Тема Вступ



Сторінка2/11
Дата конвертації25.12.2016
Розмір3.11 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 4. Поетичний синтаксис

Інверсія. Тавтологія. Антитеза

Інверсія (лат. іnversio — перестановка). При інверсії порушується прямий порядок слів у реченні. Група підмета може стояти після групи присудка: «І шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям» (М. Стельмах).

Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після іменників. Наприклад:


Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать. (Леся Українка)
Антитеза (грец. antithesis — протилежний) — це зворот мови, у якому протиставляються протилежні явища, поняття, людські характери. Наприклад:
Навіть трудно розказати,

Що за лихо стало в краю, —

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, мов у раю. (Леся Українка)
Тавтологія (гр. тautologіа, від tauto — те ж саме i logos — слово) — у риториці, використання повторювання або надлишковості в мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої.

Тавтологію іноді вважають різновидом плеоназму, або називають «хибним плеоназмом» — тобто таким плеоназмом, який не є виправданим ані з логічної, ані з експресивної та стилістичної точки зору (наприклад, «більш тепліший» замість «тепліший» чи «більш теплий», або «популярні шлягери», «відомі зірки естради», «одноголосний консенсус», «прайс-лист цін» та ін.). Здебільшого, вживання таких тавтологій є проявом недостатньої логічної та мовної грамотності.

Найбільш очевидною тавтологія виглядає в словосполученнях, де дублюється один корінь (наприклад, «масляне масло») або корені різномовного походження з аналогічним змістом («пам'ятний сувенір», «народний фольклор»), але в деяких випадках такі слова насправді використовуються в дещо різних значеннях і не повністю дублюють зміст один одного. Наприклад, у словосполученнях «чорне чорнило» чи «біла білизна» повторюються корені, але не значення, оскільки чорнило буває не тільки чорним, а білизна — не тільки білою. Буквальне значення латинського слова «республіка» (res publica) — «справа народна», однак словосполучення «Народна Республіка» здебільшого не сприймається як тавтологічне.

Тавтологічні конструкції входять також до експресивно-стилістичних плеоназмів, які активно використовуються в образній народній та художній мові: «плакати гіркими сльозами», «думу думати», «гори воно вогнем».



Використання повторів чи часткове дублювання змісту, яке покращує стиль або робить висловлювання більш чітким і зрозумілим, зазвичай не характеризується як тавтологія, хоча і використовує для передачі змісту надлишкові засоби. Іноді дублювання змісту використовується для того, щоб підсилити або зробити наголос на певному аспекті висловлювання: наприклад, подарунок за визначенням є безкоштовним, але дуже часто говорять «безкоштовний подарунок», щоб наголосити, що немає жодних прихованих зобов'язань, фінансових або будь-яких інших.
Вправи
1. Прочитайте поезію Лесі Українки «Contra spem spero», проаналізуйте її, випишіть антитези.

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть - і настане

Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей -

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!
2. Прочитайте поезію М. Рильського «Молюсь і вірю...» та та випишіть приклади епітетів та інверсій.

Молюсь і вірю. Вітер грає

І п'яно віє навкруги,

І голубів тремтячі зграї

Черкають неба береги.
І ти смієшся, й даль ясніє,

І серце б'ється, як в огні,

І вид пречистої надії

Стоїть у синій глибині.
Кленусь тобі, веселий світе,

Кленусь тобі, моє дитя.

Що буду жити, поки жити

Мені дозволить дух життя!
Ходім! Шумлять щасливі води,

І грає вітер навкруги,

І голуби ясної вроди

Черкають неба береги.
Анафора та епіфора. Симплока. Кільце, рефрен
Анафора (грецьк. anaphero — піднесення) — єдинопочаток; одна з риторичних фігур;вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур. Почасти анафора виконує важливу композиційну функцію в ліричному сюжеті:
Ти мусиш танцювати аркан.

Хоч раз.

Хоч раз ти повинен відчути,

як тяжко рветься на цій землі

древнє чоловіче коло,

як тяжко зчеплені чоловічі руки,

як тяжко почати і зупинити

цей танець.
Епіфора (грец. epiphora — перенесення, віднесення далі) – повторення слів або вислову, що стоїть у кінці строфи чи абзаца ( «О прекрасний час, неповторний час!»).
Симплока (грец. symphloke — сплетіння) — синтаксична конструкція, у якій анафора поєднується з епіфорою. Симплока часто використовується у фольклорі.
Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?

Чи не ті ж мене стрільчаки-яничарки постріляли, що і вас?

Завтра на тій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди

Добрі, ласкаві й злі. (В.Симоненко)
Поетичне кільце (грец. epistrophe — крутіння) — повторення однакових слів на початку і в кінці речення, абзаца чи строфи.

Ми думаєм про вас в погожі літні ночі,

В морозні ранки, і в вечірній час,

І в свята гомінкі, і в дні робочі

Ми думаємо, правнуки, про вас. (В. Симоненко)
Рефрен (фр. refrain), або Приспів — повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах.

Подеколи набуває жанрових ознак, як-от в «Елегії з рефреном» В. Підпалого:



(…)А втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

трава забуяє вгору:

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

научать літати листя;

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

повіє весняний вітер;

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

у гніздах пташата будуть…

Повторення однієї і тієї ж теми, спостережене у наведеній «Елегії…», наявне і в складних строфічних конструкціях (рондо, рондель тощо). Такий рефрен у пісні має назву приспіву, вживається як повтор наприкінці куплетів або після кожного куплету.


Вправи
1. Знайдіть у поданих уривках поезій Павла Тичини анафору та епіфору.

а ) О, я не невольник,

Я ваш беззаконник,

Я – сонцеприхольник,

Я – вогнепоклонник.
б ) Ми Дзвіночки,

Лісові Дзвіночки,

Славим день.

Ми співаєм,

Дзвоном зустрічаєм:

День!

День!
2. Прочитайте уважно вірш Андрія Малишка «Пісня про рушник» та знайдіть у ньому рефрени. Проаналізуйте поезію.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.
Риторичні фігури. Асинтедон та полісинтедон
Риторичні фігури – особливі синтаксичні конструкції з виразною авторською інтонацією, яскраво-емоційним забарвленння, посилюють увагу читача, не вимагаючи від нього відповіді.

Запитання:



«За що кара? За що мені муки? Кому я що заподіяв?»

Оклик:



«Село! Село! Село! Великі хати!»

Звертання:



«І вам слава, синій горе, кригою окуті!

І вам, лицарі великі, богом не забуті».
Асиндетон (грец. asyndeton — безсполучниковість) — стилістична фігура, яка полягає в пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова й фрази. Асиндетон надає розповіді стислості й динамічності: «Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний похмурий край. Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті проливними дощами дороги» (О. Гончар).
Полісиндетон (грец. polysyndeton від polys — численний і syndeton — зв'язок) — стилістична фігура, яка полягає в повторенні однакових сполучників. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів, він надає мові урочистості:

І беруть його під руки,

І ведуть його у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата. (Т. Шевченко)
Вправи
1. Прочитайте вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...» Павла Тичини, знайдіть і випишіть риторичні запитання й оклики.

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї...

«Я твій»,— десь чують дідугани.

А солов'ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
2. Випишіть із хрестоматії української літератури приклади асиндетона та полісиндетона.
Алітерація. Асонанс
Асонанс – один із видів звукопису: добір слів у віршовому рядку, реченні, строфі, у яких часто повторюються ті самі чи подібні за звучанням голосні звуки для посилення інтонаційної виразності, для виділення певних слів ( «Розсипалися круглі намистинки...» ).
Алітерація – один із видів звукопису: добір письменником слів, у яких часто повторюються ті самі чи подібні за звучанням приголосні у віршовому рядку, реченні, строфі для посилення інтонаційної виразності ( «Море, море, рокіт горя, посвисти пустель!..» )
Вправи
1. Проаналізувати стилістичні фігури в уривках поезій.
а) Почапали каченята

Та по чаполоті,

Каченята-чапенята:

Сухо нам у роті (М.Вінграновський)
б) Жужне жах на ножах,

на тривожних рубежах. (І. Драч)
в) Впали роси на покоси,

Засвітилися навколо.

Там дівча ходило босе,

Білу ніжку прокололо. (Д. Павличко)
г) …течуть ріки, кривавії ріки (Тарас Шевченко)
ґ) Хто се, хто се по сім боці чеше косу? Хто се? (Тарас Шевченко)
д) Cпи собі, спис обіруч стиснувши перед собором (Мігель де Сервантес Сааведра)
е) Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна,

Невже це осінь, осінь, о! – Та сама... (Ліна Костенко)
є) Корови моляться до сонця,

що полум'яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом. (Богдан-Ігор Антонич)
ж) Була гроза, і грім гримів,

Він так любив гриміти,

Що аж тремтів, що аж горів

На трави і на квіти. (Микола Вінграновський)
2. Прочитайте поезію Миколи Вороного «Блакитна панна», знайдіть і випишіть асонанси та алітерації. Сформулюйте провідні мотиви твору.
Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.
Ось вона вже крізь блакить

Майорить,

Довгождана, нездоланна...

Ось вона - Блакитна Панна!..

Гори, гай, луги, поля -

Вся земля

Їй виспівує: "Осанна!"
А вона, як мрія сну

Чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках,

На квітках

Променистою росою.
І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В'ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

Голосні

І сплітаються в гротески.
Практичне заняття № 4
Визначення особливостей поетичного синтаксису на прикладі конкретних літературних творів та уривків із них
Зразок виконання практичної роботи
В. Сосюра «Любіть Україну»
• Поетичний синтаксис.

Риторичні фігури:

Звертання: «Юначе!», «Дівчино!»

Окличні речення: «Коли ти не любиш Вкрайну!», «І вічні ми будем з нею!»

Повтори: «любіть Україну»

Епіфора: «Любіть»

Інверсія: «в грому канонад, що розвіяли в прах чужинців в зелених мундирах»

Сполучник: і

Асонанс: Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води…

Алітеція: В багнетах, що в тьмі пробивають нам путь

До весен і світлих, і щирих.


Тема 5. Теорія віршування
Поняття про віршовий ритм, стопу. Віршові розміри. Двоскладові та трискладові стопи. Пірихій, спондей, бакхій. Цезура
Ритм (грец. rhýtmos — такт, розмірність, узгодженість) — закономірне чергування в часі подібних явищ, впорядкований рух, котрий у художній літературі набуває естетичного значення.

Ритм є і в прозі, проза ритмічна тоді, коли в мовних тактах однакова кількість наголосів. Тактами є групи підмета, присудка, другорядних членів речення, відокремлені групи слів. Такт (від лат. tactos — доторкання рукою, в музиці доторкання диригента до пульта) — одиниця музичного ритму. Зразком ритмічної прози є уривок з новели М. Коцюбинського «Intermezzo»: «Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені».

Термін «ритм» означає фактичне розташування наголошених та ненаголошених складів у конкретному віршовому розмірі силабо-тонічної системи, динаміку акцентної ритмоінтонації у тонічній системі та верлібрі.
Стопа — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом).

Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці, на відміну від античної версифікації, де за основу стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких (тезис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру.

Залежно від кількості складів стопа буває двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей), трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос), подеколи — чотирискладова пеан.

Стопа : д в о с к л а д о в а : хорей ( -⋃ ), ямб ( ∪- );

пірихій ( ∪∪ ), спондей ( -- );

т р и с к л а д о в а : дактиль ( -∪∪ ), амфібрахій ( ∪-∪ ),

анапест ( ∪∪- )


Цезура (лат. caesura, від caedo — рубаю) — ритмічно-інтонаційна пауза в середині віршового рядка, яка розтинає його на дві, іноді три частини. Класичний приклад симетричної цезури, що виникає безпосередньо після третьої стопи, — «Александрійські вірші» М. Зерова:

Братерство давніх днів, // розкішне любе гроно!

Озвися ти хоч раз // до вигнанця Назона (...).

Таку цезуру називають ще й великою, або медіаною, тому що вона має своє постійне місце у багатоскладових канонічних віршових формах (не лише в александрійському вірші, а й у тринадцятискладовому силабічному, в гекзаметрі). На відміну від античної версифікації, де цезура, як правило, припадає на середину стопи, в сучасній силабо-тоніці — навпаки — збігається з межею стопи, поділяючи віршовий рядок на дві асиметричні частини. Приміром, у п'ятистопному ямбі цезура вживається після другої стопи, у шестистопному — після третьої тощо:



Твоя стріла // прошиє тонким свистом

Ранкове скло // над степом запашним (Ю. Дараган).

Українській поезії притаманна також подвійна цезура:

Живуть під мостом, // наче у казках, // квіти, дельфіни і тритони

в густій і чорній, // мов смола, воді, // в страшних пивницях сто (...) (Б.-І. Антонич).
Тут перша цезура виконує роль медіани, а друга — малої цезури, або коротенької паузи.
Античне віршування (лат. antiquum — стародавній) — різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не. читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (∪), довгий — двом (—); обидві формували стопу. Основні стопи античного віршування такі: двоскладові (на три мори): ямб (∪—), хорей, або трохей (—∪), трибрахій (∪ ∪ ∪); трискладові (на чотири мори): дактиль (— ∪ ∪), анапест (∪ ∪—), спондей (— —); п'ятискладові: бакхій та антибакхій (∪— — та — — ∪), кретик (— ∪—), амфімакр (— — ∪) та чотири пеони (—∪ ∪ ∪, ∪— ∪ ∪, ∪ ∪— ∪, ∪ ∪ ∪ —); шестискладові: молос (— — —), хоріямб (—∪ ∪—), антиспаст ( ∪— — ∪), два іоники (∪ ∪— —,— — ∪∪), висхідний та низхідний; семиморні: чотири епітрити (— — — ∪, — ∪ — — , — — ∪ — , — — — ∪). Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об'єднувалися в пари — диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених складів. Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як-от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб ( ∪ — ) на спондей (— — ), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з перемінним тактом-стопою, тобто логаеди: періодичність виявляється тут не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. Найпопулярнішими були Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін. Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих та коротких складів, котрі визначали специфіку античного віршування, але термінологія, набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам. Античність — сукупність історичних і культурних надбань давніх греків і римлян, яка склала фундамент європейської культури. Античність дала людству багату міфологію, Гомера, визначних трагіків — Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедіографа Аристофана, поетів — Горація, Вергілія, Овідія, літературознавця і філософа Аристотеля, «батька історії» Геродота, високі зразки ораторського мистецтва, започаткувала розвиток цілого ряду літературних жанрів (комедія, трагедія, поема, ода, елегія тощо). Давні греки і римляни створили еталонні зразки духовної культури, дали повчальні уроки гуманізму. В українській літературі до античних сюжетів звертались І.Котляревський, Л.Глібов, І.Франко, Леся Українка, М.Зеров, Юрій Клен, Ліна Костенко та інші.
Силабічне віршування (грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Силабічне віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини:



Начебто списи, // колосся по полю,

Люди колосся // стинають без болю (Лазар Баранович).

Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у вигляді одного і того ж розміру. Це спостерігається у французькій, польській, турецькі, сербській, вірменській та інших версифікаціях.


Тонічне віршування (грецьк. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній різномірності — впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2—, 3— і т. д. — наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4- наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіантивну роль у витворенні тонічного розміру. Тонічна система віршування базується на ритмі наголосів, а щодо складів ненаголошених, то їх або взагалі не береться до рахунку, або ж, — особливо в новітні часи, коли поети звертаються до більш-менш упорядкованого тонічного вірша, вони (ненаголошені склади) творять певні ритмічні варіації основного розміру.
Силабо-тонічне віршування (грецьк. syllаbe — склад і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії силабо-тонічне віршування з'явилося у XIX ст., прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т.Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І.Некрашевича в другій половині XVIII ст., але тільки в поемі І.Котляревського «Енеїда» чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для силабо-тонічного віршування в українській поезії. Складається воно з двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі) та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій — на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пірихіїв або поява надсхемних наголосів. Силабо-тонічне віршування в сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та ін.).
Вправи
1. Поясніть, чому слова з однаковими закінченнями не римуються, а з різними — римуються:
а) ходити — рушати — бігти; булава — сива — білоголова; давно — рано — пізно; чорний — зелений — червоний; блукання — пізнання;

б) сниться — пшениця; солдати — завзято; груди — будить; рушниці — боїться; простори — неозорі.
2. Виявіть рядки, в яких порушено ритм; відновіть його.
а) В гаю дрімали сині квіти.

Світили ніжно їм зірки...

Але діти прибігли удень

І стали плести вінки з квіт.

В віночках діти радо грались.

Все сміялось в проміннях грі...

А надвечір... валялись вінки,

В пустирі дітьми забуті...

Всі дні — щасливі, золоті —

Пролинули. Пропали навік.

І мовчки заридали квіти

Таємно, без сліз, в самоті... (За В. Алешком, «Думка».)
б) Живописець вмілою рукою

У годину теплу і ясну

На аркуші весну переніс

Із рікою недавно скреслою.
Прийде осінь. Опадуть листки.

А в хатині його настуженій

Все тектимуть сині-сині води

Назавжди ріки весняної. (За П. Вороньком, «Мистецтво»)
3. Визначте систему віршування кожного з наведених прикладів.
а) Ах, мій милий, зла недоля чому нас розлучила?

Десь там б'єшся з татарвою, а тут нудиться мила. Над моєю головою небо-камінь нависає.

Літо, милий, проминуло, тебе ж усе немає. Ніхто мене не розрадить, веселість не поверне,

Квіти в саду повсихали, не сохне тільки терня. Ах, ті квіти повсихали, бо їх слізьми поливала.

Мій миленький, повернися, щоб я також не пропала. (Анна Любовичівна, «Пісня світова».)
б) Зібралися всі бурлаки

До рідної хати:

Тут нам мило, тут нам любо

З журби заспівати!

Ти, царице Катерино,

Шо ти наробила?

Край веселий, край зелений

Панам роздарила!

Багатому розпродала

Від краю до краю,

А бідному зоставила

Те, де поховають... («Зібралися всі бурлаки...».)
в) Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов'ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

І з прокляттям безвість проковтне. (В. Симоненко, «Земле рідна!»).
г) Припади до землі,

нехай стукає серце у землю,

наче кінь копитом

у шаленім

бігу.

Хай встають

і розвалюють небо, як стелю,

невгамовні

здригання

і гул. (Г. Косяченко, «Припади до землі».)
Рима, клаузула, асонанс, консонанс
Рима (нім. reim, анг. rhyme, франц. rime, польське rym, рос. рифма, від грец. rhytmos — узгодженість, сумірність) — композиційно-звуковий прийом суголосся закінчень, що має фонетичне і метричне значення, об'єднує суміжні та розташовані близько слова віршових рядків (починаючи з останнього наголошеного складу) для організації їх у строфи, впорядкування поетичного мовлення, його евфонічного римотворення. Такс визначення рими подає «Літературознавча енциклопедія» (автор-укладач Ю.І. Ковалів). Подібні визначення є в книгах Галини Сидоренко («Основи літературознавства», 1962), П. Волинського («Основи теорії літератури», 1962), В. Ковалевського («Рима. Римічні засоби українського вірша», 1965).
Найдавніші вірші були не римованими. Антична література використовувала риму в ораторській прозі та комедії, у віршах рими не було. У європейське віршування риму запровадили пізньолатинські поети (християнські гімни IV—VI ст., зокрема твори Августина Блаженного, Венанція Фортуната, папи Григорія Великого). У IX—XII століттях рима набула поширення у візантійській, давньонімецькій, давньороманській, києво-руській літературах. В епоху класицизму у XVII століття були спроби відмовитися від рими у зв'язку з тим, що її не було в античній поезії. Сьогодні співіснує римована і неримована поезія.
Рима найчастіше — це суголосся закінчень віршових рядків, рідше використовується початкова і внутрішня. Це явище звукове, тут збігаються не букви, а звуки. Рима робить вірш красивим, римовані вірші легше запам'ятовуються. Співзвуччя посилює зміст, емоційне і ритмічне звучання твору, надає йому музикальності. Рима виконує інструментаційну, строфотворну, стилістичну, евфонічну, семантичну функції. Талановиті поети постійно оновлюють свої рими. Вірші без рими називаються білими.
Закінчення віршового рядка називають клаузулою (лат. clausula — закінчення) — фінальна частина ритмічного врегульованого віршового рядка, починаючи з останнього, або константного, наголошеного складу. У випадку суголосся клаузули говоримо про риму. Для розрізнення рими й клаузули А. Ткаченко пропонує за старою термінологією виділяти 1-складову, 2-складову, 3-складову і т. д. На його думку, для рими ця кількісна характеристика не є актуальною, можна обходитися без характеристики рими з погляду наголошеності.
У залежності від місця наголосу в повторюваних словосполученнях розрізняють рими:

  • окситонні, чоловічі — односкладові — з наголосом на останньому складі рядка: добра — гра, коса — росa;

  • паракситонні, жіночі — двоскладові — з наголосом на передостанньому складі: опадають — літають, посуд — сосуд;

  • пропаракситонні, дактилічні — трискладові — з наголосом на третьому від кінця складі: чесності — чудесності, зоряна — зморена;

  • гіпердактилічні — чотирискладові — з наголосом на четвертому від кінця складі: насичуючись — перехлюпуючись, огниками — кониками.


Асонанс – неточна рима, побудована на суголоссі комплексів наголошених голосних або наголошених складів, дарма що закінчення римованих слів можуть не збігатися. Часто до такого типу римування вдавався Б.-І. Антонич.

Корови моляться до сонця,

що полум'яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом.
Консонанс – неточна, непона рима, основана на збігові лише приголосних звуків, в якій наголошені голосні звуки різні, а голосні, що стоять перед голосними наголошеними або після них, - однакові.

І пізнаєш уперту математику

пароксизмів захвату і журб...

Товаришу,

друже,

братику —



у кожного є свій карб (М.Бажан).

Вправи
1. Доберіть самостійно слова, що римуються; визначте вид рим.
а) 3 заливного вертаємо лугу,

Возим сіно в гарячу годину.

Я на стайні коневі, як ...,

Оберемок у жолоб ...
Пожує він те сіно духмяне

З буркуном та із запахом рути

І очима великими ... —

Їх ніколи не можна ...
Завтра буду я далі і ...

Від полів цих, від хат, від стежини.

Що ж ти, коню, стоїш у печалі?

Не поклали тобі ... ?
Бачу, бачу, задумано мариш,

Щирі очі заповнила ...,

Тож від тебе відходить

Загубив ти найкращого друга! (За А. Малишком, «Прощання з другом».)
б) — А покажи-но Чорне море,—

Звернувсь учитель до Юрка.

Юрко підвівсь і пильним ...

По карті з краю в край ...

Блукав, блукав, а по хвилині

Невинно очі підніма:

А тут моря все тільки



А чорних — жодного ... (За Є. Бандуренком, «Тільки сині».)
2. Визначте вид рим поданих поезії Т. Г. Шевченка
Заповіт

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.
3. Визначте віршовий розмір поезії І. Франка «Чого являєшся мені у сні?»; проаналізуйте зміст.

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?
Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.
О ні!

Являйся, зіронько, мені!

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха, —

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!
Практичне заняття № 5
Визначення віршового розміру запропонованого уривка,

особливостей його рими
Тема 6. Римування
Основні види римування в катрені (парне, перехресне, тернарне, монорима)
Суміжне (парне) — умовне позначення: ААББ.
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!

За те, що в грудях ти ховаєш серце люте... (І. Франко)
Перехресне: АБАБ.
Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було, як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум став довірливий Самсон. (Ліна Костенко)
Кільцеве, охоплююче, оповите: АББА.
Вічний революціонер,

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер. (І. Франко)
Перерване (нерегулярне) — римування, яке з'являється епізодично.
Висота, висота піднебесна!

Глибина, глибина в океані.

І широкі Дніпрові простори,

І його чорториї незнані. (М. Зеров)
Тернарне (лат. terni — по три): ААБВВБ.
Василь Еллан, Василь Еллан!

Чи йду на гору, чи на лан,

чи рух в заводі чую, бачу,

що діє в бистрому строю, —

я завжди згадую твою

гарячу, невгамовну вдачу. (П. Тичина)
Наскрізне, монорима, монорим (грец. monos—один, франц. monorime) — вірш, у якому всі рядки пов'язані однією римою: АААА...
Когда будете, дети, студентами,

Не ломайте голов над моментами,

Над Гамлетами, Лирами, Кентами,

Над царями и над президентами,

Не якшайтеся вы с оппонентами,

Поступайте хитро с конкурентами. (О. Апухтін)
Там тополі у полі, на волі... (П. Тичина)
Вправи
1. Визначити риму, віршовий розмір та вид римування поезії Івана Франка «Гімн».

Вічний революціонер

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, —

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськiї тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.
Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє;

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою,

Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум нещастя,

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувати,

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.
Вічний революцйонер —

Дух, наука, думка, воля —

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?
2. Визначити риму, віршовий розмір та вид римування поезії В. Стуса «О земле втрачена, явися!..»

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні

і лазурове простелися,

пролийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..

Сонця клопочуться в озерах,

спадають гуси до води,

в далеких пожиттєвих ерах

мої розтанули сліди.

Де сині ниви, в сум пойняті,

де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті

над райдугою голосів,

ранкові нашепти молільниць,

де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

і солодавий запах винниць,

як гріх, як спогад і як біль?

Де дня розгойдані тарілі?

Мосянжний перегуд джмелів,

твої пшеничні руки білі

над безберегістю полів,

де коси чорні на світанні

і жаром спечені уста,

троянди пуп'янки духмяні

і ти - і грішна, і свята,

де та западиста долина,

той приярок і те кубло,

де тріпалася лебединя,

туге ламаючи крило?

Де голубів вільготні лети

і бризки райдуги в крилі?

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,

і душу порятуй мені.
Види строф: моностих, дистих (двовірш), тривірш, катрен, п’ятивірш, секстина, терцет, терцина
Двовірш – найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об’єднаних спільною римою ( трапляється й неримована), з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Двовірш широко вживається як окремий твір.

Що доля нелегка, - в цім користь і своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє (Ліна Костенко)
Катрен (фр. quatrain) — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим римуванням при розмаїтому чергуванні будь-яких клаузул.

Вживається і в неповному римованому вірші (рубаї), і в неримованому. Структура катрена сприяє досягненню оптимального ритмоінтонаційного, синтаксичного та смислового значення:



Сміються, плачуть солов'ї ……………………......а

І б'ють піснями в груди: ………………………........б

Цілуй, цілуй, цілуй її — ……………….………..........а

Знов молодість не буде! (Олександр Олесь). б
Подеколи термін «катрен» вживається для означення викінченого за думкою та формою чотиривірша (мініатюри):

Земля і небо борються в мені, ………………......а

І хто кого подужає — не знаю. ……………….....б

Люблю простори неба осяйні …………..…….....а

І до землі любов велику маю (П. Савченко). б

У сучасному віршознавстві катрен стосується будь-якого чотиривірша, навіть якщо він входить до таких складних строфічних структур, як наприклад, сонет.


Секстина (іт. sextina, від лат. sex — шість) — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв, досить поширена в українській поезії:

Щодень гостріші лінії руки, …………....а

Темніше — восковіюче обличчя. …......б

І голос твій уже такий слабкий, ……..а

Неначе він доходить з потойбіччя. …б

Гарячим болем спалені уста, ……….....в

А в узголов'ї — чорна тінь хреста. …..в (Ігор Качуровський).
Подеколи у секстині вживається римування за схемою абабаб («Слово про рідну матір» М.Рильського) чи аббааб:
Чи зумієш ти кохати, ………...а

Щоб за все, про все забути, ...б

Щоб усі зірвати пути, ………..б

Щоб усі зламати грати? ……а

Чи зумієш ти літати, ……….а

Щоб зі мною в парі бути? …..б (М. Вороний).
Трапляються секстини, побудовані за принципом тернарного римування (аабввб). Усі ці схеми римування виникли в середньовічній італійській поезії, зазнавши в процесі еволюції певних модифікацій.
Терцет (іт. terzetto, від лат. tertius — третій) — тривірш. Строфа терцета самостійна за умови, коли схема рим викінчена в її межах (ааа ббб і т.п.) або під час римування один віршовий рядок лишається без рими (ритурнель):

Лежить солдат під лісом, на травах, на піску,……а

Над ним кує зозуля в зеленому ліску,……………........а

І що ж вона віщає, життя чи смерть близьку?…..а

І став її питати солдат несамохіть:………………….б

Хоч не солдатське діло тужить і ворожить,….б



Скажи мені, зозуле, чи довго буду жить? (…)……...б (Л. Первомайський).
Терцет не завжди є складником більшої строфи, пов'язаним з перехідним римуванням як, наприклад, у сонеті, де переважно останні тривірші — один із варіантів тернарного римування.
Терцина (іт. terzina, від terza rima — третя рима) — строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайнім — першим і третім — у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т.д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи.

Вперше застосована у «Божественій комедії» Данте Аліґ'єрі, широко використовувана і в українській поезії:



(…) Перехопило дух. Жахлива мить! …...а

Я мчуся у безодню, у геєну, …………..........б

де небуття, де темний хаос спить. ……а

Я бачу вічну темряву страшенну, ……...б

і серед тиші чорної небес ……………….......в

пишучу руку великовогненну …………......б

і троє слів: мене, текел, фарес. ………....в (М. Драй-Хмара).
Терциною називають і окремий ліричний за обсягом твір (Б. Лепкий «Терцина»), фрагмент до поеми (вступ до поеми «Мойсей» І. Франка), частину епопеї (2-ий розділ «Попелу імперії» Юрія Клена) тощо.
Вправи
Робота з хрестоматією української літератури для 11 класу.
Види строф: октава, тріолет, сонет,

олександрійський вірш, верлібр
Октава (лат. octava — восьма) — восьмивірш, строфа з восьми рядків п'ятистопного або шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв) при обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних клаузул. Потрійні рими надають віршовому мовленню ефект милозвучності, витворюють чуття його тяглості, що обривається прикінцевим двовіршем (диптихом). Вважається, що октава виникла із сициліани (абабабаб) і свого розквіту досягла в італійській ренесансній ліриці (Л. Аріосто, Т. Тассо та інші), використовуючи одинадцятискладовий силабічний вірш. Своєю внутрішньою розгорненістю ліричного сюжету, викінченістю думки, гнучкістю та шляхетністю форми октава зручна і для віршових мініатюр, і для поем. В українській поезії яскраві приклади октави спостерігаються в І. Франка, С. Гординського і Юрія Клена тощо. Класичним взірцем октави є поеми М. Рильського «Чумаки»:

Звичайно, про Довейка і Домейка

Тепер писать — то був би кепський тон.

Тепер на місце квітки і соловейка

Звитяжно стали криця і бетон.

Я згоджуюсь: і Галя, і Зюлейка —

Давно набридлий і нудний шаблон...

Та чую небезпеку і з бетоном,

Що стане він, а може й став шаблоном.
Тріолет (фр. triolet, від лат. trio — троє) — восьмивірш за схемою римування на дві рими: абааабаб.

Причому перший рядок повторюється тричі:



Сонце і день — не мені.

Сни — моя втіха єдина.

Та не щастить і вві сні.

Сонце і день — не мені.

О, хоч у снах чарівні

Сняться юнацтва години…

Сонце і день — не мені,

Сни — моя втіха єдина (А. Казка).

Тріолет виник у середньовічній французькій поезії, прижився в інших європейських літературах. В українській версифікаційній практиці з'являється епізодично.


Сонет (іт. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцетів) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п. Микола Зеров називав сонет формою «ліро-епічної мініатюри окремої схеми».
Олександрійський вірш – римований 12-складник із цезурою посередині, обов’язковим наголосом на 6 - му і 12 -му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим. Одна з форм вірша у французькій поезії, відомим прикладом якої є епічна поема «Роман Олександра Македонського» (ХІІ ст.), хоча перші зразки спостерігалися раніше, в ХІ ст. («Мандри Карла Великого в Єрусалим та Константинополь» Олександрійський вірш став панівним віршем класицистичної трагедії (П. Корнель, Ж.Расін). У російській поезії – це шестистопний ямб із цезурою після третьої стопи з римуванням аабб. Улюблений розмір О. Пушкіна (понад 2000 віршів). Видозмінена форма олександрійського вірша називається олександрином: пятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом, римованим за схемою абааб. До неї звертався І. Франко («Каменярі»). Олександрійський вірш у класичному вигляді застосовував М. Зеров (цикл «Олександрійські вірші»):

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,

Де розум і чуття – все спить в анабіозі,

Живем ми, кинувши не Київ – Баальбек,

Оподаль від розмов, людей, бібліотек

Ми сіємо пашню на неродюче лоно.

Часами служимо владиці Аполлону,

І тліє ладан наш на вбогім олтарі.

Так в давній Ольвії захожі різьбярі

Серед буденних справ і шкурної громади

В душі плекали сон далекої Еллади

І для окружних орд, для скитів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів.
Верлібр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи рідко римованої народної поезії). Верлібр є одночасно й ліричним жанром.

У художній літературі верлібр поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та інших. Особливого значення верлібру надавав В. Уітмен, а надто — авангардисти ХХ ст.. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування:



Діти одягнені у пташині сорочки

летять на подобах весняного сонця

у простір розгорненої книжки

що сміється білим сміхом сіяча

який сіє у полі себе з руки

(В. Голобородько).

Верлібр відмінний від вільного, власне, нерівностопного римованого (переважно — ямбічного) вірша.



Вправи
Робота з хрестоматією української літератури для 11 класу.
Практичне заняття № 6
Визначення типу римування запропонованого уривка художнього твору.

Визначення видів поетичних строф




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал