Тесты для деловых людей. М., 1994. С. 66-69. Психология личности. Тексты. М., 1982. С. 11-149



Скачати 219.38 Kb.

Дата конвертації08.01.2017
Розмір219.38 Kb.
ТипТесты

151
С. 213-253.
Психологический словарь / Под ред. ВВ. Давыдова, А.В. Запорожца, Б.Ф. Ломова и др. – МС.
Психологические тесты для деловых людей. – МС.
Психология личности. Тексты. – МС.
Психология: Словарь / Под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. – МС.
Психология формирования и развития личности. – МС. Психологія Підручник / Ю.Л. Трофімов та ін. – К, 1999. – С. 75-181.
Рейнвальд Н.И. Психология личности. – МС.
Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. – М, 1989. – Т. ІІ. – С. 103-122,
236-249.
Спрджвелидзе Н.И. Личность и ее взаимодействие с социальной средой. – Тбилиси,
1989. – С. 5-48, 70-91.
Фрейд З. Введение в психоаналіз Лекции. – МС.
Фрейд З. Психология бессознательного. – МС.
Лекція 16. Самосвідомість особистості
Вивчивши тему лекції, ви повинні уміти
• проаналізувати психологічну суть самосвідомості
• розкрити структуруй функції самосвідомості
• визначити суть ідентифікації (самоідентифікація) і рефлексії
(“саморефлексія”);
• виявити провідні чинники розвитку самосвідомості людини. Людина – істота свідома. Специфіка свідомого способу життя людини полягає в її здатності відділити в уявленні себе, своє Я від свого життєвого оточення, зробити свій внутрішній світ, свою суб’єктивність предметом осмислення і розуміння.
Психологічна суть самосвідомості
У сучасній науці існують три взаємовиключаючі точки зору на генезис самосвідомості, принципові відмінності між якими викликані не стільки наявністю суперечливих даних, скільки неспівпадаючими визначеннями самого предмета вивчення. Традиційним для більшості напрямів психологічних досліджень є розуміння самосвідомості як початкової, генетично первинної форми людської свідомості. Прихильники цієї концепції посилаються, передусім, на первинну, нарівні чутливості, самоданість немовляти, тобто на психологічний рівень його самовідчуття. На основі первинної самочутливості і Розділ 5. Особистість

152
Загальна психологія повинен, на їх думку, відбуватися надалі синтез двох різних систем уявлень про себе як Я і про все інше, “не-Я”. Потім починає складатися цілісне уявлення про своє тіло, ще пізніше розвивається предметна свідомість, що включає не тільки просторові, але і тимчасові координати і, нарешті, завершальний рівень характеризується наявністю здатності до цілеспрямованого самопізнання. Дійсно, психологічний механізм індивідуальної самосвідомості включає в себе основні форми первинного самовідображення психічних реакцій (“інтропсихічні почування, що дають інформацію про біологічний світ людини. Відчуття стану власної активності, самоідентичності вданий момент або протягом певного відрізка часу підтримують у індивіда обов’язковий для будь-якого типу діяльності мінімальний рівень здатності до самовідокремлення. Структурна єдність найпростіших форм самосприйняття, так зване почуття Я, завдяки якому людині задається її психосоматична цілісність, – невід’ємна частина самосвідомості, її базис. Але визнання цього факту ще не дає підстав для ствердження, що почуття Я розвивається органічно, саме по собі, незалежно від зовнішніх подразників і тому повинне вважатися початковою формою людської психіки загалом. Конкретний аналіз того, як саме утворюються у дітей уявлення про власний фізичний вигляд, дозволяє виділити два наступні основні канали їх формування перший – самовідчуття, самочутливість, тісно пов’язані з життєдіяльністю організму другий – інформація про власні тілесні ознаки, що надходить внаслідок комунікативних взаємодій з оточуючими. Виникнення у свідомості дитини топогностичної схеми власного тіла стає можливим тільки внаслідок впливу цих двох інформаційних потоків. Отже, немає досить підстав, щоб розглядати почуття Я як щось абсолютно автономне від процесів сприйняття психікою зовнішніх (для неї) чинників. Виходячи з концепції первинності, нелегко пояснити єдність вищих і нижчих форм (вищі ніби додаються на певному етапі ззовні) і предметний характер самосвідомості. Здатність до самопереживання виявляється особливою універсальною стороною самосвідомості, яка її породжує, визначає механізм функціонування і навряд чи детермінує

153
інші дискурсивно-організовані форми психічного самоконтролю. Існує і діаметрально протилежна точка зору (С.Л. Рубінштейн), згідно з якою самосвідомість – вищий вид свідомості, що виник як результат попереднього розвитку останнього. Несвідомість народжується з самопізнання, з Я, а самосвідомість виникає уході розвитку свідомості особистості, помірі того, як вона стає самостійним суб’єктом”. Зрештою ця концепція побудована на припущенні про виключно зовнішню (екстроспективну) спрямованість нашої психіки на найпершому етапі її розвитку, тільки в якийсь момент раптом виявляє здатність до самосприйняття. Але екстроспективна гіпотеза ніколи і ніким не була переконливо доведена, і вона мало допомагає задовільному поясненню багатьох накопичених у психіатрії фактів, наприклад, випадків інтравертованої поведінки дітей у дитячому віці. Ті, хто заперечує активність інтроспективного полюса психіки в початковий період її розвитку, вимушені відносити до більш пізнього періоду і утворення особистісного початку нашої психіки. Але тоді постає далеко нелегке питання проте, на якій структурно- психологічній основі відбувається синтезі привласнення
(інтерналізація) продуктів початкового досвіду, а початковий момент активного самозвертання суб’єкта набуває характеру раптового стрибка. Саме тому переконаному прихильнику первинності виключно екстроспективної свідомості, А. Валлону, зникнення у трирічної дитини злиття з навколишнім світом здається, з його власних слів, чимсь несподіваним. Дійсно, аналізуюче самозвертання нарівні понятійного мислення немислиме без досягнення певної досить високої міри соціалізації індивіда. Але вся справа втому, що для дискурсивного визначення, наприклад, відчуттів як своїх, крім всього іншого, обов’язкове ще і функціонування (отже, попередня наявність) стійкої інтегративної системи афективного самосприйняття.
Відображення зовнішнього світу – універсальний канал соціалізації, визначна сторона свідомості. Але це ще не означає, що ця домінуюча сторона володіє первинністю і поза рамками динамічної і функціональної взаємодії основних елементів структури психіки. Тобто немає підстав стверджувати, що свідомість у своєму розвитку Розділ 5. Особистість

154
Загальна психологія проходить через чисто екстроспективний етап, який передує (в значенні існування до і без) інтроспективному. Елементи первинного розрізнення себе і навколишнього світу існують вже у багатьох тварин (всі функції людини мають свої зачатки у тваринному світі, базуючись на характерному для живого організму володінні самостійною силою реагування і наявності центруючої основи сприйняття. Це робить правомірним питання про системні передумови (такі, зокрема, як єдність нервової системи і синестезія) нашої самосвідомості. У сучасній психології ця проблема традиційно розробляється переважно представниками психоаналітичних шкіл. З. Фрейд вважав самовідношення особистості винятковим продуктом задоволення лібідних і агресивних інстинктів. Він розглядав людину як ізольовану систему, яка приводиться вдію двома імпульсами до виживання інстинкт Я) ідо отримання задоволення сексуального типу, пов’язаного з розрядкою напруження, яке локалізується в ерогенних зонах, передусім у геніталіях. І тільки необхідність задовольнити свої сексуальні потреби примушує людину вступати в контакти з іншими людьми, стосунки між статями уподібнювалися З. Фрейдом ринковим ситуаціям. Кожен стурбований тільки задоволенням своїх потреб, але якраз заради їх задоволення він і змушений вступати у стосунки з іншими людьми, що передбачають те, в чому він має потребу, і потребуючи того, що він пропонує. В основі поведінки людини, на думку Фрейда, лежать сексуальні потяги. Ці явища – найважливіший елемент людської природи. Треба бути наполегливим лицеміром, – писав чи не найправовірніший фрейдист Віттельс, – щоб не помічати, що п’яниця гладить свою пляшку з тими ж ніжними почуттями, з якими закоханий свою кохану. Лихвар перебирає своє золото, як який-небудь Ромео волосся своєї коханої. Словом, найважливіша єдина серйозна справа на білому світі
– це любов. Ми чудово знаємо це. Все інше, щоб мине робили, доставляє нам радість, якщо ми його сексуалізуємо...” (Ф. Віттельс). Власність, – вигукує Віттельс, – наскрізь просочилася сексуальністю. Сучасні послідовники З. Фрейда висловлюються щодо цього

155
трохи обережніше, але, по суті, залишаються на близьких позиціях. Наприклад, X. Гартман (відомий німецький психолог) вважає, що специфіку елементів первинної активності, створюючих первинну сферу Я, складає їх здатність знаходити задоволення в самих собі. А один з найзнаменитіших американських психоаналітиків Д. Нейджер зумовлює формування людського Я розвитком аутоеротизму. На його думку, на першому ступені розвитку організм дитини осягає, що можна відхилитися тільки від зовнішніх впливів (стимулів, а зробити це відносно своїх внутрішніх імпульсів неможливо. Так починає формуватися здатність відрізняти (виділяти) самого себе. Можливість аутоеротики на наступному етапі, вважає Д. Нейджер, закріплює і заглиблює здібність до такого розрізнення, оскільки в її ході вся власна активна діяльність дитини орієнтована лишена себе, на своє власне тіло. Вияви і реалізація змісту первинних психічних реакцій (коли практично відсутнє понятійне мислення) відрізняються особливою своєрідністю. Ця специфічність і вимушена однобічність комунікативних каналів зумовлює недостатність адекватної інформації про суб’єктивний світ немовляти. Тому дослідники вимушені обмежуватися більш або менш обґрунтованими інтерпретаціями своїх спостережень. Ще складніше вивчати внутрішню сторону первинної суб’єктивності, початковий рівень самосвідомості, що і примушує фахівців з вікової психології будувати, в основному, описові моделі. На відміну від перших двох, третій напрям сучасної психологічної науки виходить з того, що свідомість зовнішнього світу і самосвідомість виникли і розвивалися одночасно, єдино і взаємозумовлено. Класичною для цього напряму можна вважати теорію І.М. Сеченова, на думку якого передумови самосвідомості закладені втому, що він називав системними почуваннями. Ці почування носять психосоматичний характері становлять невід’ємну частину всіх фізіологічних процесів людини. Перша половина почування, – відмічав І.М. Сеченов, – має об’єктивний характер, а друга – суб’єктивний. Першій відповідають предмети зовнішнього світу, другій – почуттєві стани власного тіла – самовідчуття”. Розділ 5. Особистість

156
Загальна психологія Помірі об’єднання предметних відчуттів складається наше уявлення про зовнішній світа внаслідок синтезу самовідчуттів – про самих себе. Взаємодію цих двох центрів координації і потрібно вважати вирішальною початковою передумовою здатності людини усвідомлювати себе, тобто специфічно людським образом диференціювати своє буття. На початковому етапі свого становлення особистість сприймає конкретну умову свого буття у формах початкової, свого роду
“передінтелектуальної”, психічної активності, яка прокидається ще до роздільності зовнішнього досвіду і знань про себе самого і немає суб’єктно-об’єктної форми. Функціонально це виражається в недиференційованості між адаптацією до зовнішнього світу і акумуляцією інформації про себе, про свій стан. Але дуже швидко починають формуватися два протилежні полюси цієї активності. Один з них спрямований на зовнішні зони реальності і пов’язаний з розвитком апарату гомеостазису, другий полюс акумулює дані самочуттєвості, тобто базується на здатності організму до локалізації своїх інтероцептивних відчуттів. Ці полюси нероздільні і взаємообумовлені. Одним з найважливіших стимулів адаптації до тих або інших умов є, зрештою, актуалізована у відповідному полюсі інформація про попередні, специфічні для подібних умов стани організму. Наприклад, порушення інтеграції уявлень дитини про власне тіло може послужити, згідно з сучасними уявленнями, причиною раннього дитячого аутизму, що характеризується, передусім, прагненням активно піти від зовнішніх контактів, цілком зануритися у сферу власних переживань. Якщо бачити у психіці систему, що тільки пристосовується, то важко пояснити, наприклад, джерело розвитку деяких специфічно людських комунікативних здібностей, при яких заміщена знакова реакція на сигнал далеко неоднозначна. У тій мірі, в якій первинна діяльність немовляти виходить за межі безпосередніх контактів між предметною дійсністю і тілесною периферією, у нього починає розвиватися здібність до диференціації і координації своїх дій. При цьому його адаптуюча активність все більш глибоко проникає у структуру речей, а її акумулюючий полюс все

157
більше організується і генералізується. Виникає прогресуючий зв’язок, уході якого все більш складні і розширюючі зони зовнішньої реальності взаємодіють із все більш глибокими прошарками нашої власної психічної активності. Отже, вже в початковій фазі свого генезису людська психіка непросто сприймає нарізно зовнішній світ або свого носія або тільки саму себе. Уній це визначальний чинник – передусім відбивається те, як її суб’єкт (а тим самим і вона сама) взаємодіє з предметним світом і особливо з оточуючими. Це означає, що свідомість, яка формується з необхідністю, відображає свого носія, суб’єкта і психічні реакції як одну зі сторін вказаної взаємодії. А акумулюючий полюс психіки і стає поступово основою формування індивідуальної самосвідомості. Якщо вийти з послідовності становлення його рівнів, то в онтогенезі самосвідомості можна виділити два основні етапи. На першому утвориться топогностична схема власного тіла і формується почуття Я, цілісна система афективної самоідентифікації, яка має необхідні соціальні передумови, оскільки умовою її формування є відображення реакцій оточуючих. Потім, помірі вдосконалення інтелектуальних можливостей і становлення понятійного мислення, самосвідомість досягає рефлексивного рівня, завдяки чому її суб’єкт виявляється здатним непросто відчувати свою відмінність від об’єкта, алей осмислювати цю відмінність у понятійній формі. Тому рефлексивний рівень індивідуальної самосвідомості завжди залишається в тій або іншій мірі внутрішньо пов’язаним з афективним самопереживанням. Конкретні деталі генетичної взаємозумовленості афективного і когнітивного поки маловивчені. В останні роки великий інтерес викликають повідомлення проте, що афективний комплекс самовідношення не тільки складається перед логізованим самовідображенням, але і контролюється різними півкулями мозку самовідчування – правою, рефлексивні механізми – лівою. Такого роду функціональна асиметрія служить ще одним підтвердженням специфічної системної обумовленості генезису самосвідомості. Сприйняття реакцій власної психіки, що швидко ускладнюється, вимагало нового органу (типу “зверхкори”), який був би пов’язаний з психікою двосторонніми зв’язками. Але біологічна еволюція не могла Розділ 5. Особистість

158
Загальна психологія встигнути за духовною. Вихід був знайдений утому, щоб одну з півкуль, які у тварин дублюють одна одну, функціонально поставити над іншою, що забезпечить вжене тільки сприйняття суб’єктом його власних станів і їх усвідомлення, але і рефлексивне обернення цих розумових (дискурсивних) актів. Афективне самосприйняття пов’язане з “лімбічною системою (медіобазальтові структури скроневої частки мозку, а його вербалізація – з наймолодшою у філогенетичному відношенні системою регуляції – з мозковою корою. Зрозуміло, той факт, що афективні і логізовані компоненти забезпечуються структурами, розташованими в правій і відповідно в лівій півкулях, не може служити основою для заперечення
інтегративного характеру самосвідомості. Ці елементи функціонально взаємозумовлені і представлені фактично в кожному акті нормально розвиненої психіки. Мало того, як показують новітні дані, не тільки дискурсивні елементи опосередкують безпосередньо-почуттєві, але і останні (все те, що називають “правопівкулевим мисленням) є постійними компонентами когнітивної діяльності, інтегруючи в результаті те, що ми і називаємо індивідуальною самосвідомістю.
Самосвідомість і людське Я.
Структура і функції самосвідомості
Форма тимчасового існування самосвідомості подвійна амбівалентна в динаміці свідомості вона існує як сума психічних станів, одночасно володіючи спадкоємністю, стійкістю і системною цілісністю. Тому при аналізі динамічної структури самосвідомості використовується не одне, а два поняття поточне Я й особистісне Я. Перше означає конкретні фази усвідомлення себе в поточному теперішньому часі, тобто безпосередні процеси діяльності самосвідомості. Поняття особистісне Я вживається для позначення стійкої структурної схеми самовідношення, ядра синтезу поточних Я, ця схема більш або менш частково і виявляється в поточному теперішньому часі. Зовнішнє і внутрішнє Я взаємозумовлені і внутрішньо взаємозв’язані, але вони не можуть, звичайно, вважатися тотожними, оскільки зовнішнє Я – емпіричний індивід, що спостерігається, а

159
“внутрішнє Я – завжди залишається чисто психологічним феноменом. Якщо бачити у внутрішньому Я інтегральну вісь всіх форм самосприйняття, особистісну (персоніфікуючу) єдність самовідношення і самовідображення, то вона виявляється дуже близькою, а в деяких відносинах тотожною самосвідомості. Унікальною властивістю самосвідомості є те, що вона може виступати в ролі суб’єкта відносно до самого себе, залишаючись одночасно в системному плані ідентичним даному “суб’єкту” об’єктом. Спираючись на цю властивість і потрібно вирішувати питання про співвідношення внутрішнього Я і самосвідомості. Самосвідомість, виступаючи в ролі суб’єкта свого до себе відношення, в ролі об’єкта цього ж відношення може розглядатися як внутрішнє Я, тобто вони виявляються лише різними динамічними станами однієї системи. Колими визначаємо об’єкт як самосвідомість, то бачимо в ній, передусім, відношення кажучи ж про неї як про внутрішнє Я, підкреслюємо її інтегративні функції, виділяємо елементи соматичної детермінованості, статичності, визначеності, закінченості, наявність своєї власної інформації. Не можна, звичайно, розуміти внутрішнє, суб’єктно-об’єктне відношення самосвідомості як щось голе, реляцію психіки до себе самої, свого роду, causa cui, відношення, що немає свого предмета поза самим собою. Це відношення, по-перше, існує як внутрішня сторона суб’єктивної реальності, що відображає об’єктивну; по-друге, його субстанціональною основою є сама людина як психосоматична єдність. Нарешті, воно об’єктивовано мовною формою, в якій наше Я тільки і може оперувати власною інформацією на когнітивному рівні, і, отже, опосередковане детермінованими формами соціальних комунікацій.
Самовідображення властиве всім рівням людської психіки відчуттю відповідає самовідчуття, сприйняттю – самосприйняття тощо. До того ж, первинні форми самовідображення психіки разом з централізованою системою самоданості людського організму, синестезією, генетично утворюють комплекс органічних передумов самосвідомості і функціонально залишаються його постійними Розділ 5. Особистість

160
Загальна психологія компонентами. Це і дозволяє розглядати індивідуальну самосвідомість як цілісну, дійсну на всіх рівнях психіки структуру, що включає в себе безліч елементів від почуттєвої конкретності самовідчуття до відверненої дискурсивності саморефлексії. У психіці максимум завжди розвиваєте, що було якоюсь мірою закладено в мінімумі. З системної єдності нашої самосвідомості витікає і внутрішня подвійність кожного її акту, завжди одночасно, але в різній мірі, що включає в себе елементи самопізнання і самопереживання. І хоч питома вага останнього може знижуватися помірі становлення вищих функцій самосвідомості, повністю безпосередньо-почуттєві компоненти ніколи не елемінуються. Афективний початок не витісняється у процесі соціалізації, а якісно перетворюється, диференціюється, вступаючи у нові відносини з інтелектом. За допомогою нашого внутрішнього Я і здійснюється тематична ізоляція і подальша актуалізація змісту процесів нашої психіки, завдяки чому ми виявляємося здатними знати про себе, аналізувати і переживати себе як живе неповторне ціле. Певна цілісність органічного і соціального буття індивіду виступає в рамках суб’єктивності як її відносно стійкий внутрішній полюс, через який відбиваються повторно і тим самим усвідомлюються всі сторони, рівні і елементи світу психіки. Подібна широта діапазону самосвідомості витікає з інтегративної природи її механізму, тобто з включеності в кожний її акт не тільки окремих психічних процесів або їх комбінацій, але і всієї особистості, всієї системи її психологічних властивостей, особливостей мотивації, різних типів досвіду й емоційних станів. Оскільки самовідображаються всі процеси свідомості, втому числі ті, що мають рефлексивну спрямованість, стає зрозумілим, чому людина може не тільки усвідомлювати, оцінювати і регулювати власну психічну діяльність, але може і усвідомлювати себе обізнаною, самооцінюючою. У цьому випадку самовідображаються акти і форми діяльності самосвідомості, утворюючи повторний ланцюг
інтросуб’єктивних відносин. Таким чином, ми приходимо до розуміння суті психологічного механізму індивідуальної самосвідомості як інтегрованої в цілісний

161
персоніфікуючий центр системи самоданості основних психічних процесів особистості, до розуміння того, що самосвідомість і є та якість людської природи, завдяки якій кожний з нас з “суб’єкта в собі перетворюється в “суб’єкт для себе. При аналізі самосвідомості першим постає питання про усвідомлення її як багаторівневої системи, що має свою власну змістовну і функціональну структуру. Якщо бачити в самосвідомості вищий тип свідомості, виділення окремих рівнів першого перетворюється, по суті справи, у змістовну класифікацію інформації, що переробляється. Такого типу класифікації, звичайно, корисні при вивченні самосвідомості соціально-політичними науками, але мало допомагають визначенню її внутрішньої структури. Якщо ж самосвідомість – універсальний чинник людської психіки, тоді кожний її рівень (від почуттєвого рівня до теоретичного мислення) повинен мати намірі включати відповідний рівень самоданості. Незважаючи на очевидну логічність, даний висновок ще практично ігнорується дуже багатьма, особливо коли справа доходить до конкретного виділення основних складових частину структурі самосвідомості. Традиція розглядати самосвідомість як щось вище приводить до того, що в її структуру включають переважно відповідні вищі елементи свідомості, нехтуючи всіма іншими, особливо тими, які характерні для нижчих рівнів психіки. Найбільш відома в сучасній науці модель структури самосвідомості запропонована КГ. Юнгом і заснована на зіставленні елементів людської психіки, що не усвідомлюються. К. Юнг виділяв два рівні її самовідображення. Перший – суб’єкт всієї людської психіки – “самість”, яка персоніфікує як свідомі, такі несвідомі процеси. “Самість є величина, що відноситься до свідомого Я, – писав К. Юнг, – як ціле до частини. Вона охоплює не тільки свідоме, але і несвідоме, і тому є ніби тотальною особистістю, якою і є ми. Другий рівень – форма вияву “самості” на поверхні свідомості, суб’єкт, що усвідомлюється, свідоме Я, повторний продукт тотальної суми свідомого і несвідомого існування. Схожою схемою при визначенні внутрішньої структури суб’єктивності користуються і гуманістичні психологи (А. Маслоу, Розділ 5. Особистість

162
Загальна психологія Ш. Бюлер, Р. Мей та інші, впливовий напрям сучасної психології, який прагне подолати крайнощі поведінкового і психоаналітичного методів вивчення внутрішнього світу особистості. Різниця тільки втому, що в гуманістичній психології в порівнянні з неофрейдизмом відбувається зміщення акценту на функціональне значення “самості” як особистісного чинника в процесі цілеспрямування суб’єкта. Вона
(самість) виражає інтенціональність або цілеспрямованість всієї особистості на здійснення максимуму потенційних можливостей індивіда. Самосвідомість в обох випадках виявляється внутрішньо підлеглою, приреченою або тотальністю, або сукупністю органічних потенційних можливостей глибинних прошарків психіки індивіда.
“Самість” означає не підлягаючий сумніву факт тотожності психіки, що формується, сам по собі як певне ціле. Кожний з нас здатний усвідомити будь-яке виразне представлення як своє, тобто додати до будь-якої думки, скажімо, хтось йде. Це особливо цікаво відносно моїх думок про себе самого, наприклад Я відчуваю, що я втомився, оскільки в цьому випадку я одночасно є і суб’єктом, і об’єктом. Ця рефлексивна здатність Я може відноситися не тільки до поодиноких моментів, наприклад, до мого стану втоми, але ідо всієї людини хорошим прикладом є думка Я знаю себе. Найвірніші прояви рефлексивних здібностей нашого Я пов’язані з негативним відношенням людини до самої себе, коли, наприклад, вона може сказати Я ненавиджу себе. Адже ненависть є відношенням протистояння, а тимчасом Я, що ненавидить, і Я, яке ненавидять, співпадають водній і тій же людині. Ймовірно, саме тому ненависть так невблаганна і непохитна. Незважаючи на ідентичність
“Я”-суб’єкта і “Я”-об’єкта, все ж необхідно їх розрізнювати. Як ми вже вказали, прийнято називати першу сторону особистості Я, а другу –
“самістю”. Зрозуміти, що дає початкові імпульси індивідуальній самосвідомості (нашій індивідуації) – Я або “самість”, вельми нелегко. З одного боку, саме наше Я приписує самість собі, а не іншому Яв цьому значенні Я є виключаючим принципом. З іншого боку, ця формальна функція властива всім Я, і їх відмінність

163
визначається відмінністю між самостями, які, отже, можуть визначати також засоби, якими одиничні Я виконують свою функцію. Надзвичайно важливо зрозуміти, що відмінність між Я і самістю відносна. Я є спостерігаючим початком, самість – це те, що спостерігається Я сучасної людини навчилося спостерігати за її самістю і почуттями, ніби ті є чимось відмінним від неї. Однак Я може спостерігати за своєю схильністю, і в цьому випадку те, що спочатку було Я, стає самістю. І Я може також ототожнитися з самістю: те, що спочатку було самістю, стає Я. Абсолютно очевидно, що не всі структури самості рівно важливі для Я, яке прагне до ідентифікації закоханість захоплює Я значно сильніше, ніж зубний біль. Можлива наступна класифікація почуття самості: по-перше, почуття, що торкаються окремих частин тіла. Звичайно, ці фізичні почуття насправді не є фізичними і нелокалізовані в якомусь певному органі, навіть якщо і створюють уявний простір. Неправильно було б сказати Моя нога відчуває біль (можливий ілюзорний біль навіть у віднятій нозі завжди правильно сказати У мене болить нога. По- друге, існують почуття, що відносяться до тіла загалом, наприклад, загальне порушення здоров’я. По-третє, є почуття, які захоплюють душу, наприклад, закоханість навіть якщо їх наслідком є фізичні почуття, все ж самі по собі вони не є фізичними. По-четверте, особливу групу складають інтелектуальні почуття, такі як радість пізнання, насолода своєю правотою тощо. Якщо дійсно бачити в генезисі самосвідомості передусім становлення якісно нових людських можливостей, то потрібно виділити чотири її основні рівні безпосередньо-почуттєвий, цілісно- особистісний (персоніфікуючий), інтелектуально-аналітичний, цілеспрямовано-дійовий. На першому рівні індивід відображає себе як тілесно існуюче, реально-життєвий початок, тут утвориться почуттєва міра самосвідомості, тобто здатність відчувати, відчувати свій організм як єдине ціле, отримувати інформацію про його процеси фізична, тілесна самосвідомість. На другому – розвивається механізм відображення психікою свого особистісного початку, власних емоційних станів, сприйняття себе як активної, внутрішньо єдиної істоти (“Я-переживання”). Третій рівень – Розділ 5. Особистість

164
Загальна психологія
інтелектуально-аналітичний (рефлексивний) – характеризується здібністю до усвідомлення власних когнітивних процесів, теоретичних формі способів своєї діяльності. При цьому суб’єкт відображає себе як мислячого, що пізнає, і навіть самосвідомого, і тим самим виявляється здатним до саморегуляції, що усвідомлюється, і свідомого самовираження – можливостей, що характеризують четвертий рівень самосвідомості, де вона виступає як система осмисленої самодетермінації суб’єкта. Оскільки на кожному рівні відбувається становлення одного з постійних компонентів і способів функціонування самосвідомості, в її структурі можна виділити чотири відповідні сторони, чотири типи специфічних для неї форм психічної активності. Першу утворять елементи, через які в самосвідомості індивіда відбиваються психосоматичні процеси і реакції, забезпечується постійна чутливість до власної психіки, до того, як протікають в ній реакції відчуттів, сприйняття, переживань, потягів. Сюди, насамперед, входять самовідчуття, психологічне самосприйняття, первинне самопереживання й інші види самочуттєвості. З їх допомогою здійснюється інтерналізація результатів первинної активності і найпростіша самоідентифікація особистості. Таким чином, забезпечується надходження початкової інформації про себе в формі почуттєвих даних про наявність, інтенсивність і особливості своїх станів і переживань. Це необхідне, передусім, для ефективної саморегуляції всієї нашої психіки. Друга сторона структури самосвідомості, цілісно-образна, пов’язана з перцептивними механізмами особистісних центрів, тобто зі сприйняттям, переживанням і усвідомленням себе як діяльного початку, як деякого Я, що протистоїть і взаємодіє з “не-Я”. Для подібних психічних процесів характерна система не стільки почуттєвої, скільки діяльнісної самоданості, яка і робить можливим самовіднесеність психічних процесів і реалізацію емоційних форм самовідображення Я суб’єкта. До тих функцій самосвідомості, в яких передусім виявляється дана сторона її структури, відносяться самопереживання, самоактуалізація, негативна і позитивна ідентифікація і підтримка аутоідентичності свого Я.

165
Рефлексивна, інтелектуально-аналітична сторона самосвідомості – найважливіший компонент її структури, являє собою сукупність психічних актів, в основі яких лежить усвідомлення особистістю змісту і характеристик власних розумових процесів особистості. Значення даної сторони полягає передусім втому, що вона служить основою і засобом теоретичного рівня самопізнавальної діяльності. До рефлексивної сторони можна віднести самоспостереження, самоусвідомлення, самоаналіз, саморефлексію тощо. Своєрідним синтезом трьох розглянутих виступає четверта сторона самосвідомості, через яку здійснюється відображення і коректування зворотних зв’язків психіки з предметною і власною суб’єктивною реальністю, а рефлексивні когнітивні процеси виступають як контролюючий початок і замінюють процеси емоційні. У цьому випадку активність наших дій визначається вжене ззовні, а виходить з внутрішнього імпульсу і прямує не установкою, що первинно формується у процесі самої поведінки, а установкою, фіксованою в минулому суб’єкта. Тут поведінка вільна від спонукання ззовні і за своїм походженням є моментом внутрішнього порядку. Тому саме з цією стороною пов’язані провідні соціальні функції самосвідомості і, насамперед, регулятивно-поведінкова і мотиваційна. Перша з них здійснюється через численні форми самоконтролю, самоорганізації і саморегламентації особистості, чим зумовлюються змісті напрям її тенденцій до самозмінення (звичайно шляхом самовиховання і самовдосконалення. Причому будуються відповідні інтелектуальні операції на основі попередніх актів самооцінки і самокритики, тим самим вони і внутрішньо виявляються невіддільними від аксіологічних елементів структури самосвідомості. На більш високому рівні, коли заглиблюється міра збагнення індивідом власних імпульсів, бажань, емоційних станів і визначаються справжні потреби і реальні можливості, цілеспрямовано-діяльна сторона самосвідомості стає інструментом, за допомогою якого особистість програмує свої прагнення до самоздійснення, постійного самовираження і самоствердження.
Ідентифікація і рефлексія
Інформаційне наповнення структур самосвідомості пов’язане з Розділ 5. Особистість

166
Загальна психологія двома механізмами її діяльності уподібненням, ототожненням себе з ким або чим-небудь (самоідентифікація) і інтелектуальним самоаналізом нашого Я (рефлексія і саморефлексія). Норми самоідентифікації, що склалися, дозволяють нам поступово знайти стійке уявлення про себе, яке в психології називається ідентичністю особистості. (Нехай речовина мого тіла безперервно оновлюється, моя матерія постійно міняється – моє Я залишається незмінним. К. Ясперс). Це ніби система відповідей на запитання Хто ми Ми ідентифікуємо себе з батьками, близькими, однолітками (Я – молода людина, студент, одноплемінниками (Я – справжній українець, чукча, єврей, з реальними або вигаданими особами (Я – Обломов”), з тваринами тощо. Міра ідентифікації розрізнюється за повнотою, тобто затим, в якій мірі ми ототожнюємо себе з чим-небудь і за рівнем усвідомленості самого процесу уподібнення. На перших найважливіших для особистості) етапах становлення психіки ідентифікація відбувається практично несвідомо. Якщо, наприклад, при народженні дитини її стать визначена неправильно, із цієї (або з будь-якої іншої) причини подальше виховання будується з передумови невірно визначеної статі, то переробити (змінити) потім неправильну, статеву самоідентифікацію дуже складно. Добитися психологічної відповідності її біологічним ознакам можна тільки в межах дворічного віку. Потім доведеться вдатися до хірургічного або гормонального втручання, оскільки ні хромосомний набірні розвиток внутрішніх або зовнішніх статевих органів самі по собі не сформують правильну статеву психологію, тобто емоційні реакції і установки адекватні чоловічій або жіночій статевій ролі.
Суть ідентифікації
Особливу роль ранніх форм ідентифікації підкреслює психоаналітичний напряму психології в контексті його концепції
Едіпова комплексу. Згідно з З. Фрейдом, дитина у віці від трьох до шести років переживає конфлікт, викликаний любов’ю до батька або матері (протилежної статі) і ревнощами, суперництвом і агресією по

167
відношенню до батьків своєї статі. Це породжує страх батьківської відплати, що поступово приводить до придушення Едіпова комплексу і, відповідно, зменшення тривожності. Психологічна рівновага досягається, зрештою, тим, що дитина ідентифікує себе з батьками своєї статі і привласнює їх особистісні риси, систему цінностей, правила поведінки, які разом і утворять ядро нової політики. На наступних етапах становлення самосвідомості механізми і форми ідентифікації, звичайно, ускладнюються і трансформуються, вони відщеплюються від чинників, які їх включили, можуть стати свідомими і контрольованими. Виникають такі складні феномени, що відображають протиріччя в розвитку самосвідомості, як негативна ідентифікація, тобто неусвідомлене уподібнення себе особі, яка викликає у нас негативні емоції. (Хлопчик робить гримаси, несвідомо перебільшуючи суворий вираз обличчя свого вчителя, якого він боїться. Ідентифікація і робить людину здатною до соціалізації, тобто готовою прийняти соціальні норми як свої внутрішні установки, як керівництво до дії, робить її здатною на об’єктивну і диференційовану самооцінку. На цьому шляху можливі і ускладнення. Якщо об’єктів уподібнення стає дуже багато, якщо ці ототожнення стають дуже сильними (повними) і, головне, важкосполученими, то ідентифікація може привести до патологічних результатів. Справа може дійти до розщеплення Я, оскільки окремі ототожнення завдяки протидії ізолюються один від одного, і загадка випадків так званої множинної особистості полягає якраз втому, що окремі ототожнення обов’язково опановуються нашою самосвідомістю. Поступово створюється грунт для конфліктів між різними стійкими уявленнями про себе, на які роздроблюється Я, що нерідко приводить до повного руйнування особистості. (Дивись детальніше З. Фрейда Я і Воно. Давно помічено, що при всіх психічних захворюваннях самосвідомість здивовується раніше, ніж предметна свідомість. Існують і численні спеціалізовані розлади всіх форм людського самовідношення. Мова йде, насамперед, про втрату (втрати) свого Я. Я більше себе не відчуваю, я, який відчуває, страждає, їсть, спить, Розділ 5. Особистість

168
Загальна психологія тепер більше не існує (К. Ясперс). Так починається деперсоналізація, тобто відчуження всіх психічних властивостей особистості. У такому стані думки проходять, не залишаючи сліду, немає відчуття їх закінченості, оскільки вони йдуть беземоційного супроводу. Все, що відбувається у своїй психіці, люди сприймають ніби зі сторони, як щось зовнішнє або чуже, що їм не належить. Найбільш парадоксальною формою патології самосвідомості є феномен розщеплення ядра особистості, людського Я. Воно ніби роздвоюється, хворі скаржаться на постійну присутність двох чужих один одному початків (Я, що часто конфліктують між собою. Відомі і випадки тривалого ізольованого співіснування декількох особистісних початків водній тілесній оболонці. Кожен з цих початків Я) володів спадкоємністю, пам’яттю, індивідуальністю, але категорично відмовлявся прийняти саму думку про можливе існування інших, стверджував власну життєву цілісність. Розлад самосвідомості приводить до порушення механізмів тілесної ідентифікації. При різкому ослабленні почуття тотожності свого Я починається швидке порушення всієї особистості. Люди скаржаться, що частини свого тіла вони сприймають як щось від них окреме. (Коли водного хворого питали, де його ноги, то він блукав очима по віддаленій стіні кімнати. Крайні форми порушення самосвідомості називаються дереалізацією втрачається почуття реальності не тільки свого буття, але з’являються сумніви і в автентичності існування всього навколишнього. Для свідомості загалом задана їй реальність – це те, в чому вона існує і від чого залежить, але в той же часі те, що їй далеко нетотожне. А зміст самосвідомості тільки опосередковано зумовлений соціально-культурними чинниками. Причому вони, заломившись уході їх привласнення особистісними центрами, виступають для суб’єкта елементами його власного суб’єктивного світу, не зовнішнім, а своїм, внутрішнім, відносно до яких можлива широка здатність рефлексивного звертання. Являючи собою феноменологічне перетворення форм дійсних відносин особистості, самосвідомість набуває здатність виступати в

169
рамках психічних реакцій як їх причина і суб’єкт, що і дозволяє нам побачити своє психічне життя ніби зі сторони. Реальний зміст нашого Я залежить від характеру і умов ідентифікації їм відповідних елементів заданого соціуму, які знаходять в цьому випадку інший, індивідуально-суб’єктивний спосіб існування. Отже, в системі самодетермінації людиною своїх психічних актів взаємодіють конституційно-психологічна і соціальна сторони її Я. Уході рефлексивного обернення об’єктом аналізу виявляються заздалегідь інтерналізовані особистості, тобто стали для неї частиною власного Я, результати її ідентифікуючого досвіду. У цьому відношенні логіка рефлексії не тільки не протистоїть законам предметного буття, але, навпаки, служить їх найглибшим вираженням. Логіка рефлексивного рівня самосвідомості відтворює, зрештою, норми і чинники об’єктивного буття, що стали особистісними критеріями. Із позицій саме цієї привласненої логіки, що стала дійсністю суб’єктивної реальності, виготовляється в рефлексії аналіз власних когнітивних або аксіологічних актів, визнаються своїми відносяться до себе) або відчужуються конкретні соціальні характеристики особистості. Якщо рефлексія – направлена на себе інтелектуальна дія суб’єкта а уникнути такого припущення важко, то очевидно, що вона вже повинна мати своєю передумовою його Я. Інакше виявляється свого роду квазідія: Я може усвідомлювати себе через рефлексію тільки заднім числом як самосвідомість, воно повинно конструюватися рефлексією, здійснюючи її одночасно як суб’єкт мислення. Це справедливо і тоді, коли в рефлексії бачать неперсоніфіковану форму вияву психічної активності, оскільки внаслідок самої своєї природи рефлексія є направленою активністю відношення суб’єкта, що пізнає самого себе.
В рефлексії, або просто в самовідношенні, наше Я повинне в самосвідомості схоплювати саме себе. Але оскільки подібне розмежування має характер пізнавальної самоідентифікації, то в цей момент наше Я вже повинне володіти певною цілісністю. Абсурдно було б сумніватися в нашій здатності (мова йде не про самооцінку, в якій стоїть питання про порівняння себе з чимось або кимось іншим) усвідомлювати саме себе, але подібна органічна єдність Розділ 5. Особистість

170
Загальна психологія самосвідомості не може ніяким чином пояснюватись тільки рефлексивними здібностями психіки. Це приводить до замкненого кола – щоб прийти до ідентичності через рефлексію, суб’єкт вже повинен знати те, що він отримає в ній, відноситься до нього самого. Системні передумови цього знання – первинні афективні взаємозв’язки у структурі самовідношення. Якби людина не володіла цілісною багатофункціональною системою самоданості, то вона могла б так упевнено визначати, що треба відносити до себе, вважати своїм. У психіатрії добре відомо, що багато порушень психіки, що мають органічну етіологію, супроводяться патологічними явищами всієї структури самовідношення. Отже, заперечення певної генетичної обумовленості рефлексивних здібностей інтегративно-особистісним механізмом біо- і соціопсихічної самоданості тільки ускладнює пояснення суті рефлексії. За допомогою актів рефлексії індивід, тематично ізолюючи окремі власні інтелектуальні операції, емоційні стани і переживання, тим самим ніби “об’єктивує” (Д. Узнадзе) їх для себе. Конституюючись у механізм самоаналізу, рефлексія стає інструментом самоконтролю, відповідальної поведінки, дає можливість усвідомлюючій себе особистості прослідити ланцюги причинно-наслідкових відносин у власному суб’єктивному світі. Для цього необхідно раніше з’ясувати, що робить можливим саме рефлексивне звертання актів свідомості, хто в рамках суб’єктивної реальності є її безпосереднім суб’єктом або, іншими словами, який характер суб’єктивної зумовленості рефлексії. Можна передбачити два варіанти або це особистісний центр, внутрішнє Яз його гностичними, ціннісними і рольовими особливостями, представлене у функціонуванні мозкових, нейродинамічних систем, що самоорганізуються, або другий варіант – деякі акти психіки, її поточні стани самі забезпечують своє рефлексивне обернення. При цьому вони виконують попутно функції суб’єктів цього обернення або виступають в такій ролі по відношенню один до одного почергово. Якщо залишити збоку нормативну, поведінкову й інші типи рефлексій, в яких свідомість індивіда, виступаючи як ціле,

171
співвідносить в різних тимчасових перспективах аксіологічні контексти соціальної реальності і умови своєї діяльності в них, то рефлексію, у власному значенні слова, можна визначити як опосередкований соціокультурними чинниками процес обернення актів людської свідомості в її власні об’єкти, як основний механізм самоаналізу, саморозуміння, самовіднесення й інших засобів пізнавального самовідношення людського інтелекту. У принципі можливі дві гіпотетичні моделі генетичного співвіднесення рефлексивних процесів і особистісної самосвідомості або здатність нашої психіки до рефлексивного обернення своїх актів поступово породжує особистісні центри і всю структуру самосвідомості, або, навпаки, становлення стійкого, що має глибинні передумови, персоніфікованого співвідношення внутрішнього Я поступово приводить до розвитку рефлексивних здібностей інтелекту. Перша модель практично означає, що у структурному плані індивідуальна самосвідомість внутрішньо роздвоюється, однією своєю стороною сприймає й аналізує інші свої сторони, тобто вона приводить до рефлексивної концепції самосвідомості, логічна суперечність якої була доведена вище. Достовірно продуктивне, на наш погляд, пояснення, згідно з яким акти свідомості можуть роздвоюватися, міняти свою спрямованість, ставати своїм об’єктом” саме завдяки особистісному рівню організації рефлексії (П.М. Веккер). Рефлексія – засіб і форма діяльності самосвідомості нарівні понятійного мислення як за своїм генезисом, такі функціонально. Внутрішнє Я як центр психічної й інтелектуальної активності індивіда дає йому можливість об’єктувати в рамках психіки її власні процеси. Так розвивається механізм рефлексії і складаються канали її змістовного наповнення. Рефлексію робить можливою сам спосіб нашого духовного буття, вільного від жорсткої субстративної структури, – багато стійких поєднань, в які, відділяючись від інших і протистоячи їм, об’єднуються його елементи, мають лише відносну цілісність. Це і дозволяє стійкому ядру особистості здійснювати зміни суб’єктно- об’єктної спрямованості процесів, що протікають всередині свідомості. Розділ 5. Особистість

172
Загальна психологія
Перевірте свої знання
1. З чого починається психічна діяльність з усвідомлення себе або усвідомлення зовнішнього світу Чому
2. Як розрізнюють себе люди і тварини У чому різниця
3. Що таке фантомні болі Яка їх причина
4. Як пояснюють прихильники психоаналізу формування самосвідомості
5. Який зв’язок між функціональною асиметрією півкуль мозку і структурою самосвідомості
6. Що ви маєте на увазі, коли вживаєте займенник я
7. Що таке помилкова ідентифікація Наведіть приклади.
8. З ким або з чим ми себе постійно ототожнюємо Як ви відповісте на запитання Хто ти
9. Від чого залежить наша статева ідентифікація Чи можлива її зміна
10. Що дає можливість людині аналізувати свої власні думки Які основні функції рефлексії
11. Що таке розщеплення особистості Чим ви поясните подібні випадки
12. Чи часто ви аналізуєте свої думки, почуття, вчинки, бажання Як ви це робите Що це вам дає
Література
Бауер Т. Психологическое развитие младенца. – М, 1979. Берн Е. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных. – СПб., 1992.
Берни Р. Развитие концепции и воспитание. – М, 1988.
Василюк ФА. Психология переживания. – М, 1984.
Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. – М, 1960.
Годфруа Ж. Что такое психология? – М, 1992. – Т. 2, гл. 10.
Зинченко В.П. Миры сознания и структура сознания // Вопросы философии. – 1991.
– № 2.
Кон И.С. В поисках себя. – М, 1984.
Михайлов Ф.Г. Загадка человеческого ЯМ.
Михайлов Ф.Г. Сознание и самосознание. – М, 1991.
Петренко В.Ф. Психосемантика сознания. – М, 1988.
Проблемы рефлексии. – Новосибирск, 1987. Психологія Підручник / Ю.Л. Трофімов та ін. – К, 1999. – С. 116-135.
Рубинштейн С.Л. Человек и мир. – МС.
Слободчиков ВИ, Исаев Е.И. Психология человека. – МС

Столин ВВ. Самосознание личности. – М, 1984.
Чеснокова И.И. Проблемы самосознания в психологии. – М, 1977.
Фрейд З. Психология бессознательного. – М, 1989.
Словник до теми
Актуалізувати – перевести зі стану потенційного у стан реального.
Асиміляція – механізм інтеграції нових стимулів, впливів або даних у психологічну схему, що вже є.
Афективний – відноситься до станів задоволення або незадоволення, пов’язаний з відчуттями, емоціями, пристрастями, почуттями, переживаннями.
Гомеостаз – підтримка постійності різних фізіологічних параметрів організму.
Деперсоналізація – втрата відчуття особистісного початку власної психіки.
Душа – поняття, що вживається для позначення внутрішнього світу людини, її свідомості і самосвідомості.
Індивідуалізація – процес самореалізації, внаслідок якого особистість прагне знайти індивідуальність.
Інтроспекція – спостереження за своєю власною психічною активністю.
Когнітивний – стосується пізнання, мислення.
Кома – несвідомий стан із втратою чутливості і рухливості. Причини травми, деякі ліки, наркотики.
Лімбічна система

– група структур проміжного і переднього мозку, які створюють кільце в його центральній частині, регулює афективну поведінку.
Онтогенез – розвиток особи від моменту запліднення яйцеклітини до смерті.
Персоніфікувати – відносити до себе, сприймати як своє, ототожнювати з собою.
Потяг – інстинктивне бажання, яке спонукає індивідуума діяти так, щоб це бажання задовольнити.
Психосоматичні розлади – хвороби організму на психологічному
ґрунті.
Рефлексія – здатність людського інтелекту об’єктувати психічні процеси, сприймати й аналізувати свою діяльність.
Соматичний – тілесний, що відноситься до тіла.
“Я”

поняття, що використовується для позначення особистісного початку людської психіки.
“Я-внутрішнє”

поняття, що використовується для позначення особистісного початку в його взаємодії з власною психічною реальністю. Розділ 5. Особистість


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал