Тема Вступ



Сторінка4/11
Дата конвертації25.12.2016
Розмір3.11 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Легенда (лат. Legenda – те, що належить прочитати) – 1. Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з VІ ст.), що сформувався в католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам'яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали «Патериком». 2. Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх – біблійні сюжети.
«Якщо термін «переказ» народного походження, то слово «легенда» – книжне. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами або книги про житія святих тощо. Книги ці призначалися для обов'язкового прочитання ченцями, служителями культу. Легендами називали ще написи на монетах, фортечних брамах, географічних картах, малюнках тощо. Переписувачі житій святих вносили в канонічні тексти свої зміни, використовуючи при цьому елементи усної оповідної традиції. Так виникала апокрифічна література, твори якої разом з багатьма сюжетами церковних книг почали проникати в народний побут, змішуючись тут з усними легендами та переказами язичницької міфології.
У широкому розумінні фольклорна легенда – це прозовий твір, який фантастично осмислює (на основі поширених у народному середовищі міфологічних, релігійних, етичних, соціальних, утопічних, історичних та інших поглядів) події, що стосуються явищ природи, стихій, фауни, флори, міфологічного або історико-героїчного минулого племен, народів, окремих осіб, котрі відігравали вирішальну ролю в становленні тієї чи іншої етнічної групи, надприродних явищ та істот (Бог, Ісус Христос, Богородиця, святі, янголи, нечисті духи). На відміну від казок легенда сприймалась в народі як достовірна розповідь» (Григорій Бостан).
Класифікація легенд Михайла Драгоманова в праці «Малорусские народные предания и рассказы. Свод М.Драгоманова» (1876):

«1) природа; 2) міфологія, мерці; 3) люди, наділені чудесною силою; 4) скарби; 5) родинне і суспільне життя; 6) особи й події історичні; 7) місцевість; 8) бувальщини».


Класифікація легенд О. Дея та за виданням «Легенди та перекази» (Київ: Наукова думка, 1985):

«1) міфологічні; 2) антропоморфічні; 3) апокрифічні; 4) топонімічні; 5)історико-героїчні; 6) соціально-побутові; 7) космологічні; 8) гідронімічні; 9) зоологічні; 10)етіологічні та інші».


Легенди та перекази – споріднені жанри народної прози, які відрізняються від казок насамперед посиланням на вірогідність зображуваного. Якщо в переказах зображуване не виходить за межі дійсного, реального, можливого, то основу легенди становить вигадка і фантастика. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку та фантастику вірили як у можливу. У народному побуті легенди й перекази не мають чіткого розмежування, перекази часто насичені легендарними мотивами, а дивовижне та неможливе в легенді виступає в органічній єдності з повсякденним і звичайним. Фантастика та вимисел легенди були тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе – досяжним.
Хронологічна класифікація переказів:

1) перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду); 2) перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів; 3) перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648-1654 рр.; 4) перекази періоду руїни та національно-визвольних змагань ХVІІІ ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух); 5) перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА, УПА; події Першої та Другої світових воєн)» (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).



Вправи
1. Прочитайте уважно ці твори, поясніть, який є переказом, а який - легендою?
Блакитний колір

Колись давно всі села на Поділлі були однакові: хати біленькі, садки зелененькі. Тому дуже часто можна було помилитись. Хто потрапляв не в те село, благав:

- Боже, поможи! Скільки разів я ще буду помилятись. Таких будинків було багато.

Змилостивився над ними Господь. Зібрав усіх своїх апостолів і каже:

- Треба, щоб село від села відрізнялося своїм кольором. Для цього треба пофарбувати хати в селі в один колір. Але в який - вирішуйте самі. Для цього підіть у село й подивіться на людей, на їх поведінку. Це й визначить колір села.

У Немерчах жили споконвіку мирні люди. Завше допомагали один одному. Тому Господь пофарбував усі хати в селі в блакитний колір, колір миру, злагоди, чистоти.

Прокинулися вранці люди, а їх хатки блакитні, а не білі. Здивувались. А коли пішли в інші села, то побачили інший колір села. Тоді й усе зрозуміли, що Бог подарував їм цей колір і цим самим допоміг.

З тих пір у нашому селі фарбують хати в блакитний колір, білять із відтінком блакитного, підсинюють білизну. Навіть одяг носять блакитний.
Веригине

Таку назву має й зараз західна частина міста Глухова. Розповідають, у сиву давнину вона займала досить невелику територію й була оточена лісами, кожен боявся ходити сам у цих місцях. Жив у місті монах, який був, кажуть, прозорливим, та не догодив він князю, що керував у той час у Глухові, він його й вигнав за околицю міста. Так став монах першим поселенцем у цих лісах, до того ж, як кару, мав він носити довгий важкий одяг - вериги з різними залізними ланцюгами, смугами, кільцями. Згодом цю частину міста стали називати Веригиним, від назви одного із складових одягу монаха - вериг.
2. Приготуйтеся до переказування однієї легенди або переказу ( за власним вибором ).
Народні байки. Народні анекдоти
Байка - невеликий алегоричний епічний твір повчального змісту, героями якого виступають звірі, люди, рослини чи предмети. Цей літературний жанр добре прислужився в алегоричному освоєнні культурно-побутової й етичної практики людей у різні періоди розвитку суспільства. Виразні художні образи байки, тонка психологія характерів, незвичайні ситуації, різноманітні художні деталі епосу байки завжди самобутні й історично конкретні. Вони в специфічній літературній формі передають життєві позиції, уподобання, переконання, наміри й надії певного народу в певний період його історії.

Народна байка пройшла складний шлях розвитку від моралістичних алегорій у період її зародження до соціально насиченої сатири. Проте при всій розмаїтості її видозмін, викликаних історичними умовами та вимогами, вона зберегла ряд сталих специфічних рис, структурних ознак. На початку твору іноді буває вступ, який готує читача до подальшого викладу подій. У кінці байки, як правило, дається коротке резюме, що розкриває її основний задум і називається «мораллю», яка викладається у формі порад, побажань, попереджень.

Як і близькі до них жанри легенд і казок про тварин, байки з'явилися ще задовго до виникнення письменності. Звідси - спільність образів, мотивів, сюжетів, їхня багатоваріантність. Витоки «звіриного епосу» фольклористи відносять до стадії первісної релігії, коли фантастичні вірування виникали на основі забобонного схиляння первісної людини перед іншими живими істотами, обожнювання їх мовбито охоронців, могутніх захисників та покровителів роду. Вікові спостереження людей над життям і поведінкою тварин викликали в них бажання пояснити всі незрозумілі їм закономірності навколишнього світу, ту загальну гармонію, яка склалася в живій природі, збагнути логіку поведінки звірів, яка здавалася розумною, доцільною, а насправді була наслідком дії законів природного відбору. Так склався культ тварин у людській уяві.

Пізніше, коли «звіриний епос» почав записуватися, образ тварини втратив своє первісне значення і фактично став сприйматися як алегоричне зображення людини. При творенні народних байок відбиралися риси поведінки людей, характерні для них протягом багатьох віків, і в розповідях переносилися на тваринний світ. На відміну від інших жанрів «звіриного епосу», в основу байки закладалася явна вигадка, яка була цікава своїм прозорим натяком на якесь конкретне життєве явище й захоплювала алегоричністю. Вигадка була не тільки розвагою, а й, передусім, ставила дидактичну, повчальну мету.

Характерною особливістю народних байок були й залишаються гумор і сатира. У них висміюються негативні вчинки чи риси характеру звірів (мається на увазі людей) - хитрощі, лінощі, боягузтво, ненаситність, нещирість, улесливість тощо. Мораль, як правило, несе в собі пораду чи побажання, як позбуватися цих вад.

В українських народних байках задіяні майже всі дикі та свійські тварини. В епосі східних слов'ян дуже поширений образ вовка. Спочатку він вважався священною твариною, бо був найбільш небезпечним. Пізніше його зображають як нерозумного ненаситного хижака-невдаху. Його обдурює і лисиця, і собака, і кінь, і, звичайно, людина. Такий перехід від обожнювання до висміювання відбувся в процесі пізнання світу, розвитку людства, переходу від язичництва до християнства. Нові часи вимагали нових героїв. Під час козаччини активно вводяться в байки образи свійських тварин. Вони наділяються рисами доброти, безстрашності, працьовитості, справедливості.

Народні байки характером осмислення й узагальнення життєвих фактів і явищ, художньою манерою їх відображення, системою образів перегукуються з літературними байками, які стали їхніми гідними послідовниками, сповнившись новими реаліями.
Анекдоти — це коротенькі оповідання про курйозну, смішну подію, пригоду чи ситуацію, рису людського характеру або вчинок, які обов’язково завершуються несподіваною смішною, дотепною розв’язкою. В анекдотах сконденсовані народна мудрість, спостережливість і дотепність, у них комічна ситуація виступає на межі між реальним і неможливим. Це специфічний жанр, в якому розповідь ведеться навколо якогось одного факту чи вчинку героя. Характерним прийомом анекдоту є комізм ситуації, парадокс, наявність прозорого підтексту або тонкого натяку, що становить гумористичне ядро твору. Анекдоти служать винятково вдячним засобом виховання. Ці невеличкі за розміром сатирично-гумористичні твори несуть величезний заряд позитивних емоцій, піднімають настрій, вчать на всі прикрощі життя дивитися з посмішкою. Сміх — ознака міцного душевного здоров’я. Він же водночас є виявом високого духу, життєвого оптимізму, критичного розуму й тонкої спостережливості, загалом — талановитості народу. Через заперечення негативного в житті анекдоти вчать добру, справедливості, порядності, у них знайшли відображення народна психологія, мораль, етика, політичні та культурні погляди.
Анекдоти як жанр існують дуже давно. Назва анекдот походить від грецького слова анекдотос — не готовий у люди, тобто у переносному значенні — таємний, нерозголошений, неопублікований. Непередбаченість сюжету змушує оповідача враховувати своєрідність слухацької аудиторії (наприклад, вікові особливості), щоб анекдот був повністю прийнятий. Перша збірка українських анекдотів про татар, чумаків та Наполеона вийшла у 1822 році, а опублікував її відомий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко.
Тематика народних анекдотів досить широка. Фактично немає такої сфери людської діяльності, про яку не було б складено хоч одного анекдоту. На будь-яку хоч трохи значну подію в державі народ блискавично реагує анекдотами. Був період, коли анекдоти заборонялися. Основна причина цього, на наш погляд, полягає в тому, що в анекдотах висміюються не лише вади простих людей, а й державних діячів, що розцінювалося як підрив авторитету влади й каралося законом. Але хіба можна заборонити людям сміятися? Звичайно, ні.
Анекдоти люблять слухати всі, але не всі вміють їх розказувати: для цього потрібен талант. Анекдот, розказаний без емоцій, міміки, жестів, артистизму, пауз повністю втрачає свій смисл, стає нецікавим. Але, на щастя, українці, у переважній більшості своїй, — талановиті люди: уміють і розказувати, і слухати анекдоти.
Вправи

1. Відрізніть байку від оповідання; поясніть, як це оповідання можна перетворити на байку (які вади людей будуть засуджені або схвалені, яка мораль висловлена).


а) Черепаха та Заєць засперечалися про швидкість і тому, визначивши місце, вирушили туди змагатися. Заєць, покладаючись на свою природну швидкість і не думаючи про змагання, заліг при дорозі й заснув. А Черепаха, знаючи свою повільність, безперервно бігла й таким чином випередила Зайця, одержавши грамоту переможця.

Працьовитий завжди переважує ледачого. (Езоп, «Заєць і Черепаха»).
б) Косив я якось під лісом траву, бачу — шуліка над лукою кружляє. Поширяв він трохи й каменем униз кинувся. Не долетів, може, з метр до землі — аж тут не знати звідки заєць. І — прожогом до хижака. Підстрибнув — ледве не збив його передніми лапами.

Та сильний сміливий птах не дуже злякався вухатого, знову кружляє над тією місциною. А заєць по колу бігає, підскакує й відбиває його лапами. Як у волейбол грає!

І таки зіпсував йому полювання. Так загилив нападника, що той на землю брикнув. Підхопився мерщій шуліка, знявся в повітря і зник за лісом. Пішов я туди з цікавості — зайченя в траві сидить. А неподалік із лозняка виглядає зайчиха... (А. Орлик, «Заяча хоробрість», уривок).
2. Перечитайте анекдот, що висміює народ у цьому творі?

Заскакує в хату сусід та з порога:

Куме, можна у вашому колодязі води набрати?

Звичайно, можна.

А сам думає: для чого йому брати воду з мого колодязя, якщо в нього свій є? Виглядає у вікно й бачить таку картину: кум набирає відро води в його колодязі, біжить, як ошпарений, і виливає у свій.

Куме, для чого ви це робите? — дивується чоловік.

Ой, куме, не заважайте. Бачите, теща впала в колодязь, а води — по шию. )
3. Пригадайте та розкажіть дотепні анекдоти, прокоментуйте їх зміст.
Народні пісні
Українські народні пісні — це фольклорні твори, які зберігаються в народній пам'яті й передаються з вуст в уста.

Твори анонімні, бо імена першотворців, як правило, невідомі. Народна пам'ять зберегла нам лише деякі імена авторів народних пісень. Це Маруся Чурай, авторка пісень «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «3асвіт стали козаченьки», це козак Семен Климовський — «Їхав козак за Дунай».


Народні пісні можна поділити на:

  • соціально-побутові пісні

  • календарно-обрядові пісні

  • родинно-побутові пісні.


Обрядова народна творчість. Календарно-обрядові пісні. Родинно-обрядові пісні
Усе життя наших далеких пращурів було тісно пов'язане з календарем.

Одним із найдавніших видів усної поезії народу є календарно-обрядові пісні, які відображали кожен цикл хліборобської праці в різні пори року. У цих піснях дуже часто відтворювався трудовий процес: зображали рухи, які символізують оранку, сівбу, жнива тощо. Усі календарно-обрядові пісні відзначаються ліризмом. Це ніби художнє відображення самого життя в піснях, хороводах, іграх, танках.

Залишки первісної обрядовості згодом були змішані з християнськими обрядами, пов'язані з церковно-календарними датами християнських свят. Поряд із сезонними хліборобськими святами важливе місце займають сезони весілля та поминання померлих.
До календарно-обрядових пісень належать:

- колядки, щедрівки (зимовий різдвяний цикл);

- веснянки, гаївки або гагілки (весняний цикл);

- русальні (пов'язані зі святковим циклом колосіння збіжжя та розквіту природи наприкінці весни);

- купальські (переджниварський цикл середини літа);

- жниварські й стодольні (збирання врожаю наприкінці літа).

(Стодола - будівля для зберігання снопів, сіна, полови тощо, а також для молотьби, віяння зерна).
Пісні різдвяного циклу

Зимове обрядодійство розпочиналося у Святвечір (21 грудня) колядками. Колядки - відтворення міфу про Сотворення Світу й величальні пісні, призначені для кожної конкретної людини: господаря, господині, хлопця, дівчини, дитини. У них досить часто називаються імена тих, кого величають.

Колядки мають здебільшого 10-складовий вірш із дворядковою строфою (5+5)х2; ще він записується як чотиривірш з 5-складовими рядками.

Що ж означає слово коляда? В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. За твердженням давніх авторів, Коляда - один із язичницьких Богів, символізував початок року. Можливо, від Коляди походить і слово календар (річне коло римлян є тотожним Коляді, був бог Янус, а від нього - назва першого місяця року «януаріс» (січень). Слово коляда є в усіх слов'янських народів із тим же значенням, що і в українців.

У колядках мають місце певні образи: ясен місяць - пан господар, красне сонце – дружина його, дрібні зірки - його дітки та ін..

Провідні мотиви колядок:

- кохання як запорука людського щастя;

- одвічне родинне благополуччя;

- уславлення народження Ісуса Христа;

- уславлення хліборобської праці;

- захист рідної землі.

Колядки:

- «Добрий вечір тобі, пане господарю!»,

- «Нова радість стала»,

- «Поза лісом, лісом темненьким», «Коню мій, коню вороненький»,

- «Ой красна, красна в лузі калина» та ін..
Щедрівки - пісні, що виконуються на Щедрий вечір (Новоліття). Але коли Новий рік був перенесений на січень, тоді, мабуть, і відбулося зміщення в часі святкування Новоліття, а обрядові пісні весняного щедрівкового циклу стали співати разом із колядками.

У них звучать щедрі побажання рідним і близьким, а також наявні мотиви весняних господарських робіт, тому що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні.

Щедрівки:


  • «Щедрий вечір, а я йду», «Щедрик, щедрик, щедрівочка», «Щедрівочка щедрувала», «Сидить баба на припічку», «Ой, сивая тая зозуленька» та ін..


Веснянки

Залежно від місцевості весняні пісні називалися гаївками, гатками, ягілками, яголойками, маївками.

За народними уявленнями, весну приносять птахи. Першими прилітають жайворонки, тому їм присвячено багато веснянок.

Протягом віків сформувався чіткий весняний обряд - закликання весни піснями, хороводами, іграми. Випікається весняне печиво у вигляді жайворонків, голубків, яких діти розносять по селу, співаючи:



Благослови, мати, Весну закликати!

Весну закликати, Зиму проводжати!

Зимочка в возочку, Літечко в човночку...
У весняних іграх та хороводах імітуються рухи, характерні для трудової діяльності: засівання поля, збирання врожаю, обмолот тощо.

Провідні мотиви веснянок:

- турбота про майбутній добробут;

- заклики та побажання (найчастіше звучать звертання до птахів: гусей, качок, лелек, зозуль, ластівок - їм ставлять запитання про майбутній урожай, просять принести літнє тепло);

- замовляння врожаю тощо.



Веснянки:

- «Ой весна, весна - днем красна», «Ой кувала зозуленька», «Кривий танець», «Подоляночка» та ін..


Русальні пісні

Русальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або в середині травня, у час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами (Трійця).

Предки українців вірили в русалок, або мавок (нявок), - духовних істот, які поселяються серед рослин у лісах, полях, водах. Вважалося, що ці духовні сили можуть або сприяти, або шкодити людям. Тому від них потрібно було мати обереги - полин або любисток, подекуди - м'яту, лепеху, часник тощо. Не можна в ці дні ходити в жито, купатися в річці, щоб русалки не залоскотали. Слово «оберіг» означає те, що треба було мати «о березі» (при березі), звідси - оберігати. Пахучі трави - це жертви русалкам і берегиням. Звичай вносити до хати зілля на Трійцю означає запросини русалок, бо вони живуть у травах і квітах. Це був своєрідний обряд вшанування їх як своїх прародичів. У перший день Трійці русалок «виводять із села». Дівчата в полі готують обід - поминальну тризну, заквітчують себе вінками й співають.

Русальні пісні:

- «У ржі на межі», «Ой біжить, біжить мала дівчина», «Проведуя русалочку до бору» та ін..
Купальські пісні

Пісні язичницького, купальського змісту супроводжують розваги молоді під час літнього свята Купайла, що триває всю ніч.

Купайло, за язичницькими віруваннями, - Бог шлюбу й земних плодів. У цей день земля має найбільшу силу, яку віддає цілющим травам. До сходу сонця треба було збирати трави. Перед початком збирання приносили жертву землі - клали хліб-сіль або монету як плату за щедрість і цілюще зілля.

Хлопці, дівчата, а також вдови до цього свята не допускалися. Вважалося, що самотність не повинна існувати: усе має бути в парі.



Купальське дійство складається з багатьох елементів:

- плетіння вінків;

- запалювання вогнища й стрибання через нього;

- прикрашання стрічками й віночками жіночого деревця (Марени, Купали);

- водіння хороводів навколо неї;

- запалювання колеса;

- спалювання солом'яної чоловічої ляльки Купайла;

- ворожіння;

- купання тощо.

Усі ці дії супроводжувалися піснями.

Найпопулярнішими є пісні, що співають і сьогодні, проте в них часто вже переплутана християнська символіка з рідновірською.

Через християнський вплив їх подекуди стали називати петрівочними (петрівчаними) піснями.



Петрівчані пісні умовно можна поділити на:

- пісні - роздуми про кохання;

- нещасливу долю сироти;

- складне життя невістки.



Лейтмотив цього циклу - взаємини молодих. Головний образ більшості пісень - Петрівочка, дівчина перед заміжжям.

Провідні мотиви купальських пісень:

- мрії дівчат про заміжжя;

- роздуми дівчат про свою долю;

- прощання з вільним життям під батьківською стріхою: восени настає пора весіль.


Ой коли ми Пепгрівочки (Купайлочки) діждали, То ми її русу косу заплітали.

Тепер же ми Петрівочку (Купайлочку) проведемо, Ми ж її русу косу розплетемо.
Купальські пісні:

- «Заплету віночок», «Ой вінку, мій вінку», «Купайло, купайло» та ін..


Жниварські пісні

Жниварські пісні українців, як і всіх слов'янських народів, відображають урочисту, відповідальну пору в житті хлібороба - збирання врожаю.



Жниварські пісні поділяються на:

- зажинкові, що виконуються до початку роботи;

- жнивні, виконувані під час збирання врожаю;

- обжинкові (дожинкові), що супроводжували свято закінчення жнив. Жали й співали жнивних пісень переважно жінки.

Пісні звеличували, опоетизовували хліборобську працю, величали господаря, уславлювали женців. Зжатий останній сніп, «останець» (або «дід»), перев'язували червоною смужкою й урочисто, з піснями несли в село. На полі залишали жмуток невижатого збіжжя, прикрашеного стрічками й квітами, що називався Волосовою, або Спасовою, «бородою», а подекуди - «козою», «перепілкою». Колосся зв'язували докупи й заламували донизу на схід сонця, витрушували в зорану серпом землю зерно, клали між стеблин хлібину, дрібок солі, ставили у воду, щоб у господі не переводився хліб, і приказували: «Роди, Боже, на всякого долю: бідного і багатого!» Закінчивши жнива, женці мали відпочити на стерні, щоб не боліла спина й легко було жати наступного року. При цьому співали: «Ой ниво наша, ниво, верни нам нашу силу! Ми на тобі жили, силоньку положили».

Характерні особливості жниварських пісень:

- важлива роль описів природи;

- використання прийому художнього паралелізму (картини, образи природи служать і своєрідним поетичним зачином, і засобом психологічної характеристики людини);

- зменшено-пестлива лексика, яскраві гіперболи, порівняння;

- загальний ласкавий емоційний тон (нагадують колядки й щедрівки);

- величання поєднується з магічним заклинанням врожаю через побажання того, без чого неможливе життя землероба: здоров'я, добробуту, гаразду в сім'ї, гарного збіжжя (нагадують весільні).



Жниварські пісні:

- «Маяло житечко, маяло», «Там у полі криниченька» та ін..


Побутові пісні. Родинно-побутова лірика

Родинно-побутові пісні — це ліричні поетично-музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов´язані з її особистим життям, подіями в сім´ї, родинними стосунками.

За тематикою вони поділяються на три великі групи:

1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини);

2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки);

3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов´язані з втратою членів сім´єї (вдовині, сирітські).

Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну від трьох перших, де пісні мають серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються всіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі. Це —

4) гумористично-сатиричні пісні.


Пісні про кохання — найбільша за кількістю група родинно-побутової лірики, яка відрізняється певними особливостями тематики та поетики.

Пісні про кохання в ліричній поезії займають центральне місце. Хоч усі вони об´єднані єдиною темою, — відбивають найінтимніші стосунки між закоханими — їхні змістові рамки набагато ширші, ніж просто взаємини між хлопцем і дівчиною. У них поєднуються всі людські почуття — від ніжної прихильності й любові до ненависті, взаємини між закоханими переплітаються зі ставленням до них членів їхніх сімей (батьків, братів і сестер) та інших людей (сусідів, друзів, ворогів). Тому в цих піснях представлена вся шкала почуттів, першорядним з яких виступає кохання, що, як і в житті, буває різним: вірним чи зрадливим, взаємним чи нерозділеним, щасливим чи нещасним. Але яким би воно не було, — завжди хвилює до глибини душі, тому ці пісні є дуже драматичними, психологізованими.

Основними ліричними персонажами виступають закохані. Як правило, їхні почуття, вчинки, розмови передаються в романтичному ключі: згадуються таємні побачення, щирі інтимні розмови, в яких висловлюються заповітні мрії. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу (наприклад, хлопець викликає дівчину вийти на вулицю, а вона йому відповідає; часто передається безпосередня розмова закоханих). Тому дуже важливу роль відіграє мова ліричних героїв і персонажів — насичена ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька). Розмова може переходити в монолог, який набуває елегійного, сповідального характеру. Монолог — поширений прийом у піснях, де є лише один ліричний герой (мотив розлуки, нерозділеного кохання та ін.).
Серед найпоширеніших мотивів пісень про кохання можна назвати такі: мотив вірності, в якому знайшли своє відображення морально-етичні принципи українського народу, його погляди на щасливе кохання (що є можливим лише при взаємності почуттів).

Дуже драматичним є мотив нерозділеного кохання. Часом об´єкт такого кохання й не здогадується про почуття іншого, або ж просто не відповідає взаємністю, що завдає душевних стражданнь, може спричиняти хворобу (чи навіть смерть).


Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики — пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані — відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто — жорстокій реальності.

Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля. Ці пісні, очевидно, складені жінками, що не знайшли щастя в сімейному житті. Іван Франко називав ці твори «жіночими невольничими псалмами».

Перша проблема, з якою часто зустрічалася дівчина, виходячи заміж, — недоброзичливе ставлення з боку родичів чоловіка, особливо свекрухи. Крім нелегких родинних стосунків, сімейне життя затьмарювали інші обставини, найгірша з яких — жорстоке ставлення чоловіка до жінки.


Причиною безрадісного існування була нелегка праця на полі та в домі, матеріальні нестатки, хвороби. Усе це знайшло відображення в ліричних піснях, де народ правдиво відтворив своє життя з його щоденними клопотами і миттєвими радощами, багатоголоссям людських стосунків з родичами й сусідами (доброзичливими чи вороже настроєними), усією палітрою почуттів, породжених різними життєвими обставинами.
Подібною художньообразною структурою характеризуються вдовині пісні, в яких змальовуються важка доля жінки, що залишилася без чоловіка й сама виконує всю роботу на полі та вдома, виховує дітей-сиріт, не маючи надії на допомогу інших людей.
Так поза увагою народної пісенності не залишається жодна грань людського життя. У ліричних піснях воно виступає в усій повноті ситуацій, суперечності почуттів, неоднорідності вражень. Але в кожній із них простежуються ставлення народу до різних життєвих явищ, їх оцінки подружньої невірності, сирітства, пияцтва та інше; викриваються вади людського характеру, висловлюється співчуття знедоленим та убогим. Утверджується народна мудрість, що проявляється в перевазі духовних цінностей над матеріальними, здатності до співпереживання, уміння передати в пісні духовні здобутки попередніх поколінь.
Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ є сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась весела вдача українця, який уміє з гумором сприймати несподівані повороти долі, знаходити розраду у влучному жарті. Ці пісні торкаються різних тем — від комічних життєвих ситуацій і до зовсім невеселих подій, на які люди пробують подивитися з іронією.
Найбільше жартівливих пісень присвячено темі кохання. У них із гумором згадується залицяння хлопця до дівчини, висміюється залицяльників-невдах, які не вміють заговорити до дівчини, або бояться її батьків. Трапляється й прийом самовисміювання, коли дівчина з іронією говорить про себе: «хоч я гарна, та ледащо», «чи я собі не хазяйка та не господиня / три дні хати не мела / сміття по коліна». Найчастіше дівчат ганять за те, що вони ліниві чи погані господині. Хлопців же висміюють за те, що вони хваляться своїми любовними походеньками, ґоноруються, що вміють подобатися дівчатам. Сатирично оспівуються п´яниці, яких жінки женуть додому з корчми; дошкульно висміюються й інші шкідливі звички чи вади людей, негативні риси характеру: скупість й бажання розбагатіти («Задумала вража баба та й розбагатіти»), ледарство («Грицю, Грицю, до роботи») та інше. Народ умів із гумором подивитися навіть на матеріальні нестатки, убогість.
Своїм корінням вони генетично пов´язані з обрядовою лірикою (веснянками, колядками, весільними піснями та ін.). Тому їх можна вважати спадком багатьох поколінь, в якому збереглися давні уявлення й звичаї дослов´янської та давньоруської народності, історичні нашарування пізніших епох. Вони відображають багатогранність життя української сім´ї, широкий спектр почуттів і переживань людини, пов´язаних із родинними стосунками, різноманітними життєвими ситуаціями. У них втілилась народна мудрість багатьох віків, погляди прадавніх українців на сім´ю, шлюб, людські взаємини, матеріальні і духовні цінності.
Вправи
1. Проанілізувати ідейний зміст Марусі Чурай «Віють вітри, віють буйні...»

Віють вітри, віють буйні,

Аж дерева гнуться,

Ой як болить моє серце,

А сльзи не ллються.
Трачу літа в лютім горі

І кінця не бачу.

Тільки тоді і полегша,

Як нишком поплачу.
Не поправлять сльози щастя,

Серцю легше буде,

Хто щасливим був часочок,

По смерті не забуде...
Єсть же люди, що і моїй

Завидують долі,

Чи щаслива та билинка,

Що росте на полі?
Що на полі, що на пісках,

Без роси, на сонці?

Тяжко жити без милого

І в своїй сторонці!
Де ти, милий, чорнобривий?

Де ти? Озовися!

Як я, бідна, тут горюю,

Прийди подивися.
Полетіла б я до тебе,

Та крилець не маю,

Щоб побачив, як без тебе

З горя висихаю.
До кого я пригорнуся,

І хто пригoлубить,

Коли тепер того нема,

Який мене любить?
2. Визначити вид пісні та проаналізувати її зміст.

МАРУСЯ ЧУРАЙ «Засвіт встали козаченьки»

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька

Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися

Та за свого миленького

Богу помолися.
Стоїть місяць над горою.

Та сонця немає,

Мати сина в доріженьку

Слізно проводжає.
Прощай, милий мій синочку,

Та не забувайся,

Чрез чотири неділеньки

Додому вертайся!
Ой рад би я, матусенько,

Скоріше вернуться,

Та щось кінь мій вороненький

В воротях спіткнувся.
Ой Бог знає, коли вернусь,

У яку годину.

Прийми ж мою Марусеньку

Як рідну дитину.
Прийми ж її, матусенько,

Бо все в Божій волі.

Бо хто знає, чи жив вернусь.

Чи ляжу у полі!
Яка ж би то, мій синочку,

Година настала.

Щоб чужая дитиночка

За рідную стала?
Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька

Свої ясні очі...
Епічні пісні
Історичні пісні - це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб. Уперше термін «історична пісня» увів в українську фольклористику Микола Гоголь.

Як і думи, історичні пісні відображають історичне минуле українського народу й своїм змістом охоплюють події з XIV ст. до найновіших часів. Як окремий жанр історичні пісні з'явилися в XIV - XV ст., коли Україна опинилася беззахисною перед грабіжницькими набігами татар.

Для історичних пісень характерним був гуртовий багатоголосий спів.
Основні теми історичних пісень:

- змалювання важкого періоду в житті українського народу - звитяжної боротьби козаків із турецько-татарськими ордами («Пісня про Байду»: «В Цареграді на риночку»);

- показ страхітливих спустошень і насильства;

- зображення подій Національно-визвольної війни 1648 - 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького (героїчні постаті: Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Іван Сірко, Морозенко);

- рух опришків на західноукраїнських землях у XVIII - XIX ст. (Олекса Довбуш);

- повстання проти кріпосницького гніту на Буковині (Лук'ян Кобилиця) та ін..


Серед історичних пісень виділяються балади - ліро-епічні сюжетні пісні про надзвичайні події або життєві конфлікти з трагічним закінченням, які за змістом розподіляються на фантастичні балади та балади про надзвичайні події, взяті з реального життя, що мають мандрівні сюжети й теми, часто запозичені з фольклору інших народів.

Балада - невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом. У давнину баладами супроводжувалися танці. Згодом спів відділився від танцю й балада стала самостійним жанром народнопісенної творчості, а згодом - літератури.

Різновиди балад:

- легендарні;

- історичні;

- сімейні;

- любовні.
Характерні ознаки балади:

- напруженість композиції;

- трагічна розв'язка;

- відчутне емоційне напруження;

- у центрі сюжету - лише одна подія з життя головного героя;

- лаконічність оповіді;

- незначна кількість героїв.

Балади були джерелом художньої літератури, з якого черпали мотиви й настрої Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка.


Мотиви балад:

- туга за нареченою;

- убитий на війні козак;

- почуття дівчини, з яких насміялися;

- зле чарівництво;

- прокльони свекрухи на адресу молодої невістки;

- зрада і помста.
Серед сюжетів балад виділяють кілька тематичних груп:

1. Міфологічні, пов'язані з легендами про перетворення людей у птахів, у рослини (наприклад, добре відомі балади про дочку-пташку, про дівчину-тополю, про сина, заклятого в явора та ін.), алегоричні (про голубку і голуба).

2. Сімейно-побутові з пережитками кровнородинних відносин - на тему інцесту (брат сватається до сестри; про вдову та її женихів - рідних синів).

3. Про сімейні стосунки за часів патріархальних відносин - чоловіків та жінок, батьків та дітей (про чоловіка, який убиває жінку за намовою матері; про сина, який проганяє з дому матір-удову; про матір, яка пропиває дочку та ін.).

4. Історичні балади, які щільно стикуються з історичними піснями (про зустрічі рідних в турецькому полоні; про Бондарівну й пана Каньовського; про гайдамаків, які вбивають Марусиного сина та ін.).

5. Соціально-побутові (про смерть рекрутів, чумаків, наймитів, емігрантів, січових стрільців).

Українські балади-пісні відображають світобачення й уявлення різних поколінь, їх зв'язок із природою: персонажі балад представлені символами. Син, якого прокляла мати, стає явором; невістка, яку зненавиділа свекруха, - тополею. Дівчина може перетворитися на пташку, а козацька смерть представляється в інших образах: «В головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче», є образи ясного сокола, сизого голуба, сивої зозулі. Трапляються в баладах казкові мотиви, дуже поширена гіпербола стосовно фізичної сили героїв.
Народні балади:

- «Ой не ходи, Грицю», «Ой летіла стріла», «Ой на горі вогонь горить», «Козака несуть», «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», «Бондарівна» та інші.


Дума - великий пісеннорозповідний твір переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників). Думи близькі до історичних пісень і билин за тематикою, але пісня виконується співом, дума і билина - речитативом (проказуванням) під супровід кобзи, бандури або ліри. Дума, на відміну від пісні, має нерівноскладові рядки, переважно дієслівне римування та є більшою за обсягом.

Думи з'явилися приблизно в XV ст. у час виникнення козацтва. У думах народ створив образи мужніх, благородних і сильних духом героїв, які заради своєї свободи готові йти на смерть. У багатьох випадках думи створювалися після якихось важливих подій. Виконавці народних дум - кобзарі та лірники, які ходили містами і селами, співали думи під акомпанемент своїх інструментів. Самі вони називали думи «козацькими піснями», «поважними піснями».


Тематика народних дум:

- страждання невільників у турецькій неволі («Невольницький плач»);

- втеча невольників у рідний край («Маруся Богуславка», «Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі»);

- прославляння воїнів-козаків - вірних захисників рідного краю, борців проти турецько-татарських загарбників («Дума про козака Голоту», «Дума Про Самійла Кішку»);

- прославляння героїв національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення («Іван Богун», «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога») тощо;

- порушення проблем моралі, людських взаємин (соціально-побутові) («Бідна вдова і три сини», «Дума про сестру і брата», «Прощання козака з родиною» та ін.).


Структура думи:

• заспів (зачин, «заплачка»);

• основна розповідь;

• закінчення («славословіє»).

Дума ділиться на інтонаційно-смислові тиради.

(Тирада - мовний період обсягом від двох до восьми рядків, об'єднаних римою.) Урочистий, піднесений стиль дум посилюється прийомом ретардації. (Ретардація - уповільнення розповіді, що забезпечується частими повторами цілих фраз.)

Відомі українські кобзарі: Остап Вересай, Михайло Кравченко, Іван Крюковський, Андрій Шут, Іван Стрічка...

Науковий термін «дума» вперше запровадив Михайло Максимович у першій половині XIX ст. Перші публікації дум здійснили М. Цертелєв, П. Лукашевич, А. Метлинський, П. Куліш, М.Максимович.


Вправи
1. Проаналізувати твір «Ой Морозе, Морозенку», визначити жанр.

Ой Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче,

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче.

Не так тая Україна,

Як та стара мати,

Заплакала Морозиха,

Та стоячи біля хати.

Ой з-за гори та з-за кручі

Буйне військо виступає.

Попереду Морозенко

Сивим конем виграває.

То не грім в степу грохоче.

То не хмара світ закрила, —

То татар велика сила

Козаченьків обступила.

Бились наші козаченьки

До ночі глухої, —

Полягло наших чимало,

А татар утроє.

Не вернувся Морозенко,

Голова завзята.

Замучили молодого

Татари прокляті.

Вони його не стріляли

І на часті не рубали,

Тільки з нього, молодого,

Живцем серце виривали.

Поставили Морозенка

На Савур-могилу.

«Дивись тепер, Морозенку,

Та на свою Україну!»

Вся ти єси, Україно,

Славою покрита,

Тяжким горем, та сльозами.

Та кров'ю полита!

І поки над білим світом

Світить сонце буде, —

Твої думи, твої пісні

Не забудуть люди.
2. Проаналізувати твір «Чи не той то Хміль», визначити жанр.

(Пiсня про Богдана Хмельницького)



Чи не той то хмiль,

Що коло тичин в'ється?

Ой, той то Хмельницький,

Що з ляхами б'ється.

Чи не той то хмiль,

Що по пивi грає?..

Ой, той то Хмельницький,

Що ляхiв рубає.

Чи не той то хмiль,

Що у пивi кисне?

Ой, той то Хмельницький,

Що ляшенькiв тисне.

Гей, поïхав Хмельницький

К Золотому Броду, —

Гей, не один лях лежить

Головою в воду.

Не пий, Хмельницький, дуже

Золотоï Води, —

ïде ляхiв сорок тисяч

Хорошоï вроди.

А я ляхiв не боюся

Г гадки не маю —

За собою великую

Потугу я знаю,

Iще й орду татарськую

За собой веду, —

А все тото, вражi ляхи.

На вашу бiду.

Ой, втiкали вражi ляхи —

Погубили шуби...

Гей, не один лях лежить

Вищиривши зуби!

Становили собi ляхи

Дубовiï хати, —

Ой, прийдеться вже ляшенькам

В Польщу утiкати.

Утiкали вражi ляхи,

Деякiï повки, —

ïли ляхiв собаки

I сiрiï вовки.

Гей, там поле,

А на полi цвiти —

Не по однiм ляшку

Заплакали дiти.

Ген, там рiчка,

Через рiчку глиця —

Не по однiм ляшку

Зосталась вдовиця...
3. Доведіть, що твір Івана Драча «Балада про соняшник» є баладою. Визначте віршовий розмір.

В соняшника були руки і ноги,

Було тіло, шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу,

і рвав у пазуху гнилиці,

І купався коло млина, і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце,-

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари на небі...

І застиг він на роки й століття

В золотому німому захопленні:

- Дайте покататися, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму.

Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.
Соціально-побутові пісні. Коломийки

Родинно-побутові пісні відображають особисте життя людини (кохання, життя в сім'ї, родинні стосунки, драми, конфлікти та ін.). У суспільно-побутових (соціально-побутових) відображене суспільне життя, вони відтворюють життя не окремої особи, а певної соціальної групи населення (козаків, рекрутів, бурлаків, чумаків та ін.). Окрему групу народних пісень становлять коломийки.
У соціально-побутовій ліриці відобразилися думки, почуття, настрої народу, викликані явищами, подіями чи обставинами суспільного життя, класовими суперечностями, боротьбою проти іноземних загарбників та феодально-капіталістичного гноблення. Узяті в сукупності, ці пісні дають широку правдиву картину історичного буття народу. У них особливо виразно виявляються його волелюбність, ненависть до насильства й експлуатації, мрії про справедливий суспільний лад.

Жанрово-тематичне розмаїття:

- козацькі;

- чумацькі;

- кріпацькі;

- солдатські;

- бурлацькі;

- заробітчанські.

Козацькі пісні

Козацькі пісні виникли в XV - XVI ст. з появою козацтва й увібрали в себе інформацію про історичні реалії доби: боротьбу з нападниками, перемоги й поразки козацького війська, чужинську неволю, рабство та ін.

Козацькі пісні створюють ліричний образ козака - типового представника Запорозької Січі, передають романтику козацької волі.

Найпоширеніші теми козацьких пісень:

- прощання козака з рідними та його від'їзд із дому;

- мотив ностальгії за рідною домівкою;

- мотив небезпеки, що постійно загрожує козакові;

- тема смерті.

Козацькі пісні:

- «Гомін, гомін по діброві», «Ой на горі та женці жнуть», «Стоїть явір над водою», «А вже літ більш двісті», «Їхав, їхав козак містом», «Козак від'їжджає» та інші.

У цих піснях звеличена воля, воїнська звитяга, патріотичний дух, безстрашність, відданість справі національного визволення, оспівано козацьку славу.

У козацьких піснях використовуються традиційні для українського фольклору символи: калина - символ України; явір - молодий хлопець, козак, лицар; могила - своєрідний обеліск козацької слави.


Чумацькі пісні

За тематикою й поетикою вони близькі до козацьких. Чумакування як суспільне явище виникло приблизно в той самий час, що й козацтво. Уже з XV ст. в Україні відомий торговельний промисел чумаків, які волами їздили до берегів Чорного й Азовського морів. Це була важка й небезпечна справа, але водночас овіяна романтикою далекої дороги, безмежного степу, моря. Найпоширенішими предметами торгівлі були сіль, риба, віск, дьоготь, прянощі. Чумацькі пісні в дорозі співали самі чумаки.



Найпоширеніші теми чумацьких пісень (більшість споріднені з темами козацьких пісень):

- від' їзд у дорогу;

- приготування до довгої подорожі;

- прощання з родиною;

- пригоди чумаків (тяжка зимівля, повернення додому тощо);

- гуляння після повернення, застереження дівчатам не закохуватись у чумака;

- висміюється чумакова жінка, яка гуляє, поки чоловіка нема вдома (у жартівливих чумацьких піснях).

Чумацькі пісні:

- «Ой у степу криниченька», «Їхав чумак із Криму додому», «Над річкою бережком», «Ой у полі криниченька», «Ой ясно, ясно сонечко сходить», «У Києві на ринку»...


Солдатські та рекрутські пісні

Специфіка рекрутських пісень полягає в зображенні подій, породжених явищем рекрутизації (після зруйнування Запорізької Січі та знищення всіх залишків автономії Гетьманщини Росія запровадила на українських землях загальну військову службу для чоловіків різних верств населення, що стала рекрутською повинністю (уведена за наказом Петра І в 1699 р.); у Західній Україні - вербування українців до австро-угорської армії).

Довідка: за часів Петра І служба була довічною, у 1793 р. термін скоротили до 25 років, у 1834 р. - до 20 років, пізніше - 12, 15, 10 років. З 1874 р., коли була введена загальна військова повинність, служба тривала 7 років.

Пісні, що супроводжували відхід хлопця до війська, сповнені сумним настроєм (фактично це - голосіння), тому що знаменували перехід зі «свого» світу в «чужий», де діють бездушні закони, панує чужа мова, невідоме майбутнє.



Солдатські та рекрутські пісні:

- «На тій горі, на тій горі», «Ой понад морем, понад Дунаєм», «А на горі два явори», «Бідна моя головонька» ...


Кріпацькі пісні

Поява пісень зумовлена суспільними явищами: відновлення Росією кріпацтва на українських землях, кріпосне право узаконювало залежність селянина від землевласника (остаточно кріпацтво в Україні було оформлено у 1873 р. указом Катерини II). Серед різних видів кріпацької повинності, крім численних податків, була ще й панщина або відробіткова рента - примусова праця закріпачених селян у господарстві поміщиків.



Для кріпацьких пісень характерно:

- вираження негативного ставлення селян до тяжкої долі, умов підневільного життя;

- відсутність романтичних рис (гіперболізації, ідеалізації ліричних героїв, обширних пейзажів, персоніфікації сил природи, фантастичних картин та ін.);

- народна уява й фантазія поступається місцем змалюванню нелегкої праці, умов селянського побуту, епізодів знущання поміщиків з кріпаків, приниження людської гідності.

Кріпацькі пісні:

- «Бодай пану в дворі страшно»; «В неділеньку рано»; «Гой кувала зозулечка, кувати забула», «Із-за гори вітер віє», «На панщину ходжу, ходжу» та інші.


Бурлацькі пісні

У період Руїни й пізніше, особливо після скасування кріпацтва 1861 р., з'явилася ще одна верства населення - бурлаки. Ними ставали люди, які не мали власної хати або притулку, поневірялися по чужих землях, шукаючи засобів для прожиття, а також колишні козаки, що після знищення Січі, не маючи дому, рятувались від розправи з боку російської влади. Бурлаками ставали також кріпаки-утікачі й ті, хто тікав від рекрутчини. У Росії бурлаками називали робітників, що тягали річкові судна. В Україні слово «бурлака» має більш узагальнене значення - самотня бездомна людина, як правило, неодружена або яка з певних причин покинула сім'ю.

Найбільшу групу бурлацьких пісень становлять пісні про життя втікачів від кріпаччини.

Основні мотиви:

- тяжка праця;

- поневіряння на чужині;

- мізерність тимчасових заробітків;

- нарікання на злу долю.

Бурлацькі пісні:

- «Віють вітри все буйнії», «Горе, горе тим сиротам», «Жив дома - добра не знав», «Забіліли сніги»...

У суспільно-побутових (соціально-побутових) піснях особливо виразно виявляються волелюбність українського народу, ненависть до насильства й експлуатації, мрії про справедливий суспільний лад.
Коломийка — найпоширеніша танкова пісня, котра поєднує в собі поетичне слово, музику і танець в одну цілість. Кожна коломийка складається з 2 рядків по 14 складів та може бути як приспівкою до танцю, так й існувати незалежно від нього. Коломийки лаконічно, але дуже виразно змальовують буденний та святковий побут. Поряд з цим у них закладено глибокий зміст, широку гаму народно-філософських поглядів та психології.

Коломийки не існують відокремлено як маленькі дворядкові пісеньки. Вони об’єднуються у «віночки» («в’язанки»), які не мають сталого поєднання, а спонтанно добираються до конкретної ситуації. Адже коломийка - дуже імпровізаційний жанр: вправні народні виконавці люблять експромтом складати коломийки до різних життєвих оказій. Коломийкова мелодія, не змінюючи свого основного строю, може приймати то сумний, то веселий характер, тому вона надається однаково добре до передачі трагічних і веселих моментів народного життя.



Завдяки незвичайному багатству й різнобарвності мови коломийок, вважається, що той, хто хоче навчитися гарно висловлюватись, мусить учитися коломийок напам'ять. А через їхній жартівливий, життєствердний пафос коломийки не забуваються, а передаються із покоління в покоління.
Вправи
1. Визначте різновид соціально-побутової пісні, обґрунтуйте свою відповідь.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал