Та юридичного




Сторінка8/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   30
Болонський процес та євроінтеграція: вища освіта України сьогодні

Михайлюк Л.Г., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат психологічних наук, доцент Остафійчук Т.В.
Одним з основних чинників, котрі реально визначають майбутнє нації, виступає освіта. Завдяки багатьом поколінням педагогів в Україні створено міцний фундамент освіти. Розвиток і зміцнення інтелектуального потенціалу української нації - це поштовх не лише для економіки, а й для забезпечення місця в колі цивілізованих народів Об'єднаної Європи.

65
Процес європейської інтеграції не може обмежуватися лише політичними та економічними факторами - він має охоплювати усі сфери суспільного життя: економічну, політичну, правову, наукову, культурну, освітню. Саме гуманітарний розвиток суспільства є головною передумовою успішного просування в цьому напрямі. Саме освіта значною мірою закладає погляди, цінності, способи сприйняття й
інтерпретації світу тощо. Усвідомлення цього фактору керівництвами
європейських країн втілилося в започаткуванні Болонського процесу тобто підписанням 1999 року у Болоньї 29 країнами Європи угоди про
інтеграцію вищої освіти і формування європейського освітного, наукового та інформаційного простору.
На сьогоднішній день реформа законодавства про вищу освіту стоїть на порядку денному з моменту вступу України до Болонського процесу в
2005 році, проте обсяг змін, які потрібно здійснити в системі вищої освіти ще досить великий.
Всі законопроекти «Про вищу освіту», декларують інтеграцію до
Європейського та світового освітнього простору, але чи містяться в них необхідні для такої інтеграції норми? Введення, наприклад, двох циклів навчання для української освіти не може бути самодостатньою метою, бо не може сформулювати відповідь на вищезазначені проблеми. Слід зазначити, що всі законопроекти пропонували перейти на загальноєвропейську триступеневу систему вищої освіти: бакалавр, магістр, доктор філософії, але на сьогодні Законом встановлені освітньо- професійний ступінь молодшого бакалавра, освітні ступені бакалавра і магістра, освітньо-науковий ступінь доктора філософії та науковий ступінь доктора наук. При цьому згідно з п.2 прикінцевих та перехідних положень «1) освітня діяльність за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, що провадиться вищими навчальними закладами і започаткована до набрання чинності цим Законом, продовжується у межах строку навчання за певною освітньо-професійною програмою з видачею державного документа про вищу освіту встановленого зразка - диплома спеціаліста. Останній прийом на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста проводиться у 2016 році; 2) вища освіта за освітньо- кваліфікаційним рівнем спеціаліста (повна вища освіта) після набрання чинності цим Законом прирівнюється до вищої освіти ступеня магістра»
[1]. Проте ця норма потребує кваліфікованого тлумачення для розуміння пересічними громадянами.
В результаті, наближаючи нашу систему до європейських вимог, ми тільки заплутали систему освітньо-кваліфікаційних рівнів, не змінивши змістовної частини навчальних планів. Вимоги до рівня спеціаліста не зазнали змін, а рівні бакалавра і магістра не отримали якогось нового змістовного наповнення – це виявились або урізані, або дещо розширені програми спеціалістів.
Але триступенева освіта є не єдиною вимогою Болонського процесу.
Необхідним для оцінки знань є впровадження в Україні Європейської кредитно-трансферної системи та орієнтація на результати навчання.
Більше того, без впровадження ЄКТС неможлива мобільність студентів, яка є «барометром» Болонського процесу. Але чи достатньо таких впроваджень для визнання українських дипломів за кордоном? Як показує

66 світова практика, держави створюють систему мотивації для залучення фахівців з іноземною вищою освітою, в нашій же країні «мотивує» система нострифікації.
Підсумовуючи, варто зазначити, що українська практика засвідчує потребу закріплення на рівні законів не лише декларативних норм напряму розвитку вищої освіти, а й конкретних інструментів їх реалізації, що відсутнє в Законі України «Про вищу освіту». Це означає, що прийняття нового Закону України «Про вищу освіту» - це фактично лише початок реформ вищої освіти.
Отже, українська освітня система поки що мало придатна для того, щоб готувати освічені і кваліфіковані кадри для сучасного ринку праці.
Вирішення цієї проблеми вимагає серйозних змін в підходах до навчання, структури і змісту навчального процесу, мотивованого навчання студентів
і, врешті-решт, відповідність здобутих студентами знань до попиту з боку роботодавців.
Список використаних джерел:
1. Про вищу освіту: Закон України від 01.07.2014 № 1556-VII // Відомості Верховної
Ради України, 2014 рік.

67
СЕКЦІЯ 2: КОНСТИТУЦІЙНО- ТА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА
Реформування конституційного законодавства з метою усуненя
впливу суб’єктів виборчого процесу на судову гілку влади

Залізнюк В.В., ад’юнкт НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Федоренко В.Л.

Об’єктивність та незалежність судової гілки влади є важливою передумовою справедливого відправлення правосуддя, неупередженості та підкорення судів виключно закону, а також гарантією належного виконання суддями своїх конституційних функцій із захисту прав і свобод людини та громадянина.
На сьогоднішній день в Україні діє система при якій призначення, переведення, та звільнення суддів перебуває у повній залежності від суб’єктів виборчого процесу, за результатами якого вони стали представниками, і уособленням влади.
Так, відповідно до статті 128 Конституції України (у всіх редакціях) перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів
Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.
Відтак, перше призначення здійснюється Президентом на п’ять років, а потім Верховною Радою України – безстроково. І перший і другий суб’єкти владних повноважень, що набули влади у наслідок їх успіху, як суб’єктів виборчого процесу. І перший і другий суб’єкт нерозривно пов’язані з політикою і, безумовно, не дивлячись на їх державницьку природу, є політичними та політизованими.
При цьому, згідно Основного Закону України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.
Такі конституційні гарантії цілком логічні і з точки зору принципів правової держави і з огляду на Європейські стандарти правової політики в тому числі і в частині здійснення правосуддя.
Разом з цим, наведені вище конституційні норми, якщо і не входять у пряму колізію то, принаймні, не є взаємно кореспондуючими. Адже, чи можна стверджувати про незалежність судді, якщо його доля та право на працю залежить від політичних гравців у системі державної влади. І якщо при першому призначенні Президент приймає рішення на підставі попередньо проведених перевірок та документів, що готуються та погоджуються (візуються) неполітичними суб’єктами то під час вирішення питання про обрання судді безстроково – в основу рішення може бути покладено виключно політичну чи особистісну мотивацію.
Подібний підхід, на моє переконання не узгоджується з
євроінтеграційними прагненнями нашої держави. Саме тому, вважаю, що забезпечення справжніх дієвих гарантій незалежності суддів є ключовим питанням конституційної реформи правосуддя і їх існування необхідно

68 забезпечити як при призначенні та звільненні судді з посади, так і у ході здійснення ним своєї діяльності.
Значимість та потреба надійного законодавчого захисту незалежності суддів потребує закріплення на конституційному рівні ефективних гарантій її забезпечення, які відповідатимуть європейським та міжнародним стандартам.
Переконаний, що у загальному процесі реформування законодавства
України в умовах євроінтеграції питання конституційної реформи в частині забезпечення незалежності суддів має стати пріоритетним. Адже, рішення щодо правозастосування тієї чи іншої норми закону, навіть реформованого під європейські стандарти, приймається саме судом.
З огляду викладене цілком логічним виглядає внесення таких змін до
Конституції України:
1) скасувати п’ятирічний строк призначення на посаду судді вперше.
Пропонована зміна узгоджується і євроінтеграційним рухом України, оскільки базується на рекомендаціях Венеціанської Комісії, викладених, зокрема, у пункті 39 Висновку CDL-AD (2010)003 від 16 березня 2010 року. Зокрема, у пункті 78 Висновку CDL-AD (2011)033 існування тимчасово призначених суддів визначено як одну із фундаментальних проблем, які існують в Україні у системі призначення та звільнення суддів з посад.
2) закріпити право на призначення суддів відразу безстроково за
Президентом України безстроково. При цьому важливо, обмежити Главу держави правом приймати рішення щодо призначення особи на посаду судді виключно на підставі та згідно з поданням Вищої ради юстиції.
Таким чином, участь Президента України зведеться до суто церемоніальної функції і залежатиме від змісту волевиявлення Вищої ради юстиції. Той же підхід варто застосувати і до вирішення питання про переведення суддів, де рішення Президента України залежатиме від змісту подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та згоди судді на переведення.
Такі новели будуть узгоджуватись з пунктом 14 Доповіді, присвяченій призначенню суддів СDL-AD (2007)028 від 22 червня 2007 року, де
Венеціанська Комісія відзначила, що якщо Президент має діяти лише в межах подання незалежної ради суддів, призначення суддів Президентом країни не видається процедурою, що може створити проблеми.
3) як логічне продовження попередньої пропозиції варто змінити і сам принцип формування Вищої ради юстиції. Працюючи над зазначеним питанням варто знову ж таки враховувати європейські стандарти незалежності суддів, а також висновки Венеціанської Комісії.
Зокрема, відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи
№ 94 (12) «Незалежність, дієвість та роль суддів» орган, який є уповноваженим приймати рішення щодо обрання та кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів.
У пункті 46 Рекомендації CM/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради
Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки прямо зазначено, що орган влади, який приймає рішення щодо добору та підвищення суддів по службі, повинен бути незалежним від виконавчої та законодавчої влади. Для гарантування незалежності такого

69 органу щонайменше половину його членів мають становити судді, обрані самими суддями.
Європейська хартія про закон «Про статус суддів» (пункт 1.3) також визначає, що щодо кожного рішення стосовно відбору та призначення судді на посаду, підвищення по службі або припинення його повноважень законом має бути передбачено втручання органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, у складі якого щонайменше половина членів – судді, обрані їх колегами, і в якому було б гарантоване якнайширше представництво суддівського корпусу.
Відтак, доцільно змінити повноваження та склад Вищої ради юстиції, закріпивши, що 12 із 20 членів становитимуть судді, призначені з’їздом суддів України. З’їзд адвокатів України та з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначатиме по два члени Вищої ради юстиції. За посадою до складу Вищої ради юстиції входитимуть Голова Конституційного Суду України, Голова Верховного
Суду України, Голова Ради суддів України та Генеральний прокурор
України. При цьому передбачається, що Генеральний прокурор України не бере участі в голосуванні при прийнятті Вищою радою юстиції рішень стосовно суддів. Крім того, змінами до статті 131 пропонується закріпити вимогу до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, де більшість мають складати судді, обрані з’їздом суддів України.
Реформування національного конституційного законодавства в описаних напрямках, на мою думку, суттєво посилить гарантії незалежності суддів, зменшить можливість втручання у судову систему
інших гілок влади і, відповідно, стане суттєвим кроком на
євроінтеграційному шляху України.

Термінологічна дискусія: принцип або метод автономного тлумачення
Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод

Матвєєва С.П., здобувач кафедри цивільно-правових дисциплін ННІПП
НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, професор Гопанчук В.С.
На сьогодні продовжується термінологічна дискусія щодо віднесення принципу автономності тлумачення до власне групи принципів тлумачення правових норм, або до групи методів тлумачення.
Частина науковців у своїх працях послідовно дотримуються дефініції
«принцип автономності» (Алісієвич К.С., Федик Є.С.), інші – «метод автономності» (Мармазов В.Є.).
Для характеристики та вивчення концепції автономності трактування необхідно чітко визначити дефініційну приналежність та включити автономність або в систему принципів, або характеризувати її як елемент методології дослідження.
Визначення методології та методики дослідження є основою розуміння будь-якої сфери наукової чи практичної діяльності. При цьому, перед тим як приступити до розгляду даного питання, варто звернути увагу на типові помилки, які зазвичай допускають у зазначених дефініціях, а саме:
1)
ототожнювання понять «методологія» та «методика»;

70 2)
занадто вузьке, спеціалізоване їх трактування.
Власне, науковці не наводять чіткого визначення терміну
«методологія» (та, відповідно, конкретних відмінностей між цим поняттям
і «методикою»); при чому більшість популярних трактовок можна цілком справедливо назвати або занадто узагальненими (наприклад, «методологія
– це вчення про структуру, логічну організацію, методи та засоби діяльності»), або ускладненими та відверто взятими з іншої сфери науки
(«методологія – це тип раціонально-рефлексивної свідомості …»).
У Великому Тлумачному Словнику української мови наведені наступні визначення даних понять:
Методологія – 1) вчення про науковий метод пізнання і перетворення світу, його філософська, теоретична основа; 2) сукупність методів дослідження, що застосовуються у будь-якій науці відповідно до специфіки об’єкта її пізнання.
Методика – 1) сукупність взаємозв’язаних способів та прийомів доцільного проведення будь-якої роботи; 2) вчення про методи викладання певної науки, предмету [Великий тлумачний сучасної словник української мови (з дод. і допов.) /Укладач і гол. Редактор В.Т.Бусел – К.:
Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002 –С.522].
Проте, як на нашу думку, варто відійти і від цих визнаних формулювань. Доцільніше використовувати інші, дещо спрощені визначення, наведені Новиковим А.М. та Новиковим Д.А. у їх спільній праці «Методологія»:
Методика – послідовність дій з досягнення бажаного результату.
Методологія – вчення про організацію діяльності [Новиков А.М.,
Новиков Д.А. Методология. – М.: СИНТЕГ. – С.21].
Ці визначення є досить простими, логічними і відповідають одному з унікальних законів природи та економіки – принципу «бритви Оккама» (в логіці відомому як «принцип достатнього обґрунтування»): «не варто примножувати сутності без потреби».
Відповідно до наведених положень «метод» – це засіб досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання; сукупність прийомів або операцій практичного чи теоретичного засвоєння дійсності.
Термін «принцип» доцільно трактувати в аспекті принципу системи.
При характеристиці різноманітних систем принципи відображають ті суттєві характеристики, що відповідають за правильне функціонування системи, без яких вона не виконувала б свого призначення.
Зважаючи на наведені дефініції, доцільним видається положення про включення автономності трактування правових норм в систему принципів.
Автономне трактування не є засобом пізнання Європейським судом сутності норм Конвенції та Протоколів до неї, а становить собою певну концепцію, специфічну характеристику тлумачення.
Даний висновок підкріплюється логічністю аксіоми про різність
ієрархічних рівнів самостійності методу та принципу. Будь-який метод у науковому дослідженні може бути застосований окремо від інших; у такому випадку постає питання про комплексність та об’єктивність дослідження, проте така ситуація можлива. Однак на практиці не існує принципу будь-якої діяльності, який можна було б застосовувати абсолютно відокремлено від інших принципів даної системи.

71
Відповідно, при тлумаченні положень Конвенції Європейський суд не використовує автономність тлумачення як окремий спосіб здійснення своєї діяльності, а застосовує його як специфічну характеристику трактування, одну із базисних концепцій.

Щодо визначення статусу громадської організації
Бочков П.В., Івченко А.І., здобувачі кафедри цивільно-правових дисциплін Міжрегіональної академії управління персоналом

Як відомо, ні державний сектор, ні бізнес, окремо чи разом узяті, не здатні сповна забезпечити життєво необхідні колективні інтереси або громадянські права, або соціальний захист, або збереження культурної та релігійної ідентичності, або проблеми довкілля. В той же час ця функція може бути успішно виконана шляхом створення і забезпечення функціонування громадських організацій (ГО).
Громадські організації є базою громадянського суспільства. Саме через них суспільство впливає на державну політику. Можна довести, що суспільство, яке суттєво впливає на формування і здійснення державної політики, є громадянським, а таким воно стає при достатній (критично достатній) кількості не формально діючих ГО.
Громадянське суспільство, як зазначає О.А. Вітенко - це не будь-яке суспільство, а сукупний індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об’єднань своєрідним регулятором свободи людини. Інакше кажучи, громадянське суспільство - це сфера соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого, різноманітних об’єднань, суспільних рухів і публічної комунікації. Його часто розуміють як місце соціальної дії відносно автономної від держави [1].
У літературі доведено, що активна участь громадян у суспільному житті, прийнятті та реалізації рішень, сприяння розвитку громадянської
ініціативи - є передумовою та показником розвиненості демократії, сталого розвитку суспільства [1, 2, 3]. При цьому сьогодні громадські організації - це не лише показники вираження та урахування думки громадськості, фактори громадської активності, а і посередники у співробітництві між органами державної влади та громадськістю [3], суспільством.
У Законі України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об'єднання», у ст. 1. «Поняття громадського об'єднання» міститься нормативне визначення одного з видів громадських організацій – громадського об'єднання - об'єднання громадян. Зазначено, що громадське об'єднання - це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
В той же час дія цього Закону, як сказано у ст. 2 «Сфера дії Закону», не поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення: 1) політичних партій; 2) релігійних організацій;
3) непідприємницьких товариств, що утворюються актами органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної

72
Республіки Крим, органів місцевого самоврядування; 4) асоціацій органів місцевого самоврядування та їх добровільних об'єднань; 5) саморегулівних організацій, організацій, які здійснюють професійне самоврядування; 6) непідприємницьких товариств (які не є громадськими об'єднаннями), утворених на підставі інших законів. Тобто, зазначені утворення: політичні партії, релігійні організації, непідприємницькі товариства, що утворюються актами державних органів та органів місцевого самоврядування, їх асоціації, саморегулівні організації, які здійснюють професійне самоврядування; непідприємницькі товариства, утворені на підставі інших законів - не є громадськими об'єднаннями.
Діяльність деяких з названих недержавних організацій регулюють спеціальні закони «Про політичні партії в Україні», «Про благодійництво та благодійні організації» «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та ін.
Виходячи з того, що зазначені організації, за своєю природою є громадськими та фактично – об’єднаннями – можна зробити висновок, про те, що в Україні відсутні єдине узагальнююче поняття недержавної громадської організації, єдиний нормативний акт про ГО. Між тим,
інституціоналізація процесів створення та функціонування громадських організацій та їх об’єднань у різних сферах суспільно-політичного і соціально-економічного життя країни передбачає створення єдиної правової основи здійснення зазначених процесів. Саме наявність такої основи сприяла б вдосконаленню відповідних організаційно-правових правил діяльності цих інститутів громадянського суспільства, чіткому визначенню правового та організаційного їх статусу, формулюванню цілей та функцій, впорядкуванню внутрішньої організаційної структури зазначених інститутів.
Список використаних джерел:
1. Вітенко О.А. Громадянське суспільство як основа демократичної держави
//[Електронний ресурс] Режим доступу: http:// www. nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/.
../VITENKO.htm
2. Jegers M. Micro Economics of the Profit and Nonprofit Sectors / M. Jegers // The
International Journal of Not-for-Profit Law. – 2002. – Vol. 5. – Issue 1. – Р. 24–38.
3. Ільїна М.В. Соціально-економічна роль некомерційних організацій у забезпеченні сталого розвитку суспільства// Механізм регулювання економіки, 2011. - № 3 - С. 27 -36
Ефективна публічна політика як запорука якісних реформ в Україні в
умовах Євроінтеграції
Телешун Я.С., студент освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» філософського факультету Київського національного університету імені
Тараса Шевченка, студент освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр»
ННІЗН НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, доцент Заяць Н.В.
Сьогодні перед Україною, напевно, найгостріше за всю її історію незалежності, постало питання впровадження реформ в усіх сферах суспільного життя. Така необхідність пов'язана з соціально-політичною

73 кризою: конфлікт на сході України, що посилений зовнішньою
інтервенцією, зневіра громадян до органів держаної влади і суспільних
інститутів; а також економічною кризою: проблеми з ціноутворенням та постачанням іноземних енергоносіїв в Україну, залежність від капіталів зовнішніх кредиторів: Міжнародного валютного фонду, Світового банку, країн-членів Європейського союзу (наявність 137.4 мільярдів доларів
США зовнішнього боргу на червень 2014 року за даними Національного банку України [1]). Тому, на думку відомого українського дослідника С.
Телешуна, в сучасних умовах «питання ефективності української влади стало питанням національної безпеки держави» [3, С. 8].
Необхідність, прискореного впровадження політико-правових реформ, також зумовлена підписанням Угоди про асоціацію між Україною та
Європейським Союзом (політичної частини 21 березня, економічної частини 27 червня 2014 року), в якій Україна окрім торгівельних зобов'язань взяла на себе обов'язок сприяти: розвитку і зміцненню політичного діалогу у різних сферах, поширенню міжнародної стабільності та безпеки, зміцненню поваги до демократичних принципів, реалізації верховенства права та належного урядування, захисту прав людини та фундаментальних свобод, поширенню принципів незалежності, суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів, а також співробітництву у сфері безпеки і оборони тощо [4]. Саме тому, сьогодні, перш за все, перед політичним істеблішментом постає питання реалізації ефективної публічної політики, як необхідної передумови проведення системних реформ.
В сучасній науковій літературі існують різні підходи розуміння поняття «публічна політика». На думку автора, найвдалішим є визначення
С. Телешуна, який аналізуючи світовий доробок з цього питання (роботи
К. Армінгеона, У. Кльоті, П. Кньопфеля, Я. Попадопулоса, К. Ларю,
Ф.Верона, С. Томсона, С. Джона, С. Ситник, І. Рейтеровича та інших) під публічною політикою розуміє систему комунікативного зв'язку та дій у вигляді послідовних рішень, що приймаються публічними акторами та громадянським сектором суспільства, політичні та інституційні інтереси яких можуть не збігатися, проте які об'єднанні метою розв'язання проблем, політично визначених як колективні [3 С. 10].
Основними складовими елементами публічної політики є: a)
публічна проблема - розв'язання публічної проблеми передбачає, що публічна політика спрямована на розв'язання певної соціальної проблеми, яка визнана публічною; b)
існування цільових груп (або груп-мішеней), які знаходяться в основі публічної проблеми - передбачає, що метою будь-якої публічної політики є зорієнтувати групи-мішені на певну поведінку, безпосередньо, або опосередковано через вплив на їх зовнішнє оточення; c)
наявність програмних цілей - публічна політика впроваджується з певною визначеною метою; d)
наявність певної кількості рішень та дій - публічна політика є системою дій та рішень; e)
програма втручання - це сукупність більше або менш конкретних рішень, що стосується програми та її реалізації.;

74 f)
ключова роль публічних дійових осіб - особи, які належать до політико-адміністративної системи, а також приватні особи, наділені повноваженнями ухвалювати рішення (політичний істеблішмент); g)
існування формалізованих актів - публічна політика передбачає видання актів, покликаних орієнтувати поведінку груп чи окремих осіб, що являються суб'єктами публічної політики. h)
спонукальна (або примусова) природа рішень та дій - реалізація публічної політики через адміністративно-примусовий ресурс чи процедуру укладання договору між заінтересованими сторонами
(публічними акторами та громадянським сектором суспільства).
Однією із складових ефективної публічної політики є політичний
істеблішмент, ефективність якого у здійсненні публічної політки багато в чому визначається: високим рівнем компетентності, здатністю нести відповідальність за свої дії, навички користуватися сучасними методами та інструментарієм у реалізації політики та здійсненні державного управління та наявність орієнтації на європейські цінності та традиції, адже як сказав відомий британський публіцист Томас Карлейль: «будь-яка реформа, крім моральної, даремна».
Саме бачення майбутнього держави, вміння добирати інструментарій щодо його реалізації, ефективне використання ресурсів і прогнозування наслідків власної діяльності відрізняє зрілого державного діяча від амбіційного політика.
Резюмуючи, варто зазначити, що складна, неоднозначна ситуація в якій опинилася Україна може стати саме тим каталізатором, що дасть змогу реалізувати увесь спектр реформ, які протягом останніх років мали ситуативно-вибірковий та атрибутивний характер.
Список використаних джерел:
1. Приходько Б. С. Валовий зовнішній борг України за І квартал 2014 року зменшився на 4.7 млрд. дол. США [Електронний ресурс] // Національний банк України.

Режим доступу
: http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=8297227&cat_id=55838 – назва з екрану.
2. Саух Ю. П. Проблеми та перспективи реформування системи державного управління в Україні [Електронний ресурс] // Політична партія «Молода Україна». –
Режим доступу
: http://www.vidkryti-ochi.org.ua/search?updated-max=2014-09-
17T10:44:00%2B03:00&max-results=1&start=2&by-date=false – назва з екрану.
3. Телешун С. О. Суспільні виклики та ефективна публічна влад: українські реалії //
Трибуна. - 2010. - №7-8. - С. 10 4. Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом [Електронний ресурс]
//
Урядовий портал.

Режим доступу
: http://www.kmu.gov.ua/kmu/control/uk/publish/article?art_id=246581344&cat_id=223223535
– назва з екрану.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал