Технології соціальної роботи з різними категоріями населення к. С.Іванова особливості ранньої соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями



Сторінка3/4
Дата конвертації01.01.2017
Розмір0.64 Mb.
1   2   3   4

Література:

  1. Безпальча, Р. Запобігання торгівлі жінками та насильству в сім’ї [Текст] / Р. Безпальча. – К.:”WIROCK International”, 2006. – 154 с.

  2. Волкова, Л. Живой товар [Текст] / Л. Волкова // Социальная защита. – 1998. – № 3. – С. 30.

  3. Запобігання торгівлі людьми, навчально–методичний посібник [Текст] / за ред. П.Р. Соколовського. – К.: Знання, 2007. – 110 с.

  4. Посібник по наданню допомоги потерпілим від торгівлі людьми [Текст] / переклад з англ.; за ред. В.С. Нікольської. – К.: Знання, 2007. – 163с.

  5. Соціальна робота з попередження торгівлі людьми і надання допомоги потерпілим: Навчальний практичний посібник [Текст] / за ред. Я.І. Кромченко. – К.: Український ін–т соціальних досліджень, 2005. – 182с.

  6. Як організувати роботу телефону довіри [Текст] / під загальною редакцією К.Б. Левченко. – К.: Український ін–т соціальних досліджень, 2005. – 54с.


А. С.Тарасенко

ПРОБЛЕМА ЗАЙНЯТОСТІ ЖІНОК ТА НАПРЯМКИ ЇЇ ВИРІШЕННЯ
Сучасне формування політики зайнятості в Україні визначається переходом до ринкових відносин у сфері праці, який супроводжується значними соціальними і економічними проблемами. До них відносяться: високий рівень безробіття, невідповідність попиту та пропозиції робочої сили, низька зайнятість жінок, забезпечення рівних прав жінок та чоловіків, поширення такого специфічного явища економіки України, як приховане безробіття

Усі роки існування безробіття в Україні переважно більшість тих, хто вимушений був шукати роботу складають жінки. Як свідчить статистика служби зайнятості, жінка сьогодні є незахищеною на ринку праці. В загальній кількості безробітні жінки складають більше 60%. Вивільняють також в першу чергу жінок. У 2011 році , наприклад по Запорізькій області, їх було майже 6000 тис., або 59% від загальної кількості вивільнених [1].

Саме тому проблема зайнятості населення в цілому і особливо жінок, в останній період, є досить актуальною і стала предметом підвищеного інтересу вчених та практиків.

Особливу роль у вирішенні проблем зайнятості вразливих категорій, до яких належать і жінки є центри зайнятості населення.

Державна служба зайнятості здійснює комплекс заходів щодо сприяння громадянам, особливо з числа молоді та інших соціальне вразливих верств населення, у працевлаштуванні, надання їм профорієнтаційних послуг, проведення професійного навчання, організації громадських робіт тощо. Зазначені пріоритетні напрями активного державного регулювання ринку праці є основою Програм зайнятості населення, що розробляються на державному та на регіональному рівнях.

Для задоволення потреб незайнятих громадян у профорієнтаційних послугах слід активізувати усі напрями цієї діяльності, а саме – профінформацію, профконсультацію, профвибір і профадаптацію.

Значна увага приділяється навчанню за професіями, що дозволяє незайнятим громадянам, зокрема жінкам, реалізовувати себе у сфері малого бізнесу або шляхом самозайнятості (пошив одягу, перукарської послуги тощо). З цього питання державною службою зайнятості розпочата співпраця з Агентством із розвитку підприємництва, яке утворено в Києві за допомогою місії ТАСІС. Уже організовано навчальні курси для жінок.

Цю роботу здійснювали 22 наукових центри, 22 профорієнтаційних центри, 2 науково – профорієнтаційних центри і 3 відділи професійного навчання центрів зайнятості на базі 350 професійно – наукових закладів, 74 коледжі і технікуми, 104 вищих наукових закладів, 33 заклади системи підвищення кваліфікації спеціалістів, 216 підприємств, 90 комерційних та інших організацій [2].

Однією з форм роботи з безробітними жінками є семінари з орієнтації на підприємництво. Організація та проведення таких семінарів здійснюється в рамках реалізації державною службою зайнятості проектів "Жіночі ініціативи", "Жінка в бізнесі" та "Моя власна справа" у співпраці з бізнес–центрами, школами підприємців, вищими навчальними закладами, громадськими об'єднаннями (Спілка жінок України, Донецька ліга ділових та професійних жінок тощо) [3].

Проблема працевлаштування жінок в Україні це комплексна та глобальна проблема в межах всієї країни. Тому Уряд повинен спрямовувати свою діяльність в напрямках :



  • враховування гендерних аспектів в усіх програмах і стратегіях економічної і структурної перебудови суспільства;

  • забезпечення рівних можливостей жінок і чоловіків у працевлаштуванні в державному і приватному секторі;

  • заборона дискримінації за статевою ознакою на ринку праці, при наймі на роботу, просуванні по службі, при наданні пільг і допомоги із соціального страхування;

  • ліквідація дискримінації щодо жінок з боку працедавців через репродуктивну роль та функцію;

  • забезпечення на законодавчій та адміністративній основі рівних прав жінок і чоловіків на економічні ресурси, землю та інші види власності, кредити, природні ресурси, й нові технології;

  • розроблення програм в інтересах жінок, зайнятих у неорганізованому секторі;

  • утвердження гендерного підходу до виміру трудового вкладу діяльності жінок і чоловіків;

  • сприяння збалансованому розподілу робочих і сімейних обов’язків між жінками і чоловіками;

  • подолання нерівності в оплаті праці жінок і чоловіків;

  • подолання недооцінки економічного статусу жінки (жінки працюють більше часу, ніж чоловіки [4].

Література:

  1. Гендерна статистика для моніторингу досягнення рівності жінок і чоловіків / В.С. Самойлович: [Електрон ресурс]. – Режим доступу:

www.gendercentre.org.ua

  1. Зайнятість та безробіття за матеріалами щомісячних вибіркових обстежень населення з питань економічної активності / Державна служба зайнятості: [Електрон ресурс]. – Режим доступу: www.dcz.gov.ua

  2. Інформація щодо ситуації на ринку праці України та заходи сприяння зайнятості населення у січні–березні 2006 р. / Державна служба зайнятості: [Електрон ресурс]. – Режим доступу: www.dcz.gov.ua

  3. Подолання гендерної та вікової дискримінації на ринку праці в Україні: реалії та перспективи: матеріали Всеукраїнської науково–практичної конференції 21–23 січня 2006 р. м. Київ: [Електрон ресурс]. – Режим доступу: www.dcz.gov.ual

  4. Проблеми розвитку демократії та забезпечення рівних прав для жінок і чоловіків в Україні трансформаційного періоду / ред. Р.О. Прохоров. – К.: Міністерство України у справах сім’ї та молоді, 2005. – С. 33–49.


О.О. Корабельська

Ю. С.Титюк

ВИДИ ДЕЗАДАПТАЦІЇ У ПІДЛІТКІВ
В залежності від природи характеру і ступеня дезадаптації С.А. Белічева виділяє патогенну, психосоціальну та соціальну дезадптацію підлітків [1].

Патогенна дезадаптація викликана відхиленнями, патологіями психічного розвитку та нервово-психічними захворюваннями, в основі яких лежать функціонально-органічні ураження центральної нервової системи. У свою чергу, патогенна дезадаптація за ступенем і глибиною свого прояву може носити стійкий, хронічний характер (психози, психопатії, органічні ураження головного мозку, відставання в розумовому розвитку, дефекти аналізаторів, в основі яких – серйозні органічні ушкодження). За оцінками фахівців, 15 – 20% дітей шкільного віку страждають тими чи іншими формами психогенної дезадаптації і потребують комплексної медично-педагогічної допомоги (В. Є. Каган) [2].

Психосоціальна дезадаптація пов'язана зі статево та індивідуально-психологічними особливостями дитини, підлітка, які обумовлюють їх певну нестандартність, важковиховуваність, що вимагає індивідуального педагогічного підходу і в окремих випадках спеціальних психолого-педагогічних корекційних програм, які можуть бути реалізовані в умовах загальноосвітніх навчально-виховних установ. За своєю природою і характером різні форми психосоціальної дезадаптації також можуть поділятися на стійкі і тимчасові. До стійких форм психосоціальної дезадаптації можна віднести акцентуації характеру, що визначаються як крайні прояви норми, за якими починаються психопатичні прояви. Акцентуації виражаються в помітній специфічній своєрідності характеру дитини, підлітка (акцентуації по гіпертимному, сенситивному, шизоідному, епілептоідному та інших типів), вимагають індивідуально-педагогічного підходу в сім'ї, школі, і в окремих випадках можуть бути також показані психотерапевтичні та психокорекційні програми. До стійких форм психосоціальної дезадаптації, що потребують спеціальних психолого-педагогічних корекційних програм, можна віднести також різні несприятливі та індивідуально-психологічні особливості емоційно-вольової, мотиваційно-пізнавальної сфери, включаючи такі дефекти, як знижена емпатійність, індиферентність інтересів, низька пізнавальна активність, різкий контраст у сфері пізнавальної активності і мотивації вербального (логічного) і невербального (образного) інтелекту, дефекти вольової сфери (безвольність, податливість до чужого впливу, імпульсивність, розгальмування, невиправдана впертість і т.д.) [1].

Соціальна дезадаптація проявляється у порушенні норм моралі і права, в асоціальних формах поведінки й деформації системи внутрішньої регуляції, референтних і ціннісних орієнтацій, соціальних установок. Стадія шкільної соціальної дезадаптації представлена педагогічно запущеними учнями. При цьому порушення соціалізації можуть бути викликані як прямими впливами, що десоціалізують, коли найближче оточення демонструє зразки асоціальної, антигромадської поведінки, поглядів, установок, виступаючи, таким чином, в якості інституту десоціалізації, так і непрямими впливами, що призводить до десоціалізації, коли має місце зниження референтної значущості провідних інститутів соціалізації, якими для підлітка, зокрема, є сім'я, школа [1].



Література:

  1. Беличева, С.А. Основы превентивной психологии [Текст] / С.А. Беличева. – М.: Редакционно-издательский центр Консорциума «Социальное здоровье России», 1994. – 221 с.

  2. Каган, В.Е. Психогенные формы школьной дезадаптации [Текст] / В.Е. Каган // Вопросы психологии. – 1984. – № 4. – С. 89-95.


О.О.Корабельська

О.І. Фариник

ПОДРУЖНІ ВІДНОСИНИ ЯК ЦЕНТРАЛЬНИЙ ЕЛЕМЕНТ СТАБІЛЬНОСТІ ШЛЮБУ
В наш час соціологи та психологи вважають, що визначення шлюбності як структурної одиниці сталося в історичному аспекті порівняно недавно в результаті серйозних соціально–економічних перетворень сучасного суспільства, які сформували умови для рівноправного існування чоловіка і жінки. Голод С.І. визначає шлюбність як особисту взаємодію чоловіка і жінки, яка регулюється моральними принципами та підтримується цінностями [1]. У даному випадку підкреслюється: неінституціанальний характер зв’язку властивий шлюбу, рівноправ’я та симетричність обов’язків і привілеїв обох членів подружжя.

На думку Т.В. Андрєєвої саме шлюбні відносини є основою сім’ї. В цих відносинах знаходять виявлення як природна, так і соціальна природа людини, як матеріальна, так і духовна сфера соціального життя [2]. Н.І. Оліфірович розглядає сім’ю як деяку систему міжособистісних відносин, тобто конкретної взаємодії й оцінки суб’єктом (членом сім’ї) цієї взаємодії [3].

Шлюб слугує гармонізації різноманітних потреб чоловіка та жінки в умовах тісного і тривалого контакту. Вітек К вважає, що шлюбний потенціал складається із матеріального, фізичного, духовного, сексуального і психологічного чинників. Для формування стабільних шлюбних стосунків вирішального значення набуває не лише наявність у подружжя тих чи інших позитивних якостей по кожному з факторів, але й ступінь відповідності цих якостей очікуванням [4].

Як вважає В.Сатір, «подружні відносини представляють собою стрижень для формування інших відносин в сім’ї. Саме подружжя являються «архітекторами» сім’ї» [5].

Нормальне функціонування сім’ї пов’язане з реалізацією її різноманітних функцій. Рівень реалізації цих функцій визначається тим, наскільки задовольняються потреби (соціальні, психологічні, соціально–психологічні, біологічні) кожного з її членів. У кожній сім’ї (і навіть у кожного з подружжя) існує своя ієрархія цінностей, що визначає ступінь значущості тієї чи іншої сімейної функції.

Мацьковський М.С. вказує на те, що від того, як будуть виконуватися функції, залежить психологічний клімат сім’ї. На його думку, характерними ознаками сприятливого сімейного клімату є згуртованість членів сім'ї, доброзичливість, почуття захищеності, терпимість, взаємна повага, взаємодопомога, чуйність, співчуття, прагнення допомагати один одному, співпереживання, відповідальність за сім'ю та кожного її члена [6]. На думку В.Сатір порушення подружніх відносин породжує дисфункціональні батьківські відносини [5].



Література:

  1. Голод, С.И. Семья и брак: Историко–социологический аналіз [Текст] / С.И. Голод. – СПб.: ТООТК «Петрополис», 1998. – 411с.

  2. Андреева, Т.В. Психология современной семи: монография [Текст] / Т.В.Андреева. – СПб.: Речь, 2005. – 436 с.

  3. Олифирович, Н.И. Психология семейных кризисов [Текст] / Н.И.Олифирович, Т.А.Зинкевич–Куземкина, Т.Ф.Валента. – СПб: Речь, 2007. – 360 с.

  4. Витек, К. Проблемы супружеского благополучия [Текст] / К. Витек; под ред. М.С. Мацковского. – М.: Прогресс, 1988. – 144 с.

  5. Сатир, В. Психотерапия семьи [Текст] / В.Сатир. – СПб.: Речь, 2000. – 284 с.

  6. Мацковский, М.С. Молодая семья в большом городе [Текст] / М.С. Мацковский, Т.А. Гурко. – М.: Знание, 1986. – 48с.


М.О.Мілушина

А.В.Шабанова

ФЕНОМЕН СТАРОСТІ В ПЕРСПЕКТИВІ МІЖПОКОЛІННОЇ ВЗАЄМОДІЇ

В статті дається аналіз феномена старості з точки зору соціологічного підходу, аналіз феномена старості в контексті дослідження зарубіжної і вітчизняної літератури; визначення даного феномена як складного соціального феномена, що породжує багато проблем.



Ключові слова: люди похилого віку, старість, соціальна геронтологія, соціальний феномен, соціологічний підхід,

В статье дается анализ феномена старости с точки зрения социологического подхода, анализ феномена старости в контексте исследования зарубежной и отечественной литературы, определение данного феномена как сложного социального феномена, порождает много проблем.



Ключевые слова: люди пожилого возраста, старость, социальная геронтология, социальный феномен, социологический подход.

In the article the author gives the analysis of phenomena of oldness from point of sociological approach, analysis of phenomena of oldness in the context of research of foreign and domestic literature; determination of this phenomena as difficult social fenomena, that generates many problems;



Key words: people of advanced age, old age, social gerontology, social phenomenon, sociological approach.
Постановка проблеми. Головною проблемою сьогодення є процес постаріння людської популяції, який значною мірою залежить від рівня суспільно–економічного розвитку держави. Дані демографічного прогнозу свідчать про постійне зростання кількості осіб похилого віку в загальній структурі населення. Демографічна ситуація в Україні дозволяє зарахувати її до «старих» країн планети. За величиною частки осіб віком 65 років і старше в загальній структурі населення на початку ХХІ сторіччя Україна посідає 11–те місце у світі.

Процес постаріння населення проходить на фоні зміни способу життя похилих людей, що супроводжується формуванням нових установок у суспільній свідомості. Значна зміна світогляду і соціального оточення порушує ідентичність літніх людей, дестабілізує їх психічний стан, знижує рівень соціально–психологічної адаптації. Зокрема, збільшення чисельності людей похилого віку й ранній вихід на пенсію сприяли тому, що старість стала сприйматися як соціальна проблема. При цьому позиції відстоювання інтересів представників третього покоління часто носять невизначений характер, а на вирішення питань соціальної підтримки людей похилого віку значно впливають стереотипи різних поколінь. Область міжпоколінних відносин – це основна база виникнення й функціонування стереотипів старості. У міру наростання динамізму суспільного розвитку усе більш виразно проявляються й розходження між поколіннями. Це й спонукає до подальшого дослідження даної проблеми в перспективі міжпоколінних відносин.



Аналіз останніх досліджень і публікацій.

З найдавніших часів старість символізувала перехід на якісно новий, соціально значущий і престижний етап життя. Тоді під старістю малося на увазі не тільки фізіологічний, але й духовно–моральний стан людини. Старі люди асоціювалися в суспільстві з елітою, носіями мудрості, були оточені повагою й пошаною.

Натомість, сучасна культура поклоніння молодості акцентує неприйняття старості, проблему конфлікту поколінь. У термінах «старість» і «люди похилого віку» починає превалювати негативне значення, найчастіше вони є синонімами слів «старезний», «згаслий», «ущербний». Сучасні старі люди, опинившись на соціальній периферії, переважно стурбовані своїм фізичним станом, обтяжені матеріальними та побутовими проблемами.

Проблеми старіння в біологічному аспекті досліджували О.О. Богомолець, І.І. Мечников, В.В. Фролькіс. Внесок у розробку психологічних аспектів старості внесли вітчизняні вчені Б.Г.Ананьєв, Л.І. Анциферова, Т.В. Карсаєвська, О.В. Краснова та ін. Соціальний напрямок представлено працями таких авторів, як М.Д. Александрова, В.Д. Альперович, З.Г. Френкель, Е.Є. Чеканова, Р.С. Яцемірська.

Вагомий внесок у розвиток сучасної геронтології та геронтопсихології належить українським науковцям, які провели комплексне дослідження проблем старості, питань довголіття та психологічного вітаукту, біологічних, соціальних, психологічних чинників старіння. Психологічні особливості осіб похилого віку у контексті проблеми життєвого шляху та періодизації психічного розвитку особистості досліджували О.І.Кульчицька, В.Ф.Моргун, Т.М.Титаренко. Основні механізми старіння, серед них і психологічні, розглядали Ж.А.Медведєв, В.В.Безруков, Г.М.Бутенко, Н.В.Паніна, а медико–психологічні питання пізнього віку – У. Риспаєв, О.К.Кульчицький та інші вчені.

Окремі питання міжпоколінної наступності представлено в роботах Д. Берто й І. Берто–В'ям, вивчення міжпоколінних конфліктів здійснено С. Солніком, гендерних відносин у старіючому суспільстві – А. Серенсеном. Значимою уявляється проблема економічного потенціалу людей похилого віку, яка проаналізована в роботах М. Греллера, соціальних зв'язків у старості (Д. Філд), особливості старіння в сучасному соціальному контексті (І. Кемпер). Західні дослідники фіксують увагу на культурно–історичних формах ставлення до старості (М.Д. Грмек, Е. Россет).



Метою даної статті є соціологічний аналіз особливостей ставлення до старості в контексті міжпоколінної взаємодії.

Виклад основного матеріалу. Дослідники відмічають, що для суспільства характерні саме конфліктні форми міжпоколінних відносин, що перешкоджає виконанню поколіннями своїх функції. Конфлікти між поколіннями – це зіткнення нормативно–ціннісних систем [1].

За даними В.Т. Лисовського, близько 80% вважають проблему «батьків і дітей» існуючою, але вираженого антагоністичного характеру вона поки не носить [4].

Результати опитування свідчать, що близько 70% респондентів стверджують про погіршення відносин в родинах за останні п'ять років. Так, 22% похилим й самотнім людям важко було надати відповідь. Найчастіше негативні оцінки висловлювали люди середнього віку, для яких проблеми взаємин з підростаючими дітьми найбільш актуальні. Тоді як, 58% опитуваних вважають, що взагалі напруженість між поколіннями набагато вище, ніж була 15–20 років тому [3].

Незважаючи на те, що взаємини у власній родині більшість оцінює позитивно (або як «теплі, довірливі» – 46%, або як «нормальні, спокійні» – 48%, і лише 2% вважають їх нестерпними), вікова динаміка оцінок свідчить про те, що «діти» оцінюють психологічну обстановку в родині помітно гірше, ніж «батьки». У якості діючих осіб внутрішньо сімейних сварок пари «діти–батьки» назвали 37% респондентів у віці до 24 років, у той час як у групі 54–річних аналогічна відповідь зустрічається лише в 17% випадків. Говорячи про внутрішньосімейні конфлікти, більшість громадян середнього й зрілого віку відзначали, що сваряться насамперед зі своєю подружньою половиною. Ті ж розбіжності спостерігаються і в оцінці частоти ексцесів – якщо серед молодих, біля третини відзначали, що конфлікти в родині бувають майже щодня , то в групі «батьків» так відповіло лише 10%.

Спостерігається процес міжпоколінного дистанціювання в сімейних відносинах. Порівняння результатів двох опитувань [2], демонструє помітне збільшення духовного розриву між близькими родичами – на питання «Хто може краще вислухати й зрозуміти людину?» кількість тих, хто відповіли «мати, батько» знизилося більш ніж з 50% до 42%, що вказали варіант «син, дочка» – з 16% до 10%; в «довірливому» спілкуванні близьких поступово заміщають друзі й подруги (частота варіанта виросла з 17% до 27% відповідно), зросла популярність вибору в якості «співрозмовника» навіть таких категорій, як «випадкові люди» (з 3 % до 6 %) і «свійські тварини» (з 2% до 6%).

Таким чином, родина як основний транслятор міжпоколінних зв'язків поступово втрачає функції інституту, що стабілізує відношення людей різного віку. Характерна тенденція до ослаблення близьких родинних зв'язків, наростання почуття самотності.

Проблему міжпоколінної взаємодії аналізував О. Конт через призму внутрішньосімейних відносин. Сімейні відносини, за О. Контом – це морально–емоційний союз, заснований на взаємній симпатії.

Велике значення у розумінні функціонування інституту поколінь мають відносини «соціального обміну» між поколіннями. Ця категорія була введена у соціологічний оберт М. Моссом [6]. Взаємодію між поколіннями можна розглядати як процес обміну між різними індивідами, когортами, групами, генераціями у суспільстві. При цьому люди, що перебувають у різних структурних поколінних позиціях, самі є наслідками колишніх процесів інституціонального обміну. З точки зору М.Мосса, інституціалізований обмін поколінь відрізняється від індивідуального обміну між людьми рольовим характером. Специфіка соціального обміну між поколіннями полягає в тому, що він виробляється на основі системи формалізованих норм, які регулюють співвідношення «цін» інституціалізованих товарів і закономірності обміну. Об'єктивною умовою такого обміну є наявність ресурсів поколінь у вигляді соціокультурного капіталу (досвіду, знань, зв'язків, фінансових і інших накопичень).

Іншим специфічним аспектом є нерівнозначність обміну між поколіннями, коли, наприклад, батьки вкладають у своїх дітей досвід, знання й матеріальні засоби, розраховуючи на подяку й перспективу допомоги в старості. Таким чином, відбувається обмін товарів на ресурси.

Важливу особливість у вертикальних обмінних відносинах між генераціями є їх асиметричне функціонування. Більш того, саме «неоплачені» борги становлять один з механізмів наступності й відтворення генерацій, тому що свої борги (матеріальні, соціальні, психологічні) дорослі діти повернуть не батькам, а своїм дітям [7].

Значимий внесок у вивчення проблем поколінь внесли й інші класики соціології. Зокрема, К. Маннгейм досліджував різні відносини поколінь до ідей – приналежність до того або іншого покоління (віковій групі) успадковується індивідом, визначаючи його місце в соціально–історичному процесі, обмежуючи тим самим сферу його індивідуального досвіду й направляючи способи мислення й дії в характерне для даного покоління русло.

Французький вчений Ж. Мандель інтерпретував мету конфлікту поколінь у відмові від батьківських соціокультурних норм і стандартів поведінки. К.Лоренц розумів ворожнечу між поколіннями з масового неврозу у стані суспільства й розглядав війну поколінь як джерело древнього інстинктивного емоційного задоволення, «розрядки» молоді.

У рамках нашої статті однією з найбільш значимих теорій є типологія культур, розроблена американським етнографом М. Мід. З точки зору М. Мід [5], можна виділити три типи культури – постфігуративна, де діти вчаться у своїх попередників, кофігуративна, де діти й дорослі вчаться в однолітків, і префігуративна, де дорослі вчаться також у своїх дітей.

Сьогодні виникають нові механізми збереження й передачі культури; молоде покоління виростає у світі, якого не знали старші, і знаходиться перед невідомим майбутнім. Технічний прогрес привів до різкого необоротного розриву між поколіннями, що, на думку М. Мід, повинно призвести до переваги префігуративних тактик розвитку.

Для України характерні головним чином конфліктні форми міжпоколінних відносин, що перешкоджають виконанню поколіннями своїх функцій по регламентації поведінки груп і індивідів, і є одним з факторів дестабілізації суспільства. Моделі міжпоколінної наступності, характерні для стабільних суспільств, в Україні не знаходять достатнього втілення – якщо в перших, передача соціального досвіду від покоління до покоління певною мірою визначала майбутнє, то в країні, яка модернізується, такий спосіб трансляції досвіду вже не вважається потрібним і ефективним, у результаті чого творчий потенціал старших поколінь виявляється незатребуваним.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал