Теоретико-методологічні підходи до вивчення наукового дискурсу Зубченко Олена Сергіївна



Скачати 69.75 Kb.
Дата конвертації07.06.2017
Розмір69.75 Kb.
11. Романські, германські та інші мови і література

Теоретико-методологічні підходи до вивчення наукового дискурсу
Зубченко Олена Сергіївна, кандидат педагогічних наук, доцент,

Київський університет імені Бориса Грінченка


Наука – це форма людської діяльності, яка склалася історично і спрямована на пізнання та перетворення об’єктивної дійсності. Наука – це одночасно система знань, їх створення і практична діяльність на їх основі. Результатом формування системи знань є цілеспрямовано відібрані та систематизовані факти, логічно вивірені гіпотези, фундаментальні теорії, закони, а також методи дослідження. Вивчення вербалізації наукової діяльності, іншими словами наукового дискурсу, є одним із основних завдань сучасної лінгвістичної прагматики. Багатоплановість та неоднозначність трактування поняття “дискурс” в лінгвістиці призвели до відмінностей у тлумаченні сутності наукового дискурсу та його характеристик. Таким чином, для вивчення наукового дискурсу доцільним, на нашу думку, є аналіз поглядів мовознавців на поняття “дискурс” в цілому.

У сучасному мовознавстві теорія дискурсу отримала всебічне вивчення. Серед численних трактувань поняття “дискурс” в якості класичного використовують визначення Н. Арутюнової, представлене в “Лінгвістичному енциклопедичному словнику”: “Дискурс – це зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними – прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами; текст, який взято в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, який бере участь у взаємодії людей та у механізмах їх свідомості (когнітивних процесах). Дискурс – це «мовлення, занурене у життя»” [1, с. 136-137]. Найбільш ґрунтовним, на нашу думку, в контексті вивчення характеристик наукового дискурсу є визначення запропоноване В. Карасиком: “дискурс – це багатопланове явище, яке можна розглядати в комунікативному аспекті як вербальне спілкування, в структурно-семантичному – як фрагмент тексту вище рівня речення, в структурно-стилістичному – як нетекстову організацію розмовного мовлення, в соціально-прагматичному – як текст, занурений в ситуацію спілкування” [2, с. 5]. Для розгляду наукового дискурсу актуальним є також трактування Ю. Степанова, в якому він спирається на дослідження радянського дискурсу, виконане П. Серіо: “Дискурс – це «мова в мові», але представлена у вигляді особливої соціальної даності. Дискурс реально існує не у вигляді своєї «граматики» і свого «лексикона», як мова просто. Дискурс існує перш за все і головним чином в текстах, але таких, за якими постає особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання та синтаксису, особлива семантика, − у кінцевому рахунку – особливий світ” [3, с. 44].

Говорячи про дослідження дискурсу, як будь-якого природного феномену, доцільно звернути увагу на класифікацію його типів та різновидів. На сучасному етапі не існує єдиного підходу до типології дискурсу, оскільки не визначені єдині критерії його класифікації. У своєму дослідженні ми керувались класифікацією В. Карасика, яка ґрунтується на критерії “суспільне – особисте”. Згідно вищезазначеного критерію вчений виділяє особистісно-орієнтований (персональний) та статусно-орієнтований (інституційний) дискурс. У межах персонального дискурсу мовець виступає як особистість з власним внутрішнім світом, тоді як в інституційному дискурсі він є представником певного соціального інституту [2, с. 6]. Отже, інституційний дискурс розглядаємо як стійку систему статусно-рольових відносин, які функціонують в комунікативному просторі певної соціальної інституції. Згідно лінгвістичних досліджень інституційний дискурс охоплює політичне, ділове, рекламне, педагогічне, масово-інформаційне, наукове спілкування тощо.

Науковий дискурс як вид інституційного дискурсу має певні компоненти: цілі дискурсу, особливу мову, нормативну модель статусно-рольової комунікації; систему базових цінностей; основні стратегії та жанри інституційного дискурсу, прецедентні тексти, типові дискурсні формули (фразеологізми, жести тощо).

Мета наукового спілкування, на думку Р. Алікаєва, це процес створення нового знання про предмет, явище, їх властивості та якості, обумовлений комунікативними канонами наукового спілкування – логічністю викладу, доведенням істинності та хибності тих чи інших положень, граничною абстрактизацією предмета мовлення [4, с. 81].

Важливою характеристикою будь-якого інституційного дискурсу, в тому числі і наукового, є наявність особливої мови. Безпосередніми учасниками наукового дискурсу є вчені-дослідники, які займаються науковою діяльністю в певному предметно-практичному та символічному просторі, тому володіння професійною науковою мовою вимагає від комунікантів спеціалізованої підготовки та кваліфікації.

Нормативна модель типово-подієвої статусно-рольової комунікації має власну складну структуру з виділенням певних структурних одиниць: типові учасники, статуси їх комунікації та рольові відносини між ними; типові події, час та місце комунікативних актів; офіційно прийняті норми комунікації; традиційні форми спілкування, ситуативні контексти комунікативних актів. Вчені-дослідники, які є основними агентами наукового дискурсу, виступають рівними учасниками наукового спілкування, тобто ніхто з них не має монополії на істину, а нескінченність пізнання дає їм змогу критично ставитись до своїх та чужих пошуків. Діаду “агент - клієнт”, яка є зручною для опису учасників інших видів інституційного дискурсу, В. Карасик пропонує модифікувати, оскільки вчені виступають відразу в кількох іпостасях, кожна з яких вимагає різних статусно-рольових характеристик: вчений-дослідник, вчений-педагог, вчений-експерт, вчений-популяризатор [5, с. 230]. Клієнти наукового дискурсу – це з одного боку вчені-колеги, які мають певні статусні ознаки, такі як академічні звання, наукові ступені, членство у престижних наукових спільнотах, а також науковці-початківці, які навчаються на кафедрах та в лабораторіях, а з іншого боку – це широка громадськість, яка читає науково-популярні журнали та дивиться науково-популярні передачі.

Система базових цінностей інституційних дискурсів визначається їх цілями та професійними кодексами характерними для їх функціонування. Цінності наукового дискурсу визначаються його ключовими концептами: істина, знання, дослідження, а також ґрунтуються на визнанні можливості пізнавати світ, необхідності накопичувати знання, доводити їх об’єктивність; поважати факти, шукати істину, бути точним у формулюваннях та мати ясне мислення.

Стратегії наукового дискурсу, як зазначає В. Карасик, визначаються його частковими цілями: 1) визначити проблемну ситуацію та виділити предмет вивчення; 2) проаналізувати історію питання; 3) сформулювати гіпотезу і ціль дослідження; 4) обґрунтувати вибір методів та матеріалу дослідження; 5) побудувати теоретичну модель предмету дослідження; 6) викласти результати спостережень та експерименту; 7) прокоментувати та обговорити результати дослідження; 8) дати експертну оцінку проведеному дослідженню; 9) визначити галузь практичного застосування отриманих результатів; 10) викласти отримані результати у формі прийнятній для спеціалістів і неспеціалістів [5, с. 23]. Всі ці стратегії можна розбити на класи, такі як виконання, експертиза та впровадження у практику.

Стратегії наукового дискурсу реалізуються в його жанрах: монографія, дисертація, наукова стаття, виступ на конференції тощо. Існують різні підходи до класифікації жанрів. Зокрема, В. Карасик розділяє їх на письмові та усні [5, с. 232]. При цьому вчений зазначає, що письмові жанри наукового дискурсу чітко можна протиставити за ознакою первинності та вторинності (наукова стаття та тези), а усні жанри не є такими чіткими: виступ на конференції може змінюватись за своєю тональністю залежно від обставин (пленарна доповідь, коментарі, секційна доповідь тощо). Окремим жанром наукового дискурсу, на думку Л. Красильникової, повинна бути наукова рецензія, оскільки має особливі функції: репрезентація наукового твору та його критична оцінка [6]. Є. Троянська, в свою чергу, пропонує класифікувати жанри залежно від комунікативних завдань: 1) ядерні жанри, тобто основні (стаття, науково-технічний звіт, монографія, дисертація); 2) периферійні жанри, які не є основою даного виду дискурсу (підручники, довідники, наукові біографії, рецензії, анотації, реферати, тези); 3) пограничні жанри, які знаходяться на межі наукового та інших видів дискурсу, і, на думку автора, поділяються на ядерно-пограничні (доповідь, повідомлення, науковий діалог) та периферійно-пограничні (патент, конструкторська та виробнича документація, державний стандарт, лекція) [7, с. 192]

Прецедентні тексти, як структурні компоненти інституційного дискурсу, − це усні та письмові джерела, на яких базується внутрішня та зовнішня комунікація, визначаються базові установки, цілі та головні правила статусно-рольової ситуації спілкування. Характерною ознакою наукового дискурсу є висока ступінь інтертекстуальності. Інтертекстуальні зв’язки між прецедентними текстами та їх концептами формуються у вигляді цитат та посилань і виконують референційну, оціночну, етикетну та декоративну функції [8, с. 3]. Прецедентними текстами для наукового дискурсу є роботи класиків-науковців, цитати, відомі вирази, назви монографій та статей.

Типовими дискурсними формулами є своєрідні звороти мовлення, комунікаційні вирази, жести, репліки, властиві спілкуванню у відповідному соціальному інституті. Основними ознаками наукового спілкування є вдумливе читання та некваплива спокійна бесіда, тому ускладнений науковий текст оптимально виконує основні дискурсивні функції. Ускладненість тексту дозволяє максимально точно розкрити зміст проблеми, і в той же час зробити його недоступним для непідготовлених читачів. Дискурсивні формули конкретизуються в кліше, які є ключовими для розуміння системи відносин у відповідному інституті.



Отже, науковий дискурс – це акт комунікації, результатом якого є зв’язний мовленнєвий твір в усній чи письмовій формі з метою інформування про результати дослідження в певній науковій галузі, систематизації об’єктивних знань про дійсність. За класифікацією В. Карасика, яка, на наш погляд, є найбільш чіткою, науковий дискурс виділяється як інституційне спілкування, специфічними рисами якого є абстрактність, логічність, точність та об’єктивність.

Список використаних джерел

  1. Арутюнова Н. Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. – М.: Сов. энцикл., 1990. – С. 136−137.

  2. Карасик В. И. Структура институционального дискурса // Проблемы речевой коммуникации. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 2000. – С. 25–33.

  3. Степанов Ю. С. Альтернативный мир, дискурс, факт и принцип причинности // Язык и наука 20-го века : Сб. ст. − М. : Рос. гос. гуманит. ун-т, 1995. – С. 35−73.

  4. Аликаев Р. С. Язык науки в парадигме современной лингвистики. – Нальчик : Эль-Фа, 1999. – 318 с.

  5. Карасик В.И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс. – Волгоград : Перемена, 2002. – 477 с.

  6. Красильникова Л. В. Жанр научной рецензии : семантика и прагматика. – М. : Диалог – МГУ, 1999. – 139. с.

  7. Троянская Е. С. Особенности жанров научной литературы и отбор текстов на различных этапах обучения научных работников иностранного языка / Е. С. Троянская // Функциональные стили. Лингвометодические аспекты. М. : “Наука”, 1985. – С. 189−201.

  8. Михайлова Е. В. Интертекстуальность в научном дискурсе (на материале статей) : Автореф. дис. … канд. филол. наук. – Волгоград, 1999. – 22 с.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал