Тема Вступ



Сторінка9/11
Дата конвертації25.12.2016
Розмір3.11 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


Вправи
1. Складіть 12 тестів до теми.

2. Обміняйтеся з іншими учнями тестами та дайте відповіді ( письмово ).



3. Підготувати повідомлення ( на вибір ) про епоху Відродження, Реформації, бароко в Україні.
Готика. Перехідний стиль ( доба Відродження, Реформація ). Бароко
У літературі українського середньовіччя Д. Чижевський виділяє монументальний (X ст.) і орнаментальний (XII—XIII ст.) стилі. Монументальний стиль з'явився в той період, коли Київ був політичним, церковним і мистецьким центром Сходу Європи. У той час у літературно-релігійному світогляді утвердилася філософія християнського оптимізму. Монументальний стиль або рання готика характеризуються такими особливостями: зосередження уваги на змісті, простота композиції і синтаксису, обмеженість прикрашальних засобів. Особливості монументального стилю виразно постають із «Повісті врем'яних літ»: короткі афористичні речення, ритмізація мови, використання усталених засобів при змалюванні подій, утвердження думки про самостійне історичне та політичне життя Русі, осуд чвар і здирництва князів, заклик до єдності всіх руських земель, відмова від язичництва, утвердження християнського світогляду. За типом творчості монументальний стиль - реалістичний. Окремі особливості монументального стилю є в літературі класицизму, бароко, соцреалізму.
Орнаментальний (лат. ornamentum — прикраса) стиль припадає на XII—XIII ст. Його особливості: багатотемність творів, мозаїчність композиції, наявність історичних екскурсів, ліричних відступів. У «Слові о полку Ігоревім» розповідь про сучасні події поєднується зі спогадами про минуле. Орнаментальний стиль використовує символічні образи, постійні епітети, гіперболи, складні синтаксичні конструкції. Про поразку Ігоря автор говорить символами: «Впали прапори Ігореві... Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили учту: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську». Битва змальована як «учта», «посів», «жнива»: «Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров'ю полита, сумом зійшла на руську землю». Використовуючи гіперболу, автор створює напінфантастичну картину: князь Святослав, який переміг половців, нагадує космічну стихійну силу: «наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив річки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка з лукомор'я від залізних великих полків половецьких, як вихор вирвав». Мова «Слова о полку Ігоревім» мелодійна, багата на асонанси та алітерації («уже бо Сула не течет cеребреними струями»). Автор твору вдало відтворив настрої та переживання героїв.
За типом творчості монументальний стиль — реалістичний, а орнаментальний — романтичний.
Переходова доба (XlV—XVcт.) не дала оригінальних творів. Причиною були складні історичні умови нашого народу.
Ренесанс та реформація ( XVI—XVІІ ст. )
Ренесанс (франц. renaissance, лат. renascor — відроджуюсь) відновив античний ідеал краси, поставив у центр уваги всебічно розвинуту особистість. На місце властивого епосі середньовіччя геоцентризму прийшов антропоцентризм. Визначальне місце в мистецтві зайняв реалістичний тип творчості. Для стилю доби Відродження характерні гуманізм, наслідування античного мистецтва, звернення до життя простих людей, егоцентричний індивідуалізм, критика середньовіччя.
Батьківщиною Ренесансу стала Італія, згодом він поширився в Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. З Відродженням пов'язана творчість Франческо Петрарки (1304—1374 pp.), Джованні Боккаччо (1313—1375 pp.), Данте Аліг'єрі (1265—1320 pp.), Леонардо да Вінчі (1452—1519 pp.), Франсуа Рабле (1494—1553 pp.), Мігеля де Сервантеса (1547—1616 pp.), Вільяма Шекспіра(1564—1616рр.).
Свого роду викликом Ренесансу з його раціоналізмом, егоцентричним індивідуалізмом, антропоцентризмом стала реформація з теоцентризмом, ідеологією християнства. Єдине, шо об'єднувало Ренесанс та реформацію — це критика середньовіччя та католицької церкви.
Ідеї Відродження в Україні почали утверджуватися в кінці XV ст. тими українцями, які навчалися в європейських вузах і прийняли католицьку віру. Вони обирали собі прізвища-геоніми типу Русин, Роксолянин, декларуючи таким чином своє українство. Найвидатнішими поетами доби Відродження в Україні є Юрій Дрогобич (1450—1494 pp.), Павло Русин з Красна (1470—1517 pp.), Станіслав Роксолянин Оріховський (1513—1566 pp.). Найпомітніший слід в українській літературі епохи Відродження залишили твори Івана Вишенського.
Бароко
Бароко (італ. barroco — дивний, химерний) напрям у мистецтві XVII—XVIII ст.. Він зародився всередині XVI ст. в Італії та Іспанії, згодом поширився на європейські країни.
Термін «барокко» належить класицистам, вони негативно ставляться до мистецтва бароко. Швейцарський дослідник Г. Вeльфлін вважав, що бароко — занепадницька, формалістична течія. Інші вчені характеризували бароко як аристократичний напрям, який стосується невеликої частини художніх пам'яток переважно релігійного характеру (духовні вірші, церковні проповіді). Окремі вчені висловлювали думку, що бароко не характерне для українського мистецтва, воно привнесене ззовні, суперечить демократичним принципам української літератури, зв'язаної з народною творчістю.
У різних культурах бароко складалося неодночасно. В італійській літературі цей напрям сформувався в останній третині XVI — на поч. XVII ст.. У французькій літературі бароко стало провідним напрямом у першій третині XVII ст.. В українській літературі риси бароко з'являються на початку XVII ст..
Найвидатнішими представниками європейського бароко є Тассо, Базіле (Італія), Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія), Сорсль, Д'Обіньє, Скюдері (Франція), Кер'ю, Саклінг (Англія), Ґріфіус, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина), Зріньї (Угорщина), В. Потоцький, С. Твардовський (Польща), М.Смотрицький, М. Довгалевський, І. Величковський, С. Яворський, Ф. Прокопович (Україна).
Навколишній світ у мистецтві бароко постає в складності, багатогранності виявів, безмежності й мінливості. Він реальний і водночас загадковий. У ньому поряд із реальними людьми діють міфічні істоти. Цей світ — поєднання суперечливих начал, арена боротьби добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, Бога і диявола. Митці бароко змальовують життя в найбільш напружених моментах.

х герої беруть активну участь у вирішенні конфліктів, вони складні, багатогранні, пристрасні, емоційні й суперечливі. У них бореться дух і плоть, «високе» і «низьке», жага насолоди і аскетизм. Психологія героїв літератури бароко сповнена контрастів, у одній особі співіснують християнська покірність і відвертий сатанізм. «Людина, — за словами А. Макарова, — була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. Ця людина наділена особливим почуттям метафізичної тривоги за себе, світ, природу, минуле, майбутнє, за сенс буття, за людський рід, розум і Бога».


Література бароко не обмежувалася змалюванням складності й суперечливості життя, вона створювала праобраз «раю на землі», щоб через красу наблизити людину до Всевишнього. Письменники бароко прагнули не стільки відтворювати дійсність, скільки перетворювати її за допомогою фантазії. Для цієї літератури характерна підкреслена метафоричність і символічність.
Українське бароко виникло на рубежі XVI—XVII ст. і розвивалося впродовж двох століть. Першим письменником, у якого з'явилися риси барокового стилю, Д. Чижевський вважав І.Вишенського, але справжній початок бароко, на його думку, - Мелетій Смотрицький, проповіді й частково вірші Кирила Транквіліона Ставровецького. Важливу роль в утвердженні бароко зіграли київські школи, реформи Могили (1644 р.) і Мазепи (1694 р.).
Найяскравішим представником українського бароко є Григорій Сковорода. У його творчості є такі риси бароко:

а) основоположний символізм. Г. Сковорода вважав, що існує три світи: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (душа людини) і світ символів (Біблія), яка допомагає збагнути два попередніх світи;

б) християнська віра та прагнення зрозуміти Бога, який є основою життя;

в) захоплення античною філософією та літературою, зокрема творами Сократа, Платона, Плутарха, Плотіна;

г) діалектичне розуміння світу як єдності найрізноманітніших протилежностей;

д) поєднання світів духовного і матеріального як змісту і форми, причини і наслідку;

е) від серця людини залежить розум («Серце твоє є голова зовнішностей твоїх»);

є) сила людини не в можливості підкорити собі світ, а в перемозі своєї гордості й себелюбства («Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій Волі й не може увійти в царство Боже»);

ж) пізнати Бога і світ може той, хто пізнав себе, свою природу, людина є часткою та подобою Бога.
Бароко утвердилося в усіх родах літератури. Популярним жанром барокової поезії була духовна пісня. Світська поезія представлена філософською, еротичною лірикою, епіграмами, епітафіями, жанром емблеми. Поширеними формами поезії були акровірші, мізостихи, кабалістичні вірші, фігурні (мали форми хреста, яйця, чарки). Майстром фігурного вірша був І. Величковський.
Барокову прозу представляють повісті, оповідання релігійного (Д. Туптало, П. Могила) і світського характеру ("Римська історія"), риторична проза А. Радивиловського, І. Галятовського, Л. Барановича, С. Яворського. Виразніше, ніж у прозі, заявило про себе бароко в українській драматургії XVII — першої половини XVIII ст.. У першій українській шкільній драмі-міраклі про Олексія, чоловіка Божого (1673—1674 рр.), учені вбачають «типовий зразок бароко». У шкільних драмах різдвяного й великоднього циклу, як і в драмах-міраклях, драмах-мораліте, стрічаються міфологічні та алегоричні образи (Милість Божа, Любов, Помста, Злоба, Війна, Фортуна). Комедійний жанр драми представлений інтермедією («Найліпший сон», «Продав кота в мішку»).
Бароко в Україні, крім загальноєвропейських рис, мало національні риси. Цей напрям ґрунтувався на національних джерелах. Українське бароко пов'язане з національними проблемами, відбиває шлях формування української державності. Письменники бароко поетизували духовний світ козака, утверджували образ вільного героя, який служить Вітчизні.
Бароко — перший загальноєвропейський напрям в українській літературі, який виконав ренесансні функції. «Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, — писав Д.Чижевський, — поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою...»
Вправи
1. Складіть 12 тестів до теми.

2. Обміняйтеся з іншими учнями тестами та дайте відповіді ( письмово ).

3. Хто більше? Записати за 2 хвилини назви творів Г. С. Сковороди.

4. Лідготувати розповідь про філософські твори Г. С. Сковороди.


Класицизм. Сентименталізм
Класицизм
Класицизм (лат. classicus — взірцевий, довершений) заявив про себе в XVI ст. в італійському мистецтві, але найбільшого розквіту досяг у XVII ст. у Франції, яку вважають колискою класицизму. Класицизм як літературний напрям утвердився в епоху абсолютизму, який покінчив із сепаратизмом феодальної знаті, сприяв національному об'єднанню Франції. Але, завоювавши владу, абсолютна монархія використала її для посилення соціального гніту.
У багатьох країнах класицизм став напрямом, який офіційно визнала влада, що в політиці відстоювала ідею національної єдності, яку утверджували класицисти. Царі, королі наближали до себе письменників, а ті проголошували необхідність служіння державним інтересам. Принцип державності, дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули на регламентацію в мистецтві.
В основі класицизму був крайній раціоналізм. Класицисти перебільшували роль раціонального начала (лат. racio — розум) та зневажали людські почуття, ставили обов'язок перед державою й королем над особистим життям. Античне мистецтво проголосили класичним, зразковим і вимагали від письменників наслідувати класичні античні зразки. Через цe їх назвали класицистами.
Теоретиком класицизму був Нікола Буало. Його трактат «Мистецтво поетичне» (1674 р.) став кодексом класицизму. У ньому у віршованій формі викладено закони класицизму. До речі, спершу класицистів називали класиками. Термін "класицизм" з'явився аж у 30-х роках XX ст..
Класицизму передувала література бароко, до неї класицизм був в опозиції. «Замість творів, що мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження оригінальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незвичайній формі, — писав Д. Чижевський, — постають нові літературні ідеали. Представники нового стилю свідомо прагнуть ясного висловлення думки, прозорості побудови... Не новизна та оригінальність, а традиційна канонічність починає цінитися знову... Це — певний поворот до ідеалів ренесансу».
Класицисти встановили ієрархію жанрів, розділили їх на «високі» і «низькі». «Високими» вважали трагедію, героїчну поему, оду, дифірамб, «низькими» — комедію, байку, сатиру, епіграму, еклогу, авантюрний роман. Предметом «високих» жанрів могли бути ідеї монархії, історичні події, життя міфологічних героїв, полководців. Життя простих людей дозволялося показувати в «низьких» жанрах. У трагедіях відтворювалися високі почуття, героїчні особистості, мова трагедій була піднесеною. У комедіях діяли герої середнього стану, мова їх була простою. Усі персонажі чітко ділилися на добродійників і лиходіїв.
Класицисти високо цінували виховну функцію мистецтва. Мольєр писав, що комедія повинна повчати та розважати.
Твори класицистів відзначалися високим громадянським пафосом і патріотизмом. Позитивну роль у розвитку літератури відігравали такі естетичні норми класицистів, як ясність, чіткість, простота, доступність мови й композиції, прагнення до правдоподібності.
З класицизмом пов'язана творчість таких письменників, як М. Опіц, И. Готшед (Німеччина), А.Поп, Д. Аддісон, Р. Стіл (Англія), М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Державні, Д. Фонвізін (Росія).
Наприкінці XVIII ст. класицизм формується в українській літературі. Д. Чижевський зауважує, що в Україні розвиткові класицизму не сприяли ні політичні, ні духовні умови, він «прийшов майже непомітно, без боротьби з бароковою літературою, яка зі своєю слов'янсько-українською мовою різного забарвлення мусила зникнути, коли українське життя робилося цілком провінціальним і колишні центри літературного життя, зокрема Київська Академія, віддали всі свої живі сили на користь нових «всеросійських центрів». Тут варто підкреслити, що Україна не мала своєї держави, своєї монархії, із становленням якої пов'язують класицизм.
Класицизм спершу охопив «низькі» гумористично-сатиричні жанри, «об'єднані, як правило, стильовою домінантою бурлеску». Кращими з них, на думку Д. Чижевського, були «Енеїда», «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (1804 р.) І.Котляревського...
Тенденції класицизму знайшли своє відображення в трагікомедії Ф. Прокоповича «Володимир», поезії І. Некрашевича, у поетиках XVIII ст.. В українській літературі розвивалася й нехарактерна для класицизму проза. Зокрема, вплив класицизму позначився на творах Г. Квітки-Основ'яненка «Солдацький патрет», «Пархімове снідання» й «Підбрехач».
Сентименталізм
Сентименталізм (франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст.. Його назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії». Особливості сентименталізму проявилися в європейській літературі 30—50-х років XVIII ст., зокрема у творах Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Ґрея (Англія), А. Прево, П. Лашоссе (Франція), Х.В. Ґеллерта, Ф. Клопштока (Німеччина).
В основі сентименталізму — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість). Сентименталізм був запереченням класицизму, його поетика протилежна класицистичній. Сентименталісти на перший план поставили почуття. Замість знаменитої тези Рене Декарта «Я мислю, отже існую», прийшла теза Жан Жака Руссо: «Я відчуваю, отже, існую». Сентименталісти за філософську основу взяли агностицизм англійського вченого Давіда Юма. Він сумнівався в безмежних можливостях розуму, зауважував, що розумові уявлення можуть бути хибними, а моральні оцінки людей базуються на емоціях. Естетичним кредо сентименталізму можна вважати вислів Ж.Ж. Руссо: «Розум може помилятися, почуття — ніколи».
Руссо закликав зображувати звичайну просту людину, доброчесну, моральну, працьовиту, відмовитися від зайвої патетики, обстоював простоту, ясність, прозорість стилю, щирість оповіді. Ідеалом митця була благородна людина, що живе напруженим духовним життям у злагоді з природою, протистоїть згубному впливу цивілізації, прислухається до голосу серця, відзначається високою культурою почуттів.
Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб розчулити читача, вони описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски й переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників.
Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал. Сюжети й образи сентименталісти часто запозичують із фольклору. Вони беруть із народної мови ніжні, ласкаві слова та звороти. У повісті Квітки-Основ'яненка читаємо: «Наум бачить, що Маруся зовсім змінилася на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сходом сонця, очиці як ясочки грають; веселенька й від неї наче сяє». Сентименталісти вдавалися до пестливо-зменшувальної лексики, щоб зворушити, розчулити читача.
Досягнення літератури сентименталізму пов'язані з творчістю С. Річардсона («Памела», «Клариса»), О. Ґолдеміта («Векфільський священик»), Л. Стерна («Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена», «Сентиментальна подорож») в Англії; Й.В.Ф. Ґете («Страждання юного Вертера»), Ф.Шиллера («Розбійники») в Німеччині; Ж.Ж. Руссо («Юлія, або Нова Елоїза», «Сповідь»), Д. Дідро («Жак-фаталіст», «Черниця») у Франції; М. Карамзіна («Бідна Ліза», «Листи російського мандрівника»), О. Радіщева («Подорож з Петербурга в Москву») в Росії.
Український сентименталізм яскраво виявився в жанрах елегії, пісні, сонета, балади, повісті, оповідання, етнографічно-побутової драми. Певний внесок у розвиток цих жанрів зробили С.Писаревський («За Німань іду», «Моя доля»), Л. Боровиковський («Молодиця»), М. Петренко («Батьківська могила»), О. Шпигоцький («Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий»), С.Климовський («Їхав козак за Дунай»). Український сентименталізм мав селянський характер.
Вправи
1. У чому полягає сентименталізм повісті «Маруся» Г. Ф. Квітки-Основʹяненка?

2. Пригадайте та розкажіть сюжет твору «Маруся» Г. Ф. Квітки-Основʹяненка.

3. Виписати із повісті «Маруся» Г. Ф. Квітки-Основʹяненка уривки, що доводять, що твір написаний сентименталістом.

4. Як ви розумієте вираз класична література? Назвіть прізвища письменників-класиків.


Романтизм
Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії й Україні. З часом охопив країни Європи й Америки. Термін «романтизм» запровадили німецькі романтики. Слово «романтизм» походить від іспанського слова «романс». Цей жанр лірики з'явився ще в епоху середньовіччя. У XVII ст. романтичними називали твори, написані романськими мовами. В Англії ХVII ст. — твори середньовіччя й Ренесансу, а з часом усе дивовижне, незвичайне, фантастичне, тобто таке, яке стрічається в книгах (у романах, а не в дійсності).
Романтики вважали своє мистецтво прямою протилежністю класицистичного. Класицисти ідеалізували античну культуру, а романтики захоплювалися середньовічною, у ній бачили дивовижне, містичне, таємниче. У їх творах важливе місце займають християнські образи й мотиви («Каїн» Дж. Байрона, «Мойсей» А. Віньї, «Еліксири диявола» Е. Гофмана, «Марія» Т. Шевченка). Романтики приділяли увагу не обставинам, а внутрішньому світу людини.
Неординарні події у творах романтиків часто розгортаються на фоні ночі (М. Гоголь «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»). Нічній стороні душі відповідає «нічна сторона природи». Ніч — улюблена тема лірики романтиків.
Особливе місце у творах романтиків займає кохання, любов. Це не гра в почуття, це очисний вогонь. Улюблена тема романтиків — юність, адже романтик той, хто молодий.
Романтики вважали, що письменник не зобов'язаний наслідувати природу, він створює свій світ, кращий, істинніший, ніж реальний.
Романтики люблять екзотичні пейзажі. Природу змальовують здебільшого в момент стихії: грози, повені, бурі, урагану. Такі картини природи допомагають розкрити незвичайність романтичного героя. Цей незвичайний герой діє в незвичайних обставинах. У творах романтиків важливе місце займає фантастика. Романтики змальовують дивовижні, драматичні події.

х герої — люди титанічних пристрастей, самобутні, горді, вольові. Улюблені теми романтичної поезії — доля людини, родини, народу.


Романтики часто звертаються до минулого, відкриваючи забуті епохи. Саме в епоху романтизму з'явився перший український роман «Чорна рада» П. Куліша.
Романтична естетика створила новий критерій краси. Для романтиків усе нове, незвичайне — прекрасне. Воно — джерело романтичної поезії. Поєднання відомого з невідомим, знайомого з незнайомим, явного і таємничого романтики вважають особливо цінним у музиці, живописі й поезії. Романтики часто зверталися до фольклору, вивчали його, збирали, використовували у творчості. Фольклор давав романтикам сюжети для їх творів.
У творах романтиків суб'єктивне домінує над об'єктивним, випадкове над закономірним. Романтизм збагатив літературу новими жанрами. В усіх жанрах важливу роль відігравав ліричний елемент. Унаслідок цього з'явилися ліро-епічні твори, ліро-філософські романи, новели, казки, соціально-психологічні драми, балади, літературні казки, поетичні мініатюри.
Романтичне світосприйняття мало й свої недоліки. До таких негативних рис Д.Чижевський відносив несталість, легковажність, нестримну фантазію, нехтування «низькою» дійсністю.
Виникнення романтизму в Україні пов'язують з появою у 1827—1828 роках творів П.Гулака-Артемовського, збірників «Малоросійських пісень» М. Максимовича 1827, 1834, 1849 років, І.Срезневського («Запорожская старина» 1833—1838 рр.). Українська романтична література з'явилася у 20—30-х роках XIX ст. у Харкові. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. в українську літературу прийшло нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Костомаров, Т.Шевченко). «Відмітною рисою діяльності цього покоління, — відзначає М.Яценко, — стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури».
Романтичні ідеї пропагувала так звана «Руська трійця» — М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я.Головацький — яка підготувала фольклорно-літературний альманах «Русалка Дністровая» (1837р.). Характерними жанрами «Руської трійці» і її послідовників (М. Устияновича, А.Могильницького) були історична епіка, громадянська лірика, романтичні оповідання, балади, історичні поеми, думи, медитації, сонети.
Відомим осередком романтичного руху був Київський університет, заснований у 1834 році. Його перший ректор М. Максимович (1804—1873 рр.) багато зробив для українознавства. Київські романтики заснували «Кирило-Мефодіївське братство», програму для якого написав М. Костомаров («Книга битія українського народу»). Романтизм висунув таких талановитих письменників, як П.Куліш і Т. Шевченко.
Український романтизм відіграв велику роль у вивченні історії. З романтикою, за словами Д.Чижевського, пов'язане «національне відродження», «воскресіння» нації. З романтизмом українська література сформувалася, довела своє право іменуватися українською, письменники усвідомили себе саме як українські. Джерелами української романтичної міфотворчості стали козаччина, гетьманщина, коліївщина.
Український романтизм не вичерпався. Романтичні тенденції знайшли продовження у творчості письменників другої половини XIX ст. (О. Стороженко, І. Манжура, Ю.Федькович). Романтичні ідеї позначилися на творчості Лесі Українки, Олександра Олеся. У XX ст. з'явилася неоромантична стильова течія, представниками якої були Є. Плужник, О.Близько, Ю. Яновський, Микола Хвильовий, Олена Теліга.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал