Тема Вступ



Сторінка6/11
Дата конвертації25.12.2016
Розмір3.11 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 9. Лірика
Особливості ліричних творів. Ліричний герой
Лірика – зображення людини через відтворення її почуттів, переживань, роздумів.

Основні особливості лірики:



  • вираження почуттів і роздумів, викликаних зовнішніми обставинами;

  • елементи розповіді, описи;

  • висока образність і емоційність;

  • інтенсивне використання образотворчих засобів;

  • стислість викладу;

  • віршова форма;

  • малий обсяг.


Ліричний герой – це умовна дійова особа, яка виражає настрої та думки, втілені в художньому творі. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, подібним до нього. Характер ліричного героя часто розкривається через дії, вчинки.
Ода. Послання. Епіграма. Елегія. Романс. Акровірш
Ода (дав.-гр. ώδή (oide) — пісня ) — вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. Оді притаманні урочистість і патетичність у висловленні почуттів.
В українській літературі жанр оди сформувався на початку XIX століття (І.Котляревський «Пісня на новий 1805 год пану нашому і князю Олексію Борисовичу Куракіну»). У добу бароко ода була відома як панегірик. Українські поети відійшли від високого стилю оди. Гулак-Артемовський здійснив переробку в бурлескному стилі од Горація («До Гараська», «До Пархома»). У літературі XX століття цей жанр втратив популярність, поети використовують його рідко. До жанру оди зверталися І. Муратов, І. Драч. У радянські часи соціалістичні реалісти возвеличували в одах вождів комуністичної партії.
Послання — ліричний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи людей. У творах цього жанру використовувалася дидактична або морально-філософська проблематика, яка поєднувалася з панегіричною, гумористичною або сатиричною. Основоположником жанру був римський поет Горацій, автор послання «До Пісонів». До жанру послання зверталися Т. Шевченко («І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», «Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ'яненка»), І. Франко («Товаришам із тюрми», «Молодому другові»), Леся Українка («Товаришці на спомин»). Вірші цього жанру є у творчому доробку П.Тичини, М. Рильського, М. Драй-Хмари, В. Сосюри.
Епіграма (грецьк. epigramma — напис) — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом). Мала епіграма велику популярність у європейській поезії, починаючи від Ренесансу, а відтак і в українській (Г.Смотрицький, А.Римша та інші). Не втрачає вона свого значення в новій і в новітній українських літературах (І.Франко, В.Самійленко, В.Еллан, В.Сосюра, Д.Білоус. В.Симоненко, П.Осадчук...).
Елегія (грец. elegeia — скарга) — ліричний твір меланхолійного, сумного змісту. Елегія з'явилася в Стародавній Греції у VII ст. до н. е.. Елегія була улюбленим жанром сентименталістів, українських романтиків (М. Петренко, В. Забіла). Відомі елегії-сповіді (С. Руданський), елегії-думи (Т. Шевченко), елегії-пісні (Л. Глібов). Є елегії у творчому доробку І. Франка («Майові елегії»), Лесі Українки («До мого фортеп'яно»), Б.-І. Антонича («Елегія про перстень ночі», «Елегія про перстень кохання»). До цього жанру зверталися й поети ХХ століття П. Тичина, А. Малишко, І. Драч, Ліна Костенко.
Романс (ісп. romance, від лат. — по-романськи) — невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом.

Так називалися пісні народною мовою в Іспанії, на противагу пісням латиною, які пов'язувалися спочатку з боротьбою против маврів. Пізніше вони поширились і в інших країнах, набувши відмінного змісту, ставши піснями про кохання (Англія, Франція та інші).

У Росії вже в ХІХ столітті існував як авторська пісня, тут до його поширення прилучалися й українські поети (Є. Гребінка: «Очи черные…»). На межі ХІХ - ХХ століть романс поширився в українській ліриці ( Леся Українка, А. Кримський... ).
Акровірш - вірш, у якому перші літери рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово чи й цілий вислів. Те слово чи слова часто вказують, кому адресований чи присвячений твір, іноді ж – прізвище та ім′я автора, у віршованих загадках є відгадкою.

Вправи
1. Визначте жанр ліричного твору «Чари ночі» Олександра Олеся, віршовий розмір та випишіть приклади паралелізмів та персоніфікацій.

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас — боги скупі,

Над нас — глухі й нечулі...»
Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!»
2. Доведіть, що твір Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...» є посланням.

3. Визначте жанри поданих творів, відповіді обґрунтуйте.



а ) Де витоки нашого роду,

Несе у святих своїх водах

І велич, і волю незламну,

Прадавню історію славну

Розкішна, широка, стрімка,

Оспівана в думах ріка.
б ) "Я таке, що всякий знає,

Бо на мене світ увесь

Ласо дуже поглядає",—

Усміхнувся хтось і десь. "

Кращі, може, є від тебе,—

Одмовля чийсь голосок,—

І приманюють до себе

Гарні очі і роток.

Роздивися, милий друже,

У кого краса видніш,

Шелестиш про себе дуже,

А мене кохають більш".
в ) Між людьми, як пташка, в’ється,

У людей і їсть, і п’є;

Ходить старець, просить, гнеться,

А у неї всюди є.
Ідилія. Медитативна лірика
Ідилія (грец. eidyllion — замальовка, невелика віршова пісенька; зменш. від eidos — образ ) – невеликий, частіше віршований, твір, у якому поетизується життя на лоні сільської природи. Автори ідилій уникають зображення життєвих труднощів. Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (III ст. до н.е.), написавши збірку «Ідилія» — переважно гекзаметрами. Його ліричний герой — представник пастушого простолюду — контрастував із зіпсованим городянином, характеризувався надмірною чутливістю та статечністю. Основні мотиви — безтурботне, щасливе життя дітей землі, їхнє гармонійне світовідчування. В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л.Боровиковський («Подражаніє Горацію»), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й прозаїків та драматургів:
Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.

М'яко котили хвилі над полем у злотому морі,

Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівник

Десь на леваді в сопілку, пасучи корову, дударив.

Раптом прийшло, зашуміло, мов буря осіння у пущі,

Й птиця, жар-птиця залізна майнула... Ревіли корови,

Плакали верби і вже не дзвонили в повітрі,

Плакала лунко сопілка — в сумі сивенький дударик (О. Близько).
Ідилія набула популярності у творах сентименталістів і романтиків (М. Карамзіна, В. Жуковського, М. Гнєдича). До жанру ідилії зверталися П. Куліш, О. Стороженко, І.Франко, М. Рильський. У збірці М. Рильського «Синя далечінь» є ідилія «На узліссі» , це чистий, радісний малюнок навколишнього світу.
Медитація (від лат. meditation – роздум) – вірш філософського змісту, у якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа). Для цілковитого розуміння цієї лірики (як, до речі, і філософської) важливий контекст творчості поета, його книги, збірки чи окремого циклу. На відміну від філософської лірики, цільовою настановою в якій є пізнання істини як такої (у масштабах всесвіту), художньою настановою медитація постає як аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах — інтонації-роздуми. Взагалі поети в медитативній ліриці більше спрямовані вглиб (інтравертивні), усередину осмислюваного явища, ніж назовні. Вони сприймають час як категорію духовну, історію душі, нерідко час ніби розчиняється в душі поета, стає невідчутним:
Нехай горить вогонь. Нехай горить.

Хай почекає час, аби в безчассі

я вдруге міг постати... (В.Стус).
Медитацію спостерігалася в ліриці Лазаря Барановича, Г.Сковороди, особливо в поетів-романтиків Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки, символістів початку XX ст. П.Тичини, М.Рильського, М.Зерова, Є.Плужника, В.Свідзинського, Б.-І.Антонича та багатьох інших. У сюжетному аспекті медитація — це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, у людях, у якомусь життєвому явищі (В.Стус «Палімпсести»). Може виявлятись у власне медитації у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою (Л.Первомайський), нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель із внутрішнім життям людини.
Вправа
1. Доведіть, що вірш Т. Шевченка «Мені однаково» є медитацією.

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру.

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись,

Молися, сину, за Вкраїну

Його замучили колись. —

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.
2. Складіть 12 тестів до теми.

3. Обміняйтеся з іншими учнями тестами та дайте відповіді ( письмово ).


Кантанта. Вірш. Поезія в прозі
Кантата (італ. cantata від лат. canto — співаю) — великий вокально-інструментальний твір для солістів, хору та оркестру; віршовано-музичний твір, що виконується переважно з урочистої нагоди. Власне, цим поняттям в античній поезії називали ліричний вірш, близький до оди. У ньому широко використовувалися міфологічні сюжети, алегорії, стилістичні фігури задля звеличення героїв та прославлення видатних подій. Згодом кантата, удосконалюючись, збагачувала свої форми (арії, речитативи, які різнилися за темпом і тактом), що зумовило урізноманітнення віршованої структури. Класичного вигляду кантата набула в Італії на межі XVI-XVII ст., поширившись звідти в інші країни Європи. У сьогочасній кантаті велику роль відіграє поетичний текст. Одним із її зразків можна вважати кантату «Радуйся, ниво неполитая» М. Лисенка, написана на слова Т.Шевченка.
Вірш - ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними законами певного літературно-історичного періоду. Як особлива система вірш постав в античні часи, відокремившись від музики і танцю.

У праукраїнську добу він був знаний у нерозчленованому вигляді («Послання оріїв до хозар», «Велесова книга»). Його елементи існували й у києво-руський період, зокрема в «Слові про Ігорів похід», «Молитві Св. Феодосія», і лише на ренесансно-бароковому етапі цей термін поширюється у творчій практиці та в теоретичному осмисленні (шкільні, різдвяні, великодні тощо вірші). Поняття вірш подеколи вживається як синонім до поняття «поезія»:



І звідкіль це питання: а що є вірш?

Дух? Матерія? Першооснова? Сльози?!

[…] душа, яка поряд, така наполохана, що

може вмерти від цокоту серця твого (Світлана Короненко).
Поезія в прозі - короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, навіть із фрагментами спорадичного римування — до поезії. Будучи помежовим жанром, поезія в прозі, на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту, тяжіє до фонетичної упорядкованості та регулятивності мовлення, до «етюдності» чи філософської медитації тощо. Уперше звернувся до неї Ш.Бодлер («Малі поезії у прозі», 1869). Згодом цей жанр, починаючи від А. Рембо та І.Тургенева, привертав увагу багатьох письменників, передовсім модерністів, спрямованих на пошуки трансцендентної сутності буття. Не минуло таке захоплення й українських письменників на початку XX ст. (М.Коцюбинський, В.Стефаник, М.Черемшина, Г.Хоткевич, І. Липа, О.Плющ, Дніпрова Чайка, Ольга Кобилянська та ін.), з'явилися «акварелі», «етюди» і т.п., які збагатили літературу новими формами. Зверталися до цього жанру й пізніше (Ірина Вільде, С.Гостиняк, Є.Гуцало та інші).
Види ліричних творів за тематикою
При вивченні ліричних творів часто використовується така тематична класифікація.
1. Громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття («Золотий гомін» П.Тичини, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Любому парламенту» П. Скунця).
У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну («Антиглобалістичне» П. Скунця) і патріотичну («Мені однаково» Т. Шевченка) тематики.
2. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим життям.

ї різновиди:

а) любовна — про кохання як стан душі ліричного героя («Так ніхто не кохав» В. Сосюри);

б) еротична — про тілесне чуттєве кохання (збірка «Золоте ябко» Д. Павличка);

в) родинна («Сива ластівка» Б. Олійника);

г) лірика дружби («Без вожаків» П. Скунця).


3. Філософська лірика — осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла (зб. Ліни Костенко «Над берегами вічності»).
4. Релігійна лірика — виражає релігійні почуття й переживання («Молитва» Т. Шевченка, «Мій храм» Зореслава).
5. Пейзажна лірика передає роздуми й переживання ліричного героя, викликані явищами природи («Осінь на Гуцульщині» Ю. Боршоша-Кум'ятського, «Знову дощ під вікнами журиться» X.Керити).
6. Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади («Кавказ» Т. Шевченка, «Із дзвінкого — в глухі» П. Скунця).
Вправи
1. Поясніть, який із цих віршів належить до громадянської, особистої (інтимної) чи пейзажної лірики.

а) Встала й весна, чорну землю



Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зустрічають... (Т. Шевченко, «Гайдамаки».)
б) О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.
О слово рідне!Шум дерев!

Музико зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев...
О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним. (О. Олесь, «О рідне слово!»)
в) Розіслалась далека дорога

В непривітну чужину мені...

Прощавай, моя хатко убога!

Прощавайте, достатки мої!
Я не знаю, коли ще побачу,

Як сьогодні покину я вас.

Та дрібними сльозами заплачу

На чужині за вами не раз. (Д. Загул, «Розіслалась далека дорога...»)
2. Прочитайте поезію. До якого виду лірики вона належить? Назвіть тропи, вжиті у вірші.
Пекучий день... лісів солодка млява...

смага стежок... сонливиці левад...

Іде гроза дзвінка і кучерява

садам замлілі руки цілувать.

Краплини перші вдарили об шибку.

Кардіограма блиснула крива.

Вітри з розгону поламали скрипку,

гуде у сосен буйна голова.

Тремтіння віт, і жах, і насолода,

шаленство злив у білому вогні!

Ну, от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно, як мені. ( Ліна Костенко )
3. Наведіть приклади ліричних творів за тематикою ( по 3 – 5 прикладів ).
Практичне заняття № 11

Аналіз ліричного твору
СХЕМА АНАЛІЗУ ЛІРИЧНОГО ТВОРУ

1. Короткі відомості про автора.

2. Жанр твору. (Громадянська, інтимна, релігійна, пейзажна лірика)

3. Провідний мотив твору.

4. Композиція твору

5. Образ ліричного героя.

6. Вжиті автором художні засоби. (Лексика, тропи, віршовий розмір)

7. Особисте сприйняття поезії.


Тема 10. Ліро-епічні твори
Співомовка. Байка
Співомовка — короткий сюжетний гумористичний вірш, часто побудований на народному анекдоті, приказці чи казковому мотиві. У співомовках, як і в народних анекдотах, описується один комічний чи трагікомічний випадок; подія зображується стисло, розвивається динамічно; розв'язка несподівана; основних дійових осіб — одна-дві. Твір завершується, як правило, гострим, дотепним висновком. Співомовка належить до ліро-епосу.
Найбільше в цьому жанрі виявився талант Степана Руданського («Добре торгувалось», «Понизив», «Аби душа чиста», «Чи високо до неба», «Вовки», «Не мої ноги» тощо).
Байка (анг, франц. fable, лат. fabula ) — невеликий, переважно віршований розповідний алегоричний твір із повчально-сатиричним змістом, у якому вади людей і недоліки суспільного життя показано в образах тварин, птахів, риб, комах, рослин і речей або ж зведено до умовних людських стосунків. Байка має сюжет, алегоричні образи, повчання, свій початок бере у фольклорі. Основою для багатьох байок стали народні казки про тварин. Подію, покладену в основу байки, переважно називають ф а б у л о ю .
Розвиток байки пов'язують з ім'ям Езопа (VI ст. до н. е.). Йому приписують до 400 текстів. До нової ери з'явилися індійські байки, які увійшли в збірник «Панчатантра» (п'ятикнижжя). Світову славу здобули байки Федра, Лафонтена, Сумарокова, Крилова. Першим українським байкарем був Г.Сковорода. З байкою пов'язана творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, С.Руданського.
Здебільшого байки мають дві частини. У першій розкривається подія, факт, явище, особа, у другій — мораль, яка може бути на початку або в кінці байки. Більшість байок має віршову форму, пишеться вільним віршем.

Вправи
1. Який з наведених творів є співомовкою, а який — байкою? Доведіть своє твердження.
По гаю темному туга велика ходить,—

Сокири й Топори затіяли війну,

Гай хочуть сплюндровать і пущі все пошкодить.

Війна ця навела на дерево суму;

Дуби задумались, Осики затремтіли,

І Клен гнучкий і В'яз із лиха вниз нагнувсь.

Аж ось Сокири вже в гаю забрязкотіли,

І Дуб найстарший усміхнувсь.

«Не бійтесь! — він гукнув: — Того і

Як з топорищами ці навісні прийдуть,

Аж дерев'яний рід заліза одцурався,

Без дерева вони самі нас да не втнуть,

Ото було б... але — нехай йому абищо,

Якби з Сокирами прийшли і топорища,

Тоді-то був би нам капут».

І справді, скільки тут Сокири не бряжчали,

Ні дубчика, ні липки не стяли,

І тільки де-не-де що кору пописали,

Да і додому з тим пішли. (Є. Гребінка, «Гай та Сокири».)
б) Як перші пробилися брості

І сонечко вгору пішло,

Із мамою Вова у гості

Приїхав до баби в село.
Опівдні стурбований Вова

З сарая до баби гука:

Я сіна підкину корові,



Дивіться, голодна яка!
А баба і каже: — Володю,

Не треба уже, не клади.

Наїлась вона, не голодна,

Ось випила цебер води.
Звів Вова здивовані брови,

На думці щось має своє.

Чого ж тоді ваша корова



Порожнього рота жує? (А. Динник, «Молодий господар».)
2. Визначте жанр твору, тему, ідею Г. С. Сковороди.
Байка «Бджола та Шершень»

Скажи менi, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї працi не стiльки тобi самiй, як людям кориснi, а тобi часто i шкодять, приносячи замiсть нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурiсть свою збирати мед. Багато у вас голiв, але всi безмозкi. Видно, що ви без пуття закоханi в мед.

Ти поважний дурень, пане раднику,— вiдповiла Бджола.— Мед любить їсти й ведмiдь, а Шершень теж не проти того. I ми могли б по-злодiйському добувати, як часом наша братiя й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрiвнянно бiльша радiсть збирати мед, анiж його споживати. До сього ми народженi i будемо такi, доки не помремо. А без сього жити, навiть купаючись у меду, для нас найлютiша мука.
Сила:

Шершень — се образ людей, котрi живуть крадiжкою чужого i народженi на те тiльки, щоб їсти, пити i таке iнше. А бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому дiлi трудиться. Багато шершнiв без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нiчого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?. Кажуть се незважаючи на слова Сiраха: "Веселiсть серця — життя для людини" — i не тямлять, що природжене дiло є для неї найсолодша втiха. Погляньте на життя блаженної натури i навчiтеся. Спитайте вашого хорта, коли вiн веселiший? — Тодi,— вiдповiсть вам,— коли полюю зайця.— Коли заєць смачнiший? — Тодi,вiдповiсть мисливець,-коли добре за ним полюю.

Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли вiн куражнiший? Тодi, коли всю нiч бродить або сидить бiля нори, хоча, зловивши, й не їсть мишi. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй лiтати по квiтоносних лугах? Що гiрше, нiж купатися в достатку i смертельно каратися без природженого дiла? Немає гiршої муки, як хворiти думками, а хворiють думки, позбавляючись природженого дiла. I немає бiльшої радостi, анiж жити за покликанням. Солодка тут праця тiлесна, терпiння тiла i сама смерть його тодi, бо душа, володарка людини, втiшається природженим дiлом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий i щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Цiцеронової книжечки «Про старість»…

Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав древнiй Епiкур таке: «Подяка блаженнiй натурi за те, що потрiбне зробила неважким, а важке непотрiбним».
3. Яка ознака жанру байки підкреслена у звертанні Л. Глібова до молодих читачів:

Моторнії сини й онуки!

Читайте байку для науки.

Назвіть ще 2 особливості жанру байки.


Дума. Балада (сторінки 49 – 51 )
Вправи
1. Прочитайте твір «Бондарівна», визначте його жанр, обґрунтувавши це.

У містечку Богуславку Каньовського пана

Там гуляла Бондарівна, як пишная пава.
У містечку Богуславку сидить дівок купка,

Межи ними Бондарівна, як сива голубка.
Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв,

Обійняв він Бондарівну та й поцілував.
«Ой не годен пан Каньовський мене цілувати,

Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!»
Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо:

«Тікай, тікай. Бондарівно, буде тобі лихо!»
Ой тікала Бондарівна з високого мосту;

Сама ж вона хорошая, хорошого зросту.
Ой тікала Бондарівна помежи горами,

А за нею два жовніри з голими шаблями.
Ой повели Бондарівну помежи крамниці, —

Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці:
«Ой чи хочеш. Бондарівно, ізо мною жити,

А чи волиш. Бондарівно, в сирій землі гнити?»
«Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити.

Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!»
Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала.

Ой вистрілив пан Каньовський — Бондарівна впала...
«Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати:

Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!»
Ой посунув пан Каньовський по столу таляри:

«Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум'яне!
Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, —

Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!»
Ударився старий Бондар в стіну головою:

«Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!»
Ой поклали Бондарівну на тесову лавку,

Поки звелів пан Каньовський викопати ямку.
Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину,

Поки звелів пан Каньовський зробить домовину.
Ударили в усі дзвони, музики заграли,

А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!

2. Прочитайте твір «Дума про Марусю Богуславку», визначте його жанр, обґрунтувавши це.



Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам'яная.

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вони тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.

То до їх дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки,

Ви, біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

По річах познавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота,

А завтра святий празник, роковий день великдень».

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали:

«Та бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала, Я

Як ти нам святий празник, роковий день великдень

сказала!»

То тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала.

Словами промовляла:

«0й, козаки,

Ви, біднії невольникиі

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день великдень,

Став пан турецький до мечеті від'їжджати,

Став дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає,—

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невольників,

На волю випускає

І словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте,

Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава

не минайте,

Моєму батьку й матері знати давайте:

Та нехай мій батько добре дбає,

Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

3 неволі не викупає,

Бо вже я потурчилась, побусурменилась

Для роскоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників

3 тяжкої неволі,

3 віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Вислухай, боже, у просьбах щирих,

У нещасних молитвах

Нас, бідних невольників!
Поема. Роман у віршах
Поема (грец. póiema, від ποιέω — творю) — один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи, ліричний герой).

Поема часто має ще й елементи драми (наскрізна напружена дія, монологи та діалоги). Залежно від того, які елементи домінують у поемі, виділяються такі її жанрові різновиди: епічна, лірична, драматична. Епічну (класичну) поему більшість літературознавців розглядає як, власне, епопею, якій найбільш чітко, на їхню думку, протиставляє себе, починаючи з першої половини XIX століття, романтична поема байронівського зразка, яку найчастіше визначають як ліро-епічну. Деякі дослідники застосовують й іншу класифікацію. О. Васильківський пропонує розрізняти оповідну, ліричну, драматичну поеми та поему-стилізацію.

Починаючи з XIX століття в поемі відбуваються значні жанрові зміни. Вони помітні в розвитку української поеми. Спочатку в українській літературі з'являється бурлескнотравестійна поема І.Котляревського «Енеїда». Потім розвивається ліро-епічна поема, представлена кількома жанровими різновидами: романтична («Гайдамаки» Т. Шевченка), реалістична (його ж «Катерина», «Наймичка», «Варнак») та сатирична («Сон», «Кавказ»). Біля витоків російської ліро-епічної поеми стоять О. Пушкін («Руслан і Людмила», «Цигани») та М. Лермонтов («Мцирі», «Демон»).

Вагомий внесок у розвиток жанру поеми зробив І. Франко, який створив блискучі зразки психолого-філософської поеми («Іван Вишенський») та соціально-філософської поеми («Мойсей»). Йому ж належить цикл філософсько-етичних поем («Ex nihilo», «Рубач»). З другої половини XIX століття розвивається історична поема («На Святоюрській горі» І. Франка, «Morituri» M. Старицького, «Грицько Сковорода» П. Куліша), лірико-філософська («Герострат» В. Самійленка). Творцем драматичної поеми на початку XX століття стає Леся Українка («Осіння казка», «В катакомбах», «Роберт Брюс...»).

Помітне місце жанр поеми посідає в сучасній українській літературі. У творах провідних ліриків XX століття відбито драматизм, протиріччя й складності історичного розвитку України, розкрито велич душі її народу, різні сторони його національного характеру. Поряд із представниками старших поколінь письменників (П. Тичина, М. Хвильовий, М. Рильський, Ю. Клен, М. Бажан, В. Мисик) значний внесок у розвиток поемного жанру зробили І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д.Павличко, М.Вінграновський, В. Коротич, П. Осадчук та інші.
Роман у віршах — ліро-епічний жанр, у якому розповідь супроводжується ліричним акомпонементом. У романах, віршах використовуються епічні (розвиток сюжету, характерів) і ліричні засоби зображення, у розповідь включається ліричний герой. У розвитку сюжету й розкритті характерів помітну роль виконують ліричні відступи. Романи у віршах відзначаються підвищеною емоційністю.
Першим романом у віршах був середньовічний анонімний твір «Флуарі Бланшефлер». Жанр роману у віршах розвинувся в добу романтизму («Дон Жуан» Дж.Г. Байрона, «Пан Тадеуш» А.Міцкевича, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна). У XX столітті до нього зверталися такі поети, як Б.Пастернак («Спекторський»), Якуб Колас («Симон-музика»), Іван Багряний («Скелька»), Василь Барка («Для сонць шестикрилих»), Ліна Костенко («Маруся Чурай», «Берестечко»).
Вправи
1. Доведіть, що твір Т. Шевченка «Катерина» - поема.

2. Доведіть, що твір І. Франка «Мойсей» - поема.

3. Доведіть, що твір Ліни Костенко «Маруся Чурай» - роман у віршах.

Доведіть, що твір Т. Шевченка «Сон» - поема.


Практичне заняття № 10

Аналіз ліро-епічного твору


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал