Тема №1 предмет, завдання та специфіка курсу «ппмввш» План



Скачати 230.04 Kb.
Дата конвертації02.04.2017
Розмір230.04 Kb.
Тема №1 ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА СПЕЦИФІКА КУРСУ «ППМВВШ»

План

  1. Поняття про педагогіку як науку і як мистецтво.

  2. Предмет і завдання педагогіки.

  3. Основні педагогічні категорії: виховання, навчання, освіта.

  4. Предмет і завдання педагогіки та психології вищої школи.

  5. Основні категорії та науково-дослідні завдання психології вищої школи.

Педагогіка, як галузь людського знання є чи не найдавнішою, адже від початку людства і до сьогодні відбувається процес передачі досвіду від покоління до покоління. Педагогіка обслуговує цей процес.

Спочатку цей процес відбувався стихійно, потім, з розвитком суспільства, становленням виробництва, накопиченням наукових знань — він стає організованим. В період рабовласництва з’являється професія педагога та спеціальні навчально-виховні заклади.

Власне, слово «педагогіка» «народилося» у Давній Греції і буквально воно означає «вести дитину» (paidos - дитина, ago - веду). Педагогом давні греки називали раба, який водив дитину господаря до школи, потім — наставника, людину, що виховувала та навчала дітей.

Саме давньогрецькі та давньоримські мислителі закладають основу педагогічного знання (Сократ, Платон, Аристотель, Квінтіліан — усі вони були учителями; Платон створив свою школу-академію, Арістотель — ліцей).

Не розглядаючи усі періоди розвитку педагогічної думки згадаємо лише, що найбільший внесок для становлення педагогіки як науки зробив великий чеський педагог Яна-Амос Коменський (1592 - 1670), за що й отримав загальновизнаний «статус» «батька» дидактики. 

Я.-А. Коменський цілком правильно поставив питання про загальнопедагогічні основи навчання. Основу його дидактичного вчення становлять три найважливіших принципи:



  • виховуючий характер навчання;

  • зв’язок навчання з життям;

  • відповідність навчання віку учнів.

У «Великій дидактиці» Я.-А. Коменський так визначав мету і зміст навчання: «А наукова освіта нехай служить людині для удосконалення одночасно її розуму, мови і рук, щоб вона могла все потрібне розумно споглядати, висловлювати словами і здійснювати в дії». «Знати, діяти і говорити – ось у чому сіль мудрості».

Педагогічні інновації Я.-А. Коменського:

  • винайшов класно-урочну систему;

  • розбив навчальний рік на чверті;

  • ввів канікули, навчання стало починатися в один і той самий день в усіх школах;

  • обґрунтував найважливіші дидактичні принципи (наочності, міцності, емоційності, послідовності і систематичності, поступовості);

  • сформував чітку вікову періодизацію і систему шкіл;

  • автор першої класифікації психологічних особливостей учнів:

  1. учні з гострим розумом, що прагнуть до знань;

  2. учні з гострим розумом, але повільні, слухняні;

  3. учні з гострим розумом, але вперті і невгамовні;

  4. слухняні і допитливі, але повільні, мляві;

  5. тупі, байдужі і мляві;

  6. тупі й озлоблені.

Отож, відтоді, як педагогіка була визнана наукою і до 20 ст. вона визначалась як наука про виховання та навчання дітей. Починаючи з другої половини 20 ст. педагогіка розширює свої межі і починає трактуватись як наука про виховання і навчання людини в усі періоди її розвитку. Це найпоширеніше тлумачення. Деякі педагоги пропонували назвати науку антропогогікою.

Ось кілька визначень педагогіки, в яких уточнюється предмет і завдання науки:

1. Педагогіка — наука про сутність, закономірності, принципи, методи і форми навчання та виховання людини.

2. Педагогіка — наука, досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життя і праці.

3. Педагогіка — наука про гуманістичне виховання та самовиховання, неперервне навчання та самоосвіту людини у суспільстві, про всебічний і гармонійний розвиток суспільно-активного індивіда.

В останньому визначенні (М. Касьяненко «Педагогіка співробітництва») акцентується увага на дуже важливому принципі педагогіки: активності того, хто навчається у педагогічному процесі.

Отож, предметом педагогічної науки є процес спрямованого розвитку і формування людської особистості в умовах її виховання, навчання.

Деякі педагоги предметом педагогіки називають педагогічну систему, зокрема В. Воронов («Педагогика в двух словах»). В його розумінні педагогічна система складається з шести елементів:



  1. ті, кого навчають і виховують;

  2. ті, хто (що) навчає — учитель (технічні засоби навчання);

  3. мета виховання (навчання);

  4. зміст виховання (навчання);

  5. педагогічні процеси;

  6. організаційні форми педагогічної роботи.

Поняття педагогічна система вживається й у іншому значенні (педагогічна система С. Макаренка, педагогічна система В. Сухомлинського).

Даючи визначення поняттю «педагогіка», слід звернути увагу на проблему (чи суперечку), що точиться навколо педагогіки століттями: а чи справді педагогіка — наука, чи може краще назвати педагогіку мистецтвом?

Дійсно, з одного боку, у педагогіки як науки є свій, чітко визначений, відокремлений від інших предмет дослідження, виявлені, сформульовані і доведені педагогічні закономірності, розроблені на основі цих закономірностей, принципи, методи, форми навчально-виховної діяльності (педагогічні технології). Але з іншого боку: чому ж тоді педагог, застосовуючи усі досягнення педагогічної науки не може усіх своїх учнів зробити однаково добрими і розумними. Чому студент, що склав іспит з педагогіки на «відмінно» може виявитись поганим вчителем, а інший студент, який не дуже вчив педагогіку — стане учителем, за яким учні будуть ходити юрбою і предмет його знатимуть найкраще.

Складність педагогічної діяльності у тому, що об’єктом і суб’єктом її є людина. Оскільки кожна людина неповторна, унікальна — вирішення педагогічних завдань є неймовірно складною роботою. Як говорив один давньоримський мислитель: «Коли двоє роблять одне й те саме, це вже не одне й те саме».

Тому поняття «педагогіка» вживається у двох значеннях:


  1. галузь наукового знання, наука, теорія;

  2. галузь практичної діяльності, практика, ремесло, майстерність, мистецтво.

Цікаву думку висловив відомий сучасний педагог С. Соловейчик («Вечная радость: почерки жизни и школы»). Він визначає педагогіку як науку про мистецтво.

«Поки ми говоримо, що педагогіка — наука, і нічого більше не додаємо, нам доводиться уникати понять «любов», «серце», «талант», оскільки вони неточні ненаукові, вони не піддаються формалізації, а відомо, що будь-яка наука намагається оперувати точними поняттями... Слово талант не додаткове, а головне, перше... Дивна, чудова наука — педагогіка! Мабуть це єдина наука, яка визнає таємницю, інтуїцію, долю, залишаючись при цьому суворою наукою. Чи знає художник, який мазок він зробить зараз і яку лінію проведе? Хіба знає письменник, яку штуковину утне завтра його герой? Хіба знає вчитель, чому він промовляє фразу з такою, а не з іншою інтонацією? Це все таємниці мистецтва, їх неможливо розкрити, вони завжди залишаються. Отже, не наука і мистецтво, не половинка на половинку, а наука про мистецтво. Тому в педагогічних інститутах навчають не тільки методики викладання, а й майстерності викладання свого предмета. На вчителя всіх без винятку вивчити не можна, праця вчителя — це мистецтво» Як кожна наука, педагогіка має свій категоріальний апарат, набір понять.



Категорії – це найзагальніші наукові поняття або розряди певної дисципліни.

Як правило, називають основними три педагогічних категорії: виховання, навчання, освіта (в багатьох підручниках до основних відносять поняття педагогічний процес та педагогічна система).

Поняття близькі, часто взаємозамінні але кожне з них має свої особливості. Отож, спробуємо розкрити, поки що, загальний зміст цих понять.

Виховання.

Майже у кожному підручнику педагогіки поняття виховання представляють у двох значеннях: широкому і вузькому. Але при цьому зміст широкого і вузького поняття може бути не однозначний. Я б сказала, що можна виділити три значення:



  1. найширше (не педагогічне, не власне педагогічне)

  2. широке (педагогічне)

  3. вузьке (педагогічне)

У найширшому розумінні виховання — це найважливіший вид діяльності людства, найважливіша функція суспільства — передача досвіду (наукового, культурного, морального, соціального) від одного покоління до іншого (наступного). Людина живе у суспільстві і відчуває на собі вплив суспільства (оскільки вступає у найрізноманітніші стосунки: і як суб’єкт стосунків, і як об’єкт впливу). Людина відчуває на собі вплив держави, соціального середовища, міста, вулиці, друзів, кінофільмів, ЗМІ, природи і т. п. Всі ці чинники формують так чи інакше людину як особистість, а в цьому і є суть виховання. А. Макаренко любив повторювати, що людину виховує кожен квадратний метр землі, на якій вона живе.

Чому цей процес виховання можна назвати не власне педагогічним? Тому що він не спеціально організований, не цілеспрямований, не узгоджений. Він стихійний.

Виховання у педагогічному розумінні, як педагогічна категорія означає те ж саме – процес формування і розвитку особистості. Але не під впливом соціальних умов, а під впливом діяльності педагогічного колективу, закладу освіти, яка базується на педагогічній теорії.

Він вирізняється такими ознаками:



    • спеціально організований;

    • систематично здійснюваний;

    • цілеспрямований.

Отож, у широкому розумінні виховання — це цілеспрямований процес формування і розвитку гармонійно розвиненої і суспільно активної особистості

Виховання в широкому педагогічному розумінні включає в себе і навчання, і виховання як специфічні педагогічні процеси.

Виховання у вузькому педагогічному смислі — це цілеспрямований і систематично здійснюваний вплив вихователя на вихованця з метою сформувати в останнього певні (досить чітко визначені) ставлення, чи якості.

Хоча у світі сучасних педагогічних ідей це визначення не зовсім вірне. У сучасній педагогіці акцентується увага на тому, що виховання — процес двобічний. З одного боку він передбачає організацію і керівництво, які забезпечує педагог, з другого боку — виховання передбачає власну активність самого вихованця. Іншими словами, виховання має два аспекти: зовнішній — виховуюча діяльність педагога; внутрішній — самовиховання.

Отже, повертаючись до визначення поняття «виховання», скажемо, що це не стільки педагогічний вплив вихователя на вихованця, скільки їх взаємодія, в процесі якої відбувається формування певних якостей особистості вихованця.

Слід звернути вашу увагу, що у багатьох підручниках використовується замість поняття «якості» поняття «ставлення». Ці поняття досить близькі. Якість особистості розуміється як стійке ставлення, що стало звичкою.

Порівняйте:

ставлення до праці (працелюбність)

ставлення до батьківщини (патріотизм)

ставлення до себе та до інших (гідність, чесність, доброта, товариськість)

ставлення до обов’язків (відповідальність, дисциплінованість)

Виховання — формування емоційного сприймання суспільних норм як особистісних цінностей, емоційного ставлення до дійсності, до суспільної системи цінностей.

Виховання в широкому розумінні включає в себе навчання.

У чому різниця між поняттями виховання і навчання? Відкривши підручник можна прочитати : «Виховання – як специфічний процес формування особистості»,

«Навчання – як специфічний процес формування особистості»

Дійсно поняття близькі, взаємопов’язані, взаємозалежні.



Поміркуймо:

Чи можливе навчання без виховання, а виховання без навчання (чи є «чисте, стерильне» навчання, виховання)?

Освіченість і вихованість не одне й те саме. Можна бути класним фахівцем, при цьому грубою, нахабною людиною. Проаналізуйте такі визначення «навчання»:



  • Навчання – цілеспрямований і організований пізнавальний процес, процес привласнення учнем, студентом людського досвіду у вигляді знань, умінь, навичок (В. Лозова).

  • Навчання – цілеспрямована взаємодія викладача та учня (студента), в ході якої вирішуються завдання освіти (Ю. Бабанський).

  • Навчання — динамічна взаємодія учителя та учнів, у ході якої здійснюється стимулювання і організація активної навчально-пізнавальної діяльності учнів з метою засвоєння системи наукових знань, умінь, навичок, розвитку і всебічної вихованості особистості (Н. Мойсеюк).

  • Навчання – цілеспрямована взаємодія вчителя і учнів, в процесі якої засвоюються знання, уміння, навички (Н. Волкова).

Три моделі навчання:

  1. пасивне навчання

  2. активне навчання

  3. інтерактивне навчання

Пасивне навчання: суб'єкт-об'єктна зв'язок, суб’єкт навчання – викладач. Об’єкт навчання – група студентів; авторитарність; дисципліна, репродуктивне знання. Підхід до навчання: знанієвий

Активне навчання: як правило, суб’єкт-об’єктний зв’язок; об'єктом навчання є кожен студент. Підхід до навчання: задачний, технологічний.

Інтерактивне навчання : в сучасних умовах інформаційної перенасиченості є найбільш ефективним, суб’єкт-суб’єктна взаємодія; самостійна пізнавальна активність тих, хто навчається. Підхід до навчання: діяльнісний, компетентнісний.

У сучасній педагогічній літературі акцентовано увагу на взаємодії, партнерстві, співпраці, співробітництві учителя і учня, викладача і студента. Більше того, сучасна вища школа зорієнтована на побільшання самостійності студентів у навчальному процесі.

Поняття «освіта» є багатозначним. Як правило, воно вживається у трьох значеннях:

освіта як процес;

освіта як результат;

освіта як система.

Освіту як процес можна розуміти як синонім поняття навчання, розумового виховання. У багатьох авторів освіта – це навчально-виховний процес, виховання у широкому розумінні.

Освіта – процес засвоєння знань, умінь і навичок їх застосування, розвиток пізнавальних можливостей (чи інтелектуальних здібностей), формування світогляду.

Освіта розуміється як результат навчально-виховного процесу, тобто досягнення якогось рівня освіченості і характеру цієї освіченості (загальна освіта, вища освіта, професійна освіта).

Н. Мойсеюк у поняття «освіченість» включає «вихованість».



Поміркуймо

«Три якості – широкі знання, звичка мислити і благородство почуттів – необхідні для того, щоб людина була освіченою в повному розумінні слова. У кого мало знань, той невіглас; у кого розум не звик мислити, той брутальний чи тупоумний; у кого немає благородних почуттів, той є дурнем» (М. Чернишевський).

Освіта як система являє собою сукупність і функціонування освітніх закладів різних типів та ступенів (дитсадки, школи, університети) — рівні:

система загальної і спеціальної освіти;

система професійної освіти;

система освіти певної країни;



У світі склалися кілька моделей освіти.

1. Модель освіти як державно-відомчої організації. Система освіти представлена структурами державної влади як самостійний напрям в ряді інших галузей народного господарства з жорстким централізованим визначенням цілей, змісту освіти, номенклатури навчальних закладів і навчальних дисциплін у межах того чи іншого типу освітньої системи. При цьому навчальні заклади підпорядковуються і контролюються адміністративними або спеціальними органами.

2. Модель розвиваючого навчання. Ця модель тлумачить організацію освіти як особливу інфраструктуру через широку кооперацію діяльності освітніх систем різного рангу, типу, рівня. Така побудова дозволяє забезпечити і задовольнити потреби різних соціальних прошарків населення. У такому випадку сфера освіти виступає як ланка соціальної практики.

3. Традиційна модель освіти – це модель систематичної академічної освіти як способу передачі молодому поколінню універсальних елементів культури минулого. Відповідно до концепції традиціоналізму освітня система має розв’язувати переважно завдання формування базових знань, умінь, навичок (у межах культурно-освітніх традицій), що дозволяють перейти до самостійного засвоєння знань, умінь, цінностей більш високого рангу.

4. Раціоналістична модель освіти передбачає таку її організацію, яка забезпечує набуття знань, умінь, навичок і практичного пристосування до існуючого суспільства; засвоєння тільки таких культурних цінностей, які дозволяють молодій людині адаптуватися в існуючій суспільній структурі.

5. Феноменологічна модель освіти передбачає персональний характер освіти з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей того, хто навчається. Освіта розглядається як гуманістична у тому значенні, що вона більш повно й адекватно відповідає дійсній природі людині, допомагає їй виявити те, що закладено в ній природою. Педагоги цієї орієнтації створюють умови для самопізнання, саморуху індивідуальності (особистісно-орієнтована гуманістична модель).

Які функції виконує освіта у суспільстві? Виділяють у першу чергу соціокультурні функції. А саме:

    • освіта – один з найоптимальніших та найінтенсивніших способів входження людини у світ науки і культури;

    • в процесі освіти відбувається соціалізація людини і зв’язок поколінь;

    • освіта – механізм формування суспільного та духовного життя людини;

    • освіта – активний прискорювач суспільних змін і перетворень в житті суспільства та окремої людини (Н. Бордовська, А. Реан).

Предмет і завдання педагогіки та психології вищої школи.

Педагогіка вищої школи виникла на базі загальної (шкільної) педагогіки і розглядає вищі рівні навчання та виховання дорослої людини, закономірності навчання і виховання студентів, а також їх наукову і професійну підготовку як фахівців відповідно до вимог держави.

 Предметом педагогіки вищої школи є процес формування духовно багатого, свідомого, гідного громадянина, спеціаліста вищої кваліфікації різних галузей народного господарства, науки, техніки, культури, освіти тощо.

Педагогіка вищої школи ставить перед собою такі основні завдання:


  • вироблення методологічних, теоретичних, методичних засад професійної освіти в сучасній педагогіці;

  • формування концепцій змісту освіти і процесу навчання для різних типів вищих навчальних закладів;

  • визначення закономірностей становлення особистості в умовах вищого навчального закладу;

  • вироблення концептуальних засад проектування освітніх систем інноваційного типу;
    розв’язання проблем гуманізації та гуманітаризації вищої освіти на сучасному етапі;

  • демократизація навчального процесу;

  • теоретичні обґрунтування моделі випускника в умовах багаторівневої вищої освіти;

  • розроблення педагогічних основ професійного становлення викладача вищої школи;

  • теоретичні та методичні засади розроблення державних стандартів вищої освіти;

  • педагогічні технології у вищій школі: теоретичні основи і проектування;

  • порівняльне вивчення розвитку вищої освіти в освітніх системах різних країн;

  • організування самостійної роботи студентів вищого навчального закладу в умовах нової парадигми вищої освіти;

  • розроблення дидактичних концепцій розвитку творчих здібностей студентів;

  • організування наукової діяльності майбутніх фахівців;

  • формування пізнавальних інтересів студентів у процесі професійної підготовки;

  • визначення шляхів навчально-виховної роботи з обдарованими студентами;

  • формування педагогічної майстерності викладача вищого навчального закладу;

  • педагогічна діагностика в системі вищої освіти;

  • вироблення теоретичних засад відбору контингенту студентів вищих навчальних закладів і наукових засад підготовки фахівців вищої кваліфікації в аспірантурі та докторантурі.    

5. Основні категорії та науково-дослідні завдання психології вищої школи.

Психологія — це наука про закономірності розвитку і функціонування психіки (від грец. psychikos – душевний) як особливої форми життєдіяльності. Предметом психології є психічна діяльність людини, психічні процеси, стани, властивості людини; розкриття законів виникнення, розвитку і перебігу психічної діяльності; становлення психічних властивостей людини; з'ясування життєвого значення психіки.

Психологія в контексті педагогіки, чи педагогічна психологія – це галузь психологічної науки, яка досліджує психологічні проблеми виховання й навчання особистості – основних механізмів спрямованої соціалізації людини.

Предметом педагогічної психології є дослідження психологічних закономірностей процесу спрямованої соціалізації, тобто перетворювання біологічної істоти в людську особистість у соціальному, спеціально організованому середовищі.

Предметом психології вищої школи є особистість викладача та студента в їхній розвивальній педагогічній взаємодії. Вона досліджує роль «особистісного чинника» при впровадженні інноваційних технологій навчання та виховання у ВНЗ, психологічні умови і механізми становлення особистості майбутнього фахівця в системі ступеневої вищої освіти (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр).

Психологія вищої школи вивчає закономірності функціонування психіки студента як суб’єкта навчально-професійної діяльності та специфіку науково-педагогічної діяльності викладача, а також соціально-психологічні особливості професійно-педагогічного спілкування та взаємин викладачів і студентів.

Між педагогікою і психологією існує тісний міждисциплінарний зв’язок. Так дослідник, який вирішує дидактичну проблему методів навчання у ВНЗ, вивчає за допомогою психологічних методів пізнавальну діяльність студентів, ефективність якої залежить від психолого-педагогічного обґрунтування методів викладання.  К. Д. Ушинський казав: педагог у процесі виховання постійно перебуває в колі психологічних явищ, які притаманні вихованцю.

Категорії педагогічної психології корелюють з категоріями педагогіки. Система категорій педагогічної психології як науки являє собою взаємозв'язок понять, які з позиції критеріїв науково-психологічного аналізу в сукупності описують явище спрямованої соціалізації як педагогічної взаємодії в освітньому процесі. Основними категоріями психології вищої школи є навчання, виховання, розвиток в єдності та взаємозв’язку.

Спрямована соціалізація відображена в категорії формування.

Засвоювання, або інтеріоризація, – процес здобування індивідом суспільно-історичного досвіду.

В понятійний апарат психології вищої школи також входять поняття

професійна спрямованість,

професійна соціалізація,

професійна ідентичність,

навчально-професійна діяльність,

Я-концепція студента,

педагогічне спілкування,

студентська академічна група,

професіоналізм,

професійна готовність

тощо.


Спрямованість особистості – це система спонукань і ціннісних орієнтацій, яка визначає вибіркове ставлення та активну поведінку людини, тобто спрямованість, по суті, - це стійка система мотивів, які орієнтують життєдіяльність особистості. 

Професійна спрямованість – це властивість, яка виявляється в активному і стійкому прагненні займатися певною професійною діяльністю, вдосконалюватися в ній; розуміння і внутрішнє прийняття особистістю цілей і завдань професійної діяльності, а також співзвучних із нею інтерес, настанов, переконань і поглядів. Вона характеризується стійкістю (нестійкістю), домінуванням соціальних або вузько особистісних мотивів, далекою чи близькою перспективою.

Соціалізація – це основний процес взаємодії свідомості окремої людини з існуючими віруваннями, переконаннями, розуміннями бажань і намірів, які породжені суспільством. Головним механізмом соціалізації (входження людини у суспільство) є наслідування, що регулюється суспільством через систему освіти (навчання і виховання), сім’ю, громадську думку й інші соціальні інститути. Завдання освіти і виховання полягає у створенні передумов та умов для розвитку творчості людини, яка виникає в її індивідуальній свідомості як процес взаємодії людей у суспільстві (Г. Тард).

Професійне становлення особистості можна розглядати як процес, що триває впродовж всього життя та має свої особливості на кожному окремому етапі професійного шляху. Особливо тісно взаємопов’язані ці два процеси на первинному етапі занурення молодої людини у професійне середовище, коли відбувається життєве та професійне самовизначення. На кожній стадії професійного становлення існують певні цілі та завдання, які відповідають суспільним вимогам, реалізуються згідно цих вимог та у відповідності до власних потреб, інтересів, ціннісно-мотиваційних орієнтирів, особистісних властивостей тощо. Протягом студентського періоду відбувається професійна соціалізація молодої людини – процес занурення у професійне середовище, засвоєння правил, норм та вимог професійної діяльності. Процес професійної соціалізації передбачає особистісну активність, оскільки взаємодія та вплив на систему соціальних зв'язків та відносин вимагає прийняття певного рішення і включає в себе набір характеристик, таких як цілеутворення, мобілізацію суб'єкта діяльності, побудову стратегій діяльності (І. Грицюк).

Професійна соціалізація – процес інтеріоризації особистістю базової системи цінностей і нормативів поведінки професійного співтовариства, що становлять основу соціальної поведінки в професійній сфері.

Слід також враховувати специфіку студентства, як соціальної та вікової категорії. Саме в цей час активно розвиваються моральні почуття, визначаються життєві цілі та перспективи, відбувається переорієнтація цінностей, формуються та міцніють особистісні риси, засвоюються нові соціальні ролі, посилюється прагнення особистого успіху та досягнення власних цілей, пов’язаних із сферою навчальних та професійних інтересів. Важливо зазначити, що у молодої людини виокремлюється та відшліфовується індивідуальний стиль міжособистісної взаємодії з одногрупниками, викладачами, на якому в подальшому ґрунтується особлива професійна взаємодія. У процесі професійної соціалізації важливу роль відіграє характер соціалізації. Він може бути мимовільним, пасивним та активним.



Поміркуймо!

Згідно з дослідженнями Н. Кузьміної, професіоналами високого класу стають приблизно 5% тих, хто зайнятий у тому чи іншому виді професійної діяльності.

 Ідентичність особистості – це інтегруюче начало, центральна якість, яка дає людині відчуття нерозривного зв’язку з оточуючим соціальним світом. Ідентичність суб’єктивно переживається як почуття внутрішньої тотожності та інтегрованості у часі та просторі, як образ себе, що приймається особистістю, з усім багатством стосунків із всім оточуючим соціальним світом.



Дж. Марсіа описав чотири статуси (стани) ідентичності. Розмита ідентичність (дифузна) – стан, коли індивід ще не зробив відповідального вибору, наприклад, професії або світобачення, що робить його образ Я розпливчатим і невизначеним. Передчасна ідентичність – характеризується тим, що людина формально робить вибір цілей, цінностей, але у неї відсутня внутрішня впевненість у правильності вибору, тому що цей вибір зробила не сама людина, а її оточення. Мораторій – стосується людини, яка знаходиться у кризовому стані ідентичності й активно намагається вирішити його, пробуючи та досліджуючи різноманітні альтернативні варіанти. Як правило, люди від мораторію переходять до здобутої ідентичності. Здобута ідентичність – цим статусом володіє людина, яка пройшла через кризу, сформувала деяку сукупність знань про себе, про свої цілі, цінності та про свої переконання.

Є. Клімов розглядає професійну ідентичність у контексті професійної самосвідомості. У своїй роботі «Психологія професіонала» він виділяє такі елементи у структурі професійної самосвідомості:



  1. усвідомлення своєї приналежності до певної професійної спільноти;

  2. знання про степінь своєї відповідності професійним еталонам, про своє місце у системі професійних ролей;

  3. знання людини про ступінь визнання у професійній групі; знання про сильні та слабкі сторони, шляхи самовдосконалення, вірогідних зон успіху та поразки, знання своїх індивідуальних способів успішної дії;

  4. уява про себе і свою роботу в майбутньому.

Професійна ідентичність є необхідною складовою професійного розвитку особистості, становлення професіонала та кар’єрного росту.



Я-концепція – стрижневе утворення онтогенетичного розвитку людини, центральна ланка самосвідомості, відносно усталена динамічна і певною мірою усвідомлена система уявлень особи про саму себе, цілісний образ власного Я, котрий синтезує її самосприйняття такою, я вона є, хоче бути в ідеалі і має обов'язково стати. Я-концепція виникає в людини у процесі розгортання соціальної взаємодії як винятковий результат її культурного розвитку, відносно стійке і водночас піддатливе внутрішнім коливанням і змінам психічне утворення. Вона справляє значимий вплив на перебіг життя людини від дитинства до глибокої старості, зумовлюючи той чи інший вибір життєвого шляху та її власної долі загалом. Відтак первинна залежність Я-концепції від зовнішніх умов та обставин суспільного життя не підлягає сумніву, хоча зрозуміло, що з віком вона відіграє все більш самостійну роль у житті людини.

Важлива функція Я-концепції – забезпечення внутрішньої узгодженості людини себе із собою, відносної сталості її поведінки, незважаючи на безперервний тиск проблемного світу. 

В структурі Я-концепції виділяють три складові: когнітивну, оціночну і поведінкову.

Актуальні науково-дослідні завдання психології вищої школи:


  • психологічне обґрунтування професіограми сучасного фахівця вищої кваліфікації (педагога, психолога, менеджера, інженера тощо), на основі якої має розроблятися державний стандарт змісту спеціалізації професійної підготовки в системі ступеневої вищої освіти;

  • виявлення соціокультурних, соціально-психологічних, індивідуально-психологічних і дидактичних чинників соціалізації особистості майбутнього фахівця, щоб проектувати індивідуальну траєкторію професійного становлення кожного студента протягом усіх років його навчання;

  • розробка психологічних засад формування у студентів і викладачів національної самосвідомості, активної громадянської позиції, розвитку україномовного освітнього простору;

  • розробка психологічних основ комп’ютеризації навчального процесу у вищій школі;

  • дослідження психологічних проблем підготовки науково-педагогічних кадрів, становлення особистості майбутнього викладача протягом навчання в магістратурі та аспірантурі;

  • вивчення психологічних засад наукової творчості, вдосконалення професіоналізму й підвищення педагогічної майстерності викладачів.

Наукові здобутки в розробці актуальних проблем психології вищої школи українських учених: психічний розвиток особистості в навчально-виховному процесі (Г. С. Костюк), психологічне обґрунтування методів і прийомів навчання у вищій школі (А. М. Алексюк), психолого-педагогічні умови професійної адаптації молодого педагога (О. Г. Мороз), стратегія становлення моральності особистості (І. Д. Бех), психологічні засади формування громадянської свідомості і національної самосвідомості молоді (М. Й. Борищевський), психологічні особливості сучасного студентства (О. Ф. Бондаренко, В. А. Семиченко), оптимізація взаємин викладачів і студентів ( В. В. Власенко). 

Література



  1. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи: Підручник за модульно-рейтинговою системою навчання для студентів магістратури. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 384 с.

  2. Вітвицька С.С. Практикум з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою навчання для студентів магістратури. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 396 с.

  3. Галузяк В.М., Сметанський М.І., Шахов В.І. Педагогіка: Навчальний посібник. – Вінниця: РВВ ВАТ “Віноблдрукарня”, 2001. – 200с.

  4. Кузьминський А.І. Педагогіка вищої школи: навчальний посібник. – К.: Знання, 2005. – 486 с.

  5. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навчальний посібник. – Вінниця: “Універсум - Вінниця”, 1998.

  6. Педагогіка в запитаннях і відповідях: Навчальний посібник / Л.В. Карташова та ін. – К.: Знання, 2006. – 252 с.

  7. Галузінський В. М., Євтух М. Б. Основи педагогіки та психології вищої школи в Україні: навч. посіб. – К., 1995. – 168 с.

  8. Закон України “Про освіту” // Освіта. – 2014.

  9. Подоляк Л.Г., Юрченко В.І. Психологія вищої школи : підручник. – 4-е вид.. випр..і доп. – К. : Каравела, 2014. – 360 с.

  10. Руснак І.С., Іванчук М.Г. Педагогіка і психологія вищої школи : навч.-методичний посібник.- вид. 2-е доп. І перероб.. – Чернівці, : «Букрек»Є 2011. – 2011 с.

  11. Чернілевський Д.В., Томчук М.І. Педагогіка та психологія вищої школи : навч. посібник. – Вінниця : Вінницький соціально-економічний інститут університету «Україна», 2006. – 402 с.




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал