Та юридичного



Pdf просмотр
Сторінка5/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30
Актуальні проблеми розмежування понять
«посадова особа» та «службова особа»
Петрик О.С., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук Булик І.Л.
Вперше у законодавстві України термін «посадова особа» був вжитий у Законі України «Про державну службу» і набув подальшого використання у Конституції України і поточному законодавстві. З прийняттям Конституції України 1996 р. виникла проблема розмежування понять «посадова особа» і «службова особа». Сьогодні законодавець часто послуговується цими термінами, однак відсутність належних критеріїв у їх розмежуванні створює значні труднощі у правозастосовній практиці. Саме це питання стало наріжним у цій статті.
Службова особа – державні службовці (відповідно до ст. 18 ККУ), а також службовці громадських організацій, які мають право на офіційні дії.
Законні вимоги службових осіб мають юридичне обов'язковий характер.
До службових осіб належать керівники установ, міністерств, відомств та особи, які користуються правом наймати і звільняти працівників, а також особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно- розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків в установах і організаціях.
Відсутність визначеності правового, зокрема адміністративно- правового, змісту поняття «посадова особа», поряд з його активним використанням у законодавстві, призводить до зниження ефективності

37 реалізації відповідних норм, що регламентують управлінську діяльність та встановлюють права і обов'язки громадян у сфері управління.
Відповідно до юридичної енциклопедії посадова особа – це керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій, а посада.
Проте законодавець припустився серйозної помилки, не вказавши критеріїв розмежування понять «посадова особа» і «службова особа».
Прийнявши 11 липня 1995 р. Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності посадових осіб» вніс зміни тільки до Кримінального, Кримінально- процесуального кодексів та Кодексу про адміністративні правопорушення
– щодо вживання терміна «посадова особа» замість «службова особа», а відносно інших законодавчих актів це питання залишилося невирішеним.
Національне законодавство, використовуючи обидва ці терміни, не містить єдиного підходу у визначенні їх співвідношення, що негативно позначається на практиці застосування відповідних норм. Ухиляючись від розмежування понять «службова» і «посадова особа», законодавець часто використовує узагальнені поняття – «співробітники», «працівники».
Зокрема, прикладом є Закони України «Про Службу безпеки» від 13 травня 1992 року та «Про міліцію» від 1 січня 1991 року. До речі, в Законі
України «Про Службу безпеки» ці поняття вжито як тотожні, що випливає зі ст. 5, якою закріплено право на оскарження до суду «неправомірних дій посадових (службових) осіб та органів Служби безпеки».
Будь-яка посадова особа є носієм владних повноважень, які створюють реальні можливості для забезпечення внутрішнього управління відповідною організаційною структурою і правом зовнішнього управління
– відповідно до ієрархії побудови системи державних органів.
На основі цього можна визначити, що посадова особа державної служби – це державний службовець, який з метою постійного чи тимчасового управління державним органом або його підрозділом, а також представництва його інтересів у зовнішніх відносинах наділений державно-владними повноваженнями і правомочний вчиняти службові юридичні значимі дії. Залежно від обсягу і сфери впливу прийнято розрізняти ще й «функціональний» характер влади, тобто функціонально- владні повноваження. У примітці до ст. 364 Кримінального кодексу
України подається дефініція «службової особи»: «Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно- господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальними повноваженнями». Таким чином, правове розмежування повноважень органів
і посадових осіб місцевої влади через політичну неструктурованість суспільства не є ефективним, так як головна роль у цій сфері належить не праву, а поточній політиці виконавчої влади, авторитарно-тоталітарним традиціям минулого тощо. Тому в Україні

38 крайнє необхідною є політична реформа, яка повинна вивести державу на рівень політичної структуризації європейських країн. Тоді правове розмежування повноважень, вирішення компетенційних спорів у системі органів і посадових осіб місцевої влади займе належне йому місце, а самі органи і посадові особи місцевого самоврядування та місцеві органи виконавчої влади позбудуться пережитків радянської системи, традиційного менталітету українців (два українці – три гетьмани) тощо.
Проблемні питання ліквідації центральних органів виконавчої влади
Покідько О.П., студент Національного технічного університету України
«Київський політехнічний інститут»
Науковий керівник: доктор юридичних наук, доцент Голосніченко Д.І.
Актуальність теми дослідження обумовлена недостатньою регламентацією процедури ліквідації центральних органів виконавчої влади та особливостями правового статусу центральних органів виконавчої влади і пов’язаних з цим порядку ліквідації цих суб’єктів владних повноважень. Тому питання ліквідації центральних органів центральної влади заслуговує поглибленого дослідження та аналізу.
Приписами ч. 1 ст. 1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» (надалі – Закон) встановлено, що систему органів виконавчої влади (надалі – ЦОВВ) складають міністерства України та інші
ЦОВВ. Слід провести межу між міністерствами та іншими ЦОВВ як суб’єктами державно-владних повноважень, оскільки міністерства формують та реалізують державну політику в одній чи декількох, визначених Урядом України, сферах суспільного життя, в той час як інші
ЦОВВ (функціонують як інспекції, агентства та служби) виконують окремі функції з реалізації державної політики (ст. 6, ст. 17).
В окрему групу органів виконавчої влади, законодавець виокремлює
ЦОВВ зі спеціальним статусом, як то: Фонд державного майна України,
Антимонопольний комітет України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України (ст. 24 Закону). Однією із причин, по якій законодавець виокремлює ці органи з поміж інших, є згадка про ці органи у ст. 85 Конституції України, що вказує на особливий правовий статус даних органів.
Необхідність забезпечення здійснення повноважень органів державної влади та безперервності їх реалізації пояснює визначення ліквідації, як форми припинення ЦОВВ, що може поєднуватися з передачею повноважень та функцій ЦОВВ, що ліквідується, до інших органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів
України.
Для того щоб вникнути в суть механізму ліквідації міністерств і ЦОВВ, слід детально розглянути чинники, які впливають на прийнятті рішення урядом України про їх ліквідацію (ч.3 ст. 5 Закону), а саме:
1)
з урахуванням завдань КМУ;
2)
з урахуванням необхідності забезпечення здійснення повноважень органів виконавчої влади;

39 3)
з урахуванням недопущення дублювання повноважень.
Порядок, в свою чергу, на виконання норм Закону встановлює, що пропозиція щодо реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади вноситься Прем’єр-міністру України членом КМУ (п. 3).
П. О. Повар зазначає, що зазначені чинники, визначені Законом для процесів утворення, реорганізації та ліквідації ЦОВВ, у нормах Порядку трансформуються у вимоги, яким повинна відповідати пропозиція члену
КМУ щодо утворення, реорганізації та ліквідації ЦОВВ. Ці вимоги формулюються у вигляді вимог до змісту пропозиції, яка повинна містити у разі ліквідації ЦОВВ обґрунтування щодо доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такого органу або передачі їх іншим органам виконавчої влади.
На відміну від особливостей реорганізації так ліквідації суб’єктів господарювання (суб’єктів приватного права), реорганізацію та ліквідацію
ЦОВВ на підставах та у порядок визначений для суб’єктів приватного права провести неможливо, як то: на підставі рішення суду, що є відображенням особливого правового статусу ЦОВВ як суб’єкта публічного права. Не будучи суб’єктами господарських правовідносин (ч.
1 ст. 8 ГК України), ЦОВВ не визнаються банкрутами, а отже вони не можуть бути реорганізовані чи ліквідовані в порядку, встановленому законодавством про банкрутство.
Відносини, пов’язані з ліквідацією ЦОВВ, на наш погляд, носять специфічний характер, адже у разі ліквідації ЦОВВ є можливим передання прав та обов’язків до органу-правонаступника. У п.п. 5 та 6 Порядку зазначається, що права та обов’язки ЦОВВ переходять у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань і функцій іншим органам виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів
України. Тобто, на законодавчому рівні закріплено два види ліквідації
ЦОВВ:
1)
ліквідація без передачі повноважень та функцій – відповідне рішення приймається у разі доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такого органу (абз.3 п.3);
2)
ліквідація з передачею завдань та функцій іншим органам виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів
України – дане рішення приймається лише у разі доцільності такої передачі (абз.3 п.3).
Варто також додати, що відповідно до п.8 ст. 5 Закону, актом КМУ про ліквідацію ЦОВВ, визначається орган виконавчої влади, якому передаються повноваження та функції ЦОВВ, що припиняє своє
існування.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що при ліквідації ЦОВВ важливу роль відіграє правове забезпечення передачі функцій та повноважень від
ЦОВВ, що ліквідуються до їх правонаступників (у разі, звичайно, можливості правонаступництва), а також зробити висновок, що законодавець не передбачив інших підстав та умов, крім тих що зазначені в Законі, при настанні яких ЦОВВ припиняє своє існування як носій владних повноважень та суб’єкт публічного права.

40
Публічне адміністрування в сфері охорони здоров’я,проблеми та
перспективи
Полюга А.В., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: викладач кафедри загальноправових дисциплін ННІПП
НАВС Кулик Т.О.
Актуальність теми дослідження обумовлена тим що охорона здоров'я відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні життєдіяльності сучасного суспільства, і тому роль охорони здоров'я набуває особливої важливості.
Завдання: дослідити публічне адміністрування у сфері охорони здоров’я, його проблеми та перспективи.
Конституцією України визначено, що найвищою соціальною цінністю в державі є людина, її життя та здоров'я. Велике значення таких благ, як життя та здоров'я, зумовлює необхідність їх охорони. Забезпечення населення лікувально-профілактичною допомогою в достатньому обсязі та високої якості залежить від адекватності матеріально-технічної бази закладів охорони здоров'я, професіоналізму і кваліфікації лікарів, психологічної готовності населення піклуватися про стан свого здоров'я.
Сучасна державна політика у сфері охорони здоров'я в Україні-це організована та цілеспрямована діяльність публічної адміністрації, спрямована на створення сприятливих умов, що спрямовується на збереження та розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимально можливій індивідуальній тривалості життя.
Слід зазначити, що Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулює суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.[1]
Охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної діяльності.
Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію.
Реалії сьогодення вимагають від керівництва країни звернути особливу увагу на питання державної політики з реформування соціальної сфери, зокрема сфери охорони здоров'я. Адже в сучасних умовах державна політика переважно спрямована на вдосконалення економічної і банківської галузей, соціальні ж питання залишаються лише на рівні передвиборчих програм. Така бездіяльність призвела до виникнення негативної ситуації щодо здоров'я населення України та кризової ситуації в системі охорони здоров'я.[2]
Існуюча система охорони здоров'я не здатна задовольнити потреби населення у медичній допомозі, забезпечити доступність, якість та своєчасність медичних послуг.
Основними проявами такої ситуації є:

41
- скорочення очікуваної тривалості життя населення України, внаслідок чого розрив з середньоєвропейськими показниками становить понад 6 років, а з показниками країн Європейського Союзу (ЄС) - понад 10 років;
- високі показники загальної смертності населення, які вдвічі перевищують показники країн ЄС, а показники смертності населення у працездатному віці - у 2-4 рази;
- різке вираження феномена чоловічої «надсмертності», коли смертність чоловіків у середній віковій категорії (25-44 роки) майже в 4 рази перевищує таку серед жінок аналогічного віку;
- один з найвищих в Європейському регіоні рівень природного убутку населення, що веде до депопуляції населення швидкими темпами;
- стрімке старіння населення, яскраво регресивний характер відтворення населення, коли частка осіб старших вікових груп значно перевищує таку серед 0-15-річних;
- високий рівень загальної захворюваності населення на тлі значного поширення факторів ризику захворювань;
- яскраво виражена нерівність у питаннях надання медичної допомоги, що проявляється у різних відмінностях показників захворюваності забезпечених і малозабезпечених груп населення при високій питомій вазі бідного населення;
- надмірні особисті витрати населення на отримання медичних послуг
(40% від загального обсягу фінансування);
- існування неформальних (тіньових) платежів населення за медичні послуги (10% від загального обсягу фінансування).[3]
Погіршення стану здоров'я населення призводить до об'єктивного зростання потреб у медичній допомозі, які існуюча система охорони здоров'я задовольнити не в змозі, що негативно позначається на трудоресурсному потенціалі України.
Отже, добробут та рівень будь-якого суспільства прямо та опосередковано залежить від стану здоров'я населення. Здоров'я є одним з найважливіших
інтегрованих показників соціально-економічного, економічного стану суспільства.
Список використаних джерел:
1.
Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листопада 1992 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 4.- Ст.19.
2. Лехан В.М. Стратегія розвитку системи охорони здоров’я: український вимір / В
.М Лехан, Г.О. Слабкий, М.В. Шевченко. –К. ,2009. – 34 с.
3. Методичні рекомендації стосовно розробки місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування планів заходів щодо спеціалізації закладів охорони здоров’я, оптимізації їх здоров’я, оптимізації їх мережі та створення об’єднань таких закладів, зокрема міжрайонних /за ред. Г. О. Слабкого. – К., 2010.- 23с.
Забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації

Городницький П.С., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук Галай В.О.
На сучасному етапі розвитку Української держави одним із пріорітетних завдань її розвитку та становлення є забезпечення законності в суспільних відносинах [1].

42
У цьому контексті важливим є питання забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації, оскільки така діяльність безпосередньо пов’язана з забезпеченням реалізації законодавчо визначених прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин, а сама законність є основою існування будь-якої демократичної держави та невід’ємною складовою діяльності публічної адміністрації.
Проблемам забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації присвятили свої праці В. Б. Авер’янов, В.М. Гаращук, О. Ф.
Андрійко, О. П. Нагорний, О. М. Музичук та інші.
Законність – режим (стан) відповідності дій, поведінки, діяльності посадових осіб, громадян та юридичних осіб законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті неухильного додержання останніх усіма суб’єктами права [2, с.127].
Під терміном «публічна адміністрація» В. Б. Авер’янов пропонує розуміти сукупність органів виконавчої влади та органів виконавчого самоврядування, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші публічно-управлінські функції [3, с.117].
Шляхом інтеграції цих двох понять, можна дійти висновку, що законність діяльності публічної адміністрації – це режим функціонування органів публічної адміністрації, під час якого вони не лише вимагають від фізичних та юридичних осіб безумовного виконання норм та вимог чинного законодавства, а й самі неухильно їх дотримуються (виконують), відповідним чином реагують на їх порушення, забезпечують відновлення порушених прав.
Дотримання законності і дисципліни в публічному адмініструванні забезпечується за рахунок дієвості правового механізму, що складається з організаційно-структурних формувань та організаційно-правових методів.
Такі організаційно-правові методи в теорії правової науки прийнято називати способами забезпечення законності, серед яких вирізняють: контроль; нагляд; звернення громадян [4].
Контрольна діяльність здійснюється шляхом перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, витребування звітів, проведення рейдів, оглядів тощо. Залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур виділяють:
1) державний контроль – це одна з функцій публічного управління, що полягає в оцінюванні правомірності діяльності об’єкта контролю та здійснюється відповідними органами публічної адміністрації (посадовими особами) [5, с.195].
До державного контролю слід віднести: президентський контроль, парламентський контроль, контроль з боку органів виконавчої влади та судовий контроль.
2) громадський контроль – це контроль, який здійснюється громадськими організаціями чи окремими громадянами (органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, професійні спілки, засоби масової
інформації).
С. Г. Стеценко під наглядом розуміє організаційно-правовий спосіб забезпечення законності, що характеризується виявленням
і

43 попередженням правопорушень стосовно організаційно не підпорядкованих об’єктів [5, с.193].
Нагляд як спосіб забезпечення законності діяльності публічної адміністрації поділяється на:
1)
адміністративний нагляд – це спосіб забезпечення законності в публічному адмініструванні, який здійснюється спеціальними суб'єктами публічної адміністрації щодо організаційно не підпорядкованих об'єктів
(державний санітарно-епідемічний нагляд, державний нагляд за безпекою дорожнього руху, адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі).
2)
прокурорський нагляд – це спосіб забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації, який здійснюється під час виконання функцій прокурора за рахунок застосування останнім актів прокурорського реагування.
Останній організаційно-правовий спосіб забезпечення законності характеризується правом громадян України звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їхніх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами і пропозиціями, що стосується їхньої діяльності.
Право на звернення закріплене на конституційному рівні, що піднімає його значення як важливого елемента функціонування демократичного суспільства.
Таким чином, в умовах демократичних перетворень, шляхом яких йде
Українська держава, дотримання закону набуває особливого значення.
Забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації є важливою передумовою становлення України як демократичної та правової держави, а перелічені способи покликані забезпечити суворе дотримання законності в державному управлінні, швидке реагування уповноважених органів на факти найменших порушень вимог закону.
Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради
України. - 1996. - № 30. - ст. 141.
2. Сучасна правова енциклопедія / О. В. Зайчук, О. Л. Копиленко, В. С. Ковальський
[та ін.]; за заг. ред. О. В. Зайчука ; Ін-т законодавства Верховної Ради України. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2013. – 408 с.
3. Авер’янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: ґрунтовний привід для теоретичної дискусії / В. Б. Авер’янов // Право України. – 2003. – № 5. – С.
117–122.
4. Курс адміністративного права України: підручник / В. К Колпаков, О. В.
Кузьменко, І. Д. Пастух, В. Д. Сущенко [та ін.] / за ред. В. В. Коваленка. – К.: Юрінком
Інтер,
2012.

808 с.
[Електронний ресурс].

Режим доступу: http://pidruchniki.com/1783101248230/pravo/zabezpechennya_zakonnosti_distsiplini_publich nomu_administruvanni#32.
5. Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник. – Вид. 3-тє, перероб. та доп. – К.: Атіка, 2011. – 624 с.


44
Публічне адміністрування в галузі туризму
Свинобой О.В., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: старший викладач кафедри загальноправових дисциплін ННІПП НАВС Жаріков Ю.О
У сучасному світі туризм – це одна з важливих складових економіки багатьох країн, а також чинник стабільного й динамічного збільшення надходжень до бюджету держав. Про це свідчить той факт, що туристична галузь приносить у дохід держави понад трильйон доларів щороку. Тобто, можна сказати, що наявна постійна інтенсифікація попиту на туристичні послуги [2].
Відповідно до Закону України «Про туризм» існує дві його форми: міжнародний і внутрішній. До міжнародного туризму належать: в’їзний туризм (тобто, подорожі в межах України осіб, які постійно не проживають на її території) та виїзний туризм (подорожі громадян
України та осіб, які постійно проживають на території України, до іншої країни). Внутрішнім туризмом є подорожі в межах території
України громадян України та осіб, які постійно проживають на її території [1, ч.1-3 ст. 4].
Станом на 2012 рік, кількість туристів, яких обслуговували суб’єкти туристичної діяльності, тобто туроператори, туристичні агентства та інші суб’єкти цієї підприємницької діяльності, становила 3033647 фізичних осіб. З яких 269969 – іноземні туристи, 1956483 – туристи – громадяни
України, які виїжджали, і 807195 – внутрішні туристи [3, с.145].
Важливо те, що туристична діяльність має певну особливість, яка полягає у потребі наявності спеціального дозволу – ліцензії. Але у даний час лише один вид туристичної діяльності – тур операторська – підлягає ліцензуванню. Тур оператори – це юридичні особи, створені згідно із законодавством України, для яких виключною діяльністю є організація та забезпечення створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг [1, абз.1 ч.2 ст.5].
Туристична послуга – це результат діяльності суб’єктів туристичної діяльності щодо задоволення відповідних потреб туристів [4, с.164].
Туристичні послуги можна поділити на дві групи:
1)
основні: до яких відносять послуги по організації перевезення; розміщення (проживання) та харчування;
2)
додаткові: до них відносять послуги по організації екскурсій; по страхуванню туристів; послуги гідів-перекладачів тощо.
Такий розподіл є умовним, оскільки істотних відмінностей, з погляду споживчих властивостей, між ними майже нема. Але послуги, включені в основну програму й оформлені путівкою, відносять до основних. В свою чергу, додаткові послуги турист здобуває самостійно в місці перебування і вони не входять у вартість путівки.
Безперечно, туристичні послуги повинні бути якісними і відповідати насамперед умовам договору на туристичне обслуговування, а також державним національним стандартам: ДСТУ 4268:2003 «Послуги туристичні. Засоби розміщення. Загальні вимоги», ДСТУ 4269:2003

45
«Послуги туристичні. Класифікація готелів» та ДСТУ 4527: 2006
«Послуги туристичні. Засоби розміщення. Терміни та визначення» і міжнародним стандартам [4, с.166].
Проте все частіше виявляються випадки, коли звертаючись до туристичних підприємств, громадяни не завжди отримують якісні туристичні послуги, за які сплачують значні суми. Безумовно, особа, яка забезпечує надання туристичних послуг має відшкодувати завдані збитки у повному обсязі, шляхом притягнення її до адміністративної відповідальності. Але це питання на законодавчому рівні до сьогодні неврегульоване і залишається колізійним. Адже, КУпАП не передбачає відповідальності юридичних осіб, а деякі кодекси та закони її встановлюють, зокрема: глава 28 ГКУ; пп.111.1.2 п.111.1 ст.111 ПКУ; ст.459 МКУ; ст.53 ЗУ «Про зайнятість населення» від 05.07.2012; ст.31 ЗУ «Про громадські об’єднання» від 22.03.2012; ст.22 ЗУ «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від
18.11.1997; глава 5 ЗУ «Про захист від недобросовісної конкуренції» від
07.06.1996; п.3 ст.27 ЗУ «Про електроенергетику» від 16.10.1997; п.2 ст.21
ЗУ «Про виключну (морську) економічну зону» від 16.05.1995; ст.104 ЗУ
«Про ветеринарну медицину» від 25.06.1992; ч.1 ст.1 ЗУ «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності»; ст.46 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994.
Відповідно до вище перелічених нормативно правових актів майже усі вони встановлюють такий вид адміністративного стягнення для юридичних осіб як штраф. Зокрема, ст.461 МКУ передбачає такі види стягнень за порушення митних правил, як: попередження, штраф і конфіскацію товарів, транспортних засобів. Також існує проект Закону
України
«Про відповідальність суб’єктів господарювання за правопорушення у сфері туризму», який встановлює відповідальність лише у вигляді штрафу [5, с.45].
Таким чином, на наш погляд було б доцільно доповнити діюче законодавство положенням про те, що:
1)
для зайняття туристичною агентською діяльністю суб’єктам господарювання в обов’язковому порядку необхідно отримати дозвіл
(ліцензію);
2)
внести до КУпАП статті, які б встановлювали відповідальність юридичних осіб та перелік видів адміністративних стягнень: штраф, зупинення дії ліцензії на зайняття туристичною діяльністю та анулювання ліцензії, а можливо і позбавлення права на заняття туристичною діяльністю на строк до двох років, у разі скоєння повторних правопорушень у сфері туристичної діяльності.
Список використаних джерел:
1.
Про туризм: Закон України від 15 вересня 1995 року // rada.gov.ua
2.
С. І. Шепенюк: Туристичний продукт та туристична послуга: критерії розмежування понять // Економіка. Управління. Інновації. – 2011. – № 1(5).
3.
А.В.Грянило, Н.І.Мацур: Міжнародний туризм: Проблеми та перспективи розвитку в Україні // Фінансовий простір. – 2013. - № 4(12).

46 4.
В. І. Гнатюк: Договірне регулювання відносини у сфері надання туристичних послуг // Часопис Київського університету права. – 2014/1.
5.
О.В.Бєлікова: Правова характеристика адміністративної відповідальності підприємств, установ та організацій // Право та державне управління. – 2013 р. – №3(12).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал