Тема Вступ



Сторінка7/11
Дата конвертації25.12.2016
Розмір3.11 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 11. Драма
Давня драматургія. Містерія. Міраклі. Мораліте
Містерія (грец. mysterion) — служба, релігійний обряд на честь якогось божества. Зразком містерії є англонорманське «Дійство про Адама» (про гріхопадіння Адама і Єви), вбивство Авеля Каїном. Адам виступає у цій містерії простодушним флегматиком, чорт — хитрим казуїстом, Єва — жінкою, яка легко захоплюється. Містерія поєднує релігійне дійство, народний анекдот, фарс, співи і танці.
Вистави містерій організовували органи місцевого самоврядування. Виконавцями містерій були міські ремісники. У Франції містерії пізнього періоду з'явилися після 1450 p., їх називали циклічними. Найдавніша «Містерія Старого Завіту» нараховує 50 тисяч віршів, це 40 окремих п'єс. У них брало участь 243 актори, п'єса виконувалася кілька тижнів. У «Містерії страстей Господніх» А. Гребана брало участь 400 чоловік. Вистави відбувалися на вулицях, майданах, під час свят, ярмарків, вони виконувалися національною мовою.
У містеріях біблійні мотиви набували побутового характеру. Так, Ной поставав у образі бувалого матроса, а його дружина — сварливої баби.
Містерії використовували й історичні факти. У 1429 р. з'явилася «Містерія про облогу Орлеана» з історичними героями, серед яких Жанна д'Арк. Посилення комедійних і сатиричних елементів у містеріях викликало їх осуд, а згодом і заборону, у 1548 р. містерії були заборонені майже у всіх країнах Західної Європи.
В Україні драми-містерії ставили у XVII ст.. Авторами містерій були М. Довгаленський («Комічна дія»), Д. Туптало («Комедія на день Рождества Христова»). Відомі анонімні містерії «Слово про збурення пекла», «Царство Натури Людской», «Мудрость предвічная». У XIX—XX ст. з'являються твори, що використовують форму або назву жанру (В. Маяковський «Містерія Буф»), Т. Шевченко свою поему «Великий льох» назвав містерією. К. Гамсун написав роман «Містерії».
Міракль (франц. miracle від лат. miracylum — диво) — один із жанрів середньовічної віршованої драми (XII—XV ст.) релігійно-повчального змісту. В основі сюжету — «чудо», яке здійснює святий. Однією з перших драм цього жанру була «Гра про Святого Миколая» Жана Боделя. У «Міраклі про Теофіла» Рютбефа використано сюжет про те, як людина продає свою душу дияволу. З часом релігійний елемент з міраклю зникає, драма набуває міщансько-моралізуючого або рицарсько-авантюрного характеру. У XIV— XV століттях у міракяях розроблялася сімейно-побутова тематика, звучала критика лицарів і феодалів («Міракль про Гібур», «Міракль про Роберта-Диявола»). Міракль побутував на сцені до XVIII ст. Цей жанр прагнули відновити символісти на рубежі XIX—XX ст. Характерним з цього погляду є твір М. Метерлінка «Диво святого Антонія». Український міракль представляють твори «Розмова про грішну душу» і «Успенська драма». Міракль дав поштовх розвитку мораліте, побутової драми, комедії.
Мораліте (франц. moralite від лат. moralis — моральний) — віршована драма алегоричного характеру, вона сформувалася у Франції та Англії у XV ст., поширилася в багатьох європейських літературах. Героями мораліте були алегоричні образи: Дружба, Справедливість, Розум, Нерозум, Багатство, Бідність, Надія, Віра, Любов. Позитивні герої завжди перемагали.
Елементи мораліте входили в містерії, міраклі, історичні драми. До жанру мораліте відносять твори «Трагедокомедія о міді в будущей жизні...» Варлаама Лащевського і «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського.
Вертеп
Вертеппересувний ляльковий театр, популярний в Україні у XVIIIXIX століттях, у якому ставили релігійні та світські п'єси.

х виконавцями були школярі, дяки, згодом мандрівні групи артистів. Вертепні драми ставили на сільських і міських майданах, ярмарках. Приміщенням театру була найчастіше двоповерхова скринька з прорізами в підлозі. Підлогу застеляли хутром, щоб не було видно щілин, з яких вертепник водив ляльок, тримаючи їх за дріт. За дерев'яних ляльок говорив і співав вертепник, який змінював голос відповідно до ролі: Ангела, Пастуха, Воїна. За спиною перебував хор, який виконував молитви й Духовні кантати. Крім вертепної скриньки, вертепний театр використовував восьми або дванадцятипроменеву зірку, що засяяла, коли народився Ісус Христос. На верхньому поверсі розігрувався сюжет про народження Христа та Ірода, який звелів винищити всіх немовлят, за це Смерть покарала його. На нижньому поверсі ставили жартівливі побутові сценки, в яких висміювалися недоліки тодішнього життя. У другій частині вертепного дійства використовувалися прислів'я, приказки, народні пісні.

Найбільш поширилися вертепні вистави в другій половині XVIII століття, а особливо в добу занепаду Києво-Могилянської Академії, коли число вертепників поповнювалося вихованцями Академії, що йшли в народ популяризувати українські вистави в формі лялькового театру. Така форма була найзручніша, з огляду на переслідування з боку московського уряду, щоб підтримувати в народу любов і плекання своїх колядок та поширювати правду про такі, наприклад, історичні події, як руйнування Запорозької Січі, про що йдеться у вертепі.


Вправи
1. Складіть 12 тестів до теми.

2. Обміняйтеся з іншими учнями тестами та дайте відповіді ( письмово ).


Шкільна драма. Інтермедія
Шкільна драма - жанр церковної драматургії. Шкільна драма з'явилася у XV ст., поширилася в Італії, Франції, Нідерландах, Австрії, Німеччині, Польщі. В Україні шкільні драми створювалися у XVII—XVIII ст. переважно викладачами піїтики, а використовувалися вчителями та учнями духовних шкіл. Для шкільних драм використовувалися біблійні сюжети, а згодом історичні явища й факти. Шкільна драма мала віршовану форму, строгу композицію, вона складалася з 3—5 актів, після кожного виступав хор, який розважав глядачів.
Драма включала пролог і епілог. Вистави відбувалися до Різдва й Великодня. Історія шкільної драми пов'язана з такими творами, як «Олексій, Божий чоловік» (1674 p.), «Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...» (сценізована в 1728 p.). Найвиразніший твір цього жанру — трагікомедія «Володимир» (1705 р.) Феофана Прокоповича.
Інтермедія (від лат. intermedius — те, що знаходиться посередині) — комічна п'єса або сцена, яку виконували між діями основної драми. Ці сценки давали глядачеві можливість розважитися, вони заповнювали час, який відводили артистам для відпочинку. Часто інтермедії були інсценізацією народних анекдотів («Кіт у мішку»), пародіювали повір'я, побутові сценки. У XVII—XVIII ст. інтермедія стала частиною шкільної драми на історичну або релігійну тему. До нашого часу дійшли інтермедії з великодних і різдв'яних драм М. Довгалевського та Г. Кониського. Інтермедія мала вплив на формування побутової комедії й водевіля.
Сьогодні інтермедія живе в цирку та на естраді, заповнює паузи між номерами програми. Інтермедія — це п'єса, яку виконує клоун на манежі цирку, і конферансьє на естраді. Клоунада бере початок у мистецтві скоморохів, вона використовує репертуар ярмаркових блазнів. Наприкінці XIX століття з'явилися клоунади соло, дуети, тріо. В основі клоунади сюжетний трюк, ексцентрична кінцівка. Текст клоунади включає словесні каламбури, раптовий перехід від однієї теми до іншої, гротеск, сатиру, гумор, буфонаду, фарс, гіперболізацію.
Інтермедію в конферансі може виконувати один актор, який перетворюється в образ літературного персонажа або два. У парному конферансі використовуються інтермедії-сценки та інтермедії-діалоги. Історія парного конферансу знає таких талановитих акторів, як Юрій Тимошенко та Юхим Березін.
Вправи
1. Підготуйте повідомлення про шкільну драму «Володимир» Ф. Прокоповича.

2. Підготуйте повідомлення про шкільну драму «Милість Божа...».


Композиція драматичного твору. Власне драма та її особливості.

Трагедія. Комедія. Трагікомедія
Драматичні твори пишуть у формі діалога, в їх основі - дія, вони невеликі за розміром, бо більшість із них призначена для сценізації. У драматичних творах є ремарки, які виконують службову функцію — дають уявлення про місце дії, дійових осіб, поради артистам, але не входять у художню тканину твору.

Композиція драматичного твору: дії поділяються на яви (сцени, картини); портрети, пейзажі, авторські відступи, інтер’єри, екстер’єри відсутні або винесені в ремарки; розміщення розв’язки ближче до кінця драми.
Трагедія
Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру на честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього.

Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події й обставини. Хор був учасником трагічного дійства.
На думку Арістотеля, основне в трагедії — дія; трагедія може обійтися без характерів. Трагедія захоплює душу перипетіями та впізнаванням. Третя складова трагедії — страждання. Арістотель торкається композиції трагедії. Вона включає пролог, епісодії, ексод, хорову частину. Пролог — частина трагедії перед виходом хору, епісодій — частина трагедії поміж хоровими співами, ексод — частина трагедії, після якої немає хору. Парод — перший виступ хору, ексод — останній. Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути заплутаною, «відтворювати жахливе й гідне співчуття». Трагедія майже завжди закінчується смертю головного героя, його прирікали на загибель надприродні сили, міфічна доля ( лат. fatum).
Новим етапом у розвитку трагедії стала трагедія епохи Ренесансу. У трагедіях Шекспіра долю героїв визначають не боги, не фатум, а соціальні умови.
У трагедіях класицистів (Корнель — «Горацій», «Сід», Расін — «Федра») відбувався конфлікт між почуттями героїв і їх обов'язком перед державою. Герої трагедій жертвували особистими інтересами заради державних. Класицисти будували свої трагедії згідно з правилами нормативної естетики: дія мала відбуватися протягом доби та в одному місці.
В епоху Просвітництва трагічні герої гинуть у боротьбі за соціальне та національне визволення, відстоюючи просвітницькі ідеї. Значну роль у розвитку трагедії доби Просвітництва відіграли твори Шиллера («Розбійники», «Підступність і кохання»), Ґете («Гец фон Берліхінген», «Еґмонт»).
В епоху романтизму трагедія розкриває конфлікт між героєм і дійсністю (Байрон — «Манфред», Гюго — «Рюї Блаз»). Першою трагедією в українській літературі є твір М. Козачинського «Трагедія о смерті посліднього царя сербського Іроша V і о паденії Сербського царства» (1733 p.).
Найвизначнішими зразками української трагедії XIX ст. були «Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Оборона Буші» М. Старицького.
Горизонти української трагедії розширюються в XX ст.. З'являються трагедії «Роман Великий» В.Пачовського, «Ярослав Осмомисл» М. Грушевського, «Між двох сил» В. Винниченка, «Коли народ визволяється» Я. Мамонтова, «97» М. Куліша, «Дума про Британку» Ю. Яновського, «Фауст і смерть» О.Левади.
Трагедія завжди зв'язана з високим, піднесеним, благородним. Трагічний герой добре розуміє суть подій, у яких бере участь і свою роль у них. Не може бути трагічним той герой, який гине випадково. Трагічний герой — активний, повсякчас готовий відстоювати свої переконання, не здатний на компроміс.
Комедія
Комедія — це вид драми, протилежний трагедії. Вона зв'язана з низьким і потворним. Комедія (грец. komodia від komos — весела процесія і ode - пісня) — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства.

Комедія сформувалася в Стародавній Греції із сороміцьких пісень. Виникла з ігр на честь бога Діоніса навесні, який, за їхніми віруваннями, повертався до життя. Коли корифей розповідав про воскресіння Діоніса, хор співав радісні пісні про перемогу життя над смертю. Після закінчення обряду йшли масові художні виступи, веселі ігри, танці. Першим видатним комедіографом у Стародавній Греції був Аристофан. У комедіях «Мир», «Вершники», «Лісістрата» він викриває негативні суспільні явища, що й визначило особливості цього виду драми як викривального.


Першим теоретиком комедії й комічного був Арістотель. Комедія, на думку Арістотеля, є «зображення всього порівняно поганого в людині, але вади відтворюються не у всій повноті, а лише в тій мірі, в якій смішне є частиною неподобного, бо смішне — це яка-небудь помилка або неподобство, тільки не шкідливе й не згубне». Античний теоретик зауважував, що в основі комедії — перехід від нещастя до щастя.
Антична комедія має композицію, яка відрізняється від структури комедій інших епох. Вона починалася прологом, у якому викладалася головна тема й визначався зміст боротьби героїв. За ним йшов парод (виступ хору), він був підготовкою до агона. Агон — суперечка героїв на актуальні теми. За агоном — парабаса, актори залишали сцену й слово переходило до хору. Завершував комедію ексод, у якому перемагало добро, позитивне, а негативне засуджувалося. Аристофан і вська композиційна структура проіснувала недовго.
В епоху середньовіччя комічне відривали від смішного, комедією вважали твір із щасливою кінцівкою.
Просвітники виступили проти класицистичного трактування комічного. Класицисти предметом комічного вважали життя простих людей.
У XIX ст. з'являється комедія ідей (її основоположники О. Уайльд і Б. Шоу), комедія настроїв (А.Чехов), у XX ст. ексцентричні комедії-буфонади (Ж. Жіроду й Д.Хармс).
Українська комедія починається з інтермедійної частини шкільної драми та вертепу XVII — XVIII ст.. Досягнення української комедії XIX ст. пов'язані з творами «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка, «За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького. У XX ст. комедія збагатилася творами М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). Комедію останніх десятиліть XX ст. представляють твори О. Коломійця («Фараони»), Я.Стельмаха («Вікеитій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Аргентини»).
Драма
Драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне й низьке подається в драмі без комедійного загострення.
Теоретичне обґрунтування драми дали просвітники Дідро й Лессінґ. Але драма як вид з'явилася в епоху античності. Близькими до драми є комедії давньоримського письменника Теренція «Свекруха» та іспанського драматурга Лопе де Веги «Покарання — не помста». Дені Дідро відзначав, що героєм драматичного твору має бути простолюдин. На противагу класицистам, він доводить потребу поєднувати в драмі трагічне з комічним. Свої теоретичні положення Дідро ілюструє драмами «Побічний син» і «Батько сімейства».
В українській літературі драма з'являється у XVIII ст. («Милість Божія»), високого рівня розвитку набуває в XIX ст. у творчості Т. Шевченка («Назар Стодоля»), І.Котляревського («Наталка Полтавка»), Івана Карпенка-Карого (І.К. Тобілевича) («Бурлака», «Наймичка»), І. Франка («Украдене щастя»), Лесі Українки («Кассандра»).
Драму XX століття репрезентують твори В. Винниченка («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»), М. Куліша («Зона», «Патетична соната», «Маклена Ґраса»). Значний внесок у розвиток драми у XX столітті зробили І. Кочерга, Я. Мамонтов, Іван Дніпровський, Ю. Японський. На рубежі XX—XXI століття з'являються твори представників нового покоління — І. Андрусяка, В. Герасимчука, Б. Жолдака, І. Ірванця, Д. Кешелі.
Є різні жанри драми: соціальна («Будка» І. Франка), героїко-психологічна («Гріх» В. Винниченка), соціально-політична («Кассандра» Лесі Українки), побутова («Дві сім'ї» М.Л. Кропивницького), соціально-побутова («Назар Стодоля» Т. Шевченка), лірико-психологічна («Місяць у селі» І.Тургенєва), психологічна настроєва («Блакитна троянда» Лесі Українки), історична («Маруся Богуславка» М. Старицького).
Вправи
1. Як ви розумієте слова Мавки з драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня»?

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.
2. Оцінюючи творчість і діяльність І. Карпенка-Карого, Іван Франко сказав, що драматург – «один із батьків новочасного українського театру». Доведіть справедливість цієї оцінки.
3. Прочитайте уривок. Назвіть твір та його автора. Дайте характеристику дійовим особам - учасникам діалогу.

Мартин. Ну, сину, поснідаєш, та й з богом в путь! Уже коні готові, щоб сьогодня за сонця в город поспів, бо завтра і на службу треба, - це не то, що воза підмазувать або воли на пашу гнать, там діла поважній. (До Миколи.) А ти, хлопче, все батькові воли пасеш?

Микола. Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, і в чиновники йти...

Мартин. Правда, правда! Не всякий може діло розуміть... Кому до волів, кому до бумаг - така жеч...

Микола (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобі дороги.

Степан. Спасибі.

Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.

Мартин. Іди здоров! Микола пішов. Чого він до тебе в'язне, які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас інша дорога! Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик - одно слово, а ти на такій линії, трешся між людьми інчого коліна... Може, бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового - це не то, що "цоб, половий!..", "цабе, перістий!", а піт йому ллє, а пил принада на лице, і смуги по всій тварі, та дьогтьом смердить від нього, як від мазниці, а у тебе друга линія! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, та от тобі й чин на той рік дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав мені секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регістратор, то тобі й мундир який полагається, і кокарда?...


Водевіль. Інтерлюдія. Мелодрама. Фарс
Водевіль (франц. vaudeville) — одноактна жартівлива п'єса комедійного характеру, іноді з танцями і піснями. Як жанр сформувався наприкінці XVII — поч. XIX ст.. Назва виникла у Франції. Щодо назви є дві версії. Згідно з першою, назва пішла від «водевілів» — веселих пісень, які складав поет Нормандії Олів'є Баслен. Він жив у долині річки Вір. Згідно з другою версією, назва походить від міських пісень (voix de ville — міські голоси). На початку XVII ст. водевілями називали пісні-куплети з приспівом, які були частиною ярмаркових народних п'єс. Як драматичний жанр водевіль склався наприкінці XVIII ст. Він став популярним жанром бульварного театру. У 1972 p. у Парижі був заснований театр «Водевіль».
У XIX столітті водевіль втратив політичну гостроту, перетворився на жартівливий твір із заплутаним сюжетом, неочікуваними подіями й перипетіями, непорозуміннями. Жанр водевіля використовував А. Чехов («Одруження», «Ювілей», «Ведмідь»). В українській літературі відомі водевілі «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Хуторяночка» Л. Глібова, «Як ковбаса та чарка, то минеться сварка» М. Старицького, «На перші гулі» С. Васильченка, «Номенклатурна одиниця» М.Зарудного.
Інтерлюдія (лат. inter — між, ludus — гра) — це жанр англійської комедійної драми, яка виникла на рубежі XV—XVI ст.. Інтерлюдія відрізняється від інтермедії, вона була самостійним жанром. Персонажі інтерлюдії — священики, селяни, жителі міст. Відомим автором інтерлюдій був Джон Хейвуд («Продавець індульгенцій та чернець», «Чотири П»).
Мелодрама (грец. melos — пісня, наспів, музика, агата — дія) — літературний твір повчально-моралізаторського характеру з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю. Вона з'явилася наприкінці XVIII ст. у Франції, спочатку мелодрамою називали музичну драму, музичний елемент зберігся в мелодрамах XVIII—XIX ст.. Музика супроводжувала вихід дійових осіб на сцену. Особливої популярності жанр мелодрами набуває в ЗО—40-х роках XIX століття. Тоді з'являються мелодрами М.Кукольника, М. Полєвого в Росії. Українську драматургію XIX століття представляє твір М.Старицького «Циганка Аза». Мелодраматичні елементи є у творі Івана Карпенка-Карого «Безталанна».
У мелодрамах є неправдоподібні ситуації й події; зовнішні ефекти (бійки, смертельні випадки). Герої мелодрами — люди незвичайної долі, надто чутливі, вони гостро реагують на події та вчинки персонажів. У мелодрамах, як правило, щасливий кінець. Тепер мелодрамами називають недосконалі твори, де гострота конфліктів замінена банальними пристрастями.
Фарс (франц. farse, nar.fartiio — начиняю, наповнюю) — жанр комедії середньовіччя. Сформувався у XII ст., набув популярності у XIV—XVI ст.. Фарс базується на побутових ситуаціях реального або анекдотичного характеру. У фарсі нема індивідуалізованих образів, натомість є персонажі-маски: хитрий слуга, сварлива невірна дружина, шарлатан-лікар, невдаха-студент. У фарсі є буфонада, ексцентрика, швидка зміна ситуацій, герої сперечаються, б'ються. До жанру фарсу зверталися Ф. Рабле, К. Маро, Маргарита Наваррська. Засоби фарсу використовували Шекспір, Лопе де Вега, Бомарше.
Вправи
1. Випишіть приклади авторів та їх творів розглянутих драматичних жанрів.

2. Складіть тести до теми.

3. Дайте відповіді на кращі тести однокласників.
Практичне заняття № 11

Аналіз драматичного твору
СХЕМА АНАЛІЗУ ЕПІЧНОГО ТА ДРАМАТИЧНОГО ТВОРІВ
1. Стислі відомості про автора. (Такі, що сприяють розумінню специфіки твору.)

2. Історія написання і видання твору.

3. Жанр твору. (Роман, повість, оповідання, трагедія, комедія, драма.)

4. Життєва основа. (Реальні факти, які спричинили появу твору й покладені в його основу.)

5. Тема, ідея, проблематика твору.

6. Композиція твору, особливості сюжету, їх роль у розкритті проблем.

7. Роль позасюжетних елементів. (Авторських відступів, описів, епіграфів, присвят, назви твору.)

8. Система образів, їх роль у розкритті проблем твору.

9. Мова твору.

10. Художня цінність твору, місце його у творчості автора та в літературі.


Тема 12. Інші літературні види ( жанри )
Гумореска. Епітафія. Дружній шарж. Пародія. Памфлет
Гумореска - невеликий твір, віршовий, прозовий або драматичний, про смішну рису людини або випадок. Гуморески можуть мати віршову або прозову форму. С. Руданський свої гуморески називав співомовками. У жанрі гуморески виступали Остап Вишня, О. Ковінька, С. Воскрекасенко, Д. Білоус, С. Олійник, Є. Дудар. У літературних гуморесках часто використовується фольклор. Відомими гумористичними піснями є «Продай, милий, сиві бички», «Ой що ж то за шум учинився», «Якби я був полтавський сотник».
У гуморесці сміх має форму доброзичливої критики в народній, дотепній, іронічній, оксиморонній формі.
Епітафія (грец. epitaphios — надгробне слово) — вірш, який призначений для напису на надгробному пам'ятнику. Такий напис у формі епіграми, епінікія (пісня про непохованого небіжчика) пов'язаний із культом мертвих, він мав дидактичну функцію. У Давній Греції епітафії славили чесноти видатних людей, героїв, зокрема захисників Вітчизни. Згодом з'явилися епітафії на честь неіснуючих людей, у яких викривалися певні людські вади. В Україні епітафії набули поширення в літературі бароко (Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофаи Прокопович). У літературі XX століття з'явилися епітафії В. Еллана-Блакитного, В. Симоненка, М. Сома. Цей жанр не втратив і сьогодні свого значення.

Типовим прикладом епітафії може бути цикл «Мандрівка по цвинтарю» В.Симоненка, один із віршів якого — «Метушливому»:



Весь вік спішив і метушився —

Попав у пекло, в рай спізнився.
Дружній шарж (фр. charge) — різновид карикатури, в якій зберігається подібність з об'єктом зображення, сатиричні тенденції поступаються перед м'яким, доброзичливим гумором. Шарж має свою жанрову специфіку й у поезії: це переважно чотиривірш, в якому наявний легкий жарт, як у ряді дружніх шаржах П.Осадчука:

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

Від книжок вгинається поличка.

Струмом б'є із кожного рядка.

Недарма ж бо томики Павличка

Пригорнулись до томів Франка.
Шарж близький до епіграми, але позбавлений ознак в'їдливої сатиричності, а також до пародії, але без гротескової імітації творчої манери автора.
Пародія (грец. parodia — переробка на смішний лад - від para — проти, ode — пісня) — жанр фольклору й сатиричної літератури, об'єктом якого є композиція, лексика, образи, стиль, напрям, твір письменника. Пародія — форма літературної боротьби. Вона використовує іронію, сарказм, жарт. «Пародія, — за словами Ю. Івакіна, — криве дзеркало, в яке дивиться літератор, гірко сміючись і радісно плачучи. Як відомо, криве дзеркало спотворює. Проте пародія — це той єдиний випадок, коли спотворення не спотворює, а прояснює істину. Пародія парадоксальна: вона більше схожа на свій об'єкт, ніж він сам на себе. Неважко навести приклади й зворотного явища, коли об'єкт пародіювання більше схожий на пародію, ніж вона на нього... Щоб бути смішнішою, пародія має прикинутися серйозною. Істинно смішна пародія не є смішною...» Пародія — різновид критики, полеміки. Вона набуває актуальності під час літературних дискусій. Елементи пародії є в романах «Дон Кіхот» Сервантеса, «Золоте теля» І. Ільфа і Є. Петрова, поемі «Орлеанська діва» Вольтера. Вона виникла в давньогрецькій літературі. Поема «Батрахоміомахія» («Війна мишей та жаб») — пародія на героїчний епос. Комедія Аристофана «Хмари» — пародія на Сократа й софістів, «Жаби» — на трагедії Еврипіда.
В українській літературі пародія з'явилася в XVI ст.. Відомі пародії на святе письмо й церковнорелігійну літературу. Елементами пародії проникнута «Енеїда» Котляревського. У жанрі пародії успішно працювали Остап Вишня, В. Чечвянський, Ю. Вухналь, С. Воскрекасенко, С. Олійник, Б. Чалий, О. Жолдак, Ю. Кругляк, В. Лагода, Ю. Івакін. До пародії звертаються неоавангардисти, зокрема група Бу-Ба-Бу.
Памфлет (анг. pamphlet від грец. pan — усе, phlego — палю) — публіцистичний твір на злободенну тему. Л. Єршов так характеризує памфлет: «Це немовби фейлетон, але не на «незначну», а на вузлову тему. В основі його лежить великий соціальний об'єкт, цим багато в чому пояснюється специфіка памфлета, особливості його побудови та стилю... Памфлет за структурою ближчий до публіцистичної статті. Його основу складають об'єкти величезної ваги, які часто немає потреби переводити в соціальний аспект. Вони й без того з ним пов'язані: соціально-політичний устрій держави, морально-етичні підвалини..., окремі значні державні та політичні діячі й т. п.. Ось чому розгортання теми в памфлеті часто відбувається в манері статті, а не через емоційно-образні асоціації».
Памфлет може використовувати форми інтерв'ю, репортажу, листа. У памфлеті автор не приховує своєї позиції, стиль памфлета-пристрасний, мова — експресивна, йому властива афористичність, іронія, сарказм.
Памфлет з'явився в епоху античності. До нашого часу дійшли філіппіки Демосфена, памфлет Лукіана «Похвала мусі». У XVI ст. в Німеччині з'явилися памфлети Ульріха фон Ґуттена «Листи темних людей», наприкінці XVІІ — на поч. XVIII ст. — памфлети Свіфта «Скромна пропозиція», «Листи сукнаря». Майстрами памфлета були Дідро («Жак-фаталіст»), Кур'є («Памфлет про памфлети»), Марк Твен («Моїм критикам-місіонерам»).
В українській літературі родоначальником памфлета був Іван Вишенський. Його памфлети мають форму діалога. Історія українського памфлета знає імена таких письменників, як І. Франко («Доктор Бессервіссер»), Леся Українка («Безпардонний патріотизм»), Лесь Мартович («Винайдений рукопис»), Микола Хвильовий («Апологети писаризму»). Цей жанр використовували Ю. Мельничук, Р. Братунь, Ф.Маківчук, Р. Федорів, Д. Цмокаленко.
Вправи
1. Визначте жанр твору, обґрунтуйте свої висновки.

Повернувся першокласник із занять додому.

Ніс в чорнилі, мов мазнули квачиком по ньому.

Що з Тобою, мій синочку? — засміялась мати.—



Та невже ти в школі носом учишся писати?

Смійся, смійся,— каже хлопчик.— Зараз ти заплачеш,



Коли двійку у моєму зошиті побачиш. ( Павло Глазовий )
2. Пригадайте, запишіть і поясніть епітафію, яку склав Г. С. Сковорода собі сам.
3. Які елементи пародії є в поемі «Енеїда» І. П. Котляревського?
Пастораль. Бурлеск. Буфонада. Травестія. Панегірик. Притча
Пастораль (лат. pastoralis — пастуший) —- різновид буколіки; невеликий за обсягом художній твір, де мовиться про цноти сільського життя на лоні природи, підкреслюється стилізація простоти. У пасторалі на першому місці — умовність: від уявного золотого віку, вільного від соціальної нерівності, до надто чуттєвого світу шляхетних пастухів, пастушок та невишуканих умов їхнього життя. Класичним взірцем цього жанру вважається античний роман Лонга (III ст. н.е.) «Дафніс і Хлоя». Пасторальна література поширилась і в добу Відродження та класицизму, значно змінивши свої сюжетні та стилетворчі особливості: мовилося про любов галантного пастуха до жорстокосердної німфи, гіпертрофувалися надмірні страждання чутливого серця, хоч сентиментальні колізії завжди мали щасливу розв'язку. Жанрові форми пасторалі були досить розмаїтими: еклога, поема, роман, драматична поема. В Україні відлуння пасторальних мотивів вбачається у творчості Григорія Сковороди: «Тільки сонце виникає, / Пастух вівці виганяє...» І хоч пастораль як особливий різновид буколік поступово зникає з літературного вжитку, набуваючи іронічного відтінку манірності, усе-таки вона не вичерпала своїх жанрових можливостей, здатна до оновлення, про що свідчить повість Г.Штоня «Пастораль» (1989). Особливу життєздатність виявляє пастораль у ліриці, набуваючи драматичного звучання, як «Ранкова пастораль» В. Герасим'юка:

[...] Ягнята й вівці збилися докупи,

навпроти них завмерли ми, як слупи...

Баран аж від скарлючених кущів

немовби для смертельного двобою

щоразу розбігався й головою

о стовбур яблуневий бив і бив [...]
Бурлеск (італ. burlesque від bиrlа — жарт) — вид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов'язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою. Найраннішим прикладом бурлеску вважається «Батрахоміомахія» — сутичка жаб і мишей, пойменованих за аналогією до персонажів «Іліади» Гомера. Бурлеск набув популярності в європейських літературах XVII-XVIII ст., особливо у зв'язку з тенденцією пародіювання «Енеїди» римського поета Вергілія (70-19 pp. до н.е.), започаткованою французьким поетом П.Скарроном. В Україні бурлеск найповніше розкрився в героїчній поемі І.Котляревського «Енеїда» (1798-1809; повне видання — 1842 р.) і досить часто пов'язувався з «Вергілієвою Енеїдою, вивернутою навспак» російського поета М.Осипова, яка писалася в ті ж роки (1791-1808), хоч І.Котляревський мав власні творчі джерела, відсутні в російській літературі, спирався на традиції низового бароко, досвід «мандрованих дяків», школярів-«бакалярів», на власне бурлескні жанри (різдвяні, великодні, «нищенські» вірші, шкільну драму, інтермедії, вертеп тощо), поєднуючи їх із набутками європейської бурлескної культури. Водночас І. Котляревський відійшов від «двотекстовості» П.Скаррона, А.Блюмауера чи М.Осипова. Головним чинником тут вважається національна руїна, знищення Запорозької Січі, асоційоване з трагедією Трої. Сміхова культура допомогла українству вижити, тому вона, набувши бурлескних ознак, поширилась у новій українській літературі (П.Гулак-Артемовський, П.Білецький-Носенко, М.Гоголь, Г. Квітка-Основ'яненко, Л.Глібов, С.Руданський та ін.). Досвідом бурлеску переймалися не тільки гумористи й сатирики наступних творчих поколінь (Остап Вишня, В.Чечвянський, Ю.Вухналь, Порфирій Горотак — псевдонім Ю.Клена та Л.Мосендза та ін.), а й представники авангардистських течій, починаючи від кверофутуризму, проголошеного М.Семенком, до сьогоденних неоавангардистів, відомих під назвами «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада), «ЛуГоСад» та інші, які використовують з традиційного надбання бурлеску передовсім епатаційний, пародійно знижений тон, вказуючи на невідповідність застарілих суспільних та літературних цінностей в новій історичній ситуації.
Буфонада (італ. buffonata — блазенство) — комедійна манера гри актора, в якій використовуються засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів, ситуацій; вистава, побудована в такій манері виконання. Елементи буфонади використовували скоморохи, «мандровані дяки» в інтермедіях, колядники у вертепному дійстві. Буфонада широко використовується в цирку, переважно в клоунаді коміками-буфами. У літературі елементи буфонади наявні у творах гумористів та сатириків — в «Енеїді» І.Котляревського, у прозових та драматичних гумористично-сатиричних творах Г.Квітки-Основ'яненка., М.Гоголя, Т.Шевченка (картина «генерального мордобитія» в поемі «Сон»), І.Франка, Леся Мартовича та ін. Буфонадною п'єсою є гротескна «фантазія-сатира» В.Самійленка «У Гайхан-бея» (1912), а також його поема «Спритний ченчик» (1924), в якій буфонадними засобами зображено, як душа упокоєного більшовицького «ченця», що «прожив між нами тільки п'ятдесят чотири літа» (ідеться про В.Леніна, 1870-1924), всупереч «декрету» про великого грішника все-таки вскакує туди на спині окульбаченої черниці, бо за «декретом» до раю дозволено було в'їжджати тільки вершникам. «Спритний ченчик» і в цій ситуації знайшов вихід, запропонувавши розгубленій праведниці:

Тільки прошу задубити

Аж на голову спідницю.

Щоб не міг пізнати з тварі

В вас не шкапу, а черницю.

Та вихайте більше задом,

Ржіть, підскакуйте тим часом

І старайтесь повертатись

До портьєра заднім фасом...

Таке окарикатурення будується на принципах гротеску в буфонадному творі. Елементи буфонади майстерно використав у своїх комедіях «Отак загинув Гуска», «Мина Мазайло» М. Куліш.


Травестія (італ. travestire — перевдягати) — різновид жартівливої, бурлескної (див.: Бурлеск) поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів. Першим явищем травестії вважається «Батрахоміомахія» — травестія на «Іліаду» Гомера, здійснена в античну добу Пігретом. Травестія як жанр з'явилася в Італії (XVII ст.). Найвідоміший майстер цієї форми — французький поет П.Скаррон, автор поеми «Вергілій навиворіт». Зверталися до травестії і в російській літературі: В.Майков, «Єлисей, або Роздратований Вакх»; М.Осипов, «Вергілієва Енеїда, вивернута навспак». Найоригінальніший варіант травестії, що став подією не лише українського письменства, була «Енеїда» І.Котляревського, який взяв із поеми Вергілія лише сюжетний стрижень та імена персонажів, перевдягнувши в українські строї та переселивши їх в національне середовище XVIІ ст.. Однак травестія не обмежується певним жанром, може бути, наприклад, повістю, як-от «Рекреації» Ю.Андруховича. Травестія відмінна від пародії, у котрій сатиричний зміст зберігає серйозну форму, витриману в манері пародійованого твору (див.: Пародія).
Панегірик (грецьк. logos panegyrikоs — урочиста промова) — поетичний жанр, найхарактерніша ознака якого — вихваляння та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини. Він наявний у західноєвропейських літературах XVI ст.. Славлячи тогочасних можновладців, автори порушували й злободенні питання суспільства. В українській літературі панегірики з'явилися наприкінці XVI ст. («Просфонема», 1591). Але панегіричні елементи наявні були ще в період ХІ—ХІІ ст., особливо в похвалах на честь князів у «Повісті минулих літ», «Київському літописі», «Слові про закон і благодать» Митрополита Іларіона, у письменстві ХІП—XV ст.: «Слові надгробному... Кипріяну» Григорія Цамблака; Західно-руському (похвала Вітовту), Галицько-Волинському (похвали Данилові Галицькому та Володимиру Васильковичу) та Короткому київському (похвала Костянтину Острозькому) літописах. На початку XVII ст. з'являлися цілі вітальні цикли у формі декламацій: «Візерунок цнот... Єлисею Плетенецькому» Олександра Митури (1618), «Імнологія» (1630), «Евхаристіон, албо Вдячність»(1632), «Евфонія» (1633). У цих творах наявні барокові елементи — ускладнена форма, поєднання міфологічних і біблійних образів та ін. Відомі також оплакувальні панегірики: «Лямент дому княжат Острозьких» (1603), «Плач, албо Лямент по зестю з світа сего вічной памяти годного Григорія Желиборского» (1615), «Вірши на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича. До панегірика відносять також і геральдичні епіграми та присвяти, що посіли провідне місце у книжному віршуванні кінця XVI— початку XVII ст.. Серед поетів-панегіристів другої половини XVII — початку XVIII ст. — Григорій Бутович, Іван Величковський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Різновидом панегіриків були «антипанегірики» — пасквілі, зразком яких є пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів. В Україні після доби бароко цей жанр занепав, проте він знайшов для себе сприятливий мікроклімат у Росії, а потім — СРСР (від М. Ломоносова та до В.Маяковського).
Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася й байка. Ю.Клим'юк, порівнюючи притчу й байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка й притча. «Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки...
І ще одна істотна різниця: байка є твором комічним, притча — у принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні)...»
«Притчу, — продовжує Ю. Клим'юк, — ще часто називають параболою. Парабола — це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...»
Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча — парабола, притча — розгорнуте порівняння". В українській літературі притчу як основу сюжету або як окремий жанр використовували І. Франко, Д.Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник.
Вправи
1. У творі «Енеїда» І. Котляревський дає богині Венері таку характеристику:

Венера молодиця сміла,

Бо все з воєнними жила,

І бите з ними м'ясо їла,

І по трахтирах пуншт пила;

Частенько на соломі спала,

В шинелі сірій щеголяла,

Походом на візку тряслась;

Манишки офицерські прала,

З стрючком горілку продавала

І мерзла вніч, а вдень пеклась.

Доведіть, що опис має бурлескний характер.


2. Доведіть, що цей опис в поемі І. Котляревського «Енеїда» виконано в бурлескно-травестійному стилі:

Дідона рано ісхопилась,

Пила з похмілля сирівець;

А послі гарно нарядилась,

Як би в оренду на танець.

Взяла караблік бархатовий,

Спідницю і карсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула,

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок.
3. Пригадайте притчу з поеми «Мойсей» І. Франка, розкрийте її ідейний зміст.
4. Знайдіть пастораль у творчості Ліни Костенко, розкрийте її зміст; назвіть ознаки пасторалі в сучасному творі.
Практичне заняття № 12

Аналіз літературного твору
( плани аналізів ліричних та епічних творів дивися вище )


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал