Уд к 821. 161 09 Агеєва В. П. Поетичний візіонеризм лесі українки у статті аналізується феномен поетичного візіонеризму, зокрема «комплекс Кассандри»



Скачати 187.47 Kb.

Дата конвертації16.12.2016
Розмір187.47 Kb.

УД К 821.161.2.09
Агеєва В. П.
ПОЕТИЧНИЙ ВІЗІОНЕРИЗМ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
У статті аналізується феномен поетичного візіонеризму, зокрема комплекс Кассандри»
у творчості Лесі Українки. Йдеться про ті тексти, де авторка фіксує певний містичний,
віщунський досвід, долучення до інших вимірів сприймання дійсності, зокрема й часу, який за
певних обставин перестає сприйматися як лінійний. Сьогодні поетичний візіонеризм вивчається
трансперсональною психологією, яка з допомогою традиційних (від античних, шаманських,
буддійських тощо) та нових психотехнік пробує знімати бар’єри, які заважають доступу до
трансцендентних вимірів. Зіставляються, зокрема, художні тексти Лесі Українки з описами
тих психічних станів, що їх поетка представляє як автохарактеристики у численних листах
до Ольги Косач, Людмили Старицької-Черняхівської, інших адресатів.
Європейський модернізм вирізняється особливою увагою до релігійно-духовних шукань, містичного досвіду, до виходу за межі звичних і осягненних координат тут-і-тепер. Водночас психологія й психіатрія кінця ХІХ – початку ХХ століття, нарешті інституалізована як окрема галузь медицини, звернула небувалу (проте вельми специфічну) увагу на проблеми мистецької творчості. Це період, коли виявився величезний та історично безпрецедентний творчий інтерес до божевілля, а велику кількість митців та мислителів вважали божевільними [1, 5]. Оскільки психіатрія майже до кінця ХХ століття (навіть після того, як відкриття квантової фізики суттєво захитали уявлення про істинність ньютоно-кар- тезіанської моделі світобудови, а відтак ствердили можливість сприймання інших, неврахованих емпіричною наукою, рівнів буття) була зорієнтована на механістичну наукову парадигму, то містичний і трансперсональний досвід, змінені стани свідомості завжди трактувалися як явища психотичні, а художня творчість опинялася під підозрою як вияв хвороби, відхилення від норми. Лише юнгівський психоаналіз та сучасна трансперсональна психологія довели (з використанням різноманітних – запозичених із найдавніших релігій або винайдених уході нових експериментів – психотехнік, препаратів як рослинного, такі штучного, хімічного походження,
© Агеєва В. П., 2007 що, окрім відкритого Фройдом індивідуального підсвідомого, окрім біографічного рівня психіки, існують ще рівні надособистісні, якій долучають людину до осягнення космічної чи божественної всеєдності. Власне, тут наука нарешті визнала те, що безліч разів описували й інтерпретували всі великі світові релігії, східні філософії тощо. Станіслав Ґроф відзначає поступове зближення поглядів сучасної фізики, містицизму та досліджень свідомості [2, 89]. У цьому сенсі творчість уже постає не хворобливим відхиленням від норми, а навпаки – функцією здоров’я, і має власне терапевтичний, лікувальний ефект. Період між 1870 роком та Першою світовою війною Елейн Шовалтер назвала золотим віком істерії, до того ж насамперед як хвороби дочки, оскільки переконання дарвінівської психіатрії втому, що «превалюючою є тенденція матерів передавати нерозумність своїм дітям жіночої статі, було однією з найважливіших причин переважання жінок серед пацієнтів психіатричних лікарень [3, 123]. Неврози, межові стани, психотичні явища – все це вважалося божевіллям, хворобою, що потребувала психіатричного лікування. Причому психіатричний дискурс структурувався як дискурс влади. Фахівці з ментальних хвороб достеменно знали, що таке норма йде прокреслено межу між розумом та

4 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 72. Філологічні науки нерозумом. Множилися публікації, у яких медичні діагнози навішувалися геніям минулих епох невротиками було названо Леонардо,
Тінторетто, Рубенса, епілептиками – Мольєра й Петрарку... Модна наука євгеніка, – наголошує сучасний дослідник творчості Вірджинії Вулф, – дуже серйозно попереджала, що жінки, котрі віддаються мистецькій або інтелектуальній діяльності, неповинні народжувати, бо їхні діти приречені на розумову неповноцінність, що нова генерація жінок-інтелектуалок виснажує прадавні енергії, а відтак жінки, які хочуть займатися розумовою працею, як-от писанням і т. ін., неминуче завдадуть шкоди здоров’ю своїх нащадків
[4, 123]. Єдиним дискурсом, який мав шанс бути почутим і визнаним нормальним, був дискурс раціональності. Сьогодні очевидно, що конфлікт Вірджинії Вулф із батьком, Леслі Стівеном, із колом кембріджських інтелектуалів був виявом ширшого протистояння двох поколінь – раціоналізму ХІХ століття та модернізму з його недовірою до раціональних побудові зосередженістю на суб’єктивних оцінках, враженнях і переживаннях. У стосунку до традиції позитивізму й раціоналізму та ж Вірджинія Вулф справді була дивною, чужою, зовнішньою, зрештою, божевільною. У взаєминах між лікарем і пацієнтом склалася очевидна диспропорція, розрив між правом говорити і відмовою управі мовчати або відповідати іншими словами, ніж ті, яких вимагає фахівець-психіатр» [4, ХХIII]. Психіатри не вважали за потрібне слухати пацієнта й шукати рації в його словах чи оцінках, бо заздалегідь були певні невідповідності його оцінок своїм власним, раціональним, розумним і реалістичним. (До речі, навіть і у фройдівському психоаналізі відвідувач на канапі зоставався пасивним, і рівноправний діалог з лікарем був цілковито неможливим. Лариса Косач мала власний досвід спілкування з тодішньою поліційною психіатрією. Які багатьом жінкам-письменницям тої епохи, їй поставили діагноз істерія і строго заборонили писати та, по можливості, читати. (Вірджинію
Вулф притому ще й силоміць годували і вважали її відразу до величезних порцій калорійної їжі знов-таки одним із симптомів божевілля) З листування знаємо, що вона не вважала за потрібне виконувати строгі лікарські приписи, а устами Люби Гощинської, головної героїні автобіографічної дебютної драми Блакитна троянда, назвала цю поліційну практику варварством, а не коруванням». Епіграфом до написаної того ж 1896 року новели Місто смутку Леся Українка поставила наукове питання Де та границя, що відділяє нормальне від ненормального Якраз із цією межовою зоною, тьмяним пограниччям вікторіанські оборонці моралі пов’язували все, що не вкладалося у звичні уявлення про патріархальні відносини, про роль і місце жінки та чоловіка в родині й соціумі. Модернізм, декаданс вочевидь підпадав під визначення нераціональної чи нерозумної поведінки, а отже, був виявом хвороби, а не
«здоров’я». Серед пацієнтів описаної в новелі лікарні (Місто смутку, до речі, було написане невдовзі після відвідин Ларисою Косач психіатричного закладу в містечку Творки біля Варшави, де працював лікарем її дядько, Олександр Петрович Драгоманов) вирізнено якраз популярні фіндесьєклівські невротично-чутливі типи митців, нездатних пристосуватися до прагматичної буржуазної системи цінностей. (У цьому сенсі композиторка в новелі Лесі Українки справді підозріло схожа, як писала Оксана Забужко, на Софію Дорошенко з Меланхолійного вальсу Ольги Кобилянської, десь і на героїнь Хризантем Уляни Кравченко, вона таки виражає певний дух часу. Ось проходить передо мною молода поетеса з ясним хвилястим волоссям, з чудовими синіми очима, де так ясно блищать і зливаються в один промінь талані божевілля, чарівні музикальні строфи ллються з її уст, такі віє одних гірським повітрям, гірською волею, раптом вони обриваються смутно-сатиричним жартом, повним божевільного юмору, і сміхом, похожим наплач Так завжди, – згадуються мені її слова, – поезія, поривання ins Blau, зраджені надії і. і нещасне кохання, а потім все кінчається тут, у добрім товаристві – і знову лунає сміх, аз ним єднається прикрим акомпанементом цинічний регіт підстаркуватої жінки з кокетливими жестами їх обох захищають гуки розбитого фортеп’яно, то грає божевільна композиторка, у неї лице подібне до візантійської ікони, очі дивляться поважно і суворо водну точку, вона грає «Grande Polonaise»...» Власне, лише ранні Блакитна троянда та Місто смутку були даниною духові часу, який зближував творчість із неуникною хворобою. «Суґестовані тогочасною культурою підозри, ніби її демон, лютіший над всі недуги, може мати з тими недугами щось спільного, невротичного чи психо- тичного, у Лесі Українки, з усього судячи, були тільки в юності й вичерпалися акуратна Блакитній троянді, якою вона сповна заплатила данину модній «ібсенівській» проблематиці. (...) Так, під звуки Шопена, й увійшла в українську культуру femina melancholica, і знадобилося ще ціле століття, щоб ця культура її розгледіла, –

Агеєва В. П. Поетичний візіонеризм Лесі Українки
5 тепер уже при допомозі тих оптичних лінз, які були наплавлені в міжчассі західною критикою
(...) Від середини х ідо кінця своїх днів вона незмінно керуватиметься тією настановою, що творчість і хвороба ні у творчому процесі, ні на терені самого твору жодним чином не перетинаються і не мають із собою нічого до діла [5,
74–75]. Натомість чимало текстів Лесі Українки засвідчують її очевидне візіонерське обдарування, винятковий особистий, сказати б, біографічний інтерес до змінених станів свідомості й транспер- сональних переживань. Часом цей досвід фіксується в листах, образи-видива окреслюються у віршах, у багатьох драмах з’являються постаті пророчиць, візіонерок, вочевидь наділених автентичними (зокрема й сливе дослівно переданими у листуванні) авторськими переживаннями. Сам творчий процес здебільшого інтерпретується Лесею Українкою як певне одкровення, ясноба- чення, долучення до надособистісного. В історії літератури існує немало звірянь поетів-візіоне- ристів, котрі говорять про свої художні тексти як про записи – причому без виправлень і помарок надиктованого, озвученого чиїмось голосом. Кілька таких епізодів засвідчено Вільямом
Блейком. Райнер Марія Рільке в цілісному вигляді записав Сонети до Орфея». Схожі коментарі зустрічаються в багатьох відомих композиторів, учених, винахідників. Для жінки-поетки персоніфікація музи здебільшого проблематична вже тому, що діалог двох жінок мав би структуруватися інакше, ніжу випадку, коли натхненниця приходить до чоло- віка-митця. Але поза тим для Лесі Українки надзвичайно важливим тут постає інший ідентифікаційний аспект звідки з’являється той, хто промовляє чарівні слова, демонічне чи божественне начало втілює нічний гість, котрий завжди цілковито позбавляє поета власної волі, робить – навіть попри спротив чи ображену відмову слухняним інструментом у руках якихось владніших силі змушує слухати, як
...хтось немов схиляється до мене,
І промовляє чарівні слова,
І полум’ям займається від слів тих,
І блискавицею освічує думки.
А вранці у свічаді – бліде обличчя і блискучі очі, і тривожне переконання, щонічний гість був таки прекрасним демоном-спокусни- ком, вродливим казковим Перелесником, котрий завжди затруює серце й виймає душу. Зрештою, лише в обмінна душу тільки й можна щось здобути від такого посланця. До речі, за якихось двадцять років Максим Рильський – у рамках сумовито-іронічної рефлексії над традиційною, зокрема й модерністською, персоніфікацією поетового нічного гостя як диявола, але дотримуючись приписів неокласичної поетики,
– уже скаже цілком певно й буденно Учора був у мене сатана // Моя душа для нього непотрібна. Ліричній героїні датованого 1899 роком вірша Лесі Українки Як я люблю оці години праці засторогою бачиться фінал фольклорної історії про необачну дівчину, зваблену посланцем пекла а тим розмовам був лихий кінець. Із чистового варіанта авторка вилучила ще більш виразну щодо означення сутності спокус- ника-перелесника строфу
І ще якби вона завчасу схаменулась,
То, може, ще її пости та молитви
Від перелесника лихого захистили.
У листах вишколеної в драгомановській повазі до реальних, позитивних цінностей Лариси Косач звучить навіть певна іронія (чи, сказати б, денна недовіра до реальності нічних видиві страхів) щодо маніакального характеру творчого процесу й абсолютності влади того пришельця з іншого виміру. Ледве заберуся до якоїсь спокійнішої роботи, такі накотить на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Бліде, знекровлене обличчя з блискучими від виснаження очима бачить у свічаді й лірична героїня вірша Як я люблю оці години праці
В. А.) Я часом аж боюся цього – що се за манія така (ХІІ, 380). Свій мистецький дар, – писала Оксана Забужко, – Леся Українка, в усьому іншому людина цілком «по-драгомановськи» скептичного вишколу, суб’єктивно сприймала й переживала як явище суто метафізичної природи, свого роду mania poetica», певну форму нападів божевілля, за які людина здебільшого ручити не може (ХІ, 321) і в стосунку до якої почувається, як стародавні пророки – як та ж таки Кассандра, авторчине alter ego, – інструментальним знаряддям, виконавцем необорної, бай «деспотичної», зовнішньої волі [5, 70].
Візіонерський досвід зустрічі з потойбічними посланцями відбито удвох віршах, об’єднаних назвою Завітання. Два образи генія, явле- ного ліричній героїні безсонної ночі, постають із темрявий зі світла, набувають то страхітливо- демонічних, то вмиротворено-ангельських рис, але, що важливо, і при першій, і при другій зустрічі візіонерка переживає гірке відчуття недосяжності вищих сфер. Портрети виконано в контрастній кольоровій гамі. Втемну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину постать генія з’являється в лиховісному «темно-червоному

6 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 72. Філологічні науки світлі, неначе той одблиск пожежі. З’ява ця темна, покрита довгою та чорною шатою», крила відсвічують сталі холодної полиском, чорні кучері й погляд непевний темних та гострих очей доповнюють образ пришельця з якихось вочевидь не божественно-згармонізо- ваних сфер. Не зважившись прямо глянути в очі – сповнена жахом, я погляд спустила додолу. А коли нічний гість зник – темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша. Тут, отже, геній настійливо означується як породження мороку. Тоді поетичне натхнення – як це інтерпретується в кількох віршах Лесі Українки (зокрема і в згаданому Як я люблю оці години праці, і, скажімо, в поезіях 1896 р. «Ave Regina» та «To Be or not to Be») – є долученням до якихось тривожних, темних, аж ніяк не вмиротворених глибин буття. Врешті, це суголосно як романтичному, такі модерністському розумінню джерел мистецької творчості. Нічний пришелець у Завітанні викликає безнадійність, тяжку, понуру, жах і несвітську тривогу. В «Ave Regina» музу названо безжалісною. Які нічний гість-пере- лесник, вона спиває живу кров, вона – всупереч волі поетки – розкрила світові найінтимніші почування (вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною, врешті – звинувачення, суголосне з мотивами написаної того ж року Блакитної троянди – моє божевілля собі ти взяла за актора, щоб грало закохані ролі тобі на потіху. У Лесі Українки не раз акцентується цей конфлікт людини і поета мистецька творчість живиться найінтимнішими почуваннями, найдорожчі, найзадушевніші переживання й мрії, навіть підсвідомі, ледь суґестовані, ніколи неосмислені порухи стають лише матеріалом для вірша. Засади естетизму, модерністська суб’єкти- вістська поезія сповідували підпорядкування етичного – естетичному, вимагали якнайщирішого саморозкриття. Леся Українка не раз оскаржує цю вимогу як непомірно тяжку жертву, домагається права щось залишати для себе, не виносити на велелюддя, – але в творчому процесі ці наміри завжди зостаються нездійсненними. У розлогому листі до Івана Франка, датованому січня 1903 року, Леся Українка говорить саме про щирість як неодмінну рису поезії, про неуникний фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і «прорицати, аки одержимі, в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки. Тепер про Ваше Із дневника”. Я розумію Ваше почуття, що Ви немов соромитесь трохи за сі вірші, але не тим розумію, щоб признавала слушність такій соромливості, а тільки тим, що по собі знаю се почуття. Алея думаю, що, власне, ті наші думки і почуття чогось варті, які нам або страшно, або трохи соромно нести геть на розпуття шляхове значить, то щирі, інтенсивні почуття, або гарячі, або до болю холодні, але нелітні (ХІІ,
18, 13). Муза відбирає все – і те, чого зроду нікому // навіть самій собі вголос казать не хотіла, залишаючи спустошеній обраниці лише людське признання – холодний кришталь. У Be or not to Be» лірична героїня пристрасно відстоює своє право вибору цього разу йдеться швидше про вибір між сакралізованим громадським служінням – орати переліг чи в диких нетрях пробивать дорогу з сокирою в руках – і ймовірною гріховністю (принаймні в контексті панівної ідеології доби) естетизму, поезії, мистецтва. Однак вибір тут не в людській волі. Бо, попри всі аскетичні клятви й спонукання, варто богині сплеснути барвистими крильми, щоб героїня запрагла – «линьмо разом. У Завітанні окреслено й іншу, світлу, іпостась генія, лагідного, вмиротворено-божествен- ного. У світлих відблисках місяця якась тінь утім сяйві з’явилась, // Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія. На відміну від першого вірша, тут «шата прозора, кучері яснії», «білії крила, «яснії очі. І хоча з’явилася надія, проте серцем я вчула, // що у небесні простори несила моя ще полинуть Гармонійна вмирот- вореність доступна, коли згадати вкрай болючий висновок Долорес у Камінному господарі, тільки райським духам. Людям же, здається, творчість уможливлюється лише через переживання почуття тривоги, долучення до якихось інших вимірів, ніж ті, з яких прилітає ясноокий лагідний геній у прозорих шатах. Ці інші виміри Леся Українка намагається уявити за світом, за реальністю чуттєвого досвіду. Протиставлення двох реальностей дано у вірші Часто кажуть Ясні зорі. На іронічно-парадоксальне (і нерелевантне в координатах матеріалістичного світогляду) питання
Часто кажуть Ясні зорі –
То найкраще в цілім світі,
Чи гадає хто притому,
Що за світом є ще кращі
– поети й мрійники дають таки ствердну відповідь. Якраз поети, необачні, безпорадні, і при світлі дня бачать кращі зорі, ніж небесні, і хаос, темніший пекла. Денним рівним, ясним враженням і уявленням – мову зшиточку чистенькім школяра, що добре вчиться (це знання вочевидь іронічно знижене як учнівськи неглибоке, поверхове, загальнодоступне й про- фанне) – протиставлено якийсь інший, глибинний,

Агеєва В. П. Поетичний візіонеризм Лесі Українки
7 надособистісний, можливо, містичний, досвід долучення до вищого, сакрального буття. Чистенький шкільний зшиточок – уособлення правильного, раціонального, схваленого поколіннями вчителів опису об’єктивної реальності. У недоступне раціональному осягненню поза- свіття можна потрапити лише у сонних мріях –
і такий досвід записується на порізнених листочках, із яких складаються поеми божевільного поета. Власне, у цьому вірші, датованому
18 червня 1900 р, вже означено конфлікт Гелена й Кассандри (конфлікт, що аналізувався в цілому ряді пізніших творів Лесі Українки, раціонального (фрігійський розум) та пророцьки- містичного, візіонерського осягнення істини.
Геленів фрігійський розум, опертий лишена формальну логіку світу сього, на осягнення корисного, а неістинного приречений бути тріскою на хвилях, лише цвяхом у зброї, яку кує повелителька світу, невблаганна Мойра. Нечуттєве пізнання видимої поверхні речей, а містичне, пророцьке снобачення дає доступ до розкриття божественних законів світобудови. Ще одне протиставлення раціональної науки і візіонерського яснобачення розгорнуто у вірші
«Legende des Siécles», чи не найвиразнішому з-поміж візіонерських текстів Лесі Українки. Мрія ліричної героїні цілком відповідна духові позитивістичного схиляння перед науковим пізнанням Коли б мені сила, // то я б у той храм таємничий вступила, // де світять крізь пітьму науки дива. Наука ніби тільки й дає людині змогу гордо підійняти чоло думливе, знання свого певне. (Це якраз та гордість фрігійського розуму, з його претензією на всеохопне знання й контроль заходом подій, що викличе лише зневажливу посмішку пророчиці Касандри. Всі чуття треба сховати в книжки, мову труни,
– гірко-саркастична оцінка людини, яка вже переконалася в обмеженості позиченого з книжок знання. Ідеалом мав би бути абсолютно об’єк- тивний спостерігач мій розум тоді розів’ється так вільно і буде зорити без гніву, а пильно, – що не зважає на чуття й плекає тільки думку холодну, ясну. Однак замість очікуваної злученої в цілість ідеально-логічної й упорядкованої за причинно-наслідковами законами картини світу – постає швидше карнавально-ірраціональ- на візія, де між трупами світів, ідей, народів вились, як змії, звої хороводів. Єдина закономірність цього фантасмагоричного безладного руху – це фатальна кінечність усього, неуникність загибелі, розпаду, зникнення. Сучасна фізика вже визнає неадекватність похмурої механістичної моделі Всесвіту, де все підпорядковано закону ентропії й не може уникнути теплової смерті. Єднальним принципом еволюції сьогодні бачиться нестабільність, а динамізм неврівноважених відкритих систем. Життя може розвиватися в напрямку все нових динамічних режимів складності. Це знов-таки один із тих випадків, коли найновіші відкриття фізики зближуються з одкровеннями містицизму й постулатами найдавніших східних філософських систем. Нема- ючи жодних ілюзій щодо золотого віку при початку чи при кінці історичного руху, у згар- монізованому минулому чи в щасливій прийдешності, Леся Українка безбоязно означує ка- тастрофізм історії, звертається до переломних, найбільш трагічних її періодів. Зниклі культури й етноси зоставляють по собі хіба лише дивні руни, неврозумливі вже для нащадків свідчення чи перестороги. У строкатому плині галюцинацій, образів чи фантазій з’являється пророцька візія загибелі ще одної – в шерезі безлічі інших – країни
Насунула важка червона хмара,
Гула в ній громом братобійна чвара,
Вона покрила цілую країну
І повернула всю її в руїну.
Замерк мій дух, і серце заніміло,
І слово з уст озватися несміло,
Бо та країна – то була моя.
Отже – безвихідь історії, передчуття катастрофічного кінця. Але між двома картинами сутіні віків – однією з минулого, іншою – з прийдешнього – у «Legende des Siécles» вміщено ще один загадковий фрагмент – опис якоїсь неперервної, хоч вічно змінної сутності, питомої для всіх історичних епох
Стогнав він під напасницьким бичем,
тиранам груди пробивав мечем,
укупі з бранцями ридав він у полоні,
пророкував у гордім Вавилоні,
горів пожаром, в небо линув з димом,
і ріс, і падав з Карфагеном, з Римом,
і гартувався серед бучних чвар,
від різновірних мучився примарна міліон часток він поділився,
і все ж він ні на йоту не змінився.
Коли стрічав гурти рабів німих,
свій голос гучно подавав за них,
і в їх гіркій давноминулій долі
все бачив образ рідної неволі.
Оксана Забужко означує цю єдино можливу земну альтернативу як «“прометеївську”, утер- мінології валентиніан божисту, іскру транс-
цендентної любови, котра у формах гегелівського індивідуального духа торує собі шлях

8 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 72. Філологічні науки
крізь тьму знебоженого матеріального світу, поза
історією і понад нею, – і, в кінцевому підсумку, тільки й надає земній історії сенсу. Граматичний суб’єкт цього фраґмента такі залишається неназваним, одначе впізнати його – тепер, коли ми вже встановили, в яких саме світоглядових координатах належить відчитувати Українчину міфопоетичну символіку, – можна без жодного клопоту перед нами доволі точний “пророцький” опис земних дій того самого первісного (єдиного) Духа гностичної космології, або ж геґелівсько- го Абсолютного Духа, який повторив себе у множині спадних еонів, і зокрема в останньому з них – Софії, чиє впадання в спокусу матеріального творення (поєднання з деміургом) і дало початок нашому земному світові. Дальше подрібнення, розпорошення колишньої плеромічної
єдности Духа на міліон часток триває вже в історичному часі – під владою бога земного, деміурга, що завдяки падінню Софії зміг узяти в полон її частку Духа тим-то в кожному без винятку прояві земного насильства – воєнного, конфесійного, національного, економічного, станового, ґендерного (перелік можна продовжити, за іншими текстами Лесі Українки, аж до родинно-побутового включно) – Абсолютний Дух і впізнає образ рідної неволі, спробу, в остаточному підсумку, убити духа відтак саме історія часткових актів його опору волі де-
міурга, стисло окреслена в повищому уривку, і є єдино істинною протестною – земною історією [5; 224–225]. Ще один візіонерський фрагмент (до речі, так само, які, ніколи не пуб- лікований авторкою, Нехутко те буде, засвідчує трансперсональне осягнення архетипного реінкарнаційного мотиву. Можливості долучення до відкритого КГ. Юнгом колективного підсвідомого переконливо описують і різні сучасні течії глибинної психології. Йдеться про відмову сучасної фізики від тверджень про існування первинних неподільних часток матерії, а відтак Всесвіт постає нескінченним ланцюгом, мережею взаємозв’язків і взаємопереходів. З цієї точки зору, будь-які поділи неподільної в межовому сенсі космічної мережі будуть неповними, умовними і змінними. Значить, немає причин, чому це не може бути так для емпіричних меж між одиницями свідомості. Не виключено, що за певних обставин індивід може відновити свою тотожність з космічною мережею і свідомо пережити будь-який аспект її існування. Так само з цією моделлю можна узгодити деякі феномени екстрасенсорного сприймання (ЕСС), що рун- туються на трансценденції конвенційних просторових меж. Для телепатії, психодіагностики, бачення на віддалі чи астральної проекції питання вжене втому, чи такі явища можливі, а втому, як описати бар’єр, що не дозволяє їм відбуватися в будь-який час. Іншими словами, нова проблема ось яка що створює видимість щільності, окремішності й індивідуальності в порожньому по суті й нематеріальному Всесвіті, справжня природа якого – неподільна єдність Трансперсо- нальні переживання, що долають просторові бар’єри, цілковито узгоджуються з теорією інформації та теорією систем [2, 85]. Як тільки індивід відкриється назустріч переживанням, що лежать в основі (...) симптомів, нова інформація про Всесвіт та буття радикально змінить його світогляд. Для нього стане очевидним, що деякі світові події, які згідно з лінійним розумінням часу мусили безповоротно загубитися у віддаленій історії або ще не відбулися, можуть за певних обставин переживатися з усією сенсорною очевидністю, зазвичай властивою тільки теперішньому часові [2, 369]. У вірші Нехутко те буде зафіксовано якраз момент зняття часового бар’єру, коли події, які ще не відбулися, пов’язуються у свідомості з враженнями від баченого тут і тепер, а водночас – зі спогадами з якоїсь іншої дійсності. Картини майбутнього візуалізуються, проектуються на видиму площину так ясно-виразно», як часом в яскравії місячні ночі // малюються тіні на білій стіні. Вітер чи хмара вмить розфо- кусовує щойно явлене зображення, тополя стає подібною до вежі, а листок – до хижої птиці. Важливою характеристикою цього зображення є фрагментарність, алогізм поєднання деталей. Це засаднича риса поетики візіонеризму. Як означує Володимир Моренець, допущена в художній твір фраґментаризація рефлексій, які не претендують на завершеність і всіляку перфектність, сама собою розламала досконалу цілісність нео- класицистичних полотен саме з цієї калейдоскопічної множини епізодів та деталей, дедалі різноплановіших, логічно непоєднуваних – аж до фантасмагоричної несумісності – й виринула стильова парадигма сюрреалізму [6, 288]. Авторка робить спробу персоніфікувати, уособити в конкретних чуттєвих пізнаваних образах-дета- лях перебіг психічних процесів. Як в ейнштейнів- ських моделях просторово-часового континууму, час тут нелінійний, а різноспрямований, спогад про майбутнє (вже колись бачене) переплітається зі спогадом про минуле. Те, що буде, здається відомим ще здавна, пережитим у якомусь іншому існуванні чи іншому психічному вимірі

Агеєва В. П. Поетичний візіонеризм Лесі Українки
9
І теє, що буде,
здається мені вже минулим ті люде,
їх речі й події знайомі мені,
мов чула їх в казці, мов бачила в сні
ще здавна, ще змалку. Так, наче сі тіні
жили десь зо мною в незнаній країні.
І я до їх рвуся у ту далечінь,
де спогад про мене вже буде, мов тінь
від того листка, що зірвався до ранку
і в сутіні зник, мову сивім серпанку.
Яснобачення тут означає осягнення візуального зображення, власне бачення картин, епізодів тощо. (Слово речі тут можна розуміти і як слова, і як предмети, і як слухове, і як зорове сприймання. Можна знайти багато свідчень того, що Леся Українка, як її Кассандра, часом собі не вірить і шукає доказів чи підтверджень. У багатьох релігійних традиціях вважалося, що устами пророка говорить Бог, заволодівши на якийсь час його душею. Але як верифікувати цей досвіду звичайному, життєвому вимірі, як відрізнити побачене від нафантазованого Можливо, саме в пошуках таких доказів поетка не раз звертається у своїх текстах до образу пророка, її цікавить інтерпретація містичних феноменів у різних культурах і епохах. Не раз дошкульно-гостро, з пристрастю, за якою вгадується таки власна цікавість, напруга особистого, індивідуального внутрішнього конфлікту, дошукується раціональних, намацальних доказів, хоча цю вимогу раціональної, інтелектуальної верифікації містичного осяяння ні за яких обставинне можна задовольнити – і в діалогах натовпу, народу, людності з божими обранцями перші ніколи не отримують гідного довіри запевнення і звинувачують своїх пророків у фальшуванні, зверхності чий неправедності. Зрештою, повсякденний досвідне раз переконує швидше в своєкорисливості лжепророків, ніжу праведності тих, хто приносить вищі істини. Саркастичні питання переважають у звертанні до пророка у вірші Народ пророкові. Позбутися сумніву можна лише через особисте переживання, власну віру чи власні інсайти в позамежне. Ось чому питання марні знімаються лише у «Кассандрі», де головна героїня сама осягає правдивість своїх містичних видінь. Натомість у згаданому вірші маємо жорстокі звинувачення тому, хто вириває зі звичного повсякдення й кличе торувати шлях до Бога
Чи один же такий, які ти,
Нам казав Так говорить найвищий.
Інший тому брехню завдавав
«Я від Бога, – казав. Хто щиріший
Натовп не може пробачити обранство, винятковість, вищість Ти ще скарги розводиш та жаль, // Ти, єдиний безсмертний всім тлумі!» Люди вимагають безпосереднього, чи не побу- тово-доступного контакту з сакральним
О, якби жми побачить могли
Власним оком хоч раз того бога,
Що до нього викличете нас
Як стріла, була брівна дорога
У чернетці зосталася строфа, де сформульовано засадничий сумнів щодо можливості доступу до божественної істини без індивідуальних зусиль, без віри, яка може бути лише результатом внутрішнього осягнення / осяяння Як же можемо тямити ми, // що є справжня небесная мова Без знання мови комунікація вочевидь неможлива. Коли діалог віри й сумніву стає не полілогом, а внутрішнім діалогом, напруга цієї колізії сто- крат зростає. Ще один візіонерськи-сновидний вірш Лесі Українки Ось уночі пробудились думки викликає певну алюзію з ранніми (1892) Досвітніми огнями». І якраз тут особливо увиразнюється еволюція поетки від оптимістичного ствердження вірив результати праці отих ідеологічно бездоганних людей робочих, у людську спроможність – усупереч усім темним силам усталити на нашім світі владу світлу Коли втомлюся я життям щоденним) – до цілковито песимістичних прогнозів щодо напрямку руху історії, а відтак до пошуку інших, позаісто- ричних чи надісторичних, шляхів осягнення сенсу власного існування. Коли привиддя лихі мені душу гнітили, то двадцятиоднорічній авторці ще вірилося, ніби досвітні огні освітять не тільки вікна, ай душу, рятуючи від нічних страхів. Через тринадцять років, у вірші Ось уночі пробудились думки, сумнів уже подолати не вдається, нічна візія викликає значно більше довіри – і текст закінчується знаком питання, а не оптимістичного ствердження. Темно. Ох мучать як думи-вампіри!» – і єдине обнадійливо-осяйне видиво губиться, не впіймане й не осягнене свідомістю. «Владарці-ночі» лірична героїня пробує протиставити вольовий імпульс, всю силу віри, катастрофічним пророцьким видивам – раціонально сконструйовані програмні концепти. Порив швидше романтично-ідеалістський – принаймні нарівні стилістики
Вірю яв правду свого ідеалу,
і коли б я тую віру зламала,
віра б зламалась у власне життя,
в вічність матерії, світу буття,
власним очам я б не вірила й слуху,
я б не впевнялась ні тілу, ні духу.
Се ж бо для віри найвищая міра

10 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 72. Філологічні науки Але це кредо, це концептуальне вірую стосовно цінностей, які визнані пріоритетними, – все жне може пересилити сумніву досяжності, нео- манливості того високого ідеалу, всеохопну підсвідому тривогу, страх і передчуття неминучої катастрофи. Голос розуму знов-таки прагне зважити той ідеал не словами, а ділами (адже тільки нехутко діла // виявляють нещирість у слові. Алей така верифікація – як побачимо це на прикладі Кассандри – неможлива. Попри всі завіряння – думка питає І віра та щира Відповіді на це питання немає, думки-вампіри й далі без ваги, без жалю і без міри випробовують віру ліричної героїні. Ще один вірш, дотичний до «пророцької» теми в Лесі Українки, – це вміщений у збірці Відгуки «Саул», якому авторка дає жанрове визначення монолог. Знов-таки біблійний пре- текст цікавить поетесу насамперед у зв’язку з трактуванням пророчого дару як кари чи тяжкого випробування духу. Саул пророкує, коли його устами заволодів дух лукавий від Бога. Які Кассандра, цар жахається своїх пророцтв
О! Не на щастя став Саул пророком,
господь його карає віщим духом
Але пророчий дар непідвладний волі самого обранця, котрий виступає лише інструментом, провідником, а не повелителем свого кимось насланого вміння. Саул дорікає богові Адонаї: За що мене караєш // пророчим даром і останню пільгу, // останню оборону відбираєш Заворожити злий дарі перемогти самого духа може лише музика, Давидові гуслі. Це означення того мотиву, який у Лісовій пісні стане одним із найважливіших сопілка має кращу мову, пробуджує, підносить, дає доступ до якихось вишніх сфері знімає зле наслання Безсилі проти його всі закляття, // але музика має Божу силу. Позбавлений і цього захисту, самотній
Саул марно благає порятунку. Його скарга суголосна обуренню Кассандри, котра сама б радніша прясти білу вовну, // ніж віщувати всім нам чорну долю. Її знання не є логічним висновком із оцінки причині наслідків подій, вона бачить зображення і чує голоси
Я не кажу, нічого не кажу,
нічого не віщую. Тільки бачу.
Осліпніть ви, зловісні очі.
Може,
се правда, що слова мої отрутні,
що й очі забивають людську силу
Осліпнути я хтіла б, заніміти.
Ох, се було б таке велике щастя
Схоже відчуття, що слова поета породжують
події, викликають катастрофічні наслідки чи принаймні сприяють їм, зафіксувала ще одна модерна поетка, Анна Ахматова.
Я гибель накликала милым,
И гибли один за другим.
О, горе мне Эти могилы
Предсказаны словом моим.
Очевидно, катастрофізм Лесі Українки й Ах- матової пов’язаний із загальноєвропейськими переді післявоєнними) есхатологічними настроями, із усезагальним переживанням кризового, переломного історичного моменту. Протистояння Кассандри й Гелена – це конфлікт вищого містичного пізнання і раціонального осягнення дійсності. На пристрасне запитання сестри
Невже ніколи ти того не бачиш,
що буде, неминуче, невблаганно
Невже тобі не каже в серці голос
«Так буде, так Так буде, не інакше
– Геленові зостається тільки зізнатися в умінні розіграти спектакль із «покрасами й покривалом перед довірливими глядачами. Доступу до Правди раціональний погляд на світ таки не дає. На братове знервовано-жартівливе самовиправ- дальне запевнення, що істина завжди потребує одягу й прикрас, бо «тая правда – // цнотлива дуже і поважна жінка, // і сором їй ходити без одежі, – Кассандра стверджує свою власну
жіночу перевагу в доступі до трансцендентного Алей сама я жінка, отже, правду // я можу бачити й невбрану. Леся Українка імпліцитно покликається на численні – впродовж віків – постаті жінок-пророчиць і на не менш численні церковні заборони й звинувачення в єресі, поширюваній якраз жінками.
Кассандрин сміх на пожарищі Трої, який невимовно жахає земляків, – гірка іронія над недосконалістю соціуму й марністю людських зусиль змінити світ згідно з власними замірами й планами. Це іронія наділеної знанням обраниці над пихою всіх глухорожденних проводирів, котрі навіть не пробують осягати вищі закони, вищий розум, який править світом. Різні релігії й філософії називали цей розум по-різному для Кассандри це всемогутня Мойра, для східних вірувань – закон карми тощо, але завжди визнавали його абсолютне верховенство. Кас- сандра гине, коли загинула Троя, гине – з кінцем історії. Вихід можливий лише поза історичними межами, у безпосередньому індивідуальному релігійному переживанні. Дві героїні вершинних драм Лесі Українки, одержима Міріам і Мавка в Лісовій пісні, осягають віру через любов.
Міріам не може побачити Царство Боже вже тут, на землі, бо воно непорівнянне зі світлом доступних їй у її самозреченій любові небесних сфер.
Я вірю, що ти світло – і такого
ся темрява до себе не приймає
Я вірю, що ти слово – і такого
Отой глухорожденний людне чує
Мавчине фінальне видіння-пророцтво (на противагу Кассандриному) – це віра у вічне

Агеєва В. П. Поетичний візіонеризм Лесі Українки
11 повернення. Визволена ясним вогнем, духом вогню чи творчості, вона певна, що стане початком тоді мій кінець. Ця віра і певність дається виключно завдяки тому, що вона цілий час, відпер- шої хвилини свого духовного пробудження на звук Лукашевої (= «Орфеєвої») сопілки, зберігала непохитну, істинно релігійну вірність єдиному відблиску Епінойї Світла, доступному на землі, – божистій любові. Amor, отже, відкриває доступ до гнозису (власне, того досвіду й тої мудрости, котрих інакше в земному світі не здобути а вже гнозис увінчує духа (Мавку) безсмертною душею й дарує душі (і Мавчиній, і Лукашевій) визволення з-під влади поцейбічних (кармічних) законів, т. зв. індивідуальне спасіння [5, 244].
Героїнь-візіонерок, і Мавку, і Кассандру часто називають хворими, божевільними божевілля в цьому контексті можна розглядати як своєрідне аутсайдерство з точки зору здорового глузду соціуму. (Тут варто наголосити знов-таки ототожнення-відлуння божевілля як свободи в розмові Мавки з Килиною: Ти божевільна // Вільна я, вільна (Можна навести тут приклад схожого розмежування поняття нерозуму як божевілля в медичному сенсі із іншого боку – як звільнення від певних обмежень і нав’язаних загалом норм. Девід Фуллер пише про двоїсте використання поняття божевілля одним із найзнаменитіших поетів-візіонерів Вільямом Блей- ком, котрий вживає його удвох сенсах прямому і метафоричному, як негативний термін, використаний з позитивним значенням – відчуження від інертних конвенцій і звичок, активне проти-
1. Valentine K. Psychoanalysis, Psychiatry and Modernist
Literature.– Palgrave Macmillan, 2003.– Р. 5.
2. Гроф С. За пределами мозга. Рождение, смерть и транс- ценденция в психотерапии.– М Изд-во Института пси- хотерапии, 2000.
3. Showalter E. The Female Malady. Women, Madness, and
English Culture. 1830 – 1980.– Penguin Books, 1987.–
P. 123.
4. Poole R. The Unknown Virginia Woolf.– 3-rd ed.– New
Jersy; London: Humanities Press International, inc., 1990. стояння філософам-матеріалістам. Втекти – не витримавши – від світогляду Блейкової Трійці, що помилялася, – Бекона, Ньютона, Локка – це значить сховатися в Божому лоні [7; 121]). Принаймні від доби романтизму психіатри спробували інтерпретувати вже в наукових термінах описи різноманітних гіпнотичних, сновидних, галюцинаторних психічних станів, запропоновані поетами. Психологія творчості поступово виокремлювалася як самостійна галузь. Поетичне обдарування Лесі Українки має вочевидь візіонерський характер. Оксана Забужко навіть називає Кассандру alter ego авторки. Можна простежити, як Леся Українка спочатку з острахом ставилася до галюцинаторних станів, непідконтрольних свідомості (манія, демон, лютіший над всі недуги, «думи-вампіри»...), плетив, що дивовижно поєднують «непевнії тіні далеких речей. Але бачимо, яку творах останніх років візіонерський досвід стає непросто прийнятним, але, схоже, єдино можливим під-
ґрунтям мистецької творчості. Прозирання в по- замежність, вихід у надособистісне, і є суттю поетичного обдарування. Маємо свідчення непросто поодиноких осяянь-проривів до трансцендентного творчий процес – принаймні, коли йдеться про найвищі осяги цієї авторки – завж-
ди пов’язаний із такими переживаннями. Описи власних психічних станів, переживань, зафіксовані в багатьох листах, виступають дуже важливим автокоментарем до художніх текстів, розкриваючи досить рідко відрефлексовані самим письменником секрети поетичної творчості.
5. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій.– К Факт, 2007.
6. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща К В-во Соломії Павличко Основи, 2002.– С. 288.
7. Fuller D. ‘Mad as a refuge from unbelief’: Blake and the
Sanity of Dissidence.– Madness and Creativity in Litera­
ture and Culture / Ed. By C. Saunders and J. Macnaughton.–
Palgrave Macmillan, 2005.– P. 121.
V. Ageyeva
LESIA UKRAINKA’S POETIC VISIONARISM
The article analyses the phenomenon of poetic visionarism, in particular the «Cassandra complex»
in Lesia Ukrainka’s work. This has to do with those texts in which the author documents certain mystical,
prophetic experience and bridges to other dimensions of the perception of reality, especially time, where
under certain conditions time ceases to be perceived as being linear. Poetic visionarism is today studied
by trans-personal psychology, which with the aid of traditional (ancient, shaman, Buddhist, etc.) and
new psycho-technologies attempts to remove the barriers which block out transcendental dimensions.
Lesia Ukrainka’s literary texts are compared with descriptions of the psychological states that the author
presents as characteristic of herself in numerous letters to Ol’ha Kosach, Liudmyla Staryts’ka-
Cherniakhivs’ka, and other addressees.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал