Україна в 70-90 рр. XIX ст. Реферат



Скачати 125.79 Kb.
Дата конвертації25.12.2016
Розмір125.79 Kb.
Україна

в 70-90 рр. XIX ст.

Реферат

Упродовж XIX ст. нові суспільні реформи привертали до себе увагу населення Європи, і України зокрема. Паралельно з цим розвивався менш помітний, проте глибокий процес промислової революції. Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою, якою вона була впродовж тисячоліть, — хліборобами. Але, нарешті розвинувшись наприкінці XIX ст. в деяких регіонах України, індустріалізація почала швидко набирати широкого розвитку. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між модернізованим містом (пролетаріатом і машинами) та традиційним селом (селянином і ручною працею). Суперечності, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії впродовж не одного десятиліття XIX століття.

Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило від поміщиків селян Російської імперії, у складі якої була Україна, воно не покращило їхнього економічного становища. Крім обтяжливих виплат за свої мізерні наділи, селяни були змушені платити подушний податок, а також безліч непрямих податків: на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і т. ін. Під кінець XIX ст. урядова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Селяни, як правило, опинялись у боргах і за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх колишніх поміщиків чи багатих селян.

Більшість селян не могла дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності. Близько половини українських селян не мали навіть коней. Відсутність достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала розвиткові торгівлі, промисловості та міст. У другій половині XIX ст. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Оскільки більшість українців мешкала на селі, демографічне зростання найяскравіше відчувалося саме тут.

Наслідки цих проблем — перенаселення й нестачі землі — незабаром позначились підвищенням цін на землю. Іншим наслідком перенаселеності стало безробіття. Українці у величезній масі своїй були безробітними або не повністю зайнятими, практично ведучи напівголодне існування.

Пошук землі призводить селян до еміграції. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках землі та роботи доводилося пливти за океан, східним українцям не треба було виїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом дістатися незайманих земель російського Далекого Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському краї.

Наприкінці XIX ст., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн. українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн. українців. До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян.

Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них хазяйнували краще за інших. Наслідок цього — майнове розшарування між селянами — став помітнішим після реформи. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких називали куркулями, господарів середнього достатку (середняків) та бідних селян (бідняків).

Завдяки поєднанню потужної праці, ініціативності, землеробського таланту з експлуатацією односельців, близько 15-20 % селян удалося збільшити наділи й накопичити деякі багатства. І хоч куркулі й справді експлуатували бідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі вважали себе й продовжували лишатися в очах інших Селянами, які не мали жодного стосунку до міщан чи дворян. Середня верства селян була відносно великою і складала близько ЗО % сільського населення. Середнякові звичайно вистачало землі на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали кілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собі якусь сільськогосподарську техніку.

Але куди численнішими були бідняки, які наймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної праці.

Дворянство також стрімко занепадало в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли перетворювати свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість того щоб вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя.

Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій імперії, поступово відходила у небуття.

Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і занепаду, його роль як «європейської житниці» продовжувала зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти на імперський та закордонний ринки.

Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому. Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця.

У період 1870-1900 рр. дуже швидко зросли нові промислові центри імперії на південному сході України — Донецький басейн і Кривий Ріг. Донбас давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт зростало й число робітників. Цю галузь контролювали французькі і бельгійські інвестори, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією на видобуток і продаж вугілля. Цим пояснюються, що капіталізм з'явився на Україні у цілком розвиненій формі.

У 1880-х роках розвиток металургії, зосередженої в районі Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж вугільної промисловості. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробили в цьому відчутний крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарських машин і меншою мірою — локомотивів. За величезною більшістю готових продуктів Україна залежала від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70 % усього видобутку сировини імперії та лише 15 % її потужностей у виробництві готових товарів. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали більші прибутки, ніж кампанії з видобутку вугілля та залізної руди на Україні, капітал же накопичувався на російській Півночі, а не на українському Півдні. Так економіку України позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати інтересам російського центру імперії.

Між 1870 та 1900 рр. різко зросли темпи розбудови міст. У 1900р. на Україні виділялося чотири великих центри: Одеса, Київ, Харків і Катеринослав.

Прискорення економічного розвитку сприяло появі нового й ще відносно нечисленного класу — пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (або ж промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну робочу силу. Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. Однак промислові робітники все ще складали лише 7 % робочої сили, а пролетаріат лишався у селянському морі невеликою меншістю.

Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Робочий день тривав по 10-15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.

ЖИТТЯ І ЛІТЕРАТУРА

Українці, роз'єднані кордонами цих чужих і ворожих нашій ментальності монархій, зазнавали невимовних фізичних і моральних страждань. Колоніальний гніт гальмував духовний поступ нації, стримував культурно-мистецькі процеси. Кардинальні зрушення у громадській думці почали відбуватися після скасування кріпацтва та проведення в Росії земської, судової, освітньої та інших реформ. Прогресивно настроєна інтелігенція стала основною силою народницького руху, однак селяни залишилися байдужими до гасел різночинців. Більшу користь приносить реалізація культурницьких програм українських громад. Зокрема, створений у 1873 р. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працювали історики Олександр Лазаревський, Михайло Драгоманов, мовознавець Павло Житецький, композитор Микола Лисенко, письменник і театральний діяч Михайло Старицький, зібрав і під керівництвом народознавця Павла Чубинського видав сім томів величезного за обсягом фольклорно-етнографічного матеріалу. Пожвавлення громадського, наукового і культурно-освітнього життя відбивається у творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського, Олени Пчілки, Михайла Старицького, з якої поставали картини переслідувань української інтелігенції, ворожого ставлення урядовців-шовіністів, зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів української духовності. Емський указ царя 1876 р. та урядова інструкція 1881 р, забороняють видання українських книжок, навіть ввезення їх з-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ.

Львів стає центром української наукової й культурно-освітньої діяльності. Тут починає діяти з 1868 р. товариство «Просвіта», з 1875 р.— Літературне товариство ім. Шевченка, у містах, містечках і селах Галичини організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та музично-хорові гуртки. В Західній Україні видаються газети, журнали, календарі, популярні брошури. Народовські журнали «Правда» (1867 — 1898), «Зоря» (1880 — 1897) та газета «Діло» (1880 — 1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку критики та публіцистики. Іван Франко та Михайло Павлик стали організаторами радикальної журналістики^ за їхньої найактивнішої підтримки виходять часопис «Громадський друг», збірники «Дзвін», «Молот», журнали «Світ», «Житіє і слово». Михайло Драгоманов видає в Женеві п'ять випусків збірника «Громада» (1878 — 1882) та два номери журналу під такою ж назвою (1880, 1881). У Східній Україні вдалося отримати дозвіл тільки на видання кількох альманахів. Серед них — «Луна» (1881), «Рада» (1883, 1884), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (1887, 1893, 1896, 1897). Твори українських письменників з'являлися також у науковому журналі «Киевская старина» (1882—1906). У таких несприятливих умовах доводилося існувати українській літературі цього тридцятиріччя. При цьому не забуваймо: відсутність державності зумовила денаціоналізацію вищих верств українського суспільства, що негативно позначилося й на письменстві. «Література неповної нації», за висловом Дмитра Чижевського, змушена була орієнтуватися головним чином на селянство як носія української мови. Отож не дивно, що письменники опрацьовували насамперед селянську тему.

ДРАМАТУРГІЯ, ТЕАТР, МУЗИКА

Нова українська драматургія, початок якій поклала в 1819 р. славнозвісна «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, розвивалася двома річищами — просвітительсько-реалістичним і романтичним. Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, звернувшись до селянського життя, показували долю звичайної людини головним чином у морально-етичному освітленні, торкаючись, звичайно, й окремих питань соціального характеру. Перші зразки історичної драматургії («Сава Чалий», Переяславська ніч» Миколи Костомарова, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка) позначені романтичними прийомами у розгортанні конфліктів, моделюванні поведінки дійових осіб. Постійні переслідування українства не сприяли розвитку цього літературного роду, адже, крім аматорських театральних труп, упродовж багатьох десятиріч Україна не мала професійного національного театру. Певне пожвавлення в розвитку сценічного мистецтва розпочинається з кінця 50-х років XIX ст., коли в різних регіонах України — у Немирові та Кам'янці-Подільському, Чернігові, Бобринці та Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі — аматорські трупи раз у раз починають виставляти п'єси Українських драматургів. Оскільки репертуар був обмеженим, самі театральні Діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити його п’єсами на українські теми. Марко Кропивницький та Михайло Старицький вдаються до інсценізації повістей і поем інших письменників. їхню увагу привернули насамперед твори, в яких змальовувалося життя українців — побут, звичаї, обряди, минуле народу. Водночас Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, які були ентузіастами піднесення рідного театрального мистецтва, пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс, які, пройшовши цензуру, часто ще до їх надрукування виставляються на сцені. До репертуару національних труп залучаються драми Івана Франка, Панаса Мирного, пристосовуються до сцени окремі п'єси інших авторів, важливі змістом, але недостатньо викінчені в художньому плані.

Українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Продовжував діяти ганебний Емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою і друкування нею текстів до музичних нот. Суворому цензурному контролю підлягали твори драматургів: заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати національно-визвольний рух народу. Українські трупи не мали права інсценізувати п'єси іноземних авторів. Вимагалося, щоб перед українською виставою у той же вечір виконувалася російськомовна вистава на стільки ж дій.

Український театр цього часу за своїм характером був переважно музично-драматичним. Так, вистави «Наталки Полтавки» йшли спочатку в музичному оформленні Матвія Васильєва, а згодом Микола Лисенко на матеріалі п'єси створив оперу. Петро Ніщинський написав до драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля» музичну картину «Вечорниці» з чудовим чоловічим хором «Закувала та сива зозуля». На сцені українських труп йшли опери та оперети Миколи Лисенка, Семена Гулака-Артемовського, Миколи Аркаса.

Музика була обов'язковою складовою частиною вистав, здійснюваних західноукраїнськими трупами у Львові, Перемишлі, Коломиї. Зокрема, п'єси місцевих авторів супроводжувалися музикою Михайла Вербицького («Підгіряни» Івана Гушалевича), Івана Лаврівського («Роксола-на» Григорія Яхимовича). На Буковині з успіхом ішли драматичні твори письменника і композитора Сидора Во-робкевича «Гнат Приблуда», «Убога Марта», написані на місцевому матеріалі.

Петро Іванович Ніщинський (1832 — 1896) уславився музично-драматичною картиною «Вечорниці» (1875) до вистави Шевченкової драми. Ніщинський також поклав на музику низку народних пісень, писав романси.

Микола Миколайович Аркас (1853 — 1909) гармонізував чимало українських народних пісень. В опері Катерина», написаній за однойменною поемою Тараса Шевченка, трагедія героїні розгортається на широкому тлі народного життя. Композитор майстерно використав Мелодії народних пісень і танців, що увиразнило емоційність опери.

Микола Віталійович Лисенко (1842 — 1912) — геніальний український композитор, основоположник національної музики. Його творча діяльність була надзвичайно широкою і багатогранною.

Творчо використовуючи традиції народної музики, спираючись на досягнення європейської класики, Лисенко підніс українську оперу до рівня світових зразків цього жанру. Його опери позначені високим професіоналізмом, глибиною музичного розкриття складного світу людини. Композитор створив такі різновиди опери: монументальну історико-героїчну народну драму («Тарас Бульба»), лірично-побутову оперу («Різдвяна ніч»), лірично-фантастичну («Утоплена»), сатиричну («Енеїда»), феєрію («Відьма»), комічно-казкову для дітей («Коза-дереза», «Пан Коць-кий»), оперу-«хвилинку» («Ноктюрн»), музично-драматичні сцени («Сапфо»).
НАРОДНЕ ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО

Високі естетичні смаки українського народу виявлялися в різних жанрах декоративно-ужиткового мистецтва. Хати зовні і всередині, меблі, посуд, вози, сани оздоблювалися різьбленням чи розписами, витоки яких ховаються ще в сивій давнині, коли зображення тварин, птахів, риб мали магічну суть. У Центральній та Східній Україні внутрішні стіни та комин хати розмальовувалися квітками та різнокольоровими візерунками, а сволок прикрашувався орнаментальним різьбленням та написами. Розфарбовувалися в різні кольори віконниці, колонки ґанків, їхні дашки часом оздоблювалися різьбленням по дереву. У селі Петриківка, тепер Царичанського району Дніпропетровської області, склався осередок народного мистецтва. Тут виготовляли розмальовані вироби з дерева — скрині, сани, віялки, народні музичні інструменти. Петриківський розпис розвивався й під час прикрашення хатніх стін, декорування речей домашнього вжитку. Характерним для цього розпису є квітковий орнамент, в якому відчуваються традиції бароко XVII — XVIII ст. Великодні свята давали щороку імпульс до писанкарства, коли яйця розфарбовувалися в кілька кольорів. Декоративний орнамент органічно поєднувався з формою яйця о Це мистецтво розквітло на Поділлі, Прикарпатті, Гуцульщині, Лемківщині. На Лівобережжі Великдень зустрічали крашанками, пофарбованими рослинними або мінеральними фарбами в один колір. Як образно сказала одна з майстринь, при розписуванні яєць хочеться, аби писанка переконала всіх людей у багатстві й красі Божого світу. По всій Україні було розвиненим народне килимарство. Вироби майстрів — плахти, фартухи, запаски, крайки, пояси — впливали на розвиток нових типів декоративних тканин у промисловому виробництві. В усьому світі відомі українські вишивки, основою яких є рослинні та геометричні орнаменти. Окремі регіони — Слобожанщина, Полтавщина, Полісся, Київщина, Поділля, Волинь, Галичина, Буковина, Гуцульщина, Закарпаття, Причорномор'я, Кубань — заклали міцні традиції самобутнього вишивання сорочок, керсеток, очіпків, кептарів, хутряних безрукавок, навіть кожухів. Незвичайною красою, художньою виразністю характеризуються рушники, якими були уквітчані всі хати, які використовувалися при ритуальних (сватання, вінчання, весілля, похорон), обрядах.

АРХІТЕКТУРА ТА СКУЛЬПТУРА

Зростання міст зумовило розвиток архітектури та скульптури. Якщо для сіл характерним було дерев'яне будівництво з прадавніми традиціями (типові для кожного регіону хати, господарські будівлі, вітряки, водяні млини, церкви), то визначні міські споруди зводяться з міцніших будівельних матеріалів. Зовнішній вигляд житлових будинків значною мірою залежав від запитів замовників, тому центральні вулиці Києва, Львова, Харкова, Одеси, Катеринослава забудовуються різностильними житлами на три — п'ять поверхів.

МАЛЯРСТВО ТА ГРАФІКА

Ще тісніше пов'язані з літературою твори образотворчого мистецтва. Сучасне і минуле життя українського суспільства давало живописцям і графікам багатющий матеріал для розвитку всіх художніх течій — від реалістичних, романтичних до імпресіоністичних, символістських, експресіоністських — у жанрах образотворчого мистецтва. Селянська тема органічно ввійшла в творчість Костянтина Трутовського. Українська дійсність знайшла виразне відбиття в картинах Миколи Пимоненка. Незрівнянним майстром пейзажу був Сергій Васильківський. Архип Куїнджі, грек за національністю, щиро полюбив українську землю і став її натхненним співцем . У розвитку жанру історичних полотен багато важила картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», створенню якої сприяв український історик і письменник Дмитро Яворницький, автор славнозвісної тритомної «Історії запорізьких козаків».



Одне слово, взаємодія між літературою й іншими видами мистецтва сприяла взаємозбагаченню української національної культури, піднесенню самосвідомості всієї нації.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал