він бачив головну небезпеку для молодої української культури в традиціях філістерської самозаспокоєності та провінційної некультурності. Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, монотонність стандартизації життя. Наступною п’єсою Куліша стала комедія «Мина Мазайло», п’єса про впертий захист українським міщанином свого зрусифікованого обличчя.

    Великий розголос мала й прем’єра п’єси І. Микитенка «Диктатура» (1930). Але на видатного режисера вже насувалися хмари. Почалися атаки на «Березіль», які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх «помилок», переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.



    Перевірка засвоєння учнями відомостей

    • Який театр відіграв неабияку роль у становленні й розвитку нової драматургії? Хто був його творцем?

    • Назвіть найвидатніших драматургів двадцятих і початку тридцятих років.

    Українська література за межами України.

    Розвиток літератури на західноукраїнських землях У Західній Україні поети порушували суто українські суспільні проблеми, одночасно відкриті всім естетичним новаціям свого часу. Вони гуртувалися навколо таких журналів і газет, як «Літературно-науковий вісник», «Дзвони», «Поступ», «Ми», «Нашакультура», «Діло» (із літературним додатком «Назустріч»). Для широких верств українців призначалися популярні книжки таких видавництв, як «Червона калина», «Хортиця», «Добра книжка», «Дешева книжка» та ін.

    Досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич («Привітання життя»), О. Турянський (поема в прозі «Поза межами болю») та інші.

    Особливо своїм новаторським талантом вирізняється поет- імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Його збірки «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія», «Ротації» привертають увагу філософським осмисленням буття. Творчість Б.-І. Антонича дуже близька до поезії П. Тичини.

    Вірними темі України, тонкими знавцями народних типів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В. Стефаник, Марко Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилянська, А. Кру- шельницький, М. Яцків. Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними є історичні романи і повісті, якими багата українська література цієї доби; романи й повісті «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Сумерк» Ю. Опільського, «Шоломи в сонці» К. Гриневичевої.

    «Празька школа» — група українських поетів та письменників, які після революції 1917 року та громадянської війни опинилися за кордоном, переважно в Європі, і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центром Прагу. Представники «празької ніколи» — це передусім поети, покликані в літературу бажанням оповісти про себе і свій час. Лірика була для них формою самовираження, швидкого реагування, а проза — глибшого осмислення, багатогранного відтворення життя.

    Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України змагань 1917-1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» ухвалив програму журналу «Веселка» (1922-1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка.

    «Празька школа» охоплює творчість Юрія Липи, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза. Проза письменників, яких В. Державін назвав «празькою школою», вагома змістом, цікава формою.

    «Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

    Першими ластівками на небосхилі «празької школи» були збірки Галі Мазуренко «Акварелі» та Ю. Дарагана «Сагайдак», що з’явилися 1925 року.

    Перевірка засвоєння учнями відомостей


    • Що вам відомо про розвиток літератури на західноукраїнських землях?

    • Хто з представників західноукраїнської літератури вирізняється своїм новаторським талантом?

    • Що ви дізналися про «празьку школу» українських письменників? Назвіть її представників.

    Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати

    У XX столітті стали помітні здобутки і втрати українського літературознавства, пов’язані з поразкою української національної революції, приходом до влади більшовиків, насадженням марксистсько-ленінської ідеології, розколом літературознавства на радянське і емігрантське.

    Здобутки вітчизняного літературознавства пов’язані з іменами

    С. Єфремова (1876-1939), М. Возняка (1881-1954), Б. Лепкого (1872-1941), М. Зерова (1890-1937), М. Грушевського (1866- 1934).

    Найбільш відомою працею С. Єфремова є «Історія українського письменства», яка охоплює український літературний процес від найдавніших часів до 20-х років XX століття. У передмові до неї

    С. Єфремов писав:

    «Історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з творів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що становлять неминучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені печаттю творчого таланту. Цим самим викидається за межі письменства усе, що ні змістом, ні формою не може служити кільцем у ланцюзі літературного розвитку, не позначене печаттю творчості,— все те шумовиння в письменстві, що спливає наверх і пропадає, ніякого сліду не лишивши. Такий літературний баласт має свою ціну для бібліографії, для статистики писаного чи друкованого паперу, але історії письменства робити з ним нема чого».

    Високо оцінюючи роль художньої літератури в історичному розвитку народу, С. Єфремов писав: «Письменство у кожного народу має величезну вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та міжнародного єднання і впливів, з другого. Кожне національне письменство, зазнаючи помітних і непомітних впливів од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим самим натуру нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби. Письменство в цілому скрізь виступає оборонцем покривджених, утіхою од життєвої буденщини,— тією втіхою, що підіймає дух людський, привчає його не за скороминуще й буденне вболівати, а добувати високе й вічне з окрушин життя, запалює його тим святим незадоволенням сучасністю, невпинно жене людськість уперед і далі — все вперед і далі».

    Є. Єфремов піддав критиці чотиритомну (шість книг) «Історію літератури руської» О. Огоновського (1887-1894.) за «номен- клатурність» і брак «внутрішньої ідеї»; «Нарис історії українсько-руської літератури» І. Франка (1910) за «бібліографічний метод»; «Історію української літератури» М. Возняка (1920- 1924) — за «невиразність основних поглядів»; «Начерк історії української літератури» Б. Лепкого (1909-1911) — за однобокий підхід до літератури; «Нове українське письменство» Зерова (1924) — за «абстрактний, занадто загальний... і неплодючий метод аналізу літературного процесу».

    Помітне місце в історії українського літературознавства в перше десятиліття XX століття зайняла праця М. Грушевського «Історія української літератури» (1923-1927). Використовуючи різні засоби аналізу (текстологічний, біографічний, порівняльно- історичний, лінгвістичний), М. Грушевський створив цілісну картину розвитку української літератури, починаючи з усної народної творчості, яка, на його думку, зародилася в IV-IX ст. н. е.

    Досліджуючи літературний процес 20-30-х років, Я. Гордин- ський дійшов висновку, що літературознавство і критика потрапили в «глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство», бо думка «підпорядковується партійним наказам: критика переходить одверто на партійного жандарма». Вона пильно слідкувала за дотриманням норм, яких вимагав соціалістичний реалізм, уніфікувала і знеособлювала літературу, вишукувала «ворогів народу».

    Із 280 українських літературознавців, які писали у 20- 30-х роках, 39 знищено, 103 репресовано, 50 пропало безвісти, 74 припинили писати, 25 опинилися в діаспорі. Ідеологічне літературознавство мало деструктивний характер.



    Перевірка засвоєння учнями відомостей

    • 3 чиїми іменами пов’язані здобутки вітчизняного літературознавства?

    • Чому помітне місце в історії українського літературознавства в перше десятиліття XX століття посіла праця М. Грушевського «Історія української літератури»?

    • Як склалася доля українських літературознавців, які писали у 20-30-х роках?

    Втручання компартії у творчий процес

    1. го року багаторічна внутрішньопартійна боротьба в СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації.

    23 квітня 1932 року ЦК ВКП (б) ухвалив постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій». У ній говорилося, що рамки чинних літературно-художніх організацій стали вже вузькими і гальмують розвиток художньої творчості. А тому було ухвалено всіх письменників, що підтримують платформу радянської влади і прагнуть брати участь у соціалістичному будівництві, об’єднати в єдину спілку радянських письменників з комуністичною фракцією при ній. Усі літературно-мистецькі угруповання були ліквідовані з метою створення єдиної Спілки. У справі літератури це означало, що партія перебирає керівництво літературою в свої руки. Гасло «пролетаризації» було відкинуте і йому протиставлене гасло «совєтизації».

    Писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов’язком письменника, ухилитися від якого він не міг. «Хочу» не існувало, існувало тільки «мусиш».

    Творчість стала регламентованою, наперед письменникові визначалися ідеологічні рамки, робилося соціальне замовлення — оспівувати «героїку» праці робітників і селян, показувати їх «класове» чуття і ненависть до всього чужорідного, що не сприймалося комуністичним режимом. Література стала заангажованою і по-лівацьки тенденційною.

    У цей час розпочалася полеміка про метод радянської літератури. В. Коряк, Ф. Якубовський, Б. Коваленко, Я. Савченко,

    С. Щупак пропонували такі назви методу: пролетарський, діалек- тико-матеріалістичний, монументальний, героїчний, романтичний, соціальний. Перший всесоюзний з’їзд письменників ухвалив назву соціалістичний реалізм. У письменницькому статуті відзначається, що цей метод вимагає від письменника соціалістично усвідомленого, правдивого історично-конкретного відображення дійсності у її революційному розвитку.

    Такий підхід до літературної творчості збіднював, звужував творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики.

    У другій половині 30-х років у літературі утвердився вульгарно- соціологічний погляд на літературу, літературознавство і літературну критику. Історію літератури трактують як постійну боротьбу реалізму й антиреалізму. Під реалізмом розуміють правдиву в класовому розумінні ілюстрацію історичних процесів. Нереалістичні течії (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм) оголошено буржуазними. З літературного процесу вилучають твори ваплітян, неокласиків, футуристів, конструктивістів. Літературна критика підтримує письменників, відданих «справі пролетаріату».

    Провідним методом у мистецтві став соціалістичний реалізм.

    Соціалістичний реалізм (лат. socisalis — суспільний, real is — дійсний) — унітарний, псевдохудожній напрям і метод радянської літератури, що сформувався під впливом натуралізму і так званої пролетарської літератури. Він був провідним у мистецтві 1934- 1980 років. Термін «соціалістичний реалізм» з’явився 1932 року. У 20-х роках на сторінках періодичних видань велися жваві дискусії щодо визначення, яке відобразило б ідейно-естетичну своєрідність мистецтва доби соціалізму. Ф. Гладков, Ю. Лебединський пропонували назвати новий метод «пролетарським реалізмом»,

    В. Маяковський — «тенденційним», І. Кулик — революційно- соціалістичним реалізмом, О. Толстой — «монументальним», Микола Хвильовий — «революційним романтизмом», В. Поліщук — «конструктивним динамізмом». Зустрічалися і такі назви, як «революційний реалізм», «романтичний реалізм», «комуністичний реалізм».

    Гостро сперечалися учасники дискусії і про метод: один має бути метод чи два — соціалістичний реалізм і червоний романтизм. Автором терміна «соціалістичний реалізм» був Сталін. Перший голова Оргкомітету СП СРСР Тройський згадував, що в розмові зі Сталіним пропонував назвати метод радянського мистецтва «соціалістичний реалізм». Завдання радянської літератури, її метод обговорювалися на квартирі М. Горького, у дискусіях постійно брали участь Сталін, Молотов і Ворошилов. Таким чином, соціалістичний реалізм виник за сталінсько-горьківським проектом. Цей термін має політичний зміст.

    Визначення методу вперше було сформульоване на І з’їзді письменників СРСР 1934 року. У статуті Спілки радянських письменників відзначалося, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури, він «вимагає від письменника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення повина поєднуватися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих в дусі соціалізму». У цьому визначенні схарактеризовані типологічні ознаки соціалістичного реалізму, сказано, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури. Це означає, що іншого методу не може бути. Соціалістичний реалізм став державним методом. Слова «вимагає від письменника» звучать, як військовий наказ. Вони свідчать, що письменник має право на несвободу — зобов’язаний показувати життя «в революційному розвитку», тобто, не те, що є, а те, що має бути. Мета його творів — ідеологічна і політична — «виховання трудящих у дусі соціалізму».

    Визначення соціалістичного реалізму має політичний характер, воно позбавлене естетичного змісту.

    Ідеологією соціалістичного реалізму є марксизм, в основі якого волюнтаризм — визначальна риса світогляду. Маркс вважав, що пролетаріат здатний знищити світ економічного детермінізму і побудувати на землі комуністичний рай.

    У виступах і статтях партійних ідеологів часто зустрічалися терміни «бійці літературного фронту», «ідеологічна війна», «зброя». У новому мистецтві понад усе цінилася методологія. Серцевиною соціалістичного реалізму є комуністична партійність. Соціалістичні реалісти оцінювали зображене з позицій комуністичної ідеології, оспівували комуністичну партію і її вождів, соціалістичний ідеал. Фундаментом теорії соціалістичного реалізму була стаття В. І. Леніна «Партійна організація і партійна література». Характерною ознакою соціалістичного реалізму стала естетизація радянської політики і політизація літератури. Критерієм оцінки твору була не художня якість, а ідеологічний зміст.

    Соціалістичні реалісти змальовували життя таким, яким хотіли бачити за логікою марксизму. У їх творах місто поставало як уособлення гармонії, а село — дисгармонії і хаосу. Уособленням добра був більшовик, уособленням зла — куркуль. Куркулями вважали працьовитих селян.

    У творах соціалістичних реалістів змінилося трактування землі. У літературі минулих часів вона була символом гармонії, сенсом існування, у них земля — уособлення зла. Втіленням приватновласницьких істинктів часто виступає мати. В оповіданні Петра Панча «Мамо, вмирайте!» дев’яностоп’ятирічна мати Гната Голода довго і тяжко помирає. Але герой може вступити до колгоспу лише після її смерті. Сповнений відчаю, він кричить «Мамо, вмирайте!»

    Позитивними героями літератури соціалістичного реалізму були робітники, селяни-незаможники, а представники інтелігенції поставали як жорстокі, аморальні, підступні.

    «Генетично й типологічно,— відзначає Д. Наливайко,— соцре- алізм належить до специфічних явищ художнього процесу XX століття, що утворювалися за тоталітарних режимів». Це, за словами Д. Наливайка, «специфічна доктрина літератури та мистецтва, сконструйована компартійною бюрократією та ангажованими митцями, накинута зверху державною владою і впроваджувана під її керівництвом і постійним контролем».

    Радянські письменники мали повне право хвалити радянський спосіб життя, але не мали права на найменшу критику. Соціалістичний реалізм був і жезлом, і дубинкою. Митці, які не дотримували норм соціалістичного реалізму, ставали жертвами репресій і терору. Серед них М. Куліш, В. Поліщук, Григорій Косинка, М. Зеров. Творчі долі таких талановитих митців, як П. Тичина,

    В. Сосюра, М. Рильський, О. Довженко, було скалічено.

    Соціалістичний реалізм став по суті соціалістичним класицизмом з такими нормами-догмами, як уже згадувана комуністична партійність, народність, революційна романтика, історичний оптимізм, революційний гуманізм. Ці категорії суто ідеологічні, позбавлені художнього змісту. Такі норми були інструментом грубого і некомпетентного втручання у справи літератури і мистецтва. Партійна бюрократія використовувала соціалістичний реалізм як знаряддя знищення художніх цінностей. Твори Миколи Хвильового, В. Винниченка, Юрія Клена, Є. Плужника, М. Орсета, Б.-І. Антонина упродовж багатьох десятиліть були забороненими. Належність до ордену соціалістичних реалістів стала питанням життя і смерті.



    Перевірка засвоєння учнями відомостей

    • Коли і з якою метою були ліквідовані всі літературно-мистецькі угруповання?

    • Коли відбувся перший з’їзд українських письменників? У чому виявився його негативний вплив на розвиток літератури?

    • Що таке «соціалістичний реалізм»? Назвіть його головні норми-догми.

    • Що сталося з письменниками, які не дотримували норм соціалістичного реалізму?

    «Розстріляне відродження»

    Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження».

    «Розстріляне відродження» — це літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х pp., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом. За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5 тис. письменників). Література «розстріляного відродження» позначена надзвичайним багатоманіттям стилів і жанрів. З великою енергією в літературі тоді працювали С. Єфремов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Д. Фальківський, М. Семенко, В. Свідзинський та ін.

    Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 20-30-х pp. Українська творча інтелігенція 20-х pp. вперше за останні 300 років зробила героїчну спробу підвестися з колін, випростатися і гідно явити перед світом свою культуру. Роздратовані цим, більшовики пустили в хід найганебніші засоби. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо — перестріляємо»,— так сформулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів. Результати відомі: якщо у 1930 р. друкувалися 259 українських письменників, то після 1938 р. їх залишилося тільки 36 (своєю смертю померли лише сім письменників). За підрахунками істориків літератури, 17 з них розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув’язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньовідомого режисера JI. Курбаса.

    За приблизними підрахунками Юрія Лавриненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід, у 30-х pp. було винищено 80% творчої інтелігенції, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї.


    1. го року був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

    У романі «Третя рота» В. Сосюра проникливо сказав про митців, які стали жертвою нелюдського більшовицько-сталінського терору: «Чесними й чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз у любові до народу, за яку вони пішли в безсмертя».

    До митців «розстріляного відродження» відносять: Павла Тичину, Якова Савченка, Максима Рильського, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Василя Еллана (Блакитного), Василя Чумака, Майка Йогансена, Володимира Сосюру, Володимира Свідзин- ського, Михайла Драй-Хмару, Євгена Плужника, Миколу Бажана, Марка Вороного, Миколу Хвильового, Валеріана Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Юрія Яновського, Остапа Вишню, Миколу Куліша, Олександра Довженка, Леся Курбаса тощо.



    Перевірка засвоєння учнями відомостей

    • Що таке «розстріляне відродження»?

    • Хто вперше запропонував термін «розстріляне відродження»?

    • Кого з митців відносять до «розстріляного відродження»?

    Еміграційна література

    Багато українських письменників через складні політичні умови в країні та переслідування владою змушені були покинути батьківщину. Але і за її кордонами вони продовжували працювати. Твори, написані українськими письменниками на чужині, становлять українську еміграційну літературу.

    Та якщо в Україні повнокровному природному розвиткові мистецтва слова серйозно заважала політика й ідеологія більшовиків, які прагнули підпорядкувати собі духовну сферу, зокрема літературу, то митці з діаспори мали змогу вільно писати на теми, які в умовах тоталітарної держави були заборонені. Однією з най- трагічніших сторінок нашої історії є голодомор 1932-1933 pp. У своєму романі «Марія», написаномупо гарячих слідах 1933 року, Улас Самчук показує своє бачення причин голодомору та його наслідки. Твір він присвятив «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933». На прикладі одного села та родини письменник змалював життя людей до жовтневої революції та після неї, показав руйнування українського села, а разом з цим і моральних та духовних цінностей.

    Ім’я Василя Барки чи не вперше стало відоме в Україні тільки 1991 року, коли вийшов його роман «Жовтий князь» — книга пам’яті жертв голодомору, мільйонів «безвинно убієнних» хліборобів. Цей твір — гнівний осуд тоталітарного режиму, твір- реквієм і твір-застереження.

    Багато українських письменників, справжніх синів свого народу, зазнали переслідувань, морального терору і політичних репресій. І тільки опинившись далеко від радянської імперії, вони змогли розповісти правду всьому світові.

    Іванові Багряному не довелося вигадувати ні головного героя роману «Сад Гетсиманський», ні того, що з ним сталося і що довелося пережити. Бо Андрій Чумак — це сам Багряний. Уперше письменника заарештували в Харкові 1932 року, звинувативши в українському націоналізмі. Під час слідства його запитали: «Бувши на нашому місці, що б ви зробили такому злочинцеві, як ви?» «Я б розстріляв,— відповів Багряний.— Коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або відпустіть, або розстріляйте». Два роки і чотири місяці просидів він у тюрмі на Холодній горі. І не просто просидів: його було нещадно катовано, бито, з нього вперто намагалися видобути необхідні зізнання, провокували, обіцяли, погрожували... Оцей досвід і став основою роману «Сад Гетсиманський». Але Андрій, герой роману, витримав усі знущання, не зрадив своїх ідеалів. За ґратами, де, як запевняв напис на тюремних мурах: «Хто не був — той буде, хто був — той не забуде», Андрій Чумак усвідомив страшну за своєю суттю істину: «Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — це найпідліша з усіх істот».



    Також великою популярністю користується і його роман «Тигролови», у якому змальовано жорстокі випробування та тортури безвинних людей у ГУЛАГах та їхній героїзм у боротьбі проти тоталітарного режиму.

    Перевірка засвоєння учнями відомостей

    • Які твори становлять українську еміграційну літературу?

    • Назвіть письменників-емігрантів та їхні твори. Які теми, заборонені в радянській Україні, вони висвітлювали?

    1. Систематизація й узагальнення вивченого


    Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50


    База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
    звернутися до адміністрації

    войти | регистрация
        Головна сторінка


    загрузить материал