Тема: Філософія, її пр та функції



Сторінка9/11
Дата конвертації25.12.2016
Розмір1.46 Mb.
ТипШпаргалка
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Отже, історія обумовлена сукупністю різних

акторів, одні з яких в конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в якості основних детермінант. 



2. Історичні типи суспільства. Поняття «супільно-економічна формація» і «цивілізація».
У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й допо&нюють одне одного — формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певного порядку і .спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес, формаційний підхід однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію Майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.
Формаційна теорія грунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна формація» належить К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею Матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи .суспільства, послідовні «сходинки» історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед
— формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва детермінує усю різноманітність суспільних відносин і зв'язків. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються.
Суспільно-економічна  формація  розглядається  як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство
— такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.
Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні сопіально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім-для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація,  догматичне  ставлення до  нього.  По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для ^вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді-бо, історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.
Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (ХУІП-ХІХ століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду.
Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в -глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації — складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що-все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної цивілізації. 
Термін “цивілізація” багатогранний і не має чіткого визначення. Іноді “цивілізацію” ототожнюють з поняттям “культура”. Нерідко під поняттям “цивілізації” розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, але у всякому разі це поняття вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?
На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізація» фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на  сукупності  всіх  форм  життєдіяльності  суспільства   — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі — сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів-цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізцій більш глобальні, більш сталі увторення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.
Традиційна цивілізація  охоплює  періоди  стародавності  і середньовіччя — це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні такі риси традиційного суспільства. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій);
пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.
Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки .на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея створення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі технологічної цивілізації. Принципово змінюється становище індивіда: утверджується цілісність свободи, принцип виховної рівності людей. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху зівдяки зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей.
Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційні суспільства та їх культуру. 

3. Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування.


Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, технічного, політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації – неухильне економічне зростання, наук.¬¬-техн. прогрес  - виявили свої негативні наслідки. 
Серед основних глобальних проблем є такі:
-    проблема виживання людства в умовах розвитку принципово нового типу військової техніки і нагромадження зброї асового знищення;
-    глобальна екологічна криза;
-    загроза демографічної проблеми;
-    проблема збереження особливості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження ( мутації стреси, наркоманія тощо).
Вирішення глобальних проблем людства можливе лише зусиллям світового співтовариства.
Прогнозуванння є процесом отримання знань про майбутнє на грунті спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі технічного знання і природознавства. До основних методів соц. прогнозування належать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп’ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи екпертних оцінок. За своїми видами соц. прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застерігаючими.
Що до соц. передбечення, створення моделей майбутньої цивілізації, то особливо активно ця проблема починає розроблятися в західній футурології починаючи з 60-тих років нашого століття. Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви – постіндустріальне суспільство, суспільство третьої хвилі, технотронне споживацьке, трасформаційне. Останім часом все частіше використовується термін “ інформаційна цивілізація”. Незважаючи на те, що залишаються ще технократичні сподівання на вирішальне значення техніки' і науки, пріоритетними стають інші варіанти розвитку майбутнього суспільства. Які ж основні контури нової цивілізщії?
По-перше, очевидним стає принципово інший тип детермінації нової цивілізації. Це будуть вже не соціально-економічні і техніко-технологічні чинники, а фактори людської самодетермінації — свідомості, вільного вибору, соціально-культурних пріоритетів.
По-друге, така цивілізація буде грунтуватися: на іншій, ніж техногенна, системі культурних цінностей: на етиці ненасильства, на відмові вад культу сили і панування, на толерантному ставленні до різних культурних традицій, на принципово інших засадах відношення до природи. Зростаюча цілісність і єдність людства буде супроводжуватися зростанням багатоваріантності і різноманітності культурного розвитку.
По-третє, нове суспільство буде засноване на розвитку нового типу соціальних звя'зків людей. Суспільство розрізнених, атомізованих індивідів зміниться на суспільство вільних соціальних спільнот, де людина стане будувати свої зв'язки, виходячи з міркувань вільного вибору, орієнтуючись на власні смаки і потреби.
По-четверте, технологічною основою майбутньої цивілізації будуть принципово нові процеси і об’єкти, які набули назви “синергетичних”, тобто таких, що здатні до саморозвитку.

4. Ідея прогресу в історії. Сенс історії.


Жодне фактичне значення про минуле не може судити про історію в її цілісності. Історична наука, наприклад, не ставить перед собою таке завдання. Про історію людства не можна сулити по історії окремих країн, народів, регіонів, епох. Людськуа історія є принципово незавершеною. Знаходячись в середині незаверщеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для Порівняння (бо людство —єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії свесвітньої історії як цілого людство хнаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явиш, є процесом людської діяльності, і творчості, а результати творчості не можна однозначно передбачити.
Таким чином, науково-теоретична, відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування чи спростування історичного прогресу. Але це ае означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, Воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і.серсу історії — суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в-ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному віднУвають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії' та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із своїх' уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід Ь усвідомленні історії. Зокрема це Стосується досить- складної і неоднозначної проблеми — проблеми історичного прогресу. 
Іея прогресу була пануючою на протязі ХУІІІ-ХІХ століть. Саме в цей період людства беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини. 
Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне вбгрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння іртори. .Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу сусгіільно-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку, способу виробництва. Марксом був запропонований афективний критерій історичного розвитку — рівень розвитку продуїітияю снел, ступінь продуктивності праці. Порад з цим пмввяйім, експортним показником, визнавався і інший — гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі людини в совйльвгіі системі, у можливостях, котрі відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.
Деякі напрямки сучасної західної філософа і соціології не заперечують ідею прогресу,  важливість обєюяииюго    критерію     (він    доповнюється     іншими тепгіко-етаномічними показниками, - рівнем зайнятості, тощо). Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо окремого історичного процесу чи явища <нанриклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем. Але навряд чи це дає підстави робити висновок щодо тенденцій історії в цілому. 
Насправді ж кожна епоха, кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків, рівною мірою наближена до Бога. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або меншвартості щодо перідоів історичного розвитку не спрацьовує. Людство все більше розуміє необхідність «рівноправного партнерства», діалогу різних епох і різних культур. Не випадково, що в період кризи техногенної цивілізації людство все частіше звертаєтьсядо культурних цінностей традиційного суспільства, вони виявляються такими, що потребують освоєння наново і по-новому.
Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва — до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.
Тема: Суспільство і особистість
1.   Співвідношення   понять   «індивід»,   «індивідуальність», «особистість».
В сучасній філософії проблема взаємозв'язку особистості і Суспільства є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення нашої епохи привели до кардинальної зміни становища людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби і необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої проблематичності та ризикованості такого вибору. Через світові війни, революції, тоталітарні режими та інші соціальні катаклізми, через загрозу всесвітньої воєнної катастрофи, екологічної кризи, через протиріччя науково-технічного прогресу народжується нова епоха, нова цивілізація а принципово іншим типом соціальних зв'язків. 
Досить, неоднозначною є радь суспільства в цьому процесі. Взаємовідношення     суспільства і і  особистості     мають конкретний характер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і громадської позиції залежить становище суспільства і міра його “людяності”.
Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід нескінченими зв'язками з'єднаний з суспільством, залежить від нього, визначається його соціально-історичними і культурними особливостями. Саме в суспільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише через спілкування, через відносини з людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття   “особистість” передбачає   наявність   самодетермінації, самовизваченості людини, її спроможність робити власний вибір життєво? позиції і своєї долі, а це означає — бути відносно незалежною вад суспільства. Міра свободи людини, її самореалізацд залежить від двох вааємообумовлених факторів: внутрішнього— від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього — від типу і характеру суспільних відносин.
У філософи для усвідомлення особистості та її зв'язку з суспільством використовують     поняття     «індивід»,     «індивідуальність», «особистість».
Поняттям «індивід» позначають загальнотипове в людині як представникові не лише біологічного виду «людина розумна», але й певної соціальної спільноти. Індивід — одиничне буття соціального, певний «атом.» соціуму, один з множини, подібних індивідів, що складають соціальну групу, верству, націю, суспільство. У цьому розуміні медина виступає соціально-обмеженою істотою, що знаходиться в залежності від середовища, соціальних умов свого життя. Саме соціальний статус людини виступає такою умовою, що обмежує її індивідуальні можлвості.
Однак кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як індивідуальність. За своїм походженням поняття «індивідуальність» є ренесансним поняттям. Саме на епоху Відродження приходиться розквіт яскравих, оригінальних, унікальних в своїй неподібності до .інших індивідуальностей. Виключність, обдарованість, геніальність виходять тут на перший план. За словами Ф.Енгельса, то була епоха, яка потребувала титанів і яка народила титанів за силою думки, Пристрасті і характеру, за, багатогранністю вченості. Індивідуальність і є тою сукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину рід всіх інших. Кожний індивідум — носій неповторного внутрішнього складу, обличчя. Він може і повинен виявляти свою виключність, неподібність до інших, він може і повинен прожити лише йому притаманне деповторне життя.
З поняттям «особистість» пов'язана фундаментальна, істотна риса людини бути не просто залежною від суспільства, не просто пасивним продуктом обставин, а виступати суб'єктом, діючою істотою, якій притаманна своьода волі і вибору, здатність до творчості у всіх й" проявах. Особистість — це людина, що розвивається на основі власних обдарувань і власної ініціативи. Вона — суб'єкт вільної діяльності, творець власної біографії. Своїми досягненнями вона зобов'язаиа насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю означає, не бути маріонеткою суспільства, не грати нав'язану суспільним середовищем роль або функцію. Бути особистістю — означає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси — і бути відповідальною за свої вчинки. Бути особистістю — означає не посилатися на різноманітні життєві обставини, на соціальне середовище, а брати на себе всі наслідки своїх вчинків. У всьому цьому проявляється автономія, самостійність особистості, її детермінованість не зовнішніми обставинами, а внутрішніми принципами моральності, абсолютними, безуїювиими цінностями, вічними заповітами. Отже, основною рисою особистості є свобода, проявами якої є автономія людини, її самостійність,, моральність, здатність до творчості. 

2. Історичний характер взаємозв'язку суспільства і особистості.


Історія знає три основних тили соціальності, що визначають історичний тип особистості:: відносини історичної залежності, відносини речової залежності і вільна асоціація індивідів. 
Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерна повна або часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, касти, стану, середньовічного цеху. І реально, і в усвідомленніі індивідом самого себе він виявляється часткою певного соціуму. «Я» для. нього — це «ми», певна спільнота, соціальна група. Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життя здебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі. Індивід в традиційних суспільствах — не особистість, не індивідуальність, а лише «групова людина».
З розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовсім не щезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою. 1 часто вона йде на зречення, на втечу від свободи. Належність до певної спільноти, невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки і впевненості. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу, близькості до свого оточення, але за те він сплачує занадто високу ціну. Йому не вдається стати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних рішень, мислення, дій. Він зилашиється залежним, не вільним. Така людина відчуває почуття симпатії до знайомих, до своїх, до тих, від кого залежить її безпека (сьогодні це може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона не здатна на людські стосунки з «незнайомцем» — з іншою культурою, з іншою релігією, з іншою людиною, неподібною за своїми поглядами і переконаннями. Для таких відносин характерним є поєднання нетерпимості до інших і беззастережне прийняття цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає не вибір" між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїми і несвоїми. Людина відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за словами Е.Фромма, це є тваринна симпатія, тепло хліва, а не людська любов, яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.
Християнство • вперше  протиставило відносинам  особистої залежяосгі принципово інші засади людської єдності — почуття любові і духовної спорідненості. Слова Ісуса «Вороги чоловікові — домашні його» (Мв. 10,35) підкреслювали необхідність розірвати зв'яжи особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.
Техногенна цивілізація, що виникає разом з формуванням буржуазних відносин, грунтується на мобілізації творчого потенціалу, ініціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи іидивідуальвої діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Безпрецендентне розширення меж власної свободи, поля реалізації творчих здібностей дозволило індивіду відчути себе володарем світу, творцем власної далі. Але свобода індивідів в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, вона перетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоваве суспільство, де кожний індивід — сам по собі, соціальне і морально ізольована одиниця суспільства. Він переслідує: сній влитий інтерес, намагаючись використати інших в своїх цілях. Саме туї нідпосини між людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших як до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси — панування духу відчуження, індивідуалістичної самотності, тотального роз'єднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв'язків, належність до яких надавала людині почуття вневненості і безпеки, вона опинилась у полоні вузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише як товар.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал