Та юридичного



Pdf просмотр
Сторінка7/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30

Актуальні проблеми реформування пенсійної системи України в
сучасних умовах євроінтеграції
Омельчук М.В., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Грянка Г.В.
Законом України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» закріплено євроінтеграцію як стратегічний курс розвитку України.

56
Зокрема, однією із засад внутрішньої та зовнішньої політики проголошено забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі.
Водночас, однією із засад внутрішньої політики в соціальній сфері визначено удосконалення системи пенсійного забезпечення, створення умов для гідного життя людей похилого віку, стимулювання розвитку недержавної системи пенсійного страхування[1].
Як зазначає директор Інституту Української політики, - пенсійне реформування покликане: а) наблизити Україну до Європи - на рівні соціальних стандартів; б) встановити справді справедливу й ефективну систему пенсійного забезпечення; в) забезпечити гідне життя і відчуття стабільності людям, які своєю працею заслужили на достойний відпочинок [2].
У щорічному посланні до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2012 році» Президент України звернув увагу на питання євроінтеграції України шляхом забезпечення проведення ряду реформ, зокрема і у пенсійній системі. Європейський вибір України означає послідовну орієнтацію на чинну в провідних європейських країнах модель соціальної ринкової економіки. Перевагами зазначеної моделі є високий рівень соціальних стандартів і розвитку гуманітарної сфери, ефективний захист прав працівників, розвинена система соціального захисту. Наближення до економічних і соціальних стандартів Євросоюзу вимагає виконання низки умов, визначених угодами між Україною та
ЄС [3, с.12].
Однією з найважливіших проблем соціальної сфери в посланні
Президента України визначено незавершеність пенсійної реформи.
Незважаючи на важливі наслідки зміни пенсійного законодавства, проведеній пенсійній реформі притаманна низка недоліків. Проведені реформування у пенсійній системі не вирішили такі основні завдання:
- позбавлення пенсійної системи невластивих їй функцій;
- звільнення солідарної системи від фінансування доплати до розміру прожиткового мінімуму особам, які не мають необхідного страхового стажу, у спосіб перекладення зобов’язань на державний бюджет;
- започаткування запровадження загальнообов’язкової накопичувальної пенсійної системи.
Все вищевикладене вимагає модернізації соціальної політики держави, спрямованої на забезпечення її спроможності до реалізації визначених орієнтирів соціального розвитку в умовах сучасної моделі української економіки.
В умовах складної економіко-демографічної ситуації головною метою пенсійної реформи має стати перехід до страхових засад, що передбачають максимально щільну прив’язку розміру пенсії до обсягу пенсійних внесків. У процесі проведення пенсійної реформи мають бути вирішені такі завдання:
- збільшення рівня оплати праці (у т. ч. за рахунок її легалізації) та розширення легальної зайнятості населення;
- погашення заборгованості із виплати заробітної плати та зі сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування;

57
- скасування обмеження щодо сум, на які нараховуються страхові внески [3, с. 103].
Одним із напрямків реформування пенсійної системи визначено запровадження її другого рівня – обов’язкової накопичувальної системи, метою якої є часткова заміна солідарної пенсійної системи та диверсифікація джерел отримання доходів у старості. Законодавством не зазначено точну дату запровадження цієї системи, але визначено чіткі умови, після виконання яких вона почне функціонувати. Так, статтею 1
Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» визначено, що перерахування страхових внесків до
Накопичувального пенсійного фонду запроваджується починаючи з року, в якому буде забезпечено бездефіцитність бюджету Пенсійного фонду України [4].
Таким чином, євроінтеграційні орієнтири України вимагають, щоб соціально-економічна політика держави була направлена на досягнення
європейських стандартів якості життя, в тому числі гідний соціальний захист населення і належне пенсійне забезпечення. Хоча напрямки реформування пенсійного забезпечення були визначені більше десяти років тому, реформа пенсійної системи залишається ключовим пріоритетом і сьогодні. Для інтеграції у європейський соціальний простір
Україні доведеться здійснити ще чимало заходів, направлених на реформування пенсійної системи.
Список використаних джерел:
1. Про засади внутрішньої та зовнішньої політики: закон України від 01 лип. 2010 р.
// Відомості Верховної Ради України. – 2010. – №40. – Ст. 527.
2. Бондаренко К. Пенсійна реформа в Україні: елемент євроінтеграції / К.
Бондаренко // Урядовий кур’єр. – 15 берез. 2011 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukurier.gov.ua/uk/articles/pensijna-reforma-v-ukrayini-element- yevrointegraci/p/.
3. Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2012 році: Щорічне Послання
Президента України до Верховної Ради України. – К.: НІСД, 2012. – 256 с.
4. Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи: закон України від 08 лип. 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – №12-13.
– Ст. 82.
Реформування публічної адміністрації в Україні
Бегуш Н.В., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук Булик І.Л.
Сьогодення України потребує комплексного вирішення прописаних у
Конституції завдань розбудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Основою цих перетворень є демократія.
Стратегічний курс України на європейську інтеграцію вимагає нової організації влади, створення ефективної системи державного управління та місцевого самоврядування.
Процес розвитку України є унікальним багатовимірним історичним явищем, аналізувати яке потрібно з різних сторін. За роки незалежності відбулися зміни в усіх сферах життя суспільства. Створено основи демократії та інститути ринкової економіки, формується громадянське суспільство. Проте загальна оцінка реформ свідчить про низку проблем,

58 які заважають ефективному їх проведенню. Зокрема, і науковці, і громадськість сьогодні сходяться на думці, що чинна публічна адміністрація України не відповідає стратегічному курсу держави на демократію та досягнення європейських стандартів належного врядування, оскільки залишається неефективною, схильною до корупції, внутрішньо- суперечливою, надмірно централізованою, закритою від суспільства, громіздкою і відірваною від потреб громадян.
Говорячи про реформування публічної адміністрації, потрібно мати на увазі, що мова йде не лише про територіальну структуру, адміністративну юрисдикцію, чисельність працівників та методи діяльності, а основу проведення комплексних реформ у державі. Отже, ця модернізація має здійснюватися за стратегією, основою для якої є принципи європейського адміністративного простору та концепції відкритого і ефективного управління.[1, с. 288.]
Важливо зауважити те, що реформування відбувається паралельно із розвитком суспільства. Як правило, така стратегія змін публічної адміністрації поєднується із євроінтеграційними процесами та пов’язаними з цим програмами соціально-економічних та демократичних перетворень. Важливо зрозуміти, що без сильних, стабільних та професійних інститутів публічної адміністрації неможливо досягти бажаних результатів в жодній із областей суспільства.
Процес реформування публічної адміністрації повинен мати такі ознаки: по-перше, змінам повинні передувати широкі публічні обговорення та вивчення експертами пропонованої моделі змін та її відповідності
інтересам громадян; по-друге, реформування адміністрації повинно мати системний і стратегічний характер, а не інструментальний та терміновий; по-третє, необхідно усвідомити, що якісна модернізація публічної адміністрації та її діяльність неможливі без досягнення політиками принципової згоди щодо мети та результатів її реформування [2, с. 11-19].
Метою реформування публічної адміністрації повинно бути забезпечення високої якості послуг для громадян, стабільного поступального розвитку суспільства і держави, здатність до сприймання та реалізації суспільних потреб та досягнення європейських стандартів і цінностей у сфері суспільного життя, таких як верховенство права, ефективність, прозорість, відповідальність тощо.
Процес реформування системи органів виконавчої влади вимагає реалізації таких напрямів діяльності:
– затвердження на державному рівні концепції і плану реформування системи органів виконавчої влади України;
– забезпечення належної правової бази і підвищення відповідальності за стан проведення реформи як органів влади загалом, так і вищих посадових осіб зокрема;
– формування раціональної організаційної моделі забезпечення адміністративної реформи (і в її межах – модель реформи органів виконавчої влади) з єдиним Координаційним центром;

59
– розробки методики реалізації перетворень, контролю за виконанням та оцінюванням здобутків реформування в кожному окремо взятому сегменті і комплексно;
– створення Координаційного центру з реформ державного управління, на основі ґрунтовного дослідження практики реформування в
Україні та зарубіжних державах, а також урахування фінансових, матеріально-технічних, інформаційно-аналітичних та кадрових засобів.
Адаптація до стандартів Європейського Союзу вимагає комплексного підходу, головними складовими якого є: удосконалення нормативно- правової бази (оскільки публічна адміністрація діє на основі норм права, її модернізація вимагає відповідної зміни правових норм, які повинні відображати потребу суспільства у високій якості, прозорості та стабільності в роботі публічної адміністрації. Водночас, слід звернути увагу на те, що недосконалість права уповільнює процес реформ); кадрове забезпечення євроінтеграційних проектів (реформа публічної адміністрації вимагає посиленої уваги до управління людськими ресурсами); підтримка впровадження в органах влади системи управління якістю; належне фінансування органів влади, забезпечення конкурентоспроможності державної служби на ринку праці.
Список використаних джерел:
1. Авер'янов В. Б., Дерець В. А., Ославський М. І., Писаренко Г. М., Пухтецька А. А.
Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право / НАН
України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / В. Б. Авер'янов (заг.ред.). – К. :
Юстиніан, 2007. – с. 288.
2. Білозерська Т. О. Реформування публічної адміністрації в Україні як крок до
європейської інтеграції / Т. О. Білозерська // Форум права. – 2007. – № 2. – с. 11-19.
3. Концепція реформування публічної адміністрації в Україні – [Електронний ресурс].

Режим доступу: http://www.pravo.org.ua/files/stat/Concept_public_administration.pdf
Проблеми реформування законодавства України щодо статусу
біженця
Юсіфлі Б.Т.о., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Грянка Г.В.
Щороку в усьому світі 20 червня відзначають Всесвітній день біженців. Але, у новітній історії України проблеми тих, хто змушений залишити домівку і тікати до безпечніших місць, ніколи не були такими актуальними, як 2014 року.
Біженці, і в цілому вимушені мігранти, не є новим явищем для
України. Чимало українських політичних і культурних діячів, зокрема протягом ХХ століття, змогли врятуватися лише завдяки притулку, наданому їм в інших країнах. Відбувалося це і після отримання незалежності [1, с. 54].
Щороку, за даними українських та міжнародних організацій, близько
1500 осіб, громадян інших країн чи осіб без громадянства, просять про притулок вже на території України. Вони твердять, що побоюються переслідувань на батьківщині, або ж тікають від війни й насильства [2].
Однак дотепер доля більшості з них складалася важко: попри те, що
Україна є країною-учасницею Конвенції ООН 1951 р. про статус біженців

60 та Протоколу до цієї Конвенції 1967 р., і взяла на себе зобов’язання надавати притулок – переважна більшість з тих, хто просив про захист на українських землях, не отримали його. На тепер, з-поміж усіх мешканців нашої країни, менше 3000 осіб мають статус біженця, наданий свого часу державою. Інші ж отримали відмову.
Проте, на жаль, слово «біженець» з’явилося зараз у повсякденному обігу передовсім не через тих, кого законодавство визначає «біженцями», а через мешканців України, які змушені виїхати з окупованих чи небезпечних територій до спокійніших регіонів (і кого вірніше визначати як «вимушених переселенців» або ж «внутрішньо переміщених осіб»).
«В України останнім часом відбулися безпрецедентні явища – іноземна
інтервенція, окупація, тероризм, АТО. Вони мають соціальні наслідки, які призвели до великої кількості внутрішньо перемішених осіб та порушень прав людини. Таких громадян України зараз називають вимушеними переселенцями, що підкреслює мотиви їх переміщення – вони вимушені залишати свої домівки, щоб зберегти власне життя та життя близьких, щоб уникнути насилля та політично мотивованого переслідування за свої переконання», – зазначила Ольга Скрипник, голова Центру громадянської просвіти «Альменда»[2].
За її словами, передовсім, недостатньою є нормативно-правова база, яка має бути адаптована до нових, важких реалій. Ольга, зокрема, твердить, що прийнятий Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»
є декларативним та не вирішує проблем захисту внутрішньо переміщених осіб. Сьогодні потрібні негайні дії держави щодо створення відповідної законодавчої бази для забезпечення реалізації прав внутрішньо переміщених осіб. Головні проблеми цих осіб – житло, реєстрація, працевлаштування, захист майна – досі залишаються майже невирішеними.
Співзасновниця громадської ініціативи «Восток SOS» Юлія
Красільникова попередила: «Кількість переселенців зростає, проте масштаби на даний момент ще не критичні. Варто врахувати, що багато людей поки що не усвідомлює небезпеки і переміщуються тільки в межах
Донбасу в більш спокійні регіони, де поки не ведуться бойові дії. Однак, якщо ситуація загостриться і в тих районах, то Україна виявиться не готова зустріти таку кількість переселенців. На даний момент жодна зі сфер для переселенців зі Сходу не врегульована. Що б не намагалися робити люди, в будь-якій царині їх чекають проблеми і перешкоди. На даному етапі людям, що перебувають в стресовій ситуації, які втратили тимчасово або постійно будинок, держава не в змозі полегшити долю»[3].
У День біженця, 20 червня 2014 року, правозахисники наголосили: здатність впоратися з новою, трагічною сторінкою новітньої української
історії є не лише обов’язком громадян, а й тестом, чи може українське суспільство подбати про тих, хто потребує захисту і притулку, і дати їм змогу будувати далі своє життя у вільній країні, яка справді поважає права
і свободи людини та здатна забезпечити притулок усім, хто його потребує.
Нагадаємо, за підрахунками Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, в Україні проживає 2500 біженців. Ще близько 6-7 тисяч осіб шукають притулку.

61
А бойові дії на сході України і конфлікт у Криму змусили покинути свої будинки десятки тисяч жителів. Про це йдеться в доповіді УВКБ
ООН. «Станом на 18 червня 2014 р. УВКБ ООН володіє інформацією про більше 38 000 переміщених осіб зі східних областей України та Криму».
Серед них більшість становлять діти, жінки, люди похилого віку. Отже, ця категорія осіб потребує особливої уваги з боку державних органів і громадянського суспільства та найшвидшого прийняття змін до чинного законодавства України відповідно до європейських стандартів щодо статусу біженця.
Список використаних джерел:
1. Правознавство: Навч. посібник. / В.І. Бобир, С.Е. Демський, А.М. Колодій та ін.;
За ред. В.В. Копєйчикова. – К.:Знання, 2001. – 435 c.
2. Статистика УНІАН // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:
//www.unian.ua/society/707756-uvkb-v-ukrajini-2435-bijentsiv.html.
3. Біженці в Україні: новітній виклик Categories: Новости Пресса о нас //
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //vostok-sos.org/bizenci-v-ukraini/

Прийняття нового Закону України «Про вищу освіту» в умовах
євроінтеграції

Бегуш Н.В., студент магістратури ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат психологічних наук, доцент Остафійчук Т.В.
Освіта – унікальне суспільне явище, що справляє значний вплив на всі аспекти життя і діяльності країни, соціуму, людської цивілізації загалом. В умовах сучасної науково-технічної та інформаційної революції освіта функціонує як складний соціально- економічний організм, який відіграє велику роль у суспільному прогресі людства.
Головним стратегічним завданням розвитку вищої освіти України на сучасному етапі є інтеграція вищої освіти України до європейської освітньої системи в умовах приєднання до Болонського процесу, запобігаючи можливим складнощам і враховуючи перспективи цього прогресивного процесу, узгоджуючи та поєднуючи національні компоненти вищої освіти з вимогами Болонської декларації задля створення єдиної зони європейської вищої освіти.
Питання щодо інтеграції України до європейського простору вищої освіти були предметом неодноразових парламентських слухань, нарад, обговорень, конференцій, рішень органів державної влади тощо. Під час проведення відповідних заходів свої думки щодо основних проблем у галузі вищої освіти та шляхів їх вирішення висловлювали відомі вітчизняні науковці, керівники провідних вищих навчальних закладів
України, інші фахівці та експерти у галузі вищої освіти.
В основу змін стали такі два підходи: перше – реформування системи вищої освіти відповідно до умов соціально орієнтованої економіки; друге
– адаптація до Європейського простору вищої освіти.
У чинному ЗУ «Про вищу освіту» закріплено, що громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту за другою спеціальністю у державних та комунальних вищих навчальних закладах, якщо за станом здоров’я вони втратили можливість виконувати службові чи посадові обов’язки за отриманою раніше кваліфікацією, що підтверджується

62 висновками медико-соціальної експертної комісії, та в інших випадках, передбачених законом (ст. 4), що є дуже великою новизною, оскільки в старому ЗУ «Про вищу освіту» право на безоплатну другу вищу освіту не передбачено.
У новому Законі скасовано існуючі до його прийняття освітні рівні
(неповна вища освіта, базова вища освіта, повна вища освіта). Все це охоплюється єдиними терміном «вища освіта» (ст. 6 ) і становить таку класифікацію: молодший бакалавр; бакалавр; магістр; доктор філософії та доктор наук.
Ліквідовано освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста.
Введено поняття освітньо-наукового та наукового рівнів (аналог наукових ступенів згідно попереднього закону): доктора філософії (в старому ЗУ «кандидат наук»), доктора наук.
Зазначені зміни внесені з метою приведення української системи освіти до загальноєвропейських стандартів. Це було однією з вимог
Болонської декларації, яку Україна підписала ще у 2005 році й тільки тепер закріпивши у чинному Законі України «Про вищу освіту» змогла реалізувати. Завдяки цій зміні ми зможемо подолати ще один крок на шляху до інтеграції у Європейський простір вищої освіти, який зараз активно формується.
Відбулися й зміни у системі стандартів вищої освіти, зокрема скасовано поділ стандартів на державні, галузеві та стандарти вищих навчальних закладів. Тепер вводяться поняття «стандарти освітньої діяльності» та «стандарти вищої освіти».
Створено окремий орган – Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, який є постійно діючим колегіальним органом, уповноваженим ЗУ «Про вищу освіту» на реалізацію державної політики у сфері забезпечення якості вищої освіти.
Посилено антиплагіатні норми і відповідальність за них (обов’язкове оприлюднення наукових робіт).
Нововведенням є механізм виборів ректорів вищих навчальних закладів (участь всього викладацького складу та збільшено у відповідній пропорції (не більше 15%) кількість студентів, які братимуть участь у голосуванні). Дана норма розширює прозорість і легітимність обрання керівництва вищих навчальних закладів, а також повноваження громадського та студентського самоврядування вищих навчальних закладів.
Сучасна освіта зазнала суттєвого оновлення.
Застосування найефективніших сучасних форм і методів навчання забезпечить високу якість знань студентів. Завдяки прийняттю нового ЗУ «Про вищу освіту» визначилися реформаторські кроки України до європейської інтеграції у сфері вищої освіти. Тепер основне завдання – послідовне втілення у життя норм та основних положень цього закону.
Україна зробила крок в напрямку побудови інноваційної економіки, побудованої на знаннях, але не потрібно зупинятися тільки на прийнятті новго закону, а відкривати все більші можливості для молоді, яка обиратиме свою освітню траєкторію. Без цього неможливо реалізувати план повноцінної європейської інтеграції.

63
Період з 2014-2020 року повинен стати ключовим у реалізації довготермінових стратегій забезпечення сталого розвитку та удосконалення системи вищої освіти України, визнання її у європейському
і світовому просторі в контексті забезпечення якості.
Список використаних джерел:
1. Про вищу освіту: Закон України від 01.07.2014 № 1556-VII // Відомості Верховної
Ради України, 2014 рік.
2. Про вищу освіту: Закон України від 17.01.2002 № 2984-III // Відомості Верховної
Ради України, 2001 рік, №20.
Напрями вдосконалення вищої освіти в Україні
Патентна Н.С., студент ННІПП НАВС
Розвиток і вдосконалення системи вищої освіти в Україні передбачає високу якість навчання й виховання студентської молоді, кращу теоретичну і практичну підготовку майбутніх спеціалістів до професійної діяльності, всебічний розвиток їх духовних та фізичних сил, формування національної самосвідомості.
Реформування і модернізація освіти повинні розглядатись як важлива суспільна проблема, оскільки сфера освіти є посередником між особистістю, суспільством і державою, реально впливає на гармонізацію їх відносин [1].
Головна колізія української системи освіти полягає на сьогодні у відірваності освітньої галузі від потреб країни. Саме на вирішення цієї проблеми повинна бути спрямована модернізація української освіти.
Реформування сфери освіти в Україні не можна схарактеризувати як поступове, етапи реформи були розмитими у часі, накладалися один на одний, що значною мірою призвело до нагромадження цілей реформування й модернізації освіти, їхньої непослідовності і при цілком правильній постановці важкими для виконання.
Важливим етапом реформування освіти в Україні було прийняття
Указу Президента України про Національну стратегію розвитку освіти в
Україні на період до 2021 року, яка на основі аналізу сучасного стану розвитку освіти визначає мету, стратегічні напрями та основні завдання, на виконання яких має бути спрямована реалізація державної політики у сфері освіти.
Розроблення
Національної стратегії зумовлено необхідністю кардинальних змін, спрямованих на підвищення якості
і конкурентоспроможності освіти в нових економічних і соціокультурних умовах, прискорення інтеграції України у міжнародний освітній простір.
Триває виконання Державної цільової соціальної програми «Шкільний автобус», а також державних програм, спрямованих на роботу з обдарованою молоддю,
інформатизацію та комп'ютеризацію загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладів, забезпечення таких закладів сучасними технічними засобами навчання з природничо-математичних та технологічних дисциплін, упровадження
інформаційних і комунікаційних технологій в освіті та науці тощо [2].
Щодо міжнародної співпраці, то в Україні використовують всі можливості для обміну викладачів та студентів, розбудови міжнародних

64 програм поєднання викладання та науково-дослідницьких робіт.
Основними перешкодами в цьому напрямі залишається недостатній рівень володіння іноземними мовами та брак коштів для підтримки програм навчання за кордоном. В Україні існує проблема щодо фінансування міжнародних програм навчання студентів та молодих науковців, підвищення їхньої мобільності, хоча такі заходи є невід’ємною частиною програм нової європейської політики сусідства та партнерства. Розуміння та широке використання англійської мови, на думку європейських експертів, може стати вагомою перевагою щодо амбіцій України в Європі та зростання іноземних інвестицій в Україні.
Для оцінки реформування й модернізації вищої освіти велике значення мають контакти вищих навчальних закладів із зовнішніми організаціями та приватними бізнес структурами.
Модернізація структури вищої освіти передбачає запровадження, трьохциклової системи освіти (бакалавр - маґістр - доктор філософії).
Щоправда, навколо питання про підготовку на третьому циклі - доктор філософії (PhD) - тривають серйозні дискусії. Кінцевий варіант адаптації підготовки фахівців на третьому циклі ще не визначений, проте в умовах сьогодення постає нагальною потребою необхідність ґрунтовного обговорення з науково-педагогічною громадськістю низки проблем щодо запровадження третього Болонського циклу [3].
Отже, глобальний характер сучасної освіти в умовах становлення
інформаційного суспільства, який характеризується посиленням
інтернаціоналізації, стандартизації, підвищенням вимог до якості освіти, а також внутрішній соціально-економічний імператив зумовлюють необхідність оптимальної модернізації національної системи вищої освіти.
З огляду на стратегічні пріоритети розвитку держави (ефективність соціально-економічного реформування, конкурентоспроможність національної економіки, розбудова соціально-правової держави, міжнародне визнання тощо), інтеграція вищої освіти до європейського освітнього простору стає стратегічно обумовленою і закономірною, а реформування її структури – нагальною необхідністю.
Список використаних джерел:
1. Державна Національна програма «Освіта». Україна XXI століття. – К.: Райдуга,
1994. – 61 с.
2. Указ Президента України Про Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року // від 25.06.2013 року// № 344 3. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв’ю /В.П.Андрущенко
// Знання України, 2010 – 670 с.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал