Тема розвиток освіти та науки на українських землях



Сторінка3/4
Дата конвертації07.01.2017
Розмір0.77 Mb.
1   2   3   4
Тема 3. Розвиток українського мистецтва.book1

1. Музика.

Українське театральне мистецтво сприяло розвитку національної музики. У кінці XVIII – на початку ХІХ ст. з’являються перші симфонічні твори, в яких знайшли відбиття українські народні мелодії.

Саме на основі народних пісень в перші десятиріччя ХІХ ст. невідомими авторами написано «Українську симфонію».

Професійне музичне мистецтво знайшло широке відображення в Україні. В університетах та ліцеях Києва, Харкова, Ніжина та Одеси викладалися музичне мистецтво і танці. На теми народної пісні «Зібралися всі бурлаки» київським композитором і педагогом Йосипом Витвицьким (1813-1866) написано музичний твір «Україна» (1836). На Полтавщині багато років працював композитор, професійний музикант і педагог Алойз Єдлічка (1819-1894). Викладачем Харківського університету був композитор-викладач Іван Вітковський. В Одесі виходив французький музичний журнал «Одеський трубадур». Неодноразово гастролювали трупи італійської опери, що мали велику популярність.c:\documents and settings\admin\мои документы\підручник\63.jpg

Зароджується українська опера. Її родоначальником став Семен Гулак-Артемовський (1813-1873), вихованець російського композитора М.Глинки, що написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм» (1862).


Семен Гулак-Артемовський


Михайло Вербицький

Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький (1815-1870), який писав хорові, вокальні, інструментальні твори, музику до театральних вистав. найкращими творами є «Заповіт» на слова Т.Шевченка, «Поклін» на слова Ю.Федьковича і «Жовнір» на текст І.Гушалевича. Створив 8 симфоній-увертюр, 2 полонези, вальс. В увертюрах використовував народні мелодії (коломийки). Крім того, склав збірник п’єс для гітари. Вербицький пропагував народну творчість, писав статті на музичні теми. Є автором сучасного українського гімну «Ще не вмерла України..».

Широкої популярності набули народні пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько» та інші. На слова Т.Г.Шевченка створені пісні-романси «Думи мої», «Ой одна я, одна», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий»; на слова М.М.Петренка«Дивлюсь я на небо»; В.М.Забіли «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку».

У 1809 р. з нагоди відкриття театру в Одесі виступив М.Овсянико-Куликовський зі своєю симфонією, яку він створив на основі українських народних пісень.

Великою подією стало упорядкування та видання нотних збірок українських народних пісень Миколою Маркевичем «Народные южнорусские напевы, положенные на фортепиано» (1840).

Таким чином, під впливом народної пісні, її образів, мелодики формується творчий доробок вітчизняних композиторів у різних жанрах – від малих форм камерної музики до великих музично-драматичних та симфонічних творів.
book1

2. Живопис.

Український живопис у І половині ХІХ ст. розвивався в загальному русі з європейським мистецтвом. У живопису успішно розвивався портрет, зароджувався побутовий жанр, самостійного значення набував пейзаж. Велике місце в розвитку українського мистецтва належить таким художникам як, Д.Г.Левицький, В.Л.Боровиковський, В.А.Тропінін, Т.Г.Шевченко, І.М.Сошенко, Г.А.Васько, А.М.Мокрицький та інші.e:\підручник\д.левицький.jpge:\підручник\1derzgavin-bor.jpg

Дмитро Левицький (1735-1822) був найвизначнішим портретистом свого часу. Написав портрети майже всіх відомих представників свого часу. Йому належать портрети Дідро – єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим, Катерини ІІ, М.Новікова, Г.Державіна, князя Голіцина та багато інших.




В.Боровиковський портрет Г.Державіна


Художник Дмитро Левицький

На тлі тогочасного мистецтва відбиває постать українського релігійного маляра й портретиста Володимира Боровиковського (1757-1825), «Благовіщеня», «Костянтин та Олена», «Великомучениця Катерина», «Антоній та Феодосій». Крім портретів, Боровиковський мав цілу низку замовлень на більші монументальні роботи, як розпис Михайлівського замку (1802), а найбільш на іконостаси.

Людиною і митцем що вмів захопити уяву мальовничістю українського побуту, був Василь Штернберг (1818-1845). Вже на 17-му році життя він був учнем Академії художеств. У 1837 р. за сім картин, намальованих на Київщині й Полтавщині, Штернберг отримав золоту медаль. У 1838 р. подружився із Т.Шевченком. Із картин, намальованих на теми з українського побуту, найкращі «Великдень на Україні», «Шинок», «Мажі в степу», «Гра в кота й мишу», «Вид Києва з-за Дніпра» та відома гравюра до Шевченкового «Кобзаря» 1840.c:\documents and settings\admin\мои документы\підручник\портрет а.безбородько з доньками.jpge:\підручник\ecbdda68-b.jpg




Художник Володимир Боровиковський

Відомий майстер Василь Тропінін (1776-1857), будучи кріпаком, близько 30 років проживав у маєтку свого пана на Вінниччині. Він змальовував правдиві образи українських селян, підкреслюючи їх людяність, любов до праці. Серед найвідоміших робіт «Українець» (ймовірне зображення Устима Кармалюка), «Дівчина з Поділля», «Мережниця» та ряд інших.


Портрет А.Безбородько з доньками, худ. В.Боровиковський
А.Мокрицький та І.Сошенко відомі як автори реалістичних портретів людей з народу, діячів української і російської культури.


"Дівчина з Поділля", худ. В.Тропінін


"Мережниця", худ. В.Тропінін


Василь Тропінін


В.Штернберг "Малоросійський шинок" 1837 р.

Художник Василь Штернберг (Автопортрет 1830 р.)
e:\підручник\тропінін дівчина з поділля.jpg c:\documents and settings\admin\мои документы\підручник\кружевница, портрет раборы тропинина.bmp e:\підручник\тропінін.jpg e:\підручник\штернберг малоросійський шинок.jpg e:\підручник\василь штернберг автопортрет 1830 р..jpg

І.М. Сошенко (1807-1876) – товариш Шевченка, працював вчителем малювання в київській гімназії. Відомі його твори «Портрет бабусі», «Продаж сіна на Дніпрі» та ін.e:\підручник\іван сошенко.jpg

Г.А.Васько (1820-1866) – написав серію портретів, відомий педагог, працював вчителем малювання, у Київському університеті завідував живописним кабінетом.




Художник Іван Сошенко

А.М.Мокрицький (1811-1871) – створив серію портретів видатних людей – М.Гоголя, Є.Гребінки, О.Кольцова.



Т.Шевченко. «Катерина»


І.Сошенко. Пейзаж


Т.Шевченко "Байгуші"

Одним з найвидатніших художників був Тарас Григорович Шевченко (1814-1861), який проклав шлях реалізмові й народності і в образотворчому мистецтві. Він виступив як основоположник критичного реалізму в українському мистецтві і був видатним живописцем та великим майстром гравюри, за що Академія художеств присвоїла йому звання академіка. Пензлю та олівцю Т.Шевченка належать понад 130 портретів, серії малюнків, а також численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого він жив під час заслання, зокрема «Катерина», «Автопортрет», серія «Живописна Україна», «Портрет М.Щепкіна», «Марія», серія «Притча про блудного сина», «Байгуші» та багато інших. e:\підручник\байгуші.jpg e:\підручник\катерина 1842.jpg e:\підручник\сошенко пейзаж.jpg

book1


book1

3. Розвиток архітектури та скульптури.

За царськими указами 1797-1817 рр. почалася планова забудова міст і сіл, у центрі яких обов’язково повинна була розташовуватись площа з розміщеними на ній церквами, навчальними та державними установами. Поступово в містах стали мостити дороги каменем або деревом, запроваджувалося газове освітлення. На окраїнах міст розташовувались фабрики та заводи з прилягаючими до них робітничими селищами.c:\documents and settings\admin\мои документы\підручник\и.п.мартос.bmpc:\documents and settings\admin\мои документы\підручник\памятник дюку де ришелье , арх и.мартос.bmp


Іван Мартос


Пам’ятник Дюку Ришельє, автор І.Мартос
З освоєнням Півдня України почалися бурхлива забудова Херсона, Катеринослава, Кременчука, Маріуполя та ін. міст.

У скульптурі й архітектурі цього періоду переважав класицизм, який прийшов на зміну бароко. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і золотим).




Архітектор Беретті


Потьомкінські сходи

Видатним скульптором України був Іван Петрович Мартос (1754-1835), творчості якого належать: пам’ятник-надгробок гетьману К.Розумовському (м. Батурин), генерал-губернатору П.Румянцеву (м. Київ), пам’ятник градоначальнику Одеси А.Е.Ришельє.

Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766-1833), який протягом трьох десятиліть був головним архітектором Києва, спорудив і перебудував чимало будівель, зокрема контрактові будинки, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі та інші.




Успенський собор у Харкові, арх. О.Тон та Є.Васильєв
До видатних пам’яток монументальної скульптури належать будівля Київського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В.Беретті (див. § 13), Одеський оперний театр (1809), архітектор Тома де Томон (але на жаль будівля повністю згоріла у 1873 р.), Потьомкінські сходи до Чорного моря, та Воронцовський палац, архітектор Боффо, Успенський собор у Харкові, архітектор О.Тон і Є.Васильєв, Преображенський собор у Катеринославі, архітектор А.Захаров. c:\documents and settings\admin\мои документы\підручник\архитектор а.тон, портрет работы тропинина.bmp c:\documents and settings\admin\мои документы\підручник\дворец к.розумовского, арх.ч.камерон.bmp


Палац Розумовського, арх. Ч.Камерон

Архітектор О.Тон

У середині ХІХ ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизму, зокрема Оперний театр у Львові (1837-1838) – архітектори А.Пихаль і Я.Зальцман, Політехнічний інститут – архітектор Ю.Захаревич, Наукова бібліотека, так званий, Оссолінеум – архітектори П.Побіле та Ю.Бем. На початку ХІХ ст. синод заборонив будувати церкви українського типу, і національне церковне будівництво завмирає. Останньою церквою, в архітектурі якої відчутні українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря на Чернігівщині (1801). На зміну приходять церковні будівлі у стилі ампір, а далі – у псевдовізантійському.


"Софіївка" м. Умань


Львівський політехнічний інститут, арх. Ю.Захаревич
Кращих митців залучали й до будівництва поміщицьких палаців Розумовського в м. Батурині – архітектор Ч.Камерон; Галагана в Сокиринцяхархітектор П.Дубровський. c:\documents and settings\admin\мои документы\підручник\львовский полетихгични унститут, арх. ю.захаревич.bmp c:\documents and settings\admin\мои документы\підручник\архитектура\умань парк софиевка.bmp

На цей час припадає мода влаштування декоративно-пейзажних парків при палацах багатіїв, які створювались руками кріпаків. Українські парки «Олександрія» (Біла Церква, 1797-1829) та «Софіївка» (Умань, 1796-1801) здобули світову славу.



Висновки. dramamsk

Розвиваються українська симфонічна музика, хорове мистецтво, живопис. В архітектурі утвердився класицизм. Найбільш відомими спорудами цього стилю були оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), будинок Київського університету св. Володимира (архітектор О. Беретті). Невідомі народні майстри створили такі перлини архітектурних ансамблів, як парк "Олександрія" у м. Біла Церква. Софіївський парк у м. Умані, палац Галагана в с.Сокиринцях та ін.

В Україні працювали професійні майстри живопису: І.Сошенко, Т.Шевченко, В.Боровиковський, В.Тропінін та багато інших. Чимало художників працювало у поміщицьких маєтках, створюючи сімейні портрети. Багато із них являлися кріпаками. Нові соціальні мотиви започаткував у своїй творчості Т.Шевченко, який присвятив свої полотна зображенню тяжкого життя поневоленого народу.

Таким чином, усупереч антиукраїнській політиці, насильницькій русифікації паростки української національної культури розвивалися, прокладаючи подальший шлях її утвердження та розвитку.

hh00625_


Питання для самоконтролю

1) Тестові завдання.


  1. Особливе місце у розвитку української архітектури І половини ХІХ ст. належить Севастополю, де збудовано відомі Потьомкінські сходи до Чорного моря і Воронцовський палац.

а) так, б) ні.

2. Значний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва І половини ХІХ ст. зробили В.Тропінін, І,Сошенко, а особливо Т.Шевченко

а) так, б) ні.

3. Одним із перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був М.Вербицький – автор музики сучасного Державного гімну України

а) так, б) ні.

4. Позначте назву міста, де на початку ХІХ ст. був створений один із найдивовижніших декоративно-пейзажних парків – «Софіївка»

а) Біла Церква, б) Ялта, в) Умань, г) Лубни, д) Полтава.

5. Позначте назву пам’ятки архітектури, збудованої впродовж І половини ХІХ ст. у Києві

а) церква-мавзолей на Аскольдовій могилі, б) Потьомкінські сходи, в) палац Г.Галагана, г) будинок інституту Оссолінських, д) декоративно-пейзажний парк «Олександрія».

6. Позначте прізвища діячів українського музичного мистецтва І половини ХІХ ст.

а) Й. Витвицький, б) А.Меленський, в) П.Гулак-Артемовський, г) С.Гулак-Артемовський, д) А.Єдлічка, е) В.Тропінін, є) М.Вербицький, з) О.Вересай.

6. Позначте назви архітектурних пам’яток, споруджених упродовж І половини ХІХ ст. в Одесі

а) Потьомкінські сходи, б) будинок університету Св. Володимира, в) Воронцовський палац, г) палац Г.Галагана, д) будинок Морської бібліотеки, е) церква-мавзолей на Аскольдовій могилі.

2) Заповніть таблицю «Архітектура»

Архітектор

Що збудував

В якому місті










3) Заповніть схему


Пісні-романси
«Їхав козак за Дунай» ?

? Т.Шевченко

? ?

4) Розгляньте карту № 7 та покажіть міста України, де побудовані найбільш відомі шедеври архітектури І половини ХІХ ст.

5) Заповніть таблицю «розвиток живопису»

Художник

Назва твору








Словник термінів.ph02736g

Ампір – стиль епохи Наполеона І, який характеризується пишністю, помпезністю.

Архітектура – система будівель та споруд, що формують просторове середовище для життя та діяльності людей.

Графіка – вид образотворчого мистецтва, в якому головними засобами виразності є лінія, штрих, пляма, світлотінь. Зображення виконане на папері або картоні за допомогою олівця, пера, вугілля, пензля, а також зображення друковане за допомогою спеціальних приладів і машин.

Камерна музика – інструментальна або вокальна музика для невеликого складу виконавців: сольні твори, різного роду ансамблі, романси й пісні, призначені для невиткого приміщення та нечисленної аудиторії.

Опера – музично-драматичний твір, що поєднує інструментальну музику з вокальною і призначений для виконання в театрі.

Пейзаж – жанр живопису, присвячений зображенню природи, міст, архітектурних комплексів.
an00790_


Віконце допитливих.c:\documents and settings\admin\мои документы\підручник\картинки\фонтан змея софиевка.bmp

Парк «Софіївка» отримав свою назву на честь дружини графа Станіслава Потоцького Софії. Саме їй забажалося гуляти у чарівних місцях які б нагадували їй про античну Елладу.

П’ятнадцять мільйонів злотих графа – сума яка дорівнювала бюджету Польщі – зробили каприз його дружини биллю. e:\підручник\230px-софія_потоцька.jpg


Дендропарк в Умані, фонтан "Змія"

Мужики рили землю, зносили природні пагорби та насипали нові, викопували підземне русло для штучної річки Стікс, готували ложа для ставків з насипними островами; гримів порох, вирівнюючи у граніті порожнини для майбутніх гротів; кораблі привозили сотні тисяч невідомих заморських рослин, екзотичних дерев; скульптори творили статуї, каменотеси полірували колони.


Софія Потоцька

До середини ХІХ столітті перлина Умані набули риси, близькі до сучасних. Виникли тут і павільйон Флори з білосніжною колонадою, і живописний, на Верхньому ставку, насипаний руками мужиків -військовопоселенців Острів Кохання з витонченим Рожевим павільйоном, і грот Венери у вигляді античного храму, зі своїм шумним повноводним каскадом.

Парк був відкритий у 1800 році, парк, рівний якому, Східна Європа ще не бачила, суперник Версалю та Сан-Сусі; і були спустошені багаті графські столи, і відгриміли феєрверки над Нижнім ставком, і човни з гостями виплили з підземної річки Стікс, зловіще озореної смолоскипами. І все це заради однієї жінки – Софії!



Тема 4. Традиційно-побутова культура в Україні у першій половині ХІХ ст.

book1

1. Українське житло.




Українська хата

Культура традиційного побуту в І половині ХІХ ст., як і раніше була тісно пов’язана з українським селянством. Кожний регіон мав властиві тільки йому характерні риси та багато спільних. В багатьох регіонах України для народної культури, а саме будівництва, одягу, фольклору, було властивим поєднання рис козацько-степової України з багатьма побутово-культурними привнесеннями з різних місць переселення. Особливо це стосується території Слобожанщини. На території Південно-східного регіону, українського Полісся та Південно-західного регіону традиційна культура населення зберегла багато архаїчних рис, що своїми витоками сягають культури предків корінних жителів цього краю – полян. Особливо це стосується традиційних для цього регіону основних галузей господарства – хліборобства і скотарства. e:\підручник\к 16\укр.хата.bmp


Український пейзаж

Як відомо, домівка – це те місце, куди хочеться повертатися. Родинна хата – то ніби уособлення самої родини, сімейного затишку. Тут зберігалися сімейні традиції, тут виховувалися найкращі почуття. За народними віруваннями, сюди навідувалися духи предків. Хата ніколи не сприймалася лише як чотири стіни від негоди, це був не просто дах над головою. Це було місце, де запалювали символічне родинне вогнище, місце, що збирало всю сім’ю, місце, де людина народжувалася і помирала. Тож житло завжди намагалися зробити затишним і одночасно функціональним, корисним і приємним.

Завдяки хазяйновитим селянам, які вкладали в житло душу і робили його завершеним твором мистецтва, українські села виглядали чепурненькими та охайними. Хатки побілені, подвір’я прибране, дерева доглянуті. Із-за пишної зелені виглядали півники на дахах, або так звані «квітки», або просто солом’яні пучки. А вже потім визирали власне хати: білі на Слобожанщині, синьоокі на Таврії, із вишуканим різьбленням на Гуцульщині та лаконічно оформлені бойківські. Про господаря судили за станом обійстя: яка огорожа, чи полагоджений дах, чи в доброму стані господарські будови. Про господиню – за охайними стінами, білили їх раз на два тижні, та виглядом хати всередині.

Українське житло починалося з двору, оскільки хата була невід’ємною від криниці, клуні, стайні, садочка. Усе сприймалось як єдине ціле. Двір в українських селах завжди був огороджений. найпоширенішою огорожею на території України був тин. Його плели з лози. На Поліссі надавали перевагу парканам, а в Таврії огорожу робили з каменю.

Окрасою огорожі та й усього двору вважалися ворота, навіть найбідніші селяни намагалися прикрасити їх орнаментом, різьбою або в якийсь інший спосіб.




Інтер’єр подільської хати

Хати були переважно глинобитні та дерев’яні. Дах зазвичай накривали соломою. Тільки гуцули не дотримувалися такого звичаю, надаючи перевагу дереву. Вікна були важливою частиною хати, її «очима», тому їх часто розписували червоними маками, які вважалися захисниками від нечистої сили. Часто з такою метою обмальовували й двері. Таким чином, декоративний розпис на стінах і зовні мав захищати і передавати традиції предків, а інколи ніс певну інформацію. Особливо гарною була хата, де жила дівчина на виданні: квіти та пташки на хвіртках, вишукано розмальована піч.

Піч, до речі, була головною річчю в домі. У певному розумінні її обожнювали, про неї казали: «Піч як мати рідна». Її очепурили, білили, про неї дбали. Прикрашали розписами та витинанками. По всій Україні мальовничо розписували сам комин. У заможних гуцульських родинах піч обкладали купованими кахлями, на яких було зображено різноманітні сюжети побутового життя.

Усі меблі в хаті були традиційними, мали своє місце і не змінювалися упродовж століть. Лише поступово з’являлися якісь додаткові елементи. Стіл, ослін (довга лавка на дерев’яних ніжках), скриня, прикрашена різьбою – усе це було окрасою хати та робилося дбайливими майстрами.

book1

2. Декоративно-побутове мистецтво.

Творчість майстрів проявлялась не тільки в будівництві та оздобленні хати, а й в інших ремесел, таких як, ковальство, бляхарство, дрібне ливарництво, ювелірній справі, зброярстві, різьбі по дереву, вишивці, ткацтві, гончарстві та ін. верхня частина топірця. івано-франківщина. хіх ст.


Металеві люльки (Чернівецька та Івано-Франківська обл., ХІХ ст. )


Верхня частина топірця (Івано-Франківщина, ХІХ ст.)

Вироби народного ковальства здебільшого були призначені для обладнання будівель (хрести, дверні клямки, клямри, ручки та ін.), окуття засобів пересування, хліборобського реманенту, скринь, частин кінської упряжі тощо. Особливо цікавими роботами були ковані хрести, окуття дверей і скринь (з традиційним набором конструктивних елементів-спіралей, квітів, птахів та ін.), ковані брами.
Народне ювелірство побутувало на Подніпров'ї і Слобожанщині та в регіоні Карпат. Народні майстри виготовляли оздоби для святкового одягу жінок і дівчат, прикраси (переважно зі срібла (хрести, намисто, сережки, дукачі, персні) чи міді (хрести, персні) - як для жінок, так і чоловіків). Найпоширенішими виробами були хрести, оздоблені гравіюванням, склом, рідше - емаллю, та дукачі (підвіски із срібних чи мідних монет (рідше - золотих) або ж круглих пластинок з вигравіюваними рельєфними зображеннями), а часом і дукачі-іконки, кульчики (сережки без підвісок).
У селах Гуцульщини надзвичайного поширення набуло дрібне художнє ливарництво з латуні, вершинною точкою розвитку якого був кінець ХІХ - початок ХХ століття. Карпатські народні майстри виготовляли численні вжиткові приладдя, кінську збрую, зброю, прикраси тощо. Усі вироби пишно декорувалися карбуванням і гравіюванням (переважали геометричні мотиви у різних орнаментальних поєднаннях). Найбільшої популярності зажили оковані руків'я палиць та топірці.
металеві люльки з чернівецької обл. та протички для чистки люльок з івано-франківської обл. хіх ст.

Розвиток промислів у селі сприяв розвитку промисловості, яка стала запозичувати художні образи, що їх використовували народні майстри у своїй творчості.

Так, творчість майстрів народного гончарного мистецтва, що виготовляли розписаний різноманітними візерунками посуд, вплинуло на порцелянове фабричне виробництво, яке почало розвиватися у І половині ХІХ ст. на Волині, Чернігівщині та Київщині. Однак посуд із порцеляни був дуже дорогий, тому його могли придбати лише заможні верстви населення, а селяни та бідні міщани використовували у своєму побуті гончарні вироби народних промислів.

На початку ХІХ ст. популярним стало виробництво художнього скла. На Волині, Поділлі, Київщині та Чернігівщині виникли склодувні майстерні (гути), які в основному спеціалізувались на виготовлені скульптурок, ваз, пляшок.

Все більше механізувалося килимарство та ткацтво. Відомі крупні майстерні та мануфактури по виготовленню ткацьких виробів на території Лівобережжя, Слобожанщини, на Поділлі та в Галичині які поступово витісняли ручну працю. Всеукраїнську славу та відомість далеко за межами України мало містечко Кролевець на Лівобережжі де знаходився центр народного художнього ткацтва.
book1

3. Традиційне вбрання та кухня українців.




Сорочка-вишиванка

У ХІХ ст. на всіх теренах України зберігається традиційне вбрання, сформоване а ансамблевий комплекс, - стрій. Історія українського народного вбрання тісно пов’язана з традиціями Київської Русі. З тих часів походить найпоширеніший жіночій одяг – довга сорочка, підперезана поясом. Вона була вишита магічними орнаментами, здебільшого геометричних мотивів. Від давньоруських часів бере свій початок і звичай використовувати в дівочому уборі різнобарвні вовняні нитки, качине пір’я, запахуще зілля. Він побутував навіть у ХХ столітті в сільській місцевості Наддністрянщини та Наддніпрянщини.


Плахта

Самобутнім та мальовничим був жіночий український костюм. Він складався з подовженої сорочки-вишиванки, підперезаної строкатим поясом-крайкою, запаски або плахти – поясного одягу - прикрашеного знизу вишивкою. Вбрання прикрашалося вишивкою, стрічками, низками намиста, що надавало йому святковості.

Взувалися українки в черевики на невисокому підборі зі шнурівкою або ґудзиками, а взимку носили шкіряні чобітки переважно червоного кольору, оздоблені орнаментом.

Особливим елементом жіночого одягу був головний убір. Він свідчив про сімейний стан жінки: незаміжні дівчата носили вінок, а заміжні жінки – високий очіпок. Ходити простоволосою, тобто «світити» волоссям, вважалося тяжким гріхом і могло викликати неврожай, падіж тварини або якусь іншу біду.


Жіночі головні убори

Чоловічий одяг був не таким яскравим і виразним як жіночий. Він складався з довгої сорочки, широких шароварів або вузьких штанів, безрукавки, яка нагадувала жилетку, пояса з довгими китицями. Взувалися українці в чоботи переважно чорного кольору. Серед мешканців Західної України мали широкий вжиток моршенці, або ходаки, - взуття у вигляді шкіряної підошви, кінці якої стягувалися по нозі мотузкою чи ремінцем. Улітку повсякденним головним убором були солом’яні брилі. На Гуцульщині й у Карпатах чоловіки носили чорні фетрові капелюхи-кресані, прикрашені узорною пряжкою або різнокольоровими шнурівками, за які вони встромляли пір’я глухаря чи павичеве перо. Зимові шапки виготовляли переважно з овечого хутра або із сукна з хутровою опушкою.


Чоловічі безрукавки

Узимку і жінки, і чоловіки вдягалися в кожухи з вичинених овечих шкур. Популярним верхнім одягом були також жупани, свити або опанчі.

Українці здавна вміли добре куховарити. Уже в ХІ ст. при княжих дворах та монастирях їжу готували досвідчені фахівці. Протягом історії свого розвитку українська кухня зазнавала впливу багатьох кухонь народів світу – німецької, угорської, литовської, польської, російської, татарської, молдавської, турецької та ін. Але при цьому не втратила своїх основних національних рис, зберегла відміни, які існували в Закарпатті, на Поліссі, Волині, Гуцульщині, Буковині, Наддніпрянщини, Слобожанщини та в інших регіонах країни.

З давніх-давен найулюбленішими продуктами українців були свинина, сало, буряк, пшеничне та гречане борошно, пшоно, цибуля й часник. На межі XVIIІ – ХІХ ст., додались, картопля, помідори, солодкий перець, кукурудза й соняшникова олія. З усіх м’ясних продуктів перевага надавалася свинині. Найулюбленішими стравами вважалися душенина та печеня. Гордістю гуцулів була домашня свиняча ковбаса – гурка. Сало вживали як самостійний продукт солоним, жареним, смаженим і копченим, наповнювали ним ковбаси, робили шкварки. Таке вподобання сала знайшло відображення в народних приказках: «Живу добре: сало їм, на салі сплю, салом вкриваюся», «Був би я паном, їв би сало з салом».

Серед улюблених стравхолодець, порося з хріном, качка з яблуками, вареники та галушки й звичайно борщ. Особливо добре українці готували солодощі. Важливу роль в українських обрядових традиціях відігравали паски, які пеклися до Великодня. Посуд був традиційний: глиняний та дерев’яний. Заможні верстви населення мали змогу користуватися ще й фарфоровим та фаянсовим посудом.book1


4. Сімейний побут.

Сім’ю називали осередком суспільства, однак вона є набагато більшою за це поняття. Сім’я - символ вірного кохання, щоденного піклування, поваги, тепла та вдячності; це першоджерело людського духу, високої моральності. Саме в лоні традиційно міцної української сім’ї, що впевнено стояла на національному ґрунті, формувалася українська нація, саме через сім’ю, родинну пам’ять передавались з покоління в покоління багатющі народні традиції, звичаї та корисні знання.bec3bd100fc7

Кількісний склад українських сімей зменшувався протягом століть. Так, якщо у XVII ст. в пересічній українській родині налічувалося в середньому майже 7 осіб, то у XVIIІ ст. – 6, а в середині ХІХ ст. – цей показник становив 5 осіб.


Українська родина (Полтавська губернія ХІХ ст.)

Найпоширеніша сім’я – це проста за формою сім’я, що включала в себе одне подружжя (чи одного з батьків) та неодружених дітей. Її антипод, складна сім’я, являла собою об’єднання з декількох споріднених простих сімей. Вона могла бути батьківською – у цьому разі одружені діти жили разом з батьками; або братською, в якій після смерті батька одружені діти продовжували жити разом, вести спільне господарство. Хоч як там вигідно було жити коло батька чи старшого брата, українські молоді родини прагнули відокремитися й утворити власну індивідуальну родину (просту сім’ю).

Звичаєве право надавало тому, хто залишався доглядати батьків, великі економічні переваги: йому діставалися в спадщину батьківська хата і обійстя, а також більша частина землі – дідизна.




Предмети чайного сервізу та скульптурка "Кавалер". Волокитинський порцеляновий завод А.М.Міклашевського. 1840-1850-ті рр.


Кришталевий стакан з портретом Кутузова (перша половина ХІХ ст.)



Хлопця в українських селах вважали дорослим тільки тоді, коли він брав шлюб (тож, бувало, п’ятдесятирічних холостяків називали парубками, і це було нормою). До жінки зверталися «хазяйка», «господиня» відтоді, як вона ставала дружиною.

Жінка посідала в родині значне місце. Українська господиня мала роботи, мабуть, більше, ніж чоловік, але праця ця була фізично легшою. Крім того, жіночі справи були в основному прив’язані до хати, тоді як чоловік працював за її межами. До того ж жінка відповідала за виховання дітей. Батьки постійно залучали своїх дітей до праці в дома та в полі, підтримували їх прагнення до навчання, передавали дітям свої знання з народної медицини, зоології, ботаніки. Прививали закони моралі, християнства, що засуджували пияцтво, лінь, жадібність, та ін.

Велике значення у вихованні дорослих громадян, виконанні їх обов’язків перед спільнотою здійснювали сільські общини. Вони вирішували важливі питання життя села. У господарському житті громад побутував прадавній звичай взаємодопомоги. Поширеною формою взаємодопомоги була супряга. Вона полягала у співпраці двох сусідів. Термінові або трудомісткі роботи виконували толокно. Сходилися на толоку найчастіше після попереднього запрошення. Не піти на толоку – означало образити господаря. Подекуди існував звичай приходити до односельців без запрошення, при потребі допомогти в якійсь важливій роботі, що вимагала значних затрат сил. У громадах часто створювали позичкові каси, аби не давили лихварі великими відсотками на незаможних селян. У молодіжних громадах існували каси, куди збирали гроші для проведення всіляких розваг.






  1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал