У к р а ї н с ь к и й ж у р н а л Тодішній чехословацький




Сторінка3/6
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.24 Mb.
1   2   3   4   5   6

У новоствореному Інституті вивчен-
ня тоталітарних режимів випрацюєте над проектом, який стосується
Празької весни. Чи можна сказати,
що у випадку Чехословаччини 1968
року ми ще чогось не знаємо?
Празька весна для чехів і надалі залишається актуальною проблематикою, в рамках якої залишилося багато нез’ясованого, причому часто йдеться про фундаментальні питання. Багато речей вимагають переосмислення й ревізії, оскільки десятиліттями комуністичний режим підтримував у цьому питанні вигідний для нього намул неправди та дезінформації. Аж до 1989 року проблематика го булав комуністичній Чехословаччині жорстко цензурована і контрольована комуністичними органами. Під час роковин окупації, наприклад, поліційні відділки завжди були в повній готовості, аби запобігти можливим проявам незадоволення. Великою загадкою, вже мабуть, назавжди, залишиться для нас розмір збитків, що їх заподіяли Чехословаччині війська п’яти держав Варшавського договору. Причому йдеться не лише про величезні матеріальні збитки, але також про кількість поранених і вбитих під час інвазії та під час подальшого перебування радянської армії на території ЧССР.
Ваш дослідницький проект зосере-
джується конкретно на жертвах оку-
паційних військ на території Чехос-
ловаччини в 1968 році. Чина вашу
думку, може дійти до переоцінки
цифр, що наводилися дотепер?
Певно, що так, адже кількість жертв окупації до нинішнього дня точно невстановлена. Здебільшого посилаються на звіти, які в 1968 році підготували органи безпеки, а вони самі ще тоді визнавали, що жодним чином не йдеться проточні цифри. До того ж, після підписання Договору про тимчасове перебування радянських військ на території Чехословаччини жовтня 1968 р) проблему розслідування карних злочинів військових було передано в компетенцію т.зв. уповноваженого в справах тимчасового перебування радянських війська матеріали, які виникли в процесі діяльності цього уповноваженого, ще не досліджувалося. Назагал можна сказати, що досі було відомо лише те, що стосувалося більше сотні загиблих на території Чехії та Словаччини. Ми на сьогоднішній день налічуємо
120 смертей, але навіть ця кількість навряд чиє остаточною. Багато документації з тих часів зникло в хаосі проблем, що супроводжували вступ військ та події, які відбулися згодом. Багато громадян просто боялося говорити про безправ’я, в яке потрапили. Багато легкопоранених уму не зверталися по медичну допомогу, є також і жертви, досі не зідентифіковані. Ніхто, мабуть, ніколи вжене порахує, скажімо, кількість військових Варшавського довогору, які під час окупації загинули в дорожніх катастрофах, вчинили самогубство і т.п. А в цьому випадку мова також іде про десятки загиблих.
Про які обставини смерті йшлося
найчастіше? Чи про наслідки ак-
тивного опору громадян Чехосло-
ваччини чи, радше, про нещасні
випадки?
В перший день інвазії, 21 серпня, найчастіше смерті та поранення були від вогнепальної зброї. Військові були налякані — їм розповідали про контрреволюцію, і вони очікували, що проти них виступить американська або німецька армія. Всім підрозділам було видано військову зброю. Найбільше людських жертв було в Празі, де до 31 жовтня налічувалося 25 убитих та 431 поранений. Наступними днями ситуа-
16
Мілан Барта: Родинам жертв 1968 го року відшкодування виплатила чехословацька сторона“
г ості Після кількамісячної підготовчої фази
1 лютого ц.р. у Празі почав працювати довго обговорюваний і в муках народжений Інститут вивчення тоталітарних режимів. Установа, завданням якої має бути дослідження епохи тоталітарних режимів у Чехословаччині, а саме
– комунізму та нацизму. Окрім того, її основною метою є також зібрати під одним дахом всі матеріали комуністичної державної безпеки. Цю інституцію було засновано
1 серпня 2007 року законом номер
181/2007 Зб. Її органом є Рада Інституту, до якої входять семеро членів, що їх на п’ятирічний термін обирає Верхня Палата Парламенту ЧР, та директор. Незважаючи нате, що в сусідніх країнах подібного роду установи працюють вже роками, у Чехії Інститут засновано лише тепер, через 17 років після падіння комунізму. Та попри прийняття закону про створення і фактичне започаткування його діяльності, майбутнє Інституту й надалі залишається непевним. Вже під кінець грудня минулого року 57 депутатів опозиції подало до Конституційного суду пропозицію ліквідувати Інститут. Політики побоювались необ’єктивного, заангажованого викладу історії, також їм не подобалось означення комуністичної влади як тоталітарної, а ще – стаття закону, за якою колишні члени Комуністичної партії періоду) не мають права в цій інституції працювати. Конституційний суд дану пропозицію відкинув, але Інституті далі має багатьох невблаганних ворогів, які вичікують, коли у Верхній Палаті зміниться баланс силі замість правих сенаторів – які сьогодні становлять виразну більшість – з’явиться більше лівих, яким Інститут не до вподоби.
Одним із працівників Інституту, який спеціалізується на тематиці Празької весни, а точніше – на тематиці її жертв, є молодий історик Мілан Барта (нар.
1976), розмову з яким ми пропонуємо нині читачам Українського журналу.
-лв-
ція нормалізувалася, і загиблими чи пораненими найчастіше були жертви автомобільних аварій. Водії радянської армії ігнорували чехословацькі правила руху, не їздили надто безпечно, до того ж — важкою технікою і танками.
Варто додати, що чехословацька влада з перших хвилин окупації закликала громадян не чинити військовим збройного опору. Жодного разу не зафіксовано випадків, коли б чехословацькі громадяни зі зброєю в руках виступали проти військових. Населення чинило пасивний опір, розклеювало листівки, виписувало гасла графіті, іноді люди жбурляли в автомобілі читанки шматки дерева, помідори, жмутки паперу, але жодного разу з їхнього боку не дійшло до стрілянини.
Чи в Словаччині статистика потерпі-
лих була інакшою?
Словаччина в перші дні окупації також мала значні втрати серед цивільного населення. Передусім — у Кошицях, де було багато вбитих і поранених. Але загалом можна сказати, що ситуація в Словаччині майже не відрізнялася від ситуації в Чехії. Там окупаційні війська населення також зустріло мовчазним спротивом. На Словаччину припадає приблизно третина людських жертв го року.
В який спосіб реагувала на людські
втрати політична еліта перед сумноз-
вісним квітнем го (Тоді Алексан-
дра Дубчека було відкликано з поса-
ди першого секретаря партії, на його
місце прийшов Густав Гусак — прим.
редактора) Чи зверталися громадяни
до колишніх ідолів Празької весни
зі своїми претензіями І чи звертали
увагу чехословацькі політики на цю
„гуманітарну“ ситуацію московсько-
го правління
Відразу після окупації політичне представництво почало домагатися, щоб окупаційні війська покинули територію Чехословаччини. З цим були пов’язані також спроби встановити справжню кількість жертв окупації та порахувати збитки, вчинені радянською стороною та військами інших держав Варшавського договору, що увійшли на територію ЧССР. Для членів родин загиблих (і для чехословацького суспільства загалом) тема жертві втрат була дуже болісною. Тому вони зверталися до представників влади та високопоставлених політиків у багатьох випадках, і в справі відшкодування передусім. Радянська сторона будь-які закиди щодо збитків і відшкодувань гостро відкидала, оскільки в її інтерпретації йшлося про захист соціалізму. Пізніше, через різні політичні обставини таз огляду на поступову нормалізацію у Чехословаччині, питання збитків і відшкодовувань збоку СРСР не піднімалося. Врешті-решт родинам загиблих відшкодування виплатила чехословацька сторона.
А чи були пізніше постраждалі та
їхні родини предметом зацікавлення
органів безпеки?
Тут ситуація залежала від кожного окремого випадку. Декого з членів родин потерпілих переслідували й перевіряли органи безпеки, в інших випадках цього не було. Стежили натомість за будь-якими спробами вшанувати пам’ять жертв. У дні роковин органи безпеки патрулювали місця сутичок, забирали квіти, ліквідовували пам’ятники тощо.
Як виглядала ситуація після пере-
вороту? В чеському парламенті тема
розміру відшкодувань викликала
гострі дискусії.
Після 1989 року чехословацька влада зосередилася на справі виводу війська питання про відшкодування було відсунуто. Частині постраждалих відшкодування було сплачено в 1992 році. В парламенті розгорілася дискусія щодо того, чи взагалі потрібні відшкодування, а якщо так, то для кого і в якій формі. Проти відшкодувань виступали передусім ліві. Закон про відшкодування жертвам окупаційних військ було прийнято після бурхливих дискусій лише в 2005 році. Спілкувався Дав і д Свобода, Прага Фото О н д р а Гуле ш
17

18 1 9 6 Тема
1968
Шістдесят восьмий. Вжитті, які в політиці, не спрацьовує нічого на кшталт якби. Та все ж оце якби 1968 року і Празька весна, яка такі залишилася лише весною, ще надовго залишиться в пам’яті тих, хто її пережив. Бо якби вона закінчилася по-
іншому, і їхнє життя могло би бути цілком інакшим.
Серед чехів і словаків, але чехів передусім, знайдеться дуже мало таких, хто на Празьку весну, на ту спробу соціалізму із людським обличчям дивився б без симпатії і хто ці місяці не згадував бияк найкращий час свого життя.
Це було вперше, а може і востаннє, коли тодішня комуністична партія на чолі із
Александром Дубчеком перемогла би у вільних і демократичних парламентських виборах. Це було вперше і востаннє, коли правлячі комуністи зважилися скасувати цензуру, толерували діяльність опозиції, відкрили кордонна Захід. Найгарнішим у Празькій весні було те, що роки, які їй передували, були роками повільної, але відчутної відлиги. Відлиги, яка вносила ужиття надію. Був це також час величезного ідо сьогодні не повтореного розквіту чехословацької культури, починаючи із нової хвилі чеського фільму, через літературні шедеври Грабала, Кундери чи Шкво- рецького, театр Семафорі не закінчуючи співачкою Мартою Кубішовою. Друга половина шістдесятих була чудовим періодом, незважаючи нате (а може, якраз саме тому, що панівний тут жорсткий комуністичний режим почав просто розвалюватися. Центральне планування перестало працювати, п’ятирічні плани не виконувалися до такої міри, що були скасовані, а промисловість, яка черпала свою силу щез довоєнних традицій Чехословаччини, перестала бути конкурентоспроможною.
Антоніна Новотного, сірого комуністичного функціонера, який тоді правив Чехословаччиною більше ніж десять років, усунули – спочатку з місця генерального секретаря партії, а згодом із крісла президента. На чолі партії його замінив словак Алек- сандр Дубчек, який прихилив до себе серця більшості чехословаків. Тоді вистачало малого. Достатньо було того, що він був нормальним, що дозволив сфотографувати себе у плавальному костюмів басейні. А новому президентові Людвіку Свободі вистачило ще менше ореолу героя Соколова, командира чехословацької армії на Сході, яка пліч-о-пліч із Совєтами визволяла окуповану нацистами Чехословаччину.
Празька весна тривала занадто коротко для того, аби нині можна було відповісти на питання, наскільки далеко готові були Дубчек і комуністи-реформатори зайти. Більшість істориків погоджується утому, що комуністи демократії не хотіли, як не хотіли позбутися пануючої ролі партії чи дозволити вільне змагання політичних партій. Не кажучи вже про приватне підприємництво, реституції чи ринковий капіталізм. Більшість із цього навесні 1968 року не можна було навіть уявити. Але багато з того, чим живемо нині, також не можна було собі уявити у листопаді 1989 року, коли комуністичний режим сколапсував уцілій Європі. Не можна було собі уявити і 21 серпня 1968 року і окупацію. До того ж, ще й окупацію союзними військами Варшавського договору. Окупація, для якої Чехословаччина го, на відміну від Угорщини го, не дала найменшого приводу. З нинішнього погляду, тодішній чехословацький комунізм був у найкращій формі, яку коли-небудь мав який-небудь комуністичний режим. Брежнєвські танки того серпневого дня розгромили може єдиний шанс на відродження комунізму.
Цікаво, що в генерації 1968 року, генерації моїх батьків (мені тоді був один рік, відчуття чогось прекрасного не знищили навіть події, які відбувались опісля. Навіть те, що Дубчек і його люди, схоплені і відвезені в Радянський Союз, підписали Московські протоколи, які практично легалізували окупацію. Була це генерація го, яка впродовж двадцяти років стояла на чолі антикомуністичних дій, була серцевиною Хартії, а після листопада го перебрала владу. Листопадова, Оксамитова революція у Чехословаччині була, властиво, продовженням Празької весни і її завершенням. Символічним було те, що чехословацькі політики, які були пов’язані з роком 1968-им, були і після го усунені від влади новою гарнітурою. Гарнітурою, яка поділила Чехословаччину, заперечила Хартію, а також цілий антикомуністичний рух, заперечила шанси Празької весни на успіх і сенс усіх тодішніх наснаг здобути більше свободи. І все ж для моїх батьків Празька весна була найгарнішою весною їхнього життя. Весною, яку для них не затьмарив і наш оксамитовий листопад 89-го.
Лубош Палата, редактор газети „Лідове Новіни“, Прага
Найгарніша весна моїх батьків
Фото: Зденєк Нудера

20 1 9 6 Цей процес не могли розпочати інші сили в державі, бо лише комуністи протягом останніх двадцяти років керували політичним життям. Тому, продовжує
Вацулік, компартії не належиться за це жодна подяка, однак потрібно визнати, що комуністи чесно намагаються використати останню можливість для збереження гідності й репутації держави. Статтю Вацуліка керівництво КПЧ, зрозуміло, розкритикувало, адже автор розвінчував керівну і спрямо- вуючу“, як любила називати КПЧ свою роль і діяльність, підважував монополію на владу комуністів.
„Дві тисячі слівце був заклик посилити процеси демократизації, зробити їх незворотніми за допомогою низів, тобто, якби сьогодні сказали
– за допомогою активної участі в цих процесах громадянського суспільства. Про це свідчить хоча б така пропозиція
Вацуліка: Окружну та місцеву пресу, яка в переважній більшості перетворилася на урядовий рупор, перетворімо на трибуну всіх позитивних політичних сил“...
Завершувалася стаття словами Цьогорічна весна поминула і ніколи більше не повернеться. Взимку довідаємося про все!“
Та громадяни ЧССР довідалися про все значно раніше – 21 серпня 1968 року. Щоправда, реформи, що мали довести можливість реалізації соціалізму з людським обличчям під керівництвом комуністів за інерцією тривали ще кілька місяців, проте кожен кмітливий зрозумів, що Празька весна таки минула і більше не повернеться, аполітична зима буде дуже холодною і дуже довгою. Як процес демократизації сприймало українське населення республіки, зокрема його провідні представники й інтелігенція загалом?
Спробуймо хоча б штрихами визначити кілька головних тем, що стояли в центрі дискусій у середовищі українців ЧССР. Тоді актуальними були роль Культурного Союзу Українських трудящих (КСУТ), заснованого у 1954 р питання реабілітації українських установ, ліквідованих комуністами
– Української народної ради Пряшів- щини, Реферату українського шкільництва, Союзу молоді Карпат, Греко-ка- толицької церкви та окремих колишніх діячів русинів-українців в ЧСР; нападки
– зневажливого, а нерідко і шовіністичного характеру – словацької преси на адресу українців Словаччини тане- гідна поведінка заслуженої установи
– Матиці словацької оцінка політики
КПЧ супроти української меншини після комуністичного перевороту з лютого
1948 до кінця 1968 років.
Ці та низка інших проблем широко обговорювалися, зокрема, на сторінках газети Нове життя („НЖ“). Яку всіх закутках республіки, такі серед української меншини панувала атмосфера розкутості, яка сприяла відвертій дискусії про наболіле з надією, що кінцевий результат багатообіця- ючих процесів у державі буде позитивним і для української національної меншини.
Для підтвердження вільної (і змістовної) дискусії вистачить нагадати заголовки деяких статей, які у „НЖ“ з’явилися до 21 серпня 1968 р Не сміємо обдурити людей, Демократія починається там, де є критика, Русини, не дайте обдурити себе, Ліквідувати недостатки, а не українців, Нещирим людям – щира відповідь тощо. Отже, розгорнулися жваві дебати осмислення недавнього минулого і пошуки виходу з кризи, спроби вироблення концепції розвитку на подальший, як здавалося, новий період.
Нелегальний статут КСУТу
11 березня 1968 р. розширена Президія ЦК КСУТ ухвалила Звернення до українців-русинів Чехословаччини
(„НЖ“, 1.3.1968). Характеризуючи і роки, у Зверненні констатувалося, що в період культу особи було ліквідовано Реферат українських шкіл, українські шкільній освітні інспектора- ти, СМК, УНРП“. З’ясувалося також, що від самого початку існування КСУТ його статутне дозволяв засновувати організації КСУТ поза межами тодішнього Східнословацького краю. В той
6 липня 1968 р. газета Нове життя, на той час – орган Культурного союзу українських трудящих, опублікувала в українському перекладі головні частини резонансної тоді статті відомого чеського журналіста і письменника Л. Вацуліка під назвою Дві тисячі слів, в якій автор констатував, що громадськість республіки є учасником і спостерігачем) процесу демократизації, який ініціювала КПЧ. За єден кінець мож би нам потягнути
„Празька весна 1968 р. вжитті українців ЧССР
Як у всіх закутках республіки, такі серед української меншини панувала атмосфера розкутості, яка сприяла відвертій дискусії про наболіле з надією, що кінцевий результат багатообіцяючих процесів у державі буде позитивним і для української національної меншини.
Текст Іван Г ват ь , Р я ш і в | Фотоархів автора же часу березні) оприлюднено і Заяву Української філії Спілки словацьких письменників, яка розкритикувала
ЦК КСУТ, котрий ніколи не давав змоги боронитися представникам демократичної і демократизаційної течії в нашому житті від нападів численних п’ятолизів і прислужників догматичного начальства і ніколи не дозволяв друкувати критичні погляди на свою працю. Цей Союз був від самого заснування найпослідовнішим вартовим схематичного та догматичного культівського бачення розвитку нашого суспільства. Сам ЦК КСУТ, властиво, став жертвою антидемократичних умову цілому нашому краї („Дукля“1/1968). До цього варто додати, що від свого виникнення статут КСУТу не був юридично ухвалений державними органами. Це означає, що за чехословацькими законами, КСУТ ще й на початку р. залишався нелегальною організацією („НЖ“, 6.4.1968). Проте це була єдина інституція в республіці, котра якимось чином намагалася репрезентувати інтереси української меншини, зосередженої переважно на Сході республіки. Тому, попри всі недоліки в роботі КСУТу, у березні 1968 р. у столиці ЧССР було засновано Ор- ганізаційно-підготовчий комітет КСУТу для того, щоб приблизно 10 тисяч українців у Празі та її околицях також мали свою організацію КСУТ, щоб громадянам української національності в Чехії була дана можливість засновувати свої місцеві чи пак окружні організації з усіма практичними висновками, які з цього випливають. Але всі дотеперішні намагання для налагодження цієї ситуації, на жальне зустрілися з порозумінням відповідних органів („НЖ“, 30.3.1968). З цього можна зробити висновок, що нелегальний) статут КСУТу, діяльність якого була обмежена рамками тодішнього Східнословацького краю, повністю влаштовував партійне керівництво держави, зокрема ж крайком партії в Кошицях, бо таким чином легше було маніпулювати діяльністю цієї організації, тримати її у підвішеному стані.
А щодо вимог, які висувалися у Зверненні КСУТ, то їх сформульовано дуже обережно і розпливчасто – створювати швидкими темпами робочі можливості в Східнословацькому краї, щоб вирівняти життєвий рівень його населення з іншими краями республіки допомогти селянам. Далі утому ж дусі щоб діти більшою мірою мали можливість вчитися в усіх школах, щоб українській молоді було забезпечено працю і можливості всебічного розвитку у своєму краї та щоб усі скривджені були повністю реабілітовані. В цьому ж номері газети оприлюднено і Резолюцію з активу дописувачів Нового життя, Дружно вперед та українського радіомовлення. 58 учасників активу закинули ЦК КСУТу пасивність і тактику вичікування та наголосили на необхідності повної реабілітації громадян української національності за всі кривди від кінця
1944 р, зокрема ж – за примусову православізацію, за колективізацію, за український буржуазний націоналізм, зате, що тисячі українців було переселено в чеське прикордоння, не подбавши про можливості їх національного та культурного життя тощо. Схоже, що саме ця резолюція дала поштовх до відвертішої дискусії на сторінках „НЖ“, в якій взяли участь і самі функціонери організації. Так, тодішній голова ЦК КСУТ В.Капішовсь- кий у низці статей писав проте, як було створено і ліквідовано УНРП, Реферат українських шкіл, як організовано примусову православізацію греко-католи- ків та інше.
Першим офіційним документом
КПЧ, адресованим українцям ЧСР, була сумнозвісна Резолюція Президії
ЦК КПС до ситуації в Пряшівському краї від 28 червня 1952 р. В ній осудили головних носіїв українського Проблеми, які стояли в центрі дискусії у середовищі українців ЧССР широко обговорювалися, зокрема, на сторінках газети Нове Життя.

22 1 9 6 буржуазного націоналізму. Суть цієї Резолюції, писав В.Капішовський, полягала втому, що треба було тоді засудити УНРП та всіх тодішніх (і майбутніх) представників русинів-україн- ців, які б осмілились підняти свій голос за послідовне та справжнє вирішення українського національного питання в ЧССР“ („НЖ“, Біляк і його боротьба з українським буржуазним націоналізмом
Розпочалося комуністичне полювання на відьом. Свідомих українців у Східній Словаччині 1952 р. було, може, кілька сотень, але вже були українські буржуазні націоналісти. Цю тезу популяризував останній з могиканів- сталіністів Чехословаччини В.Біляк на сторінках журналу „Дукля“ 1955 р. Він писав, що в сучасності для нашого краю є найнебезпечніший український буржуазний націоналізм, а це тому, що проти нього найменше ведеться боротьба. Дуже серйозним джерелом цього націоналізму, продовжував Біляк, є українська, по суті, сільська буржуазія, котра прагне втримати свої класові позиції, намагається приховати класові суперечності усередині української меншості. Оскільки значна частина української інтелігенції походить з сільської української буржуазії, то стає зрозуміло, що буржуазний націоналізм в нашім краї найбільше проявляється між українською інтелігенцією. Від такої діалектики Біляка, котрий, згідно з повідомленням чеського журналу MY-68 (березневий номер) мав записану словацьку національність, паморочиться в голові. Українську (руську) сільську бідноту Східної Словаччини, яка землю їла, щоб дати дітям освіту, чехословацький сталініст назвав буржуазією, що виховала українську націоналістичну інтелігенцію. Надзвичайно болючим питанням, котре процес демократизації виніс на поверхню, було питання релігійне
– відновлення і реабілітація в ЧССР
Греко-католицької церкви (її ієрархів та священиків, яку було примусовим способом інкорпоровано у Православну церкву на т.зв. соборі у Пряше- вів квітні 1950 р.
6 квітня 1968 року газета „НЖ“ опублікувала лист репресованого раніше
єпископа-помічника Василя Гопка, в якому читаємо:
„Сьогодні, після річного мовчання Греко-католицької церкви не можна вже сумніватися втому, яку позитивну роль відіграла вона в історії нашого населення, зберігаючи його національну свідомість, його традицію, без якої не може зберегтися ні один народ, його культуру. Вона з’єднувала наше населення, виховувала в тяжких умовах провідників, будителів, інтелігенцію. Слідами ваших будителів – Павловича,
Духновича, Ставровського-Попрадо- вата інших також і ми на чолі з уже покійним владикою Павлом Гойдичем прикладали всі свої зусилля, щоб зберегти в нашому населенні єдність, свою культуру, свої традиції, щоб воно не загинуло. Як один із вас, звертаюся нині до всіх наших селян з пропозицією підтримати наші справедливі домагання реабілітації нашої Греко-католицької церкви і її покійного владики Павла
Гойдича“.
Як відомо, діяльність Греко-католиць- кої церкви у 1968 р. було відновлено, проте юридично її не реабілітовано. Владику П.Гойдича було реабілітовано щойно у 1990 р.
Згодом, коли владика В.Гопко почав виконувати свої обов’язки єпископа, деякі словацькі кола в республіці таза океаном шукали можливості його усунення та призначення греко-като- лицького єпископа-словака. З цього приводу один з провідних українських публіцистів Ю.Бача писав, що мине можемо погодитися з тим, що тепер цю церкву хочуть вернути нашому населенню як церкву словацьку. Це перша і Антиукраїнські гасла Над Татрою блискавки, громи для українців б’ють та Пряшів був і буде лише словацьким містом. Антиукраїнські нападки розпалювала партійна преса, зокрема такі газети, які навіть орган ЦК КПС
„Pravda“. Водній з цих газет відверто мусувалася теза, що у Східній Словаччині взагалі немає українців, а русини
– таке ж поняття, як шаришани або земплинчани.
найбільша спекуляція навколо реабілітації Греко-католицької церкви“.
Автор з гіркотою додає тут мусимо повністю погодитися зі статтею, яку було надруковано в газеті ,
Rolnícké noviny
‘, що при комуністах досягнено більше ніж про це мріяли гардисти на чолі з Андрієм Глинкою за часів Словацького штату. Щодо особи владики Гопка, автор зазначає про нього навмисне поширюють різні негідні слухи, робиться все для того, щоб його не призначити єпископом, щоб на його місце обрати єпис- копа-словака“. При цьому Ю. Бача визнає, що провина за існуючий стану церковній політиці та щодо інтриг навколо єпископа Гопка лежить частково і на українській інтелігенції, бо наша марксистська інтелігенція не вважає гідним боротися за церковні інтереси („НЖ“, Замовити автобусі вивезти українців
Третя тема, що хвилювала українську громадськість у ЧССР 1968 р.
– це прояви недоброзичливості і шовінізму частини словацької преси та культурної установи Matica slovensk
á
, її філій. Наприклад, у Стропкові супроти домагань української меншини. Можна стверджувати, що компартія ЧСР протягом двадцяти років національне питання в республіці не вирішувала, а заганяла в глухий кут квітня 1968 р. Педагогічний та Філософський факультети Пряшівського університету влаштували вечір, присвячений визначному словацькому політику, соратнику Т.Г.Масарика, Міланові Р.Штефаніку. Урочистий вечір виродився в антиукраїнське зборище, на якому студенти і частина викладачів виступили проти прав української нацменшини в ЧССР – грубо ображали українців та пропонували замовити автобусі вивезти їх. (У тридцяті роки те саме хотів здійснити словацький священик і націоналістичний політик
А.Глинка, пропонуючи, щоб з Ужгорода прибув А.Волошин і забрав русинів зі Словаччини в наплечнику). Хто з присутніх не погоджувався з таким розумінням демократії, повинен був покинути приміщення, що багато учасників вечора й зробили. Близько
50 студентів підписали резолюцію антиукраїнського спрямування і завершили зборище словацькою піснею Ріж і рубай до крові (
Rež a rúbaj do krve
), повідомила газета „НЖ“, 10.4.1968р.
Антиукраїнські нападки розпалювала партійна преса, зокрема такі газети, які навіть орган ЦК КПС „Prav da“. Водній з цих газет відверто мусувалася теза, що у Східній Словаччині взагалі немає українців, а русини – таке ж поняття, як шаришани або земплинчани. Дійшло до того, що новопризначений голова
ЦК КСУТ М. Миндош у Відкритому листі до першого секретаря ЦК КПЧ Олександра Дубчека поскаржився Наші заклики до українців-русинів у Чехословаччині та заклик до братніх словацького і чеського народів не опублікувала жодна центральна газета. Навпаки, почали з’являтися статті, голоси, замітки і дискусії, котрі не мали нічого спільного з інтернаціоналізмом. Таку атмосферу, мовиться в листі, створювали згадані вище газети („НЖ“,
17.8.1968). Зрозуміло, що Дубчек ужене встиг відреагувати на цього листа, бо чотири дні по тому став заручником-в’язнем окупаційних військ і був депортований до Москви.
У вересні, на поширеному Пленумі
ЦК КСУТ Миндош знову згадував про шовіністичні вихватки словацької комуністичної преси протягом минулих місяців Кампанія неслася у виразному шовіністичному дусі і переслідувала конкретні цілі розбити русинів-україн- ців ізсередини, поставити народ проти інтелігенції і таким чином послабити єдність населення, його національний організм спекуляція з національною орієнтацією населення, спекуляція на Шити чи не шити В. Біляку ніколи не забули його кравецького минулого. Донині розказують жарт проте, що він не був навіть добрим кравцем, оскільки до піджаків його колеги не допускали. Текст Іван Г ват ь , Р я ш і в | Фотоархів автора його релігійних почуттях, національній назві і національній приналежності вказують нате, що певні сили розгорнули проти русинів-українців злу і ворожу кампанію. Доходило ідо- ходить до відкритого гоніння навчи- телів української національності, на функціонерів-українців у державному апараті, на філософському факультетів інституціях і т.д. З наших сіл і міст, зі шкіл пробують виганяти наших учителів. Така ситуація склалася в Старій Любовні, Стропкові, Гуменному, така дорога національної ненависті шириться і далі („НЖ“, 5.10.1968).
Страйк
Дійшло до безпрецедентної події в комуністичній державі – страйку майже 300 вчителів у понад 80 селах тодішнього Свидницького округу, що розпочався в грудні 1968 року.
Ось вимоги страйкарів щоб були відкликані вимоги Матиці словацької та Повереніцтва (Корпусу уповноважених) Словацької Народної Ради проте, що а) вчителі русини-українці не можуть навчати у словацьких школах, навіть в наших селах, коли тут школа перейшла на словацьку мову викладання б) що вчителі русини-українці мусять робити додаткові екзамени, хочу них є правомочні чехословацькі дипломи про закінчення чехословацьких шкіл – таких самих, які закінчували й вчителі словаки в) що вчителі руси- ни-українці не сміють учити навіть на своїх українських школах предмети краєзнавчого характеру (історію, громадянське виховання, географію, спів тощо – читаємо в газеті („НЖ“, Звучить неймовірно Сьогодні таку поведінку Матиці словацької та представників СНР привселюдно назвали б демонстрацією націонал-шовінізму і ксенофобії. Сорок років тому такі прояви мали місце в комуністичній державі, яка начебто сповідувала інтернаціоналізмі дружбу народів.
Ще один штрих до подій сорокарічної давності
У жовтні 1968 р. було ухвалено Конституційний закон Про місце національностей в ЧССР“, котрий набрав чинності 1 січня 1969 р. У ньому мовиться, що в республіці, серед інших нацменшин, живуть і громадяни української (русинської) національності. Здавалося б, чітке формулювання назви національності в Конституційному законі зобов’язує всіх дотримуватися букви закону. Та ба Вже при укладенні Статистичного щорічника ЧССР 1971“ (
Statistická ročenka
) цей закон порушено. Замість рубрики українська (русинська національність, укладачі щорічника поставили українська і русинська, чим по суті навіювалося переконання, що йдеться про дві національності. Починаючи від 1972 аж до 1974 року включно, в згаданому щорічнику вже фігурувала одна рубрика українська і російська (
ukrajinská a ruská
) національності, а 1975 р. цю рубрику розділено на дві окремі – українська та російська. Це також один із кричущих проявів дискримінації супроти української (русинської) національності в тодішній ЧССР. Чи хтось із представників української меншини в республіці протестував проти такого свавілля На жаль, автору даної статті цього встановити не вдалося. Найбільший парадокс
Спробуймо підбити підсумки. Протягом року українська інтелігенція, функціонери КСУТ та багато дописувачів газети Нове життя та журналу Дружно вперед дійсно щиро і відверто обговорювали засадничі Українцям в ЧССР було дозволено створювати самодіяльні гуртки народної творчості, влаштовувати фестивалі пісні і танцю в Свиднику і чітко їх попереджено – не пхайте носа в шкільну політику партії.
Т е к с т : Іван Г ват ь , Р я ш і в | Фотоархів автора Справа запрошення і двоє українців
Не знаючи варто дискутувати з приводу того, чи Радянський Союзу ому був готовий навести порядок у Чехословаччині будь-якою ціною ще задовго до того, як отримав добро від членів Варшавського договору і запрошення з ЧССР. Бо це може бути темою різних спекуляцій і просто цікавих розмов, але історичного факту вже змінити не вдасться. Та й применшувати хазяйську роль Москви не варто. Можна лише сумніватися утому, чи було взагалі реальним у ті роки, аби один із сателітів СРСР вибрав би свою власну дорогу розвитку, а Москва б це вітала чи бодай залишалася мовчазним спостерігачем. Зрештою, західний світна всю цю ситуацію дивився – хоч із зацікавленням як на внутрішню проблему Східного блоку (читай Радянського Союзу. Та всю славу перекладати лишена плечі СРСР було б також несправедливо, оскільки немалу роль в інтервенції Чехословаччини зіграли її сусіди, передусім Німецька Демократична Республіка на чолі з В. Ульбріхтом, Польська Народна Республіка з В. Гомулкою та комуністична партія Болгарії, на чолі якої стояв Т. Жівков. Проте не треба забувати і про домашніх добродіїв, які дали Брежнєву останній необхідний елемент для легітимізації його вчинків. Йшлося проза- прошення приїхати і допомогти здоровим силам подолати сили загниваю- чі“, у якому, своєю чергою, мали відіграти свою роль двоє українців перший секретар ЦК Компартії України та член Політбюро ЦК КПРС Петро Шелест та секретар ЦК Компартії Чехословаччини Василь Біляк. Щоправда, у запрошенні про танки не згадувалось ані півсловом, але оскільки його зміст можна назвати більше ніж туманним, нечесно було б закидати Брежнєву, що він його витлумачив по-своєму. Справу запрошення донині остаточно не з’ясовано. Невідомо, скільки ж тих запрошень було. Згадуються аж три варіанти і різні підписанти. Так само неясно, чи дійсно Петро Шелест браву цьому всьому участь, оскільки жодних архівних документів наразі не знайдено (Москва ними ще не поділилася) і все, що знають чеські історики, походить лише зі слів і спогадів, які навів у інтерв’ю для газети „Ізвєстія“ сам перший секретар ЦК Компартії України. А в розмові він згадує, що саме Василь Біляк був тим, хто 3 серпня
1968 року під час конференції „шестірки“ у Братиславі передав йому це запрошення у туалеті. Кращого місця, яке б настільки відповідало суті цього вчинку, годі й знайти. А вже після того Петро Шелест передав лист Брежнєву, який йому буцімто дуже зрадів. Адже саме цього бракувало, аби танки, які вже, зрештою, чекали біля кордонів, могли рушити у Чехословаччину. Петро Шелест також згадує, що він особисто був ініціатором групи здорових чехословацьких силі що цю справу доручив йому особисто Брежнєв. А як там було із Василем Біляком – русинським кравцем, якому вдалось посісти одну з найважливіших функцій у державі Окрім того, що йому випала роль туалетного кур’єра“, він був також одним із тих, хто підписався під запрошенням. Крім нього, підписантами ще були Алоїс Індра – правдоподібно, головна персона здорових чехословацьких сил, Д. Колдр, О. Швестка, А. Капка. Щоправда, Біляк пізніше заперечував свій підпису даному документі, зізнаючись лише втому, що він про нього чув, але до кінця не знав його точного змісту. На превеликий для нього жаль, експерти підтвердили, що в „обращении“, яке уроці, разом з іншими сімома документами, Борис Єльцин передав тодішньому президенту Вацлаву Гавелу, знаходиться власноручний підпис Біляка. Один, може, недуже хотів, інший, може, недуже усвідомлював, що чинить, але свою історичну роль вони виконали. Настала ніч із 20 на 21 серпня – і чехословацька романтика закінчилась. Але, як вже було сказано, більшість з наведеної інформації немає ґрунтовнішого документального підтвердження і доведеться ще почекати, поки московські архіви відкриють свої таємниці і про ‘68 ріку Чехословаччині.
Ленка Віх, Прага болючі питання життя української національної меншини. Чимало цікавих передач, зокрема постійна щотижнева передача Щирі слова прозвучали по українському радіо. Атмосфера демократизації сколихнула всіх і надихала до роздумів вголос. Проте українські домагання наштовхнулися на скелю глухих комуністичних чиновників у Ко- шицях, Братиславі і Празі. У серії статей Парадокси нашого життя М. Миндош (фаховий історик) проаналізував політику компартії
– політику потоптання прав української меншини в ЧСР протягом останніх двадцяти років. У квітні 1968 р, в заключній статті він дійшов такого висновку Політика денаціоналізації українців- русинів була офіційною політикою, а існування всіх українських установ
– КСУТ, УНТ, ПУНА, видавництва, радіо – були установами, які треба було терпіти, або просто мати, щоб доводити всім вдома і закордоном, що соціалістична Чехословаччина послідовно вирішує українське національне питання. Це найбільший парадокс
(„НЖ“, Українцям в ЧССР було дозволено створювати самодіяльні гуртки народної творчості, влаштовувати фестивалі пісні і танцю в Свиднику і чітко їх попереджено не пхайте носа в шкільну політику партії. Один із дописувачів газети „НЖ“ у червні 1968 р, посилаючись на статтю політичного архітекта закону про чехословацьку федерацію Г. Гусака, опубліковану в Правді, нагадав читачам слова цього словацького політика, що федеративне впорядкування чехів і словаків є головним змістом нових зміна вимоги національних меншину цьому контексті будуть досліджуватися (
sa budú skúmať
). Здається, така обіцянка і досі
– 2008 р. – витає в хмарах над руси- нами-українцями Словаччини. Щоб, однак, не бути однобоким, варто нагади й мудрі слова сільського дописувача „НЖ“, котрий писав під псевдонімом Василь Мачанка. У березні
1968 р. він зі здоровим селянським розумом, звертаючи увагу читача на найнеобхіднішу передумову здобути права, метикував За єден кінець мож би нам, русинам-українцям потягнути од Ублі аж по Спиш, жеби і ми досягли практичну рівноправність. Звучить актуально і нині, сорок років після Празької весни.
25

26 1 9 6 8
Kомуніст, який любив Україну
З кінця минулого року, в зв’язку з проектом Великі українці на телеканалі Інтеру суспільстві розгорілася дискусія щодо героїв, пов’язаних з Україною. Йдеться прорізні постаті з різних історичних періодів. У дебатах взяли участь як історики, публіцисти, політики, такі пересічні громадяни. Однією з найбільш суперечливих кандидатур, висунутих лідером Комуністичної партії України Петром Симоненком, виявилась постать Леніна. Варто задуматись, чому українські комуністи підтримали Леніна замість того, щоб обрати людину, безпосередньо пов’язану з Україною, але водночас віддану комуністичним ідеям. Здається, саме такою фігурою міг бути Петро Шелест. У лютому цього року минає столітній ювілей його народження, із цього приводу Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України організував конференцію.
Петро Шелест – постать неоднозначна. З одного боку – завзятий будівник комунізму, з іншого – захисник незалежності Радянської України, української мови та культури. Шелест став секретарем Компартії України уроці і протримався націй посаді до
1972 року. Відіграв велику роль у відстороненні від влади Микити Хрущова, забезпечуючи для Леоніда Брежнєва підтримку збоку українського партійного апарату. Зрештою, шкодував пізніше про це.
Як прихильник радянської влади, він боровся з українськими дисидентами, але звертають увагу, що за його часів влада відмовилася від терору повід- ношенню до всіх українців. Був прихильником автономії для української республіки в рамках СРСР та радянського законодавства. Прагнув звільнити економічно Київ від центру у Москві. Захищав українську мову та культуру, за що його критикували з центрального партійного апарату. Дехто з дослідників стверджує, що Петро Шелест стиха підтримував представлений у праці Івана Дзюби Інтернаціоналізм чи русифікація аналіз ситуації на Україні.
Йому закидали підтримку братньої інтервенції до Чехословаччини уроці. Однак ця справа не давала йому спокою до кінця життя і він волів, щоб ті події вирішились всередині Чехословаччини. Зрештою, у нашій розмові Віталій Шелест (син Петра) цікавився, чи надалі у свідомості чехів відзиваються болем події сорокалітньої давнини.
Петро Андрусечко, Київ
Наприкінці 1971 року органи повідомили Шелестові, що на нього, як на ставленика Москви, готують замах двоє студентів. Розповідаючи про це у спогадах, Шелест зауважує Неприємно все це вислуховувати, тим більше, що насправді деякі наші питання потребують докорінного перегляду. І я дійсно проводжу лінію Москви. Аякже може бути інакше Тим не менш серед істориків і політологів утвердилася думка, що Шелест сприяв деяким господарським реформам з метою більшої автономізації України чи контрольованого українського автономізму“, підтримував обмежену українізацію. Шелест підтримав обговорювану на найвищому рівні тодішнього партійного керівництва ідею спорудження погруддя Сталіну біля кремлівської стіни. І тим не меншу щоденнику (який вів для себе з 1930 року, а потім доповнив спогадами) він записав У той час – 1932–1934 роки – на Україні був страшний голод. На селі вимирали від голоду родинами, навіть цілими селами. У багатьох випадках було навіть людожерство… Це був просто злочин нашого уряду, але при цьому соромливо замовчується. Нарешті, одні знавці наполягають, що за Шелеста було здійснено арешти дисидентів, він лобіював введення радянського війська до Чехословаччини, а інші підкреслюють, що при цьому Шелест все-таки врятував багатьох українських інакодумців від репресій, реально сприяв розвиткові української культури, спорудженню історичних пам’яток…
Одним словом, знов виходить ще- дринській симбіоз. Так, слід бачити різні сторони, різні грані політичних діячів. Проте слід бачити і домінанти. Не варто з Шелеста робити діяча, який радо здійснював репресивні акції, а при цьому був латентним „мазепинцем“, плекав надії на незалежність України. Цього не було. А що ж було Перед тим, як відповісти на це запитання, бодай коротко поглянемо на біографію Петра Юхимовича Шелеста. Врятували від радянської, але невід партійної роботи
Він народився 14 лютого 1908 року в селі Андріївка, нині Харківської області. Коли підріс, працював водовозом, листоношею, вантажником, ремонтним робітником на залізничній станції. Прибивав рейки до шпал костилями. Між іншим, силу мав неабияку з одного удару заганяв костиль...
У 1927 році вчився в Ізюмській радпартшколі, уму став членом
ВКП(б). Згодом навчався у харківському Комуністичному університеті імені Артема, а потім у Харківському інженерно- економічному інституті. Уроках працював на Маріупольському заводі імені Ілліча змінним інженером, заступником начальника і начальником цеху, одночасно навчався на вечірньому відділенні Маріупольського металургійного інституту. Саме у цей час дружиною Шелеста стала Любов Банна, яка народила йому двох синів Бориса (1933) та Віталія (1940). У січні
1942 року, після кількох років важкої хвороби, вона померла, а у квітні того ж го Шелест одружився з Іраїдою
Мозговою, якій судилося виростити і виховати Бориса і Віталія.
У 1936–1937 роках Шелест служиву Червоній Армії, аз го працював начальником цеху, виробництва, головним інженером Харківського заводу Серпі молот. Обирався членом парткому заводу, звідки рішенням ЦК
КП(б)У був скерований на партійну роботу. З 1940 по грудень 1941 року Шелест – секретар Харківського міського комітету КП(б)У по оборонній промисловості. Під час війни з нацистською Німеччиною і у перші повоєнні роки – завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому Столітній Шелест
Він походив не з національно свідомої Західної України, але його звинуватили у націоналізмі. Він очолював важливі промислові підприємства і не прагнув робити політичну кар’єру. Проте у віці 45 років він почав працювати другим, а у 49 – першим секретарем обкому партії, аби пізніше очолити Компартію України.
1 9 6 8 26
Текст Юрій Шаповал, професор, докторі сто р и ч них наук, Київ Ф ото архів Музею сов є т с ь к о ї окупації ВКП(б), інструктор ЦК ВКП(б), парторг
ЦК ВКП(б) наряді заводів, заступник секретаря Саратовського обкому партії по оборонній промисловості. Уроках Шелест – парторг
ЦК ВКП(б) на Саратовському заводі
№ 292 Міністерства авіаційної промисловості (МАП) СРСР. Уроці його як фахівця-механіка направляють до Ленінградської партійної організації. Там до нього придивилися уважніше і вже у Ленінграді рішенням обкому партії, а згодом і рішенням ЦК ВКП(б) його призначають директором заводу
№ 272 МАП СРСР.
Однак у північній столиці Росії Шелест не затримався надовго рішенням
ЦК ВКП(б) від 12 квітня 1950 року його затвердили директором Київського заводу № 473 МАП СРСР. Яків Ленінграді, на директорській посаді Шелест працював енергійно і успішно. Одним словом, була б у нього нормальна управлінська біографія, якби уму не загітували його піти на партійну роботу. У листопаді 1952 року його викликають до тодішнього першого секретаря
ЦК КПУ Леоніда Мельникова і пропонують посаду голови Державної планової комісії Ради Міністрів УРСР. Шелест відмовляється, його відряджають для співбесіди до ЦК ВКП(б). Однак у Москві він ще раз відмовляється. Згодом йому пропонують посаду першого заступника міністра меблевої промисловості України, чим він взагалі був щиро обурений. Однак і це ще не все.
Ось що згадував сам Шелест Ще уроці мене обрали заступником голови Київського міськвиконкому
– без моєї згоди. Так я й працював кілька місяців на двох чина трьох змінах і заступником мера столиці України, і директором авіазаводу. Падав з ніг
– зранку на заводна десяту – у міськвиконком, а на вісімнадцяту – знову на завод. Потім таки втрутився міністр авіаційної промисловості, мене звільнили з посади заступника голови виконкому й залишили на заводі. А через рік обрали другим секретарем міськкому партії. Я знову до міністра Демен- тьєва: Петре Васильовичу, рятуй Не хочу кидати завод А він Директор ти чудовий, тому і врятував я тебе від радянської роботи, це було мені під силу, але від партійної – вибачай… Через три дні призначимо тобі заміну – проти вашого республіканського керівництва я воювати вдруге не можу. Такі став я партійним працівником“.
Спочатку був Київський обком партії, який він очолював уроках, а у липні го йому довірили керувати всією Україною з цього часу ідо травня го він був першим секретарем ЦК Компартії України.
Петро Шелест увійшов до складу ЦК, а згодом ідо найвищого у комуністичній ієрархії органу – Політбюро ЦК КПРС. Неодноразово обирався до складу депутатів Верховних Рад тодішнього СРСР і УРСР. Він одержав найвищі тогочасні нагороди Зірку Героя Соціалістичної Праці, три ордени Леніна, ордени Вітчизняної війни го ступеня, Червоної
Зірки.
Від’їзд до Москви - найчорніший день життя Молодший син Петра Шелеста Віталій згадував Наш рід бере витоки в Запорізькій Січі, у літописах з’явля-
ється наше прізвище, про запорожців йому (П. Шелесту – Ю.Ш.) розповідав його батько, мій дід Юхим Дмитрович, георгієвський кавалер. Він з великою повагою ставився до цього етапу української історії. Я би навіть сказав так Запорізька Січ була для нього ідеалом громадського ладу. Зректися цього він не міг“.
Чи тому, що він сам був козацького роду, чи з якихось інших причин, але Шелест, на відміну від багатьох тодішніх керівних працівників України, ніколи не дивився на Україну як на щабель до московської кар’єри. А день свого від’їзду до Москви навіть назвав найчорнішим днем свого життя. Ось так багато означала для нього Україна. Можливо, не лише цим, алей цим визначалися людські якості Шелеста. Переважна більшість тих, кому довелося з ним працювати, згадують про нього без образі зневаги. Тепер процитую колишнього довголітнього комсомольського і партійного працівника Юрія Єльченка. Він не ідеалізує Шелеста, а щодо його характеру зауважує Був Петpо Юхимович працівником пpинциповим, наполегливим, вимогливим, навіть жорстким, виявляючи ці якості постійно і без вагань. Не пасував пеpед найвищими автоpитета- ми, міг пpямо висловлювати і захищати свою точку зору, без огляду на особи. Будемо говоpити відверто – це не завжди і не всім подобалось.
Безумовно, тут виявлялись і його пpиpодні людські риси. Ми знали його як особу з твеpдим хаpактеpом, безхи- тісну людину. Бував він і дещо брутальним, а часом не соромився і у висловах. У побуті (а мені доводилось кілька азів В. Щербицький та Ю. Шелест. Така фігура як, скажімо, Щербицький не може консолідувати суспільство. А пам’ять про таких людей як Шелесті може, і здатна, я глибоко переконаний, саме тому, що Шелест не хотів бути сліпим знаряддям у руках Кремля і виконувати беззастережно все те, що йому нав’язувалося звідти. Він, як тільки міг, чинив спротив. Не знаючи це треба цінувати, але принаймні забувати про це ніколи не можна.“
Юрій Шаповал

28 1 9 6 бути з ним у такій обстановці) поводив себе пpосто, pозкуто, був відвертим, говоpив про сімейні справи. До речі, звертав увагу на необхідність, не дивлячись на виняткову зайнятість, знаходити час на виховання дітей. Вважав, що своїх синів виховав людьми гідними. Знаю, що це такі було“.
А ось думка Володимира Семичаст- ного, колишнього Голови КДБ СРСР, а згодом заступника Голови Ради Міністрів УРСР Авторитарним керівником за наявності Політбюро ЦК КПУ, жорсткого контролю збоку ЦК КПРС бути майже неможливо. Шелест інколи дозволяв собі директорські замашки
– адже у минулому він директор заводу. Інколи допускав і всілякі недипломатичні вислови. Інколи міг висловлювати роздратування через незначні події, що здавалися йому підозрілими...“
До речі, про недипломатичні вислови. Добре відомо, що це родова ознака майже всіх радянських керівників, особливо виробничників, які в такий спосіб часто „відiгрувалися“ на підлеглих. Так ось, у мене з’явилася нагода перевірити, чи робив це у неформальних умовах Шелест.
Під Києвом, умісті Яготин донині зберігся колись закритий об’єкт“
– Яготинське мисливське господарство Міністерства лісового господарства України. Саме сюди у радянські часи, починаючи з повоєнних років, партійно-державні керівники України їздили полювати на качок. Початок цій традиції поклав Микита Хрущов. На початку х років побудували зручніший двоповерховий будинок, який нині, які все господарство, знаходиться у занедбаному стані рази на сезон сюди приїздив і Шелест. Мені вдалося розшукати колишніх єгерів Олександра Меткалика і Івана Галушка, які понад 30 років забезпечували полювання, сідали разом із вождями України у човен, спілкувались з ними, разом стріляли качок, а значить, бачили і чули таке, чого в архівах не знайти. Єгері розповіли, що Шелест завжди поводився коректно, пив лише червоне вино, разом з Іваном Галушком співав українських пісень, недипломатичні вислови не вживав. На моє запитання, чи був Шелест азартним під час полювання, я одержав відповідь, що був. На відміну від Щербицького, для якого полювання було скоріше необхідним ритуалом і який у човні міг відкласти рушницю і годинами роздумувати про щось, що зовсім не стосувалося ні вранішнього озера, ні качок на ньому. Щоправда, заради справедливості слід зауважити, що і Щербицький, за спогадами єгерів, недипломатичних висловів у їх присутності не вживав.
Відповідаючи на запитання, чи уособлювали Щербицький і Шелест два різні типи номенклатури, Леонід Кравчук відповів, що ні І той, і той були захисниками існуючого ладу, виступали за зміцнення Радянського Союзу, за перехід до комунізму. Це були люди одного ґатунку, тільки Щербицький був, на мою думку, на порядок вищим за людяністю і значно легшим у спілкуванні. Шелест був людиною крутою, недуже полюбляв дискусії і висловлювався завжди однозначно. Можливо, й був Шелест крутим, але навіть тодішні інакодумці (напр.,
В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Сергій
Параджанов) відгукуються про нього стримано і навіть з певною симпатією. Про серйозні недоліки та помилки однієї книги У травні 1972 року Шелеста звільняють від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ і підвищують він їде до Москви і займає посаду одного із заступників Голови Ради Міністрів СРСР. Він ще зберігав місце у Політбюро ЦК
КПРС у Києві. В журналі Комуніст України (теоретичному і політичному органі ЦК Компартії України) з’явила- ся рецензія на книжку Україно наша Радянська, яка вийшла друком уроці і автором якої був Шелест. Цю рецензію не обговорювали на засіданні редколегії, оскільки вона попередньо була санкціонована Москвою. Називався цей матеріал Про серйозні недоліки та помилки однієї книги і був одним з неперевершених зразків політико-ідеологічної розправи. Однак одним з головних обвинувачень було таке У книзі, яка має назву Україно наша Радянська, непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії, водночас слабо показуються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму. При цьому порушуються ленінські принципи класо- во-партійного, конкретно-історич ного підходу до аналізу окремих історичних явищі фактів. Особливо наочно це виявилося у характеристиці Запорізької Січі. Автор значною мірою ідеалізує українське козацтво і Запорізьку Січ, розглядає їх як однорідну, так би мовити, позакласову спільність. Слід відзначити, що останніми роками в нашій літературі з’явився ряд книг (Р. Івани- чука, С. Плачинди, І. Білика, для яких характерна ідеалізація патріархальщини. Прикрашаючи минуле, такі автори протиставляють його сучасності. Книга Україно наша Радянська не тільки не допомагає розвінчувати подібні явища, а навпаки, обмежує можливості критики антиісторичних тенденцій у висвітленні минулого українського народу в художніх і наукових виданнях“.
Подвійна лояльність
Шелестівська лінія базувалася на своєрідній подвійній лояльності
– загальносоюній і республіканській, постійному маневруванні між двома політичними дискурсами – централі- заторським і антицентралізаторським. Шелест активно і постійно боронив економічні інтереси України. Наприклад, уроці на засіданні Політбюро ЦК
КПРС він увійшов у відкритий конфлікт із
Сусловим та іншими тодішними партійними керівниками. Причина свавільні дії Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, яке вирішило продати Швейцарії
450 тис. тонн соняшникової макухи, навіть формально не запитавши згоди українського керівництва. Шелест непросто протестував, а написав записку з пропозицією, щоб УРСР вийшла з-під опіки Зовнішторгу СРСР і всіх зовнішньоторговельних відомств Москви. До речі, збереглося дуже багато різного роду записок Шелеста до московських центральних установ, в першу чергу до ЦК КПРС, в яких він прямо і чітко висловлював свою позицію насамперед у господарських питаннях, критикував центральні управлінські господарські) структури. Сам Шелест згодом згадував про це. Наприклад, згадував майже детективну історію з будівництвом палацу Україна. Москва не дозволяла його будувати на тій підставі, що в Києві є Жовтневий палац. Тоді Шелест вдався до такого маневру він поінформував центральні органи, що будують сучасний кінотеатр. На це було дано згоду. Коли з’ясувалося, що насправді будують не кінотеатр, вибухнув скандал. Шелеста почали виховувати, до Києва – розбиратися
– приїхала комісія на чолі з Миколою
Підгорним. Однак грошей вжене повернеш і палац таки побудували.
Однак дії Шелеста не обмежувалися господарською сферою. З його перебуванням при владі почали пов’язувати і деякі інші дії, наприклад, те, що він енергійно підтримував ансамбль Вірського, народне мистецтво загалом, але при цьому не придушував інші мистецтва. Скажімо, творчість кінорежисера Сергія
Параджанова.
Син Шелеста Віталій згадував:
„Интересная ситуация с книгой Ивана
Дзюбы ,Интернационализм или ру-
Текст Юрій Шаповал, Київ Фотоархів Пав е л а Д л о у го го сификация?‘. Она была у отца почти настольной. Он ее читал, плевался, говорил, что так нельзя, я отвечал, что есть факты, их надо осмыслить. Его по- зиция по отношению к Дзюбе в наших разговорах многократно прокручи- валась и постепенно формировалась. А Параджанова он просто спасал.
Практически сразу после ухода отца с должности Параджанова арестовали...
У меня... был интересный разговор с
Вячеславом Чорноволом. Он как-то мне говорит: Ви дивуєтесь, пане Вiталiю, що я до вашого батька добре ставлюся Був такий випадок. Я вже сидiв чотири роки, десь у сiчнi 1970 року до мене пiдходить слiдчий i каже Ну, В’ячеслав, готуйся, скоро – на волю. Про тебе вже Петро знає. Але ж його зняли!‘“
На засіданні Політбюро ЦК Компартії України за ініціативою Шелеста було ухвалено постанову Про створення багатотомної Історії місті сіл Української РСР. Саме тоді доручили всю практичну роботу Петру Троньку і редакції Української Радянської Енциклопедії на чолі з Миколою Бажаном. Віталій Коротич пригадував епізод, який засвідчив, що Петро Юхимович не такий дурний, як могло здатися на перший погляд. Шелест підтримав ідею перевидання творів Володимира Винниченка. Однак тут же у Львові знайшовся якийсь „суперпатріот“, який прокоментував це приблизно так Нарешті, дожили до перевидання прем’єр-міністра доби Директорії. Після цього комісію, яка мала займатися перевиданням, швидко розформували, a Шелест при зустрічі з Коротичем кинув йому:„Ну що, побачив, що ваші ідіоти роблять
Коротич потім скаже Я тоді зрозумів, що він не такий простий і дурний...“
Операція підсидки
Зрозуміли це і у Москві. До початку х років Леонід Брежнєв не протестував проти того, щоб під час засідань Політбюро ЦК КПРС відбувалася полеміка, висловлювалися критичні думки. Власне, він і потім відкрито не виступав проти цього, але досвідчені
„царедворцы“ швидко зорієнтувались, що подобається і що не подобається генсеку. Поступово навколо дорогого Леоніда Ілліча почала формуватися мовчазна одностайність. В неї Шелест ніяк не вписувався. І це до певної міри виглядало парадоксально, оскільки було відомо, що Шелест відіграв важливу роль у жовтневому перевороті 1964 року, тобто у поваленні Микити Хрущова. Саме йому
Брежнєв і Підгорний доручили переговорити про недоліки в роботі Хрущо- ваз великою групою (36 осіб) партійних працівників з України. І Шелест мав такі розмови, фактично готуючи усунення
Хрущова на Пленумі ЦК КПРС. Правда, пізніше він писав, що, мовляв, питання про усунення Хрущова дожовтневого Пленуму не ставилось і що сам Шелест дізнався про наміри заколотників лишена засіданні Президії ЦК КПРС. Взаємини Шелеста і Хрущова не були однолінійно-мажорними, як дехто донині вважає. Наприклад, Шелест не підтримував ідею про розподіл парторганізацій на сільській промислові. І непросто не підтримував, а відверто висловлював свою позицію. До речі, з критичними зауваженнями з приводу хрущовської політики виступав і тодішній Голова Ради Міністрів УРСР Володимир Щербицький і, на відміну від
Шелеста, поплатився за це уму його відправили в Дніпропетровська повернули на колишню посаду у 1965-му.
Можливо, тому, що Хрущов не дотягнувся (не встиг) до Шелеста, його автоматично вважали висуванцем хрущовської доби, а Щербицького
– навпаки. Це помилкове враження, поза сумнівом, посилювали виступи
Шелеста на засіданнях Політбюро ЦК
КПРС, а також його численні записки до керівних органів, в яких він обстоював не якийсь націоналізм, а лише те, що

30 1 9 6 8 було декларовано у Конституції СРСР і УРСР щодо прав України як однієї із союзних республік. Однак у стратегічному плані він не виступив проти жодної з брежнєвських ініціатив включно із введенням війську Чехословаччину в 1968 році. Ясна річ, Шелест не лобіював цю агресію (як стверджує дехто з нинішніх знавців, але був одним із виконавців, тих, хто забезпечував перехід через Карпати і введення військ до братньої країни. Тим не менш переважила недовіра до його особи. Долю
Шелеста у Москві вже визначили. Тим більше, що на цей час зусиллями політичних ворогів, конкурентів і спецслужб Шелесту було створено імідж надмірного українського патріота, який нібито плекає плани більшої автономізації України та ще й гуртує навколо себе групу молодих політиків, які невдоволені політикою і поведінкою Брежнєва. Першим серйозним симптомом стало призначення 16 липня 1970 року Віталія Федорчука Головою КДБ при Раді Міністрів УРСР. Він виявив себе як беззастережний прибічник жорстокого придушення інакомислення, переслідування дисидентів, національної інтелігенції і самвидаву. Одначе головним завданням Федорчука було зібрати матеріал на Шелеста, щоб якнайскоріше виштовхнути його з України. Тим більше, що наступника вже визначили. Справа втім, що у квітні 1971 року, коли Шелест очолював ЦК КПУ і був членом Політбюро ЦК КПРС, до того самого Політбюро обрали Щербицького. Це був дуже виразний сигналі Шелест зрозумів, до чого йде. Пізніше він коментував ту ситуацію так І тоді вже мені стало майже все зрозуміло – всі плани Брежнєва. Почалась операція підсидки‘. Якщо ж казати про Щербицького, а це моя власна думка, і я на неї маю право, то це далеко не свята людина. А на Україні чимало проблем підігрівав теоретик інтернаціоналізму Валентин Юхимович Малан- чук і ті, хто його підтримував, особливо науковці, що йому старанно прислужувались, доводячи, оспівуючи ліквідацію національних розбіжностей“.
Шелест поїхав до Москви, а у квітні го з’явилась вже цитована розгромна рецензія на його книжку Україно наша Радянська у журналі Комуніст України. Це означало, що у велику політику він ужене повернеться. Після цього його вивели із Політбюро (за помилки у проведенні ленінської національної політики, позбавили державної посади і відправили на пенсію.
Фінал
З того часу Шелест майже рік не працював, за його власними словами, переживав, мучився, займався самоїдством. Потім вирішив, що ще може працювати за фахом. Звернувся до
Брежнєва. Той спочатку хотів його від- футболити“, одначе за наполяганням
Шелеста подзвонив секретареві ЦК
КПРС Дмитрові Устинову, а той в свою чергу – міністрові оборонної промисловості Дементьєву, який влаштував
Шелеста на роботу на заводі при Дол- гопрудненському дослідно-конструк- торському бюро автоматики. Там партійний націоналіст пропрацював понад десять років, наприкінці го, за два місяці до свого 70-річчя пішов на справжню (неполітичну) пенсію. Уроці він вітав проголошення незалежності України. Вперше після відставки він зміг приїхати до Києва про що Шелест давно мріяв і що йому було заборонено після усунення) лише під час горбачовської перебудови. Він мав публічні виступи, які викликали великий інтерес. Інтерв’ю з ним для преси і телебачення зробив, а потім головував на його виступах Дмитро Табачник.
Цілком ймовірно, що саме в той час Шелест вирішив не Москва і не Росія будуть його останньою земною адресою. Він помер 22 січня 1996 року і за його заповітом похований на Байковому цвинтарі у Києві (минулого року біля нього перепоховали і його дружину. У лютому 2003 року в Україні надер- жавному рівні відзначили 85-річчя Володимира Щербицького. А про 95-річчя
Шелеста забули. Схоже, не згадають і про 100-річчя. Йому знов не таланить. За президента Кучми у нас були одні герої, нині – інша національна пам’ять“, в яку Шелест знов не вписується. Втім, завершу оптимістичним запевненням я не буду розчарований, якщо помилюсь у своєму прогнозі.
Т е к с т : Юрій Шаповал, Київ Ф ото архів Музею сов є т с ь к о ї окупації Під час круглого столу на тему Петро Шелесті проблема політичного лідерства в Україні, який нещодавно організував у Києві Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, ми малина- году задати кілька запитань доктору фізико-математичних наук, члену- кореспонденту НАН України, який працює в галузі атомної енергетики і, передусім, сину Петра Шелеста пану
Віталієві.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал