Тема Вступ



Сторінка10/11
Дата конвертації25.12.2016
Розмір3.11 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Вправи
1. Пригадайте та розкажіть про українських поетів-романтиків.

2. Пригадайте за запишіть назви творів Т. Шевченка, в яких є риси романтизму. Доведіть свою думку.

3. Доведіть, що твір П. Куліша «Чорна рада» має ознаки романтизму.

4. Назвіть ознаки романтизму. Доведіть, що в поемі «Гайдамаки» Т. Шевченка є елементи романтизму.


Реалізм
Реалізм (лат. realis - речовий, дійсний) — напрям у літературі й мистецтві, який полягає в правдивому, об'єктивному та всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне існування. У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення та поведінки, що відрізняється від типу мрійника, «ідеаліста». Реалістами називали людей, які ставили перед собою таку мету, яку можна було досягти.
У 20-х роках XIX ст. французькі критики називали реалізмом «нову школу» в літературі, яка відрізнялася від «літератури ідей» (класицизму) й літератури образів (романтизму). Французькі письменники (Ж. Шанфлері, Л. Дюранті) видали збірник статей під назвою «Реалізм» (1857 р.) і кілька номерів журналу з цією ж назвою. У журналі був опублікований маніфест реалістичної школи художника Г. Курбе, в якому звучали заклики змальовувати повсякденне життя народу, піднімати соціальні проблеми. Курбе створив дві знамениті картини «Дробильники каміння» і «Похорон в Орнані», які стали маніфестом реалізму в живописі. Дюранті писав, що завдання реалізму — створити літературу для народу. Журнал полемізував із романтиками, вимагав відмовитися від ідеалізації життя та героїв.
Першими звернулися до теорії реалізму Д. Дідро й Лессінг. Проблеми реалізму впродовж XIX ст. хвилювали О. Бальзака, Г. Флобера, І. Тургенева, Л. Толстого. У працях І. Франка, Е.Золя термін «реалізм» вживався як синонім до терміна «натуралізм». Звідси й назва «натуральна школа».
Суть реалізму добре розкрив один із найвидатніших його представників І. Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт».
Романтики змальовували виняткових героїв у виняткових обставинах, реалісти орієнтувалися на зображення звичайної «маленької людини» не в екзотичних, а у звичайних обставинах. Мова романтизму — поетична, реалісти використовують звичайну розмовну мову з діалектами й жаргоном. Однак реалісти не відмовляються від романтичного пафосу й тих прийомів зображення, які використовували романтики. Елементи романтизму є у творах Бальзака, Діккснса, Флобера, Достоєвського, Шевченка, Франка. Досвід романтизму зіграв позитивну роль для реалізму. Романтики були союзниками реалістів у боротьбі проти класицизму. До речі, реалізм взяв дещо й від класицизму, зокрема, раціоналізм, композиційну стрункість твору, логічність викладу матеріалу, окремі прийоми зображення персонажів (увага до інтелектуального життя людини, вірність обов'язку, суперечність між обов'язком і особистими інтересами). І романтики, і реалісти звернулися до конфлікту людини і суспільства.
Реалізм заперечував творчі принципи натуралізму з його фактографізмом, безпристрастністю, увагою до біологічних факторів. Він не фіксує факти, а проникає в їх суть, аналізує. Письменники-реалісти — це дослідники-аналітики. Романтики не займалися конкретним аналізом життя, вони засуджували суспільні вади минулого і сучасного. Реалісти досліджують джерело зла, вважають, що визначальний вплив на людину мають суспільно-економічні умови.
Реалізм відмовився від поділу предметів і явищ на естетичні і неестетичні. Він відтворює дійсність в усій повноті й достовірності.
Створюючи життєподібні образи й ситуації, реалісти не відмовляються від міфу, казки, алегорії, символу. Своїм завданням реалісти вважали творити для народу, служити йому. «...Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово,» — писав Т.Шевченко.
З правдивістю пов'язана типізація. В усіх підручниках, виданих за радянських часів, є визначення реалізму, яке дав Ф. Енгельс: «На мій погляд, реалізм передбачає, крім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у типових обставинах». Це визначення не є точним, універсальним. Однак правдивість деталей, типові характери й типові обставини є особливостями реалізму Але в багатьох творах характерні обставини є винятковими, незвичайними. Типізація робить образи стандартними, спрощеними. Кожна особа сприймається як представник відповідного класу.
Новаторство реалізму — у структурі характеру, його розвитку, у зв'язку з типовими обставинами. Характери реалістичних творів — багатогранні, умотивовані, розвиваються в логічній послідовності. Герої діють у конкретних суспільно-історичних умовах, які мотивують їх вчинки. Реалізм визнає не лише детермінованість поведінки людини, але й здатність піднятися над обставинами, протистояти їм. Реалісти відображають дійсність, сповнену гострими суперечностями, конфліктами. Вони дотримуються принципу соціальності й історизму. Поведінка героїв реалістичних творів зумовлена об'єктивними соціально-історичними умовами. Для реаліста людина — істота соціальна. Принцип історизму полягає у відтворенні колориту часу та місця, у розумінні історії як процесу якісних змін, які характеризують національно-історичну своєрідність того чи іншого етапу в кожній країні. Історизм і соціальність взаємозв'язані. Історизм конкретизує принцип соціальності, сприяє розкриттю розвитку соціальних умов. Вчинки героя випливають із особливостей характеру та психології, а характер і психологія зумовлені життєвими обставинами й соціальним середовищем. Зміна обставин життя позначається на долі героїв. Герої роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика, повісті «Борислав сміється» І. Франка соціально й історично конкретні.
З принципом соціальності пов'язаний раціоцентричний психологізм. Маланка, Хома Гудзь («Fata morgana» М. Коцюбинського) постають перед читачем у соціальній та індивідуальній конкретності на тлі суспільно-історичних подій. Історизм не допускає статичності образів. Письменники-реалісти всебічно охоплюють життя людини і суспільства, побутові, родинні відносини.

х творчість відзначається гуманізмом і народністю. Викриваючи паразитизм пануючих класів, реалісти з глибокою симпатією змальовують людей праці, їх духовну красу.


В українській літературі реалізм утвердився в першій половині XIX ст., цей реалізм має назву просвітительський. У творчості І. Котляревського поєдналися риси класицизму, просвітительського реалізму й сентименталізму. У творчості Г. Квітки-Основ'яненка (у бурлескно-травестійних віршах, одах, поемах, байках) просвітительський реалізм поєднується з класицизмом.
У просвітительському реалізмі важливе місце займало соціальне середовище. Орієнтація на виховне начало забезпечила провідне місце в літературі просвітительського реалізму міщанські драми, комедії, трагедії, роману виховання, сатиричним жанрам.
Лірика не відзначалася жанровим багатством. М. Яценко це пояснює тим, що в просвітительському реалізмі в центрі уваги були «не індивідуальні характери та дослідження їх психології, а зображення долі людини, родових і станових її ознак».
На перший план вийшли «низькі» жанри — бурлескна поема, байка, народно-соціально-побутова драма, народна повість та оповідання. Чи не найбільш оперативним і дійовим жанром просвітительського реалізму була байка з різновидами байка-казка, байка-приказка («Могильні родини», «Грішник» Є. Гребінки, «Лікар і здоров'я», «Дві пташки в клітці» П.Гулака-Артемовського), байка-новела, байка-побрехенька («Підбрехач», «Солдацький патрет» Г. Квітки-Основ'яненка). У драмах І. Котляревського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» поєднані сентиментальні та реалістичні риси, у комедії Г. Квітки-Основ'яненка «Шельменко-денщик» — класицистичні й реалістичні. Таке поєднання різних стильових систем спостерігається й у прозі, яка сформувалася після драматургії, зокрема у творах Г. Квітки-Основ'яненка.
У 40—60-х роках XIX ст. реалізм співіснував із романтизмом. Такий синтез романтичного і реалістичного начал є у творчості Т. Шевченка. У творах просвітительського реалізму піддавалися критиці окремі недоліки суспільного ладу, реалісти другої половини XIX ст. критикують усю самодержавно-кріпосницьку систему. У реалізмі 40—60-х років формуються етнографічно-побутова, соціально-побутова й соціально-психологічна течії.
Посилення реалістичного напряму в українській літературі пов'язане з творчістю Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.С. Нечуя-Левицького, А. Свидницького, Панаса Мирного, Івана Карпенка-Карого, М.Кропивницького, Ганни Барвінок. Література збагатилася в жанровому відношенні. Набули популярності суспільно-політична, елегійна лірика, сатира. Урізноманітнилася проза, з'явилися соціально-побутові, етнографічно-побутові, психологічно-побутові оповідання, соціально-психологічна новела, соціально-побутова, історична повість, соціально-психологічний роман, роман-хроніка. Збагачується проблематика літератури. Окрім селянської, письменники порушують тему духовенства, міщанства, інтелігенції.
У радянському літературознавстві реалізм був культовою художньою системою, його ставили над усіма іншими напрямами. У 30-ті роки XX століття поширилася концепція реалізму як єдино правдивого й найбільш прогресивного художнього методу. Розвиток літератури зводився до поступу реалізму. Погляд на еволюцію літератури як непримиренну боротьбу реалізму з антиреалістичними напрямами вже застарів.
Дехто з літературознавців відкидає термін «реалізм», сумнівається в існуванні реалістичного напряму. Так, в «Энциклопедическом словаре культуры XX века» (2001 р.) відзначається, що реалізм — «антитермін», термін «тоталітарного мислення», що такого напряму в XIX столітті не було. Реалістичні твори відносять до романтичних.
У 10—20-х роках XX століття проти реалізму виступають неоавангардистські течії, вони називають реалізм мистецтвом буржуазної епохи, приреченим на зникнення.
Реалізм XX століття — відкрита художня система, яка взаємодіє з іншими напрямами, зокрема з модернізмом, перейнявши від нього такі особливості, як потік свідомості, колаж, монтаж, асоціативність, «телеграфний стиль».
Вправи
1. Запишіть прізвища українських письменників-реалістів.

2. Доведіть, що твір І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сімʹя» є реалістичним.

3. Доведіть, що твір «Максим Гримач" Марка Вовчка є реалістичним.

4. Підготуйте розповідь про реалізм будь-якого твору українського автора.


Модернізм
Багатством літературних течій відзначається кінець XIX - початок XX ст.. Вони об'єднані спільною назвою «модернізм» (франц. moderne — сучасний, найновіший). Як конкретно-історичне явище модернізм з'явився у Франції, згодом поширився в інших європейських літературах. У XX ст. він став визначальною особливістю мистецтва.
М. Моклиця виділяє у вивченні модернізму три етапи. Перший — дожовтневий період і 20-ті роки. У цей час з'являються праці про символізм, їх автори — В. Брюсов, І. Анненський, А. Бєлий. Представники формального методу Р. Якобсон, Б. Ейхенбаум, В. Жирмунський, В.Шкловський зосереджують увагу на футуризмі. У другий період вивчення, а точніше боротьби з модернізмом (1930 - 1980 pp.), радянські дослідники викривають його за антиреалізм, нехтування соціальними проблемами, естетство («мистецтво заради мистецтва»), егоцентризм, містику, ідеалізм. Усі ці особливості властиві модернізму. Але М.Моклиця вважає, що «антиреалізм модерністів аж ніяк не варто вважати негативною рисою». Модерністи бачили обмеженість реалізму, полемізували з реалістами, утверджуючи свої естетичні принципи. Вони різко виступали проти натуралізму. Побутує думка, що в українській літературі модернізм постав не як заперечення реалізму, не як опозиція, він виростав із реалізму. Модерністи, як і реалісти, іноді оминали політику. Але ж політизація літератури й естетизація політики негативно позначилися на творчості багатьох радянських письменників. До того ж письменник, користуючись правом на свободу творчості, може виявляти або не виявляти зацікавлення політикою чи соціальними проблемами.
Якісно новий етап у вивченні модернізму почався з повернення в літературу видатних письменників XX століття. Творчість модерністів має елітарний характер, вона складна для сприйняття, це мистецтво «усвідомлено суб'єктивне». Модерністи виявляють глибоку увагу до підсвідомого в людській психіці. Реалісти змальовують характери як наслідок обставин, модерністи зосереджують увагу на психології людини. Теми, сюжети, образи вони беруть із фольклору, міфології, культурної історії, прагнучи дистанціюватися від реальності.
На відміну від класичного реалізму модернізм яскравіше проявив себе не в прозі, а в поезії. Модерністи виявляють більше зацікавлення універсальним, культурно-історично далеким, ніж реальним. Вони прагнуть створити «нову дійсність», свій неповторний світ. Провідними стильовими прийомами модернізму є потік свідомості, монтаж, який прийшов у літературу з кіномистецтва, використання умовних форм, які створюють ірреальний, неправдоподібний світ.
Модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. Вони іноді відмовляються від сюжету, художнього часу, простору, дії, персонажів, часто використовують іронію, ілюзію, пародію, ускладнену тропіку.
Модернізм у кожній національній літературі мав свої особливості. У формуванні українського модернізму значну роль відігравало не тільки західне мистецтво, але й «філософія серця», споріднена з філософією життя. Західноєвропейські модерністи уникали соціальних і політичних проблем. Українські, за винятком молодомузівців і неокласиків, заангажовані національними питаннями.
Модернізм має багато різновидів. У «Літературному словнику-довіднику» імпресіонізм, футуризм називаються напрямами; символізм, імажинізм, акмеїзм, сюрреалізм, експресіонізм, дадаїзм — течіями; неоромантизм, неокласицизм — стильовими хвилями, стильовими явищами. Мені більше імпонує думка тих, які вважають згадані категорії течіями. У західноєвропейських літературах існувала така послідовність течій: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неокласицизм, неореалізм, сюрреалізм. В українській літературі всі ці течії співіснували і в часі, і в творчості письменників. Це пояснюється тим, що модернізм в Україні почав розвиватися пізніше.
У розвитку модернізму можна виділити три етапи: декаданс, власне модернізм і авангардизм. Декаданс (від франц. decadence — занепад) з'явився в період занепаду реалістичної доби наприкінці XIX століття у Франції. Його особливості: відчуття зневіри, втоми, відчаю, прагнення втекти від реальної дійсності. Декадентські настрої проявилися у творах таких письменників, як Артюр Рембо, Стефан Малларме, Поль Верлен у Франції, , Еміль Верхарн в Англії, Микола Вороний, молодомузівці, Григорій Чупринка в Україні, Дмитро Мережковський, Федір Сологуб, Зінаїда Гіппіус, Олександр Блок, Андрій Бєлий у Росії. Оскільки декаденство характерне для багатьох модерністських течій, його не варто виділяти в окрему стильову течію.
Особливості власне модернізму виявилися у творчості таких письменників, як Франц Кафка, Ернест Хемінгуей, Герман Гессе, Вільям Фолкнер, Габріель Гарсія Маркес, Василь Стефаник, Іван Франко, Леся Українка, Микола Хвильовий, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус. Період власне модернізму тривав від початку XIX століття до 60-х років XX століття.
Авангардизм (від франц. avant — попереду, garde — сторожа, передовий загін) з'явився в роки Першої світової війни й продовжує розвиватися сьогодні. Це мистецтво є формою заперечення, протесту, бунтарства, стихійної революційності, руйнування банальної офіційної культури. Авангардисти пародіюють усталені мистецькі цінності, традиційні художні засоби, руйнують межі між мистецтвом для еліти і масовою культурою.
До авангардизму зверталися Бертольд Брехт, Поль Елюар, Давид Бурлюк, Володимир Маяковський, Михайль Семенко, Валер'ян Поліщук. Авангардизм складається з таких літературних течій, як абстракціонізм, кубізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм, експресіонізм. Традиції авангардизму продовжують літературні групи Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Віктор Недоступ), ЛУГОСАД (Іван Лучук, Роман Садловський, Назар Гончар). Неоавангардизм є завершальним етапом розвитку модерністської доби.
Неоромантизм
Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився в ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О.Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є.Плужника, Б.-І. Антонича. Термін «неоромантизм» використовували в 20-х роках О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, М. Доленго. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики й поетики, шукали нових тем і засобів образного вираження. «Основними психологічними стимулами українського неоромантизму, — відзначає М. Неврлий, — було соціальне і національне визволення України в 1917 році, видимі перспективи нових культурних і політичних можливостей та масовий приплив творчих сил, що шукали свого динамічного вияву».
Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт із дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли свої ідеали в яскравих художніх образах, виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки й строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента («Червона зима» В. Сосюри), вони поетизували революційні події («Залізниця» В. Сосюри, «Повстання» В. Еллана-Блакитного, «Слово о полку» М. Бажана), історичних осіб («Тарас Трясило» В. Сосюри, «Галілей» Є. Плужника, «На Ігоревім полі» Т.Осьмачки, «Бондарівна» Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями («Дев'ята симфонія» О. Влизька, «Нічний рейс» М. Бажана), почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди («Місто» В. Сосюри, «Сліпці» М. Бажана).
Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, «великого чину».
Творчість неоромантиків окрилювала національна ідея. У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Вони мали соціально-психологічні причини, у період непу підняли голови імперські сили. В. Сосюра, який із зброєю в руках воював за вільну Україну, писав, що його серце розколоте «на дві половини» («В мене серце на дві половини»), він проклинає зрусифіковане місто, заявляючи, що хоче стріляти «в кожні жирні очі, в кожну шляпу і манто».
Неоромантичні тенденції були в Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів «празької школи» (О.Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).
Неоромантизм - національна течія української літератури. Вона пройшла два етапи розвитку: початок XX ст. (Леся Українка, Олександр Олесь) і 20-ті рр. XX ст. (Микола Хвильовий, М. Бажан, О.Близько, Є. Плужник). Неоромантизм не був чистим, він використовував прийоми символізму (загадковість, недомовленість), футуристичні звукові ефекти, урбаністичні пейзажі, експресіонізму. Вершинним твором неоромантизму М.Бажана є збірка «Будівлі» — своєрідна філософія історії. У творах Миколи Хвильового, Є.Плужника і Д. Фальківського неоромантизм поєднується з імпресіонізмом, у прозі О.Кобилянської — із символізмом, Григорія Косинки — з неореалізмом, у поезії О. Влизька — з футуризмом.
Неоромантизм характерний для англійської літератури (Р. Стівенсон, Дж. Конрад), французької (Е. Ростан, Ж.А. Барб'є д'Оревільї), польської (С. Пшебишевський, С.Висп'янський, Я. Каспрович), російської (В. Короленко, М. Горький, Л. Андреєв, Д.Мережковський, О. Ремізов).
Символізм
Символізм (грец. symbolon — знак) — з'явився у 70—80-х роках XIX століття у Франції, згодом поширився в Австрії, Англії, Німеччині, Бельгії, Норвегії, Росії. Він був реакцією на позитивізм і натуралізм. Творча історія символізму почалася з літературних «вівторків» Малларме, у яких брали участь поети Р. Ґіль, П. Кіяр, Е. Мікаель, А. Жід, П.Клодель, П. Валері. Першими маніфестами символізму були «Трактат про слово» Р. Ґіля і стаття Ж. Морсаса «Літературний маніфест. Символізм». Поетика символізму яскраво виявилася в колективному збірнику «Сонети до Вагнера», у творах Ж. Мореаса, А. де Реньє («Заспокоєння»), С. Мерріля («Гамми»).
Предтечею символізму вважають американського письменника, критика Едгара Аллана По, який вважав, що поет повинен насамперед вразити читача формою, ритмами, алітераціями, строфікою, пробудити в ньому підсвідоме, викликати емоційний шок. Ідеї Е. По розвивав французький поет Шарль Бодлер, який твердив, що поезія мусить викликати в читачів таке світле, високе, але неясне захоплення, яке викликає музика Ріхарда Вагнера, шокувати невиразними зв'язками між предметами і почуттями.
Найбільші досягнення французького символізму пов'язані з творчістю Ш. Бодлера, А.Рембо. З 1880 р. починають свою творчість бельгійські символісти Е. Верхарн, М.Метерлінк, а наприкінці XIX ст. — австрійські Гуно фон Гофмансталь, Райнер Марія Рільке, німецький драматург Герхард Гауптман, англійський письменник Оскар Уайльд, росіяни Д.Мережковський, З. Гіппіус, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, В. Брюсов, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов. На початку XX століття символізм набуває популярності в українській літературі. Його репрезентують М. Вороний, М. Філянський, В.Пачовський, П. Карманський, Г.Чупринка, П.Тичина, М. Рильський, Д. Загул, О. Слісаренко, Олександр Олесь, С. Черкасенко.
Символісти виступали проти реалізму, який, за словами В. Брюсова, перетворив мистецтво на просте відображення життя, і натуралізму з його фактографією, соціальним та біологічним детермінізмом. Реалізм, відзначав Бальмонт, перебуває в рабстві матерії, а символізм піднімається в сферу ідеальності. За спостереженням Брюсова, символізм є останньою стадією після реалізму в боротьбі за свободу творчості. С. Малларме писав, що завдання письменника не називати предмети, а «натякати» на них. Назвати предмет — значить знищити три чверті його поетичної чарівності. Символісти не описують факти, а передають сприйняття й переживання. У творах символістів органічно поєднуються явне і таємне, до того ж останнє є визначальним, очевидне і приховане. Символічний образ — багатозначний. У творах символістів пейзаж, дія, герої, кольори, звуки мають подвійне значення.

Поетичне кредо символізму виразно постає з вірша М. Рильського «Під осінніми зорями»:



Не показать, а заховать я хочу,

В моїх словах душі моєї цвіт,

Моїх бажань чутливість півжіночу

І ріжних душ надзоряний привіт.

Не сяєвом, а димом фіалковим

У присмерковій музиці зітхань

Я пропливу незрозумілим словом

За дальню грань.
Помітний слід залишив символізм в українській літературі. Він пройшов у своєму розвитку три етапи. Перший тривав до 1917 року, його репрезентували М. Вороний, Олександр Олесь, Г. Чупринка, П. Карманський, М. Філянський.
Друге відгалуження символізму репрезентує Львівське угруповання «Молода муза». До нього належали поети В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, С.Чарнецький, М. Яцків. Третє — «Українська хата», яка в 1909 — 1914 pp. виходила в Києві. У ній друкувалися символісти М.Філянський, Г. Чупринка, В. Пачовський, П.Карманський, П. Тичина, М. Сріблянський. Український символізм виростав на ґрунті, який підготували М. Вороний, Олександр Олесь, поети «Молодої Музи» та «Української хати». Він набув завершеного характеру й оформився як національне культурне явище.
Серед поетів символістів виділялися Д. Загул, Я. Савченко, П. Тичина, О. Слісаренко. Тичину пов'язує з символізмом музичність світосприйняття природи і життя. Арфи, флейти це поетична філософія П. Тичини. Усесвіт для нього — це насамперед музика, ритм, а життя — любов, танець, пісня. Його ріка горить, тремтить, як музика.
Символізм мав великий вплив на розвиток української літератури. Завдяки символізму виникли акмеїзм, футуризм, імажинізм, він вплинув на поетику експресіонізму та сюрреалізму.
Вправи
1. Складіть таблицю «Різновиди модернізму».

2. Доведіть, що твори Лесі Українки мають ознаки неоромантизму.

3. Проаналізуйте будь-який твір Олександра Олеся, довівши, що він має ознаки символізму.

4. Проаналізуйте будь-який твір М. Вороного, довівши, що він має ознаки символізму.


Імпресіонізм
Імпресіонізм (франц. impression — враження) — з'явився спершу у французькому малярстві у II половині XIX століття (Едуард Моне, Клод Моне, Опост Ренуар, Едгар Дега, Каміль Піссарро). Його назва пішла від картини К. Моне 1873 року «Імпресія. Схід сонця». Основоположниками імпресіонізму в художній літературі вважають братів Едмона й Жуля Ґонкурів.
Імпресіоністи виступали проти натуралізму, але не заперечували натури як об'єкта зображення. Вони відтворювали світ у русі, враховуючи, що кожне явище відкривається очам щораз новими гранями. Імпресіоністи вважали, що твори повинні виникати без попереднього осмислення чи задуму, ніби інстинктивно, бо не можна охопити широку панораму подій, об'єктивна істина людині недоступна. Треба малювати тільки те, що бачиш, звідси ідея спостереження на природі. Н.Калиниченко писала, що українські письменники вважали імпресіонізм протестом проти застиглих штампів. Вони шукали нові форми й засоби, звертаючись безпосередньо до життя, прагнули змалювати не предмет, а враження від нього.
Образ у імпресіоністів виникає при безпосередньому погляді на предмет не всебічно, а фрагментарно, етюдно, незавершено. Імпресіоніст є свого роду колекціонером вражень. Письменник-імпресіоніст створює не готову картину, а ескіз до неї. Жертвуючи широтою зображення, він прагне знайти таку деталь, яка б відповідала душевному стану героя або слугувала б контрастом до нього.
Нове світовідчуття вимагало й нових мовно-стилістичних засобів, яскравих тропів, ускладнених асоціацій, посиленої емоційності, використання безсполучникових речень та інверсій. У творах письменників-реалістів домінувало раціональне начало, типізація життя людини і суспільства, в імпресіоністів переважало почуттєве, інтуїтивне. Предметом художнього дослідження імпресіоністів стає індивідуальне та індивідуалістичне, вони зосереджують увагу на проблемі самотності, протиставленні людини і світу.
У творах імпресіоністів змінюється концепція людини. У літературу входить герой стражденний і бунтівний, з комплексами, втомлений і водночас агресивний.
Розвитку імпресіонізму в українській літературі сприяла, за словами Ю. Кузнецова, «сама українська ментальність, зокрема, притаманні їй індивідуалізм та ліричність». Він з'явився в прозі наприкінці XIX століття й мав лірико-романтичне забарвлення, що єднало його з неоромантизмом та символізмом. Це добре помітно у творах М. Коцюбинського, зокрема у повісті «Тіні забутих предків», в етюдах, образках, акварелях. Зорові образи у творах М.Коцюбинського часто переплітаються із звуковими.
Вершиною імпресіоністичного письма М. Коцюбинського є новела «Intermezzo». Враження від навколишньої дійсності і внутрішні переживання її автор передає зоровими картинами. Образи квітів, птахів відображають внутрішні процеси, які відбуваються в душі героїв. Дійові особи твору — «ниви у червні», «сонце», «зозуля», «жайворонки». Сценою дії є душа ліричного героя з її болями, утомою, радощами й надією. Як справжній виплеск зливи переживань звучать слова: «Погаси сонце й засвіти друге на небі». Через конфлікт між громадським обов'язком і втомою, зневірою письменник розкриває соціальні (художник і суспільство) та психологічні переживання.
Імпресіонізм М. Коцюбинського Ю. Кузнєцов називає психологічним. Цю імпресіоністичну стильову течію продовжили Андрій Головко, Б. Лепкий, В. Підмогильний, Григорій Косинка, Микола Хвильовий.
Імпресіоністична образність характерна для творів В. Еллана-Блакитного, В. Чумака, Олександра Олеся, Є. Плужника, Т. Осьмачки.

ї використовували символісти (П. Верлен, С.Малларме, М.Метерлінк).


У творах імпресіоністів часто відтворюються такі психічні стани, як тривога, туга, нудьга, самотність, журба, смуток, відчай, зойк, рідше радість. Це основні дійові особи імпресіоністичної лірики. Ось як малює світанок М. Йогансен:

Захолола жахом зоря. Над лісом

(Давно вже помер місяць),

Червоне бадилля на сході кричить,

Угору лізе вогневий буряк,

Видирається вище, і вище, і вище.

Ударив, свиснув, розсипався іскрами —

Ранок.

Імпресіонізм рідко виступав у чистих формах, найчастіше схрещувався із символізмом, експресіонізмом.



На початку XX століття імпресіонізм поступався іншим течіям модернізму.
Експресіонізм
Експресіонізм (лат. expression — вираження) утвердився в Німеччині на початку XX століття. Елементи експресіонізму спершу з'явилися у творах художників, які об'єднувались у товариства навколо журналів. Відомі об'єднання «Міст» (Е. Гаккель, Е.А.Кірхнер, М. Пехштайн), «Синій вершник» (Ф. Марк, В. Кандинський, А. Макке), «Штурм» (О. Кокошка). Першим вживав термін «експресіонізм» у 1911 році засновник журналу «Буря» X. Вальден. Теоретиками експресіонізму були Курт Пінтус і Казимир Едшмід. Найвідоміші поети-експресіоністи — Ґ. Гейм, Й. Бехер, Г. Тракль, Г.Бенн, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків — К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк.
Експресіоністи виступали проти позитивістського емпіризму (усі знання ґрунтуються на досвіді ), копіювання й відображення дійсності. Вони вважали, що митець повинен виражати її суть. «Експресіоніст не описує - він співпереживає. Він не відображує — він зображає. Він не бере, він шукає». Для експресіонізму характерна нервова емоційність, трагічність світовідчуття.
Творчість експресіоністів породжена духовною кризою, яку переживала інтелігенція на початку XX ст., зокрема Першою світовою війною та революціями.
У творах експресіоністів важливе місце займає проблема вини і кари. Вони переконані, що земне життя — фільтр, який може очистити людину й привести до Бога. Утрачаючи віру в Бога, людина втрачає мету життя, добровільно карає себе, очищаючи душу. Кожен із нас бере на себе відповідальність за провини людства. Ця проблема глибоко розкрита в новелі В.Стефаника «Новина». «Ідея твору в тому, — зазначає В. Пахаренко, — що людина для самооновлення, досягнення вічного життя мусить убити в собі своє егоїстичне «я», що прив'язує її до примітивного, гріховного земного світу. Кажучи про вдівство та матеріальні нестатки Гриця, автор натякає на убозтво його душі, психічної реальності. Дві доньки, яких він ніяк не може нагодувати, — уособлення його самотності душі, яка страждає, гине в душевному убозтві, психічній примітивності (оте себелюбне «Я» не дає цій особистості «своїм життям до себе дорівнятись». Холод і пустка у Грицевій хаті - це стан його душі... Спостерігшії мертвії її ія дітей, батько кинувся не добувати їм харч, а молитися. Стефаник ніби натякає, що йдеться не про фізичний, а про духовний голод, не про земні, а про трансцендентні проблеми». Учинивши злочин, Гриць іде віддатися в руки поліції.
На думку експресіоністів, біль, страждання дають можливість людині осмислити суть існування, сенс буття. У їх творах важливе місце займає смерть, нею закінчуються людські страждання. Мотив смерті є у творах В. Стефаника «Шкода», «Скін», «Портрет», «Сама-саміська».
Експресіонізм спершу був насамперед формою протесту проти війни, приреченості людини та смерті. Експресіоністи вважають, що людство знаходиться напередодні апокаліптичної катастрофи, світ ворожий для людини, вона приречена на муки й страждання. Твори експресіоністів пройняті болем за людину.
Експресіонізм стрічається в практиці різних літературних жанрів. У ліриці — у поетичному зображенні сновидінь, у гротескних поемах (Г. Тракль, Б. Брехт), у прозі — з ліричними фантастичними, гротескними елементами (Ф. Верфель, Л. Франк), у драматургії, де іноді діють умовні абстрактні персонажі (Чоловік, Жінка, Народ).
Експресіоністична образність притаманна багатьом творам української літератури («Червоний роман» Андрія Головка, «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, «Маклена Ґраса» М.Куліша, «Сонячна машина» В. Винниченка). В українській поезії вона найсильніше виявилася у творчості Т. Осьмачки, який починав як символіст. «У широчезних розмірах Осьмаччиної поетичної уяви, — відзначає М.Неврлий, — виростають надзвичайно оригінальні, експресіоністські своїм характером образи. Вони здебільшого гнітючі й навіть інколи неестетичні, бо поезія експресіоністів, прокламуючи різні контрасти життя і природи, зверталась і до зворотного боку — Erhabene (прекрасного)». Ось кілька рядків з його творів:

1. І бризкає кров аж у стелю світів;

2. Від борони небо кров'ю червониться;

3. А твоє тіло, наче пса старого, // ми витягнемо догнивать;

4. Я об сухую лутку і слизьку // Сам груди розвалю свої бентежні;

5. І відти крики враз несамовиті // Зґвалтували дикий переляк...

6. І страшно замовчали, в тишу вкриті, // Аж бомбою неначе степ набряк...

7. Од борони небо кров'ю // червониться // кров'ю північ червоно // заносить.
Елементи експресіонізму є у творах «Кров полонянок», «Слово о полку» М. Бажана, «З вікна», «Маки», «Віра» В. Сосюри, «Голод», «Псалом залізу» П. Тичини.
Неореалізм
Неореалізм (італ. neorealismo від грец. neos — новий і лат. realis — суттєвий, дійсний) — стильова течія в українській літературі, яка утвердилася у 20-ті роки XX століття у творчості Григорія Косинки, В. Підмогильного, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича, І.Сенченка, а в 60—70-ті — Григора Тютюнника, І. Чендея. Неореалізм сформувався на основі класичного реалізму й натуралізму, але відмовився від принципу зображення життя у формах самого життя. У творах неореалістів документальна достовірність поєднується з філософсько-аналітичним заглибленням у життя та ліризмом. Неореалісти переосмислили концепцію особистості в літературі. На місце бунтарів типу Миколи Джері, Чіпки Вареника приходять звичайні люди з багатим внутрішнім світом, складною душевною організацією. Письменники зосереджують увагу не стільки на їх діях і вчинках, скільки на думках, переживаннях, прагнуть пізнати ірраціональну (незбагненну ) суть характерів. Порівнюючи класичний реалізм із неореалізмом, В. Пахаренко зауважує: «Якщо в класичному реалізмі... переважали пізнавальні цілі, проступала навіть суто утилітарна, публіцистична настанова, то в неореалізмі органічно поєдналися пізнавально-аналітична і естетико-творча настанови, поступово стиралася опозиційність, скорочувалася відстань між реальним та ідеальним, загальним та індивідуальним, особистим і соціальним, спостерігально-сповіщальним та модельованим. Зник схематизм типу, він перетворюється на характер, в основі своїй залишаючись із символом... Класичний тип відзначався приналежністю до певного суспільного середовища та до певного психофізіологічного ґатунку (типу темпераменту), функції індивідуальності героя були вельми обмежені, кожна дійова особа несла в собі програму родових ознак, що і зводило особистість до одного якогось роду людей».
Неореалісти, розкриваючи характери персонажів, акцентують увагу на боротьбі протилежних начал у душі людини, відчуженні особистості в суспільстві. Важливу роль у творах неореалістів відіграє художня деталь, яка важить більше, ніж розлогі описи й розлогі сюжети в реалістичних творах.
Визначальні риси неореалізму:

- у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага;

- неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення;

- внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;

- зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти й об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.
Вправи
1. Робота за варіантами ( три). Розповідати про визначений стиль.

2. Доведіть, що твір В. Стефаника «Новина» має ознаки експресіонізму.

3. Доведіть, що твір М. Коцюбинського «Intermezzo» має ознаки імпресіонізму.

4. Доведіть, що твір М. Хвильового «Я (Романтика )» має ознаки імпресіонізму.


Футуризм
Футуризм (італ. futurismo від лат. futurum — майбутнє) — відгалуження модернізму, авангардистська течія 10—30-х років XX століття. Виникла вона в Італії у 1909 році. Автором першого маніфесту футуристів був поет Філіппо Томмазо Марінетті (1876—1944 рр.). Згодом з'явилися маніфести італійських художників У. Боччоні, Дж. Северіні, Л. Руссоло. У 1910 році побачив світ футуристичний роман Ф. Марінетті «Мафарка-футурист», а в 1912 — антологія «Поети-футуристи», яка відкривалася «Технічним маніфестом футуристичної літератури».
Футуристи виступали проти літературних традицій. Вони закликали знищити музеї й бібліотеки, звільнити Італію від гангрени професорів і археологів. Старій культурі, яка, за їх словами, оспівувала лінощі думки й бездіяльність, футуристи протиставили нову, що возвеличувала зухвалий натиск, стройовий крок, небезпечний стрибок, ляпас і мордобій. Ф.Марінетті заявляв, що війна є «гігієною світу», «великою симфонією», «лише вона може очистити світ. Хай живе озброєння, любов до Батьківщини, знищувальна сила анархізму, високі ідеали знищення всього і вся».
Італійські футуристи підтримували ідеологію фашизму. Вони закликали до жорстокості й насильства, заявляли, що без жорстокості нема мистецтва, без агресивності нема шедеврів.
Футуристи виступали проти психологізму в літературі, бо психологія, мовляв, вичерпана до дна й на зміну їй прийде лірика неживої матерії. На їх думку, розпечене дерево або залізо викликає сильніші переживання, ніж усмішка чи сльози жінки. Вони прагнули зруйнувати межу між образом і побутом, мистецтвом і життям. Ф. Марінетті заявляв, що література повинна «влитися в життя й стати невід'ємною його частиною».
Футуристи, закликали іменники ставити, як вони спадають на думку, викинути з мови стерті образи та «линялі» метафори, з'єднувати слова без службових слів. Футуристи шокували публіку заумною мовою, підкреслюючи, що не шукають розміри в підручниках, бо кожен рух породжує новий ритм.
У різних країнах футуристи мали свої імена. В Англії їх називали вортистами (анг. vortex — вихор), у Франції — пароксистами (грец. paroxynos — подразнення) і динамістами, у Німеччині — «Nielend» (він пропагував колективізм і знеособлення, письменники публікували твори анонімно).
Інші особливості мав футуризм у слов'янських країнах. Найбільш яскраво виявив себе в Росії. Футуристи заявили про себе у 1911 році «Прологом егофутуризму» І. Северяніна. У 1913 році В.Хлєбніков, брати Д. і М. Бурлюки, В. Маяковський, В. Каменський підготували збірник «Ляпас громадському смаку». Російські футуристи творили штучні слова, нелогічні синтаксичні конструкції. Головним принципом футуризму стало «слово як таке», таке слово видозмінює мову. Російський футурист О. Кручоних, наприклад, написав такий вірш:
дыр, бул, щыл,

убешур

скум

вы со бу

р л эз.
Він заявляв, що в цих п'яти рядках більше російського національного, ніж у всій поезії О.Пушкіна.
Своїм збірникам творів футуристи давали екстравагантні антиестетичні назви типу «Ляпас громадському смаку», «Дохлий місяць».
Футуристи захоплювалися словотворчістю, вигадуванням різних неологізмів. Яскравим підтвердженням цього є вірш В. Хлєбнікова «Заклятье смехом»:
О, рассмейтесь, смехачи! О, засмейтесь, смехачи!

Что смеются смехами, что смеянствуют смеяльно.

О, засмейтесь усмеяльно!

О рассмешищ надсмеяльных — смех усмейных смехачей!

О, иссмейся рассмеяльно, смех надсмейных смехачей!
Український футуризм мав наслідувальний характер (такої думки М. Зеров, П.Филипович, М.Неврлий, Ю. Ковалів, В. Пахаренко). Він зневажливо ставився до культурної спадщини, патріотичних почувань. Лідер українського футуризму Михаиль Семенко у маніфесті «Сам» заявляв, що його нудить від заяложених ідей, там, де є культ, немає мистецтва. Досягнувши «вершини академізму та класицизму», мистецтво пішло «деструктивним шляхом», потрібно «добивати його, деструктувати», «з уламків старого мистецтва створювати нове «мета мистецтво», «після-мистецтво». «Без остаточної деструкції практично неможливо збудувати конструкцію майбутньої штуки». Заява М. Семенка «Я палю свій «Кобзар» була сприйнята як зневага до національних святинь. М. Семенко виступав не проти Шевченка, а проти нудного хуторянства, провінційності, профанації творчості національного генія.
У творчому доробку М. Семенка особливе місце займає урбаністична тематика, він естетизував техніку, машину. Динаміку сучасного міського життя втілював у форму верлібра без розділових знаків, об'єднував і роз'єднував різні слова. Вірш поета «Місто» мав таку форму:
Осте сте

бі бо

бу

візники-люди

трамваї-люди

автомобілі

бігорух рухобіги

рухливобіги.
М. Семенко вітав революцію, руйнування устоїв життя, електрифікацію, механізацію. Соціальні мотиви звучать у його памфлетах, відкритих листах, поезофільмах «Тов. Сонце», «Поема повстання», «Степ».
О. Ільницький називає М. Семенка поетом, який не знає спочинку. «Семенко, — писав він, — зважився захопити під українську поезію нові території й використати українську мову в немислимі способи. Завдяки методам водночас рішучим і тонким він змушує своїх читачів подумати про поезію, літературу й письменника геть по-новому».
Другий період українського футуризму починається виходом у 1918 році в Києві «Універсального журналу» і створенням групи «Фламінго» До неї прилучилися Ґео Шкурупій, О. Слісаренко, В.Яровий, художник Анатоль Петрецький.
Третій період розвитку футуризму пов'язаний із появою журналу «Нова генерація» (1927—1930pp.), який відстоював незалежність українського слова. На сторінках журналу друкувалися статті про новаторський характер творчості Шевченка, журнал називав Шевченка другом футуристів.
Поетика футуризму позначилася на творчості О. Влизька, В. Хмелюка, С. Гординського. Спорідненою з футуристами була група конструктивних динамістів на чолі з В. Поліщуком, який прагнув синтезувати футуризм, імпресіонізм та неоромантизм.
Футуризм — одне із найяскравіших явищ українського мистецтва. Він об'єднав оригінальних талановитих митців, доля яких була трагічною. О. Ільмицький відзначає, що футуризм варто вивчати, бо він здобуток як української, так і європейської літератури.
Сюрреалізм
Сюрреалізм (франц. surrealisme — надреалізм) — авангардистський напрям, який зародився у 20-х роках XX століття у Франції. Уперше термін «сюрреалізм» використав французький поет Гійом Аполлінер. Свою п'єсу «Груди Тирезія» (1918 р.) він називав «сюрреалістичною драмою». Стилю сюрреалізму передувала школа ідеореалізму, заснована французьким поетом Сен Полем Ру в 1893 році. Вона базувалася на філософії платонізму. Філософським підґрунтям сюрреалізму були інтуїтивізм А. Бергсона, психоаналіз Фройда, аналітична психологія К.Ґ. Юнга.
Теоретиком сюрреалізму став англієць Андре Бретон, який із Філіппом Супо створив програмний твір сюрреалізму — «автоматичний» текст «Магнітні поля». У 1924 році А. Бретон опублікував «Маніфест сюрреалізму». За визначенням А. Бретона, сюрреалізм — «психічний автоматизм», що нехтує раціональністю, намагаючись вирватися з-під контролю розуму. Поет критикував реалізм, який вважав «ворожим будь-якому інтелектуальному та моральному пориву». Він заявляв, що шляхом осягнення реальності є підсвідоме, завдання сюрреалізму — відтворити потік свідомості, його предмет — асоціації, сни, уява, інтуїція (вміння розпізнавати істину на основі здогаду, пошуки прихованого від людського ока, невідомого, непізнаного, відтворення плину думок, не скутих логікою і законами розуму. На думку А. Бретона, розум, логіка, мораль сковують творчі можливості митця.
У розвитку сюрреалізму значну роль відіграв дадаїзм. Припинивши своє існування на початку 1920 року, він знайшов продовження у сюрреалізмі. Дадаїсти Бретон, Арагон, Тцара, Супо заклали фундамент сюрреалістичного напряму. Дадаїзм пропагував бунт, деструкцію, був антимистецтвом, сюрреалізм заявляв, що ставить за мету глибоко проникнути в суть життя, переробити його і змінити. Сюрреалісти прагнули створити нову художню реальність, реальнішу (надреальнішу) за існуючу засобами «автоматичного письма» з парадоксальним, випадковим зіткненням думок та образів. Вони вважали, що образ може з'явитися внаслідок зближення віддалених одна від одної реальностей і чим віддаленішими будуть ці реальності, тим сильнішим буде образ, тим більше буде в ньому «емоційної сили й поетичної реальності». Моделлю сюрреалістичного образу є «зустріч на операційному столі швейної машинки з парасолькою».
У сюрреалістичних картинах часто зустрічаються дивовижні скелети, поруч з ними - мікроскопічні постаті людей, на їх очах згорає розірване жіноче тіло, біля нього - кістки й черепи. Такий хворобливий світ художньої фантазії Сальвадора Далі, який ілюструє фройдівську філософію про приреченість людини на самотнє існування. Цей мотив провідний у творах М. Ернста, Е. Іонеско, С.Беккета. У них людина приречена, пригнічена, живе передчуттям смерті. Символом приреченості часто виступає «мертвий годинник», не здатний показувати час.
Поетика сюрреалізму вплинула на розвиток західного театрального мистецтва. Французький драматург і критик Антонен Арто створив театр жорстокості, суть якого — відмова від зображення дійсності. А. Арто вважав, що в театрі людина має подорожувати у світ позасвідомого, така подорож повинна переконати в безперспективності людського існування, даремності людських зусиль. У героїв творів А. Арто варварство, тяжіння до злочинів, канібалізм, еротичні фантазії є в прихованому внутрішньому світі людини.
«Стиль сюрреалізму, — відзначає Ю. Ковалів, — проіснував майже до кінця 60-х років XX століття, хоч його ознаки простежувались і пізніше, зокрема в українській літературі, розкриваючи її національну специфіку... Український сюрреалізм зорієнтований на освоєння архетипів міфологічної свідомості, відображених у фольклорі, до якого французькі сюрреалісти, за спостереженням Ю.Косача, ... звернулися лише після Другої світової війни».
Сюрреалізм чи не найяскравіше представлений у творах Б.-І. Антонича. Він писав, що прагне замкнути в коло океанічну первинність, технізовану постприроду, спотворений людиною «зелений світ». У його віршах «Апокаліпсис», «Сурми останнього дня» — ускладнені образи, асоціативні зв'язки. Місто постає як приречена антиприрода. Кохання, яке в сільських умовах є окрасою життя, у місті перетворюється на «корчі болю й насолоди, людина тут виродніє і спотворюється». Прикметний з цього погляду вірш Б.-І. Антонича «Концерт з Меркурія» :
Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,

в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, наче листя,

у скорчах болю і багатства людський вир заснув.
Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ — антени.

На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.

Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,

холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.
Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,

старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.

В радіостанції натхненний спікер накладає

на ночі грамофон холодний місяця кружок.
Сюрреалістичні елементи наявні у творах Галі Мазуренко, Емми Андієвської, Ю.Тарнавського, Б.Бойчука, Василя Барки, П. Тичини, В. Голобородька, М. Воробйова.
Абстракціонізм
Абстракціонізм (лат. abstractio — віддалення) — авангардистська стильова течія, яка зародилася в образотворчому мистецтві, а згодом поширилася на всі види мистецтва. Засновником абстракціонізму був російський художник Василь Кандинський (1872—1944 рр.). У 1913 році художник К. Малевич заснував течію супрематизм (лат. supremus — найвищий, зверхній). У розвиток теорії та практики абстракціонізму значний внесок зробив нідерландський художник Піт Мондріан (1872—1944 рр.). Він вважав, що реальний світ є причиною болю, страху, страждань, цих негативних емоцій може позбавити людину абстракціонізм. Абстракціонізм для нього — своєрідний максималізований раціоналізм, який виключає емоційне ставлення до подій і явищ життя. Недоліком старого мистецтва Мондріан вважав захоплення матеріальними предметами і природою, закликав денатуралізувати мистецтво, звільнити його від матеріальності.
Характерними особливостями абстракціонізму є крайній суб'єктивізм, релігійний містицизм. Абстракціонізм опирався на філософію А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, 3. Фройда, К.Ґ. Юнга і А. Бергсона. Твори абстракціоністів — це нагромадження геометричних фігур і кольорових плям. К. Малевич використовував у своїх картинах два кольори — білий і чорний або один білий. У трактаті «Від Сезана до супрематизму» він писав, що глядачі повинні пристосовуватися до розуміння формалістичних творів. На його думку, «хто відчуває живопис, менше бачить предмет», людина, яка «бачить предмет», не здатна «відчувати живопис». В. Кандинський розшифрував кожен колір, білий вважав великим мовчанням, сірий — безнадійно нерухомим, зелений асоціювався у нього з товстою здоровою нерухомою коровою, жовтий — з духовним теплом. Таке тлумачення кольорів має суб'єктивний і умовний характер. Абстракціоністам не вдалося розробити систему загальновизнаного трактування кольорів і фігур.
Раціональними й переконливими є їх думки про синтез мистецтв, зокрема живопису та музики, поезії та живопису. Абстракціоністи основою творчого процесу вважали імпровізацію, яку ототожнювали зі спонтанністю й «вібраціями душі».
Про абстракціонізм у поезії можна судити із збірника «Ослиний хвіст і мішень» (М., 1913), який складають шумові й легатні вірші. У Шумових віршах — подвоєння і потроєння приголосних:
Счтрп трч ждрв

Смк гпр вчнц

Хд брн рвач

Шпрз Шкрц

Хрфд

Вб згж хнв

спржвчихлш (А. Лотов)
У легатних віршах актуалізуються голосні:
А а а а а

Е е е е е

І і і і і

О о о о о

У у у у у

А Е І О (Альдо Палацески)
Такого типу є вірші у творчому доробку футуриста М. Семенка:
Гк бк вк дк ик тк

Ру оро

О

?с?
Такі приклади подані в «Літературознавчій енциклопедії» (т. 2), автор-укладач Ю.І. Ковалів.
Соціалістичний реалізм
Соціалістичний реалізм (лат. socisalis — суспільний, real is — дійсний) — унітарний, псевдохудожній напрям і метод радянської літератури, що сформувався під впливом натуралізму й так званої пролетарської літератури. Він був провідним у мистецтві з 1934 по 1980 рік. Радянська критика пов'язувала з ним найвищі досягнення мистецтва XX століття. Термін «соціалістичний реалізм» з'явився у 1932 році. У 20-х роках на сторінках періодичних видань велися жваві дискусії щодо визначення, яке відобразило б ідейно-естетичну своєрідність мистецтва доби соціалізму. Ф.Гладков, Ю. Лебединський пропонували назвати новий метод «пролетарським реалізмом», В.Маяковський — «тенденційним», І. Кулик - революційно-соціалістичним реалізмом, О. Толстой — «монументальним», Микола Хвильовий — «революційним романтизмом», В. Поліщук — «конструктивним динамізмом». Зустрічалися й такі назви, як «революційний реалізм», «романтичний реалізм», «комуністичний реалізм».
Гостро сперечалися учасники дискусії й про те: один має бути метод чи два - соціалістичний реалізм і червоний романтизм. Автором терміна «соціалістичний реалізм» був Сталін. Перший голова Оргкомітету СП СРСР Гронський згадував, що в розмові зі Сталіним пропонував назвати метод радянського мистецтва «соціалістичний реалізм». Завдання радянської літератури, її метод обговорювалися на квартирі М. Горького, у дискусіях постійно брали участь Сталін, Молотов і Ворошилов. Таким чином, соціалістичний реалізм виник за сталінсько-горьківським проектом. Цей термін має політичний зміст. За аналогією виникають назви «капіталістичний», «імперіалістичний реалізм».
Визначення методу вперше було сформульоване на І з'їзді письменників СРСР в 1934 році. У статуті Спілки радянських письменників відзначалося, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури, він «вимагає від письменника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення повина поєднуватися з завданням ідейної переробки й виховання трудящих у дусі соціалізму». У цьому визначенні схарактеризовані типологічні ознаки соціалістичного реалізму, сказано, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури. Це означає, що іншого методу не може бути. Соціалістичний реалізм став державним методом. Слова «вимагає від письменника» звучать, як військовий наказ. Вони свідчать, що письменник має право на несвободу — зобов'язаний показувати життя «в революційному розвитку», тобто, не те, що є, а те, що має бути. Мета його творів — ідеологічна й політична — «виховання трудящих у дусі соціалізму». Визначення соціалістичного реалізму має політичний характер, воно позбавлене естетичного змісту.
Соціалістичні реалісти змальовували життя таким, яким хотіли бачити за логікою марксизму. У їх творах місто поставало як уособлення гармонії, а село — дисгармонії й хаосу. Уособленням добра був більшовик, уособленням зла — куркуль. Куркулями вважали працьовитих селян.
У творах соціалістичних реалістів змінилося трактування землі. У літературі минулих часів вона була символом гармонії, сенсом існування, у них земля — уособлення зла. Втіленням приватновласницьких істинктів часто виступає мати. В оповіданні Петра Панча «Мамо, вмирайте!» дев'яностоп'ятирічна мати Гната Голода довго й тяжко помирає. Але герой може вступити до колгоспу лише після її смерті. Сповнений відчаю, він кричить «Мамо, вмирайте!»
Позитивними героями літератури соціалістичного реалізму були робітники, селяни-незаможники, а представники інтелігенції поставали як жорстокі, аморальні, підступні.
Радянські письменники мали повне право хвалити радянський спосіб життя, але не мали права на найменшу критику. Соціалістичний реалізм був і жезлом, і дубинкою. Митці, які недотримувалися норм соціалістичного реалізму, ставали жертвами репресій і терору. Серед них М. Куліш, В. Поліщук, Григорій Косинка, М. Зеров, В. Бобинський, О. Мандельштам, М.Гумільов, В. Стус. Він скалічив творчі долі таких талановитих митців, як П. Тичина, В.Сосюра, М. Рильський, О. Довженко.
Проблеми методології соціалістичного реалізму стали об'єктом гострих дискусій у 1985—1990 роках. Критика соціалістичного реалізму опиралася на такі аргументи: соціалістичний реалізм обмежує, збіднює творчі пошуки митця, це система контролю над мистецтвом, «свідоцтво про ідеологічну благодійність» митця.
Соціалістичний реалізм вважався вершиною реалізму. Виходило, що соціалістичний реаліст вище реаліста XVIII—XIX ст., вище Шекспіра, Дефо, Дідро, Достоєвського, Нечуя-Левицького.
Звичайно, не все мистецтво XX століття соцреалістичне. Це відчували й теоретики соціалістичного реалізму, які в останні десятиліття проголосили його відкритою естетичною системою. Насправді ж у літературі XX століття існували й інші напрями. Соціалістичний реалізм припинив своє існування, коли розпався Радянський Союз.
Вправи
1. Складіть тези до теми.

2. Складіть тести до теми ( робота в групах ).

3. Дайте відповіді на тести.

4. Чи існував насправді соціалістичний реалізм, на вашу думку?


Постмодернізм
Постмодернізм (лат. post — після, за і франц. modernisme — сучасний) — напрям, який прийшов на зміну модернізму. Постмодернізм з'явився на Заході в другій половині XX століття й став визначальним напрямом в естетиці. Цей термін уперше вжив Р. Ранвіц у праці «Криза європейської культури» (1917 p.). А. Тойнбі використовував його в працях з історії для характеристики періоду після модернізму. Наприкінці 50-х років XX століття постмодерністами називали представників "чорного гумору" (К. Кізі, К. Воннегута, Д. Геллера).
У західноєвропейському літературознавстві термін «постмодернізм» вважають синонімом деконструктивізму й постструктуралізму. Постмодерністська література пройшла етапи нової критики, нового роману й драми абсурду.
У розробку теорії постмодернізму значний внесок зробили французькі філософи-постструктуралісти М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Варт і американські письменники В. Гасе, Д.Бартельм, Дж.Барт. Не залишаються осторонь проблем постмодернізму й українські літературознавці. Свідченням цього є статті Лілії Лавринович, Р. Семківа, Марти Коваль, Світлани Руссової, опубліковані на сторінках журналу «Слово і час» протягом останнього десятиліття. «Постмодернізм сьогодні, — відзначає Світлана Руссова,— це химерний феномен, ані зміст, ані термінологія якого поки що не з'ясовані остаточно.
Під знаком питання — хронологічні межі цього явища. Різні дослідники зараховують до постмодерністів Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Булгакова й Набокова. По-різному й оцінюють феномен постмодернізму. У той час, як одні вчені переконані в тому, що цього явища не існує взагалі, інші наголошують на важливості боротьби з ним». Д. Дроздовський зауважує, що постмодерна ситуація у своїй онтології не є ані позитивним, ані негативним явищем. «Я не схильний вважати, що ця ситуація — щось на кшталт вибуху, катастрофи, а швидше криза». Кризовим явищем другої половини XX століття називає постмодернізм П.Іванишин: «Постмодернізм та схожі доктрини нагадують радше малохудожню, але маргінальну гру в літературу, яка навряд чи загрожує екзистенції цих народів. У контексті ж глибоко поруйнованої радянським режимом української культури (візьмімо хоча б стан української мови), яка ще й досі, на мою думку, перебуває під дамокловим мечем бездержавності, такі кризові явища загрожують не просто виродженням естетичних пошуків чи деформацією літературних способів пізнання, а й чимось значно болючішим і нищівним». Мистецтво постмодернізму на рівні інтенції спрямоване, за словами П.Гванишина, «в бездуховність, нігілізм, спустошення».
Лілія Лавринович вважає, що «мистецький постмодернізм, попри свою зовнішню епатажність, самоіронію та подекуди веселі ігри, — не криза культури, а закономірна реакція на кризу людини, втрату нею самобутності й духовного осердя».
Розглянемо особливості постмодернізму. За В. Пахаренком, він виявляється на онтологічному, гносеологічному та естетичному рівнях.
Онтологічний рівень. В. Пахаренко, порівнюючи постмодернізм з модернізмом, слушно відзначає: модерністи вважали, що якимись філософськими концепціями (комуністичною, фашистською, фройдівською, «філософією життя», неокантіанством тощо), можна осягнути та поліпшити світ, і силкувалися перебудувати, перевести його з «нерозумного», на їхній погляд, у «розумний стан», а «постмодерністи завдяки гіркому історичному досвідові зробили висновок, що предмет (світ) чинить опір людському впливові; на всяку дію відповідає протидією... Таким чином, межа між модернізмом і постмодернізмом — у ставленні до ідеології. Якщо модерн визначала наскрізна ідеологізація (найяскравіші її вияви — комуністична та фашистська моделі держави, суспільства), то постмодерн є відчуттям універсальної порожнечі, після втрати ідеологічних ілюзій».
Гносеологічний рівень. Постмодерністи переконані, що людина не здатна ні змінити, ні пізнати світ. Вони заявляють про стирання опозицій: прекрасне — потворне, добре — лихе, комічне — трагічне, реальність — вигадка, зміст - форма, ціле — частина, наука — мистецтво, високе — низьке. На думку постмодерністів, світ - щось аморфне, розпливчасте, невизначене, отже — ірреальне, незрозуміле, наші знання — відносні.
Естетичний рівень. Постмодерністи вважали, що всі сюжети, мотиви, образи використовувалися в літературах попередніх епох, отже художній твір — це алюзія, ремінісценсії, колажі, цитати, а письменник - конструктор, який творить свою реальність не підпорядковуючись ідеологіям. Постмодернізму властивий еклектизм (еклектик - людина, яка поєднує різні суперечливі погляди, стилі; еклектика — напрям античної філософії II ст. до н. е., для якого характерне поєднання різних філософських систем, тенденція до стирання відмінностей між учнями і школами, поєднання несумісних ідей, тенденцій, оцінок).
Усе це визначає особливості світосприйняття постмодерністів:
1. Вони захоплюються колективним позасвідомим, міфологією, пропагують культ незалежної особистості.

2. Намагаються поєднати різні філософські релігії й культури, їх твори відзначаються надмірною ерудованістю.

3. Постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.

4. Постмодернізму властивий ігровий стиль. Постмодерністи обігрують старі класичні й неокласичні зразки творів, пародіюють, травестіюють здобутки літератури попередніх епох.

5. Поєднання, гібридизація різних стилів (класичного, сентиментального, натуралістичного, гумористичного). У художні твори включаються наукові трактати, звіти.

6. Сюжети постмодерністичних творів — це алюзії на сюжети творів минулих епох.

7. Іронічність і пародійність — характерні ознаки стилю постмодерністів. У лицедійстві й пародії немовби відбувається звільнення людини від хаосу історії.

8. Постмодерністи висунули високі вимоги до митця — аж до відмежування від навколишнього життя. Вони відмовилися від традиційних способів характеристики, причинно-наслідкових зв'язків, вдаються до складної метафоричності, домінування суб'єктивного досвіду над суспільним. Постмодерністи створили образ оповідача, який, представляючи різні історії, події, акцентує на суб'єктивності, відносності оцінок, ілюзорності життєвої реальності.


Лілія Лавринович, аналізуючи творчість українських постмодерністів (Ю. Андруховича, В.Винничука, В. Неборака, О. Ірванця, Ю. Іздрика, Т. Прохазька) доходить висновку, що українському постмодернізму притаманні такі риси:
1) втрата віри у вищий сенс людського існування;

2) заперечення пізнавальності світу, релятивізм;

3) розгубленість індивіда перед власною екзистенцією;

4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду;

5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість:

6) поглиблена рефлексивність;

7) іронічність та самоіронічність;

8) епатажність (з погляду традиційно-обивательського);

9) інтертекстуальність, діалогізм, амбівалентність (як світоглядні позиції);

10) елітарність.


Має рацію Л. Лавринович, що український постмодернізм різний за тематикою, стилістикою, рівнем рецептивної спроможності. Він — унікальне явище української культури. Т. Гундорова називає постмодернізм завершенням українського модернізму і водночас «чинником, який продовжує і розвиває авангардистські тенденції 20—30-х років... Прикметно..., що неоавангардистські та постмодерністські інтенції в українській літературі 1990-х збігаються». У цьому особливість українського постмодернізму, який з'явився в середині 1980-х років. У рамках українського постмодернізму Тамара Гундорова виділяє "карнавальний" варіант (група «Бу-Ба-Бу», твори Юрія Іздрика, Тараса Прохазька, Євгена Пашковського), феміністичний (Оксана Забужко), «київську іронічну школу» (Володимир Діброва, Богдан Жолдак, Лесь Подерев'янський) і неоавангард 1990-х років (Сергій Жадан, Андрій Бондар, Володимир Цибулько).
Особливості розвитку сучасної літератури,

її стильове та жанрове розмаїття

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал