Тема українська мова як державна та національна мова



Сторінка1/5
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.32 Mb.
  1   2   3   4   5
ТЕМА 1. УКРАЇНСЬКА МОВА

ЯК ДЕРЖАВНА ТА НАЦІОНАЛЬНА МОВА
1.1. Націотворчий елемент української мови.

1.2. Основні етапи історії української мови.

1.3. Українська лексикографія.
1.1. Націотворчий елемент української мови
Мова – це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова, адже обидві ці мови походять від давньоукраїнської і почали окремо розвиватися, починаючи з 15-17 століть. Українська мова має три групи діалектів. Існують проекти кодифікації певних українських говірок в окремі мови. Наприклад, декілька південно-західних говорів було кодифіковано в русинську мову. Кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї. Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».

Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. У багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV – першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:



  1. створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

  2. ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Українська національна мова існує у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові та у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма – літературна мова – творилась митцями слова.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Мовна норма (лат. norma – правило, взірець) – закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль.

Унормованість – необхідна приналежність літературної мови. Норми літературної мови єдині і загальнообов’язкові. Вони виробляються всією суспільно-мовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються в основних закономірностях мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами. Норма – категорія історична: будучи до певної міри стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма разом з тим зазнає змін, що випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку разом з творцем і носієм мови – суспільством.

Розрізняють різні типи норм:


    • орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

    • графічні (передавання звуків на письмі),

    • орфографічні (написання слів),

    • лексичні (слововживання),

    • морфологічні (правильне вживання морфем),

    • синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

    • стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

    • пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Особливими рисами української мови порівняно з іншими слов'янськими мовами виступають наступні:

  1. На фонетичному рівні:

  • найбільша кількість фонем (47)

  • найбільша вокалічність  – «прозорість», милозвучність

  • найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків.

  • чітке розрізнення и та і на фонемному рівні

  1. На морфологічному рівні:

  • послідовне збереження флексій кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)

  • паралельне використання флексій давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові)

  • збереження паралельних форм творення майбутнього часу (ходитиму, буду ходити).

  1. Українська мова виявляє свою специфіку на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики  – т. зв. лексичних українізмів.


1.2. Основні етапи історії української мови.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда», „Наталка Полтавка», „Москаль-чарівник»). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...» Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:

- мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;

- мова Г.Квітки-Основ»яненка – на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим у своїй творчості піднісся до розуміння синтетичності та соборності літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія призвела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді)


Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов»язкових для всіх літературних норм.

Українська мова у своєму розвитку пройшла декілька етапів.



    1. Давньоукраїнська мова.

У 4-5 століттях нашої ери, внаслідок взаємодії різних слов'янських племен, склався етнос, що у майбутньому сформував державу Київська Русь. Звідси багато науковців і починають відлік історії української мови як певно-означеної, яскраво-індивідуальної одиниці. Офіційна мова Київської Русі  – давньоруська мова стала основою як для української, так і для інших майбутніх східнослов'янських мов: російської та білоруської.

Ознаки в писемних пам'ятках XI – XIII ст. свідчать, що на той час граматика мови Русі вже набула виразних діалектних рис. Тоді ж таки починає формуватися українська фонологія; з системи протоукраїнських говірок постає єдина мова.



    1. Староукраїнська мова.

У часі панування Великого князівства Литовського на території України та Білорусі була поширена писемна староукраїнська мова  – спільний предок для білоруської та української.

З початком панування поляків писемна українська мова поступово занепадає через тиск на неї з боку польської. Жива українська мова відділяється від книжної староукраїнської.



    1. Українська мова у XIX-XX століттях.

Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського «Енеїда», написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші.

Проте наприкінці 19 століття політика російського царизму щодо української мови стає значно жорсткішою, і 1863 року виходить Валуєвський циркуляр, що забороняв видавати книги українською мовою. У 1864 році було заборонено використовувати українську мову навіть у початковій школі.

Проте вже на початку 20 століття, в 1905 році, навіть Академія Наук Російської імперії визнала українську мову повноцінною і самостійною мовою посеред інших слов'янських. Таким чином, вона позбулася статусу «діалекту» російської мови.
1.3 Українська лексикографія
Лексикографія – це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників і упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів. Найчастіше словник подає зібрання слів тої чи іншої мови в алфавітному порядку. Існують також словники, в яких слова подаються за гніздовою системою, тобто в одній словниковій статті наводяться усі похідні слова, утворені від кореневого слова. Є іще словники інверсійні – у них слова подаються за алфавітом кінця слова.

Отже, словник – зібрання слів (а інколи морфем, словосполучень), розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому та ін.), в якому з’ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами.

Залежно від призначення розрізняють словники енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні.

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов’язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються у цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

Є енциклопедичні словники загальні, або універсальні (тритомний «Український радянський енциклопедичний словник», 1986-1987 рр.) і галузеві, або спеціальні («Українська літературна енциклопедія», Т.1, 1988 р.).

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об’єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правописання, вимови тощо.

Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні.

Серед одномовних словників найважлівішим типом є словник тлумачний. В ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні («Словник української мови», Т 1-11, 1970-1980).

Словник етимологічний – лексикографічна праця, в якій з’ясовується походження слова: розкривається первісне значення, реконструюється найдавніша форма слова, вказується, чи слово запозичене, чи власне українське («Етимологічний словник української мови» у 7 томах).

Словник іншомовних слів – словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що ввійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», Довіра, 2000).

Словник історичний – один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам’яток, з’ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV-XVст.», Т 1-2, 1977-1978).

Словник орфографічний – словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні.

Словник орфоепічний – служить довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу.

Словник перекладний – словник, у якому реєстрове слово в різних його значеннях перекладається відповідниками іншої мови.

Словник синонімів – у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку.

Словник термінологічний – словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов’янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов’янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов’янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з’являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) – «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині ХІХ ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893-1898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907-1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю – це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тисяч слів.
Тлумачні та термінологічні словники української мови

Словник української мови; в 11 т. – К.

Словарь української мови; У 4 т. / Ред. з додатком власного матеріалу Б. Грінченка. – К., 1907–1909 (перевидано: К., 1996 1997).

Білецький-Носенко Н. Словник української мови / Підгот. до вид. В.В. Німчук. – К., 1996.

Короткий тлумачний словник української мови / За ред. Д.Г. Гринчишина. – К., 1998.

Новий тлумачний словник української мови / За ред. С.Я. Єрмоленко: У 4 т. – К., 1998.

Словники омонімів, паронімів, синонімів, антонімів, епітетів.

Багмут А. Словник синонімів української мови. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1982. – T.I: А-П.

Бибик С.П., Єрмоленко С.Я., Пустовіт Л.О. Словник епітетів в українській мові. – Львів, 1998.

Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. – К., 1986.

Демська О.М., Кульчинський І.М. Словник омонімів української мови. – Львів, 1996.

Деркач П.М. Короткий словник синонімів української мови. – Львів; Краків; Париж, 1993.

Караванський С. Практичний словник синонімів української мови. – К., 1993.

Коломієць М.П., Регушевський Є.С. Короткий словник перифраз. – К., 1985.

Кочерган М. Словник російсько-українських міжмовних омонімів («фальшиві друзі перекладачів»). – К., 1997.

Полбга Л.М. Словник антонімів / За ред. Л.С. Паламарчука. – К., 1987.

Російсько-український словник синонімів / Укл. Н.Н. Башнякова, Г.П. Випшевська, М.М. Пилинський та ін. / За ред. М.М. Нилинського. – К., 1995.
Словники іншомовних слів

Доманицпький В. Словарик. Пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів. – К., 1906.

Коломієць М.П., Молодова Л.В. Словник іншомовних слів. – К., 1998.

Кузеля З., Чайковський М. Словар чужих слів. – Чернівці, 1919.

Пиптенко З. Словник чужих слів, що вживаються в українській мові. – К., 1906.

Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – К., 1985.

Словник іншомовних слів / За ред. І.В. Льохіна і Ф.М. Петрова. – К., 1951.

Словник чужомовних слів / За ред. О. Бадана Яворенка. – X.; К., 1932.

Словник чужомовних слів, що увійшли в мову українську. – К., 1924.

Штена П. Словник чужослів. Знадібки. – Торонто, 1977.


Орфографічні словники української мови (сучасні)

Орфографічний словник української мови: Близько 120 тис. слів. – К.,1994.

Головащук C.I. Словник-довідник з правопису та слововживання / За ред. В.М. Русанівського. – К., 1989.

Голоскевич Г. Правописний словник. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто. – Львів, 1994.

Пономарів О. Фонеми Г та Ґ. Словник і коментар. – К., 1997.
Орфоепічні словники

Орфоепічний словник / Уклад. M.I. Погрібний. – К., 1984.

Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник. – К., 1973.

Головащук C.I. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. – К., 1995.

Горпинич В.А. Русско-український орфоэпический словарь / Под. ред. В.М. Русановского. – К., 1992.
Російсько-українські перекладні словники (сучасні)

Ганич Д.І., Олійник І.С. Російсько-український і українсько-російський словник. 6 те вид. – К., 1992.

Караванський С. Російсько-український словник складної лексики. – К., 1999.

Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Шевчук. Русско-украинский, украинско-русский словарь. Отличающаяся лексика. – К., 1995.

Практичний російсько-український словник / Уклад. П.Г. Гопченко, Л.Й. Ягодзінський. – К., 1993.

Російсько-український словник: В 3 т. – К., 1970. Т. 1–3.

Російсько-український словник: В 3 т. 2 ге вид. – К., 1980-1988. Т.1–3.

Українсько -російський словник: В 6 т. – К., 1953–1963. – Т. 1–6.


Термінологічні словники (рекомендовані фдля журналістів)

Галич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К., 1985.

Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. – Львів, 1974.

Дорошенко М., Станиславський М., Страшкевич П. [Російсько-український] Словник ділової мови X., К., 1930 (перевидано: Мюнхен, 1993).

Куньч З. Риторичний словник. – К., 1997.

Лесин В.M., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – К., 1965.

Літературознавчий словник-довідник. – К., 1997.

Сучасна українська мова. Довідник / За ред. О. Пономарева. – К., 1993.


Фразеологічні словники

Батюк H.О. Фразеологічний словник. К., 1966.

Коваль А.П., Коптілов В.В. Крилаті вислови в українській літературній мові. – К., 1975.

Коломієць М.П., Регушевський Є.С. Словник фразеологічних синонімів. – К., 1988.

Олійник I.С., Сидоренко М.М. Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник. – К., 1971.

Підмогильний В., Плужник Є. Російсько-український фразеологічний словник. – К., 1927 (перевидано: К., 1993).

Прислів'я та приказки: У 3 т. / Упоряд. М.М. Пазяк. – К., 1989–1991.

Удовиченко Г.М. Фразеологічний словник української мови: У 2 т. – К., 1984. Т. 1-2.

Українські приказки, прислів'я і таке інше / Спорудив М.Номис. – СПб., 1864.

Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник / Уклад. І.С. Олійник, М.М. Сидоренко. – 2 ге вид. К., 1993.

Фразеологічний словник української мови: У 2т. – К., 1993.
Історичні та етимологічні словники

Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.: У 2 т. – К., 1977–1978.

Словник української мови XVI першої половини XVII ст. – Львів, 1994–1996.

Етимологічний словник української мови: У 7 т. – К., 1982–1989. – Т. 1–3.

Огієнко І. Етимологічно-семантичний словник української мови: У 4 т. Вінніпег; Канада, 1979 1995.

Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачева. – Вып. 1–23. – M., 1974–1996.

Фасмер M. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. / Пер. с нем. и доп. О.Н.Трубачева. – М., 1964–1973.
Ономастичні словники

Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ. – К., 1968.

Скрипник Л. Г., Дзятківська П. П. Власні імена людей. Словник довідник. – К., 1986.

Українсько-російський і російсько-український словник власних імен / За ред. Л.Г. Скрипник. – К., 1976.

Янко М.Т. Топонімічний словник-довідник Української РСР: У 3 т. – К., 1973.
Інші словники

Бутенко М.П. Словник асоціативних означень іменників в українській мові. – Львів, 1989.

Ващенко B.C., Поповський A.M. Українізми в російських народних говорах. – Дніпропетровськ, 1994.

Лисенко П.С. Словник діалектної лексики середнього і східного Полісся. – К., 1961.

Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок. – К., 1984.

Пиркало С. Перший словник українського молодіжного сленгу. – К., 1998.


Українські енциклопедичні видання

Енциклопедія українознавства / Гол. ред. П. Кубійович: В 11 т. – Париж; Нью-Йорк, 1955 1995. (T. 1–7 перевидано: Львів, 1993–1997).

Онацький Є. Українська мала енциклопедія. – Буенос-Айрес, 1957–1967.

Українська загальна енциклопедія / За гол. ред. І. Раковського. – Львів; Станиславів; Коломия, 1929–1935.

Українська радянська енциклопедія: У 12 т. – К., 1977–1985.

Український радянський енциклопедичний словник: У 3 т. – К., 1966-1968.



ТЕМА 2. ФОНЕТИКА І ФОНОЛОГІЯ. ОРФОЕПІЯ

2.1. Орфоепія як наука.

2.2. Графіка як наука.


1. Орфоепія як наука
Розділ мовознавства, який вивчає правила єдиної літературної мови, називається орфоепією.

Орфоепічні норми регулюють правила вимови звуків і звукосполучень, правила наголошування слів, їх форм при словозміні тощо. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови склалися на основі вимови, властивої центральним українським говорам – полтавським і київським. Досить часто в усній мові спостерігаються відхилення від орфоепічних норм, що пояснюється впливом діалектів, а також впливом правопису на вимову в тих випадках, коли слово вимовляється не так, як пишеться.

Основними нормами української літературної вимови є наступні:

1) під наголосом усі голосні звуки української мови виголошуються чітко, виразно, відповідно до написання, наприклад: буря[бу́р’а], закон [зако́н], макет [маке́т], людина [л’уди́на], лямка [л’а́мка];

2) голосні [а], [у], [і] в ненаголошеній позиції вимовляються повнозначно і ясно, відповідно до написання: валюта [вал’у́та], твору [тво́ру], розмір [ро́зм’ір];

3) ненаголошені [е], [и] часто у вимові взаємно зближуються і вимовляються як [еи] або [ие], наприклад: реквізит [реикв’ізи́т], підпис [п’і́дпиес];

4) ненаголошений [о] здебільшого вимовляється виразно і чітко, він ніколи не наближається до [а], як це властиво російській мові: охорона [охоро́на]. У позиції перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о] часто вимовляється як [оу]: костюм [коус’т’у́м], полуда [поулу́да];

5) дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: хліб [хл’іб], досвід [до́св’ід], сторож [сто́рож], мороз [моро́з], об’їзд [обйі́зд], книжка [кни́жка], рідко [р’і́дко], могти [могти́]. Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких українських говорах (а також властива російській мові), є порушенням орфоепічних норм української літературної мови. В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х]: нігтик [н’і́хтиек], кігтя [к’і́хт’а];

6) глухі приголосні перед дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко: вокзал [воґза́л], молотьба [молод’ба́];

7) губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р] вимовляються твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці слова або складу: осіб [ос’і́б], кров [кро́в], верф [ве́рф], повір [пов’і́р], серйозний [серйо́зний]. Напівпом'якшені вони перед [і]: гіркий[г'ірки́й], в іншомовних словах: бюро [б'уро́] та у словах на зразок свято [св'а́то] цвях [ц'в'а́х], тьмяний [т'м'а́ний];

8) задньоязикові приголосні [г], [ґ], [к], [х], як правило, тверді: гиря [ги́р'а], геолог [геио́лог], ґанок [ґа́нок], килим [ки́лим], хиткість [хи́тк’іс’т’]. Пом'якшуються вони тільки перед [і] та в деяких іншомовних словах: кіоск [к'іо́ск], хірург [х'іру́рг], енергія ине́рг'ійа], кювет [к'уве́т], гюйс [г'у́йс];

9) приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко, за винятком іншомовних слів: кінець [к’іне́ц’], хлопець [хло́пеиц’], палець [па́леиц’], продавець [продаве́ц’], але: палац [пала́ц], шприц [шпри́ц];

10) розрізняються приголосні – проривний ґ (ґудзик, ґанок, ґрунт, ґрунтовний) і щілинний г (генеральний, голова, гнучкий);

11) в іншомовних словах звук [і] після іншого голосного обов’язково йотується: інтуїція [інтуйі́ц’ійа], мозаїка [моза́йіка], руїна [руйі́на], Луїза [луйі́за];

12) в іншомовних словах буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: гігієна [г’іг’ійе́на], клієнт [кл’ійе́нт], дієта [д’ійе́та], пацієнт [пац’ійе́нт]. Вживання у таких словах нейотованого [е] є неправильним.

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: по́їзд, марке́тинг, фено́мен, консо́рціум, комерса́нт, співіснува́ння, самовдоскона́лення. Така особливість як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним: гара́ж – гаража́ – у гаражі́; гопа́к – гопака́; бра́ти – беремо́, берете́. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад, форма називного відмінка множини деяких іменників (векселі́, але 2 ве́кселі, лікарі́ але 4 лі́карі), форми родового й орудного відмінка однини числівника один (одного́ але всі до о́дного, оди́н за о́дного, оди́н ́одного; одни́м, але один за ́одним, оди́н з ́одним, одн́і о́дних).

Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що у багатьох словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками, родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад: гри́вня – гри́вні, гри́внями; ла́годити – ла́годжу, ла́годиш. У розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосу. Порушення норм наголошування іноді пояснюються впливом російської мови, наприклад, у словах – бе́сіда, близьки́й, верба́, ко́лесо, кропива́, кухо́нний, одина́дцять (порівняйте з російськими словами бесе́да, бли́зкий, ве́рба, колесо́, крапи́ва, ку́хонный, оди́ннадцать).

Іноді мовці неправильно наголошують прізвища та імена по батькові (Лопу́х, Співа́к, Луки́ч, Лукі́вна, Ку́зьмович), географічні назви (Полта́вщина), назви свят (Покро́ва, Вели́кдень, Велико́дня) тощо.

Складність засвоєння норм наголошування не повинна спричиняти їх ігнорування, адже дотримання орфоепічних вимог є необхідною складовою загальної мовної культури людини.

Однією з орфоепічних вимог української літературної мови є функціонування милозвучності. Ця вимога зумовлює чергування префіксів у – в, сполучників і – й, прийменників у – в – уві, з – із – зі, часток би – б, же – ж та ін.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал