У к р а ї н с ь к и й ж у р н а л Тодішній чехословацький



Pdf просмотр
Сторінка6/6
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.24 Mb.
1   2   3   4   5   6
К
Європейська аристократка в українській літературі березня 1888 р, у Сан Педро де Карденія біля
Бурґосу (Стара Кастилія), коли Марія Кляра де Кастро Ляцерда і Меданаселі
Фернандез де Кордоба і Фіґероа після важких пологів народила дочку й через кілька годин померла, ніщо не вказувало, що це немовля-сирота стане в майбутньому українською письменницею Наталеною Королевою. Правда, її батько, граф Адріян Дунін-
Борковський, ентимолог та член французької Академії Наук, був із старовинного шляхетного роду з України — його предки прибули до Києва з Данії, либонь, за часів Рюрика, а за панування Ярослава Мудрого здобули уже посілості й привілеї. За доби Гетьманату Дуніни-Борковські служили в козацькому війську, а згодом, яко члени козацької старшини, отримали спадкове дворянство у Російській Імперії. А втім, як виникає з наведеного уривка автобіографічного роману Без коріння (тексту, що після першої появи у Львові в 1936 році, був перевиданий в Україні щойно уму, представники роду принципово відчували себе окремими й відмінними від російського дворянства
— чужинцями на власній землі. А водночас ці шляхтичі (на це вказує бодай уже служба в козацькому війську) усвідомлювали вагомість „обов’язку до народу, серед якого жили. Можливо, саме тому вихована у Франції
Наталена, опинившись дівчиною-підлітком у Києві й потрапивши за бажанням чеської мачухи, графині Людмили Лось) на науку до „Кієвскаво інстітута благородних дєвіц“, не піддалася тискові „великоруського“ оточення, а навпаки, своїми життєвими рішеннями виявила опір-виклик імперським смакам. Можливо тому, після короткого подружжя із перським князем Іскандром
Гакгаманіш ібн Курушем, який 1915 р. загинув на фронті Першої світової війни, Наталена зв’язала своє життя з українцями вийшла заміж за письменника і маляра Василя Королева-Старо- го, почала працю в дипломатичній місії УНР у Празі (де жила з 1919 р, вивчила українську мову й стала українською письменницею. Цей останній вибір виявився непростим для неї особисто. Вихована на конвенціях французької літератури (її французь- комовні писання хвалив, між іншим, приятель її батька Анатоль Франс, вибравши роль української письменниці, вона потрапила в культурно чуже та далеко не завжди прихильне середовище. Видавництва нерідко зустрічали рукописи її традиціоналістичних, але компетентно написаних і ґрунтовно досліджених історичних романів про часи європейського середньовіччя (Предок,
„1313“) чи раннього християнства (Сон тіні, Що є істина) вимогами писати про запорожців, про Довбуша“, на політичні теми з біжучого життя, під впливом чого в х Наталена Королева остаточно замовкла як українська письменниця. На час її смерті 1966 року в Мельніку, її спадщина нараховувала бодай три ніколи невидані романи Останній бог, „Мезу, жрець єгипетський, Стежками і шляхами життя. Та чи збереглися ці тексти Чи будуть коли-небудь видані?
Марко Роберт Стех, Торонто
Наталена Королева
БЕЗ КОРІННЯ
(уривок з роману)
Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкої для европеїзованого вуха московської мови. Ноель дуже намагалась, а проте розуміла дуже мало. Ще менше розумів її навчитель, коли вона висловлювала за ним дивовижні для неї комбінації звуків, що творили тут звичайні слова, додаючи до них часом і „коментарії“, надхнені дотепною Марусею, яка швидко вправлялась у французькій мові. І ті, немов лапаті
„пожалуйста“, клесуваті „взаїмоатнашє- нія“, повзаючі „полєзності“ й мов поза- кручувані та мову вузли пов’язані „удо- влєтворенія“ та „законосообразності“ творили в її розвиненій фантазії химерні зоологічні чи ботанічні зображення, неначе ті абстрактні поняття були назвою кумедних чи страховинних звірят та рослин. Коли ж приходила на поміч Маруся, що годинами сиділа, вишиваючи, в Ное- линій кімнаті, – тоді з її дешифрування виростали вже неабиякі нісенітниці, що приводили навчителя – чистої породи Москаля, – у правдивий жах „Цвєлі, цвєлі цвєтікі і пабльоклі“,
– переписувала в десятий раз Ноель, заглиблюючись у містерійну премудрість, пов’язану з рогатою літерою ять, потім тяжко зідхала, намагаючись поправно вимовити „Цвеле, цвеле, цвецеле...“
Маруся хвилину вслухувалась в Но- елин монолог і по-менторськи виголошувала Але, де там І що боти, сестро, цвенькаєш Ану, прокажи ще раз...
Дві темноволосі дівочі голови схилялись над „общєй тетрадью“ (зшитком для вправі після різних спроб та дебат Маруся нагло розцвітала Та он воно що Насилу догадалась!
Репете! (Говори за мною „Цвірінь, цвірінь, голоцуцики! Тай по- дохли“! От тепер це – ясно!...
Але ж учителеві ставало зовсім неясно, що він мав робити плакати чи реготатися, вправляючись із такою ученицею. Та – платня була добра, учениця явно намагалась збагнути всю ту „бездну пре- мудрости“ й ті неймовірні парафрази висловлювала цілком бона фіде, атому він не відмовлявся. Коли ж товариші, студенти-філологи розпитували його, який має заробіток – відповідав цілком серіозно:
– Навчаю молоду Абесинку нашої мови А потім ще додавав – А порозуміваємось на зулу-кафрському нарєчії“.
к у л ь тре в юку л ь тре в юку л ь тре в юку л ь тре в ю

53 А проте, коли вже у вікнах Ноелиного покою показалися спочатку зім’яті й іще липкі від запашної смоли яснозелені каштанові листки, – вона вже поправно читала кирилицею. На початку ж травня, коли надходив час їхати на іспити до інституту, – її покликали до батьківського кабінету.
В кyтax великого покою вже дрімали вечірні присмерки, тулячись до темних меблів змоченого старого дуба. Бронзові та мармурові статуї, великі шафи бібліотеки, мисливське приладдя на оленевих рогах і різні незрозумілі, а також пам’яткові речі, що наповнювали покій, як музейну залю,
– в присмерку робили враження таємної лябораторії. Коли Ноель увійшла в кімнату, Еміль розсвічував великі воскові, яку церквах, свічки на широкому столі до писання, над яким розпинав свої велетенські крила випханий орел. У своїм покою Ноелин тато не хотів бачити інших, як тільки „ставникові“ воскові свічки Сідай, Ноель, зручніше до фотелю, бо ж хочу поговорити з тобою довше й докладніше.
Цей вступ стривожив дівчину. Напевне, знов якесь нове ще родинне рішення для мого добрав якому буду
“Souffre-douleur”“, – пурхнуло в неї думкою. А тато вже продовжував Говоритиму з тобою не як з дитиною, а як із членом нашого роду, поки що останнім, але з членом, котрий дійшов уже до такого віку, що з ним можна говорити серіозно.
– Слухаю уважно, – коротко відповіла Ноель Ти знаєш, що наш рідне з останніх украю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього він був і є чужий. Навіть більше він екзотичний, і багато нашого цілком незрозуміле їм. Що ти побудеш рік в інституті, – може цей вийде тобі на добро, ботам ти побачиш, наскільки ми різні та інші від них, тож і навчишся, як маєш поводитися з ними. Але ще більше навчишся того, як не маєш робити. То дрібниця, що недобре знаєш мову на початок того, що знаєш, – вистачить. Але жне забувай, що вміти їхньої мови докладно й поправно – тобі й не личить. Отже, вважай, щоб коли заговориш по їхньому, кожен відразу пізнав, що ця мова – тобі чужа.
В інституті безперечно відразу почнуть тебе допитуватись чому маєш стільки наймень, коли ж тут здебільша наймення короткі, дарма, щодо кожного додається ще й батьківське. Але твоє буде для них дивним, і не виключене, що й глузува- тимуть, зачувши, що повним йменням треба тебе звати Ноель Марія Стелля де Лячерда і Медина Челі.
1
Пам’ятай: Москалі намагаються глузувати з усього, до чого непризвичаєні, і найбільш цінені між ними люди не ті, що вміють щось доброго створити, – а ті, що майстерно висмівають висліди чужої творчости. Але ж ти знаєш, що в твоєму гербі є Кастильська Вежа, Араґонський Лев та білий Лебідь Вікінгів, володарів морських. Тобто – твоя зброя в боротьбі – не сварка, нерізкі суперечки, не дoсадні чи – боронь Боже – грубі відповіді, навіть і на в’їдливий глум. На посміховище шляхетність зовнішня без шляхетности душі. А належати до старого й славного роду – це не значить тільки мати деякі права. Ще більше це зобов’язує триматися й деяких непорушних засаді освячених віками традицій та часом – важких обов’язків.
– У тобі з радістю помічаю деякі риси нашого роду. Вірю, що ти – наша й нашою лишишся. Тож пам’ятай, що правнучці лицарів личить бути мужньою й самостійною. Чини, як уважатимеш сама за справедливе, побожне й чесне. Але, якщо тобі буде потрібно помочі в обороні чести й гербу,
– я завжди до твоїх послуг.
Постать батька цілковито потонула в сивій хмарі цигарного диму. Лише спідня частина обличчя була освітлена рожевим вогником. Покій, речі, навіть самий часі свідомість реальної дійсности у Ноель неначе відійшли в безкрай минулих віків. Вона бачила тільки у вікні тонкий, гострий серпанок місяця, що вирисовувався на темно-синьому небі, білий, ніжний і вічно молодий. Від нього і прозорого неба віяло весняним подихом нового життя, прочуттям невідомих тривог і радощів того близького, що ось стоїть уже тут, за дверима.
Ноель дійсно уважно слухала й нотувала в пам’яті кожне речення. Ті слова були для неї цілком ясні, самозрозумілій природні, і вона відчувала цілою своєю істотою їхню правду
– історичну й життєву. Але немов чийсь інший голосне в ній самій, а голос незнаної особи, що стояла поза нею, говорив їй От, бачиш родини ти не маєш, маєш лише рід. Для нього жне існує ніжність, сердечність тепло. Тільки – гасло й герб...
І її серце стискалось у маленький, безсилий клубочок, немов притиснений великою вагою стихійної резиґнації. Над ним же вставав спокійно гордий дух. Такий, як ці постаті на стародавніх портретах, де високі, накрохмаленій рясно по- складковані фрези не дозволяють у смутку похилити на груди бліде обличчя, з якого дивляться часом аж до розпуки сумні очі. І ніби з глибин тих далеких століть долітав тепер до вуха Ноель голос її батька. чи прадіда. чи основоположника роду, що все ще продовжував свою мову Рід, що віками рахує своє існування, може довільно чи з примусу зміняти місце осідку, землю, нарід, серед якого триває його життя. Це – закон вічного руху, відвічних змін, без яких не було б і самого життя. Але дві речі лишаються постійно незмінні одна – обов’язок до народу, серед якого живеш. Особливо ж, коли це народ скривджений і поневолений, невільно ані погорджувати ним, ані бути байдужим до нього та його потреб. Бо лицарський обов’язок і присяга зобов’язують боронити всякого скривдженого й воювати заслабого. Коли б ти була моїм сином, я згадав би тобі про посвячений меч але ти маєш понести в шляхетний бій тільки свій дух та свої здібнощі.
– Друга річ така. Зміняти бій набій завжди лише в обороні слабого, хай хоч і щоразу цей скривджений і слабий буде інший – не є зрада. Але зрадою, а тим самим і вічною ганьбою є – виректися свого роду, сплямити герб, зламати честь, гасло й обітниці. Голос роду – безсмертний і непереможний. І хоч бити для чогось захотіла забутий виректись його, цього не зможеш ніколи, ні для кого й ні для чого. Тож пам’ятай це, щоб ніколи не спробувати. А особливо цього не сміє зробити останній, тим більше у нас, де є гаслом „Ultimo veritas“...
2
Цього тобі вистачить, щоб самій вибрати, з ким іти. На всякий випадок скажу тобі в кожному старому роді спливаються різні крови, але в наших жилах – інформую тебе – ніколи не було ні краплини від Москалів і Жидів...
Ноель здавалось, що роки, а не хвилини про плили, поки тато замовк. Відчула себе нерозумом, але ж внутрішнім іраці- ональним почуттям відповідальною й серіозною людиною, котра мусить знати й розуміти, що має чинити. Встала з канапи і, простягаючи батькові руку, скромно, але твердо сказала Обіцяю. Най допоможе мені Бог.
Хвилюючись, не помітила, що останню фразу промовила по-еспанськи, як говорили ще її прадіди Батько також підвівся й міцно, як мужчині, стиснув її руку. Був певен, що прийняв обітницю від свідомої людини, а не пів дитини й дівчини. Не без гумористики Ноель за тиждень склала потрібні іспити й одягла непристібний одяг вихованки „Кієвскаво інстітута благородних дєвіц“...
1
„Лясерда“ поправна еспанська вимова, „Лячерда“ – вимова неапольська, де якийсь час були віцекоролями (еспанськими) члени цієї родини в Неаполі Останньому правда.
53
л
ена Королева Наталена Королева Наталена
К

54 культ ревю Ренесансний дух Мартіна Слівки
Мартін Слівка не зняв ні одного повнометражного фільму та попри це належить до найпомітніших митців словацької та європейської аудіовізуальної культури ХХ століття. Діяльність
Слівки як режисера, науковця та педагога припала на нелегкі часи, та, всупереч численним несприятливим обставинам, він прожив гідне і творчо насичене життя. Хоча життя режисера обірвалося несподівано й передчасно уроці, коли він ще був сповнений ентузіазму і мав чималі плани на майбутнє, він залишив по собі творчий спадок просто-таки ренесансного розмаху, з яким варто ознайомитися не лише словацькій, алей світовій публіці. В минулому для популяризації фільмів Слівки багато зробив його друг
– відомий німецький історик, теоретик та кінокритик Ганс Йоахим Шлеґель. Нині багато інформації про творчість режисера на європейському естетичному рівні можемо знайти в повнометражному біографічному фільмі, який з пошани до творчості свого улюбленого педагога) зняв один із численних талановитих студентів та спадкоємців
Слівки, режисер (орієнтований здебільшого на ігрове кіно) Мартін Шулік. У фільмі „Мартін Слівка: Чоловік, що садив дерева (2007) він розкриває суть орієнтації митця, використовуючи уривки з його масштабної творчості, фрагменти зйомок і спостережень
Слівки, іронічні коментарі його дружини Ольги, а також розповіді приятелів, шанувальників, теоретиків та критиків. Усе це – під акомпанемент оригінальної музики братів Мухівців, яким Слівка присвятив один з багатьох своїх етнографічних фільмів.
Пліцка, дисиденти та ікони
Слівка, безперечно, є продовжувачем традицій Карола Пліцки, знаменитого етнографа, фотографа та кінематографіста. Карол Пліцка
– режисер повнометражного фільму Земля співає (1933), яким ще в ті часи захоплювалися на Венеційському кінофестивалі, і в якому ліричними документальними засобами зафіксовано автентичну словацьку народну культуру. Для Слівки ця стрічка (які сама постать режисера) булане тільки предметом ретельного вивчення, алей постійним джерелом інспірації.
Слівка уважно слідкував за видозмінами культури загалом і словацької народної культури зокрема. За освітою кінознавець та драматург випускник Фільмового й Телевізійного факультету Академії музичного та театрального мистецтва, що у Празі, етнографі фольклорист, інспірований сакральними татранськими й північно- карпатськими мотивами, він у своїй документальній творчості орієнтувався на фіксування і класифікацію унікальних культурних явищ та особистостей. Крім фільму про Карола Пліцку, варто згадати імена інших відомих словацьких персон, яким Слівка присвятив свої короткометражки. Ними були художники Людовіт Фулла, Марія Рудавська,
Ладіслав Ґудерна, словацький наївний митець світового рівня Мартін Йонаш натхненник і батько ковачіцької школи) із сербської Воєводини. Слівка знімав документи і про таких словацьких поетів та письменників, як Вільям Турчані,
Йозеф Ціґер-Гронський; політиків, про яких після 1989 року мовчали, або їхні погляди дезінтерпретували (Kарол Сі- дор, Мартін Сокол). Однак основним предметом його кінематографічного і наукового зацікавлення була передусім якомога точніша і автентичніша фіксація унікальних феноменів народної культури. До кращих Слівкових фільмів належать Здалека йдемо, новину несемо (1965), кони (1965), Болгарські пісні оплакування, „Масляни- ця, На початку була пісня, Народні традиції та сучасність, „Мухівці“, Словацький фольклор, Слава Богу на висоті… а на землі мир, Керамік
Йозеф Франко та ін.
Мартін Слівка – автор телевізійного документального циклу (тринадцять частин) про народну культуру Словаччини, книжкової монографії про словацький народний театр, лекцій та університетських посібників. Крім того він був режисером та сценаристом фільмів Народний театр Списька Маґура“, Маски в народному театрі та ін. Предметом його зацікавлення були соціальні, етнічні та релігійні групи (Лісоруби, Земляки, Люди зроду Ромів, Медсестри в Україні, Словаки в Україні, Словаки в Австрії. Важливим у його доробку є також серійний опус Діти вітру/Цигани Європи (1991–1999) про життєві долі і творчість ромів на європейському континенті, знятий за сприяння Словацького ТБ та німецького ТБ Баден-Бадена.
Метафорами до авангарду
Окремими пластами, що їх на тлі матеріальної та духовної культури
Слівка презентує в своїх фільмах є його особисті захоплення – археологія, архітектура, історія. Під кінець свого життя він встиг зафіксувати на плівці революційні зміни 1989 року в Словаччині як елемент чехословацьких, а також центрально- та східноєвропейських процесів) – від моторшних проявів тоталітарних соціалізмів до демократичних і плюралістичних метаморфоз. У фільмі він аналізує погляди дисидентів, студентів, театральних акторів, що виступали проти тогочасного режиму. В європейському та світовому контексті (крім названих фільмів, відзначених головними призами багатьох престижних кінофестивалів, усе ж домінують Слівкові метафоричні наближення або до авангардного фільму Вода та праця, головний приз Золотий дракон фестивалю короткометражних фільмів у Кракові, 1964) або до поетично-екзистенційного аналізу буття та сенсу життя людини в її прощанні зі світом (Відходить людина,
1968). Цей документальний фільм (де у правдиво біблійній перспективі показано похоронні обряди на Балканах) є не лише однією з кінематографічних вершин плідних х, алей частиною Золотого фонду словацької кінематографії в 1995 році ЮНЕСКО внесло його у перелік творів Світової культурної спадщини.
Багатогранна й інспіративна творчість Мартіна Слівки знайшла продовження в роботах його студентів, в читаннях його академічних, теоретичних, кінознавчих та культурологічних текстів. Його твори, імовірно, могли б бути скомпоновані по-іншому, якби він неживу таку епоху і в такому геопрос- торі, де панувала єдина ідеологічна доктрина. Але він зумів не занапастити свій таланті відстояти право на власне бачення. І хоча в його творчість постійно втручалася державна цензура, а його найкращі фільми були заборонені для прокату, він зумів гідно пройти свій шлях завдяки монументальності етичних принципів і взоруванню на найкращі традиції словацької та європейської культури. Свідченням цього є і приз „Fra о, яким Мартіна Слівку в 2005 році посмертно нагородили за кінематографічне відображення християнської культури.
Віліам Яблоніцкий, Братислава
54

55 Юрко Іздрик
Вона з’являється щоранку. Дуже педантично, завжди о тій самій порі. Поводиться чемно і стримано, цілком логічно вважаючи, що вже самої її появи, навіть мовчазної, достатньо, аби я зрозумів, про що йдеться. А йдеться завжди про одне і теж я повинен нагодувати її. Готувати їй сніданки — взагалі-то не мій обов’язок. Ні особисто їй, анікому іншому я не давав жодних обіцянок. Але вже якось так повелося, не пам’ятаю, відколи, здається, з позаминулого літа.
Врешті-решт це зовсім необтяжливо для мене. За час нашого знайомства це вже навіть перетворилося на частину моїх ранкових ритуалів — як холодний душ, кава з молоком, сигарети. Тепер ще й сніданок для неї. Для невротика ритуали — справа не лише звична, алей помічна. Особливо ранкові, коли розум відмовляється вірити, що знову повернулася т.зв. реальність, коли психіка бойкотує будь-які спроби налаштуватися на активне, креативне, конструктивне яке там ще — суспільне буття, коли пам’ять вкотре намагається виінсталюватися з групової історії в якусь приватну соліпсичну директорію. Механістичність ритуальної поведінки немов продовжує інтимність нічного усамітнення, створює ілюзію продовження сну. Тобто створює ілюзію ілюзорності.
Пом’якшує повернення в шенгенську зону дня.
Тож готувати сніданок ще й для неї — справа достатньо вдячна. Тим більше, що вона не вимагає різноманітності, просячи щоразу одне й теж кукурудзяні пластівці з родзинками. Я мав би цінувати мінімалістичну скромність її бажань, однак певні естетичні нюанси рецептури таки дратують мене. Я майже впевнений, що снідати пластівцями вона почала, надивившись американських серіалів. У кожному разі, ще донедавна ніхто зі співвітчизниць навіть гадки не мав, що цей прародич попкорну може складати повноцінний сніданок. Утім, варто віддати їй належне пластівці вона їсть сухими, не заливаючи ні молоком, ні соком, ні йогуртом. Із погляду здорового харчування, навряд, чи це добре, але така поведінка свідчить все ж про власне вольове рішення, про індивідуальний вибір, зрештою, про індивідуальність як таку. А кожну індивідуальність я навчений шанувати. Звичайно, з американського кіна вона набралася ще й інших дурнуватих звичок. Наприклад, аби показати, як уважно ставиться до моїх слів, вона схиляє голову вбік і скеровує погляд просто в очі співбесідникові: достоту так демонструвала зацікавленість леді- термінатор із однойменного фільму. Однак і це не надто дратує мене бо що здатне ефективніше за цитати з голлівудських блокбастерів повертати нас до реальності Тож я трактую таку її поведінку як грамотний і ненав’язливий психотерапевтичний хід.
Набагато гостріше дратує мене її манера їсти. Їсть вона, що називається, голосно і неохайно, розкидаючи пластівці навсібіч. Тепер після сніданку мені доводиться прибирати ретельніше, ніж я звик до нашого знайомства. Добре, що вона принаймні не намагається розмовляти під час їжі.
Та, попри все, гріх не згадати й позитивних її рис. Так, скажімо, вона жодного разу, жодним чином не заакцентувала свого ставлення до мене як до представника протилежної статі (що для її однолітків майже відрухове. Я дуже ціную таку поведінку, тим більше, що в неї є бойфренд (я неодноразово бачив їх на вулиці разом, про якого вона жодного разу не згадала, не кажучи вже про можливі спроби познайомити нас чи спробувати нагодувати халявним сніданком і його. Тобто між нами, між мною інею дуже природно, без зайвих домовленостей виник своєрідний кодекс честі, а це, погодьмося, нечасто трапляється в стосунках.
З мого боку подібний кодекс вмикається чомусь лише вночі. Я жодного разу не бачив її уві сні, але її присутність там відчував неодноразово. Так от це, замалим не
Прохаськове відчуття присутності відігравало в моїх снах роль своєрідного морального імперативу, направляючи дії, коригуючи вчинки тощо. Підозрюю, саме завдяки їй я навіть уві сні ніколи не зважився ані на вбивство, ані на самогубство.
Оце, мабуть, і все. Дивний приклад симбіозу двох повноцінних організмів. Хоча взаємовигідний симбіоз, як твердять зоологи, якраз і свідчить про бодай часткову неповноцінність, неспроможність без допомоги ззовні успішно функціонувати в соціумі (не кажучи вже про ноосферу) Не знаю, скільки це триватиме. Як гостро кожен із нас переживатиме втрату спільника — бо ж навряд чи ми помремо одночасно. Зрештою, для розлуки є багато інших, прозаїчніших причин. Набагато більше, ніж для вдалих зустрічей. Я, наприклад, часто мандрую. Щоправда, поки що мандри не шкодять за час моєї відсутності сніданки їй готує дружина. Дружина вважає її горлицею, тому щоранку, виносячи порцію пластівців на балкон, кличе
„Гулі-гулі-гулі“. На цей пароль, якщо вірити дружині, і справді прилітає горлиця. Зі мною все відбувається по-іншому. Мабуть, орнітолог із мене поганий. Звичайно, я неодноразово пробував, відчинивши вікно, промовляти щось на зразок А гулі, а гулі. Але жодного разу ніхто, ніде. Мабуть, уся справа втому, що в складній резидентській грі під назвою Життя паролі, коди й імена унікальні для кожного і не повторюються ніколи. Навіть двічі.
А ГУЛІ...
Іздрик

56 культ рев юку л ь тре в ю Dreams —
Dazzle Група „Dazzle Dreams“, яку створили дві помітні постаті українського шоу-бізнесу — Дмитро Ципердюк продюсер, звукорежисер, заслужений артист України) і Сергій „Шура“
Гера (екс-„Скрябін“, тепер грає в Другій ріці) — всередині літа 2007 року представила однойменний альбом. Враховуючи, що обидва учасники є продюсерами зі стажем, проблем з ротацією в них не виникало, а альбомові якийсь журнал навіть присудив звання прорив року, і це притому, що сама група має трохи більше, ніж рік. За що ж така увага?
Група однозначно непроста, але щоб це зрозуміти, слід дослухати альбом до кінця. Бо перша його половина, в яку входять 5 пісень „S.O.S“, „Shock your mind“, Ікона, „Clouds of clover“,
„Dazzle Dreams“ — це радіоформатні пісні в стилі сінтіпоп. Так, якісної поп- музики українській естраді бракувало і бракує, тож ці пісні потрапили в майже вільну нішу в українському шоу-бізнесі. Вони мелодійні, вони якісно зааранжо- вані, але, по суті, в них немає нічого особливого — все це ми вже чули.
Але від сьомого треку починає розкриватися справжня експериментальна суть групи. Виявляється, поп для них далеко не пріоритетний жанр, просто будучи грамотними продюсерами, вони записали форматні треки, щоб потрапити в радіоротацію і ось так заявити про себе. Після короткої медитації для синтезатора й волинки „Moravia
Wind“ починається найцікавіше пісні в стилі world music, тобто етнічні мелодії в сучасних аранжуваннях першою з них у плейлісті є „Loreley“ — народна легенда про Лореляй, яку записав німецькою мовою Генріх Гейне; на альбомі ми маємо можливість почути її в чеському перекладі у виконанні якогось безпритульного празького музики. Далі йде „No fear“ — медитативна поп- балада з етно-мотивом у приспіві, а за нею „Grandmama“ — чудовий зразок того, як автентичний спів можна поєднати з електронними аранжуваннями. Ці три пісні варті того, щоб заради них купити альбом (або скачати з Мережі
— він є у вільному доступі на сайті фанатів, очевидно, з благословення самих „Dazzle Dreams“). Останні треки — інструментальний поп-ембіент
„Sleeping Anna“ i „Holy Night“, ніжний і приємний для вуха, а також три якісні ремікси.
Музиканти обіцяють і надалі поєднувати етно з електронікою (навіть зібралися для цього в Непал. Збором етнографічного матеріалу переважно займається Дмитро, а Шура зводить і аранжує. Слід віддати йому належне ні автентичний співні електронні аранжування не глушать одне одного, не звучать недоречно й не приліплені одне до одного, але утворюють нову музичну сутність, придатну і для уважного, і для фонового слухання
— все ж в учасників групи за плечами великий досвід роботи саме в сфері легкої музики. В інтерв’ю група обіцяла сконцентруватися саме на world music — залишається сподіватися, що слова вони таки дотримають.
Цей альбом можна вважати за маніфестацію присутності групи (головно за допомогою поп-пісень) та демонстрацію можливостей (в етно- обробках. Груп такого рівня професійності на українській поп-сцені немає. Подвійну сутність альбому легко виправдати умовами шоу-бізнесу, а до того ж вона може мати й виховну роль — поступове зацікавлення споживачів поп-продукції автентичними мотивами. Однак у цьому може критися й небезпека для самої групи водночас претендувати на народність і елітність — ризиковане заняття. Цього разу групі це вдалося, подивимося, що буде наступного. Ki mono.
— Тов. Єнісей Груп,
2007
„Mamanet“ — молода група з Краматорська, яку, не боячись зайвого пафосу, можна назвати однією з перлин української сцени. У той час, як вона сцена) намагається не відставати від Заходу, а в результаті часто видає продукт або відверто другосортний і застарілий, або оригінальний, але жахливо зроблений, „Mamanet“ зайняли передове місце, розвиваючи тут жанр, який щойно набирає обертів і на Заході, — пост-рок. Створена 2003 року група, завдяки оригінальній музиці та вдалому продюсуванню, досить швидко завоювала визнання та популярність, виступаючи по клубах і фестивалях, утому числі й на Казантипі, а цього року замахнулася навіть на участь на славнозвісному угорському і. Що ж особливого в цій групі По- перше, відсутність аналогів в Україні навіть самі музиканти не змогли назвати собі подібних серед українських гуртів. Пост-рок в Україні не грає більше ніхто, а пост-рок такого штибу, яку, здається, немає аналогів і у світі. По-друге, вони виробили своє фірмове звучання, складне, насичене різними електронними тембрами
— і це притому, що група передовсім концертна й кожну свою композицію може зіграти наживо зі сцени, хоча не бачивши їхнього виступу, важко повірити, що такий звук не вимагає особливої студійної роботи. Склад „Mamanet“ — типовий для всіх пост-рокерів рок-квартет: дві гітари Юрій Розенко і Євгеній Михайлов), бас (Ярослав Циганій) і ударні (Ми-
56
к у л ь тре в ю і український пост рок
*******
***

57 57
хайло Лантуху записі брав участь також ді-джей. Власне, учасники не зараховують свою музику до жодного жанру пост-роком її називають через відповідність із основною рисою цього жанру — за допомогою рокового складуй на основі роково- го мислення створюється принципово інша, геть не-рокова музика (рок і пост-рок співвідносяться приблизно так, як джазі рок-н-рол). Із трохи меншим успіхом можна означувати цю музику як trip-hop (від нього дісталися характерні гітарні партії, lounge (через неспішний, розслаблений настрій і ідеальну придатність для фонового прослуховування і специфічні вокальні семпли) і, меншою мірою acid-jazz (якщо зовсім відверто — не jazz, але точно щось, з огляду на кислотні тембри інструментів).
Музика винятково інструментальна, з рідкісними вкрапленнями вокальних семплів (крім шостої композиції. Композиції витримано водному стилі, усі виразні, кожна логічно побудована і її легко відрізнити від інших навіть після першого прослуховування. Повторювані, на манер клубної музики, мелодичні звороти співіснують з приджазованими ходами і типово роковими програшами (після яких такі чекаєш початку нового куплету пісні, забуваючи, що співати тут ніхто не збирався, барабанна партія також більше відсилає до клубних жанрів, ніж до року. Однак через суто гітарний склад групи музика — знайомими поєднаннями нот, звичними ходами — викриває свою рокову спадковість. Загалом музика зроблена добротно, з грамотними аранжуваннями, логічною композицією і безпретензійна надмірний артистизм придатний для різних видів слухання. Вдумливий і уважний слухач отримає від нього немале задоволення. При фоновому прослуховуванні альбом створить спокійну, трохи психоделічну, але ненав’язливу, обкурену й дещо
„вальяжну“ атмосферу. Рекомендується всім, хто з цікавістю ставиться до нових напрямів і жанрів. Усім власникам кальянів — обов’язково. Але протипоказань для такої музики немає.
efandy
*********
*
рецензії
та анотації
Родинна Європа
Чеслав Мілош. Родинна Європа. Переклали з польської Лідія
Стефановська та Юрій Іздрик, Львів, Літопис, 2007, 390 с.
На Родинну Європу український читач чекав уже давно — принаймні від часу публікації уривків тексту 2004 року. Перекладена на більшість європейських мов іще наприкінці п’ятдесятих, ця книжка врешті-решт побачила світ українською, чим завдячуємо тандему перекладачів — Лідії Стефановській та Юрієві Іздрику. Із Чеславом Мілошем ми вже знайомі за Поневоленим розумом, „Придорожним песиком і книжкою вибраних віршів. Замало — як на лауреата Нобелівської премії йодного з найпотужніших інтелектуалів минулого століття. Замало — як на блискучого поета, який упродовж усього життя раз по раз дебютував новими візіями поезії, не замикаючись у рамках свого покоління. Замало — як на людину, котра познайомила Захід із закутком Європи, до якого належимо йми. Власне, цьому закутковій присвячено Родинну Європу, що, хоча й написана для них, нині як ніколи актуальна для нас. Адже проблеми широкого самовизначення, культурної приналежності та цивілізаційного вибору, — зазначає в післямові Лідія Стефановська,
— належать до найважливіших питань, від яких залежить майбутнє України.
„Ми походимо з країн, які коли б не існували, то світ цього б не помітив,
— безілюзійно констатує Мілош 2001 року, коли Польща готується приєднатися до Європейського союзу і стати його повноправним членом. А втім, написана в х у Франції „про-
57

58 культ ревю культ ревю культ ревю 58рецен повідь місіонера серед дикунів (як означив Родинну Європу сам автор) зробила свій внесок у подолання стереотипів щодо Східної Європи. Видана в Польщі через багато років після написання — які більшість еміграційних творів — Родинна Європа прислужилася також його співвітчизникам у віднайденні ідентичності. Шукаючи відповіді на запитання Ким я є, Мілош спонукає читача замислитися над своїм походженням і призначенням, особливо читача, який теж родом із малої батьківщини і сформувався на пограниччі кількох культур, понівечених кривавою історією ХХ століття.
Не плекає ілюзій авторі щодо щирості свого тексту — співвідношення правди й вигадки, конвенції й індивідуальності. Він майстерно обігрує різні дистанції, з яких відкривається панорама на власне життя, міжвоєнне двадцятиліття, агресію року зі сходу й заходу. Мілош занадто добре знає про умовності, які накладає літературна форма, щоб писати справді автобіографічний твір, але з другого боку — усвідомлює, наскільки мертвими і порожніми є узагальнення й абстракції, за якими не стоїть особистий досвід. Ян Блонський якось назвав поезію Мілоша антисимволічною, бо неповторне має тут цінність саме по собі, а не як знак вищої реальності. Подібно в Родинній Європі життя однієї людини більше говорить продух часу, ніж про нього скажуть історичні факти й статистичні дані.
Автор подібний до археолога, який дбайливо розгортає кожен культурний шар, уміло реконструює образ часу з уламків пам’яті таз повагою ставиться до тих підземель, які краще залишити в спокої. Літопис свого родоводу він веде від кривавої християнізації балтійських племен — останніх варварів Європи. Історичні екскурси й автобіографічні моменти гармонійно переплітаються. Хоча особистої історії тут, звісно, більше. Кожен із вісімнадцяти розділів/фрагментів книжки має свій лейтмотив, які всі разом складаються у своєрідний роман виховання, що завершується еміграцією героя до Америки. Однак, на відміну від конвенцій жанру, процес виховання у Мілоша не завершується ми завжди є учнями початкового класу. Подиву гідна м’яка інтонація тексту, водночас трагічна і світла, що не збочує на патетику, коли йдеться про фундаментальні людські цінності, чи не зривається на розпачливий фальцет під часопису травматичного досвіду війни.
Про перекладне випадає говорити, позаяк виконаний він на високому рівні. Перекладачам вдалося уникнути спокуси полонізмів, нащо хибують багато перекладів з польської. Дозволю собі лише заувагу з приводу самої назви. Лідія Стефановська не оминає увагою цього питання у післямові, зазначаючи, що родинна постає тут як синонім таких визначень вітчизни, як домашня, близька, мала. Тож видається, що ближчим до цього ряду є означення рідна (польське „rodzi- nny“ означає і родинний, і рідний наприклад, „rodzinny kraj“ — це рідний край, хоча „rodzinny dom“ може означати і рідний, і родинний. На користь цього варіанту свідчить і переклад англійською як „Native Realm“. А втім, важко сказати, про що саме йшлося авторові, про яке зі значень слова „rodzinny“, тож ці міркування в жодному разі не мають наметі підважити адекватність перекладу.
Читачів українського видання Родинної Європи потішать також іменний покажчик і календар життя і творчості Мілоша, вміщені в кінці книжки. Не кажучи вже про післямову Лідії Стефановської Метафізика провінції, що містить проникливий аналіз Мілошевого тексту й роздуми щодо його значення для української гуманітаристики.
Наталя Якубчак, Київ
„Репортаж“ зі шквалу української історії
Костюк Григорій. Зустрічі і прощання Спогади удвох книгах, Київ, Смолоскип, 2008, 720 с. Чудова новина як для тих, хто професійно цікавиться подіями та літературою
ХХ століття, такі для всіх охочих просто відчути саму атмосферу і гарячий подих років УНР, українізації, сталінізму та
ІІ Світової війни. Вперше в Україні вийшли друком спогади Григорія Костюка Зустрічі і прощання (у київському видавництві „Смолоскип“).
Два досить грубі томи розповідають, як перед очима автора змінювались епохи революції, соціальних експериментів, репресій, війни та еміграції, як відбувалися всілякі культурні процеси, передусім літературні. Тож книги вистачить на тривале і смачне читання. Григорій Костюк прожив майже сто років і був літературознавцем, істориком літератури, викладачем. Зокрема, саме він опрацьовував знамените п’ятитомне еміграційне видання Миколи Хвильового, опікувався архівами Володимира Винниченка. Він народився 1902 року під Кам’янцем-Подільським, навчався там уроки УНР, потім переїхав до Києва, закінчив університет (причому науковим керівником Костюка був сам Микола Зеров) і почав жити в Харкові, тодішній адміністративній і культурній столиці. Тут він став аспірантом і редактором юнацького видавництва та потоваришував чи бодай познайомився з дуже багатьма діячами Розстріляного Відродження — Миколою Хвильовим, Сергієм Пилипенком, Юрієм Янов- ським, Іваном Багряним, Леонідом
Первомайським, Василем Мисиком, Борисом Антоненком-Давидовичем, Олександром Білецьким та іншими. Про кожного з них — цікаві факти, враження, історії. А також Григорій Костюк розповідає про літературні війни, мистецькі тенденції та політичні події в Україні й СРСР.
Характерна й елегантна історія арешту Костюка. Він з колегою чекав коло Оперного театру на когось із акторів. Поряд була припаркована машина польського консула. Не дочекавшись, вирішили піти. Ходім, атоми тут так довго стоїмо, що можуть подумати, ніби ми хочемо кинути бомбу в консула. Коли його досить скоро арештували, одним із звинувачень була… „спроба замаху на консула однієї з сусідніх держав“.
Спогади про перебування в НКВД й ГУЛАГу вже давно стали окремим літературним жанром зі своїми неодмінними законами. І відповідна частина Зустрічей і прощань — класика цього жанру. Характерна процедура введення допекла, безглуздих допитів, тортур, пародійного суду, побуту камерах, етапи, табори, тяжка праця та, звичайно, людські історії. Наприклад, проте, як сторож однієї сільської школи приїхав на завдання директора у Київ по бюстики Сталіна й Молотова. Постала проблема, якби їх зручніше

59 59 59
ензії
та анотації
донести до поїзда. Сторож зв’язав їх за шиї мотузкою та поніс через плече повішеними. Залічені хвилини його арештували та дали кілька років за образу вождів партії. Інший яскравий випадок
— європейський філософ, що його прізвище Костюк не запам’ятав. Він закінчив Гайдельберзький університет, потім під керівництвом Карла Ясперса захистив докторську дисертацію. Але вирішив, що йому варто би ще вивчити такий цікавий напрямок філософії, як діалектичний матеріалізмі то в осерді цієї школи — у Московському інституті філософії. Іноземця охоче пустили в Москву слухати лекції, а побачивши, що він намагається дискутувати на заняттях, без довгих роздумів відправили на Воркуту з терміном п’ять років.
Зрештою, всі гулагівські людські історії — цікаві, парадоксальній страшні. І Григорій Костюк їх розповідає багато, бой побачив там чимало людей, від сина Троцького до брата
Косіора, літератора Ґжицького, одного загадкового родича російської поетки
Цвєтаєвої, цілого загону китайських студентів, українського Дантона“
Буценка, урок і божевільних. Причому важливо, що розповідає він не лише про найзнаменитіших персонажів, ай про тих цікавих людей, які дотепер не стали визнаними символами епохи. У такому ж дусі спогади поступово сягають звільнення, війни, окупації та еміграційних років.
„Зустрічі і прощання неминуче тяжіють до порівняння з концептуально схожими Розповідями про неспокій Юрія Смолича та „Я-мене-мені“ Юрія
Шевельова. Різні долі, але ті самі роки. Спогади Шевельова дуже егоцентричні. Вся дивовижна епоха в його книзі є лише зовнішнім несприятливим тлом думок, настроїв і вчинків самого автора. У Григорія Костюка все навпаки його пам’ять вбирає в себе головно зовнішній світ, людей та події, шукаючи там відбиття долі автора. В обох підходів свої переваги, але костюківський, звісно, краще надається до того, щоб передати враження, настрої й атмосферу тодішнього життя. Що ж до мемуарів Смолича, вони виразно програють (стилістично, композиційно, через вимушені недомовки й неправдиві дані) і Костюку, й Шевельову, хоча свого часу в СРСР мали неабияке значення бодай якоїсь згадки про забуте і „забутих“.
Отож, книга Зустрічі і прощання явно претендує на умовне звання найцікавішого історичного видання цього року.
Олег Коцарев, Харків
Якого минулого потребує майбутнє Stryjek. Jakiej przeszłości potrzebuje przyszłość? Interpretacje dziejów narodowych w historiografi i i debacie publicznej na Ukrainie.
1991−2004. Warszawa, Instytut
Studiów Politycznych PAN,
Ofi cyna Wydawnicza RYTM,
2007, 848 с.
У Варшаві вийшла друком ще одна книга, присвячена українській тематиці. Книга належить до тих видань, на які українці розводять руками у нас таких опрацювань поки що немає. Можливо і добре, що цей ґрунтовний аналіз напрямків розвитку української історичної науки з’явився закордоном по-перше, погляд нібито безсторонній по-друге, усі описані в книзі особи не матимуть приводу ображатися на когось із власного середовища. А потрапило до більш ніж кілограмового, за відчуттям, видання чимало осіб. Я навіть почав шукати своє прізвище у сторінковому індексі, проте наївно помилився до списку потрапили ті історики, котрі попри злидні науки загалом не зрадили професії, вірять у благу справу відродження історичного знання в Україні, — і працюють. А проте, кожен по-своєму, про це і книжка.
Погортавши сторінки видання і вчи- тавшись, я піймав себе на думці, що Томаш Стриєк, напевно, якщо не маг, то принаймні добрий чарівник — описує перебіг конференцій, конгресів, з’їздів у різних частинах світу із такою легкістю, ніби або сам там був присутній, або ж його консультували люди, які бездоганно знають українську історичну палітру. Одним із таких консультантів (і рецензентів водночас) є доктор
Ґжеґож Мотика, який супроводжував
Стриєка в часі презентації книги у Києві. Також неостанню роль зіграли Оля Гнатюк, Боґуміла Бердиховська, Ярослав Грицак, Сергій Біленький, Йо- ганна Конєчна, які кожен у свій спосіб сприяли появі цієї книги. Автор досконало розібрався у хи- тросплетіннях середовищ професійних істориків в Україні та поза її межами, пояснив читачеві причини виникнення того чи іншого угруповання, внутрішньої конкуренції між ними. Академічні кола у Києві і Львові, „альтернативники“ й централісти не уникнули пильного ока польського дослідника. Надзвичайно важливим є контекст істориків діаспори, передовсім з Гарвардського інституту українських студій, де доктор Стриєк стажувався. Омелян Пріцак і Іван
Лисяк-Рудницький, Орест Субтельний і Пол Маґочі, Роман Шпорлюк і Іван
Химка, Сергій Плохій і Степан Величен- ко, Любомир Винарі Григорій Грабович у книзі мовби долають океані багатоголосним хором промовляють це наш труд спричинився до сучасного стану української історичної науки, без нас вий далі були б у більшості совєтськими графописцями, блукали б у темноті старих схемі псевдонаукових розв’язань. Описавши позицію грандів з Канади і США, Стриєк проте не бачить праці українських істориків у Польщі, яка для нього очевидно не є полем української діаспори. Попри заснування Українського історичного товариства в цій державі, роботи Романа Дрозда, Григорія Купріяновича, Романа Висоцького та інших вважаються доробком польської історіографії. Однак автор підкреслює роль регіональних осередків україністичних студій у Любліні, Кракові та словацькому Пряшеві у формуванні певного багажу знань про Україну.
Пояснюючи своє зацікавлення Україною як причину написання даної книги, Томаш Стриєк вказує нате, що науковці з-над берегів Дніпра мусили, по-перше, долати пережитки радянської історіографії, аз іншого боку, мусили стати співтворцями нової історії незалежної новонародженої держави. Описуючи період з 1991 пороки, автор співпереживає з українцями муки народження вільної історичної думки. Винесене у заголовок питання Якого минулого потребує майбутнє є питанням не загальнофілософського плану, а власне болючою проблемою українських істориків, котрі відчувають на собі відповідальність за творення історичного підґрунтя великої європейської країни. Одні з упевненістю професіоналів змінили личину марксизму на

60 культ ревю рецен оскал націоналізму, інші ж, з упертістю гірської річки намагаються прищепити українській історіографії ген поліфункціональності, незалежності від лінії партії, здатності до самоочищення і регенерації. Великою симпатією наділяє Томаш Стриєк власне тих других, котрі у співдружності з істориками інших країн Центрально-Східної Європи бачать ширший контекст української історії Наталя Яковенко, Ярослав
Грицак, Ігор Гирич, Юрій Шаповал
— в середньому поколінні Андрій
Портнов, Андрій Заярнюк, Сергій
Єкельчик — у молодшому. Ліберальний підхід у працях цих істориків роззброює затятих націоналістів не лише серед українців, алей у середовищі інших історіографій, передовсім польської і російської. Завдяки їх творінням сусіди стають ближчими. Український переклад книги Томаша
Стриєка має постати за кілька років благородний почин донести польську правду про нас взяв на себе Андрій
Портнов. Роман Кабачій, Київ
Немодна, але навдивовижу природна й актуальна Богдана Матіяш. розмови з Богом. Львів Видавництво Старого Лева,
2007, 64 с.
До останньої поетичної збірки
Богдани Матіяш розмови з Богом скептичний та іронічний читач не може не ставитися без перестороги. Аж надто патетична і несучасна її назва. Однак усі можливі упередження одразу ж зникають, щойно відкриєш її на будь-якій сторінці і прочитаєш якийсь із її фрагментів. розмови з Богом — по- справжньому пронизлива, відверта і — головне — переконлива спроба писання метафізичної поезії у зовсім, здавалося б, непоетичний і немета- фізичний час.
Однак такі книжки мають одну велику проблему — вони довго пробиваються до уважного і вдумливого читача. Втім, це не завадить розмовам з Богом із плином часу стати культовою книгою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги Великий міст або Діти трепети Василя Герасим’юка. Світогля- дова подібність книги Матіяш до живих класиків української поезії — очевидна.
Матіяш нарочито немодна, але навдивовижу природна й актуальна. Як повсякчас будуть актуальними Псалми Давидові. Саме їх, либонь, тримала поетка у підкірці, пишучи цю книгу.
Поетка не боїться ставити остаточні, головні питання, що цілковито йде врозріз із модними тенденціями сучукрліту. Адже цей — якщо можна так висловитися монологічний діалог молодої жінки з Богом є свідченням появи нової релігійності. Саме ця збірка встановлює принципово новий ліричний зв’язок з людини з Богом, позбавлений демонстративності і крикливості.
Це немовби розмова з рівним, тим, кого любиш, а не кого боїшся і кому служиш. Розмова з добрим Богом, тим Богом, який всюди є і все наповняє. Це взагалі долання небачених раніше для української літератури невидимих бар’єрів, яка весь час або ставала з Богом на прю, або заперечувала його, або сліпо славила, або просто не брала до уваги.
Поетці властивий також і сумніві певна іронічність. скучаю коли тебе немає а що тебе немає майже ніколи скучаю завжди. Богдана Матіяш прикликала собі на допомогу багату традицію європейської метафізичної поезії. Можливо, розмови з Богом це також своєрідний діалог із багатою на розмови з Богом духовної поезії поляків Яна Твардов- ського і Вацлава Ошайці.
Однак беззастережно назвати цю книгу поетичною сповіддю язик не повернеться. По-перше і по-останнє, розмови з Богом — тонка поетична робота філігранні метафори, яскраві візії, драйв і якийсь внутрішній неспокій і незадоволення. Лірика Матіяш, які кожна справжня поезія, народжується з незадоволення, а виростає у якусь несподівану і незбагненну ніжність. Пісок, розсипаний почервоній обкладинці цієї довершеної книги Юрком Іздриком, який виступив у ролі ілюстратора збірки, цьому зайве свідчення. Пісок — втілена ніжність нашого світу, створеного добрим Богом.
Андрій Бондар, Київ
Імперія пам’яті Сергій Єкельчик. Імперія пам’яті.
Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві, Київ, Критика, 2008, 304 с.
Здавалося б, підручники, романи, опери й картини х та х років безнадійно застаріли і навіть колись грізні викривальні постанови ЦК партії припали пилом або були скасовані. І все ж таки події, про які йдеться в новій книжці канадського історика з Університету Вікторії Сергія Єкель- чика, мають безпосередній стосунок до сьогодення. Імперію пам’яті“, яку вперше надрукувало видавництво
Торонтського університету уроці й видало на початку року українською київське видавництво Критика, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці й культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру і на основі матеріалів восьми українських і російських архівів аналізує обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, важливу роль української інтелігенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та можливість прочитати ідеологічно витримані творив українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить Сергій Єкельчик, що тогочасні російсько-українські стосунки “ однобічний диктат старшого брата. Вони насправді становили складну систему контролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися тогочасні українські інтелектуали. Попри твердження всієї пострадянської української історіографії, сталінський варіант української культури не був результатом придушення природних національних почуттів місцевої інтелігенції. Республіканська бюрократія та інтелігенція, які інтерпретували туманні, проте потужні сигнали з Кремля, виявляється, були головними гравцями у формуванні сталінської історичної уяви, а шістдесятники підхопили відновлення національного наративу не тому, що були вродженими націоналістами, атому що виросли в сталінській імперії пам’яті, а ця імперія не змогла виробити ненаціональну версію минулого.
Саме взаємодія української інтелігенції з Москвою, а непросто тота- лізаторські задуми центру, творила офіційну лінію щодо неросійських
ідентичностей та національних спад-
60

61 61
ензії
та анотації
щин. Ба більше, місцеві ідеологи й інтелігенція займали неоднозначну позицію посередників між Кремлем і його неросійськими підданцями, їхнє виживання й добробут залежали відтворення соціалістичної національної ідеології для своєї республіки. Складні відносини цієї соціальної групи з центром і власною аудиторією, а також кінцевий культурний продукт ставлять під сумнів пояснення,
ґрунтовані лишена відомих моделях тоталітарного контролю чи зв’язку патрон–клієнт. Здобутки постколоні- альної теорії особливо допомагають зрозуміти обмеження й можливості розвитку неросійської історичної пам’яті за Сталіна. Нові архівні дані показують, що вважати відповідальною за ідеологічні ситуації в Україні тільки московську партійну верхівку було б надмірним спрощенням, адже республіканські чиновники й інтелектуали відігравали активну роль у розвитку і змінах офіційної політики пам’яті. Архівні матеріали спростовують і протиставлення місцевих слуг режиму та культурних діячів, які начебто сприяли національній справі. Багато хто наприклад, Микола Бажан, Олександр Корнійчук чи Павло Тичина то посідали міністерські крісла, то займалися творчістю возвеличували національну спадщину і засуджували її як націоналістичний ухил. У багатьох сенсах тогочасні українські культурні діячі поводилися як класичні місцеві еліти, котрі визначали свою відмінність і захищали свою культурну сферу, не кидаючи викликів імперії (а насправді обґрунтовуючи сам імперське домінування. Хоча партійне керівництво прагнуло бачити в них тільки гвинтики сталінської ідеологічної машини, більшість тогочасних українських інтелектуалів (за винятком нещодавно „возз’єднаних“ західних українців) це покоління двадцятих років, для якого побудова соціалізму і творення української нації були поєднуваними проектами. Щоденник видатного режисера Олександра Довженка, котрого 1944 року звинуватили в українському націоналізмі, та пізніші спогади поета Володимира
Сосюри, що його схожа доля спіткала
1951 року, засвідчують водночас щиру віру в соціалізмі велику відданість Україні. З розрізнених епізодичних свідчень про багатьох інших, менш відомих українських інтелектуалів того часу можна зробити висновок, що одні з них імітували відданість комуністичним ідеям, натомість інші засвоювали сталінську ідеологію. Проте важливо, що тоді ні від кого не вимагали вибирати між Україною та соціалізмом, адже в офіційному дискурсі одне не суперечило іншому.
У „робітничо-селянській державі, в якій жили принаймні на папері винятково робітники й колгоспники, категорія класу втратила свою таксономічну вартість. Національність стала одиноким універсальним ярликом для класифікації й управління масами радянських громадян. Тож недивно, що національності перестали вважати рівними менш важливі втратили територіальній культурні привілеї, а ті, що залишилися, були розташовані ієрархічно з великим російським народом на чолі з’яви- лася нова категорія „народ-ворог“. Якщо у двадцятих роках СРСР був державою рівних національностей і нерівних класів, то в кінці тридцятих він перетворився на державу рівних класів і нерівних національностей, де центр дедалі більше ототожнювався з російською нацією.
Хоча терміни історична пам’ять“ та історична свідомість лише час від часу з’являлись у післявоєнній радянській науковій літературі, Ленін, Сталіні безліч дрібних ідеологів неодноразово зверталися до питання національної гордості та спадщини різних радянських націй. Це було наслідком того, що з розвитком радянського соціалізму офіційна ідентифікація з певними історичними рухами та особистостями помітно змінювалася, часто збиваючи з пантелику й інтелектуалів, і простих людей. Коли в тридцятих роках сталінський СРСР став свідомим спадкоємцем Російської імперії, він мусив інкорпорувати у свій наратив історію царських завоювань і територіальних здобутків, але так до пуття й не узгодив це з попереднім уявленням про класову історію чи з окремими історичними міфологіями неросійських народів. На додачу рудименти контр-пам’яті про добіль- шовицькі націоналістичні історичні наративи жили в Україні ще довго після Другої світової війни, яка привела в сталінські обійми західноукраїнців, котрі перебували під впливом націоналістичної версії свого минулого аж до 1939 року. Німецька окупація ще більше підірвала контроль радянської влади над публічною пам’яттю. Кремль намагався накинутий уніфікувати соціальну пам’ять, але внутрішні тертя в сталінському історичному наративі та його нездатність запровадити тільки одне можливе прочитання культурних продуктів підірвали ці зусилля. Влада не змогла зафіксувати такий смисл минулого, з якого радянські нації виснували б орієнтації на майбутнє. Врешті-решт, сталінська імперія пам’яті трималася завдяки залякуванню збоку держави і почала розпадатися, щойно загроза політичного насильства зникла.
Концепції дружби народів СРСР та українсько-російського братерства, усталення яких проаналізовано в тексті Сергія Єкельчика, дотепер існують у сучасному політичному дискурсі. Ба більше, навіть затяті опоненти всього „совєтського“ в сучасній Україні мають дещо спільне зі сталінськими ідеологами вони теж вірять у націю як органічну спільноту, що існує об’єктивно, і добачають в історії природний лінійний розвиток нації на шляху до здобуття своєї державності (тільки незалежної, а не у формі Української РСР. І хоча концепція „возз’єднання“ України з Росією 1654 року нині великою мірою скомпрометована, далі живе й процвітає поняття „возз’єднання“ всіх українських етнічних земель у складі Української РСР протягом
1939–1945 років, а саме сталінські ідеологи вперше описали ці події такою мовою. Ця праця пропонує інакший, складніший образ сталінської ідеології й культури у найважливішій неросійській республіці Радянського Союзу. Проблематизуючи традиційні наративи про монолітний сталінізм, вона намагається виявити тонкі, ледь помітні способи співпраці та опору, з яких спліталася тканина культурного життя за доби сталінізму.
Микола Климчук, Київ
61
Якщо Bам Український журнал сподобався, і Ви бажаєте його отримувати регулярно, то пропонуємо його передплатити.
Просимо контактувати на за телефонами:
• Чехія
(+420) 774 236 916, 774 236 914 Польща
(+48) 501 055 Словаччина
(+421) 905 436 Ціна передплати нарік SК
Передплату для інших країн можна оформити банківським переказом:
Номер рахунку
197021410/0300
IBAN:
CZ45 0300 0000 0001 9702 1410
SWIFT: Адреса банку
Наша адреса, a.s. RUTA
Na Poříčí 24
Pod Jiráskovou čtv.14 115 20 Praha 1 147 00 Praha 4
Czech
Republic
Czech
Republic або міжнародним банківським чеком. Чек просимо висилати на нашу адресу Jiráskovou čtv.14 147 00 Praha 4
Czech Ціна передплати для інших країн 50 USD або 30 EUR
Передплатa „УЖ“ на 2008 рік
Так!
Український журнал Тодішній чехословацький комунізм був у найкращій формі, яку коли-небудь мав який-небудь комуністичний режим. Брежнєвські танки того серпневого дня розгромили може єдиний шанс на відродження комунізму.
Лубош Палата
Тема: За єден кінець
Столітній Шелест
Під знаменом антисемітизму
Боротьба за Київ
НАТО: Перемога чи поразка ціна 30 Kč


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал