Тема: Філософія, її пр та функції



Сторінка5/11
Дата конвертації25.12.2016
Розмір1.46 Mb.
ТипШпаргалка
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: «коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики  будуть вбачати  причину цього в недосконалій експериментальній   техніці,   вважати   недосконалими   теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами» (Лакатос И. Методология научннх исследовательських программ. — Вопросн философии, 1995, №4, с.145). Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).
4. Онтологія людського буття в психоаналізі.
Засновником психоаналізу є австрійський психіатр 3. Фрейд (1856-1939 рр.). В загально-філософському плані Фрейд і його послідовники розглядають психіку людини як щось самостійне, що існує незалежно від суспільства, тлумачать індивідуальне життя та історію суспільства як прояв несвідомих потягів людини і цілих народів.
Основні праці З.Фрейда «Вступ до психоаналізу», «Психологія несвідомого», «Майбутнє однієї ілюзії».
Книга «Вступ до психоаналізу: Лекції» З.Фрейда — теоретичний виклад принципів і методів психоаналізу. У викладеній концепції З.Фреид постулює існування несвідомого як найважливішого компонента людської свідомості. За Фрейдом, людською поведінкою керують ірраціональні психічні сили.
У згаданій праці З.Фреид дає нове трактування структури людської особи. Його модель особи передбачала багатоплановість мотиваційних структур людської поведінки, подання у цих структурах біологічного, індивідуально-особистої? (Его) та соціального (Супер-его) рівнів організації. Біологічне зводилось до енергії лібідо, соціальне — до сексуальної спрямованості людини, а індивідуально-особисте має безперервно узгоджувати вимоги, які ставить реальність, несвідоме до Супер-его.
З.Фреид зосередив увагу на проблемі ставлення психоаналізу до релігії, науки й світосприйняття. Вважаючи свої теоретичні побудови суто науковими, З.Фреид піддає критиці релігійне світосприймання.
Релігію він вважає особливою формою колективного неврозу. Всі інші області людської культури — мораль, мистецтво, фольклор — теж є виявом несвідомого в людини, які сублімуються і набувають раціональних форм.
Найбільш відомими послідовниками З.Фрейда були К.Г.Юнг і Е.Фромм. Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.
Е.Фромм (1900-1980 рр.) — американський філософ, психолог, соціолог, представник неофрейдизму.
Праці Фромма «Втеча від свободи», «Духовна суть людини», «Психоаналіз і релігія» посідають значне місце у філософській антропології.
Праця Е.Фромма «Духовна суть людини» дає розгорнуте тлумачення людської природи з огляду на соціальну психологію. Крім тего, у праці аналізується тоталітаризм як політична практика? і система мислення.
Е.Фромм дивиться на людину як на унікальне творіння Всесвіту, незбагненне й загадкове.
Викладаючи свою точку зору, Е.Фромм водночас намагається аналізувати філософські підходи до аналізу людини, її специфіки, природи.
На думку Е.Фромма, сутність людини слід шукати в- історично відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродної істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального в людині: 3 одного боку, людина належить до світу тварин, але з іншого — вона відокремлена від тваринного світу. У підсумку Е.Фромм стверджує, що-суть людини — в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури.
Розробляючи концепцію особистості, Е.Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. У річищі цієї проблематики рекомендується робота «Психоаналіз і релігія», в якій розглядаються «авторитарний» і «гуманістичний» моменти у релігії. Захищаючи гуманістичні принципи, Е.Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії, філософ вважає що християнство підхопило загальнолюдські правила моральності і підняло їх до рівня «заповіді», яка начебто стоїть над людськими відносинами. Водночас у христинстві є й інші «заповіді», які викликають непорозуміння.
Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст, Е.Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об'єднати людей через загальнолюдські цінності.

5. Проблема людини в екзистенціалізмі.


Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з перших її представників був датський філософ Серен Юєркегор (1813-1855 рр.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ МіХайдегер сформувалював філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзистенція» — людське існування.. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, М.Мерло Понті, Х.Ортега-і-Гасет та ін.
М.Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій.буття, як це мало місце у традиційній філософії.
За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, -то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій~ унікальний життєвий шлях. «Масова», «стандартизована» людина — це несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що "й робить людину індивідуальністю.
В такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.
А.Камю ((1913-1960 рр.) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. Основна проблема творчості Камю — тема абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблеми присвячені праці «Міф про Сізіфа», «Калігула», «Бунтуюча людина», «Чума».
А.Камю прагне відповісти на запитання: «Як жити без найвищого сенсу і благодаті?», «Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що її замінить?».
Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів цінності. А.Камю вважав, що сам по собі світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом.
Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два неправомірних висновки: про самогубство і «філософське самогубство».
З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що призводить до реалізації принципу «все дозволено». На думку Камю, абсурд не слід знищувати самогубством або «стрибком віри», необхідно його максимально повно позбутися.
Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П.Сартр (1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб'єктивність індивіда. Екзистунціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка не робить з людини об'єкта, а утверджує ії існування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою.
Сартр вважає, що сутність людського існування виражає свобода. Він протиставляє буття природи людському буттю. Це два протилежних види буття, причому матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза людському життю і свободі. Людина постійно намагається подолати ворожість матеріального світу і тим самим зняти обмеження своєї свободи. Однак всі ці спроби закінчуються трагічно для людини: вона втрачає свою специфічність і перетворюється у річ серед інших речей. В природному світі, підсумовує Сартр, свобода неможлива.
Свобода неможлива і в соціальному житті. В своїх класових, професійних, соціальних функціях кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, які нав'язуються їй зовнішніми факторами — суспільством. Її своєрідність розкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього ще немає, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.

6. Неотомізм — головний напрямок сучасної релігійної філософії. Тейяр де Шарден.


Відродження філософії томізму (філософії Ф.Аквінського) відбувається в кінці минулого століття. Оскільки основні положення томізму розроблялися в XIII ст:, то їх у незмінному вигляді перенести в XX ст. було неможливо. Перед релігійними філософами постало завдання оновити томізм, що і було зроблено. Нині ця філософська течія називається неотомізмом. Один із головних принципів Ф.Аквінського — твердження про «гармонію» віри і розуму, релігії та науки — набуває в текстах сучасних його послідовників цілком модерного звучання. Багатовічний конфлікт між прихильниками науки і релігії тлумачиться як результат трагічного непорозуміння і як неправильне осягнення алегоричного характеру змісту «Святого письма».
Серед найбільш впливових напрямів сучасного неотомізму е тейярдизм, заснований теологом, палеонтологом і антропологом П'єром Тейяром де Шарденом (1881-1955 рр.).
Головна праця Тейяра де Шардена «Феномен людини» — це спроба відповіді на питання про те, яка природа людини, її походження, сенс буття, взагалі цілісні характеристики людини як біологічної і водночас надбіологічної, свідомої істоти.
На першому плані у Тейяра стоїть еволюція, її значення підкреслюється   з   граничного   загостреністю.   Відвертаючи старозаповітний міф про створення богом першолюдини — родоначальниці всього людства, Тейяр вважав, що людина — найдосконаліший результат багатотисячної еволюції органічного світу. Замовчуючи питання про початок світу, Тейяр все ж схиляється до прийняття теорії «вибуху», «Всесвіту, що розширюється». У момент вибуху з речовини шляхом трансформації виникли стійкі одиниці елементарної матерії. «Переджиття», прихована «радикальна енергія» веде матеріальний світ шляхом ускладнення. Еволюція починається ще задовго до появи живих організмів. Життя виникає один раз в одному місці. Виникає воно шляхом стрибка (внутрішньої революції). Окрім того, і перехід від тварини до людини, виникнення думки здійснюється шляхом стрибка.
Тейяр не має великої потреби у виправданні догмата первородного гріха, який зобов'язаний пояснити існування зла в світі. Зло, за Тейяром, це передусім людські страждання, але воно є необхідним для людського роду стимулом до вдосконалення, потім, зло — це роз'єднаність, поступово переборювана всім механізмом еволюції, впритул до майбутніх стадій людського розвитку. Це переборювання відбувається через страждання. З виникненням людини нарівні з біосферою з'являється ноосфера. На думку Тейяра, вона не може зупинитися в своєму розвитку, оскільки є частиною еволюції. Кінцевою найдосконалішою точкою прогресу є «точка Омега». Тейяр глибоко переконаний, що весь розвиток людства спрямований до цієї вищої духовної сутності.

Тема: Українська філософія XIX — початку XX століть.


1. Соціально-філософські погляди Т.Шевченка, М.Костомарова, М.Драгоманова.
Т.Шевченко (1814-1861 рр.) — український поет, художник, мислитель. 
Важливою    особливістю    суспільно-політичних    поглядів Т.Г.Шевченка є їхня послідовна і безкопромісна антикріпосницька спрямованість. Кріпацтво і самодержавство він справедливо вважавосновною причиною соціальних і економічних негараздів в Російській імперії.
Надзвичайно важливий бік діяльності Т.Г.Шевченка — його непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення  народів.  Він рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народних масах пригноблених націй почуття національної гідності, прагнення боротися за рівність.
В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов'язані з визвольною боротьбоюукраїнського народу проти іноземних загарбників,  проти соціального рабства і національного гноблення. Поет високо оцюив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славну сторінку, була суспільно-політичними ідеалом Шевченка в минулому. Саме козацьке військо було могутнім двигуном, серцевиною всіх національно-визвольних козацько-селянських війн і повстань.
Хвилювала Т.Г.Шевченка й слов'янська проблема. Розв'язував він її з позицій революційного демократизму і братерської єдності слов'ян. Поет рішуче викривав реакційні антислов'янські та панслов'янські "теорії" пангерманістів і слов'янофілів.
Світосприйняттю    Шевченка    притаманний    принциповий антропоцентризм, що зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. 
Микола Костомаров (1817-1885 рр.) — історик, етнограф, громадський діяч. При вивченні його соціально-філософських поглядів варто насамперед звернути увагу на працю «Книги буття українського народу». У зазначеному творі Костомаров висвітлює трагічну історію українського народу і виголошує впевненість, що він обов'язково відродиться як самобутній культурний ентнос.
В 1861 році Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською. Головний висновок, що його доходить Костомаров, такий: український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.
Коротко принципи відмінності українського та російського менталітету зводяться, за Костомаровим, до таких моментів:
1) у росіян панує загальність над особистістю. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал;
2) росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. На Україні ж люди звикли з незапам'ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям;
3) росіяни — народи «матеріальний», українці ж прагнуть «одухотворити весь світ»;
4) українці дуже людять природу, землю, тоді як росіяни відносяться до неї байдуже;
5) у суспільному житті росіян ціле панує над людиною. Українці ж цінукуеь особисту свободу.

М.Драгоманов   (І841-1895  рр.)   —   український  історик, суспільно-політичний діяч.


Основні   філософсько-соціологі»ні   погляди   М.Драгоманова викладені у двотомному виданні «Літературно-публіцистичні праці».
М.Драгоманов був переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово доходить до пізнання суті певних явищ, хоч наука «не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди».
У своїх дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища, суті розкриття їх зв'язку і взаємодії. Прагнучи до вивчення власної суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його здобутки, як фольклор, народну словесність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні обставини життя народу. Але при цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі (вихованню).
Звертаючись до розвитку суспільства, М.Драгоманов виходив з того, що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби живлення, обміну речовин.
Але, відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не міг погодитися з тим, що людина має пише цю одну вроджену потребу — живлення.
За Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна них головна.
Характеризуючи соціологічні погляди М.П.Драгоманова, слід зважати на те, що «основною одиницею» суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього метою поступу. Тому Другоманов виходив з того, що головною формою «скупчення осіб» є громади й товариства.

2. «філософія серця» П.Юркевича.


Філософія П.Д.Юркевича (1826-1874 рр,) є продовженням і подальшим розвитком тих ідей, котрі були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. Особливо близько вона споріднена з вченням Г.С.Сковороди.
В загальному плані варто відзначити, що філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці, в тому числі і в російській. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення; саме воно є, затвердженнями представників цих напрямків, підґрунтям всіх інших духовних здатностей людини.
Твердження, що всі сторони душевного життя можна звести до мислення, є однобічним і помилковим. Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає «Філософією серця».
За Юркевичем, людину в її моральній і духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячи із .наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідум. Тому, вважає він, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійність, воно визначає обрії життєвого світу людини.
Розглядаючи вихідні засади вчення про буття Юркевича, варто відзначити що він розуміє реальність плюралістичне, складеною з трьох сфер: 1) ноуменального світу, ідеального світу ідей; 2) реального світу, що є царством розумних істот; 3) феноменального світу примарного існування тілесності. Активна взаємодія всіх цих трьох світів і становить гармонію світу в цілому. Ці три світи є не рівноцінними: світ ідей є визначальним стосовно двох інших. «Бог творить світ з огляду на ідеї як на першообрази ідей», а «предмети досвіду виявляються позбавленими істинного буття».
Гармонійна взаємодія трьох світів не означає їх повної прозорості. Насамперед, це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального (узагальнюючого), 'він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний дати відповідь на питання, хто вони є. 1 вже зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога. Бог, в тлумаченні Юркевича, є істота надрозумна, і тому принципово недоступна людському логічному пізнанню. Для людини знання про світ ідей, про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не «повільній» й «опосередкованій» діяльності розуму; ці глибинні знання є «безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому "серці». Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце. 

3. Філософська концепція І. франка


Філософські і соціально-політичні погляди І.Франка (1856-1916 рр.) — складалися під впливом національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. У розумінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного поступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема роль економічного життя як одного із чинників еволюції. Разом з тим під впливом теорій Е.Тайлора, Г.Спенсера він спробує у ряді випадків застосувати положення еволюційної теорії Дарівна до суспільства, хоча й критикує соціал-дарвіністів за редукцію суспільних процесів до боротьби за існування.
Своєрідним є відношення Франка до соціалістичних ідей: він знаходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна зводити лише до економічних чинників, а слід враховувати і духовні фактори людини і спільнот. Тому соціалістичні ідеї слід доповнити християнською духовністю.
Основними рисами світогляду І.Я.Франка були, по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення,   забезпечення  реального  народовладдя,   надання загальнолюдських прав і свобод; по-друге, переконаність у тому, що монопольна «зверхня» власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена; усунення соціальних і економічних причин відчуження всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідація соціально-класових привілеїв і досягнення соціального-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать;
по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й людину, переконаність у тому, що «матерія і сила», «дух і тіло — одно суть», впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання;
по-четверте, визначення боротьби народних мас як рушійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення науки для працюючих класів, з'ясування об'єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить;
по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природознавства,      особливо      таких      фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч.Дарвіна.
Франко акцентує увагу на нації. Семе нація, на його думку, становить невід'ємну органічну складову частину історичного процесу. Вільний розвиток індивіду неможливий без цієї складової частини. В цьому полягало розходження Франка з марксизмом, в концепції якого національний чинник відсувався на задній план, а то й просто ігнорувався. 
Тема: Філософське розуміння світу
1. Філософське розуміння буття.
Проблема буття відноситься до так званих «вічних питань» філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя, а, отже, й світогляду, людини. Питання про суть буття, спосіб і форми його існування вирішується вже філософами стародавнього світу. Так, Парменід вважав, що справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у ньому є небуття і омана. Геракліт започатковує іншу, прямо протилежну традицію у тлумаченні буття: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта як основа світу в наочно-образній формі виражає буття як становлення. Ці два підходи до тлумачення буття проходять через всю історію розвитку філософської думки людства.
Сучасна філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче: як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає у' себе й світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Свідомість є теж формою буття, але ідеальною формою. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можна виділити різні форми буття, які є відносно самостійними: буття природи, буття людини, буття суспільства, буття ідеального. Кожна із зазначених форм буття має свої специфічні характеристики і закономірності. Однак в основі всіх форм буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні людини, ні суспільства.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал