Тема 1: Предмет, система, методи та історичний розвиток юридичної психології



Скачати 442.1 Kb.
Сторінка2/2
Дата конвертації08.01.2017
Розмір442.1 Kb.
1   2
ТЕМА 4. Психологія злочинної грипи та кримінального середовища

 

МЕТА: розглянути психологічні особливості злочинної групи та кримінальних співтовариств; ознайомитись з особливостями кримінальної субкультури та загрозою її розповсюдження в просо цільному середовищі.



 

ПЛАН


 

1. Психологічна характеристика злочинної групи.

2. Організовані злочинні групи та їх класифікації.

3. Кримінальна субкультура та її основні елементи.

4. Кримінальне спілкування та загроза його розповсюдження у про соціальному середовищі.

 

Основні поняття: жаргон, кримінальні норми, кримінальне спілкування, кримінальна субкультура, організована злочинність, злочинна група, стратифікація, татуювання.



 

1. Психологічна характеристика злочинної групи

 

Злочинна група для її членів є малою референтною групою. Кожен член її проявляє конформність у відношенні до вимог своєї групи і його поведінка визначається: інтересами групи; очікуваннями групи; престижем групи; функцією, роллю та положенням у групі.



Як свідчать факти групові злочини складають від 25% до 30% усіх злочинів (2000-2001 рр.). Найбільш стійкі злочинні групи виникають з метою здійснення розбійних нападів, грабувань, крадіжок та хуліганських дій.

Це пояснює і той факт, що за злочини здійснені у складі групи передбачається і біль сурове покарання.

Відомий американський дослідник В.Фокс відмічав: “Любе вивчення людської поведінки, у тому числі і злочинної, буде однобоким, коли воно не включає в себе вивчення групової поведінки”.

У юридичній психології під злочинною групою прийнято розуміти неофіційну сукупність людей, які разом діять та їх дії спрямовані на досягнення кримінальної мети. Злочинна група – це така мала група, яка характеризується чисельністю її членів, організованістю та структурованістю, спільними ціннісними орієнтаціями та груповими нормами, взаємовідносинами між її членами та змістовністю спільної діяльності.

Нижня границя чисельності злочинної групи визнана кримінальним законодавством: Ч.1 Ст.28 КК України визначає її два і більше виконавця, а Ч.3 цієї статті визначає край організованої злочинної групи – три і більше, а Ч.4 – злочинної організації – так само три і більше.

По складу групи характеризуються такими параметрами, як вік, стать, національність, кримінальний досвід і таке інше.

Більшість кримінальних груп складаються з дорослих людей та молоді. Середній вік таких груп становить 20-40 років.

Структура злочинної групи – одна з найбільш головних характеристик і може бути описана за допомогою соціометрії, ролей та організаційного підходу.

Соціометрична структура групи дозволяє визначати статус (авторитет) кожного члена групи, виходячи з тих переконань, які віддають кожному з них її члени. Соціометричний підхід може бути використаний при описі груп чисельністю до 20 чоловік.

Ролева структура характеризує членів групи виходячи з тих неофіційних функцій, які вони виконують.

Організаційна структура припускає наявність поширених, многофункціонованих та ієрархічно взаємосвязаних підрозділів.

Структура групи – один із найбільш суттєвих признаків організації злочинного співтовариства.

 

2. Організовані злочинні групи та їх класифікації



 

Організовані злочинні групи – це багато чисельне злочинне співтовариство, яке поєднує у своїх рядах десятки та сотні осіб, активно займаються злочинною діяльністю.

В основі формування організованих злочинних груп знаходяться два принципа: територіальний та етнічний.

Територіальні злочинні групи створюються в мікрорайоні, місті, регіоні. Такі угруповання мають назви: “команда”, “бригада” та мають чітку структуру та сувору дисципліну.

До структури таких злочинних товариств входять: лідер (“авторитет”), збирачи “податі”, бійці.

Аналогічну структуру має і етнічно організована злочинна група. Але її особливість полягає в тому, що найбільш важні “посади” займають представники відповідного етносу. Так, відомі такі етнічні злочинні угруповання, як чеченська, абхазька, татарська азербайджанська та інші.

У якості приклада може бути надана схема територіальної злочинної організації наркомафії, яка розроблена дослідником В.Ф.Пірожковим.

1. У голові – керівництво.

2. Йому підкорені: служба безпеки, економічна служба, інженерно-технічна служба, науково-дослідницькі підрозділи, групи вирощування та скупки сировини.

3. Економічна служба керує напрямок “відмивання грошів”.

4. Науково-дослідницька група керує лабораторіями з переробки сировини.

5. Групи постачання сировини, взаємодій з оптовими покупцями керують дрібними постачальниками, продавцями та вербовщиками клієнтів.

3. Кримінальна субкультура та її основні елементи

 

Субкультура (від лат. “sub” – під) – це частина основної культури. Кримінальна субкультура – це духовне життя відносно обмеженої частини суспільства, яка має кримінальну спрямованість та притримується кримінальних традицій і звичок. Кримінальній субкультурі варті такі риси, як використання жаргону, татуювань, виконання неформальних норм поведінки та особливості проведення дозвілля.



Специфічним елементом кримінальної субкультури є стратифікація – поділ людей на умовні ієрархічні групи у залежності від авторитету, відносно реальної влади в кримінальному середовищі.

Елементи стратифікації суттєво впливають на психологію особистості та мають ряд властивостей: жорстке поділення на “своїх” та “чужих”; рольові предписання; відповідне клейміння; автономне функціонування кожної страти; субординація в міжособистісних стосунків.

Специфічними елементами кримінальної субкультури є: жаргон, кличка та татуювання.

Жаргон – умовна мова. Головна функція якої скрити від оточуючих змістовність передаваємої інформації.

Сучасний кримінальний жаргон має велику поширеність, проникає у різні інформаційні мережі та використовується не тільки злочинцями, а і співробітниками правоохоронних органів, де якими представниками влади, артистами та іншими.

Кримінальний жаргон характеризується своєю неоднозначністю. Так одне і те слово може мати велику кількість синонімів (“повія” – 180, “донощик” – 125).



Кличка – персоніфіцирована форма жаргонного звернення до представника кримінального співтовариства. Кличка заміняє не тільки прізвище людині, а закріпляє і його соціальний статус. У авторитетного злочинця не може бути ображеної клички.

Татуювання (“наколка”, “регалка”, прошивка) – знаковий, невербальний засіб передачі інформації. Воно має такі характеристики, як зміст злочину, належність до певної страти, злочинну спеціалізацію, спрямованість особистості та інші.

 

4. Кримінальне спілкування та загроза його розповсюдження у про соціальному середовищі



 

Кримінальне спілкування – характеризується специфічними засобами передачі інформації та має поширене застосування сере професіональних злочинців.

Класичними формами проведення дозвілля у криміналітета залишаються: картьожні ігри, вживання спиртних напоїв, спілкування з повіями. Вони є постійними клієнтами казіно, клубів стрептизму та інших весільних закладів.

Сьогодні кримінальна субкультура стрімко розповсюджується у суспільстві. Це є підтвердженням того положення, що вона має інтеграційний характер тобто прагне до об’єднання та згуртованості усіх членів злочинного середовища.

Кримінальна субкультура деструктивно вплива на правосвідомість громадян, підрива віру у законність, розкладає моральні та етичні норми поведінки і особливо у підлітків та молоді. Можливість використання для цих цілей засобів масової інформації дає  кримінальній субкультурі додаткові шанси пропагувати кримінальний взірець життя та втягувати у кримінальні співтовариства нових членів.

 

ТЕМА 5. Психологія злочинних дій

 

МЕТА: розглянути генезіс злочинних дій, мотивацію злочинної поведінки та психологічні аспекти прояву провини.



 

ПЛАН


 

1. Психологічна структура злочинного діяння.

2. Мотивація злочинної поведінки.

3. Психологія вини.

 

Основні поняття: злочинний намір, криміногенні мотиви, мотивація, мотив злочину, вина.



 

1. Психологічна структура злочинного діяння

 

В основі усіх правопорушень знаходиться поняття вольового діяння.



Структурними елементами злочинного діяння, яке було виконано у формі складного вольового діяння є:

1) мотивація та мотив злочинних дій;

2) формування мети злочинних дій;

3)прийняття рішення про скоєння відповідного злочинного діяння;

4) засоби здійснення злочину;

5) досягнення результатів та відношення суб'єкту до них.

Вольове, свідоме діяння характеризується передбачуванням його мети. Усвідомив ту чи іншу потребу, свої інтереси людина аналізує реальні умови та свідомо уявляє цілий ряд можливих варіантів поведінки для досягнення мети. Вона звішує усі «за» та «проти» відносно можливих варіантів дій та відповідно зупиняється на одному з них, як найбільш оптимальному.

Цей вибір мети є усвідомлення та вибір домінуючого мотиву.



Мотив – це замкнення спонукання на даній конкретній меті. Свідомий вибір мети – це і є мотив дій.

Структура злочинного діяння є відображенням прояву домінуючих мотивів, які спрямовують поведінку людина на релевантні цілі (у злочинному діянні – релевантно-злочинні цілі) та вибір відповідних засобів її досягнення.

Так, наприклад вбивство виникає як дія, спрямована на зберігання автономної життєдіяльності злочинця, тобто реалізації домінуючого мотива самозбереження у ситуації життєнебезпеки.

Причинами реалізації такого злочинного діяння (вбивство), на психологічному рівні, можуть бути труднощі з свободою та самостійною адаптацією до життя.

Прикладом такої небезпечної ситуації може бути схема, яка була розроблена російським вченим О.Г.Самовічевим.

Схема психологічного механізму вбивства

 

1.Мати (або особа, яка її заміщала) – життєзабезпечуючий фактор для дитини



2. Часткове або повне відхилення матір’ю дитини.

3. Мати стає для дитини життєво загрозливим фактором.



4. Виникнення екстремально-життєвої ситуації для дитини (напруга життєвозабезпечуючих психологічних функцій).

5. Посилення біологічної та психологічної залежності від матері як життєвозабезпечуючого фактору.



6. Труднощі у процесі отримання незалежності, самостійності, особистісної автономії.

7. Затримання розвитку психічних функцій, засвоєння соціального досвіду, психосоціальної диференціації.



8. Обмеження можливостей адаптації у різних соціальних ситуаціях, при змінені обставин.

9. Формування “комплексу неповноцінності”.



10. Формування захисту від “комплексу неповноцінності”.

                                                                                      

          підкреслення незалежності,              повна залежність від обставин

          переоцінка свого “Я”

11. Невибіркове, раптове, погано усвідомлене включення в контакти та групи

12. Виникнення ситуації відхилення (предкримінальна ситуація) (ср. п 2).



13. Персоніфікація загрози життєво важливої цінності (ср. п. 3).

14. Виникнення екстремальної життєво небезпечної ситуації (ср. п.4).



15. Вбивство як спроба знаходження незалежної життєспроможності.

 

Основними у схемі є елементи 1 – 4 та 12 – 14. Елементи 1 – 4 виникають на самих ранніх етапах життя, 12 – 14 – безпосередньо перед здійсненням злочину. Їх психологічний зміст полягає у тому, що людина змушена змінювати свою позицію у ситуації, коли її взаємовідносини з нею набувають біологічно значимий, вітальний характер.



2. Мотивація злочинної поведінки

 

Мотивація – це загальне спонукання активності індивіда у відповідному напрямку, детерміноване актуалізованою потребою.

Так, наприклад, мотивація голоду актуалізує пошук їжі, а мотивація зайняття науковою діяльністю – придбавати знання. Найбільш елементарною формою спонукання є нахили, які детерміновані, на сам перед, біологічними факторами. При цьому необхідно зауважити, що спонукання не мають визнаної цілеспрямованості та не породжують конкретного вольового акту.

Загальні контури цілей формуються на стадії бажань, але і останні не пов’язані із прийняттям рішень про дії. Це все так звані преддії, які ведуть до того, що у людини виникає осмислення конкретних результатів дій та з являється намір. Зародження наміру вчинити дії відносно досягнення злочинної мети слід говорити про злочинний намір.

Ряд дослідників вважає, що мотив сам по собі не може бути спонукою до прийняття кримінальних цілей-способів, оскільки майже любе спонукання можливо спрямувати як у просоціальне русло, так і антисоціальне. Але треба знати, що є так звані соціально дезадаптовні мотиви, які реалізувати соціально сприйнятливим способом або дуже важко, або практично не можливо реалізувати.

Які це дезадаптовні, або як зауважують А.Ю.Антонян, О.Г.Самовічев, О.М.Столяренко та інші дослідники криміногенно значимі мотиви.

В перший тип входять мотиви, які народжені гіпертрофованими аморальними нахилами, задоволення яких не може бути забезпечене заносним шляхом і це задоволення пов’язано з кримінальним риском – з високою вірогідністю переходу аморального вчинку у злочинне діяння. Такі нахили можуть втілюватись в зловживанні алкоголем, у пристрасті до азартних ігор, статевій розпущенні та іншому. Відмічені особливості можуть бути пов’язані з психічними аномаліями та відноситись до патології спонукань.

Другий тип складають мотиви, які народжені гіпертрофованими потребами, тими притяганнями рівень яких значно завищений, не відповідає індивідуальним та соціальним можливостям забезпечення їх законного задоволення .Інтенсивне переживання цих потреб при усвідомленні, що їх неможливо задовольнити законними засобами як би спонукає суб’єкта вибрати незаконний засіб дій.

Третій тип – це збудники, які обумовлені необхідністю у розрядці стійких негативних емоційних станів суб’єкта. Ці стани є стійкими переживаннями почуття відчуження, занепокоєння, неповноцінності, озлобленості, агресії та іншого. У якості психологічних властивостей особистості, детермінуючих такі емоційно-мотиваційні стани є відповідні акцентуації характеру та емоційно-мотиваційні установки.

Четвертий тип є проявом загострених негативних почуттів до відповідних соціальних об’єктів чи суб’єктів, які виступають правоохороняємими цінностями. Ці переживання обумовлені неприйняттю тих чи інших людей, соціальних груп, державних чи суспільних інститутів.

П’ятий тип є криміногенно значимі мотиви, які породжені потребами у соціально-“відчужденому” стані життя. Потреба до включення в кримінальне середовище може виникнути у разі звикання до цієї середи і відчуження від про соціального середовища. Особистість якби знаходить те, що дає їй можливість самовиразитись хоч і за рахунок порушення діючих норм та правил поведінки

Шостий тип виражають збудники, які спонукані неадекватною оцінкою значення зовнішніх умов. Неадекватно негативна оцінка умов може понукати до юридично неправомірних агресивно-захистних дій. Невірна оцінка умов може провокувати дії суб’єкта у досягненні особисто цінного результату, але не має законних підстав і дії визначаються як юридично рискові.

Таким чином, хоча криміногенний зміст мотивів і детермінується відповідними мотивоутворюючими властивостями особистості, але в цілому, їм притаманний динамізм та самостійність прояву.

 

3. Психологія вини



 

Поняття вини є дуже складним психолого-юридичним поняттям. Виходячи з того, що вину прийнято визначати як причетність особистості та всій її свідомо-несвідомої сфери до здійсненого суспільно небезпечного діяння і його суспільно небезпечних наслідків, є сенс відмітити, що дане її визначення не є  виключним.

Вина, перш за все, є проявом зневажливого відношення до цінностей, які охороняються законом. Тому, у це поняття зобов’язані бути включені усі елементи злочинної поведінки.

Стаття 23 КК України так визначає провину: “Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності”. Дане визначення є неточним, оскільки поняття розкривається без усвідомлення психологічного змісту злочинного діяння. Провина це не тільки “психічне відношення” до здійсненого, але і увесь психічний зміст злочинного діяння. Тому, визначення вини має такий контекст коли вона розглядається як психічний зміст протиправної поведінки, що обумовлена невідповідністю цілей та мотивів, або засобів та результатів діям норми права. При цьому, намір є однією з форм вини, який характеризується злочинною метою, засобами та результатами діянь.

  

ТЕМА 6. Психологія слідчої та судової діяльності

 

МЕТА: розглянути психологічні особливості слідчої та судової діяльності; проаналізувати психологічні аспекти діяльності судді, прокурора та адвоката; ознайомитись з соціально-психологічним портретом державного службовця.



 

ПЛАН


 

1. Психологічні особливості проведення слідчих дій.

2. Психологія судової діяльності.

3. Судово-психологічна експертиза (СПЕ).

 

Основні поняття: афект, адвокат, допит, обшук, огляд, навіяне уявлення, наочна ставка, прокурор, слідчий, соціальна інгібіція, суддя, судово-психологічна експертиза.



 

1. Психологічні особливості проведення слідчих дій

 

Основна мета слідчої діяльності полягає у правовій охороні основних соціальних цінностей суспільства, встановлення істини при розслідуванні правопорушень та осудження винних.



Основний зміст слідчої діяльності є в тому, що вона спрямована на сбір та перевірку доказів, які зв’язані з розслідуванням різних правопорушень.

У залежності від обставин кримінальної справи у процесі слідчої діяльності виконуються такі дії: огляд міста злочину, обшук, допит, наочна ставка та ряд інших.



Огляд міста злочину – це процес вияву та дослідження матеріальних об'єктів, признаків і взаємозязку, які мають суттєве значення для розслідування події та, які знаходяться у просторі, в якому вона трапилось.

Психологічний метод, який використовується у процесі огляду є емпіричним методом дослідження, а саме – включеним наглядом. Особливостями цього методи є те, що дослідник преднамірно активно взаємодіє з досліджуємими об’єктами на підставі початкових знань.

Основним у огляді є виділення фізичних та особистісних особливостей вірогідного злочинця: сліди його дій; наслідки дій; орудія злочину; сукупність об’єктів, які включені у сферу подій злочину; предмети , які належали злочинцю.

Загальна логіка огляду місця злочину є аналіз та синтез тих даних, які складають цілісну картину події. При цьому застосовуються як індуктивний метод (від частного до загального) та дедуктивний (від загального до частого), які класично описав А. Конан Доль.

Під обшуком розуміється примусові слідчі дії з дослідження об’єктів та окремих громадян з метою розшуку та вияву зо критих предметів, які мають значення до розкриття злочину.

Психологічна сутність обшуку полягає у пошуку зо критих обставин, які мають доказове значення в умовах контактної взаємодії протиборствующих сторін.

Треба ураховувати, що при проведенні обшуку включаються захисні механізми обшукуємого (товариськість – замкненість, нарочита відвертість – агресивність і таке інше), а у того хто проводить обшук активізується когнітивна діяльність та, особливо – увага.

Головним психічним процесом виступає нагляд – примусове та цілеспрямоване сприйняття, яке детерміноване задачами пошуку.

При проведенні обшуку треба ураховувати характерологічні особливості обшукує мого, які в значній мірі визначають психологічний бік цих дій. Так, боягуз пряче об’єкти укриття подальше, фізичні та розвинені люди роблять схрони у важкодоступних місцях і таке інше.

Допит – це процес отримання інформації від особи, яка її має та, яка релевантна для розслідування справи.

При допиті треба ураховувати особливості пам’яті, а саме – явище рекомбінації – до дійсних подій може бути віднесено те, що було до нього або після нього та майже те, про що свідок почув від інших осіб. Це явище є навіяним уявленням.

Допит у своїй основі є конфліктною взаємодією. При його проведенні слід ураховувати, що можливо продукування психологічного захисту та психологічного впливу. Головним у цьому є: психологічний аналіз форм психологічного захисту; психологічна оцінка відношення особи до злочину; оцінка основних особистісних характеристик; оцінка невербальних реакцій; використання прийомів для діагностики та подолання брехні, спроб завести в оману.

Наочна ставка – це проведення одночасно допиту двох раніше допитуваних осіб, у показах яких є суттєві розбіжності.

У психологічному сенсі, наочна ставка це гострою міжособистісною конфліктною взаємодією.

При проведенню наочної ставки необхідно максимально ураховувати явище соціальної інгібіції – ефект присутності інших людей. У цих умовах поведінка людини модіфіковується. Він починає орієнтуватися на взаємодію присутніх, його поведінка стає ситуативно - реактивною, при якій можливі проговори, прориви у захисній домінанті.

Наочна ставка максимально активізує  непроізвольні поведінкові реакції особистості. Захисні реакції обвинуваченого, у цих умовах, залишаються особливо уразливими.

 

2. Психологія судової діяльності



 

Судова діяльність – це різновид соціально-психологічної діяльності, яка складається з пізнавальної, соціально-комунікативної та соціально-конструктивних (виховних) компонентів.



Суддя – це посадова особа, яка проводить судову діяльність та надає взаємодії сторін, які задіяні у судовому засіданні (прокурор, потерпілий, обвинувачений, захисник-адвокат, свідок) конструктивно-пізнавальний характер, надає та гарантує права та можливості, забезпечує змагальний характер судочинства.

Прокурорська діяльність є однією з самих важливих в контексті правоохоронної роботи. А діяльність прокурора зобов’язана утворюватися на підставах: розвитку креативних навиків; розвинення уявлення, інтуїції, евристичного мислення. Особливо ці психологічні властивості потрібні під час судового розгляду. Володіння майстерністю публічного ораторства. Яскравість, виразність, вербальна комунікація є необхідними підставами для упевненості у розкритті злочину та встановлення його суб’єктів.

Захисник-адвокат – є особою, яка допомагає обвинуваченому оспорити та спростувати видвинуте проти нього звинувачення.

Якщо прокурор є виразником позиції закону, то захисник – виразник позиції життя, позиції жалю та милосердя.

Судовий процес є змаганням, тому урахування психологічних особливостей як судді, так і прокурора, захисника і всіх, хто в ньому задіяний є підставою для успіху конкретної з осіб, у тому числі для звинуваченого або потерпілого.

Великий російський вчений-юрист О.Ф.Коні відмічав, що для обвинувачення зобов’язана бути сторона “відношення до підсудного без черствої однобокості та без образ його людського достоїнства”, а для захисту – можливість “пробудження голосу милосердя”.

 

3. Судово-психологічна експертиза



 

Судово-психологічна експертиза (СПЕ) є самостійним видом судовою експертизою, яка полягає у використанні спеціальних, професійних знань з метою встановлення обставин, які допомагають встановити істину у судочинстві.

Мета СПЕ – дослідити суттєві для кримінальної справи особливості психіки обвинувачених, потерпілих та свідків.

До компетенції СПЕ відноситься:

1) Встановлення здібності неповнолітніх обвинувачених, які мають признаки відставання у психічному розвитку, повністю усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

2) Встановлення здібності обвинувачених, потерпілих та свідків адекватно сприймати обставини, які мають значення для справи та давати про них правильні пояснення.

3) Встановлення здібності потерпілих у справах про зґвалтування правильно розуміти характер та значення здійснених з ними дій та чинити опір.

4) Встановлення наявності або відсутності у під експертного у момент здійснення злочину стану афекта (від лат. affectus – душевного хвилювання, жаху) – сильного та відносно нетривалого, емоційного переживання, яке супроводжується різкими рушійними проявами чи іншими непатологічними, емоційними станами (сильний страх, депресія, стрес, фрустрація), які можуть суттєво вплинути на його свідомість та діяльність.

5) Встановлення наявності у особи, яка можливо закінчила життя самогубством, у період, який був перед смертю, психічного стану, який сприяв самогубству, та виявлення можливих причин які спонукали такий стан.

6) Встановлення головних мотивів у поведінці людини та мотивації окремих поступів як важливих психологічних обставин, характеризующих особистість.

7) Встановлення індивідуально-психологічних особливостей під експертного, які можуть суттєво вплинути на його поведінку та формування у нього намірів скоїти злочин.

8) Встановлення структури злочинної групи на підставі даних про психологічні особливості її учасників, які допомагають займати лідируючи або інші позиції у групі.

9) Встановлення психічного стану особи, яка керувала транспортним устроєм, який суттєво вплинув на його здібності керувати ним.

 

 



ТЕМА 7. Пенітенциарна психологія.

 

МЕТА: розглянути психологічні основи ресоціалізації засудженого та реадаптації звільненого з місць позбавлення волі.



 

ПЛАН


 

1. Предмет, задачи та методи пенітенциарної психології.

2. Психологічні основи ресоціалізації осіб, які знаходяться в умовах депрівації.

3. Психологічна реадаптація звільненого з місць позбавлення волі.

4. Психологічні особливості профілактики професійної та особистої деформації співробітників органів правопорядку.

 

Основні поняття: депрівація, пенітенціарна психологія, покарання, покаяння, професійна деформація, реадаптація, ре соціалізація.



 

1. Предмет, задачи та методи пенітенціарної психології

 

Пенітенціарна (від лат. poenitentiarius – покаяний, виправний) психологія є найбільш розвиненою галузью юридичної психології та вивчає механізми прояву психіки людини, яка знаходиться в умова соціальної депрівації (соціальної ізоляції – містах полишення волі), соціально-психологічні явища депресійного середовища, ефективність засобів психологічного впливу, які приймаються співробітниками пенітенціарних установ до засуджених.

Покарання – негативна соціальна санкція, яка виникає у наслідку допущення індивідом або соціальною групою провини, правопорушення та полягає в обмеженні його/їх можливостей або приниження соціального статусу.

Основна задача, яку зобов’язана виконувати пенітенциарна система полягає в покаранні, виправленні та попередженні злочинів.

Задача пенітенціарної психології – взаємодія з виправним правом у напрямку розробки практичних рекомендацій щодо психологічної корекції поведінки особистості засудженого.

У роботі з засудженими використовується у весь арсенал психологічних методів дослідження.

Знаходження людини в умовах депрівації викликало підвищену увагу значної кількості вчених. Але, самим значним дослідженням був дослід експериментальної тюрми, який провели у 1971 році у тюрмі м. Пало-Альт, штату Каліфорнія, США видатний вчений Філіп Зімбардо та його колеги. Головним висновком цього експерименту стало те, що традиційна тюрма та атмосфера в ній “позбавляють людину особистої гідності та самоповаги ...”.

2. Психологічні основи ресоціалізації осіб, які знаходяться

в умовах депрівації

 

Ресоціалізація – процес ціннісної переорієнтації особистості, формування механізму соціально-позитивного цілепологання, виробітки у неї стійких стереотипів соціально-схвалюваної поведінки.

У основі процесу ре соціалізації знаходиться особисте покаяння засудженого. Покаяння – це щире самозасудження своєї провини, своєї участі у скоєному злі, готовність понести кару, глибоке самоосуд особистістю своєї анти суспільної поведінки.

Головним успіхом ресоціалізації засуджених є утворення дійсного гуманізованого середовища – людяність умов, у яких знаходяться засуджені.

 

3. Психологічна реадаптація звільненого з місць позбавлення волі



 

Реадаптація – нове пристосування до життя, як правило у нових, складних умовах, які потребують значних зусиль.

Основними труднощами процесу реадаптації у звільненого з місць позбавлення волі є: соціально-побутова не влаштованість; відсутність або значна втрата соціальних зв’язків; відсутність житла; підвищена настороженість близьких та родини; відмови в прийомі на роботу; складне становище щодо інтимних контактів.

З метою вирішення усіх цих питань необхідно утворити єдину соціально-психологічну службу, яка буде самостійно займатися розв’язанням цих проблем. Однак, на сьогодні ці питання не вирішені і знаходяться в компетенції Державного департаменту України з питань виконання покарань, який не має для цього не відповідного професійного та матеріального забезпечення.

 

4. Психологічні особливості профілактики професійної та особистої деформації співробітників органів правопорядку



 

Професійна деформація – це процес впливу умов та змістовних аспектів професійної діяльності на негативні зміни особистісних якостей та поведінку співробітників.

До професійної, а також і особистої деформації співробітників правоохоронних органів слід відносити: рукоприкладство; брутальність; хамство; зневагу до оточуючих; пияцтво; втрата здібності до емпатії; наслідування манери поведінки злочинців (засуджених); установка на жорстоке поводження з правопорушниками та інше. Все це є проявом професійної, а подалі особистої деформації співробітників органів правопорядку, оскільки вони переносять увесь негативний арсенал поведінки не тільки в сферу своєї роботи, а і у спілкування з оточуючими в загалі.



Психологічна профілактика проявів професійної деформації у співробітників правоохоронних органів припускає: розвиток моральної активності особистості співробітника; його емоційної врівноваженості; розвиток комунікативних здібностей та стійкості до впливу деструктивного середовища; підвищені стресостійкість та працездатність.

 

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал