Технології соціальної роботи з різними категоріями населення к. С.Іванова особливості ранньої соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями



Сторінка1/4
Дата конвертації01.01.2017
Розмір0.64 Mb.
  1   2   3   4
СЕКЦІЯ

ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З РІЗНИМИ КАТЕГОРІЯМИ НАСЕЛЕННЯ


К. С.Іванова

ОСОБЛИВОСТІ РАННЬОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ
В нинішній час, час стресових ситуацій в країні: погіршення економічного і соціального становища, підвищення екологічної небезпеки, росте кількість хворих дітей. Інваліди з дитинства та діти–інваліди складають значну частину в контингенті інвалідів всіх категорій. Вони складають саму незахищену частину нашого суспільства. Нині в Україні налічується понад 153 тис. дітей з особливими потребами 1.

Ситуація, що склалася зумовлює необхідність посилення соціального захисту дітей–інвалідів, визначення пріоритетних напрямів у цій важливій роботі, одним з яких є рання соціальна реабілітація дітей–інвалідів.

Існуюча система утримання дітей–інвалідів у спеціальних інтернатних установах забезпечує потреби лише 20 відсотків дітей–інвалідів. При цьому відірваність дітей від сім'ї, від звичного і біологічно близького оточення посилює психологічний тиск на дитину.

Міжнародна і вітчизняна практика свідчить, що на зміну ізольованому інтернатному вихованню дітей–інвалідів повинно прийти інтегроване навчання та виховання. Реабілітаційні заходи стосовно дітей–інвалідів мають розширюватись за рахунок розвитку сфери соціальної реабілітації, яка повинна починатися досить рано, щоб діти–інваліди в ранньому віці могли максимально розвинути свої природні здібності без відриву від сім'ї і в подальшому своєчасно та найбільш повно інтегруватися в суспільство 2.

На думку Г. Тазарачевої, реалізація системи раннього втручання повинна передбачати такі цілі:


  • для дітей – дати можливість дітям з фізичними та інтелектуальними вадами подолати труднощі розвитку, засвоїти побутові та соціальні навички, розвинути свої здібності, позбутися відчуття ізольованості, приреченості, повністю або частково інтегруватись в життя суспільства;

  • для батьків – дати їм можливість усвідомити сутність проблем дітей, допомагати їм оволодіти методикою індивідуального навчання дитини, перетворити батьків на активних учасників реабілітаційного процесу;

  • для суспільства – показали оточуючим можливості дітей–інвалідів, їх здібність долати свої вади, жити і навчатись в колективі однолітків, бути повноправними членами суспільства 3.

Спектр діяльності ранньої соціальної реабілітації дуже широкий і передбачає органічно поєднаний з іншими формами реабілітації комплексний підхід до дитини–інваліда. Це не тільки абілітація, адаптація та реабілітація, а й освіта, опанування певним мінімумом знань, умінь та навичок, поступова інтеграція дитини в суспільство.

Ефективність функціонування системи ранньої соціальної реабілітації дітей–інвалідів повинна забезпечуватись:



  • формуванням та проведенням єдиної політики, яка охоплює весь спектр проблем у сфері соціальної реабілітації;

  • раціональним фінансовим, матеріальним, науковим, інформаційним та кадровим забезпеченням;

  • співпрацею і скоординованими зусиллями Мінпраці, МОЗ, МОН, Фонду соціального захисту інвалідів;

  • подальшим удосконаленням законодавства щодо організації проведення реабілітації інвалідів, системним та послідовним підходом до здійснення реабілітаційних заходів 4.

Світовий досвід реабілітації дітей–інвалідів нагромадив значну кількість ефективних методик, творче використання яких позитивно вплине на якість роботи впроваджуваної системи.

Природно, у кожній країні існують свої особливості надання допомоги цієї категорії населення, обумовлені національною своєрідністю, соціально–економічними умовами, психолого–педагогічними традиціями, орієнтацією на визначені наукові підходи. Однак, можна виділити і деякі загальні тенденції, які необхідно враховувати при створенні системи надання допомоги таким дітям.

По–перше, це максимально можлива інтеграція дитини з обмеженими здібностями в громадське життя (у тому числі й інтегроване навчання).

По–друге, перевага виховання цих дітей у родині.

По–третє, спрямованість на ранню діагностику порушень і їхнє лікування.

По–четверте, індивідуальний підхід до реабілітації й адаптації дитини в кожному конкретному випадку 5.

Україна має інтегруватись до світової системи реабілітації, використовуючи для цього наявний науково–технічний потенціал та практичний досвід.

Література


  1. Виноградова, Л.Г. Дітям з особливими потребами – нашу увагу і підтримку Текст / Л.Г. Виноградова // Соц.захист. – №6. – 2001. – С.34–35.

  2. Дети с ограниченными возможностями: проблемы и инновационные тенденции в обучении и воспитании. Хрестоматия по курсу „Коррекционная педагогика и специальная психология” Текст / сост. Н.Д.Соколова Л.В.Калининова. – М.: Издательство ГНОМ и Д, 2001.– 448с.

  3. Камаев, И.А. Детская инвалидность Текст / И.А. Камаев, М.А.Позднякова. – Нижний Новгород: Научное знание, 1999. – 156с.

  4. Про схвалення концепції ранньої соціальної реабілітації дітей – інвалідів: Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000р. № 1545 Текст // Офіційний вісник України. – 2000. – №42. – С.60–65.

  5. Трилер, Р. Програма ранньої допомоги дітям з відхиленнями в розвитку „Маленькі сходинки” Текст / Р. Трилер. – Мн.: Видавництво Белапди, 1999. – 150 с.

Т.М.Кошиль

ОСОБЛИВОСТІ СІМЕЙНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ В РІЗНИХ ТИПАХ НЕБЛАГОПОЛУЧНИХ РОДИН

Вивчення процесу соціалізації у науці почало здійснюватись в кінці 19 ст. Вчені, що досліджували процеси соціалізації, розходяться в розумінні ролі людини в цьому процесі. Перший підхід (Е. Дюркгейм, Дж. Перрі, Р. Ховигхерет) вказує на пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес адаптації до соціуму, який формує кожного індивіда відповідно до притаманної йому культури. Інший підхід (А.Бандура, У.Бронфенбреннер, Ф.Джирінг), що склався в рамках досліджень соціалізації, умовно можна визначити як суб’єкт–суб`єктний. Він підкреслює активну роль людини в процесі соціалізації.

Проблеми сімейної соціалізації на сучасному етапі розглядаються такими вченими як: А.Антонов, Ф.Ар’єс, Т.Гурко, В.Єлізаров, М.Тітма, Т.Титаренко. Питання впливу сімейного неблагополуччя на дітей стали сферою інтересів С.Арзуманян, С.Бєлічєвої, М.Буянова, А.Єлізарова, Т.Міньковського, А.Мудрика.

За визначеннім А. Капської: „Неблагополучні сім’ї – ті, які ведуть аморальний спосіб життя, зі стійкими конфліктами між батьками і дітьми. В них систематично допускаються серйозні педагогічні прорахунки внаслідок педагогічної неосвіченості, безграмотності; характерні застосування фізичних покарань, неврахування індивідуально–психологічних особливостей дитини в процесі сімейного виховання ” [3].

В залежності від того, який фактор соціальної адаптації родини є домінуючим та визначає дезорганізацію її функціонування Г.А. Махмадаміновою були виділені наступні типи неблагополучних сімей: малозабезпечені, конфліктні, педагогічно некомпетентні (неспроможні), асоціальні. Однак, автор важає, що категорія малозабезпечених родин, може не розглядатися з причини тотального зубожіння населення (за даними Державного інституту проблем сім`ї та молоді більше 40% сімей сьогодні перебувають за межею бідності) [2].

Для конфліктної сім’ї є типовою напруженість внутрішньосімейних взаємин, незадовільний соціально–психологічний клімат. Зазначена категорія може характеризуватись двома видами конфліктів. Як правило, більшість ціннісних орієнтацій цієї категорії родин протистоять суспільним нормам та потребам, що призводить до конфлікту сім’ї з іншими соціальними інститутами, її дезадаптації. Деморалізуюче середовище цих сімей зосереджує в собі одночасно велику кількість різнобічних негативних факторів, таких як пияцтво, хуліганські прояви, нецензурна лексика, прояви жорстокості зі сторони батька до дітей та дружини, і як наслідок, відсутність позитивних емоційних зв’язків між подружжям та між дітьми та батьками. Основний метод впливу на дітей у таких сім’ях – це погрози, тілесна кара. Відповідно і діти до батьків ставляться з підозрою та неприязню. Звертаючись до чотирьохщаблевої моделі научіння та відтворення А. Бандури, постійне спостереження моделей поведінки батьків, їх когнітивна організація та символічне повторення, точність зворотнього зв’язку призводить до відтворення дітьми поведінки, дуже схожої на батьківську [1]. Діти даного типу сімей відрізняються підвищеним рівнем нервової збудженості, подразливості, агресивності. Їм властиві замкнутість, грубість, жорстокість, пригніченість, занижена самооцінка, схильність до обману. Це пояснюється тим, що формування “Я – концепції” відбувається під впливом негативного фону сімейного оточення, що спочатку засвоюється через моделювання, спостереження та відтворення поведінки, а далі соціальний досвід неповнолітнього складається переважно з уявлень, що віддзеркалюють побут цих сімей, їх родинну соціальність.

Тоді як педагогічно некомпетентні (неспроможні) сім’ї характеризуються, в першу чергу, втратою контакту з дітьми та контролю над ними. Для батьків цієї категорії сімей характерні такі риси як податливість, невміння або нездатність впливати та корегувати поведінку дітей. Вимоги таких батьків небагаточисленні та ненаполегливі, їх прохання та розпорядження ігноруються дітьми. Частіше всього батьки обмежують свої потреби й витрати з метою задоволення суб’єктивно підвищених вимог та потреб дітей. В результаті у неповнолітніх з’являється користолюбний та споживацький стиль поведінки.

Не менш помилковим є і авторитарний тип сімейного впливу, який виявляється в надмірному опікуванні, обмеженні самостійності та ініціативності дітей. Вимоги батьків у даному випадку обволікаються в форму беззаперечних вказівок, що часто призводить до грубого пригнічення та гноблення дитини. У цій підгрупі сімей з авторитарними методами формуються такі негативні риси як аутизм, жорстокість до слабших та підлабузництво до сильних. Опозиція неповнолітніх підліткового віку стосовно батьків небезпечна тим, що негативне ставлення до них починає транслюватись на всіх дорослих.

Інша підгрупа цієї категорії – це сім’ї з високим освітнім рівнем батьків, позитивним соціально–психологічним кліматом; високим рівнем матеріального забезпечення. Загалом подібні сім’ї володіють оптимальними можливостями для нормального соціально–психологічному розвитку дітей. Чому ж ми відносимо їх до когорти неблагополучних родин? Подібне явище, а саме, девіаційні прояви у поведінці дітей з цих сімей, пов’язані з соціалізаційно–педагогічною пасивністю батьків, обумовленою, як правило, кількома причинами. Відзначимо найбільш характерні з них: орієнтація на службово–виробничу сферу, особистісну самотворчість; на влаштування особистісно–інтимних сфер приватного життя батьками і т.д. Вони не усвідомлюють важливості батьківського впливу на формування особистості дитини і, як правило, передають неповнолітніх дітей на утримання дідусям, бабусям або іншим родичам. Контакти таких батьків з дітьми носять рідкий та випадковий характер, порушується емоційно–комунікативна сфера родинного спілкування. Ззовні стосунки у таких сім`ях складають позитивне враження: батьки дотримуються ліберального стилю у спілкуванні з дітьми, надаючи їм безмежну свободу вчинків; свої почуття висловлюють у вигляді цінних подарунків, цікавих подорожей. На думку батьків цієї групи сімей, надані дітям матеріальні можливості та, як правило, хороший рівень освіти можуть компенсувати брак родинної атмосфери та батьківського піклування. Втрачаючи емоційні та духовні контакти з батьками, неповнолітні підліткового віку шукають їх у референтних групах, що нерідко ставить їх під вплив аморально–кримінального світу, а несформована система ціннісних орієнтацій у світі ліберального стилю стосунків з батьками не може дати об’єктивне сприйяття ситуації. На думку автора, цю підгрупу сімей можна визначити як родини з латентним неблагополуччям.

Асоціальні родини є найбільш небезпечними для молодих генерацій, причому як для дітей, що в них ростуть, так і для оточуючих сусідських сімей з дітьми. Ця категорія сімей однозначно характеризується багатодітністю, бо має в середньому 3,2 дитини на своєму утриманні. Батьки абсолютно не усвідомлюють власної відповідальності та обов’язків перед неповнолітніми дітьми. У місцях проживання подібних родин спостерігається антисанітарія, відсутність необхідних предметів побуту, дитячого одягу, продуктів харчування тощо. Наступною характерною рисою цієї категорії сімей є своєрідний аморальний стиль життя батьків, що створює “родину–притон”. Її відвідує велика кількість людей без визначеного роду занять та постійного місця проживання, що характеризуються антисоціальним напрямком інтеріоризованої ситеми цінностей та установок.

Отже, категорія неблагополучних сімей загалом характеризується тим, що своїм недостатньо правомірним або деструктивним впливом (в широкому значенні цього слова) сприяє депривації неповнолітніх, аномальній соціалізації, створенню у дитини комплексу негативних установок, інтересів, деструктивній адаптації та орієнтації в соціальному середовищі. Отже, подібна сім’я сприяє моральному та соціальному патогенезу особистості дитини і зовнішньому виявленню цього явища у подальшому.

Література:


  1. Бандура, А. Теория социального научения [Текст] / А.Бандура; пер. с англ. – СПб.: Евразия, 2000. – 320 с.

  2. Махмадамінова, Г.А.Дихотомія процесу соціалізації особистості [Текст] / Г.А. Махмадаминова // Молодь в умовах нової соціальної перспективи: матеріали IV Міжнародної науково–практичної конференції. – Житомир, 2002. – С. 47–48.

  3. Технології соціально–педагогічної роботи: навч. посібник [Текст]; за гол. ред. А.Й. Капської. – К.: Знання, 2000. – 372 с.


Д. А.Кравчук

ОСОБЛИВОСТІ РОБОТИ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА З ДЕЗАДАПТОВАНИМИ ПІДЛІТКАМИ

У статті розкриваються особливості ранньої діагностики, методи, етапи, технології корегування особистості дитини з відхиленнями у поведінці.



Ключові слова: девіантна поведінка, дезадаптація, корекція, аналітико–перетворювальний метод, організаційні технології, конкретні технології.

В статье раскрываются особенности ранней диагностики, методы, этапы, технологии коррекции личности ребенка с отклонениями в поведении.



Ключевые слова: девиантное поведение, дезадаптация, коррекция, аналитико–преобразовательный метод, организационные технологии, конкретные технологии.

The article describes the characteristics of early diagnosis, methods, steps, technology, and correction of a child with behavioral problems.



Keywords: deviant behavior, dezadaptaciya, correction, analytical and transformative method, organizational technology, the specific technology.
Постановка проблеми. Проблема корекції особистості підлітків з соціально дезадаптованою поведінкою набула значення в сучасному суспільстві, оскільки маргіналізація населення, зміна суспільних норм та нестабільність сімейних стосунків ускладнює успішну соціальну адаптацію дітей та підлітків. Корекційна робота з соціально дезадаптованими дітьми здебільшого здійснюється інтуїтивно, тому проблема з'ясування її закономірностей, факторів ефективності та механізмів впливу є актуальною.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

В працях, присвячених вивченню соціально дезадаптованої поведінки, розглядаються проблеми типологізації дезадаптованих осіб (Ю.О.Клейберг, Н.Ю.Максимова, А. Бандура та ін.), значна увага приділяється акцентуаціям та психічним розладам дитини (F.Є.Лічко, Е.Г.Ейдеміллер), визначаються особливості поведінки дезадаптованих підлітків, відповідно до їх ролі у структурі асоціальних угрупувань та дефектів розвитку дитини (О.М.Бандурка, С.П. Бочарова, Є.В.Землянська), розроблено класифікацію протиправної поведінки з урахуванням ступеня антигромадської спрямованості особистості (Г.М.Міньковский, В.Ф.Пірожков та ін.). Ресоціалізацію як поліфундаментальний процес повернення індивіда до соціуму, вивчала низка вчених, зокрема: Т.П. Авєльцева, М.Ю. Кондратьєв, Ю.Л. Лобков, В.Д. Москаленко, В.Ф. Пірожков та ін.

Разом з тим проблема технологій та методів комплексної соціальної роботи з цією категорією підлітків покищо висвітлено не достатньо.

Цілі статті: дослідження ефективних технологій методів соціальної роботи з дезадаптованими дітьми.

Виклад основного матеріалу.

Під дезадаптацією родуміють систему вчинків чи окремі вчинки, які суперечать прийнятим у суспільстві нормам і виявляються у вигляді незбалансованих психічних процесів, неадаптованості, порушенні процесів самоактуалізації та ухиленні від морального й етичного контролю особистості над власною поведінкою [1].

Соціальний працівник, який прагне ліквідувати всякого роду відхилення у поведінці підлітка, повинен вибрати головним об'єктом уваги зовсім не правопорушення і навіть не дезадаптацію, а причини їх виникнення, в тому числі соціально–психологічні, що ведуть дитину із світу нормальних взаємин з людьми у світ ілюзорний, нерідко примітивний, кримінальний, а отже, асоціальний. При цьому особливу увагу слід приділяти тому періодові життя дитини, протягом якого формується її особистість, коло моральних інтересів, сфера міжособистісних взаємин.

У спілкуванні з підлітками соціальному працівникові важливо продемонструвати, що він зовсім не збирається абсолютизувати себе і свої можливості і завжди готовий взяти до відома досвід свого молодшого партнера по спілкуванню, тобто самого підлітка. Довірливі стосунки з підлітками виключають традиційні методи – повчання, моралізування, тотальний контроль, жорстку регламентацію [2].

Важливим є завдання пошуку нестандартних методів ранньої діагностики і корекції порушеного розвитку підлітків. Найбільш адекватною технологією вирішення цих завдань можна вважати аналітико–перетворювальний метод – коригування особистості дитини, що здійснюється в такій послідовності:



  1. психологічна кваліфікація особистісних деформацій підлітка, вияв їх внутрішніх механізмів, визначення рівнів психічних змін, мотиваційно–потребнісної та ціннісно–смислової сфери;

  2. визначення на основі проведеного аналізу конкретних завдань і сфер, де можливі профілактичні, дидактичні, корекційні впливи;

3) знаходження, розробка і апробація тактичних прийомів діагностичних і корекційних методик, оптимальних умов, що сприяють їх реалізації [4].

Із самого початку цієї роботи слід враховувати особливості підліткового віку. "Важкий" підліток, навіть виражаючи на словах готовність "виправитися", не завжди відчуває внутрішню потребу це зробити. Але уже сам факт його згоди контактувати з соціальним працівником, його прихід, наприклад, в центр психолого–педагогічної допомоги чи спортивну секцію, може свідчити про те, що у нього зародились сумніви щодо доцільності звичного для нього життя, нечітке бажання "щось здійснити". З психологічної точки зору це ще достатньо невизначений, дифузний стан, не завжди адекватно усвідомлюваний і оцінюваний підлітком. Він не має певного мотиву, планів подальших дій, розуміння того, як з цим "боротися" і чи потрібно це робити. І саме соціальні працівники, психологи повинні перевести цей дифузний стан в якісно інший ранг – повноцінну потребу в нормальному житті.

Такого роду завдання можуть реалізовуватися в чотири етапи:


  1. мотиваційний (створення високої особистісної зацікавленості в пропонованих психокорекційних заняттях);

  2. орієнтаційний (вводяться численні мотиви–альтернативи, вибір);

  3. установчий (формуються особистісно прийнятні для конкретного підлітка мотиви "змін", наприклад, індивідуальні установки "на тверезість", безконфліктні взаємини з матір'ю);

  4. діяльніший (розробка для підлітка розгорнутих планів і програм організації майбутньої поведінки в рамках певної діяльності – спортивної, творчої, навчальної, трудової і т.ін.) [5].

Після діагностики і кваліфікації потребнісного стану соціальний працівник може запропонувати підлітку попробувати свої сили в різних видах діяльності – від простих контактів із ровесниками в клубі чи гуртку до складних і творчих занять. Підліток повинен мати широкий спектр вибору, щоб першопочатковий дифузний стан перетворити в мотивоутворення, що може бути основою психокорекційного впливу.

Загалом технології соціальної роботи з дезадаптованими дітьми та підлітками можна розділити на дві групи: організаційні технології; конкретні технології соціальної роботи [4].

Організаційні технології в цілому спрямовані на вияв дітей групи ризику, діагностику їх проблем, розробку програм індивідуально–групової роботи і забезпечення умов для їх реалізації.

Етапами реалізації організаційних технологій можуть бути такі.

1.Формування банку даних дітей та підлітків групи ризику.

2. Діагностика проблем особистістю і соціального розвитку дітей і підлітків, які потрапили в сферу діяльності соціального працівника.

3. Розробка програм діяльності з дитиною, групою, спільнотою.

4. Забезпечення умов реалізації програм.

5. Консультування [2].

Організаційна технологія створює каркас для застосування певних технологій індивідуальної чи групової роботи з дітьми, які опинилися в соціально небезпечній ситуації. Зміст тієї чи іншої технології визначається конкретною проблемою дитини. При цьому існують проблеми, найбільш характерні для дітей групи ризику.



Висновки. Методи педагогічного впливу на соціально дезадаптованих учнів, на жаль, не часто дають бажаний ефект. Це пояснюється тим, що міри, прийняті вчителями й вихователями, не враховують глибинних причин відхилень у поведінці дітей. Тільки на основі ретельної психологічної діагностики фахівцями з соціальної роботи чи психологами можлива розробка ефективних програми ресоціалізації учнів, що мають стати основою виховної роботи з ними.

Література:

  1. Вострокнутов, Н.В. Школьная дезадаптация: ключевые проблемы диагностики и реабилитации [Текст] / Н. В. Вострокнутов // Школьная дезадаптация. Эмоциональные и стрессовые расстройства у детей и подростков. – М.: [б. и.], 1995. – С. 8–11.

  2. Завацька, Н.Є. Проблема дезадаптації особистості в умовах системних змін: криза соціальної та особистісної ідентичності [Текст] / Н.Є. Завацька // Проблеми заг. та пед. психол. : зб. наук. праць Ін–ту психол. ім. Г.С.Костюка АПН України [Текст] / за ред. С. Д. Максименка. – К., 2006. – Т. VIII. – Вип. 2. – С. 118–126.

  3. Максимова, Н.Ю. Воспитательная работа с социально–дезадаптированными школьниками : метод. рекомен. [Текст] / Н.Ю.Максимова. – К.: ІЗМН, 1997. – 136 с.

  4. Манова–Томова, В.З. Психологічна реабілітація при порушеннях поводження в дитячому віці [Текст] / В.З. Манова–Томова, Г.Д. Бирьов, Р.Д. Пенушлыэва. – Софія – Київ: Гуманітарний видавницький центр ВЛАДОС, 2001. – 187с.

  5. Овчарова, Р. В. Технологии практического психолога образования : учеб. пособ. для студ. вузов и практ. работников [Текст] / Р. В. Овчарова. – М. : Сфера. 2000. – 448 с.


С. Л. Пилипенко

СОЦІАЛЬНО–ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДІТЕЙ, ЯКІ ВИХОВУЮТЬСЯ У НЕПОВНИХ СІМ’ЯХ

У статті проаналізовані основні чинники, які впливають на формування психологічних особливостей дитини, яка виховується у неповній сім’ї.



Ключові слова: сім’я, неповна сім’я, позашлюбна сім’я, психо–фізіологічні проблеми дітей, адитивна поведінка дітей із неповних сімей, дромоманія.

В статье проанализированы основне факторы влияющие на формирование психологических особенностей ребенка, воспитывающегося в неполной семне.



Ключевые слова: сім’я, неполная сім’я, внебрачная сім’я, психо–физиологические проблемы детей, адиктивное поведение детей из неполных семей, дромомания.

The paper analyzes the main factors affecting the formation of the psychological characteristics of the child, brought up in a broken family.



Keywords: family, incomplete family, illegitimate family, psycho–physiological problems of children with addictive behavior from single–parent families, dromomania.
Постановка проблеми.

Проблематика сім’ї – її соціально–психологічні характеристики, що пов’язані з динамікою сімейних відносин, особливостями їх впливу на розвиток особистості дитини, надання психологічної допомоги сім’ям у важких ситуаціях є стабільно актуальною у психолого–педагогічній науці від початку ХХ ст.

З огляду на те, що сім’я – основний осередок виховання та формування особистості дитини неможливо не враховувати її специфічні соціальні обставини. За останні роки спостерігається тенденція до зростання розлучень, позашлюбних народжень, смертності населення, що збільшує кількість неповних сімей. За даними Державної доповіді про становище сімей в Україні, неповні сім’ї складають 24,8%, переважна більшість яких є материнськими 7. За таких умов визначення психологічних особливостей дітей саме з неповних сімей є актуальною проблемою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Питання типології сімей, їх специфіка, основні проблеми та види соціальної допомоги перебували у центрі уваги багатьох видатних і відомих психологів: А. Адлера, Е. Берна, М. Боуена, Д. Видри, К. Вітакера, Д. Віткіна, Л. Виготського, Е. Еріксона, М. Ламб, У. Огборн, Ф. Педерсона, В. Сатір, Г. Фігдора, З. Фройда, К. Хорні, К. Юнга та ін. Їх дослідження стали теоретичною й методологічною базою фундаментальних і прикладних розробок проблематики виховання дітей у неповних сім’ях, здійснених вітчизняними вченими О.І.Бондарчуком, Ю.В. Борисенком, В.М.Дружиніним, О.І. Захаровим, Є.Г. Ейдеміллером, Д.І. Ісаєвим, Г.С.Костюком, І.С. Коном, Т.М. Титаренко, В.М. Целуйком, Н.В. Чепелєвою та ін.



Цілі статті: проаналізувати умови формування психологічних особливостей дитини з неповної сім’ї.

Виклад основного матеріалу.

Т.В. Андрєєва розглядає неповну сім’ю як сім’ю, що складається з одного із батьків та однієї або декількох неповнолітніх дітей. Як правило, неповні сім’ї виникають внаслідок багатьох причин: народження дитини поза шлюбом, смерті одного з батьків, розірвання шлюбу; згідно цього розрізняють основні типи неповних сімей: позашлюбна, осиротівша, розлучена [1].

Виховання дітей в неповних сім’ях має свої особливості. Через відсутність одного з батьків, іншому доводиться вирішувати всі матеріальні та побутові проблеми родини. При цьому також необхідно виконувати функцію виховного впливу на дітей, що за виниклих умов є дуже складною задачею. Тому більшість неповних сімей відчувають матеріально – побутові труднощі та мають педагогічні проблеми [1].

Психологічний клімат в неповній сім’ї значною мірою визначається постійними хвилюваннями, що з’являються внаслідок втрати одного з батьків. Більшість неповних сімей виникають через те, що батько йде із сім’ї. Матері часто несвідомо виміщають свої розчарування та незадоволення на дитину. Може виникати ситуація, коли мати підкреслює роль жертви, в якій опинилась дитина. При цьому сама дитина намагається заповнити нестачу батьківської опіки, що іноді виходе за межі розумного. В таких випадках виховна атмосфера сім’ї негативно впливає на розвиток особистості дитини.

На думку Ю.Борисенко, А. Портнової, за відсутності одного з батьків дитина позбавлена можливості повноцінного формування стереотипу поведінки своєї статі. Так, через відсутність батька хлопчик не може спостерігати особливості чоловічої поведінки та мимоволі приймає жіночі риси. Для дівчинки мати в такій ситуації повинна поєднувати материнську роль та роль відсутнього батька, внаслідок цього психосексуальний розвиток супроводжується протиріччями 3, с. 6.

Особливо важко переживають розпад сім’ї діти дошкільного віку, для яких розлучення батьків стало ломкою усталеної сімейної структури, звичних відносин з батьками, конфліктом між прихильністю до батька та матері. При цьому у деяких дітей спостерігається регресія ігрових форм [2, с. 13].

При розлученні більш уразливою є єдина дитина в сім’ї. Ті діти, у яких є брати та сестри, легше переживають розлучення батьків: діти в таких ситуаціях виміщують агресію та тривогу один на одному, що значно знижує напруження та зменшує вірогідність нервових зривів [3].

Американські вчені Б.Артур та М.Кемме відмічають, що у дітей, які втратили одного з батьків, з’являються емоційні труднощі. Серед емоційних проблем вони виділяють різні розлади та реакції: фобії, розлади сну, сни з важкими сновидіннями. Внутрішній світ таких дітей сповнений почуттям самотності, являє собою емоційну порожнечу [2].

Ряд дослідників вважають, що діти, які виросли в неповних сім’ях, гірше підготовлені до сімейного життя, вони частіше уникають вступу до шлюбу, більш схильні до розлучення. Юнаки та дівчата з неповних сімей в цілому менш цілеспрямовані, менш ініціативні, не урівноваженні. У них складніше розвивається здатність до співчуття, до керування своїми емоціями та поведінкою[7, с. 1].

Багато проблем з’являються у дітей із неповних сімей в школі.

Як зазначає В.М. Дружинін такі діти частіше характеризуються як нелюдимі, боязливі. Вони, як правило, агресивні, схильні до конфліктів, сварок, недисципліновані, погано навчаються. Їм властивий сум, який може переростати в депресію. При цьому діти можуть відчувати образу, власну провину за розпад сім’ї [5].

Вагомий вплив на дитину має позашлюбна сім’я, що виникає з народженням дитини поза шлюбом, та який ускладнюється негативним ставленням до неї суспільного оточення. Важливо, щоб мати якомога раніше сказала дитині правду про її появу. На відсутність батька діти реагують по – різному. Як правило, хлопчики більш уразливі, ніж дівчатка.

Як зазначає І.Ф.Дементьєва, діти, які виховуються в позашлюбних сім’ях, більш нервові, чутливі, закомплексовані, ніж діти із нормальних сімей [4]. Для позашлюбних дітей характерні зниження пізнавальних установок, низька шкільна успішність, слабка потреба в досягненнях. Діти, що ростуть в неповних та позашлюбних сім’ях, дістають нижчу освіту, тому згодом мають нижчий рівень доходів.

Особливим чином впливає на психіку дитини і „фіктивне” розлучення. Дитина відчуває себе непотрібною через те, що батьки не реагують на її потреби. Як наслідок цього, дитина втрачає довірливі відносини з батьками, між ними наростає конфліктність. В результаті спостерігаються втечі дитини з дому, правопорушення, нервові розлади, неврози, бродяжництво [4].

Гостро стоїть проблема адитивної поведінки дітей із неповних сімей, котра виступає як спосіб регуляції внутрішнього стану в психотравмуючій ситуації. При чому, доведено, що діти, які пережили розлучення, через замкнутість та надмірну вразливість часто схиляються до вживання алкоголю та наркотичних речовин [4].

Актуальним є поширення бродяжництва серед дітей із неповних сімей. Це явище отримало назву «дромоманія». Дромоманія – це схильність до бродяжництва, яку розглядають як соціальне явище, а не як розлад психіки [1]. Часто діти тікають з дому через те, що страждають від насилля в сім’ї. Це може бути фізичне, емоційне, економічне або сексуальне насилля. При чому, саме сексуальне насилля в сім’ї над дитиною може призвести до формування у останньої відхилень у поведінці, а в подальшому – до проституції чи сексуальних зловживань.



Висновки. Неповна сім’я – це сім’я, яка складається з одного із батьків та однієї чи декількох неповнолітніх дітей. Розрізняють позашлюбні, осиротівши, розлучені; материнські та батьківські неповні сім’ї. Кожна з зазначених сімей особливим чином впливає на формування особистості дитини. На сьогоднішній день вирішення педагогічних та психологічних проблем неповної сім’ї є більш важливішим, ніж матеріальних та побутових. А в неповних сім’ях їх виникає більш ніж достатньо. Ці проблеми заважають реалізації головної виховної функції сім’ї, та істотно впливають на розвиток людини на всіх вікових етапах її розвитку, а в дитинстві – тим паче.

Література:


  1. Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал