Та юридичного



Pdf просмотр
Сторінка3/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30
Проблема євроінтеграції у контексті вищої освіти в Україні

Балабуха Ю.М., студент ННІПП НАВС
Бойко-Бузиль Ю.Ю., професор кафедри психології та педагогіки ННІПП
НАВС, кандидат психологічних наук, доцент
Сьогодні з’явилася досить значна кількість наукових надбань та розробок, присвячених проблемі євроінтеграції в контексті вищої освіти в
Україні, серед яких наукові праці В. Андрущенка, К. Астахової, В.
Байденко, В. Журавського, М. Згуровського, В. Кременя та ін. Більшість науковців позитивно оцінюють курс національної вищої освіти на
євроінтеграцію через приєднання до Болонського процесу, при цьому вдаються до критичного аналізу усіх його аспектів, що можуть мати як позитивні, так і небажані наслідки.
Згадаємо, що 19 червня 1999 року Міністри освіти двадцяти дев'яти держав від імені своїх урядів підписали спільний документ, яким визначили напрями реформування вищої освіти в межах європейського простору, так звану «Болонську декларацію». Передісторією Болонського процесу є підписання представниками країн Європи Лісабонської конвенції «Про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти
європейського регіону», прийняття «Великої хартії університетів» у
Болоньї та підписання 25 травня 1998 року урядовцями Франції, Італії,
Великої Британії, Німеччини «Спільної декларації про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти» – Сорбонської декларації.
Для України знаковим являється 19 травня 2005 року, коли ми офіційно приєдналася до Болонського процесу та отримали наступні перспективи:
- реформування національної освітньої системи задля її розпізнавання у європейському просторі;
- прискорення переходу від освітньої моделі індустріального суспільства до моделі освіти суспільства інформаційного;
- можливості випускників вузів самореалізуватися в професійній галузі в будь-якій з європейських країн шляхом прийняття зручної та зрозумілої градації дипломів, ступенів і кваліфікацій, запровадження двоступеневої структури вищої освіти;
- активної академічної взаємодії людей, вищих навчальних закладів та держав;
- сприяння студентському самовиявленню через мобільність, привабливість, працевлаштування;
- конкурентоспроможності фахівця на ринку праці;
- відновлення дослідницьких традицій та створення нових наукових шкіл.
Однак, не дивлячись на багатомірність позитивної сторони приєднання варто зазначити про складність інтеграції вищої освіти в України до
європейського освітнього простору. Зокрема:
- диспропорція між ступенем підготовленості системи вищої освіти
України до неформального переходу на принципи Болонського процесу та вимогами, на яких він ґрунтується;

21
- зростання відкритості національної освіти й економіки та потужної конкуренції з боку вищих навчальних закладів, освітніх установ, організацій і підприємств Європейського Союзу;
- побоювання масового відтоку висококваліфікованих професіоналів, оскільки на нинішньому етапі інтеграція України в європейський освітній простір лише прискорить еміграційні процеси, у зв’язку з чим, певна частина українських студентів пов’язують свою майбутню професійну діяльність не з Україною, а з європейськими країнами чи США;
- достатньо значне цільове фінансування болонських реформ, наприклад на фінансування болонських реформ у перехідний період країнами-учасницями
Болонського процесу, як правило, використовувалося до 60% бюджету національних міністерств освіти й окремих вузів;
- збільшення самостійної роботи студента та реального навантаження викладачів та їхньої готовності виступати в ролі тьютора;
- застаріла матеріально-технічна база, брак сучасних технічних засобів
і новітніх технологій у більшості ВНЗ України.
Отже, щодо дискусії навколо євроінтеграції та болонізації вищої освіти в Україні, слід погодитись iз тим, що цей процес не однозначний та може тлумачитися з різним вектором, але обов’язково повинен вестись у контексті першочергового реформування нинішнього становища в системі вищої освіти.
Список використаних джерел
1. Бражник Е. И. Перспективы развития высшего образования в европейских странах и в России в контексте Болонского процесса // Философский век. Альманах. История университетского образования в России и международные традиции просвещения / Отв. ред. Т. В. Артемьева, М. И. Микешин. – Спб., 2005. – Т. 2.– Вып. 29. – С. 100–113.
2. Болонський процес: головні принципи входження в європейський простір вищої освіти / В. С. Журавський, М. З. Згуровський. – К.: ІВЦ «Вид-во «Політехніка», 2002. –
200 с.
3. Кремень В. Г. Болонський процес: зближення, а не уніфікація // Дзеркало тижня. –
2003. – № 48(473). – С. 15.
Реалізація принципів і завдань ЄCTS: український досвід
Грідіна К.І., студент ННІПП НАВС
Остафійчук Т.В., доцент кафедри психології та педагогіки ННІПП НАВС, кандидат психологічних наук, доцент
Необхідність розв’язання глобальних проблем, що стоять перед людством в сучасних умовах, вимагає високого рівня освіти, зростання
інтелектуального та духовного потенціалу суспільства, підготовки фахівців нової генерації, здатних створювати найновітнішу техніку та технології.
Українська вища освіта переживає переломний момент свого розвитку. Її входження в європейський освітній простір є важливою і багато в чому вирішальною складовою загального процесу європейської
інтеграції України. Приєднання України до загальноєвропейської акції під назвою «Болонський процес», спрямованої на створення спільного
європейського простору вищої освіти слугує потужним поштовхом до позитивних системних змін у системі вищої освіти України, зокрема у

22 таких сферах, як автономія університетів, прозорість систем вступу та оцінювання, моніторинг якості освіти, мобільність студентів, подолання корупції. Але разом із цим існує й гостра проблема побудови навчально- методичного комплексу у відповідності до загальних вимог реформованого навчального процесу, а також забезпечення належного рівня знань з дисциплін фундаментальної професійної підготовки та їх повномасштабного об’єктивного оцінювання.
Підписання Україною у травні 2005 року Болонської декларації передбачає розробку та виконання програми реформування процесу підготовки фахівців найвищого рівня з метою його наближення до єдиних
європейських вимог. Набув чинності «План дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року» (наказ МОН від 13.07.2007 р.). В
Плані визначаються основні принципи розвитку вищої освіти України в рамках Болонського процесу. Дані принципи і завдання та проблеми їх реалізації зводяться в основному до таких ключових позицій:
1. Введення двоциклічної системи навчання. Здійснюється поступовий перехід до двох освітньо-кваліфікаційних рівнів - бакалавр та магістр.
Починаючи з 2006/2007 навчального року студенти всіх ВНЗ України III-
IV рівнів акредитації залучені у двоциклову систему підготовки
(бакалаври–магістри). Стосовно програм другого циклу, вивчається проблема диверсифікації програм за критеріями академічності та професійності. Зараз в Україні пропонується післябакалаврська програма магістра наук і програма, що має умовну назву «спеціаліст», яка більше зорієнтована на практичну діяльність.
2. Запровадження європейської системи кредитів ECTS.
ECTS – European Credit Transfer System (англ.) – Європейська система перезарахування кредитів. Зустрічається декілька інших перекладів:
Європейська кредитно-трансферна система, Європейська кредитно- трансферна та акумулююча система, Європейська кредитна система взаємовизнання та накопичення, та інші. Це кредитна система, яка пропонує спосіб вимірювання та порівняння навчальних досягнень студентів і переведення їх з одного вищого навчального закладу до
іншого.
Загальна чисельність кредитів на рік охоплює всі види навантаження студента, передбачені навчальними планами кафедри, включаючи відвідування лекцій, практичних, семінарських та лабораторних занять, виконання самостійної роботи, проходження практик, написання курсових та випускних кваліфікаційних робіт тощо.
У вищих навчальних закладах мають місце різні підходи до впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Так, у певній частині вищих навчальних закладів дотримуються традиційного поділу навчального року на семестри, деякі застосовують триместрову систему. Окремі вищі навчальні заклади перейшли до поділу навчального року на тетроместри (чверті). Певна частка вищих навчальних закладів визначають підсумкову оцінку з навчальних дисциплін за результатами модульного контролю без організації екзаменаційних сесій. Треба зазначити, що модульно-рейтингова система дозволяє проводити аналіз знань не лише наприкінці, але й під час

23 викладання дисципліни, і відповідно корегувати індивідуальну роботу зі студентами з різним рівнем знань на протязі семестру.
Разом з цим запровадження системи ECTS вимагає більшого навантаження методистів та викладацького складу кафедр ВНЗ. Введення данної системи не супроводжується в Україні приведенням до Болонських стандартів навантаження викладачів, яке на сьогодні є найбільшим в
Європі.
3. Контроль якості освіти. Наказом МОН України № 563 «Про затвердження Положення про визнання іноземних документів про освіту» визначаються правові та організаційні основи визнання іноземних освітніх документів. Україна уклала 22 міжурядові міжнародні угоди про взаємне визнання документів про освіту, наукові ступені і вчені звання. Ще 32 проекти таких угод проходять процедуру узгодження. Проте ВНЗ, які запровадили спільні програми та присвоюють національно визнані ступені спільно з вищими навчальними закладами інших країн, становлять лише 3
% від загальної кількості українських ВНЗ.
4. Розширення мобільності. Спостерігається тенденція до підвищення рівня внутрішньої мобільності студентів і викладачів. Спрощено переведення студентів з одного ВНЗ до іншого за рахунок трансферу та накопичення кредитів ECTS. Міжнародної ж академічної мобільності
Україна ще не відчула. Закордонне навчання і стажування за рахунок ВНЗ або держави становить менше 10 % від зазначеної кількості «мобільних» українських студентів. Стажування викладачів українських вищих навчальних закладів у провідних європейських університетах ніяк не координується і не фінансується українськими ВНЗ або державою; створення спільних програм підготовки фахівців із провідними
європейськими університетами не набуло поширення; укладення міжуніверситетських двосторонніх договорів про обмін кадрами відбувається епізодично; виконання спільних наукових програм із провідними університетами ЕПВО має одиничний характер.
5. Забезпечення участі студентів. У всіх ВНЗ України створено органи студентського самоврядування, студенти представлені у складі вчених рад
ВНЗ. Але повноваження органів студентського самоврядування на рівні участі у прийнятті рішень щодо організації навчання у більшості ВНЗ
України майже не реалізуються; участь студентів у вирішенні питань контролю якості освітніх послуг залишається недостатньою.
6. Забезпечення якості освіти. Проводяться заходи щодо адаптації національної системи із забезпечення якості до стандартів і рекомендацій для забезпечення якості в ЄПВО. Національна система забезпечення якості реалізується через системи ліцензування і акредитації. Зовнішня система забезпечення якості охоплює всі ВНЗ України і поширюється на діючі в
Україні філії іноземних навчальних закладів.
Реалізація цього плану відбувається дуже повільно. В Україні ще не сформована система моніторингу і визначення рейтингу ВНЗ за міжнародними показниками, водночас існуюча національна система моніторингу і визначення рейтингу ВНЗ з метою прийняття управлінських рішень не є достатньо прозорою.
Отже, з одного боку європейський простір вищої освіти відкриває нам величезні перспективи. З другого - участь України в Болонському процесі

24 потребує системної реорганізації національного простору вищої освіти з акцентуванням уваги на проблемах розуміння стратегічної мети
Болонського процесу, його пріоритетів, а головне – чіткого усвідомлення власного місця держави в ньому.

Адміністративні процедури в адміністративному праві
Середа Р.М., студент магістратури юридично-психологічного факультету
ННІЗН НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Кузьменко О.В.
Україна стоїть на шляху побудови правової держави, остаточного запровадження інститутів ринкової економіки, створення якісно нового суспільства, орієнтованого на пріоритет загальнолюдських цінностей, модифікації та модернізації функціонального призначення державних органів, запровадження взаємовідносин особи і органів держави, що набуває особливого значення у світлі інтеграції нашої держави до
Європейської спільноти. Одним із напрямків загального реформування вітчизняної адміністративної сфери є вдосконалення діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, зокрема, у питанні формування нових підходів і принципів їх функціонування. У цьому аспекті все більшого значення набуває необхідність наукового аналізу та визначення шляхів удосконалення теоретико-правових засад функціонування адміністративних процедур.
Слід відзначити, що адміністративні процедури були і залишаються предметом наукового інтересу провідних вітчизняних та зарубіжних вчених-адміністративістів: В. Авер’янова, Д. Бахраха, Ю. Битяка, О.
Бандурки, Н. Галіциної, Є. Демського, О. Кузьменко, О. Лагоди, О.
Миколенка, Е. Талапіної, В. Тимощука, В. Шкарупи та ін. Суттєвий вплив на визначення поняття адміністративної процедури в Україні здійснюють дослідження представників радянської школи адміністративного права
Б.В. Лазарєва, В.А. Юсупова та інших, згідно з якими, сутність адміністративної процедури відповідає сутності правореалізаційної процедури, спрямованої на забезпечення прав та інтересів людини та громадянина.
Розвиток інституту адміністративної процедури впродовж останнього десятиріччя обумовлений активними кроками, спрямованими на реалізацію Концепції адміністративної реформи в Україні (1998), де комплексно відображено потреби реформування адміністративного права як галузі права та галузі законодавства, визначено, зокрема, пріоритетні напрямки розвитку правового регулювання адміністративних проваджень вцілому та адміністративних процедур зокрема. Вирішення даного питання дозволить більш чітко окреслити правову природу досліджуваного поняття та визначити основні напрямки використання даної категорії в управлінській діяльності та науці адміністративного права.
Одним із важливих напрямків удосконалення законодавства про адміністративні процедури є визначеність, чіткість та конкретність правового регулювання процедур у сфері публічної служби з урахуванням

25 прогалин та колізій. Склалася така ситуація, коли цілісний механізм порядку реалізації публічно-службових відносин потребує чіткого процедурного регламентування. У більшості європейських країн адміністративно-процедурне законодавство систематизоване, що дає змогу говорити про наявність певних європейських стандартів адміністративної процедури. Україна ж залишається однією з останніх країн Європи, де досі немає загального закону про адміністративну процедуру, а наявне нормативне регулювання є фрагментарним, суперечливим, як правило, підзаконним, та недостатньо спрямованим на захист прав і законних
інтересів приватних осіб.
Відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні»
Адміністративно-процедурний кодекс повинен був встановити право на захист, що реалізується шляхом подання адміністративної скарги до вищого в порядку підлеглості органу виконавчої влади (посадової особи), а порядок надання органами виконавчої влади є закріплений в окремому
Законі України «Про адміністративні послуги».
Що ж до принципів, то адміністративна процедура має ґрунтуватися на принципах: верховенства права, законності, рівності учасників адміністративної процедури перед законом, публічності, ефективності, своєчасності
(оперативності), неупередженості, підконтрольності
(гарантованого правового захисту), добросовісності, розсудливості, пропорційності та презумпції правомірності вимог особи. Крім того, українське адміністративно-процедурне законодавство повинно адекватно відобразити принципи адміністративної процедури закріплені у документах Ради Європи (Резолюція про захист особи відносно актів адміністративних органів, яка прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи від 28 вересня 1977 року), зокрема: право особи бути вислуханою, право доступу до матеріалів справи, право на допомогу та представництво, зазначення засобів правового захисту, обов’язки адміністративного органу мотивувати свої рішення та повідомляти особі порядок оскарження адміністративного акта.
Доцільним є врахування позитивного зарубіжного досвіду у врегулюванні відповідних відносин за умови усунення суто механічного підходу і з акцентом на досвіді тих країн, де оновлено нормативні моделі процедурних відносин. Відповідне врахування має бути виваженим із акцентом на історичну, національну специфіку, належність до правових систем, що дає змогу обґрунтувати потребу концентрації уваги, перш за все, на досвіді країн Європейського Союзу. З огляду на пріоритет у міжнародній політиці вступу України до Європейського співтовариства, є необхідним підведення національного законодавства до відповідності
європейським стандартам, а з ним і запровадження інституту «свободи дій» у прийнятті рішень органом виконавчої влади.
Список використаних джерел:
1.
Весельська Т. Адміністративні процедури та їх індивідуально регламентуючий характер // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. –№ 2. – С. 25-31.
2.
Курс адміністративного права України: Підручник. / Колпаков В.К., Кузьменко
О.В., Пастух І.Д., Сущенко В.Д. (спец. ред.). – 2-ге вид. перероб. та допов – К. : Юрінком
Інтер, 2013. – 872 с.

26 3.
Тимощук В. П. Основи адміністративної процедури та їх значимість при здійсненні адміністративного судочинства // Вісник Вищого адміністративного суду
України. – 2009. –№ 2. – С. 49-59.
4.
Хазанов С. Д. Административные процедуры: определение и систематизация / С.
Д. Хазанов // Российский юридический журнал. – 2003. – № 1. – С. 58–63.
Удосконалення і контроль законності в державному управлінні в
умовах євроінтеграції
Сайед А. Е.о., студент магістратури юридично-психологічного факультету
ННІЗН НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Кузьменко О.В.

До зовнішньополітичних пріоритетів розвитку української державності на сучасному етапі належать європейська та євроатлантична інтеграція, утвердження принципів рівноправного партнерства, взаємовигідне добросусідство і співробітництво в міжнародних відносинах. Розширення економічної присутності України на ринках Європейського Союзу (ЄС) і сусідніх держав за умови забезпечення регіональної стабільності й посилення політичних та економічних позицій у світі є коротко- та середньостроковою перспективою розбудови
України.
Зовнішньополітичні аспекти стратегічного розвитку держави мають максимально сприяти внутрішнім процесам: становленню громадянського суспільства та правової держави; приведенню законодавства у відповідність з вимогами ЄС; розбудові власної незалежної правової системи; здійсненню ефективних адміністративної, політичної й економічних реформ.
Внутрішні та зовнішні проблеми державного та суспільного життя в
Україні зумовлені кількома тенденціями: одні спрямовані на відокремлення та децентралізацію; інші – на глобалізацію та регіоналізацію. Така ситуація перешкоджає формуванню стабільного політичного курсу, спрямованого на підвищення ефективності державного управління. Для виходу з неї в умовах децентралізації державної влади особливо важливо узгодити існуючі механізми з перетвореннями конституційного ладу України. Зовнішньо- та внутрішньополітичні аспекти розвитку держави вимагають від науки державного управління розробки нових підходів до визначення сутності, основних категорій та принципів державного управління. Одним із напрямів дослідження має бути невід’ємний атрибут існування і розвитку демократично організованого суспільства та державного управління в цілому – законність. Проблема законності не є новою, адже вперше ця ідея з’явилися ще за часів античності. Особливого змісту законність набула з виникненням держави та права завдяки перетворенню норм моралі у формально визначені загальнообов’язкові правила поведінки. Виходячи з
історичних умов виникнення законності зазначимо, що вона нерозривно пов’язана з такими важливими інститутами й аспектами державно- правового життя суспільства, як правотворчість, реалізація норм права, верховенство права, демократія, закон, державна дисципліна, права, свободи й обов’язки особистості, правова держава[1,2]. Законність – це

27 багатогранне явище, яке посідає центральне місце в юриспруденції, філософії, політології і, безперечно, в державному управлінні [4].
На основі аналізу вітчизняних та зарубіжних літературних джерел встановлено, що в сучасній Україні до цього часу домінували дослідження законності у юриспруденції. У державному управлінні України практично відсутні розробки, присвячені теоретико-методологічним аспектам досліджуваної проблеми, не досить активно дискутуються питання про способи і гарантії забезпечення законності, що зумовило необхідність проведення комплексного дослідження з цієї теми.
Серед основних шляхів удосконалення законності в державному управлінні України визначено підвищення якості законів та нормативно- правових актів; розробка і прийняття законів, що встановлюють підвищену відповідальність державних органів та посадових осіб за невиконання або неналежне виконання вимог чинного законодавства;
існування та діяльність опозиції як важелю контролю за дотриманням принципу законності владою; довгострокове планування державної політики розвитку країни та контроль за дотриманням законності міжнародною спільнотою [3,5].
Основні наукові результати дослідження дають підставу запропонувати рекомендації для органів влади України, як на центральному, так і на регіональному рівнях. Адаптація до стандартів
Європейського Союзу вимагає комплексного підходу, головними складовими якого є:
- удосконалення нормативно-правової бази, в першу чергу через прийняття уже підготовлених проектів Законів України «Про державну службу» (нова редакція», «Про Президента України», «Про відкритість і прозорість діяльності органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування»,
«Про громадський контроль»,
«Про захист персональних даних», прийняття Кодексу доброчесної поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави тощо.
- організаційне, фінансове та кадрове забезпечення євроінтеграційних проектів, підготовка фахівців з європейської інтеграції;
- підтримка впровадження в органах влади системи управління якістю;
- належне фінансування органів влади, забезпечення конкурентоспроможності державної служби на ринку праці;
- проведення адміністративно-територіальної реформи.
Список використаних джерел:
1.
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв.
1996 року. – ВВР вiд 23.07.1996 - 1996 р. - № 30.
2.
Верховенство права: проблеми теорії та юридичної практики: Добірка статей /
Авт.: М. Козюбра, П Рабінович, О Петришин та ін. – Право України. – 2010. - № 3. – С.
6-97.
3.
Колпаков В.К. Адміністративне право України: підручник / В.К. Колпаков, О.В.
Кузьменко. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с. – ISBN 966-667-083-6.
4.
Самохвалов В.В.Законність і справедливість: теоретико-правові проблеми співвідношення та взаємодії: автореф. дис... канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / В.В.
Самохвалов. - К., 2008. - 18 с.
5.
Скакун О.Ф. Право, законность, правопорядок: их взаимозависимость и тенденции развития / О.Ф. Скакун // Практична філософія та правовий порядок: Збірка наукових статей [О.М. Бандурка (голова редкол.)]. – Х.: Центр Освітніх Ініціатив. – 2001.

28


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал