Та юридичного



Pdf просмотр
Сторінка9/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   30
Співвідношення законодавчого процесу парламенту України та країн
Європейського союзу (на прикладі республіки Польща)

Бушинський В.О., студент магістратури ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Букач В.В.

Законодавчий процес – це процес прийняття закону, який розпочинається із ініційованої парламентом законодавчої ініціативи або

75 внесення законопроекту до парламенту, охоплює реалізацію законодавчої
ініціативи у парламенті і завершується введенням в дію закону.
Законодавча процедура в Україні складається з низки послідовних процедур (стадій). Це вияв законодавчої ініціативи, обговорення законопроекту, прийняття закону, його підписання й оприлюднення
(опублікування). Кожна з таких основних стадій, у свою чергу поділяється на окремі етапи, стадії, серед яких розрізняють, зокрема, стосовно першої стадії: розробку проектів законів; внесення і відкликання законодавчих пропозицій, законопроектів, поправок; розгляд законодавчих пропозицій, законопроектів, поправок у комітетах, тимчасових спеціальних комісіях; прийняття законів; щодо другої і третьої стадій законодавчого процесу
(розгляд законопроектів і прийняття законів) розрізняють розгляд законопроектів у трьох читаннях тощо. Заключна стадія законодавчого процесу включає процедуру підписання законів, опублікування і введення
їх у дію тощо.
Законодавчу владу в Республіці Польща здійснюють Сейм і Сенат.
Законодавчий процес у Польщі також розпочинається із законодавчої
ініціативи, яку обов’язково повинен розглянути Сейм. Правом законодавчої ініціативи володіють депутати, Сенат, Президент та Рада
Міністрів, а також група не менш як 100 тис. громадян, які мають право обирати до Сейму.
Сенат здійснює право законодавчої ініціативи так: під час обговорення того чи іншого питання виникає необхідність і доцільність вне-сення законопроекту. Його можуть вносити комісія або не менш як десять сенаторів. Коли Сенат ухвалив рішення про необхідність прийняття закону, він повідомляє про це Маршала Сейму та Голову Ради Міністрів.
Президія Сенату передає законопроект на розгляд комісії з ініціативи та законодавчих завбачень, яка залучає до розгляду законопроекту інші постійні комісії, і після обговорення комісія пропонує Сенату відповідну пропозицію. Якщо ця ініціатива схвалюється, Маршал Сенату повідомляє про неї Сенат, Маршала Сейму та Голову Ради Міністрів. Таким чином, законопроекти вносяться до Сейму не від сенаторів чи постійної комісії, а від усього Сенату.
Якщо стосовно проектів законів і постанов виникають сумніви щодо їх відповідності чинним нормам права, Президія Сейму може звернутися до законодавчої комісії для одержання від неї висновку. Якщо законодавча комісія зробила позитивний висновок, Маршал Сейму віддає розпорядження про його розмножен-ня і передачу друкованого тексту депутатам. Одночасно Маршал Сейму направляє проекти законів і постанов Президенту, Маршалу Сенату та Голові Ради Міністрів.
Розгляд проектів законів відбувається шляхом трьох читань, а постанов
– двох.
Перше читання законопроекту (постанови) відбувається на сьомий день після одержання депутатами друкованого тексту, якщо Сейм не прийме іншого рішення. Читання включає обґрунтування проекту
ініціатором внесення законопроекту, запитання депутатів і відповіді на них, дискусій щодо загальних принципів проекту. Завершується перше читання на засіданні Сейму передачею проекту до комісій, у тому числі й до законодавчої комісії, або тільки до останньої, якщо Сейм не відхилив

76 проект у цілому.
У ході другого читання подається до Сейму звіт комісії про проект, проводяться дискусії і вносяться поправки й пропозиції. Відбувається воно також на сьомий день після отримання депутатами звіту комісії. Право внесення поправок належить ініціаторові проекту, депутатам і Раді
Міністрів. Внесені поправки пе-редаються до комісії, яка їх розглядає, подає додатковий звіт до Сейму, який приймає або відхиляє їх.
Третє читання може відбутися негайно, якщо в другому проект не було направлено на повторний розгляд до комісії. Під час третього читання подається додатковий звіт комісії, якщо проект не був направлений на перерозгляд, доповідач подає поправки і доповнення, внесені під час другого читання. Спочатку голосуються поправки до окремих статей, а потім – проект у цілому в редакції, запропонованій комісією.
Закон, прийнятий Сеймом і Сенатом, передається Президенту на підпис.
Отже, порівнюючи законодавчі процеси України та Республіки Польщі можна зробити висновок, що дана діяльність в загальному досить подібна.
Особливістю законодавчого процесу в Республіці Польща є наявність двопалатного парламенту. Слід узяти до уваги при розгляді питання впровадження в Україні двопалатного парламенту саме досвід Польщі.
По-перше, запровадження Сенату посилить процес демократизації державної влади в Україні, сприятиме ширшому представництву територіальних інтересів на державному рівні. Проте запровадження в
Україні Сенату на сучасному етапі може порушити існуючі, й до того ж досить нестабільні, механізми взаємодії органів державної влади. Також необхідно враховувати, що в Україні, на відміну від Польщі, друга палата традиційно не була елементом законодавчої влади, а отже, не має досвіду функціонування двопалатного парламенту.
Європейська модель конституційної юстиції

Воробей В.М., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Камінська Н.В.

Модель конституційного судочинства в Україні сформована під впливом багатьох чинників
історичного, теоретико-правового, державницького і політичного характеру. Саме їх вплив зумовив формування місця і ролі єдиного органу конституційної юрисдикції у механізмі державної влади, підхід до формування складу Конституційного
Суду України, а також специфіку процедур відправлення конституційного судочинства.
Інститут конституційного судочинства в Україні у сучасному його вигляді був законодавчо закріплений порівняно недавно – у Конституції
України та Законі України «Про Конституційний Суд України» [1-2]. Сам
Основний Закон є джерелом розвитку конституційного правосуддя як
інституту судового захисту конституційного ладу в державі, цінностей демократії.
У наукових дослідженнях конституційне судочинство пов'язують
із законодавчо встановленим механізмом правового захисту конституції

77
[3, с. 42; 4, с. 11]. Сам механізм правового захисту конституції визначають як систему правових інститутів і процедур, які забезпечують її дію [5, с
17]. Набір його елементів різний – від вдосконалення законодавства та застосування контрольно-наглядових важелів до різних видів юридичної відповідальності.
Однак усі дослідники включають судовий конституційний контроль до елементів механізму правового захисту конституції.
У європейській моделі конституційної юстиції основні принципи відправлення конституційного судочинства, передусім, регулюються конституціями і конкретизуються законами. Американська модель, яка діє
і у деяких європейських країнах (Норвегії, Данії), передбачає розгляд конституційно-правових спорів (конфліктів) судами загальної юрисдикції.
Перевірка конституційності певного акту відбувається у процесі розгляду справи. Дослідники виділяють ще існування квазісудів – конституційних рад, конституційних трибуналів, які мають повноваження щодо розгляду конституційно-правових спорів (наприклад, Конституційна Рада Франції), яка є, на їх думку, модифікованою європейською моделлю конституційної юстиції (французька модель) [6].
Принципова різниця між процедурами розгляду справ у конституційному суді і конституційній раді полягає у наступному.
Конституційний суд є органом, розгляд справ у якому здійснюється на засадах змагальності та гласності. У конституційній раді змагальність сторін практично відсутня або має умовний характер. Так, у радах можуть робити запити та надаватись документи, однак виступи сторін не практикуються [7, с. 376].
Узагальнивши повноваження органів конституційної юстиції
європейських країн, виділимо предмет конституційного судочинства, який складають спори щодо: вирішення питання про відповідність основному закону держави міжнародних договорів, законів й інших правових актів; вирішення справ за конституційними скаргами громадян; офіційне тлумачення конституцій, інших нормативних актів; вирішення правових спорів різних органів влади (конфлікт компетенцій між суб'єктами федерації, конфлікти «горизонтального розподілу влади»); вирішення питання про відповідність основному закону діяльності партій; визначення конституційності референдумів; законності виборів (наприклад, ст.100
Конституції Греції); визначення правомочності державних службовців; питання про імпічмент президента, інші конституційні повноваження [8].
Якими б не були повноваження органу конституційної юстиції, його юридичні позиції мають вагоме значення для реалізації повноважень органів державної влади.
Сутність терміну «конституційне судочинство» в Україні не отримало законодавчого визначення, у Законі України «Про Конституційний Суд
України» йдеться про «конституційне провадження». Можна врахувати при підготовці нового законодавчого акту, який би регламентував відносини у сфері конституційного судочинства, закріплення терміну
«конституційне судочинство». Функціонування спеціального органу конституційної юрисдикції, який забезпечує конституційність правових актів, є визначальною рисою конституційного порядку у демократичній, правовій державі. Він повинен сприяти подоланню конфронтаційних

78 тенденцій між різними гілками влади, посиленню захисту прав людини, належному тлумаченню Конституції.
Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28.06.1996 року .[Електронний ресурс] // Режим доступу:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
2. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16.10.1996 № 422/96-ВР
.[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show /422/96-%
D0%B2%D1%80 3. Овсепян Ж.И. Судебный конституционный контроль в зарубежных странах:
Правовая защита конституций. – Р.-на-Дону: Литера-Д, 1992. – 320с.
4. Кряжков В.А., Лазарев Л.В. Конституционная юстиция в Российской Федерации.
– М.:БЕК, 1988.– 462с.
5. Гаврюсов Ю.В. Правовые вопросы организации и деятельности конституционных судов субъектов Российской Федерации. Дис. ...канд. юрид. наук: 12.00.02 – СПб., 1998.
– 229 с.
6. Гергелійник В.О. Правові проблеми становлення та функціонування конституційної юстиції України. Дис. …кандидат юридичних наук 12.00.02. – К., 1999. –
203с.
7. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. В 4-х томах. Тома
1-2. Часть общая. Учебник/ Отв. ред. проф. Б.А.Страшун. – М.: Издательство БЕК, 2000.
– 784 с.
Модернізація системи вищої освіти України в контексті
євроінтеграції
Жук Н.А., студент ННІПП НАВС
Остафійчук Т.В., доцент кафедри психології та педагогіки ННІПП НАВС, кандидат психологічних наук, доцент
Незважаючи на достатньо потужний масив наукових публікацій з актуальних освітянських питань, сьогодні потребують подальшого аналізу проблеми модернізаційного поступу та ефективного функціонування національної системи вищої освіти в умовах сучасного глобалізованого,
інформаційного суспільства знань та з огляду приєднання України до
Болонського процесу.
Інформаційне суспільство - «суспільство знань» - потребує якісно
іншої освіти, а тому зумовлює перебудову освітніх систем, їх модернізацію відповідно до глобалізаційних викликів часу.
В умовах формування інформаційного суспільства функціональними особливостями вищої освіти виступає не тільки здатність передачі нагромадженого в попередні роки обсягу знань навичок, але й спроможність фахівців з вищою освітою сприймати наукові ідеї, технічні новації і методи виробництва, використовувати на практиці інноваційні, креативні підходи до вирішення конкретних виробничих завдань і проблем, розвивати у майбутніх працівників новаторські здібності,
ініціативність, підприємливість.
Завдання вищої школи як соціального інституту полягає в тому, щоб сприяти професійній самореалізації індивіда, навчаючи його професійно спрямованій взаємодії з навколишнім природним і соціальним середовищем.
Загальна ідеологія модернізації освіти, на думку В. Андрущенка, має бути спрямована на підвищення її ефективності і конкурентоздатності, її

79 сутність полягає в «...збереженні минулого, його очищенні від деформацій
і осучасненні у відповідності зі світовим досвідом».
Поділяючи думку вітчизняних та зарубіжних фахівців, вважаємо, що нагальна потреба в модернізаційних зрушеннях у вищій школі вимагає концептуального вдосконалення системи освіти і професійної підготовки фахівців у таких напрямах: 1)особистісно орієнтований підхід в освіті, тобто ставлення до людини як мети соціального прогресу, а не засобу;
2)стимулювання активізації працівників у вищій освіті та професійній підготовці, що базується на концепції гармонійного розвитку людини;
3)створення умов та механізмів забезпечення якості вищої освіти;
4)продукування в процесі підготовки фахівців професійної компетентності
і соціальної відповідальності при вирішенні завдань науково-технічного прогресу, соціального і культурного розвитку.
Структурне реформування національної системи вищої освіти, зміна освітніх програм і проведення необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах України здійснюється в рамках Болонського процесу. У багатьох документах Болонського процесу зазначається, що він не передбачає уніфікації змісту освіти, натомість кожна країна-учасниця має зберегти національну палітру, самобутність та надбання у змісті освіти і підготовці фахівців з вищою освітою, а далі запровадити
інноваційні прогресивні підходи до організації вищої освіти.
На думку В. Шинкарука, стратегія розвитку вищої освіти України в умовах Болонського процесу передбачає створення інфраструктури, яка дозволить вищим навчальним закладам максимально реалізувати свій потенціал в плані задоволення високих вимог європейської системи знань та адаптувати систему вищої освіти України до принципів, норм, стандартів і основних положень Європейського простору вищої освіти, прийнятних і ефективних для нашої держави і суспільства.
Модернізація структури вищої освіти зумовлюється необхідністю проведення низки реформ. Серед складових модернізації вищої освіти
України, які є надзвичайно важливими для її подальшого розвитку, нам бачиться за доцільне виокремити такі:
1. Модернізація структури вищої освіти України вимагає змін у системі законодавчого і нормативно-правового регулювання вищої освіти з урахуванням вимог європейської системи стандартів, які сприятимуть розвитку національних культурних цінностей, демократії і гуманізму як основних чинників функціонування громадянського суспільства.
2.
Пріоритетного значення в контексті формування конкурентоспроможної системи освіти набуває запровадження в навчальний процес інновацій, новітніх досягнень освіти і науки.
3. Важливим чинником у модернізаційних зрушеннях має стати гуманізація освітнього процесу, зокрема – орієнтація на особистісно- орієнтовану освіту, гармонійний розвиток особистості слухача, студента, формування не тільки компетентних фахівців, а й високодуховних молодих людей, патріотів України.
4. Розв'язання соціальних проблем національної вищої освіти, які
існують на сьогодні, особливо в сучасних умовах. Реформи мають забезпечити рівний доступ до вищої освіти та можливість випускникам вищих навчальних закладів формувати успішну професійну кар'єру на

80 принципах соціальної справедливості, відповідальності, загальнолюдських цінностей.
5. Продовження започаткованого Законом України «Про вищу освіту» запровадження національної системи кваліфікацій та її гармонійну узгодженість із системою кваліфікацій Європейського простору вищої освіти.
6. Реформування вищої освіти має торкнутись й оптимізації мережі вищих навчальних закладів, а також визначення типів доуніверситетських
і університетських навчальних закладів. Такі реформи зумовлені необхідністю забезпечити належну якість освіти у вищій школі.
Отже, інтеграція вищої освіти до європейського освітнього простору стає стратегічно обумовленою і закономірною, а реформування її структури –нагальною необхідністю.

Проблеми формування громадянського суспільства в Україні в
умовах інтеграції до Європейського Союзу

Гладиш Л.С., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Букач В.В.

Нині досить актуальною темою є питання формування громадянського суспільства в Україні. Відомо, що в ст.1 Конституції України закріплено, що Україна – правова держава. Варто зазначити, що громадянське суспільство є первинним, саме воно є підставою для формування правової держави [1].
Таким чином, виходячи з положень Конституції України, можна стверджувати, що українське суспільство – громадянське. Проте, на мою думку, це не відповідає реальності. То ж розглянемо в чому полягають проблеми формування громадянського суспільства в Україні з точки зору соціально – психологічного аспекту:
Нездатність українців на рівні свідомості до закріплення думки, що ми дійсно здатні до інсталяції громадянського суспільства в нашій державі;
Неусвідомленість українським народом тієї соціальної цінності, яку несе громадянське суспільство для подальшого розвитку держави;
Відсутність в межах держави умов, що є необхідними для формування громадянського суспільства.
Основним показником дієвості громадянського суспільства є гарантоване ним забезпечення прав і свобод людини, які визнані вищими загальнолюдськими цінностями. Це випливає з передумов формування громадянського суспільства. Однак, на превеликий жаль, на сьогоднішній день ми не маємо змоги стверджувати, що в Україні у повному обсязі забезпечується дотримання прав і свобод людини і громадянина.
Тому, перш за все, для формування громадянського суспільства, соціум має пересвідчитися в своїй спроможності до цього. Він має бути налаштований на зміни, адже набуття суспільством статусу
«громадянське» веде до численних змін. Насамперед, це – зміни соціального, психологічного, економічного та політичного характеру.
Справжнє громадянське суспільство може існувати лише в державі з ефективною та конкуренто спроможною, соціально орієнтованою

81 економікою. Адже саме рівень ефективності національної економіки визначить місце України у світовому співтоваристві.
Варто також зазначити, що суспільство не може розвиватися, якщо не ставить перед собою великої мети. Про те, очевидним є те, що неможливо досягти великої цілі поодинці. Для цього, по – перше, має бути певний ступінь згуртованості людей, що здатні відмовитися від власних принципів задля спільної мети. Але, згідно із дослідженнями відомого українського етнолога та громадського діяча – Павла Чубинського, український народ на ментальному рівні не схильний до об’єднання. А по
– друге, це – високий рівень політичної, правової та духовної культури у
«борців за майбутнє свого суспільства».
Загалом, аналізуючи події в історії незалежної України, певні спроби вже були, але закінчились вони лише тимчасовим успіхом. Справа в тому, що для формування основних інститутів громадянського суспільства необхідно, щоб були сприятливі умови. Їх забезпечує саме суспільство через державу і всупереч їй. Через державу – прийняттям необхідних законів, формуванням демократичних структур, суворим дотриманням державою загальноприйнятих демократичних норм і процедур. Всупереч державі – утворення у рамках Конституції противаги у вигляді незалежних суспільних організацій і засобів масової інформації, функціонуванням масових демократичних суспільних рухів. Проте, так склалося, що в
Україні влада та суспільство – це два суб’єкти, що існують паралельно і зустрічаються лише двічі на 5 років – на парламентських та президентських виборах. І тому, коли держава не дотримується своїх обіцянок, виникають палкі суперечки між владою та суспільством. І вони мають на це повне право, спираючись, вже навіть, на демократичні принципи, що були сформовані в США ще в 1776 р. Один з них стосувався того, що «влада формується для захисту спільних інтересів, охорони й безпеки народу, нації й громади. Коли ж влада не відповідає цим завданням, то більшість громади має безсумнівне невід’ємне й непорушне право зреформувати, змінити або скасувати її в спосіб, який вважатиме за такий, що найбільше відповідає бажанню народу».
З одного боку, можна говорити про відому позитивну динаміку у розвитку українського суспільства в розглянутий період за такими параметрами, як «свобода слова», «свобода політичного вибору»,
«терпимість до чужої думки». З іншого-багато респондентів звертають увагу на критичний або погане положення справ в наступних сферах суспільного життя: «дотримання прав людини», «особиста безпека»,
«рівність всіх громадян перед законом», «соціальні гарантії» [2, с.3].
Тож, перш ніж прагнути до формування громадянського суспільства, український соціум має зрозуміти, що для реалізації такого бажання йому потрібно докорінно змінити величезну кількість речей всередині себе.
Наприклад, це – світогляд, правосвідомість та праворозуміння. А також це
– народний дух, який здатний надати суспільству сил, як моральних, так і фізичних, що спершу призведе до об’єднання, а в подальшому – до досягнення своєї цілі!
Список використаних джерел
1. Конституція України :чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на
7жовтня 2013 р.-К.: Паливода А.В., 2013. – 5 с.
2. Павленко Ю, Сучасне громадянське суспільство 2008. – 3 с.

82
Автономізація університетів як шлях демократичної перебудови
освіти в Україні
Балабуха Ю.М., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат психологічних наук, доцент Остафійчук Т.В.

Автономія університетів – це одна з новацій Закону України «Про вищу освіту», який набрав чинності 6 вересня 2014 року. Що-ж являє собою «автономія університетів»? Чому цей процес в даний етап освітнього розвитку в Україні є важливим? Чи можлива автономізація навчальних закладів в Україні? По-перше, слід прослідкувати генезис ідеї університетської автономії. Вона, як відомо, виникла в 11 столітті практично одночасно з народженням середньовічного університету.
Болонський університет, який має вагомі підстави вважатися першим, був заснований в 1088 році і виконував функцію юридичної школи, а вже в
1158 році німецький імператор Фрідріх Перший Барбаросса подарував
Болонському університету хартію «Authentica Habita», яка забезпечувала правовий захист студентів. У цьому документі уперше в історії була зафіксована незалежність університету від місцевої влади. У той самий час римські понтифіки були зацікавлені додатковим авторитетом, тому висловили підтримку вищої освіти. У 1231 році папа Григорій Дев`ятий видав булу «Parens Scientiarium», яка по суті стала хартією паризького університету. Таким чином, ця хартія надавала університету папський захист, свободу від місцевої церкви та міської влади, а також дозвіл на власні внутрішньоуніверситетські закони. Однак, в 16 столітті «Традицію своїх попередників порушив Луї Чотирнадцятий, залишивши за королем право на призначення професорів, які повинні були давати освіту за королівським розпорядженням і французьким традиціями». До 19 століття затверджувалася автономія без свободи, а починаючи з німецької класичної філософії - свобода без автономії. Тому на сучасний стан автономія університетів є формою академічної свободи. Знаковим для
Європи стало 18 вересня 1988 року, колу була підписана «Велика хартія університетів» (Magna Charta Universitetum

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал