Тема. Ідеї автономії і самостійності в програмах українських політичних партій Російської імперії та Австро-Угорщини



Скачати 462.76 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації05.01.2017
Розмір462.76 Kb.
  1   2
Тема. Ідеї автономії і самостійності в програмах українських політичних партій Російської імперії та Австро-Угорщини.
Навчально-методичне забезпечення. 1. Гупан Н. М. Історія України : 10 кл. Рівень стандарту. Академічний рівень / Н. М. Гупан, О. І. Пометун, Г. О. Фрейман. – К. : Видавничий дім «Світ знань», 2010. – 288 с. : іл., карти.

  1. Кульчицький С. В. Історія України. 10 клас : підруч. для загальноосвіт. навч. закл. : рівень стандарту, академ. рівень / С. В. Кульчицький, Ю. Г. Лебедєва. – К. : Генеза, 2010. – 304 с. : кольор. іл.

  2. Реєнт О. П. Історія України : підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. : рівень стандарту, академ. рівень / О. Реєнт, О. Малій. – К. : Генеза, 2010. – 240 с. : іл.

  3. Турченко Ф. Г. Історія України. 10 кл. : підруч. для загальноосвіт. навч. закл. : профільний рівень / Ф. Г. Турченко. – К. : Генеза, 2010. – 304 с. : іл.

  4. Довідник з історії України (А–Я) : посібн. для серед. загальноосв. навч. закл. / за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К. : Генеза, 2001. – 1136 с.

  5. Історія епохи очима людини: Україна та Європа у 1900–1939 роках / Ю. С. Комаров [та ін.]; Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». – К. : Генеза, 2004. – 256 с. : іл.

  6. Дидактичний та роздавальний матеріал, писемне та наочне приладдя.

Матеріали до заняття

І. Розвиток умінь і навичок орієнтування в історичному просторі.

Джерело 1.



Турченко Ф. Г. Історія України. 10 кл. : підруч. для загальноосвіт. навч. закл. :

профільний рівень / Ф. Г. Турченко. – К. : Генеза, 2010. – С. 11.

  • Розгляньте історичну карту.

  • Визначте територіальні приналежності українських земель на початку ХХ ст.

  • Назвіть і покажіть на карті українські землі, які належали до Австро-Угорської імперії / Російської імперії. Згадайте їх територіально-адміністративний устрій.

  • Запишіть у зошит назви територіальних одиниць українських земель та їх адміністративні центри станом на початок ХХ ст.

  • Зіставте і порівняйте етнічні території українців на початку ХХ ст. й територію сучасної України.


ІІ. Розвиток умінь і навичок застосування історичних понять у мовленні, опрацювання історичних джерел.

Джерело 1.

Лібералізм. Оборонці лібералізму наголошували передусім на пануванні закону, індивідуальній свободі, конституційних процедурах, релігійній толерантності та на загальних правах людини. Вони протестували проти природжених привілеїв (де ті ще збереглися) монархів, церкви та аристократії. Ліберали ХІХ ст., крім того, надавали великої ваги власності, вважаючи її за головне джерело відповідального судження та справжнього громадянства.

Економічний лібералізм зосереджувався на концепції вільної торгівлі…



Консерватизм почав викристалізовуватись як послідовна ідеологія в зіткненні з ліберальними тенденціями. Він був не проти демократії або змін узагалі, і його не слід сплутувати зі звичайними реакційними поглядами. Консерватизм лише наполягав, що всякі зміни слід запроваджувати і скеровувати так, щоб органічний розвиток загальновизнаних державних та суспільних інституцій – монархії, церкви, соціальної ієрархії, власності та родини – не опинився під загрозою. Назва «консерватизм» походить від латинського слова conservare – «зберігати»…

Націоналізм – сукупність ідей, пов’язаних із нацією, чиї інтереси вважали за найвище добро, – став однією з могутніх сил новітньої доби. Націоналізм обійшов усі континенти земної кулі, розвинувшись у два протилежні варіанти. Один з них – державний, або громадянський, націоналізм – спирався на підтримку панівної верхівки сформованих держав. Другий – народний, або етнічний, націоналізм – живився вимогами спільнот, що жили в тих державах і протестували проти їхньої політики. Саме тому дехто з істориків протиставляв процеси «творення держави» і «творення нації»…

Соціалізм, як і націоналізм, – колективна віра. Він виступає проти експлуататорів та власників задля захисту не просто індивіда, а суспільства в цілому. Його назва походить від уявлення про товариство, або, як кажуть тепер, про солідарність, socius означає латиною «товариш». Соціалізм вважає, що знедоленим, кволим та пригнобленим стерпне життя буде гарантоване тільки тоді, коли будуть об’єднані ресурси, порівну поділені багатства, а права індивідів – підпорядковані загальному добру. На відміну від лібералізму, соціалізм не боїться сучасної держави, навпаки: він розглядає державу як арбітра, а то й першорушія обстоюваних заходів. Соціалізм мав бути спрямований проти гнобителів як на батьківщині, так і за кордоном. Чуття міжнародної солідарності зробило його природним опонентом націоналізму…

Дейвіс Н. Європа: історія / Н. Дейвіс; пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. –

Київ : Основи, 2014. – С. 827, 837, 860–861.

  • Об’єднайтеся в групи/пари. Прочитайте текст уривків із книги Нормана Дейвіса.

  • Підготуйте повідомлення про відомі Вам суспільні ідеології. Зіставте і порівняйте їх доктрини. Визначте їх вплив на політичне життя України початку ХХ ст.

  • Як Ви гадаєте, які з цих ідеологій мали підтримку українців та поширення на вітчизняних теренах? Чи залежатиме це від територіальної приналежності до Австро-Угорської чи Російської імперій? Поясніть свої припущення.


ІІІ. Розвиток умінь і навичок орієнтування в історичному часі, характеризування історичних постатей, опрацювання історичних джерел.

Джерело 1.

is7ik8ovhos

Режим доступу: http://svitppt.com.ua/istoriya-ukraini/problemi-stanovlennya-ta-konsolidacii-ukrainskoi-nacii.html
Джерело 2.



Реєнт О. П. Історія України : підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. : рівень стандарту, академ. рівень / О. Реєнт, О. Малій. – К. : Генеза, 2010. – С. 18.

  • Розгляньте опорну схему (на вибір учителя).

  • Запропонуйте свій варіант назви схеми.

  • Запишіть у зошит дати започаткування українських політичних партій на території Наддніпрянщини. Обчисліть найближчі ювілеї від часу заснування цих партій.

  • Зіставте дані схеми з інформацією, що поміщена в уривках із книги Нормана Дейвіса. Наскільки співвідносні ці дані?

  • Опрацювавши відповідний текст підручника, допишіть у схему імена та прізвища чільників зазначених політичних партій (до джерела 1).

  • Опрацювавши відповідний текст підручника, створіть схему: «Українські політичні партії підавстрійських земель». Презентуйте результати своєї роботи однокласникам.

  • Покажіть на карті місця започаткування і діяльності українських політичних партій початку ХХ ст.


Джерело 3.

ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович (28(16).07.1880–06.03.1951) – укр. політ. і держ. діяч, письменник. Н. в с. Веселий Кут Єлизаветградського пов. Херсонської губ. (нині тер. м. Кропивницький) в сел. родині. Закінчив г-зію, 1901 вступив на юрид. ф-т Київ. ун-ту. Під час навчання брав активну участь в укр. нац. русі, був чл. Київ. громади і одним із засн. Революційної української партії (РУП), вів пропаганду серед селян Полтавщини і робітників Києва. 1902 виключений з ун-ту за політ. діяльність, призваний до армії, яку залишив через загрозу арешту, перейшов на нелегальне становище.

З 1905 входив до керівного ядра Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), з 1907 – чл. Центрального Комітету УСДРП, 1908 приєднався до щойно створеного Товариства українських поступовців. 1905–17 перебував на напівлегальному та нелегальному становищі в Російській імперії, жив в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. У цей період відбувся злет літ. таланту В. Перша зб. оповідань «Краса і сила» вийшла друком 1906. У 1910-х рр. В. набув широкої популярності в Росії як письменник європ. рівня, майстер соціальної і морально-психологічної драми, п’єси якого ставили не лише укр., а й рос. та європ. театри. Під час Першої світової війни нелегально жив у Москві, співпрацював у ж. «Украинская жизнь».

Після Лютневої революції 1917 повернувся до Києва, став одним із лідерів Української революції 1917–1921, активним і дійовим укр. політиком. Очолював УСДРП, був гол. ред. «Робітничої газети». Керував роботою Укр. Нац. Конгресу, двох військових, селянського та робітничого Всеукр. з’їздів. У трав.–черв. 1917 очолював укр. делегацію, яка передала Тимчасовому урядові вимогу Української Центральної Ради (УЦР) про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 29–30 черв. 1917. Стояв біля витоків укр. державності, був чл. та заст. голови УЦР, головою першого укр. уряду – Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, ген. секретарем внутр. справ, автором та співавтором усіх гол. законодавчих актів УЦР, у т. ч. 4-х Універсалів.

31(18) січ. 1918 під тиском міжпарт. розбіжностей подав у відставку з поста голови Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки та залишив держ. діяльність. Перебував в опозиції до влади гетьмана П. Скоропадського. 18 верес. 1918 став головою Українського національного союзу, відіграв провідну роль у підготовці протигетьманського повстання 1918. 14 листоп. 1918 очолив Директорію УНР. В лют. 1919 вийшов з її складу, не погоджуючись з політикою орієнтації на Антанту. Виїхав за кордон, заявив про перехід на позиції комунізму, утворив у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії.

На поч. 1920 почав контактувати з більшовицьким урядом України. В трав. 1920 прибув до Москви, зустрівся з Л. Троцьким, Л. Каменєвим, Г. Зінов’євим, Х. Раковським. Отримав пропозицію стати заст. голови Ради Народних Комісарів (РНК) і наркома закордонних справ УСРР. Дотримуючись принципу, що рад. влада в Україні має бути нац., В. висунув вимогу про введення його до складу політбюро ЦК КП(б)У, але йому відмовлено. Пересвідчившись у неможливості співпрацювати з рад. владою, знову відбув за кордон.

1919–20 В. написав 3-томний мемуарно-публіцистичний твір «Відродження нації», де підбив підсумок своєї політ. кар’єри та виклав свої погляди на Укр. революцію. Він вважав себе марксистом, але його погляди зазнали значного впливу зх. лібералізму. У політ. уподобаннях В. коливався між укр. нац. самостійницькою платформою і концепцією укр. рад. республіки.

В. – автор численних публіцистичних, белетристичних і драм. творів. Серед них – п’єси «Щаблі щастя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Memento» (1909), «Брехня» (1910), «Гріх», «Між двох сил» (1918) та багато ін.; романи «Записки кирпатого Мефістофеля» (1917), «Сонячна машина» (1926), «Слово за тобою, Сталіне» (1950) та ін. Збірки тв. В. в Україні видавалися у 21 т. (1923–28) та у 23 т. (1928–30).

Від кін. 1920-х рр. В. жив у Франції, спочатку в Парижі, а 1933 придбав скромну садибу на пд., в окрузі Канн, відійшов від політ. життя, займався літ. діяльністю, живописом (понад 100 картин). 1933, протестуючи проти Голодомору 1932–1933 в УСРР, звертався з відкритим листом до політбюро ЦК КП(б)У. Відтоді худож. тв. В. в СРСР заборонені, їх перестали друкувати і вилучили з масових б-к.

Під час гітлерівської окупації Франції В. ув’язнений у концтаборі.

П. у с. Мужен (департ. Приморські Альпи, Франція).

Ясь О. В. Винниченко Володимир Кирилович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: т. 1: А-В / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; НАН України. Інститут історії України. – К. : Вид-во «Наукова думка», 2003. – 688 с. : іл. – Режим доступу: http://history.org.ua/?termin=Vynnychenko_V
Грушевський Михайло Сергійович народився 29 вересня 1866 р. у м. Холм (тепер місто Хелм на території Польщі). Походив, як писав у своїй біографії, з бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що гніздилася в Чигиринському повіті. Були це переважно дячки й паламарі. Дід, Федір, переїхав свого часу «під» Київ, у село Лісники, що допомогло батькові Г., Сергію Федоровичу, здобути освіту і присвятити себе педагогічній діяльності.

Дитячі роки провів на Кавказі, куди батько переїхав працювати, – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі, зрідка відвідуючи Україну.

1880 р. вступив до Тифліської гімназії, де діставав і читав книги з історії, літератури, етнографії України. У гімназії робив перші спроби пера (написав кілька оповідань, про які схвально відгукнувся І. Нечуй-Левицький). Після закінчення гімназії мріяв потрапити до Києва. Проте батько довго не погоджувався відпускати хлопця до «матері міст руських», боячись українського запалу і наляканий тодішніми студентськими «історіями». Однак згодом все ж дав згоду на поїздку сина до Києва.

Протягом 1886–1890 pp. Г. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. На третьому курсі почав виконувати наукову роботу, запропоновану професором В. Антоновичем, «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века». Праця отримала золоту медаль, і Г. залишили при університеті на кафедрі історії. Протягом 1890–1894 pp. працював при Київському університеті як професорський стипендіат.

На початку 1891 р. В. Антонович, повернувшись із подорожі у Галичину, запропонував Г. очолити кафедру історії, яку планувалося відкрити у Львівському університеті. Молодий учений прийняв цю пропозицію.

У травні 1894 р. Г. захистив дисертацію на ступінь магістра. Того ж року переїхав до Львова й очолив новостворену кафедру з окремим узагальненням історії Східної Європи. Брав активну участь у діяльності Наукового товариства імені Шевченка, очоливши його 1897 року. Працюючи у Львові, відчув неприязне ставлення поляків до української культури, етносу.

Навіть за несприятливих для роботи умов Г. плідно працював. У Львівському університеті розробив і читав протягом семи семестрів загальний курс історії України. Цей лекційний курс мав стати основою майбутньої книги.

Протягом 1897–1898 pp. Г. написав і видав перший том «Історії України-Руси», 1898 р. – другий том, а протягом 1900 р. – третій, що містив давній період історії України.

Починаючи з 1906 р. діяльність Г. дедалі більше зміщувалася до Києва, на Лівобережну Україну. Цього ж року їздив до Петербурга і брав участь у роботі української фракції І Державної Думи та Українського клубу і редакції заснованого тоді «Украинского вестника».

1907 p. Г. у Києві керував Українським науковим товариством (УНТ), яке, за його задумом, мало стати фундаментом майбутньої Академії наук України. 1910 р. випустив першу частину першого тому «Киевская Русь», протягом 1913–1914 pp. – два томи «Истории украинского казачества».

Початок Першої світової війни застав Г. в Карпатах на відпочинку. Звідти він із сім’єю виїхав до Відня, а потім через Італію та Румунію повернувся до Києва. У середині грудня 1914 р. його заарештували, обвинувачуючи у причетності до створення легіону Українських січових стрільців. У лютому 1915 р. вислали етапом до Сибіру як українського сепаратиста і «мазепинця». Проте заслання в Сибір замінили засланням до м. Симбірська, де він прожив до осені 1915 р. Згодом його перевели до Казані, а потім до Москви, під нагляд поліції і з позбавленням права педагогічної та громадсько-політичної діяльності. У Москві Г. продовжував роботу над багатотомною «Історією України-Руси».

Лютнева революція у Петрограді дала Г. волю. 4 березня в Києві утворилася Українська Центральна Рада (УЦР), яка взяла на себе функцію центрального органу руху українського громадянства за «своє право і втрачені вольності». Г. заочно обрали головою Ради. 12 березня 1917 р. він повернувся з Москви до Києва. 14 місяців, протягом яких існувала УЦР (з березня 1917-го по 1918 p.), був її незмінним головою – першим спікером першого українського парламенту. 10 червня 1917 р. УЦР першим своїм Універсалом проголосила автономію України у складі Російської федерації, а 15 червня обрала і затвердила перший український уряд очолюваний В. Винниченком.

29 квітня 1918 р. УЦР усно обрала Г. президентом Української Народної Республіки, започаткувавши інститут президентства у нашій країні.

З падінням УЦР, після перевороту гетьмана П. Скоропадського, Г. знаходився в підпіллі і переховувався за межами Києва. До міста повернувся в грудні 1918 p., коли припинила своє існування гетьманська держава.

На початку лютого 1919 р. виїхав спочатку до Кам’янця-Подільського, де редагував газету «Голос Поділля» і працював над підручником «Історія України для трудової школи», а згодом – за кордон у складі делегації Української партії есерів на конференцію II Інтернаціоналу. Перебуваючи в еміграції, змушений змінювати місця проживання, мешкаючи із сім’єю то в Празі, то у Відні, то в Женеві. У цей час редагував часописи «Борітеся – поборете!», «Наш стяг», а також плідно працював над багатотомною «Історією української літератури». В еміграції дедалі більше відходив від політики й повертався до науки, поринувши в роботу в Українському соціологічному інституті в Празі. Разом з дочкою Катериною видавав французькою мовою книги «Початок соціалістичного руху на Україні і женевський соцгурток», «З історії релігійної думки на Україні» та інші. Оселившись 1922 року в Бадені, під Віднем, займався «Історією української літератури» (написав чотири томи).

Восени 1923 р. Г. обрали дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У березні 1924 р. він приїхав із сім’єю до Києва, сподіваючись завершити працю над багатотомною «Історією України-Руси». У січні 1929 р. Г., єдиного з Всеукраїнської академії наук, обрано дійсним членом Академії наук СРСР. Його не оминула атмосфера репресій 1930-х pp. Дедалі ширше почала розгортатися кампанія проти історичної школи, яку він створив після повернення. Ученого заарештували, звинуватили в антирадянській діяльності та організації «Українського національного центру», проте через деякий час відпустили і забрали до Москви на постійне проживання.

Останні три роки життя, проживаючи в Москві, Г. як академік АН СРСР працював над «Історією України-Руси».

Помер Г. раптово, 25 листопада 1934 p., на 68-му році життя в Кисловодську, де перебував в санаторії. Похований у Києві на Байковому кладовищі.



Київський національний університет імені Тараса Шевченка: незабутні постаті /

авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк; ред. кол.: В. В. Скопенко, О. В. Третяк, Л. В. Губерський, О. К. Закусило, В. І. Андрейцев, В. Ф. Колесник, В. В. Різун та ін. –

Київ : Світ Успіху, 2005. – С. 172–173.
МІХНОВСЬКИЙ Микола Іванович (31(19).03.1873–03.05.1924) – громад. і політ. діяч, основоположник й один з ідеологів укр. націоналізму. Н. в с. Турівка (нині село Згурівського р-ну Київ. обл.) в сім’ї сільс. священика. Під час навчання на юрид. ф-ті Київ. ун-ту (1890–95) приєднався до Молодої громади. 1891–93 входив до таємної студентської політ. орг-ції «Братство тарасівців», автор її програми «Кредо молодого українця». Займався адвокатською практикою спочатку в Києві, від 1899 – у Харкові, брав активну участь в укр. громадсько-політ. житті. На пропозицію кер-ва Революційної української партії написав брошуру «Самостійна Україна», в якій вперше висунув ідею політичної самостійності України.

Наприкінці 1901 – на поч. 1902 створив Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю гол. метою боротьбу за незалежність України. У програмних виданнях партії «Робітнича справа у програмі УНП», «Справа української інтелігенції у програмі УНП», «Десять заповідей УНП» (1903) розробив осн. засади та принципи укр. націоналізму. Керував таємним напіввійськ. т-вом «Оборона України» (1903–08), яке здійснило кілька демонстративних терористичних акцій, спрямованих проти антиукр. політики царизму в Україні. Засн. часописів «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912–13). Під час Першої світової війни – поручик, служив у Київ. військ. суді. Разом з однодумцями розробив програму творення укр. війська, яку з початком Української революції 1917–1921 активно втілював у життя. Засн. і керівник утвореного 16 березня 1917 Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, член Укр. ген. військ. к-ту (УГВК), один з організаторів 1-го Укр. полку ім. Б. Хмельницького. Виступав від УГВК на Всеукраїнському Національному Конгресі 1917, обраний членом Української Центральної Ради (УЦР). Діяльність М., спрямована на утворення укр. армії, не була підтримана соціаліст. більшістю кер-ва УЦР, після першого Українського військового з’їзду 1917 (5–10 травня) вийшов зі складу УГВК. За деякими відомостями, був причетний до виступу 2-го Укр. полку ім. П. Полуботка, після якого на вимогу лідерів УЦР відправлений на Румунський фронт. Восени 1917 оселився на Полтавщині, обраний Лубенським мировим суддею, приєднався до Української демократичної хліборобської партії (УДХП), сприяв поширенню її впливу. За Української Держави перебував в опозиції до влади, був одним з лідерів УДХП. Після початку протигетьманського повстання 1918 виступав за примирення сторін (гетьмана П. Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки) та утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату. Разом із хліборобами-демократами розробляв план усунення Директорії УНР від влади шляхом встановлення військ. диктатури. Пізніше мав контакти з отаманом Н. Григор’євим, є відомості, що М. належить авторство відозв, з якими отаман Н. Григор’єв звертався до укр. селянства. 1920 перебував у Новоросійську (нині місто Краснодарського краю, РФ), марно намагався емігрувати. Жив на Кубані, учителював, працював у кооперації. 1924 повернувся до Києва, заарештований Державним політичним управлінням УСРР, після кількох днів допитів опинився на волі. Наступного дня після звільнення скінчив життя самогубством, проте обставини смерті не з’ясовані.



Бойко О. Д. Міхновський Микола Іванович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: т. 6: Ла-Мі / редкол.: В. А. Смолій (голова) та л..; НАН України. Інститут історії України. – К. : В-во «Наукова думка», 2009. – 790 с. : іл. – Режим доступу: http://history.org.ua/?termin=Mіkhnovsky_M_І
Петлюра Симон Васильович (10.5.1879–25.5.1926), держ.-політ. діяч, публіцист, організатор укр. збройних сил, гол. отаман військ УНР, голова Директорії УНР. Нар. у Полтаві від батьків Василя й Ольги (Марченко), полтавських міщан коз. походження. Початкову освіту П. одержав у церк.-приходській школі, а з 1895 навчався у Полтавській духовній семінарії, в якій (з 1898) належав до таємної укр. громади, за що 1901 виключений з семінарії. Як активний чл. громади, що стала ядром Рев. укр. партії (РУП) у Полтаві, П. був з 1900 її чл. Восени 1902, під загрозою арешту, виїхав на Кубань, де спочатку вчителював, а потім працював над архівами Кубанського війська. За діяльність у Чорноморській вільній громаді, що була філією РУП, і співробітництво у закордонних вид. останньої («Добра Новина», «Праця») у грудні 1903 заарештований, але у березні 1904 відпущений «на поруки» і виїхав до Києва, а звідти восени того ж р. – до Львова для партійно-орг. праці й участі в редагуванні органу РУП «Селянин». По амністії повернувся в кін. 1905 до Києва, побувавши на поч. 1906 ще раз у Львові як делегат утвореної з РУП УСДРП на з’їзді гал. УСДП, і в січні того ж р. виїхав до Петербурга, щоб редагувати місячник соц.-дем. напряму «Вільна Україна», але в липні 1906 повернувся до Києва, де спершу працював секретарем газ. «Рада», а в 1907–08 співред. органу УСДРП «Слово», одночасно спробіт. наук. ж. «Україна». З 1909 П. оселився в Москві, де для заробітку працював бухгалтером. Там одружився з Ольгою Нільською. З 1912 П. співредаґував ж. «Украинская Жизнь», що виходив до поч. 1917. З 1916 до березня 1917 працював у орг-ції на допомогу фронтові «Союз Земств», будучи заступником уповноваженого на Зах. фронті.

Ставши гол. Укр. військ. комітету Зах. фронту, П. делегований на перший Всеукр. військ. з’їзд у Києві, що відбувся 5–8.5.1917, і обраний гол. Укр. ген. військ. комітету, а при утворенні Ген. Секретаріяту Укр. Центр. Ради (15.6.1917) став першим Ген. секретарем військ. справ і всю енергію спрямував на створення укр. збройних сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких чл. Укр. Центр. Ради й відкритим опором рос. кіл. У кін. 1917, не погоджуючись із політикою гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя, де зорганізував Гайдамацький кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918 відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більш. повстання, центром якого був з-д «Арсенал», взятий укр. військами під безпосереднім керівництвом П.

Після гетьманського перевороту (29.4.1918) став на чолі Київ. губ. земства і Всеукр. союзу земств, був заарештований гетьманським урядом у липні 1918 і по 4-місячному ув’язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й очолив армію УНР як її гол. отаман. Після відходу армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон П. став (11.2.1919) гол. Директорії, вийшовши одночасно з УСДРП. У важких внутр. і зовн. умовах протягом 10 місяців він очолював збройну боротьбу армії УНР (згодом об’єднаних армій УНР і УГА) проти більшовиків і А. Денікіна. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до А. Денікіна, уряд УНР на чолі з П. 5.12.1919 виїхав за кордон, до Варшави, шукати підтримки й союзників, а армія УНР за його наказом пішла у перший Зимовий похід. Після укладення Варшавського договору й військ. конвенції з Польщею війська УНР під проводом П. спільно з пол. армією повели наступ проти більшовиків і 7.5.1920 зайняли Київ. Коли в червні того ж року об’єднані армії відступили з Києва, П. продовжував боротьбу з більшовиками власними силами, але після перемир’я між Польщею й рад. Росією в жовтні 1920 гол. з’єднання армії УНР у листопаді перейшли Збруч й інтерновані в Польщі. П. з урядом перебував якийсь час у Тарнові, пізніше під прибраним прізвищем у Варшаві. З уваги на більшовицькі вимоги до Польщі видати П., у кін. 1923 виїхав до Будапешта, потім до Відня й Женеви і врешті з кін. 1924 оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб». Загинув П. у Парижі 25.5.1926 від куль більш. агента С. Шварцбарда, який стріляв нібито з помсти за євр. погроми, хоч П. був їх противником. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

Режим доступу: http://litopys.org.ua/petlura/petlura.htm
Франко Іван Якович народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту, в сім’ї сільського коваля.

1862–1875 рр. – навчався у школах, ґімназії, а з 1875-го – у Львівському університеті.

1875 р. – надрукував першу повість «Петрії і Довбущуки».

1876 р. – вийшла перша збірка поезій «Письма Йвана Франка. Баляди і розкази».

1878 р., 14 січня – вперше заарештований і засуджений на шість тижнів арешту за поширення забороненої літератури. Після 8-місячного ув’язнення разом із М. Павликом заснував журнал «Громадський друг», який після конфіскації став виходити під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 р. – вдруге заарештований. Написав програмні вірші «Вічний революціонер», «Не пора».

1881–1882 рр. – разом з І. Белеєм видавав журнал «Світ», на сторінках якого друкує повісті «Борислав сміється», «Захар Беркут» та низку статей.

1883 р., у січні – переїхав з Нагуєвич до Львова і працював у журналі «Зоря» і газеті «Діло» (до 1885 р.).

1885 р. – в Києві познайомився з М. Лисенком. Вийшла збірка «Галицькі образки».

1886 р. – одружився в Києві з Ольгою Хоружинською.

1887 р. – вийшла з друку збірка поезій «З вершин і низин».

1887–1897 рр. – став співробітником польської газети «Kurier Lwowski». Почався період десятилітньої праці в польській і німецькій пресі, який названо «в наймах у сусідів».

1888 р. – співробітничав у журналі «Правда», де надрукував статтю «Молодий вік Осипа Федьковича».

1889 р., влітку –заарештований втретє разом із групою київських студентів, що приїхали на екскурсію до Галичини, й звинувачений у пропаганді ідеї визволення Галичини з-під влади Австрії та приєднання її до Росії. В тюрмі написав оповідання «До світла» і цикл «Тюремні сонети».

1890 р. – разом з М. Павликом став співзасновником Русько-української радикальної партії – першої на Україні партії європейського типу та видавав двотижневик «Народ». Вийшла збірка оповідань «В поті чола».

1891–1893 рр. – продовжив студії у Чернівецькому, а потім Віденському університетах. Виступав на вічах у різних містах.

28 червня 1893 р. – здобув у Відні вчений ступінь доктора філософських наук за дисертацію «“Варлаам і Йоасаф” – старохристиянський духовний роман і його літературна історія».

1894–1897 рр. – разом з дружиною видавав журнал «Життє і Слово», в якому серед інших з’явилася його стаття «Соціалізм і соціал-демократизм».

1897 р. – виступав з гострою критикою української соціал-демократії й соціалізму К. Маркса і Ф. Енгельса. У передмові до збірки «Мій ізмарагд» (1897 р.) продовжив критику марксизму як «релігії, основаної на догмах ненависти і класової боротьби».

22 березня 1895 р. – успішно прочитав у Львівському університеті пробну лекцію на тему «“Наймичка” Т. Шевченка» на звання доцента української літератури, але через опір галицьких реакційних кіл цієї посади не отримав. Не обраний і до парламенту.

1896 р. – вийшла збірка «Зів’яле листя», що є вершиною інтимної лірики.

1898 р. – однодумці урочисто відзначили 25-річчя його літературної і суспільно-політичної діяльності. Вийшов «Спис творів Івана Франка за перше 25-літтє його літературної діяльности 1874–1898», складений М. Павликом.

1899 р. – став дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка (1904 р. – почесним) та членом редколегій «Літературно-наукового вісника» (з 1898 р.) і «Записок НТШ», де публікував більшість своїх наукових праць.

1900–1904 рр. – вийшла у світ низка художніх творів та наукових праць, серед них замовчувана в радянський час «Що таке поступ» (Коломия, 1903 р.). У ній піддано критиці ідеал комуністичної «держави Маркса і Енгельса», передбачено вже тоді, що вона стане «величезною народною тюрмою».

1905 р. – написана і видана найвизначніша поема «Мойсей», у якій на основі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджено зраду національних інтересів та проголошено ідею служіння рідному народові.

1905–1908 рр. – вийшло декілька нових художніх творів та наукових праць, серед них – «Галицько-руські народні приповідки».

1908–1912 рр. – хворів, лікувався в Ліпіку (Хорватія), Ловрані (Хорватія), Одесі і продовжував творчо працювати.

1913 р. – опубліковано капітальну фольклористичну працю «Студії над українськими народними піснями». Відзначено 40-річчя літературної, наукової та громадської діяльності.

1914 р. – вийшла збірка поезій «Із літ моєї молодості» (1874–1878 рр.), у передмові до якої автор, підсумовуючи свою 40-річну діяльність, писав: «...Скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка – служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим ідеям...».

1915 р. – греко-католицький священик, педагог і письменник Й. Застирець висунув І. Франка на здобуття Нобелівської премії, та йому не довелося отримати золотої медалі.

1916 р. – написав вірш «Не мовчи», який закликав молодь до боротьби проти неправди.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 р. у Львові, 31 травня похований на Личаківському кладовищі. Пам’ятник на його могилі відкрито тільки 1933 року. Автор пам’ятника – Сергій Литвиненко.



«Я син народа, що вгору йде...» (рекомендаційні матеріали щодо проведення першого уроку у 2006/2007 навчальному році) / упорядники Н. Уманців, Я. Козленко, В. Островський. – Івано-Франківськ : ОІППО, 2006. – С. 8–10.

  • Прочитайте тексти з біографіями історичних постатей.

  • Чи відрізняються ці біографічні довідки за стилем написання? Яку із цих довідок Ви сприйняли найкраще?

  • Виберіть із кожної біографії інформацію, що стосується політичної діяльності І. Франка, М. Міхновського, С. Петлюри, М. Грушевського та В. Винниченка на початку ХХ ст.

  • Користуючись вибраними фактами, визначте ідеологічні пріоритети кожного із діячів. Охарактеризуйте їх політичну діяльність на початку ХХ ст.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал