Українська жіноча проза кінця ХХ століття: світоглядні моделі й особливості художнього стилю



Скачати 384.95 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації25.12.2016
Розмір384.95 Kb.
ТипАвтореферат
1   2   3

Підрозділ 3. 3. „Національний компонент у структурі ідентичності героя” присвячений виявленню національної ідентифікації в контексті суб’єктивації в творах О.Забужко, С.Йовенко, М.Ломонос, С.Майданської, М.Матіос, Г.Гордасевич, Н.Конотопець. Роман „Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко детально не розглядається, оскільки зазначена проблема цілісно досліджена в працях А.Бондаренко, Н.Зборовської, О.Карабльової, О.Монахової, С.Філоненко та ін. Моделювання національної долі з перспективи постколоніальної свідомості в українській жіночій прозі ХХ століття реалізується на основі синтезу екзистенційно-віталістичної та християнської парадиґм. У повісті „Ноїв ковчег” Г.Гордасевич наявний індивідуальний авторський варіант моделі національного буття, трансформований крізь специфічне жіноче бачення світу. Національна ідентичність реалізується в творі на кількох рівнях: прагматичному (матеріальний аспект буття нації, особливості ведення господарства), ціннісному (кордоцентризм як характеристика української душі), релігійно-метафізичному, соціопсихологічному, соціально-історичному, культурологічному, лінгвальному. У розділі простежуються ідейні паралелі повісті Г.Гордасевич із концепцією роману „Біла гвардія” М.Булгакова.

Національна трагедія українства трактується в прозі Н.Конотопець людською схильністю до гріха гордині й осудження, аналізується в перспективі індивідуальної долі центрального героя-сучасника в ретроспекційних планах. Роман „Діти Ніоби” С.Майданської відзначається зміщенням акцентів історіософського аналізу в онтологічну площину національної ідентичності української людини в системі часових координат, національна трагедія осмислюється в творі через зіставлення жіночих і чоловічих архетипів, причому чоловічий початок певною мірою ідеалізований (ключові фігури семантизовані символікою польоту). Знаковість вбивства Тараса (компромісний варіант, ідеальний образ українця) прояснюється в контексті світоглядної філософії Чортова Сина (траєкторія історичної долі України в глобальному історичному часі), авторській мотивації національної долі поведінковими типами, наявними в романі (хронічні й паталогічні марґінальність та індивідуалізм руйнують „колективне тіло” України).

Провідні мотиви, образи повісті М.Ломонос висвітлюються в порівняльному аспекті з романом О.Забужко. Національна трагедія України постає в повісті М.Ломонос насамперед крізь образи “національного інфернального”, у чому і виявляється специфічна відмінність в осмисленні історичної долі нації, хоча й твори обох авторок єднають типологічні паралелі змістового плану. Експресивний трагедійний пафос осмислення національної катастрофи в романі О.Забужко диференціюється в стильовому плані з іронічно-героїчним пафосом повісті М.Ломонос. Тип героїні Г.Гордасевич являє регресію до патріархального міфу, тоді як М.Ломонос активізує тип жінки-воя, що відбиває проекцію батькової функції на жіночу ідентичність.

Завданням третього розділу „Часопросторові концепти світоглядної моделі в українській жіночій прозі кінця ХХ століття” є аналіз специфіки відображення темпоральних і просторових концептів як сутнісних ознак іманентно пережитої й відтвореної реальності, їхнього опосередкованого впливу на хронотопну організацію творів. Інтерпретуючи специфіку часопросторового коду текстів жіночої прози, спираємось на поняття простору проживання (Е.Гуссерль), який формується проекцією стану душі людини на об’єктивний світ, який набуває сутності лише в сприйнятті (топоси душевного простору).



У підрозділі 3. 1. „Час і простір у художньо-філософській парадиґмі української жіночої прози кінця ХХ століття” для глибинного аналізу світоглядних інтенцій жіночих текстів, спрямованих на осягнення феномену часовості, розглядаємо специфіку його інтерпретації у філософській парадиґмі, звертаючись до концепцій, які виявляють типологічну близькість. Посутніми в контексті аналізу є позиції праць М.Бердяєва, Ж.Бодрийяра, Ю.Дуплінської, М.Епштейна, А.Назаретяна та ін.

У світоглядній парадиґмі творів Н.Конотопець феномен часу реалізується в проблематизації єдності сучасного і минулого: авторка намагається заглибитися в онтологічні передумови наступності людських поколінь, пропагує важливість збереження традицій і наголошує на універсальності механізму їх засвоєння. Твори Г.Пагутяк насичені афористичними сентенціями, які акумулюють переживання часу героєм. У світоглядній парадиґмі творів Г.Пагутяк наявна певна діалогічність в інтерпретації християнських концептів. Можна стверджувати, що в її творах відбувається своєрідна суб’єктивна апробація принципів християнської моралі, що призводить до ситуації усамітнення і відчуження героїв. Переживання цілісності й осягнення глибини й безмежжя сотвореного світу властиве тільки марґіналам суспільства – таку інтерпретацію можна вибудувати на основі розгляду метатекстуальної канви творів письменниці. Серед них – передусім самотні герої (божевільні чоловіки, інваліди (роман „Смітник господа нашого”), діти (оповідання і роман „Смітник господа нашого”), митці (роман „Компроміс”), рефлексуюча свідомість яких є втіленням авторської інтенційності. Розуміння цілісності відбувається наближенням людини до межі земного існування, коли час об’єднує у собі ці об’єктивовані частинки. Дослідниця творчості Г.Пагутяк О.Карабльова відзначає типологічне сходження моделювання категорії часу письменниці і К.Ясперса. Варто конкретизувати генетичні корені цього образу в філософській парадиґмі: вони постають на основі „іудео-християнського архетипу” (Ю.Дуплінська), який реалізується в лінійній логіці, такій, що передбачає розрив у часі між породжуючим джерелом і результатом (християнська міфологема долі); філософ вибудовує свою концепцію на основі цієї схеми, а в романі „Записки Білого Пташка” осьовий час іманентно постає на основі світоглядної матриці християнства. Перебіг часу, його швидкий темп корелюють із семантикою абсурду, Ніщо, Ріки. „Заклопотані люди” в художній парадиґмі творів Г.Пагутяк містять інтенцію вічного парадоксу, який підтверджують епізодичні герої: людина прагне оприявнити, закріпити себе в речах, тим самим зупинити швидкий темп протікання часу, позбутися відчуття „жаху історії” (К.Ясперс). Індивідуальний час („екстатичний час”), його реалізація в життєвому просторі, в наративній перспективі героїні відтворює кризу комунікативних зв’язків людей (роман „Радісна пустеля”). Констатується контамінація креаціоністського і маніфестаційного архетипу в творчості Г.Пагутяк, яку можна простежити в інтерпретації феномену часовості. У художньо-філософській парадиґмі творів письменниці пробудження – усвідомлення власної, чужої ідентичності, непізнаної сутності існування – активізація трансцендентної свідомості. Звідси відкривається глибинне значення філософсько-медитативного вставного віршу протагоніста твору, який містить семантику усвідомленого абсурду існування. Індивідуальний темп часу, його прискорення залежить від усвідомлення болю і скінченності існування героєм. Образ колеса долі (його можна прочитати як „колесо історії”, „колесо часу”) акумулює значення циклічності часу і звершення людської долі в історії. Концепція апокаліпсису є одкровенням про парадокс часу, зіткнення часу і вічності, адже він витлумачується у перспективі майбутнього (часу) і понадчасового (вічності). У творах Г.Пагутяк знаки кінця постають у часовому вимірі реального життя, підсилені натуралістичними деталями. Образ-мотив спалених душ є концептуальним, адже варіюється в асоціативних метафорах метелика, що летить на вогонь, засушених троянд, які щільно пов’язані з категорією часу, адже корелюють із міфологемою Смерті, яка є межею часовості. Жах і сум героя твору викликаний поєднанням у його свідомості іманентного і трансцендентного, часового виміру і вічності, оскільки передвісники кінця світу викликають уявлення про власну смерть.

У повісті О.Забужко “Інопланетянка” сприйняття часу автобіографічною героїнею Радою позначене чуттєвим компонентом (що характерне для творчості письменниці в цілому). Цілісна Радина „істота” говорить „безсловесним поривом”, що відображує стадію інтуїтивного пізнання, сферу несвідомого. Цей стан відчуття цілісності, повноти, єдності порівнюється з любов’ю, екзистенціалістське трактування якої полягає в об’єднанні розколотих частинок, відповідно й у більш глобальному вимірі – трансценденції, досягненні Вічності. Таку семантику підтверджують метафори застиглості, непорушності, коливання, інтертекстуальні коди повісті („мікросвіт”, сковородинівська „внутрішня людина”; душа – „та, що поглинає простори” в гностичних апокрифах).

Феномени фатальності й випадковості поширені в художньо-філософській парадиґмі творів Л.Демської. Сюжет повісті “Місто в тіні” побудований на грі випадковостей на противагу раціональній логіці, події у житті героїні детермінуються містикою міста, в основі якої її суб’єктивне переживання дійсності, містичне осягнення Абсолюту. Фаталізм іманентно постає на основі трагедійного світовідчуття („Осінь мага”, „В’язень дощу”, „Потяг до світла”).

Світоглядна парадиґма роману „Землетрус” синтезує основу міфологічної матриці та філософську концепцію часовості. Риторичне питання „Хіба людина готова до життя?” виявляє смислову подібність із позиціями концепції К.Ясперса: людина „вкинута” в об’єктивований світ для здійснення індивідуального сценарію вибору. Таємниця забороненого кохання, жах невагомості і відсутність можливості зустрічі з коханим у майбутньому прискорюють відчуття часу кінця Анни (роман “Землетрус”). Вступна давньовірменська легенда, мотиви якої перетинають структуру роману, типологічно близька опозиції „сон-пробудження” в творах Г.Пагутяк. Вона актуалізує універсальний сюжет (темне, пустинне озеро – втілення концепту просторовості), наявний у романі М.Павича „Внутрішній бік вітру”. Втрата стабільності, неприкаяність людини, її межове існування в часовому вимірі в філософській перспективі роману С.Майданської кодується ситуацією втрати просторових орієнтацій, активізацією універсальних міфем і міфологем (німфа Іо, лабіринт), у персонажно-образній системі (непритомно щасливі блукальці, круча (прірва реальності), розколина (межа, линва, рів), людський звіринець). Час розлуки кодується розірваним часом. Два модуси трансцендентного буття в „зупиненому” часі наявні в ситуаціях трансу (активізуються глибини колективного несвідомого) – це пісня Клеопатри, а також в античасовому хаосі – катастрофі, яка зупиняє час. Якщо в інших авторів наявні абстрактні образи долі, то в творах С.Майданської вони персоніфіковані. Реакція на звістку про смерть Даніеля цілком підпорядовується доленосному фактору, усвідомлення якого кодується відчуттям „льодяного жаху”. Цей епізод являє жахливу, темну, знищуючу силу долі і пасивність сприйняття факту історичної необхідності суб’єктом (Анною). У свідомості героїні цей факт пов’язується з пророчою сутністю Максового нарису про Даніеля.

Синтетичним поєднанням архаїчних і християнських рис структури часопростору відзначається проза М.Матіос. Рух у часі і просторі реалізується через діалектичні протиставлення верх – низ, правий – лівий. По праву руку величі і сяйва Бога знаходиться Ісус, обранці Бога, посвячений герой твору („По праву сторону твоєї слави”). Богообраність Марії підкреслюється у створенні “есхатологічного” образу – дитини, яка грається з гадюкою. Ці деталі підкреслюють трансцендентну ситуацію закінчення Часу та Історії, досягнення єдності, яка не може бути зрозумілою в повсякденні.

Феномен Долі інтерпретований у зв’язку з логікою страждання в історичній та екзистенційній перспективі в прозі М.Матіос (потойбічна візія профанного світу цивілізації в бінарній опозиції), О.Забужко (переживання Дарки, „Дівчатка”), Н.Конотопець і С.Майданської (гріх гордині). Парадоксальність часових координат, яка відтворює трансформовану абсурдність існування в „суспільстві споживання”, відтворена в конфліктному зіткненні „швидкого” (актуалізує мотив скороминущості, скінченності існування) і „застояного” темпу часу. Цей прийом дієвий на рівні образно-персонажної системи Л.Демської, Н.Конотопець, С.Майданської, Г.Пагутяк. Порівняймо ідеологеми „заклопотані люди” – неповноцінні (Г.Пагутяк), „хвороблива похапливість” – „застояний час” – „коловорот” (С.Майданська), „різні швидкості” (Н.Конотопець), які несуть семантику внутрішнього конфлікту „загубленої” („вкинутої”) в часі та історичному бутті людини. Схожість маємо і в просторових аспектах руху – напрямок по горизонтальній вісі: мить справжнього буття асоціюється з польотом, небом, тоді як мотив скінченності, часового парадоксу „світу, що запаковується” (Н.Конотопець) проявляється в образах „підземки”, лабіринту” (С.Майданська), „метро”, „божевільної машини” із людьми-ґвинтиками (Г.Пагутяк), божевільного коловороту висохлих рослин і тварин – „танку хворої уяви” (Н.Конотопець). Типологічну близькість знаходимо в персоніфікованих образах часу Л.Демської і С.Майданської, внутрішня структура яких несе темпоральний код.

У підрозділі 3. 2. „Архетип Дому в системі просторових координат буття героя” досліджуються тенденції реалізації архетипу Дому, які відбивають специфіку переживання простору і виступають провідними факторами формування художньої картини світу в українській жіночій прозі. Реалізація архетипу Дому характеризується негативним і позитивним аспектом. Позитивний модус виявляється в осмисленні онтологічного статусу Дому, в ізоморфізмі тріади людина-будинок-Космос, впливі на формування просторових орієнтацій героя і характеристики статусу персонажа, його взаємозв’язків із реальністю. Таке бачення наявне в творах Г.Гордасевич, Н.Конотопець, С.Майданської, Г.Пагутяк. У повісті „На останнім стопню” Н.Конотопець стара хата баби Мотруни виступає одночасно уособленням і влаштованості її в світі, і віджилих традицій, цінностей, а новий будинок, що заступає старий, зруйнований, відбиває новий статус її онуки Христини. Образ „великого дому” в повісті „Ноїв ковчег” Г.Гордасевич синкретичний і багатозначний, виступає своєрідною мікромоделлю українського типу життєіснування. Осередок „великого дому” за бінарним принципом протиставляється зовнішньому просторові (семіотичними кодами „чужого”, „холодного”). Герой С.Майданської марить рідною хатою, згадуючи своє дитинство. Образ батькової хати усвідомлюється в плані протиставлення Духу великого міста і Душі села. Батьківський Дім у С.Майданської є категорією сталою, втілює екзистенційний затишок і спокій. Дім для героїв роману “Радісна Пустеля” Г.Пагутяк є схованкою від відчуженого світу і в його образі відгомін архаїчних уявлень про опозиційність зовнішнього простору. Душа людини ототожнюється з хатою – частинкою Всесвіту.

Негативний аспект реалізації архетипу Дому простежується в ситуації хаотизації простору, комунікативному розриві між поколіннями, руйнації та абсурдизації дому. Така трансформація підсилюється наявністю опозиційних інваріантів Дому (гуртожиток, міська квартира, „казенний дім”, кораблі – міфологічних і реалій дійсності (Летючий Голландець, рибальські сейнери)). Комунікативний розрив між поколіннями моделюється Н.Околітенко міфологічним потенціалом архетипу хати. Герої старшого покоління або переселяються в іншу квартиру (оповідання „Джерело з пісків”), або отримують спустошений дім (оповідання „Невістка”), або набувають марґінального статусу в існуванні в тимчасових помешканнях - рибальській хижі, сейнері (повість „Берег учорашньої ночі”, „Жабин острів”). Мотив “безпричальності”, випадковості людини в сущому світі реалізується через образ Летючого Голландця в творах Л.Демської, С.Майданської, Г.Пагутяк. У повісті “Кіт з потонулого будинку” Г.Пагутяк реалізується бінарна опозиція “Божий Дім – Людський Дім”, у якій закодоване глибоке протиставлення різних модусів буття. Якщо будинок Бога в іншому світі є втіленням безмежного затишку, спокою, вічності, то людські будинки мають бути зруйновані під час зливи (кінцесвітнього потопу), як має бути знищене і приречене безпутне життя людей. Відчуття втрати спільного Дому Буття Нації знаходить свій вияв у асоціативному образі небезпечного будинку (у ньому оселилися потаємні істоти і відбулася трагедія - помер батько) у повісті М.Ломонос.

У підрозділі 3. 3. „Цивілізаційний простір” аналізується художнє осмислення трансформації світоглядної парадиґми посткласичного світу, яка детермінує формування специфічної образності на позначення параметрів „суспільства споживання”. Цивілізаційний простір осмислюється як профанний і реалізується індивідуалізованими образами: велетенський людський агрегат, який перетравлює усе придатне до споживання (роман „Землетрус” С.Майданської); метро як пекельна машина підземелля з незрячими напівлюдьми, напівґвинтиками (Г.Пагутяк). Домінантами відтворення цієї просторовості є топоси Базару (С.Майданська), Торжища (Г.Пагутяк). Неповнота існування героя в ньому має свій просторовий вияв в образах вокзалу, метро, коридору, ресторану (О.Забужко, С.Майданська, Н.Околітенко, Г.Пагутяк) Штучність цивілізації усвідомлюється як візія суспільства-спектаклю (С.Йовенко, Ю.Шевчук).

Екологічна свідомість характерна для більшості феміністичних вчень, оскільки їхня загальнокультурна спрямованість виходить із влади жінки як влади матері в допатріархатних культурах. Знаково-символічний лад буття, який формується за парадигмою жіночого початку, закорінений у менталітеті української культури. Мотив безкарного нищення природи реалізований у контексті відчуження людини від природи в творах Н.Конотопець, Н.Околітенко, Г.Пагутяк. Творчості Г.Пагутяк характерна опозиція матеріальне – ідеальне, яка є домінантною ознакою її стилю. Як апокаліптичний знак сприймається мертва, загублена природа у повісті “Смітник Господа нашого”. В оповіданні “Плач ріки Бистриці” авторка осмислює екологічний апокаліпсис у міфопоетичному просторі, у монолозі ріки постає самозапрограмованість людства до кінця. У романі “Компроміс” відчуття колективності постає в плані трагічної антиномії історичної долі особистості. У творах О.Забужко аналізується концептуальна опозиція „Культура-Цивілізація”, специфіка моделювання інформаційного суспільства, статус жінки в ньому на основі психоаналітичної теорії, акцентується схожість концепцій письменниці з положеннями праць Ж.Бодрийяра, Р.Генона (повість „Я, Мілена”, „Книга буття. Глава четверта”). Як цивілізаційний фактор проаналізовано окремі аспекти рецепції Чорнобильської катастрофи, порушені в працях С.Філоненко, Л.Кулакевич.



У четвертому розділі „Аксіологічні концепти української жіночої прози кінця ХХ століття” характеризується жіночий тип світосприйняття, який відзначається вмінням функціонувати в умовах невизначеності та відкритості, що і відбивається у закономірностях формування художньої ціннісної системи.

Підрозділ 4. 1. „Концепт „творчість” присвячено аналізу концепцій творчості. Творення як одна з складових християнської моделі є провідним мотивом текстів Г.Пагутяк, інтерпретується як єдність духовних і життєвих явищ в існуванні особистості. Процес творчості синтезується чуттєвим буттям, центром якого є людина. Тому характерною рисою текстів Г.Пагутяк є авторська саморефлексія, самоаналіз світовідчуття, категорія „Я” постає як принцип побудови сюжету. Концепція творчості позначена авторською суб’єктивністю. В естетичній концепції письменниці призначенням і водночас жахливою долею людини бути об’єктом змагання Бога і Сатани є вільна творчість на всіх рівнях буття, сам процес існування розуміється нею як безперервне продукування вічних цінностей. У творчій лабораторії Г.Пагутяк реалізується античний принцип калокагатії, який є центральною складовою авторського культу краси. Своєрідною формою його втілення у тексті є символічний образ квітів, опозиційний щодо брутального світу навколишньої дійсності. Щоб жити, люди мусять вірити у красу, – це основний мотив творів письменниці. Страх втратити красу, гармонію внутрішнього і зовнішнього світів, є екзистенційним жахом перед небуттям, або Ніщо, він закодований авторкою в спогадах героя про похоронну процесію в рожевих пелюстках (роман „Компроміс”). Безсмертя, творчість у концепції О.Забужко логічно пов’язані з категорією пізнання і свободи. У повісті “Інопланетянка”, романі „Польові дослідження з українського сексу” представлена екзистенціальна інтерпретація природи мистецтва, адже митець є посередником між дійсністю і людьми. Ж.-П.Сартр стверджував, що в творі немає нічого, окрім особистості автора, який примушує споглядати те, що сам виявляє, залучає до свого універсуму. Реальність мистецтва, в інтерпретації О.Забужко, є сферою комунікації, оскільки творець вибудовує вже досліджений, а не відчужений світ.

Підрозділ 4. 2. „Концепти „Ерос” і „Танатос” присвячено аналізу синкретизму феноменів Любові-Смерті. Концепт любові експлікується в образах символах-світла в прозі Л.Демської (“Потяг до світла”), Г.Пагутяк („Компроміс”). Романтичний світогляд Л.Демської мотивує щільний зв’язок любові і смерті, його трагедійну інтерпретацію. Символ Компромісу в романі Г.Пагутяк багатозначний і означає взаємоузгодженість Буття Бога і людей, поєднання матеріального і духовного на всіх його рівнях, архетипна структура космічного запліднення пов’язана з ідеями неоплатоніків і алхіміків, у концепції яких світ народжується як результат сакрального шлюбу Матері-Землі та Отця Небесного. У художній системі Г.Пагутяк кохання до протилежної статі набуває космічного сенсу, оскільки у своєму єднанні маг Артур, перевтілений у Петра, і Марія перебувають поза епохами. Народження дитини визначає біологічне безсмертя індивіда, тому для самотньої жінки плід її кохання є центром життя. Герой “Радісної пустелі” Г.Пагутяк бажає любити світ у собі й себе в світі, прагнучи подолати самотність. Мотиви християнської любові наявні в оповіданні Г.Пагутяк “Кіт з потонулого будинку”. У сюжеті твору він реалізується в співчутливому ставленні старих до тварини під час катастрофи, у якій вгадується Всесвітня злива. Загибель кота зображується як перехід до іншого світу, де він перебуває удвох із Творцем. У відображенні позамежової реальності реалізується християнська міфологема небесного життя як історії неба, драми любові і драми свободи, що триває між Богом і його „Іншим”, якого Бог любить і потребує взаємності (образ самотнього Бога типологічно близькій подібному образу В.Розанова).

Концепція Андрогіну, у якій реалізується розуміння Любові як трансцендування, пошуку суб’єкта (М.Бердяєв, Е.Фромм), наявна в творах Г.Пагутяк („Записки Білого Пташка”), С.Майданської („Землетрус”). У прозі О.Забужко, С.Йовенко, Н.Конотопець, Н.Околітенко, Ю.Шевчук варіативно представлена модель еротичних стосунків, яка інтерпретується відповідно до екзистенціалістської концепції Ж.-П.Сартра.

Осмислення феномену смерті в прозі українських письменниць відбувається в кількох аспектах: 1) художня рефлексія з приводу апофатизму смерті в сучасному суспільстві (проза С.Йовенко, М.Матіос, Н.Околітенко); 2) синкретизм життя-смерті (у творах О.Забужко, Н.Конотопець, С.Майданської, М.Матіос, Г.Пагутяк); 3) християнське та екзистенціалістське розуміння смерті як буттєвої можливості. Художня концепція феномену Смерті в творчості М.Матіос синтезує концепти різних моделей: ставлення до смерті і мерців у ситуації сьогодення (акцент на категорії страху в зображенні лікарняного вмирання), усвідомлення і переживання власної кінцевості як спроба іммортологізації, моделювання потойбічного світу, аксіологія смерті. Танатологічний контекст естетичного дослідження смерті має різні відтінки: релігійний, психологічний, філософський, міфологічний (ритуальний). М.Матіос відтворює дві стадії сприйняття смертності: аутоскопічну – те, що душа відчуває після відокремлення од тіла, трансцендентальну – сприйняття душі, яка вже відійшла в інший світ. Зображення рефлексій потойбічної душі підсилюється системою кодів – орнітологічного, вегетативного, анімалістичного. Смерть як об’єктивний факт у прозі Н.Околітенко вражає своєю абсурдністю, парадоксальністю, жорстокістю. Фізіологізм, тривіальність умов і причин, при яких вона відбувається, свідчить про людську неповагу й профанацію ідеї вмирання в соціумі. Іван Лошак безглуздо загинув унаслідок байдужості близьких родичів – брата і племінника, разом із якими брав участь у нічній крадіжці („Осінні проводи”). Фотограф Іщенко помер у лікарні після нещасного випадку на виробництві (наслідок бюрократії). Місцевий п’яниця й хуліган Василь Орищенко на прізвисько Жаба, втрачаючи віру в можливість існування радості, якій передували судові митарства, зникає за невідомих обставин. Бажанням вирахувати смерть із простору життя продиктовані прагнення другорядних персонажів (батька Жаби) позбутися мертвого тіла, яке приносять до нього додому на похорон.Така інтерпретація зміщення ціннісних акцентів у сприйнятті смерті масовою людиною вписується в морально-етичну парадиґму творів Н.Околітенко, на основі якої художньо досліджуються принципи існування в суспільстві споживання. Міфопоетичні структури формують потенціал сюжетотворення прози О.Забужко, С.Майданської. Найцікавіша в цьому плані повість „Провідна неділя” С.Майданської, у сюжетних ситуаціях і мотивах якої синтезуються різні парадиґми феномену смерті (міфологічна (міфологема Воскресіння), соціальна зокрема). Делію, головну героїню повісті, викинула з вікна вагона мати з надією врятувати маленьку дитину від смерті на довгому шляху в Сибір: із небуття матері, яка помирає в дорозі, виникає буття Делії (давній факт біографій героїв асоціюється письменницею з садінням рослини, процес якої актуалізує архетипну структуру вмирання-народження).

У висновках дисертації представлені основні результати роботи. Індивідуально-авторські картини світу досліджуваних авторів виявляють типологічну схожість передусім у тенденції пошуку аксіологічних координат, у межах яких можливе винайдення певних констант, які б протидіяли всезагальному хаосу в ситуації помежів’я віків. Історична закономірність розвитку української літератури в межах „патріархального” дискурсу виступила передумовою формування стереотипів, які відображають андроцентричний погляд на світ, проте трансформація сучасної світоглядної парадиґми, процеси демократизації, зростання особистісного самоусвідомлення і ґендерна самоідентифікація людини наприкінці ХХ століття сприяють формуванню альтернативної світоглядної парадигми, яка закономірно відбивається в художній картині світу в творах, написаних жінками. Різнотипні світоглядні моделі реалізуються в стилістичній системі української жіночої прози кінця ХХ століття. Екзистенціалістська модель виявляється через екзистенціали вибору, самотності, категорії Іншого, детермінуючи онтологізацію художньої дійсності. Своєрідним провідником цієї філософської схеми є творчість О.Забужко. У творах Н.Конотопець, Н.Околітенко така модель реалізується через реалістичну оповідну структуру з імпліцитним екзистенційним планом вираження. Своєрідна контамінація віталістичної концепції та ідеалізму наявна в творчості С.Майданської. Містицизм як провідна світоглядна модель реалізується в стильових інваріантах прози Л.Демської і Г.Пагутяк. Релігійний світогляд (завдяки наявності есхатології) дозволяє співвідносити історичні події з кінцевим катарсисом, який скасовує недосконалість земного. Таке розуміння історії властиве для творів Г.Гордасевич, Н.Конотопець, М.Ломонос, М.Матіос, Г.Пагутяк.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал